"На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь… Це вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя", —писав той, хто висвітив цим вогнем найтемніші куточки життя свого народу, змалював їх перед цілим Звітом, ще й уславив народ невтомною працею на найширшій ниві європейської науки.

Іван Якович Франко народився в селі Нагуєвичі (тепер Дрогобицького району Львівської області) 27 серпня 1856 р.

Батько рано помер, проте, помітивши виняткову допитливість і обдарованість сина, встиг віддати його до початкової школи в селі Ясениця-Сільна. Потім Іван закінчив Дрогобицьку "нормальну школу" отців василіанів, де, крім іншого, навчився читати німецькою і польською. Завдяки старанням вітчима, Гриня Гаврилика, 1873 р. вступив до Дрогобицької гімназії. Маючи виняткові успіхи в навчанні, встигаючи читати багато художньої та наукової літератури, писати вірші, Іван усе ж лишався "хлопською дитиною". Він повною мірою відчув задушливу атмосферу режиму і зневагу заможніших однокласників. Враження шкільного дитинства згодом виллються в оповідання "Грицева шкільна наука", "Отець-гуморист", "Олівець" та ін.

Перший вірш Івана Франка мав назву "На Великдень 1871 року" й був присвячений батькові. Ще в гімназії хлопець береться перекладати твори Гомера, Софокла, Горація, "Слово о полку Ігоревім", "Краледворський рукопис" (одну зі знаменитих літературних містифікацій Вацлава Ґанки, Що спричинилися до чеського національного відродження).

1874 р. у львівському студентському журналі "Друг" під псевдонімом "Джеджалик" уперше з'являються вірші вісімнадцятирічного Івана — "Моя пісня" і "Народна пісня".

Скінчивши Дрогобицьку гімназію 1875 р., юнак вступає на філософський факультет Львівського університету. Тут він поринає у вир українського суспільного життя, стає членом "Академічного гуртка", знайомиться з М.Павликом та І.Белеєм (з якими довгі роки співпрацюватиме на громадській і редакційній ниві), бере участь у виданні журналу "Друг". З 1877 р. Франко починає друкувати оповідання з життя бориславських нафтовиків. Ці твори, за висловом автора, приносять йому "скандальний успіх".

Починається конфлікт з австрійською владою. Від червня 1877 до березня 1878 р. письменник перебуває у в'язниці за сфальсифікованим звинуваченням в участі у таємній спілці, яка нібито "була відгалуженням російських соціалістичних організацій". Безглуздий процес остаточно переконав Франка в необхідності послідовної політичної боротьби, й він із головою поринає в неї.

Вийшовши на волю, Франко підтримав М.Павлика, який, також звільнившись із ув'язнення, розпочав організацію нового журналу — "Громадський друг". Цензурні утиски, конфіскація видань, судові переслідування змушують М.Павлика міняти назву журналу — третє його число вийшло під назвою "Дзвін". Тут були вміщені знамениті "Каменярі" Франка. У четвертому числі журналу, яке побачило світ на початку 1879-го під назвою "Молот", було надруковано деякі сатиричні поезії Франка та закінчення повісті "Воа соnstrictor". Того ж року він починає випускати українською мовою брошурки "Дрібної бібліотеки" — видання, поширювані силами університетської молоді.

1880 р. Франка заарештовують удруге. Цього разу він пробув за ґратами три місяці, а коли звільнився, ледве не помер із голоду без роботи: влада повністю обмежувала його діяльність з метою не допустити впливу ані на студентську молодь, ані на читачів. Щоб забезпечити собі хоча б мінімальний рівень прожитку, з 1887-го письменник десять років змушений був працювати "в наймах у сусідів" — членом редакції польської газети "KurjerLwowski".

Тричі письменник був ув'язнений, усе життя перебував під наглядом двох поліцій — австрійської і російської. Але тюрма не зламала могутнього духу поета; його відповіддю були вірші "На суді", "Невольники", "Товаришам з тюрми", цикли "Вольні сонети", "Тюремні сонети", прозові твори на тюремну тематику "На дні", "До світла!".

