Вирішення міжнаціональних відносин і забезпечення національним меншинам необхідних умов розвитку, у відповідності до світових стандартів, — важливий фактор на шляху інтеграції України в Європу. Українською владою вже чимало зроблено на цьому шляху, але для того, щоб остаточно вирішити дану проблему, потрібно досконало знати історію і традиції тих народів, що проживають на нашій землі. Однією з найактуальніших є проблема вивчення історії освіти, оскільки вона є основою духовності народу. Проблеми освіти вивчалися рядом дослідників XIX та XX ст., найвідомішими з них є Брамсон Л.М., Марек П., Кулішер P., Гессен Ю., Моргуліс М., Xонігсман Я., Найман А. та інші [9; 8; 7; 2; 1; 19]. Однак в їхніх працях більша увага звертається на загальні тенденції розвитку освіти і мало висвітлюється питання розвитку освіти в регіонах і Волині зокрема, що спонукає нас до дослідження цієї проблеми.

З приєднанням Волині до Російської імперії, в складі останньої опинилась досить значна кількість євреїв. Вони були об’єднані в громади, якими керували кагали, що обиралися членами громади і управляли її життям, їм були підпорядковані рабини, кантери, меламеди. В умовах російської дійсності їхні повноваження значно зменшилися. Тепер вони, головним чином, забезпечували сплату податків, а представницькі функції в стосунках з урядовими установами перейшли до єврейських товариств (зібрання найвпливовіших членів єврейських громад). Xоча єврейська громада була соціальне неоднорідною, але в стосунках з оточуючим її суспільством вона виступала як єдине ціле. М. Драгоманов охарактеризував її як “і стан, і нація і віросповідне товариство” [5, 139]. Єврейська нація, яка була позбавлена своєї держави, в такий спосіб намагалася зберегти свою автентичність. Важливу роль в цьому процесі відігравала освіта. Євреї створили цілу систему навчальних закладів, головною метою яких було забезпечення релігійної освіти дітей.

Навчання в єврейських школах здійснювали меламеди, які поділялися на 3 розряди: I розряд — даркеде-меламдім

(навчав дітей 4—5 річного віку читати по складах); II розряд — ірбув’я-меламдім (навчав дітей 7 — 9 річного віку опановувати мову і Святе письмо); III розряд — гемара-меламдім (навчав дітей 10-12 річного віку мудрості Талмуду). Школа, в якій навчав меламед, називалася хедером. Навчання тут проходило з 9.00 до 21.00 год., крім суботи і неділі.

Весь навчальний рік поділявся на два семестри, між якими були канікули в місяці нісані (квітні) і тишре (вересні). Відвідування школи було обов’язковим для всіх хлопчиків. За навчання дітей батьки вносили плату. Діти-сироти або діти з бідних сімей, батьки яких не взмозі були платити за навчання, відвідували школу, яка називалась талмуд-тора. Навчання в них було по суті таким самим, як і в хедерах. Ці школи утримувалися за рахунок пожертв багатих євреїв.

Дещо вищим типом єврейських навчальних закладів були бед-мідраші, що являли собою своєрідне поєднання навчальної і релігійної школи. При цих закладах існували бібліотеки. На відміну від нижчих шкіл, вони розташовувались у спеціально споруджених приміщеннях і утримувались на кошти громади та пожертв заможних її членів. Усі ці типи шкіл були характерними і для Волині, зокрема бед-мідрашів на початку XIX ст. нараховувалось 53 [20, 26-32]. Крім вище зазначених, існував ще один тип школи — єшибот, хоча на Волині їх практично не було.

На початку XIX століття система єврейської освіти почала зазнавати змін, вони були зумовлені як внутрішніми (зародженням в середовищі єврейської інтелігенції нових підходів до освіти), так і зовнішніми (впливом російської влади) факторами. Серед єврейської інтелігенції поступово починає формуватися дещо інше бачення змісту і ролі освіти. Почалось це з того, що деякі євреї литовсько-польського походження стали цікавитись вивченням граматики і математики, тобто предметами, які не стосувалися проблем релігії. На Волині палким прихильником цих ідей був Й.Б. Левінзон, який зумів синтезувати нові думки передових представників єврейської інтелігенції. Вони зводилися до наступних положень: 1) освіта не протистоїть релігії, 2) знання повинні розірвати духовну замкнутість єврейського народу, це дасть змогу в майбутньому змінити його політичне і економічне положення, 3) опанування державної мови зменшить напругу в стосунках з місцевим населенням. Такі ідеї і діяльність отримали назву “Рух хаскали”.

