Однієї з характерних рис наукової діяльності Аристотеля є її багатогранність. Своїми працями Аристотель збагатив майже всі існуючі в його час галузі науки. Держава й суспільство не залишилися поза полем зору філософа. Головне місце серед його творів, присвячених вивченню держави й суспільства, безперечно, займає «Політика».

Теоретична побудова ідеального поліса — кінцеве завдання, що ставить перед собою Аристотель в «Політиці». Цілком виправданими були б пошуки ниток, що пов’язують ідеальний поліс Аристотеля із грецькими полісами ІV ст. до н.е., зовнішніми й внутрішніми умовами їхнього існування. Зрозуміло, цим не вичерпується зв’язок змісту трактату Аристотеля з епохою, у яку він жив. Міркування про досконалий, з погляду  автора, поліс займає в «Політиці» багато місця (сьома й восьма книги; до цього варто додати аналіз теорій його попередників і сучасників у другій книзі). Цьому міркуванню подане  навчання, що набагато займає більше місця, про поліс взагалі. Тут ми знаходимо обґрунтування думки, що поліс є вищою формою людського об’єднання, що сприяє досягненню щасливого життя, тобто життя із чеснотою; тут поняття поліса піддається розчленовуванню на його найпростіші елементи. Посилаючись на природу, нерівномірно, на його думку, що розподілила між людьми розумові здатності, Аристотель захищає одну з підвалин античного суспільства — рабство. Він також виступає захисником іншої підвалини античного суспільства — приватної власності, обґрунтовуючи це тим, що потреба у власності нібито властива людині по природі.

Розгляд різних теорій державних устроїв Аристотель починає з аналізу проекту Платона (Сократа). Він особливо підкреслює труднощі здійснення цього проекту на практиці. Аристотель критикує  теоретичну позицію Платона — його прагнення ввести в державі повну єдність, незважаючи на  реально існуючу множинність. В «Законах» Платона Аристотель знаходить довільні твердження, а в деяких випадках непродумані положення, що загрожують при проведенні їх у життя тими або іншими утрудненнями й небажаними результатами. Проект Фалея Халкедонського не задовольняє Аристотеля тому, що, піклуючись про усунення бідності й наділяючи громадян рівними ділянками землі, автор проекту випустив із уваги необхідність регулювати дітородіння, без чого не може підтримуватися рівність земельної власності в громадян; крім того, придумавши ліки проти злочинів, вчинених заради задоволення насущних потреб, Фалей, указує Аристотель, забуває про злочини, що випливають із інших спонукань. Визнаючи корисність майнової рівності у взаємних відносинах між громадянами, Аристотель відмовляється бачити в ньому панацею від всіх суспільних зол. Розбираючи проект Гіпподама Мілетського, він виявляє протиріччя в самих його основах: хлібороби, що не мають права носити зброю (як і ремісники), у Гіпподама беруть участь в управлінні державою поряд з воїнами; тим часом, стверджує Аристотель, дійсність показує, що ті, хто не має права носити зброю, ніяк не можуть займати в державі однакове положення з тими, хто має це право. Таким же чином відкидаються й інші пропозиції Гіпподама — доводиться їхня практична незгідність. Аристотель доходить  висновку, що запропоновані до нього проекти, якщо вони будуть реалізовані, не забезпечать найкращого життя громадянам держави.

Усюди ми бачимо прагнення автора «Політики» співвідносити побудови теоретичної думки з політичною реальністю й оцінювати їх з погляду  умов і потреб останньої. Аристотель пред’являє авторам проектів державного устрою вимогу: можна придумувати різне, але при цьому не слід пропонувати нічого свідомо нездійсненного.

Після розбору різних проектів державного ладу Аристотель переходить до розгляду реально існуючих у його час державних устроїв, що відомі як гарні та успішні — лакедемонського, критського, карфагенського. При цьому його цікавлять два питання: по-перше, у якому ступені ці устрої наближаються до найкращого або віддаляються від нього; по-друге, немає чи в них яких-небудь елементів, що суперечать задуму  їхніх законодавців, що встановили.

Весь даний розділ, як і висновок другої книги, де перераховуються окремі законодавці, які своєю діяльністю залишили слід у грецьких державах, виявляє чудове знайомство автора з державним устроєм і законами полісів. На початку дослідження видів державних устроїв Аристотель піддає розгляду питання про державу взагалі.

У першу чергу він аналізує поняття громадянина, час від часу звертаючись до практики грецьких полісів. Свій висновок Аристотель формулює так: «існує кілька різновидів громадянина… громадянином за  перевагою є той, хто має сукупність цивільних прав». Етична точка зору, що відіграє більшу роль у побудовах Аристотеля, спонукує його відразу ж зайнятися питанням про відношення чесноти справжнього громадянина до чесноти гарної людини. Висновок Аристотеля такий: ці чесноти тотожні в одній державі, різні в іншій. І тут, таким чином, дається взнаки  загальна установка філософа: вирішувати теоретичні питання не однозначно, керуючись міркуваннями відверненого характеру, а з оглядкою на складність і різноманіття дійсності, зокрема  політичної реальності.