У журналі "Світ" (виходив під редакцією І.Белея у 1881—1882 рр.) Франко друкує повість "Борислав сміється", яка стає етапним твором української літератури. Тут же Франко оприлюднює наукові шевченкознавчі праці (зокрема, статтю про Шевченкову сатиру "Темне царство") та першу в Україні ґрунтовну розвідку про творчість М.Лисенка, пророкуючи майже не відомому на той час у Галичині композитору світову славу.

Прагнучи щонайтісніше об'єднати патріотичну інтелігенцію Україниобабіч кордону, Франко у 30-х роках двічі нелегально приїздить до Києва й веде переговори про видання великого всеукраїнського журналу. Проект не було реалізовано, але встановилися тісні зв'язки з київськими діячами.

Пізніше саме за посередництва Франка в Західній Україні будуть видані "Гамлет" у перекладі М.Старицького, "Книга пісень" Г.Гейне в перекладах Лесі Українки і Максима Славинського та ін.

У 1883 р. Франко публікує в журналі "Зоря" свою історичну повість "Захар Беркут", у якій опоетизовано героїчну боротьбу Прикарпаття проти монголо-татарської навали. Далеке минуле в повісті, як і в низці інших творів, дало письменникові змогу виразніше висвітлити проблему патріотизму, самопожертви в ім'я народу і його майбутнього. З іншого боку, "Захар Беркут" — захоплююча повість із динамічним сюжетом, глибокими психологічними портретами персонажів, майстерно виписаним історичним тлом.

У прозі Франко виявив себе видатним майстром складних характеристик. Часом саме психологічна деталь у нього стає основним стрижнем новелістичного сюжету. Складними психологічними характеристиками відзначаються повісті "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Лель і Полель", у яких показано занепад аристократії та значної частини інтелігенції.

Франко-прозаїк був новатором у багатьох жанрах. Зокрема, його можна вважати одним із піонерів українського детективу, хоча говорити про це до останнього часу вважалося ніби неетичним на тлі його соціально спрямованих та історичних повістей і новел. Наприкінці XX ст. за повістю І.Франка "Перехресні стежки" було знято один із перших в Україні детективних телесеріалів "Пастка", автори якого кінорежисер О.Бійма та оператор Л.Зоценко одержали Державну премію України імені Т.Г.Шевченка.

Історична тема не відводила письменника від дійсності. Нею насичені повісті "Воа соnstrictor”, "Борислав сміється", "Бориславські оповідання", новели з життя галицького селянства "Сам собі винен", "Ліси і пасовиська", "Лесишина челядь". Жорстоко правдиві, гнівно-трагічні, ці твори зображували злидні, горе, а часто загибель галицького селянина, Переслідуваного поміщиком і лихварем. У цій прозі багато спільного з поетичним циклом "Галицькі картинки" (1880—1885).

Та найбільшої слави Франко зажив як поет. Він називав поезію "вогнем в одежі слова". Вогнем, який і досі обпалює і загартовує серця, стала його поезія, завжди полум'яна, пристрасна — і в зображенні найтонших відтінків інтимних, суто особистих переживань, і в скорботі, і в пафосі, і в сміливості передбачень. Він використав величезний арсенал поетичних форм, засобів, прийомів, збагативши українську літературу світовим поетичним досвідом.

На час виходу першої збірки "З вершин і низин" (Львів, 1887) тридцятирічний Франко постає вже відомим громадським діячем, знаним письменником і вченим, твори якого читають і перекладають у Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника.

Прологом до збірки подано "Гімн" ("Вічний революціонер"). Поет пов'язує нестримний рух у суспільстві, визвольну боротьбу народів із розвитком людського пізнання й наголошує, що прагнення духовного самовдосконалення — вічне, безсмертне. Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., вірш став справжнім гімном українського національного відродження.

