Банківська система та її роль в економіці

Вступ.

Розділ 1. Сутність банківської системи та її роль в економіці ринкового типу.

1.1.Суть банківської системи.

1.2 Фактори впливу на стан банківської системи.

Розділ 2. Структуру та функції банківської системи в економіці ринкового типу.

2.1. Функції банківської системи.

2.2. Організаційно-правова форма господарювання в банківській системі.

Розділ 3. Основні шляхи забезпечення стабільного та ефективного розвитку банківської системи України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Потужна банківська система є необхідною умовою забезпечення сталого економічного зростання в Україні. Вітчизняні банки проходять серйозну перевірку часом в умовах постійних економічних трансформацій. Швидка зміна умов функціонування, відкритість зовнішньому середовищу, схильність до внутрішніх перетворень спонукають банківську систему до постійного удосконалення. Рівень розвитку економіки значною мірою залежить від стану банківської системи.

Актуальність теми. В умовах перехідної економіки, на етапі формування та розвитку ринкових інститутів банківська система України ще сповна не мобілізувала й не реалізувала усі властиві їй стимулюючі можливості. Нерозв’язаними залишаються проблеми: підвищення рівня капіталізації банків; ефективності функціонування банківської системи та способів оцінювання цієї ефективності; удосконалення державної стратегії розвитку банківської системи, яка б сприяла її надійній та ефективній діяльності. Відтак банківська система потребує удосконалення, розробки фундаментальних та прикладних засад її подальшого зміцнення, усунення негативних проявів, які мають місце в сучасній банківській практиці. У зв’язку з цим виникає об’єктивна необхідність проаналізувати теоретичні основи, охарактеризувати банківську систему, запропонувати практичні рекомендації для поліпшення управління її розвитком, спрямувати цей розвиток у необхідне для економіки та суспільства русло.

Значний внесок у розробку питань теорії і практики функціонування банківської системи здійснили зарубіжні вчені: Дж. М. Кейнс, Й. Шумпетер, А.Пігу, Дж.Герлі, Е. Коен, Е. Шоу, М. Фрідмен, Ф. Мишкін, Ю.А. Львов. Означеній тематиці присвячено праці вітчизняних вчених-економістів, зокрема: О. Барановського, О. Васюренка, А. Гальчинського, О. Дзюблюка, Б. Івасіва, Г. Карчевої, О.Кірєєва, В. Кротюка, В. Лисицького, І. Лютого, Б.Луціва, В.Міщенка, А.Мороза, Л. Примостки, М. Пуховкіної, М. Савлука, В. Суторміної, Р.Тиркала, С. Циганова.

Не зменшуючи значимості наукових напрацювань в рамках загальної теорії банківської системи, досліджень стосовно зарубіжних банків, окремих проблем функціонування вітчизняної банківської системи, зокрема її платоспроможності та ліквідності, слід все ж констатувати, що залишаються недостатньо вивченими особливості, тенденції і перспективні напрями розвитку банківської системи України. В умовах трансформацій, які відбуваються в країні, вони потребують глибшого розроблення як у теоретичному, так і в методично-практичному аспектах.

Актуальність зазначених проблем, недостатній рівень вивчення економічною наукою теоретичних і дослідження практичних питань функціонування та розвитку банківської системи України в умовах перехідної економіки обумовили вибір теми дослідження.

Метою дослідженняє обґрунтування теоретичних і науково-методологічних положень щодо функціонування банківської системи в період становлення ринкових відносин, розробка шляхів забезпечення її стабільного та ефективного розвитку.

Досягнення поставленої мети дослідження передбачає розв’язання таких завдань:

– проаналізувати сучасні методологічні підходи до питання сутності банківської системи, керуючись принципами загальної теорії систем, обґрунтувати її поняття, визначити економічну сутність та функціональне призначення;

– визначити критерії стабільного функціонування та сталого розвитку банківської системи перехідного типу;

– узагальнити зарубіжний досвід становлення та розвитку банківських систем з метою його адаптації та використання в Україні;

– проаналізувати макроекономічні умови становлення та розвитку банківської системи України;

– дослідити тенденції розвитку банківської системи України на різних етапах її функціонування у зв’язку з особливостями соціально-економічного розвитку країни, проведення грошово-кредитної та регулятивної політики Національного банку України, проаналізувати за допомогою економіко-статистичних методів кількісні параметри діяльності банківської системи України на кожному етапі її розвитку;

– визначити та розкрити основні напрями забезпечення сталого розвитку банківської системи України шляхом підвищення капіталізації комерційних банків, рівня ефективності функціонування банківської системи;

– визначити роль держави в процесі забезпечення стабільного та ефективного розвитку банківської системи і розробити рекомендації для побудови державної концепції її розвитку.

Об’єкт дослідження– банківська система України як складова національної економіки, процеси її формування і розвитку в умовах перехідної економіки та механізми регулювання.

Предмет дослідження– теоретичні і практичні проблеми становлення, функціонування та розвитку банківської системи України.

Розділ 1. Сутність банківської системи та її роль в економіці ринкового типу

1.1.Суть банківської системи

Певні труднощі із формуванням науково обґрунтованої концепції функціонування і розвитку банківської системи в умовах перехідного періоду значною мірою зумовлені відсутністю у наукових працях, присвячених цій проблемі, належної теоретичної основи аналізу сутності банківської системи та її ролі в економіці ринкового типу. На сьогодні в економічній літературі не існує єдиного визначення поняття "банківська система", а основні підходи до цього питання, котрі переважно мають місце у відповідних дослідженнях, обмежені, як правило, емпіричним рівнем оцінки. Втім, такий рівень потребує тіснішого поєднання з відповідним теоретичним осмисленням базових аспектів організації банківської справи.

