Вступ.

1. Біографія Аристотеля.

2. Політичні погляди Аристотеля.

3. Правові погляди Аристотеля.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Саме з іменем Арістотеля, який жив у 384–322рр. до н.е., пов'язане зародження політичної науки як окремої науки. Арістотелем була написана велика кількість праць, зокрема на політико-правову тематику в таких роботах, що дійшли до нашого часу, як "Політика", "Афінська політія", "Етика" і "Риторика".

Арістотель зробив спробу всесторонньої розробки науки про політику. Політика як наука в нього тісно пов'язана з етикою. Арістотель розрізняє два види справедливості: розподіляючу та зрівнюючу. Розподіляюча справедливість означає поділ загальних благ за заслугами, пропорційно внеску того чи іншого члена суспільства у спільну справу. Тут можливий як рівний, так і нерівний розподіл відповідних благ. Зрівнююча справедливість базується на арифметичній рівності, причому сферою застосування цього принципу є область цивільно-правових угод, відшкодування шкоди, покарання. Головним висновком з етичних досліджень Арістотеля, що має суттєве значення для політики, права і законодавства, є положення про те, що політична справедливість можлива тільки між вільними і рівними людьми, які належать до одного спілкування і мають на меті самозадоволення, самодостатність (автаркію). Тобто, політична справедливість є принципом політичної форми влади.

Держава, за Арістотелем, виникає природним шляхом для задоволення життєвих потреб, але мета її існування — досягнення блага людей. Держава, у порівнянні з сім'єю та поселенням, — вища форма спілкування, в якій і завдяки якій всі інші форми людського спілкування досягають своєї мети і завершення. Держава — це достатня для самостійного існування сукупність громадян. А громадянином, згідно з концепцією Арістотеля, є той, хто може брати участь у законорадчій (законодавчій) та судовій владі даної держави.

1. Біографія Аристотеля

Аристотель (IV ст. до н.е.) — видатний давньогрецький історик і філософ, який значну частину своєї творчості присвятив дослідженню державного устрою, як такого. У великій праці «Політика», він узагальнив досвід державних устроїв 158(!) країн-полісів стародавнього світу. «Закони, звичаї, державні заклади та порядки майже всіх держав — не тільки Греції, але й варварських країн — знаємо ми, переважно, завдяки Аристотелю», — писав Цицерон. Творчий метод Аристотеля характеризується певним рівнем неупередженості, попри те, що сам він був прихильником республіки громадян «середнього класу».

Між іншим, Аристотель був вихователем Олександра Македонського — вихователем, про якого славетний учень сказав: «Своєму батькові (царю Пилипу) я зобов’язаний тим, що живу, тоді як Аристотелю — тим, що живу достойно».

Аристотель, найбільший з давньогрецьких філософів, учень і рішучий супротивник Платона, народився в 384 р. до н.е. у Стагирі-місті на північно-західному узбережжі Егейського моря. Його батько Нікомах, що належав до роду лікарів Асклепіадів, був придворним лікарем македонського царя Амінти III. У сімнадцятилітньому віці Аристотель приїжджає в Афіни, де стає учнем Платона. У його Академії він пробув до смерті вчителя. Прихід до правління школою Спевсіппа, з яким він був не в ладах, спонукав Аристотеля залишити Афіни. З 355 р. він живе спочатку в Ассосі, у Малій Азії, під заступництвом тирана міста Атарнея Гермія. Останній надав йому прекрасні умови для роботи. Аристотель женився тут на Піфіаді — чи то дочці, чи то прийомній дочці, чи то племінниці Гермія, а за деякими відомостями — його наложниці. Через три роки філософ їде в Мітілену на о. Лесбос. Це відбулося незадовго до або ж відразу після смерті Гермія, по-зрадницькому захопленого персами і розп'ятого.

У Мітілену Аристотель прибув за запрошенням свого друга і вірного учня Теофраста. Ще через три роки він прийняв запрошення македонського царя Пилипа і став вихователем його сина Олександра, майбутнього великого полководця. Після того як у битві біля Херонеї Пилип II розгромив грецьке ополчення і тим поклав кінець грецькій незалежності. Аристотель повернувся в Афіни. Тут він створює свою школу, що одержала назву Лікей, по імені храму Аполлона Лікейського, поблизу якого вона знаходилася. При школі був сад із критими галереями для прогулянок (peripatos), і оскільки заняття проходили там, школа одержала назву «перипатійської», а приналежні до неї — «перипатетиків». Другий афінський період був часом остаточного оформлення системи поглядів Аристотеля і підведення підсумків. Не менше значення мало викладання в Лікеї, що залучало численних учнів.

Смерть Олександра (323 р. до н.е.) викликала антимакедонське повстання в Афінах. Аристотель, відомий своїми македонськими симпатіями, був обвинувачений у «безбожництві», оскільки політичних основ йому не могли пред'явити. Підставою послужило те, що він склав у пам'ять Гермія пеан і напис до його статуї в Дельфах у вираженнях, що личать лише богам, а не смертним. Філософ змушений був бігти в Халкіду на о. Евбея, де в нього був маєток. Улітку 322 р. він помер.