В 20-ті роки XIX ст. були зроблені перші спроби відкрити приватні єврейські школи, але вони не досягли бажаного успіху, бо були вороже сприйняті керівництвом єврейських общин та релігійними лідерами, які в цьому вбачали небезпеку порушення основ віри. Прихильників “руху хаскали” стали ототожнювати з невіруючими — “епікурійцями”, що в свою чергу привело до глибокого конфлікту між передовими єврейськими колами та громадою. Крім цього існувала ще одна проблема, що стояла на заваді створення нових шкіл і яку не можна було вирішити швидко — це відсутність кваліфікованих вчителів. Серед єврейського середовища таких не було, а вчителям-іноземцям батьки не довіряли навчання своїх дітей.

Традиційна єврейська освіта зазнавала також впливу з боку офіційної влади. До певної міри вона використовувала “рух хаскали”, але за декларованою турботою про освіту євреїв проглядається чітка спроба русифікації.

Першим кроком на цьому шляху стало Положення “Про влаштування євреїв”, видане 9.Xп.1804р. Суть його полягала у наступному: всі єврейські діти можуть без будь- яких обмежень навчатися в усіх типах російських навчальних закладах; під час навчання їм дозволено не вивчати той матеріал, що відсторонює їх від віри; якщо євреї не побажають віддавати дітей в російські навчальні заклади, тоді вони повинні утворювати за свій рахунок школи, де обов’язково необхідно вивчати одну з мов: російську, польську, німецьку.

В цьому документі прослідковується настійне прагнення влади залучити єврейських дітей до вивчення мови. Щоб заспокоїти побоювання євреїв з приводу того, що світська освіта відірве їхніх дітей від віри, в §2 згаданого Положення єврейським дітям дозволялося не вивчати матеріал, що суперечить їх релігійним переконанням. Однак, це право було досить декларативним. Сумнівно, щоб усі вчителі стали переглядати програми під кутом зору: чи не загрожує вивчення матеріалу єврейській релігії.

Крім того, існувала ще одна проблема, яка стримувала вступ єврейських дітей до російських закладів, а саме — вони не знали російської мови, на якій велось викладання. Тому для вступу дітей у школу їх потрібно було підготувати в спеціальних класах, де вивчити з ними російську мову, а створення таких класів не передбачалось. Отже, перша спроба влади вплинути на розвиток єврейської освіти була досить неефективною. Це й послужило підставою для видання нового документу “Положення про євреїв” від 13.У. 1835р. Глава шоста якого стосується освіти євреїв.

Як і в попередньому Положенні (1804р.) євреям гарантується вільний доступ до російських закладів освіти, а щоб здобути вищу освіту, дозволено вступати до Університетів і Академій на території імперії. Дещо в іншій інтерпретації викладені гарантії євреям, в тому, що їхні діти не будуть відриватися від релігії. Так в §106 зазначалось, що євреї зобов’язані оголошувати про свою віру, коли віддають дітей в християнські заклади, і тоді їх не зможуть змушувати змінювати віру і дозволять не відвідувати уроки Закону Божого. Це Положення наштовхує нас на думку, що єврейські діти часто зазнавали тиску з боку вчителів, раз про це наголошується в документі такого рангу.

Згідно Положення за євреями зберігається право створювати власні навчальні заклади, але регламентація його дедалі більше починає залежати від влади. Так, в §114 зазначено: “відкривати єврейські училища можна лише з дозволу училищного начальства, при розгляді засобів, які забезпечать їх утримання” ^{[ 13}, Х, 321]. В наступних параграфах передбачається, що порядок викладання, призначення вчителів та нагляд за їх діяльністю здійснюється згідно діючих Статутів. В єврейських навчальних закладах обов’язково повинна вивчатись російська мова і навчання повинно здійснюватись тільки по дозволених владою книгах.

Таким чином, тенденція до русифікації єврейської освіти стає більш очевиднішою і наполегливішою. Але і ці кроки влади не примусили євреїв змінити своє ставлення до державних освітніх закладів.