Що ж до самих підходів до оцінки суті банківської системи, то наявні в економічній літературі напрями можна було б умовно поділити на дві групи: з одного боку, це найзагальніші дефініції, що характеризують банківську систему як просте поєднання чинних у країні банків, а з другого — це штучна підміна самих понять, коли банківська система ототожнюється з кредитною системою — системою комерційних банків і спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів. У першому випадку банківську систему визначають переважно так: "Банківська система — це сукупність банків і банківських установ, які виконують належні їм функції" або так: "Банківська система — сукупність різних видів банків і банківських інститутів у їхньому взаємозв'язку, що наявна в тій чи іншій країні у певний історичний період". У другому випадку до складу банківської системи окремими авторами зараховуються кредитно-фінансові установи, які не лише за визначенням, а й за своєю економічною суттю належать до небанківських фінансових інститутів, — фонди спеціального призначення, товариства взаємного кредиту, ломбарди, каси взаємодопомоги.

Не викликає, однак, сумнівів, що не зовсім правомірно було б відносити до складу банківської системи спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, наслідком чого є штучне розширення меж банківської системи й по суті прирівнювання її до системи кредитної, що до деякої міри недоречне не лише в економічному, айв організаційно-правовому сенсі. Річ у тім, що саме наявність ланки спеціалізованих кредитно-фінансових установ відрізняє кредитну систему від банківської (йдеться про вузьке розуміння кредитної системи як сукупності кредитних інститутів, а не широке — як сукупності кредитних відносин, форм і методів кредитування). До того ж банки мають свою специфіку, що полягає у здійсненні кредитно-розрахункових операцій та емітуванні на цій основі грошей в обіг (ефект мультиплікації). Це, звісно, не дає підстав для об'єднання банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових інститутів в одну групу.

Що ж стосується широкого розуміння кредитної системи, то у цьому плані відмінності між нею і банківською системою будуть ще більші. По-перше, через те, що кредитні відносини можуть здійснюватися не лише за участю банків (і не обов'язково за участю інших спеціалізованих кредитних інститутів, якщо йдеться, наприклад, про товарний кредит у відносинах між підприємствами), а по-друге, через те, що й самі банки не лише кредитують, а й надають багато інших послуг як приватним особам, так і суб'єктам господарювання.

З урахуванням зазначених моментів прийнятнішим видається перший підхід до розуміння суті банківської системи (тобто через сукупність банківських установ), однак і він не позбавлений певних хиб, адже банківська система не лише просте поєднання банків певної країни (навіть якщо при цьому вони взаємозв'язані й взаємозалежні). Це складний господарський організм, необхідність функціонування якого зумовлена цілим комплексом організаційно-економічних умов[2, c. 45-49].

Отже, чітке формулювання умов та їхній розгляд має стати основоположним, вихідним моментом процесу дослідження як власне теоретичних аспектів сутності банківської системи, так і її ролі в економіці. На нашу думку, до основних організаційно-економічних умов, які визначають потребу системного оформлення і впорядкування банківської діяльності, слід віднести такі:

1. Необхідність регулювання грошового обігу в країні у зв'язку з наявністю у банків можливості застосування емісійного механізму в ході здійснення своїх основних — кредитно-розрахункових — операцій з обслуговування суб'єктів ринку.

Зрозуміло, що безконтрольне емітування кредитних грошей у платіжний обіг країни спроможне не просто інтенсифікувати інфляційні процеси, а й дестабілізувати всю економічну систему у цілому. З метою уникнення подібного розвитку подій функціонування банківської системи загалом та емісійна діяльність банків зокрема мають ефективно регулюватися з боку держави (як правило, в особі центрального банку) за допомогою чітко визначеного набору важелів й інструментів економічного або адміністративного впливу на банківські установи для оперативного обмеження чи розширення їх можливостей щодо емітування грошових ресурсів. Реалізація цього завдання на практиці можлива лише за умови організації діяльності банків у межах єдиної системи, де вони як елементи цілісного механізму зобов'язані підпорядковуватися єдиним правилам, у тому числі й щодо регулювання їх емісійної спроможності.

Тільки за таких обставин створюється можливість для забезпечення господарського обороту країни оптимальною кількістю платіжних засобів, а функціонування банків у межах системи — необхідна (хоч і недостатня) умова стабільності грошового обігу як одного з основних факторів нормального розвитку національної економіки загалом.

2. Необхідність організації платежів у господарстві, що пов 'язано з опосередковуванням банками обігу переважної частини грошової маси. Можливості нормального функціонування підприємств усіх секторів економіки вирішальною мірою залежать від своєчасності й повноти розрахунків, що здійснюються банками. А у зв'язку з тим, що кожен окремо взятий комерційний банк не може забезпечувати платежів усіх суб'єктів господарювання, він повинен вступати в розрахункові відносини з іншими банківськими установами, які обслуговують відповідних контрагентів, що, у свою чергу, потребує належного організаційного оформлення зазначених відносин, тобто, по суті, їх централізованого нормування і регулювання у межах єдиної системи. Відтак лише за умови ефективної, скоординованої роботи усієї банківської системи, а не окремих банків щодо організації платіжного обороту країни й належного технічного забезпечення і контролю рух грошових потоків в економіці може відповідати потребам як індивідуальних кругооборотів капіталів підприємств, так і організації відтворювального процесу на макрорівні.

3. Необхідність підтримання стабільного функціонування банків як гарантії збереження коштів клієнтів і забезпечення нормального процесу кредитування економіки. Стійкість роботи банків вважається одним із пріоритетів економічної політики держави, бо від цього вирішальною мірою залежать макроекономічна стабільність і економічне зростання в країні. Річ у тому, що діяльність банківських установ, пов'язаних численними узами з усіма ланками господарства й між собою, має високоризиковий характер, а тому будь-які негативні зміни їхнього фінансового стану можуть мати набагато гірші наслідки для економіки, ніж аналогічні зміни ситуації на інших підприємствах, які належать до нефінансового сектору. У зв'язку з цим необхідною умовою нормальної діяльності банків є організація ефективного контролю і нагляду за ними з боку держави, що передбачає необхідність формування єдиного організаційного поля, у якому банківська справа в країні піддається всебічній регламентації й регулюванню, конкретним виявом чого на практиці і є чітко структурована банківська система.