2. Політичні погляди Аристотеля

Наводимо кілька міркувань Аристотеля про державний устрій. Вони свідчать, зокрема, що проблеми, пов’язані з управлінням державою, із стосунками в системі «влада—народ» за останні 2500 років змінилися вражаюче мало — скоріше за формою, ніж за змістом. Тому в історії нашої цивілізації не було епохи — антична доба, середньовіччя, нові часи — коли б люди не читали, не вивчали Аристотеля, не шанували цього грека із старовинного міста Стагіри.

«Людина за своєю природою — істота політична (є громадянином держави). А хто, з тих чи інших причин, живе поза державою, той — надлюдина або нелюд. Про таких людей Гомер говорить: «Без роду, без племені, поза законом, без вогнища».

Тиранія встановлюється завдяки тому, що видатні розумні особи усуваються від влади, а різні корисні освітні товариства закриваються. Влада чинить так, аби всі ставилися одне до одного мов чужинці — адже спілкування породжує довір’я. Тиранам до вподоби усяке лукавство, лестощі. А ще необхідно тирану — хоча б для вигляду — з палкою любов’ю ставитися до релігійних культів. Тоді піддані будуть краще думати про нього.

Ознакою олігархічного строю є те, що досягти державних посад можуть тільки ті громадяни, які володіють значним майном. А бідні, хоча й становлять більшість, тут не мають доступу до обіймання посад. Головне — багатство. І хоча декому здається, що всяке багатство мало б обмежуватися необхідністю, насправді відбувається якраз навпаки: усі, хто прагне грошей, намагаються збільшити свій статок до нескінченності».

За умови, коли народові притаманні розум та розсудливість, для держави найкориснішим буде народовладдя, а не влада кількох осіб, навіть порядних або багатих.

З природної суті держави неминуче випливає, що вона матиме найкращий устрій, коли її складатимуть «середні» громадяни. Тому демократії користуються більшою, порівняно з олігархією, безпекою — їхнє існування триваліше і спокійніше саме завдяки наявності в них середнього складника, представленого у державному демократичному житті. Коли середній прошарок відсутній, а злидарі перебільшують усіх своєю чисельністю, держава потрапляє в скруту та крокує до загибелі.

Держава, яка спирається на панування середніх прошарків, стоїть ближче до демократії, ніж до олігархії, і є найбільш стійкою.

Народ, що складається із хороших громадян — розсудливих і поміркованих, повинен мати помітний вплив на управління державою, чинити нагляд за урядом. Тоді зміцниться і влада, оскільки вона завше відчуватиме підтримку з боку народу, й всяке зло в суспільстві викорінюватиметься завдяки спільним діям. А народ, складений з нікчем, цього не гідний.

Народ, усунутий від участі в державному управлінні, переносить це спокійно, навіть з радістю, тільки в одному випадку — коли йому не заважають займатися своїми власними справами. Коли ж народ має підозру, що власті розкрадають державне майно, він починає ремствувати.

Загальновідомо, що в державі, яка бажає встановити правильній устрій, громадяни не повинні турбуватися про предмети першої необхідності. Бо зубожіння громадян завжди породжує бунти та злочини. Тому справжній прихильник народу повинен стежити за тим, аби простолюд не відчував надто великої майнової скрути, оскільки злидні народу небезпечно псують демократичний устрій.

Хто вимагає, щоб панував закон, той хоче, аби панувало божество і розум; а хто вимагає, аби панувала людина, той проявляє певне дикунство. Що зводить навіть найкращих правителів з істинного шляху. А закон — це розум поза пристрастями і бажаннями.

Не дає користі легковажне ставлення до законів — ситуація, коли їх часто скасовують або змінюють. Громадяни, призвичаївшись до такого стану справ, починають без остраху порушувати закони, бачачи, що їх легко міняють. Такий стан справ підштовхує громадян жити не за законами, а за звичаями.

Для всякого державного устрою найголовніше ось що — налагодити за допомогою законів та постанов таку систему управління, при якій урядовці не мали б змоги перетворювати державу на джерело своєї корисливості. Адже людей шляхетних і чесних у будь-якому краї дуже мало, тоді як багатих і злидарів — велика кількість.

Особи, які збираються посісти верховні посади, мають задовольняти трьом вимогам: 1) прихильно ставитися до існуючого державного ладу; 2) володіти достатніми здібностями, аби виконувати службові обов’язки; 3) бути чесними і справедливими, незалежно від форми державного устрою.

Стабільність державного устрою потребує привчання громадян до послуху. Ніщо так не робить закони дієвими і корисливими, як установлені звичаї та послух, коли до них привчити громадян. Тому всяке виховання має бути узгоджене зі законами держави. Між тим, сьогодні сини правителів — розбещені, а сини злидарів — до знемоги працюють. Що невідворотно приводить до перевороту в державі.