У відповідь, влада стала поширювати думку, що євреї шкідливі своїм невіглаством і фанатизмом, тому їх треба штовхнути на шлях освіти. З цією метою були видані наступні правові акти: “Правила про цензуру єврейських книг і про єврейські типографії”, “Положення про збір євреями добровільних пожертвувань для будівництва їх синагог і молитовних шкіл”, “Надання місцевим губернським начальникам знищувати заборонені єврейські книги” [12, XI, № 9649; XII, № 10437, № 10751]. В грудні 1840 р. був створений Комітет для визначення напрямів і шляхів докорінного благоустрою євреїв, очолив його міністр народної освіти С. Уваров [2, 81].

22.VII. 1842р. приймається документ про “Запровадження нагляду Міністерства народної освіти над всіма єврейськими навчальними закладами” [17, № 15771]. В ньому зазначалось, що згідно Рескрипту від 19.VIII. 1827 р. (№ 1308) про посилення контролю за всіма навчальними закладами, запровадити такий контроль і за єврейськими навчальними закладами, передбачається також створити спеціальну, Висо- чайше затверджену, Комісію для освіти євреїв в Росії [17, 682]. Напрацювання цієї Комісії лягли в основу Указу (від 13.XI. 1844 р.) Міністру народної освіти “Про заснування особливих училищ для освіти єврейського юнацтва” [18, №18420]. В ньому, no-суті, визнається низька ефективність попередніх заходів влади щодо залучення євреїв до навчання в загальних закладах, тому поряд із збереженням за євреями прав навчатися в загальноросійських закладах, передбачалося створення особливих училищ двох типів: I-розрядні (початкові, на рівні приходських училищ) і II-розрядні (прирівнювались до повітових училищ). Для підготовки вчителів і рабинів планувалось створити рабинські училища, які прирівнювались до гімназії.

За цими навчальними закладами встановлювався контроль Міністерства народної освіти. Вчителями Закону Божого повинні були бути євреї, а викладання інших предметів могли здійснювати і вчителі — християни. На учнів цих навчальних закладів поширювалися усі пільги, які дарувалися єврейським дітям, що вчилися в християнських школа, а також ряд нових. Зокрема: “Євреям, які закінчили християнські і єврейські навчальні заклади, обмежено строк рекрутської служби: а) хто успішно закінчив курс повітового училища — 9 років; б) хто задовільно закінчив курс гімназії — до 15 років; в) хто відмінно закінчив курс гімназії при знанні російської мови — звільняється від служби взагалі” [18, 765].

Навчання в приватних навчальних закладах повинно було здійснюватися на основі загальних правил. Але згодом положення Указу були конкретизовані рядом урядових розпоряджень. Серед них: “Тимчасові правила про підпорядкування єврейських учбових навчальних закладів і домашніх вчителів нагляду Міністерства народної освіти”, “Положення про державні єврейські училища”, “Положення про Рабин- ські училища”, “Положення про єврейські приватні навчальні заклади і домашніх вчителів” [6, 295]. Аналіз цих документів свідчить про очевидне прагнення влади відірвати єврейських дітей від релігійної освіти та реорганізувати єврейську освіту на загальноросійських засадах. Здійснити задумане передбачалось поступово. Спочатку Міністерство народної освіти намагалось зменшити різницю між конфесійною єврейською школою (хедером) і державною, шляхом запровадження в останній великої кількості єврейських предметів поряд із загальноосвітніми. Так, із 24 годин щотижневого навчання в державному єврейському училищі І розряду на вивчення єврейських предметів відводилось 13,5 годин, а на загальноосвітні — 10,5 годин [8, 103]. Поступово передбачалось зменшити релігійний вплив на учнів шляхом повного перерозподілу навчального часу. Із відкриттям державних закладів планувалось закриття приватних шкіл. Усі єврейські заклади, в тому числі і релігійні, повинні були підпорядковуватись губернським і повітовим Комісіям, які очолювали губернські директори училищ.

За роботою державних училищ здійснювали нагляд наглядачі із християн, які, як правило, і викладали загальноосвітні предмети. Однак, на посади наглядачів призначались далеко не кращі кадри. Так, автор книги “Нариси по історії освіти євреїв в Росії” П. Марек називає їх “розумовими карликами” [8, 58-59]. Схожу оцінку знаходимо і в офіційних документах, звітах про роботу єврейських навчальних закладів. Так, в одному з таких звітів директор училищ Волинської губернії характеризував наглядача Старокостян- тинівського єврейського казеного училища як “чиновника непотрібного”, а стосовно іншого зазначав, що “він чиновник неб лагонадійний” [4, 53, 56].