Неважко переконатися, що за кожним ужитим в Аристотеля політичним терміном криється цілком конкретний зміст. Філософ прагне зробити свою схему гнучкою, здатною охопити все різноманіття дійсності. Приводячи в приклад сучасні йому держави й оглядаючись на історію, він, по-перше, констатує існування різних різновидів усередині окремих видів державного устрою, по-друге, відзначає, що політичний лад деяких держав поєднує в собі ознаки різних державних устроїв і що існують проміжні форми між царською й тиранічною владою — аристократія з ухилом в олігархію, і ін.

Велику увагу Аристотель приділяє питанню про державні перевороти. Його міркування про причини й приводи переворотів у державах з різним пристроєм багато ілюструються прикладами з давнього й зовсім недавнього минулого. Тією же особливістю відрізняється й виклад його поглядів на способи запобігання переворотів і збереження тих або інших видів державних устроїв.

Великий історичний матеріал залучається Аристотелем, очевидно, з метою додати висунутим ним положенням більшу наочність. По суті, вся теорія Аристотеля, викладена в трактаті, ґрунтується на спостереженнях і звернена до реального життя у своїх. Цікавий один випад Аристотеля проти Платона.

Демократія частіше переходить в олігархію, ніж у монархію (тиранію). У всеозброєнні історичного знання Аристотель викладає конкретні факти, з яких випливає, що платонівська концепція прямолінійної еволюції державного устрою не витримує критики. Приклади з минулого й сьогодення грецьких і негрецьких держав зустрічаються час від часу й в інших частинах «Політики». Однак ніде немає такої кількості посилань на історичні факти, як у п’ятій книзі. Достатнім поясненням цієї обставини може бути одиничність повідомлюваних Аристотелем у цій книзі фактів — мова йде тут не про явища, що повторюються в багатьох місцях і тому не потребуючі ілюстрації прикладами, а про події хоча й  загальних положеннях, що ілюструють якісь факти, але які не є індивідуальними. Тут ми зіштовхуємося, таким чином, зі зміною способу викладу, що, однак, не міняє характеру твору Аристотеля.

Книга шоста, де розглядається організація держав з демократичним і олігархічним ладом, характерних для Греції, не могла б бути написана без ґрунтовного знайомства з державним життям сучасних Аристотелю полісів. Порівняно невелика кількість прикладів, що приводяться в цій книзі, не міняє сутності справи. Оперуючи з даними загального порядку, з фактами і явищами, загальними для всіх демократичних і для всіх олігархічних держав, притім сучасних йому, Аристотель не вважав потрібним додавати виклад більшою кількістю прикладів.

Про політичне життя держав Аристотель міг судити зі знанням справи, а не як кабінетний учений і аж ніяк не як дилетант. Про те, що він добре знав історію державного ладу полісів, досить красномовно свідчить створена при його особистій участі велика серія в 158 монографій, що містять нарис історії й сучасного стану будуючи різних держав. Озброєний знаннями, почерпнутими зі спостережень і книг, Аристотель написав свою «Політику».

Поряд з аналізом фактичного матеріалу є й інша сторона — те, що ми можемо назвати рекомендаціями. Нерідко останні тісно пов’язані з аналітичними частинами трактату, наприклад рекомендації у відношенні мер, що сприяють збереженню того або іншого державного устрою. Що ж стосується рекомендацій щодо введення певного виду державного устрою, те Аристотель виступає як прихильник існуючого, хоча й рідко зустрічається будуючи, так званому политті, і в той же час проектує якийсь «найкращий» лад. Зручно перший назвати умовно зразковим, другий — ідеальним державним устроєм.

Отже, у часи Аристотеля поліс переживав важку кризу, симптомами якого були запекла соціальна боротьба усередині грецьких міст-держав і різкий поділ останніх на демократичний і олігархічні, — сам Аристотель констатує той факт, що в більшій частині полісів спостерігається або демократичний, або олігархічний лад. Відносячи той і інший до числа «неправильних» і в той же час бачачи в полісі вищу форму людського об’єднання, Аристотель повинен був шукати вихід з  положення, що створилося. На його думку, грецькі поліси, нездатні встановити в собі й в інших полісах встановлений спосіб правління, могли сподіватися вийти з тупика, у якому вони виявилися, тільки завдяки допомозі ззовні. Та ж сила (македонський цар), що виявиться здатною встановити належні порядки в самій Елладі, як думав Аристотель, допоможе грекам розселитися в колишніх володіннях перських царів, заснувати там нові поліси з безумовно зразковим, що володіє всіма бажаними властивостями державним устроєм.

Аристотель, звичайно, бачив ті величезні політичні зміни у світі, які відбувалися в сучасну йому епоху, але вони цікавили його лише в тій мірі, у якій вони могли впливати  на подальшу долю найвищої, з його погляду, політичної організації — грецького поліса.