Перший цикл збірки "З вершин і низин" — "Веснянки", в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу.

Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ каменярів, які пробивають крізь скелю шлях до нового, вільного життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців.

Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" демонструють не тільки своєрідний композиційний прийом контрасту. Вони виявляють багатогранність ліричного героя. У віршах бринять ноти скорботи, смутку, викликаного обставинами життя. Але це смуток дужої і незламної у своїх прагненнях людини.

У циклі "Профілі і маски" вражають глибокою задушевністю, теплотою ліризму автобіографічні замальовки. У вірші "Пісня і праця" поет пригадує, як він "малим ще хлопчиною в мамині пісні заслухувавсь", як зароджувались естетичні погляди, виковувалось переконання: "Пісня і праця — великі дві сили!".

Два розділи збірки віддані вишуканій формі сонета. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші ("Сонети — се раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети". У "Тюремних сонетах", багатих посиланнями на історію розвитку передової думки та визвольної боротьби, перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового "Кобзаря" це була найзначніша за змістом і формою поетична книга.

Проте Шевченко і Франко — два різні явища української поезії. Якщо Тарас Шевченко — насамперед поет пісенного, мелодійного складу, поет почуття, то Іван Франко — поет ораторського, декламаційного стилю, поет думки.

Наступна збірка "Зів'яле листя" (Львів, 1896) __ цикл любовної поезії, де до читача звертається ліричний герой — "людина, яка глибоко відчуває, але мало пристосована до практичного життя". Проте цього ліричного героя не можна повністю ототожнювати з Франком. У передмові до другого видання (1911) автор говорив про свої вірші, "що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення". Але особистісні фактори, безперечно, відіграли свою роль. Тому поет в передмові називає вірші цієї збірки "найсуб'єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка". За палітуркою "Зів'ялого листя" — особиста трагедія поета.

Перебуваючи в Києві, Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною, — випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Дещо екзальтовану курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й відомого письменника. Любовних віршів Франко їй не писав, та після недовгого листування, виходячи зі своїх політичних ідеалів, узяв із нею шлюб. У каплиці Колегії П.Галагана на весіллі, що сприймалось як вінчання Західної та Східної України, були Микола Лисенко та інші члени "Старої громади".

"З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого", — згодом розчаровано писатиме поет.

Він — овіяний славою письменник і громадський діяч, вона — екзальтована 22-річна дівчина, звикла до буржуазного добробуту. А ще — чужа в Галичині, "москалька", "малороска", що "ніколи не набралася українського духу, не навчилася добре української мови й зовсім не відчувала глибини чуття й любові до народу, що мав Франко" (Г.Величко).

Спочатку стосунки подружжя тримались на порозумінні й повазі. Разом вони видавали журнал "Житє і слово". Але вічні нестатки, тяжка непродуктивна праця й негаразди озлобили Ольгу. Через кілька років подружжя бачилося таким: нещасний, недбало зодягнений Франко і засмикана бідністю й дітьми Ольга. Для пані Франкової життя у шлюбі стало нестерпним. Вона почала ставитися до чоловіка з неповагою. Урочистості з нагоди 25-ліття його наукової, громадської та літературної діяльності сприйняла як глузування.

До божевілля дружини було зовсім недалеко.

Через 14 років Франко перевидасть "Зів'яле листя". Уже зовсім хворий (паралізовані пальці, чорна пов'язка на очах), він мужньо визнає, що книга має "біографічний ключ". Була любов без взаємності до красуні Целіни Журовської. Та її серце залишилось глухим, а душа німою.

Збірка "Мій Ізмарагд" (1898), як і видана на її основі збірка "Давнє й Нове", — звернення до давніх переказів, притч, але з незмінною проекцією на сучасність. Збірка "Із днів журби" (1900) була наслідком численних особистих драм і невдач. В ній звучать тужливі ноти, передчуття "пізнього віку".