У цьому разі, як і у випадку з емісійною діяльністю, йдеться про регулятивний вплив держави через центральний банк або інші уповноважені органи на діяльність комерційних банків із метою недопущення банкрутств останніх, а також заходи щодо гарантування повернення вкладів при неспроможності банківських установ виконувати власні фінансові зобов'язання. Лише за таких обставин створюється належний рівень довіри до банків, що може стимулювати нагромадження грошових ресурсів як важливого джерела кредитування реального сектору і сприяти економічному зростанню[4, c. 107-109].

Таким чином, сукупність розглянутих організаційно-економічних умов визначає необхідність формування банківської системи як цілісної і регульованої певним чином структури, яка охоплює усі банки країни, на відміну від інших суб'єктів економічних відносин, що діють у межах чинного законодавства на цілком самостійних засадах. Сказане, звісно, не означає, що банки діють не самостійно, особливо стосовно стратегії управління, прийняття рішень щодо спрямування ресурсів і практичної організації господарської діяльності. Йдеться про значно потужнішу систему нагляду і контролю за функціонуванням банків із боку держави в особі центрального банку або інших регулювальних органів (залежно від національних особливостей країни), що визначається специфічною роллю банків в економіці як організаторів усіх зв'язків, котрі набувають грошово-кредитного виразу, між усіма учасниками відтворювального процесу.

З'ясування основних організаційно-економічних умов дає змогу повніше і глибше усвідомити суть банківської системи. Тому з урахуванням вищевикладеного останню можна, на нашу думку, визначити як сукупність усіх банків країни, які взаємодіють між собою, підпорядковуючись установленим нормам і правилам ведення банківської справи, з метою забезпечення можливості ефективного грошово-кредитного регулювання економіки, кредитно-розрахункового обслуговування господарського обороту, а також стабільної діяльності банківських установ.

Існує три типи організації діяльності банківської системи (командно-адміністративну; перехідну та розвинену) відповідно до характеру і рівня розвитку економічної системи, в якій вона функціонує. Найбільш досконалими виступають банківські системи розвинених країн. Встановлено, що їх характерними рисами є: високий рівень капіталізації, ефективності; високий рівень розвитку банківських технологій надання відповідних послуг; існування оптимальних умов і методів обслуговування клієнтської бази; пріоритетність довгострокових кредитних та інвестиційних операцій у портфелях комерційних банків; закріплення тенденції до універсалізації, поряд з якою зберігається спеціалізація у банківській справі; розвинена система оцінки ризиків банківської діяльності тощо. Сприятливою для розвитку банківської системи є конкуренція, в основі якої в сучасному банківському бізнесі виступають інформаційні технології, основний елемент банківської конкуренції– автоматизація операцій та послуг. Стабільність банківської системи та ефективність її розвитку також залежить від рівня розвитку економіки, в якій вона функціонує.

Отже, сутність банківської системи — це не механічне повторення суті банків, які її утворюють, а якісно новий, вищий рівень економічних відносин, що характеризуються взаємодією банківських установ, визначаючи їхню роль в економіці як цілісної системи. Водночас важливо зауважити, що і сама банківська система є складовою ширшої системи — економічної. Тому діяльність банків не повинна розглядатися у відриві від виробництва і обігу матеріальних і нематеріальних благ, а ефективний розвиток банківської системи має поєднуватися з успішним реформуванням усіх інших сфер життєдіяльності суспільства й економіки.

На практиці це означає, що як банківська система загалом, так і кожний її елемент зокрема мають відповідати вимогам кожного конкретного етапу суспільного розвитку. Іншими словами, характер, цілі, тенденції, напрями діяльності банків, перелік і умови надання ними тих чи інших послуг повинні бути адекватними реальним потребам національної економіки і суспільства. Так, якщо рівень розвитку банківської системи перестає відповідати нагальним потребам суб'єктів ринку, яких вона обслуговує, слід вносити кардинальні зміни до структури системи й умов і методів її функціонування (подібна ситуація має місце на початкових етапах реформування адміністративно-командної економіки при переході до ринку). Однак, якщо темпи ринкових перетворень у банківській системі починають суттєво випереджати реформування інших сфер економіки (на наступних стадіях перехідного періоду), це негативно відбивається на самих банках, результати діяльності яких можуть істотно нівелюватися відставанням рівня ефективності функціонування їхніх клієнтів — суб'єктів господарювання, що потребує позитивних якісних зрушень у ході реформування всієї економіки з приведенням її, як і банківської системи, до вищого рівня розвитку[6, c. 79-81].

1.2 Фактори впливу на стан банківської системи

На стан банківської системи безпосередньо впливають два основних фактори: власне суспільно-економічний устрій країни, з одного боку, й рівень її економічного розвитку — з другого, що зумовлюється органічною взаємопов'язаністю діяльності банків з усіма секторами економіки.

Перший фактор зумовлює вплив загальної економічної політики держави на розвиток усієї банківської справи в країні, адже йдеться про політично визначену систему цінностей і пріоритетів, які позначаються на діяльності банків. Так, орієнтація на розвиток приватної власності, ринкових відносин, конкурентного середовища, сприятлива для бізнесу податкова система позитивно впливають на стан банківських установ, забезпечення їхньої стабільності й зростання капіталу. Відсутність же в економічній політиці чітко визначених орієнтирів, недостатній розвиток ринкових механізмів зумовлюють зворотні тенденції й негативно позначаються на розвитку банківської системи в країні.

Другий фактор пов'язаний із впливом поточної економічної ситуації й насамперед зміни фаз економічного циклу на функціонування банківських установ.