Практична реалізація положень Указу від 13.XI. 1844 р. почалась на Волині дуже швидко. Вже 22.ХІІ. 1844р. дирекцією училищ Волинської губернії була складена відомість про кількість єврейського населення у Волинській губернії і направлена керівництву Київським учбовим округом [28, 4]. Нею була також створена Волинська губернська єврейська училищна Комісія, вона розпочала свою роботу 15.V. 1845р. Згодом були відкриті повітові єврейські училищні Комісії в Луцьку, Острозі, Рівному і Полонному, до них були приписані і по декілька сусідніх повітів [28, 18, 27, 32].

Комісії почали працювати з населенням, в результаті чого до дирекції училищ Волинської губернії стали надходити листи міщан, підписані поважними громадянами, з просьбою відкрити казені єврейські училища. Для відкриття училищ Міністерство народної освіти ставило ряд умов: вони повинні фінансуватися за рахунок свічного збору і благодійних надходжень єврейських товариств.

На весну 1846 р. був складений список волзьких міст, де передбачалось відкрити 18 єврейських навчальних закладів (15 I-розрядних і 3 II-розрядних училищ) [29, 19].

Після вивчення стану справ і звітів повітових Комісій дирекція училищ Волинської губернії запропонувала попечителю Київського учбового округу відкрити єврейські училища: в Старокостянтинові, Дубно, Рівному, Острозі, Кременці, а згодом в Луцьку, Ковелі і Корці [23, 19, 55]. Дозвіл на відкриття училищ було отримано 19.XI. 1853р. [23, 65].

В 1855 р. в губернії працювало 9 єврейських училищ. Наведена на стор. 79 таблиця дає нам можливість проаналізувати географію їхнього розміщення і час заснування [29, 19; 23, 85]:

Аналіз джерел свідчить, що з 18 запланованих училищ було відкрито лише половину. Такий стан справ можна пояснити, на нашу думку, тим, що євреї не хотіли віддавати своїх дітей до державних училищ, як результат в них навчалось дуже мало учнів. Так, станом на 1858 p. у восьми оглянутих училищах Волинської губернії навчалось всього 123 учні [4, 52-56].

Єврейські громади теж чинили опір появі нових навчальних закладів. В архівних документах виявлено скарги євреїв, які віддавали своїх дітей в державні школи на те, що єврейська громада перешкоджає навчанню дітей, налаштовує громадськість і дітей проти них [22, 1]. Підтвердження таких дій знаходимо і в працях єврейських дослідників. Так, Я.С. Xонігсман та А.Я. Пойман пишуть, що «…єврейські об щини відносились до училищ як до антинаціональних явищ. Батьки намагалися не посилати туди дітей, якщо навіть ним доводилось платити штрафи» [19, 135].

П. Марек підкреслює, що «в єврейські училища ніхто добровільно дітей не посилав, шкільна повинність прирівнювалася до рекрутської. Наглядачі, яких присилали, повинні були вербувати учнів.» [8, 80].

Отже, освітня політика часів Миколи I до кінця 50-х років показала всі свої недоліки. З одного боку, владі так і не вдалося встановити контроль над хедерами і перетворити їх на підготовчі класи казених єврейських училищ і тому, їх практично стали заганяти в підпілля, що робило їх не контрольованими з боку влади. З іншого боку — державні училища, які не тільки не зменшили вплив хедерів, а й самі ледве животіли. I це не дивлячись на велику кількість годин, відведених на вивчення єврейських предметів.

Нові віяння в політиці стосовно єврейської освіти почали проявлятися з приходом до влади імператора Олександра II, їхньою головною метою була ліквідація недовіри євреїв до державної освіти. Першим кроком на цьому шляху став досить жорсткий Указ від 07.VI. 1855р., в якому зазначалось, що через 20 років на посадах рабинів і вчителів зможуть працювати лише ті, хто закінчив рабинські училища, або загальні навчальні заклади [14, №29276]. В такий спосіб, самодержавство намагалося вирішити проблему підготовки вірнопідданих кадрів.