Перу Франка належать і визначні поеми: "Панські жарти" (1887) "Смерть Каїна" (1889), "Сурка" (1890), "Похорон" (1899), "Іван Вишенський" (1900) та ін. В "Івані Вишенському" поет осмислює конфлікт особистого і громадського на прикладі долі видатного українського письменника і громадського діяча XVI—XVII ст., котрий був об'єктом також потужної наукової дослідницької роботи Франка. Історичний малюнок визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького створено у поемі "На Святоюрській горі".

Драматургія Франка — невід'ємна складова історії українського театру. Вершиною доробку є соціально-психологічна драма "Украдене щастя" (1894), сюжет якої побудовано на живих джерелах народної творчості. Численні пісні про жіночу долю, що їх Франко називає "жіночими невольничими псалмами" ("Жіноча неволя в руських піснях народних"), лягли в основу сюжету, з них вибудувано сповнений журби й туги за кращою долею образ Ганни. Ця драма, найвідоміша з численного Франкового доробку, уславлена такими зірками української сцени як Амвросій Бучма (Микола Задорожний) та Наталя Ужвій (Ганна).

Окрему групу становлять сатиричні твори, алегоричні казки ("Лис Микита", "Абукасимові капці"), притчі та фейлетони ("Казка про Доброту", "Свинська конституція", "Історія кожуха"). Затхлість, філістерство, міщанська обмеженість інтелігенції знайшли в особі І.Франка непримиренного викривача.

У 1889 р. Франка знову заарештували, цього разу на два з половиною місяці, позбавивши можливості впливати на результати виборів до сейму. Після ув'язнення Франкові вдається нарешті закінчити Чернівецький університет (1891 р.). 1893-го він захищає у Відні дисертацію "Варлаам і Йоасаф, давньохристиянський духовний роман та його літературна історія", яку влада перешкодила йому захистити у Львівському університеті. Одержавши вчений ступінь доктора філософії, Франко сподівався посісти кафедру української літератури у Львівському університеті, де 1895 р. він читає свою пробну лекцію: "Наймичка" Т.Г.Шевченка". Але реакційно настроєна професура зробила все можливе, щоб Франко не зміг використати університетської кафедри для пропаганди своїх поглядів.

Здавалось, невдача відверне письменника від політичної діяльності. Та Франко тоді ж, 1895-го, погоджується на висунення кандидатом у депутати до парламенту. Скептично оцінюючи роль парламенту й діяльність депутата в умовах цісарської Австрії, він використовує право кандидата для виховної роботи й політичної агітації серед народу. Австрійську владу лякали не лише соціалістичні погляди Франка, а й глибоке переконання в необхідності возз'єднання України в єдину державу. Тому австрійські реакціонери разом із польською шляхтою щоразу (1895, 1897, 1898) вдавались до найганебніших провокацій і насильства, тільки б перешкодити обранню Франка депутатом.

Водночас Франко продовжує свою подвижницьку видавничу діяльність. Як один із організаторів Русько-української радикальної партії, він брав участь у діяльності її органів — двотижневиків "Народ" (з 1890) і «Хлібороб" (з 1891), 1894—1897 р. видавав уже згадуваний журнал "Житє і слово", а 1898 р. разом із В.Гнатюком виступив фундатором та одним із ':% редакторів "Літературно-наукового вісника" — журналу, який на чверть століття стане справжньою громадською і мистецькою трибуною України. Яrі багато хто з української інтелігенції того періоду, Франко сподівався, що "велика доба для нашої нації почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм" ("Одвертай лист до галицько-української молодіжі").

З великим піднесенням зустрів він революційні події 1905-го: "Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму".

На хвилі піднесення він створює поему "Мойсей", в якій філософськи осмислює проблему вождя і народу, животрепетну для України. Вести за собою людей можуть, на думку Франка, лише ті, хто вільний від сумнівів і вагань, хто беззастережно вірить у перемогу, в безсмертя наро-в його невичерпну енергію і життєствердну силу.