Зрозуміло, що у фазі економічного зростання, коли збільшуються обсяги виробництва товарів і послуг, зростає кон'юнктура на всіх видах ринку (матеріальних благ, грошових і трудових ресурсів), відповідно підвищується попит на банківські послуги, зростають прибутки банківської системи, що сприяє стабільній діяльності і активному розвиткові банків. Під час же економічного спаду і наростання кризових явищ ситуація змінюється на протилежну — скорочуються обсяги залучених банками ресурсів, зменшується потреба у кредитно-розрахунковому обслуговуванні суб'єктів господарювання, знижується прибутковість банківської діяльності й зростають ризики, що загалом дуже негативно впливає на ситуацію у банківському секторі економіки.

Воднораз попри факти взаємоузгодженості й взаємозалежності банківської системи і національної економіки спостерігається певна відособленість у сфері діяльності банків. Відбувається деякий компроміс між "прозорістю" загальних аспектів функціонування банківських установ (що пов'язано насамперед із доступністю для широкого загалу результатів їхньої діяльності) й "закритістю" банківської системи, коли йдеться про особливості взаємовідносин банків з окремими клієнтами (що, у свою чергу, виражає специфіку обслуговування з дотриманням банківської таємниці)[6, c. 80].

Важливо також відзначити фактори саморозвитку й самоорганізації банківської системи, які передбачають спроможність системи постійно вдосконалюватися на основі гнучкого механізму реагування на несприятливі обставини й уникнення кризових явищ. Функціонування цього механізму забезпечується відповідним внутрішнім управлінням банками і внутрісистем-ним управлінням, завдяки якому відповідне реагування доведене по, суті, до автоматизму, що може певною мірою пом'якшити негативний вплив зовнішніх чинників на діяльність банківських установ, зберігаючи внутрішню стабільність усередині системи. Водночас ці обставини не означають наявності будь-якої (нехай навіть слабкої) форми ізольованості банківської системи від економічної системи, що її оточує, вони лише підкреслюють органічний зв'язок між ними, однак при збереженні банківською системою своїх специфічних рис і властивостей, що випливають із функціонального призначення самої банківської діяльності в економіці.

Як і вся економіка, банківська система постійно розвивається, навіть якщо цей процес переривається тимчасовими спадами і регресом, що може бути пов'язано із відповідними змінами в економічній системі. Загалом же статичний стан не притаманний діяльності банків в умовах ринкових відносин. Навпаки, динамізм як іманентна ознака банківської системи є одним із важливих факторів її ефективного функціонування. Йдеться про перманентні кількісні та якісні зміни у діяльності банківських установ, що зумовлено необхідністю відповідних зрушень у процесі кредитно-фінансового обслуговування згідно з потребами суб'єктів ринку.

Ці кількісні зміни можуть бути пов'язані, з одного боку, зі збільшенням або зменшенням кількості самих банків в економіці, а з другого — зі зрушеннями у загальному обсязі банківських операцій (кредитно-розрахункових, касових, валютних, інвестиційних тощо) з обслуговування різних груп клієнтів відповідно до варіації їхніх потреб. Що ж до якісних змін, то вони відображають процес розвитку і постійного вдосконалення банківських технологій надання відповідних послуг у плані пропозиції суб'єктам економічних відносин оптимальних умов і методів обслуговування з огляду на конкурентні аспекти взаємовідносин між банківськими установами на ринку, що полягають у відповідній боротьбі за клієнтів.

Таким чином, динамізм банківської системи у такому ракурсі є підтвердженням іншої її специфічної ознаки — тісного взаємозв'язку і взаємозалежності з усією економікою країни[9, c. 8].

Розділ 2. Структуру та функції банківської системи в економіці ринкового типу

2.1. Функції банківської системи

Розглянемо структуру та функції банківської системи в економіці ринкового типу. В такій економіці кредитно-банківська система представлена великим набором банків та пов'язаних з ними різноманітних кредитно-фінансових установ. В організаційному аспекті банківська система є сукупністю взаємопов'язаних та взаємодіючих банків, кожний з яких виконує функції, які випливають з його призначення. Розрізняють емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, ощадні банки, різні фінансові компанії (пенсійні, соціальні, інноваційні). В сукупності всі ці фінансово-кредитні установи утворюють банківську кредитну систему.

Банківська система в Україні має дворівневу побудову: на першому рівні — Національний банк України, на другому — комерційні банки.

Провідне місце в банківській системі належить Національному банку України (НБУ). Він покликаний провадити єдину політику в сфері грошового обігу, зміцнення національної грошової одиниці — гривні.

Національному банку України надано монопольне право на випуск грошей (емісію). Він виконує роль емісійного центру. Банк зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали, у тому числі золото, валютні запаси[3, c. 124].

Національний банк України обслуговує державний борг країни, дає дозвіл на створення (реєстрацію) комерційних банків.

Зміст діяльності Національного банку України проявляється в його функціях, основних напрямах функціонування. Для виконання завдань, покладених на цей орган державного управління спеціальної компетенції, Статутом передбачені такі функції:

а) брати участь у розробці основних напрямів і тенденцій економічного й соціального розвитку народного господарства України, державного бюджету України, прогнозу грошових доходів і витрат населення;

б) розробляти основні напрями єдиної грошово-кредитної політики, відповідно до яких здійснюється регулювання грошового обігу в Україні;

в) концентрувати кредитні ресурси, створені за рахунок коштів статутного та інших фондів, залишків коштів державного бюджету, коштів на депозитних рахунках, коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках, а також переданих за плату Ощадним банком коштів, які формуються за рахунок вкладів населення;

г) продавати й купувати на договірних засадах кредитні ресурси;

д) утворювати фонд регулювання кредитних ресурсів банківської системи держави за рахунок частини залучених банками ресурсів і депозитів, визначати розміри формування цього фонду;

е) організовувати і проводити інкасацію, перевезення грошових знаків та інших цінностей;

ж) проводити єдину кредитну політику в державі, встановлювати правила розрахунків і ведення касових операцій, порядок ведення обліку й звітності у банках, визначати розмір плати за залучені з інших банків ресурси, виходячи із загальної процентної політики;

з) здійснювати регулювання рівня банківських процентних ставок;

й) організовувати касове виконання державного бюджету;

к) зосереджувати на рахунках у своїх установах валютні кошти валютного фонду Кабінету Міністрів України, брати участь у розробці зведеного валютного плану, забезпечувати проведення єдиної валютної політики в державі;

л) здійснювати обслуговування державного боргу, виконувати операції, пов'язані з розміщенням державних позик, їх погашенням і виплатою процентів по них;

м) давати дозвіл на утворення комерційних банків за участю іноземних юридичних осіб та іноземних громадян, реєструвати комерційні банки і встановлювати для них економічні нормативи тощо[5, c. 30-32].