5.XI. 1856р. світ побачив документ “Порядок спостереження за приватним навчанням єврейських дітей і форма відомості, яку рабини повинні надавати про приватні єврейські училища” [15, №31104]. Згідно нової вимоги, при видачі свідоцтв меламедам крім прізвища потрібно вказувати прикмети і вік. На будинку, де розташовувався хедер, пропонувалося зробити відповідний напис. Рабинів зобов’язували доповідати в поліцію про тих вчителів, які не дотримуються затверджених програм та правил викладання. Училищне начальство і поліція повинні були перевіряти достовірність свідчень. Крім цього, запроваджувались щорічні іспити для всіх учнів (до 1859р. екзамени здавали лише учні хедеру II ступеня).

В кінці 50-х років міністр освіти Є.П. Ковальський висловив думку, що державна єврейська школа повинна більше приділяти уваги вивченню загальноосвітніх предметів і якнайменше втручатися у релігійне навчання дітей, залишивши його батькам. Така позиція знайшла своє конкретне втілення в новому Положенні “Про правила навчання єврейських дітей”, яке було Височайше затверджено 04.V. 1859р. В документі висувалися наступні вимоги: 1. діти купців і почесних громадян повинні обов’язково навчатися в загальнодержавних або казенних єврейських навчальних закладах; 2. за євреями залишається право на організацію приватної освіти; 3. меламеди, які виконують вимоги влади, можуть отримати свідоцтво, що дає право на викладання, але через 10 років свідоцтва будуть видаватися тільки вже існуючим меламедам. Ті, хто виявить бажання його отримати, повинен буде мати відповідну освіту, набуту в державних закладах. 4. в кожному державному єврейському училищі почесний блюститель призначається від єврейської громади; 5. в талмуд-торах потрібно ввести викладання загальноосвітніх предметів [16, 422].

Положення 1859 р. викликало обурення в середовищі євреїв. На це, зокрема, вказують виявлені нами скарги і прохання пояснити термін “обов’язкове навчання”, скоротити для єврейських дітей курс вивчення загальноосвітніх предметів, щоб вони мали час для вивчення релігії. В тих містах, де не було шкіл, просили дозволу вивчати загальноосвітні предмети вдома, а викладати їх зможуть випускники рабинських училищ, якщо вони отримають дозвіл від начальства. Євреї Волині також виступали за те, щоб талмуд- тори і меламеди були звільнені від будь-якого контролю. Бідним дітям, які навчалися в них пропонувалося, виплачувати державну стипендію [24, 66].

Особливо турбував євреїв термін “обов’язкова освіта”. Так, почесний блюститель Житомирського рабинського училища М.Д. Вайнштейн у відгуку на Положення 1859 р., адресованому попечителю Київського учбового округу Пирогову, вносить пропозицію поширити термін “обов’язкове навчання” на дітей 10-18 років у тих населених пунктах, де є державні навчальні заклади. Разом з тим, вилучити з цього числа дітей, які за станом здоров’я не можуть вчитися і тих, хто вже займається відповідними промислами [24, 87 зв.].

Особливо піклуються євреї про збереження приватних закладів, зокрема, талмуд-тор і пропонують владі розглядати їх не як навчальні заклади, а як притулки для дітей з бідних сімей. “Талмуд-тори по своїй суті не світські навчальні заклади, а притулки для бідних дітей і сиріт, які утримуються за рахунок громади і пожертв приватних доброчинців, де їм дають їжу, одяг і викладають Вчення віри. Єшеботи, в більшості своїй, це по суті, тіж талмуд-тори, лише під іншою назвою” [24, 63 зв.].

У відповідь на численні звернення Міністерство народної освіти в квітні-червні 1860 року дало відповідні роз’яснення. Стосовно терміну “обов’язкове”, його слід розглядати як чисто моральний обов’язок, за недотримання якого не передбачено жодних покарань. За євреями залишається право навчати своїх дітей як в державних, так і приватних училищах. Меламеди, щоб отримати дозвіл на викладання повинні скласти іспит, але оскільки меламеди зараз отримують звання без екзамену, то вони можуть викладати, не дотримуючись положень програми, затвердженої урядом [24, 101, 112].

Отже, протистояння між владою і єврейською общиною було перенесено в дещо іншу площину. Якщо в 40-50-ті pp. самодержавство, утворюючи державні єврейські училища, прагнуло послабити вплив традиційної школи шляхом поєднання світської і релігійної освіти, то тепер воно вирішило роз’єднати навчальний процес. Державні школи повинні були давати світську освіту, а приватні — релігійну. До навчання в державних закладах влада всіляко заохочувала, тоді як за приватними встановлювався жорсткий контроль, за допомогою якого адміністрація прагнула обмежити, а згодом і зовсім ліквідувати єврейські приватні школи Яскравим підтвердженням цієї тенденції є дані таблиці про стан єврейських шкіл Волинської губернії на середину 60-х pp. [31, 205, 206; 3, 43].