Праці Франка з історії й теорії літератури, фольклористики, етнографії, мовознавства, орієнталістики, історії та економіки, суспільних галузей, — є могутнім внеском у розвиток української та світової науки, проте й досі по-справжньому не оцінені. В поглядах Франка на історію — складовій частині його філософських і суспільно-політичних поглядів — були значні елементи історичного матеріалізму, проте загалом він стояв на позиціях еволюціоністського позитивізму. В численних наукових працях ("Мислі о еволюції в історії людськості" (1881—1882), "Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині" (1898), "Знесення панщини в Галичині" (1898), "Польське повстання в Галичині 1846 року" (1884), "Причинки до історії України-Руси" (1912) та ін.) різнобічно висвітлено проблеми всесвітньої історії.

Поряд із оригінальними історичними працями є переспіви та переклади праць істориків античності. У контексті літературознавства, фольклору, монографії, публіцистики, також художніх творів Франко порушив багато праць історії ("Хмельниччина 1648—1649 років у сучасних віршах" (1898), "Студії над українськими народними піснями" (1908—1913), "Данте Аліґ’єрі" (1913) та ін.). В історичних працях Франка значне місце відведе-селянству України, зокрема Галичини, періодам феодалізму й капіталізму. Серед найважливіших ідей Франка — ідея духовної єдності нації, переч її розірваності між імперіями інших народів: "… ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими украли, а українцями без офіціальних кордонів". Його праці мали великий вплив на розвиток історіографії не лише України, а й інших слов'ян.

На початку XX ст. ім'я Франка набуває широкої популярності. "Академія в одній особі" — називали його сучасники, відзначаючи, до того ж, володіння чотирнадцятьма мовами. 1905 р. його обирають членом Чеського наукового товариства, 1906 р. Харківський університет приймає рішення "о возведении галицийского ученого исследователя Йвана Франка в степень доктора русской словесности", а 1916-го Російська академія Наук присуджує йому премію за працю "Студії над українською народною піснею".

В останні роки життя, наповненого нестатками, тюрмами й постій-нервовим перенапруженням, Франко тяжко хворів, його розбив параліч. Та, знесилений, він повторював: "Всюди і завжди у мене одна головна була думка — служити інтересам мого народу і загальнолюдським прогресивним ідеям. Цим двом провідним зіркам я, здається, не зрадив до цього часу і не зраджу, поки буду жити".

Він майже не пише, та видаються вірші й переклади раннього періоду — "З літ моєї молодості" (1914), зібрані й опрацьовані раніше етнографічні та фольклорні матеріали, друкуються окремі художні твори. Опубліковано "Нариси з історії української літератури в Галичині" (1910).

Гірка звістка про смерть великого письменника і мислителя 28 травня 1916 р. поширилася далеко за межі рідного краю. Помер він на чужих руках — сини були в армії, дочка в Києві, дружина в лікарні. А оскільки був "такий бідний, як цілий наш народ", ховали І.Франка 31 травня у Львові на Личаківському кладовищі в чужій (померлого перед тим Шухевича) вишиваній сорочці та єдиному старенькому костюмі. Духовна влада відмовила у "парадному" поховальному обряді, "виділила" лише одного священика з волоської церкви. Грошей на окрему могилу не було, то поховали в "позиченій" ямі на шість домовин… Лише через десять років упокоївся Поет там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр.

Понад п'ять тисяч праць у різних галузях літератури й науки належать перу видатного діяча. Випущені у світ п'ятдесят томів — лише третина створеного (за радянських часів кількість томів будь-кого не мала перевищувати доробку "вождя світового пролетаріату"). Небагато можна назвати імен у світовій науці, рівних йому за всебічністю таланту, наполегливістю творчого подвигу, гідною титанів Відродження.