Разом із тим Національному банку надаються такі права, що зумовлені його специфікою: встановлювати для комерційних банків та їх філій обсяг і форми звітності інформаційних матеріалів, необхідних для прогнозування і планування з метою здійснення Єдиної державної політики в області грошового обігу, кредитування, розрахунків, цінних паперів і валютних операцій; встановлювати за узгодженням з комерційними банками, які здійснюють касове обслуговування підприємств, організацій, ліміт залишку грошей в операційній касі, визначати вид національних грошових знаків, їх номінал, встановлювати визначальні ознаки і порядок платіжності, систему захисту; одержувати в іноземних і міжнародних банках та в інших фінансово-кредитних організаціях кредити, розміщувати позики, здійснювати операції в іноземній валюті; давати дозвіл організаціям України залучати кредити з-за кордону в межах загального ліміту зовнішньої заборгованості держави, який встановлюється Верховною Радою України; визначати ціни й тарифи на надані Національним банком і його установами послуги, якщо вони не встановлені законодавством України; утворювати у своєму підпорядкуванні підприємства і бути пайовиком або акціонером підприємств, необхідних для виконання завдань Національного банку, в тому числі щодо виготовлення паперових грошей, виробництва необхідного для цієї мети паперу, виготовлення монет та інші права.

Правове становище Національного банку України, його особливе правове регулювання зумовлює виконання специфічних для нього банківських операцій. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк виконує такі операції:

— видає комерційним банкам кредити на строк за домовленістю з позичальниками;

— провадить рахунки банків-кореспондентів і здійснює розрахункове касове обслуговування комерційних банків та інших кредитних установ;

— купує та продає цінні папери, що випускаються державою;

— видає кредити банкам під заставу векселів і цінних паперів;

— здійснює емісію приватизаційних паперів;

— виступає гарантом кредитів, що надаються суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності іноземними банками, фінансовими та іншими міжнародними організаціями під заставу Державного валютного та іншого державного майна України;

— купує і продає іноземну валюту і платіжні документи в іноземній валюті;

— проводить операції з резервними фондами грошових знаків;

— здійснює інші операції відповідно до своїх функцій, передбачених законодавством[7, c. 187-191].

Емісійний банк (центральний банк) – має монопольне право виписку білетів (грошових знаків, банкнот). Основним його завданням є проведення державної політики в сфері грошового обігу, кредиту, регулювання діяльності всієї банківської системи. Цей банк завжди націоналізований і його діяльність знаходиться під контролем держави. Тому його називають державним або центральним банком.

Інвестиційні банки – спеціалізуються на фінансуванні та довгостроковому кредитуванні різних підприємств і цілих галузей. Розрізняють фінансові інвестиції, здійснювані шляхом купівлі банком цінних паперів, а також реальні інвестиції, що здійснюються шляхом вкладання капіталу в промисловість, будівництво та інші.

Іпотечні банки – спеціалізуються по наданню довгострокових позик під заставу нерухомості.

Інноваційні банки (або фонди) – здійснюють кредитування (в основному пов'язані з деяким ризиком) на всіх етапах інноваційного процесу створення і впровадження різних наукових розробок.

Ощадбанки – є простими фінансово-кредитними установами для заохочення вільних грошових коштів населення, включаючи операції з цінними паперами.

Комерційні банки – найбільш універсальний тип банків, що займаються широким колом операцій, в тому числі надання кредитів промисловим, торговим та іншим підприємствам переважно за рахунок грошових коштів у вигляді депозитних вкладів. Такі банки здійснюють також різноманітні комерційні послуги та операції. Звичайно, вони не є державними.

Комерційні банки – основна ланка кредитної системи країни, яка включає в себе кредитні установи, які здійснюють різні банківські операції для своїх клієнтів на базі комерційного розрахунку. Для цього вони використовують не тільки свій власний капітал, але й залучений фінансовий капітал у вигляді вкладень, депозитів міжбанківських кредитів та інших джерел. При цьому залучені кошти, як правило, значно перевищують обсяги власного капіталу комерційних банків. На початку своєї діяльності комерційні банки створювалися переважно як галузеві. Так, в Україні були створені Укрлегбанк, Укрбудбанк, Укрмонтажспецбанк, Укрміжвузбанк, Енергобанк, Поштбанк та інші. Ці банки повинні були сприяти вирішенню перш за все проблем всередині галузі, прискоренню темпів НТП на підприємствах галузі, збільшенню об'єктів виробництва та підвищенню якості випущеної продукції. Галузеві міністерства та підпорядковані їм підприємства створенням своїх банків намагалися мобілізувати як найбільше грошових коштів на розвиток галузі та стати незалежними від кредитної та фінансової політики, яка провадилась державою через так звані спеціалізовані банки – Промбудбанк, Агропромбанк, Житлсоцбанк.

Поступово статус комерційних отримали державні спеціалізовані банки. Так, на базі республіканського Житлсоцбанку був організований Укрсоцбанк, Агропромбанку – АПБ "Україна" АТ, Промбудбанку – ПІБ. Таке роздержавлення вказаних банків привело до створення в банківській системі України нерівних умов для діяльності банків, зробивши важким становище новостворених. Адже колишні державні спеціалізовані банки були забезпечені приміщеннями, офісною технікою, транспортними засобами, кадрами, мали велику і солідну клієнтуру. Їм і тепер надається значна допомога з боку держави і НБУ. Новостворені комерційні банки такої бази не мали[8, c. 21-22].