В 1862 р. були складені державні програми для навчання учнів в I і II розрядних училищах, єшиботах і талмуд-торах, які були направлені для обговорення керівництвом навчальних округів. Відбулось таке обговорення і в Київському навчальному окрузі. Після нього були вироблені узагальнюючі висновки стосовно державних єврейських закладів, суть їх зводилася до наступного: 1) такі училища потрібно зберегти; 2) релігійну освіту доручити меламедам; 3) закрити єврейські училища I розряду в тих містах, де є відповідні загальнодержавні заклади, але в міру того як вони будуть наповнюватися дітьми євреїв. Стосовно приватних закладів було вирішено: 1) створювати нові і до роботи в них заохочувати освічених і прихильних до влади євреїв; 2) враховуючи, що талмуд-тори — це школи для бідних, то виділяти на їхнє утримання по 100 рублів на рік (за умови, що в них навчається не менше 10 учнів).

В таких закладах повинні обов’язково вивчати російську граматику і правила арифметики. Для викладання цих предметів призначається вчитель з числа євреїв, що володіє російською мовою; 3) єшеботи прирівнюються до училищ II розряду, але в них повинні вивчати загальні предмети в об’ємі училищ І розряду. Були схвалені програми Закону віри в гімназіях, казеному І і II розрядного училищ [24, 157, 158].

Влітку 1864 р., після огляду єврейських училищ, членом ради міністра народної освіти і таємним радником Пастель- соном була висловлена думка про доцільність існування рабинських і єврейських училищ. З метою детального вивчення цього питання була створена Комісія під керівництвом дійсного статського радника Тулова, яка у IX. 1866 р. опублікувала протоколи засідань, де висловлювались думки з цього приводу [27, 2-4]. Члени Комісії в кінці обговорення прийшли до одностайної думки, що єврейські училища потрібно зберегти, а для поліпшення їх діяльності запропонували здійснити наступні кроки: необхідно зберегти викладання єврейських предметів і посилити контроль з боку держави як в державних так і приватних школах; навчання євреїв, незалежно де вони вчаться, потрібно здійснювати на однакових для всіх основах громадянського і державного життя. Для того, щоб зблизити єврейську громаду з процесом навчання, пропонується надати їй право нагляду за ходом викладання єврейських предметів. З цією метою громада вибирає, крім почесного блюстителя, по два спостерігачі з осіб, що користуються довірою [26, 128].

Але справа на цьому не закінчилася. В 1867 р. міністр освіти відвідав південні губернії, після чого зробив висновок, що багато євреїв навчаються в загальних закладах, а раз так, то чи потрібно утримувати ще й спеціальні єврейські училища. Він запропонував висловити свою думку з цього приводу попечителя Київського учбового округу, який в свою чергу звернувся до училищного начальства в губерніях. У своєму відгуці директор Рівненської гімназії цілком підтримав пропозицію міністра освіти: “На мою думку, закриття Рівненського казеного єврейського училища І розряду вважаю одним із найкорисніших заходів як у фінансовому, так і освітньому значенні” [25, 5]. Схожу думку висловив директор училищ Волинської губернії: “На 18 тис. євреїв Житомира в єврейському I-розрядному училищі навчається не більше 20 хлопчиків, тоді як у приходському християнському — 87. Тому краще закрити єврейське училище, а діти зможуть відвідувати приходське” [25, 9]. Приблизно такі ж думки мали керівники освітніх установ інших губерній Правобережної України.

В результаті цього обговорення 16.III. 1873 р. було видано Указ Міністру народної освіти “Про перетворення Єврейських Учительських Інститутів і початкових єврейських училищ”.

На основі його положень: 1) рабинське училище в Житомирі перетворювалося в Єврейський Учительський Інститут (відповідно Положення 31.V. 1872 р.), на який покладалась ще й спеціальна функція підготовки юнаків для зайняття рабинських посад; 2) казені єврейські училища II розряду закривалися; 3) казені єврейські училища І розряду (там, де багато населення і не вистачало загальних) перетворювалися в єврейські початкові училища (відповідно Положення 31.V. 1872р.), а інші закривалися. В документі зазначалося, що зміни ці потрібно робити поступово, в міру підготовки кадрів вчителів для початкових єврейських Училищ [13, 332].