Більш правильним за колишніми державними банками було б залишити статус державних спеціалізованих банків, через які направлялась би державна кредитна і фінансова (політика) підтримка пріоритетним напрямкам розвитку економіки. Так в більшості країн така підтримка надається розвиткові сільського господарства, науки, державним підприємствам, житловому будівництву та іншим.

В умовах ринкової економіки суттєві зміни пройшли в банківському контролі. Якщо раніше банки відігравали роль державних контролерів за діяльністю суб'єктів господарювання, то в наш час цей контроль здійснюється на партнерських відносинах між банками та їх клієнтами. Правда, в окремих випадках держава накладає на банки контроль за окремими господарськими операціями їх клієнтів. Наприклад, за повнотою здачі в банк виручки готівковими грошима та виконанням касової дисципліни.

Комерційні банки класифікуються за рядом ознак. В залежності від форми власності вони підрозділяються на приватні і державні. Зараз в Україні державними комерційними банками є лише Ексімбанк (експортно-імпортний банк) та Ощадбанк.

По формі організації серед приватних банків переважають акціонерні у вигляді товариств відкритого або закритого типу. Верховна Рада України останніми змінами і доповненнями в Закон "Про банки і банківську діяльність" заборонила комерційним банкам виступати у формі АТ закритого типу і всім існуючим останнім треба перереєструватись в АТ відкритого типу.

Комерційні банки в залежності виконуваних операцій 6увають універсальними і спеціалізованими. Зараз на Україні всі комерційні банки прагнуть бути універсальними, хоча далеко не всі вони виконують весь спектр банківських операцій. Спеціалізованих банків поки що немає. Правда, окремі банки почали створювати спеціалізовані філіали (інвестиційні, депозитні та інші).

В залежності від території діяльності комерційні банки поділяються на міжнародні, республіканські та регіональні. Міжнародні банки утворюються за участю іноземного капіталу і можуть мати відділення (філіали) в інших країнах. На Україні вони тільки починають зароджуватися. Перший – Український Міжнародний банк та інші. Їх створення не підтримується НБУ через завалювання ключових порцій, до яких відноситься банківська справа, що являє собою велику небезпеку для нашої економіки, що перебуває в стані глибокої економічної кризи, що супроводжується інфляцією. В подальшому, коли економічна ситуація в країні нормалізується, не буде перешкод в створенні міжнародних банків, а також у відкритті відділень, філіалів та представництв іноземних комерційних банків. Адже іноземні інвестиції в економіку України швидше будуть здійснюватись через банки, з якими іноземні інвестори звикли працювати і яким вони довіряють.

До республіканських комерційних банків відноситься Промінвестбанк України, Укрсоцбанк, Ексімбанк України та Ощадбанк України, які мають розгалужену мережу відділень та філіалів по всій території України. Вони тісно пов'язані з усіма органами державної влади та Правліннями банків. До статусу республіканських наближаються і деякі нові комерційні банки (Градобанк, Приватбанк, АППБ "Аваль", "Укрінбанк"), які виникли разом з початком розвитку ринкової економіки в країні. Свої філіали починають відкривати також багато інших банків. Звичайно, це буде сприяти росту конкуренції в банківській сфері, але в результаті цього покращиться якість та збільшиться кількість банківських послуг, тощо.

Перехід до ринкових відносин багато в чому залежить від ліквідації монополізму в банківській системі. У зв'язку з цим в системі комерційних банків діють не лише спеціалізовані банки. В останні роки в Україні виникли галузеві комерційні банки, а також комерційні банки громадських організацій, акціонерних товариств тощо[12, c. 2-6].

2.2. Організаційно-правова форма господарювання в банківській системі

Особливості взаємодії банків із суб'єктами ринку в процесі розширеного відтворення відображають такий рівень організації економічних відносин, за якого діяльність кожної конкретної банківської установи, на відміну від підприємств небанківського типу, не може розцінюватись як відокремлене функціонування, пов'язане господарськими узами лише з чітко окресленим колом контрагентів. Банки через свою специфіку посідають особливе місце в економіці ринкового типу й, будучи тісно пов'язаними з усіма її ланками, значно впливають на життєдіяльність суспільства.

У зв'язку з цим ефективне функціонування банків можливе лише за умов певного рівня єдності, що відображає координацію їхніх дій і тісні взаємозв'язки у рамках єдиного механізму контролю й нагляду. Сукупність таких взаємозв'язків виражає конкретну форму діяльності банків і практичної організації банківської справи у кожній країні — банківську систему. [2, c. 45]

Наявні в економічній літературі напрями до визначення банківської системи можна було б умовно поділити на дві групи: з одного боку, це найзагальніші дефініції, що характеризують банківську систему як просте поєднання чинних у країні банків, а з другого — це штучна підміна самих понять, коли банківська система ототожнюється з кредитною системою — системою комерційних банків і спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів. У першому випадку банківську систему визначають переважно так: "Банківська система — це сукупність банків і банківських установ, які виконують належні їм функції» або так: "Банківська система — сукупність різних видів банків і банківських інститутів у їхньому взаємозв'язку, що наявна в тій чи іншій країні у певний історичний період". У другому випадку до складу банківської системи окремими авторами зараховуються кредитно-фінансові установи, які не лише за визначенням, а й за своєю економічною суттю належать до небанківських фінансових інститутів, — фонди спеціального призначення, товариства взаємного кредиту, ломбарди, каси взаємодопомоги. [6, c. 79-80]

Отже, чітке формулювання умов та їхній розгляд має стати основоположним, вихідним моментом процесу дослідження як власне теоретичних аспектів сутності банківської системи, так і її ролі в економіці. На мою думку, до основних організаційно-економічних умов, які визначають потребу системного оформлення і впорядкування банківської діяльності, слід віднести такі:

2. Необхідність організації платежів у господарстві, що пов’язано з опосередковуванням банками обігу переважної частини грошової маси. Можливості нормального функціонування підприємств усіх секторів економіки вирішальною мірою залежать від своєчасності й повноти розрахунків, що здійснюються банками. А у зв'язку з тим, що кожен окремо взятий комерційний банк не може забезпечувати платежів усіх суб'єктів господарювання, він повинен вступати в розрахункові відносини з іншими банківськими установами, які обслуговують відповідних контрагентів, що, у свою чергу, потребує належного організаційного оформлення зазначених відносин, тобто, по суті, їх централізованого нормування і регулювання у межах єдиної системи. Відтак лише за умови ефективної, скоординованої роботи усієї банківської системи, а не окремих банків щодо організації платіжного обороту країни й належного технічного забезпечення і контролю рух грошових потоків в економіці може відповідати потребам як індивідуальних кругооборотів капіталів підприємств, так і організації відтворювального процесу на макрорівні.

Так, якщо рівень розвитку банківської системи перестає відповідати нагальним потребам суб'єктів ринку, яких вона обслуговує, слід вносити кардинальні зміни до структури системи й умов і методів її функціонування (подібна ситуація має місце на початкових етапах реформування адміністративно-командної економіки при переході до ринку). Однак, якщо темпи ринкових перетворень у банківській системі починають суттєво випереджати реформування інших сфер економіки (на наступних стадіях перехідного періоду), це негативно відбивається на самих банках, результати діяльності яких можуть істотно нівелюватися відставанням рівня ефективності функціонування їхніх клієнтів — суб'єктів господарювання, що потребує позитивних якісних зрушень у ході реформування всієї економіки з приведенням її, як і банківської системи, до вищого рівня розвитку. [9, c. 8]

Розділ 3. Основні шляхи забезпечення стабільного та ефективного розвитку банківської системи України

Основним завданням сучасного етапу розвитку вітчизняної банківської системи визначено нарощування обсягів капіталу, оскільки саме капітал складає основу функціонування і розвитку всієї банківської системи, забезпечує її фінансову стійкість, слугуючи джерелом пом’якшення негативних наслідків різноманітних ризиків, яких зазнає банківська діяльність. Банківський капітал розглянуто за основними критеріями його класифікації, способами виміру, функціональним призначенням.

Потенційні резерви зростання капіталу банківської системи України, а саме: 1) злиття та консолідація банків у різноманітні об’єднання тощо; 2) залучення коштів на умовах довгострокового субординованого боргу; 3) приріст капіталу банківської установи шляхом додаткового випуску акцій; 4) акумулювання прибутку минулих і поточного років та його використання для створення різноманітних резервів. Більш перспективним способом швидкого збільшення капіталу в Україні автор вважає злиття та консолідацію банківських установ.

Способи оцінки якісного розвитку банківської системи, а саме: обов’язкові економічні нормативи; підходи щодо оцінки достатності капіталу; оцінка основних показників ефективності банківської системи– рентабельності активів, рентабельності капіталу, рентабельності акціонерного капіталу, чистого спреду та чистої процентної маржі. Встановлено, що найбільше уваги при забезпеченні фінансової стійкості банківської системи приділяється першим двом способам, а от оцінці показників ефективності банківської системи– значно менше. Основою для розрахунку цих показників є прибуток банківської системи, динаміка якого останніми роками значно поступається динаміці активів банків. Так, упродовж 2001–2003 рр. сумарний прибуток банків зріс у 1,6 раза, а чисті активи– у 2,1 раза. Також аналіз структури доходів і витрат банків, динаміки основних показників рентабельності активів, капіталу, акціонерного капіталу і чистої процентної маржі дав змогу зробити висновок про низький рівень ефективності функціонування банківської системи України.

З метою відстеження ефективності функціонування банківської системи України автором розроблено методику оцінки ефективності банківської системи, яка базується на багатомірному групуванні банків за такими коефіцієнтами: рентабельність активів та рентабельність капіталу. Саме ці коефіцієнти, на думку автора, дають загальну оцінку функціональній дієздатності банківської системи, зокрема демонструють, наскільки успішно вона виконує трансформаційну функцію, забезпечує зв’язок між вкладниками та позичальниками, наскільки ефективно розміщує власні і залучені кошти. Відповідно, в розділі запропоновано такі критерії щодо виділення груп банків відносно рівня їх рентабельності:

група високоприбуткових банків– рентабельність активів > 2; рентабельність капіталу > 10%;

група достатньо прибуткових банків– рентабельність активів > 1; рентабельність капіталу > 7%;

група низькоприбуткових банків– рентабельність активів > 0; рентабельність капіталу > 0%;

група збиткових банків– рентабельність активів < 0; рентабельність капіталу < 0%.

За даними критеріями, користуючись офіційною інформацією Національного банку України про фінансовий стан банків, розподілено банки на 4 групи та отримано показники їхньої рентабельності за 2005–2007 рр. (табл. 3.1).

Розподіл банків за рівнем рентабельності активів та капіталу показав, що 67,5% банківських установ мають низькі показники ефективності. Отже, забезпечення прибуткової діяльності та підвищення рентабельності залишається необхідною умовою стабільного функціонування та розвитку банків України. У процесі аналізу функціонування банківської системи України запропоновано концентрувати увагу не тільки на оцінці кількісних показників діяльності банків, а й на характеристиці їх якісних параметрів.

Визначення рівня рентабельності банківської системи на основі аналітичних групувань є більш обгрунтованим, ніж розрахунки показників рентабельності активів і капіталу в цілому по системі, оскільки дають можливість адекватніше оцінювати результати діяльності банків в Україні.

Необхідною умовою ефективного функціонування та сталого розвитку банківської системи України, на думку автора, є зважена та послідовна державна політика в цій сфері. В умовах ринкових перетворень державне планування переважно втрачає адміністративно-командний зміст та набуває форм прогнозування, відбувається перехід від директивного до індикативного та стратегічного програмування. У третьому розділі визначено основні принципи участі держави у розвитку банківської системи: ринковості, невтручання, добровільності, конкурентності.