У відповідності до цього Указу Міністерство народної освіти повинно було розробити програми для вивчення загальноосвітніх і єврейських предметів в однокласних і двокласних єврейських училищах. Виконання цього завдання доручили попечителю Віденського навчального округу. Вироблені проекти цих програм були надіслані для обговорення попечителям Київського і Одеського навчальних округів. Однак, затвердження їх затягнулося так, що і до 1897 р. їх так і не було прийнято. Тому викладання велось по різних програмах, що складали на місцях [21].

Бажання єврейської молоді навчатися в загальноосвітніх закладах в 70-х pp. XIX ст. набрало такого поширення, що самодержавство поступово починає обмежувати доступ євреям до них. 5.XII. 1866 р. урядом затверджено “Положення про обмеження вступу євреїв у середні і вищі навчальні заклади”, на основі якого була встановлена норма прийому євреїв у навчальні заклади. Вона становила 10% від загального числа учнів в межах “смуги осілості”, поза нею — 5%.

Таким чином впродовж XIX ст. єврейська система освіти зазнала змін. По-перше, прихильники “руху хаскали” намагалися пом’якшити релігійну спрямованість єврейської освіти і доповнити її світськими знаннями; по-друге, в результаті державного впливу стали з’являтися державні єврейські навчальні заклади, частина євреїв стала відвідувати загальноосвітні заклади; по-третє, в приватних закладах стали вивчати російську мову та деякі інші загальноосвітні предмети. Ці зміни привели до того, що за рівнем грамотності євреї посіли 4 місце (32,6%) у Волинській губернії. Попереду них за цим показником були чехи (59%), німці (37,8%), росіяни (37%). [11, 112-113] Серед євреїв було багато людей, що жили за рахунок розумової праці. Так, в державних органах губернії працювало 155 євреїв, 3211 чол. були вчителями і вихователями, 105 чол. займалися наукою та мистецтвом, 468 чол. працювали у сфері медицини [11, 90-111].

Та все-таки ці зміни так і не змогли перебороти традиційну систему освіти євреїв. На кінець XIX ст. у Волинській губернії нараховувалося 896 приватних і всього 7 державних єврейських закладів [10].

Література

1. Брамсон Л.М. К истории начального образования евреев в России. — СПб., 1896;
2. Гессен Ю. История еврейского народа в России. — М., 1993.
3. Державний архів Житомирської області (далі: ДАЖО). — Ф. 71. — Оп. 1. — Спр.1161.
4. ДАЖО. — Ф. 71. — Оп. 1. — Спр.1306.
5. Драгоманов М.П. Евреи и поляки в Юго-Западном крае // Вестник Европы.— Т. 4.— СПб., 1875.
6. Исторический обзор деятельности Министерства Народного Просвещения 1802— 1902. Состав. С.В.Рождественский. — СПб., 1902.
7. Кулишер Рув. Итоги (Надежды и ожидания передовой части русских евреев за 50 лет (1838 — 1888 гг.). — К., 1896;
8. Марик П. Почерки по истории просвещения евреев в России. Два воспитания. — М., 1909.
9. Моргулис М.Г. Вопросы еврейской жизни. — СПб., 1889
10. Отчет попечителя Киевского учебного округа о состоянии учебных заведений округа за 1898 г. Разд. ІІІ. Еврейские училища. —К., 1899..
11. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г..Т.УШ. Волынская губерния. — СПб.,1904.
12. Полное собрание Законов Российской империи (Далі: ПСЗРИ).— T.XI.— СПб., 1836; Т.ХП.—СПб., 1837; Т.ХХУШ.— СПб., 1830.
13. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. XXX. — СПб., 1856.
14. ПСЗРИ. — Т. ХХХІ. — СПб., 1857.
15. ПСЗРИ. — Т. ХХХІУ.— СПб.,1861.
16. ПСЗРИ.— Собр. II. — Т. ХУП. — СПб., 1842.
17. ПСЗРИ. — T. XIX. — СПб., 1845.
18. Хонигсман Я.С., Наймач А.Я. Евреи Украины (Краткий очерк истории).— К. 1992.