В основу стратегії розвитку банківської системи Україниавтор пропонуєпокласти розроблену функціональну систему цілейрозвитку банківської системи, представлену додатку 1. Досягнення вказаних цілей має здійснюватися за напрямами: структурного та функціонального розвитку банківської системи,підвищення дієвості банківського нагляду та контролю, вдосконалення грошово-кредитної політики.

Висновки

. В умовах становлення ринкового механізму господарювання в країні значення стабільної і ефективної банківської системи суттєво зростає, і вона перетворюється на одну із найважливіших складових успішного розвитку економіки. Удосконалення теоретичних засад функціонування і розвитку банківської системи з урахуванням специфіки перехідного періоду є необхідною умовою створення ринкового господарства в Україні.

Сучасну банківську систему слід розглядати як велику динамічну цілеспрямовану відкриту систему, яка характеризується: наявністю значної кількості елементів, що виконують різні функції і мають багаторівневу ієрархічну структуру; динамічністю поведінки елементів, підсистем і системи в цілому, наявністю складних взаємозв’язків, включаючи зворотні; нерегулярністю впливу зовнішнього середовища та стохастичністю в поведінці системи; наявністю визначеної процедури прийняття рішень.

Банківська система України є системою перехідного типу, якій притаманні такі особливості: порушення фінансової рівноваги; надзвичайно велике значення банківського капіталу як основи фінансової стабільності банківської системи; високий рівень взаємозалежності елементів та компонентів системи; недосконала організаційна структура; низька ефективність виконання функцій; розвиток за рахунок екстенсивних факторів; більш динамічний розвиток банківських інститутів порівняно з розвитком підприємств реального сектора економіки.

Визначальний вплив на розвиток банківської системи України має грошово-кредитна політика Національного банку України. Для удосконалення практики грошово-кредитного регулювання в Україні запропоновано забезпечувати стабільність грошового ринку, створення прогнозованої економічної ситуації для всіх суб’єктів економічної системи. У разі недостатньої ліквідності на грошовому ринку та для забезпечення стабільності процентних ставок пропонується активно використовувати механізми рефінансування комерційних банків з боку НБУ через операції РЕПО, ломбардного та облікового кредитування.

Ефективність функціонування банківської системи України прийнято визначати через міру виконання системою притаманних їй функцій та досягненням поставлених цілей. В роботі запропоновано оцінювати ефективність функціонування банківської системи за допомогою якісних параметрів, визначених на основі аналітичного багатомірного групування банків за показниками рентабельності активів і капіталу. Багатомірне групування порівняно із розрахунками показників рентабельності активів і капіталу в цілому за системою дає змогу більш адекватно оцінювати: якість управління як системою банків, так і кожною банківською установою; завчасно виявляти та усувати негативні прояви у функціонуванні банківської системи.

Стабільний та ефективний розвиток банківської системи значною мірою залежить від державної політики в сфері банківської діяльності, основними принципами якої мають бути принципи ринковості, невтручання, добровільності, конкурентності. Одним із напрямів підвищення якості державного регулювання є розроблення стратегії розвитку банківської системи України, яка повинна відображати пріоритетні напрями забезпечення стабільного та ефективного розвитку банківської системи, шляхи її пристосування до внутрішнього і зовнішнього середовища.

Список використаної літератури

1. Голубцова О. Сучасний стан банківської системи України та напрямки її реформування у контексті інтеграції до Європейського Союзу //Актуальні проблеми економіки. — 2002. — № 6. — C. 14-19.

2. Гуцал І. Банківська система України сьогодні:основні проблеми і перспективи розвитку //Фінанси України. — 1997. — № 8. — C. 42-48

3. Гуцал І. Банківська система України:стан і перспективи //Банківська справа. — 1998. — № 2. — C. 40-43

4. Дзюблик О. Структурні аспекти вдосконалення банківської системи України //Фінанси України. — 1999. — № 1. — C. 11-18

5. Дзюблюк О. Сутність банківської системи та ії роль в економіці ринкового типу //Фінанси України. — 2002. — № 8. — C. 79-85

6. Затварська О. Теоретичні основи стратегії розвитку банківської системи //Фінанси України. — 2002. — № 4. — C. 112-118

7. Кириченко О. Комерційні банки в банківській системі України //Зовнішня торгівля. — 1998. — № 4. — C. 162-172

8. Крилова В. Прозорість банківської системи: світовий досвід та українські перспективи //Банківська справа. — 2007. — № 3. — C. 20-34

9. Мертенс О. Ефективність банківської системи України //Банківська справа. — 1999. — № 6. — C. 29-36

10. Остапець А. Банківська система України: стан і проблеми розвитку //Фінанси України. — 2000. — № 8. — C. 114-117

11. Патрікац Л. Банківська система України в умовах глобалізації фінансових ринків //Вісник Національного банку України. — 2006. — № 12. — C. 16-19

12. Польова О. Банківська система України в умовах глобалізації світової економіки //Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 3. — C. 166-168.

13. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України (за матеріалами Всеукраїнської науково-практичної конференції 22-24 вересня 1998 р. у м.Сумах) //Банківська справа. — 1998. — № 5. — C. 15-19

14. Тігіпко С. Сучасна Україна : шляхи, форми, проблеми реформування банківської системи //Вісник Національного банку України. — 2003. — № 4. — C. 2-6

15. Уманців Ю.М. Банківська система України в умовах глобалізації світового фінансового простору //Фінанси України. — 2006 . — № 12 . — С. 88-100

16. Шелудько Н. Роль банківської системи у стимулюванні економічного зростанння //Фінанси України. — 2002. — № 3. — C. 120-128

17. Ющенко В. Банківська система України і поточна економічна ситуація/ В.Ющенко //Вісник Національного банку України. — 1998. — № 11. — C. 3-7

referat-ok.com.ua