Найкраще для всякої держави — її єдність. Саме такої засади дотримується мудрий Сократ. Тут найважливішим є те, що число тих, хто бажає жити в тій чи іншій державі, має обов’язково перевищувати число тих, хто не бажає цього».

Кожній формі держави відповідає своє поняття громадянина, свої підстави наділення того або іншого кола осіб сукупністю громадянських прав. Форму держави Арістотель характеризує, як політичну систему, яка уособлюється верховною владою в державі. З огляду на це, форма держави визначається кількістю правлячих (один, небагато, більшість). Крім того, розрізняються правильні і неправильні форми держави: у правильних формах правителі мають на меті загальне благо, в неправильних — тільки своє особисте благо. Трьома правильними формами держави є монархічне правління (царська влада), аристократія і політія, а відповідними неправильними формами є — тиранія, олігархія і демократія. В свою чергу, кожна форма має кілька видів, оскільки можливі різноманітні комбінації формотворчих елементів.

Найбільш правильною формою держави Арістотель називає політію. Це така форма держави, в якій править більшість в інтересах загального блага. Політія, за Арістотелем, є своєрідним поєднанням олігархії і демократії, їхніх кращих сторін, будучи вільною від недоліків і крайнощів двох останніх. По суті, арістотелівська політія означає не тільки особливу форму держави; вона, одночасно, є теоретичною конструкцією політичної форми влади взагалі. У цьому аспекті вона служить своєрідним еталоном для реально існуючих державних форм і критерієм для визначення рівня їхньої політичності або неполітичності, відхилення від норм політичної справедливості.

3. Правові погляди Аристотеля

Право, за Арістотелем, є нормою політичного спілкування людей. "Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування", — підкреслював Арістотель у своїй праці "Політика". Право характеризується Арістотелем також як рівність, але, відповідно до його трактування справедливості, ця рівність не абсолютна, а відносна, оскільки люди не рівні за своїм достоїнством.

Право, в цілому, як політичне явище Арістотель називає "політичним правом". Це, зокрема, означає неможливість існування неполітичного права, а також відсутність права в неполітичних (деспотичних) формах спілкування, суспільного устрою і правління. Причому, політичне право, за Арістотелем, "частково природне, частково умовне. Природне право — те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того чи його визнають, чи не визнають. Умовне право — те, яке спочатку могло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість втрачається. Тобто, Арістотель не зводить всього права до права, створеного шляхом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що, хоча вся область права і змінюється, проте поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, перш за все, тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і висловлює вимоги і уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах.

Під умовним (людським, волевстановленим) правом в концепції Арістотеля розуміється те, що пізніше стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносить приписи закону і загальних договорів. При цьому, він говорить про писані і неписані закони. Під неписаним законом, який також належить до умовного (позитивного) права, мається на увазі правовий звичай (звичаєве право).

Істотним складовим моментом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості і праву. Будь-який закон у своїй основі повинен мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення і дотримання в законі. Відхід закону від права означав би, відповідно до концепції Арістотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії. "Не може бути справою закону здійснення влади не тільки по праву, але й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права".

З політичного характеру права (природного права і закону) випливає необхідність його відповідності тій формі державного устрою, в рамках якої воно повинно діяти. В цілому, з вчення Арістотеля про різні форми правління — правильні форми і відповідні відхилення від них (тиранія, олігархія і демократія) — випливає, що всі вони, за принциповим виключенням тиранії (деспотичного правління), по суті, відносяться ним до політичної (державної) форми організації суспільного життя і правління і, відповідно, передбачають, в тій чи іншій мірі, політичну справедливість, право і закон.

Законодавство — частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу і стабілізації, таким чином, існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Арістотелем, роль констатуючого принципу для чинного законодавства, "бо порядок і є в певній мірі закон".

Політичне правління — це, згідно з Арістотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоб владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон — врівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Арістотеля, може призвести до зловживання владою і можливої тиранії.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його політична природа, ідея права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності і політичної справедливості, до розумного способу дії і поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки шляхом покарання, бо, "взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінимим засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним, при цьому, є якість самого закону. "Зрозуміло, — писав Арістотель, — що для суспільного виховання необхідні закони, а для хорошого — необхідні хороші закони".

При характеристиці політико-правового вчення Арістотеля необхідно, в цілому, відзначити, що головним для нього є пошук саме природнолюдських, а не божественно-міфічних підстав політико-правових явищ; саме в людині, в її політичній (суспільній) природі він вбачає витоки та об'єктивні основи цих явищ. Тому вчення Арістотеля є своєрідним синтезом і подальшим розвитком попередніх підходів до політико-правової проблематики. Акцентування уваги на політичній природі людини, як на об'єктивній підставі, що є визначальною для специфічних відносин і взаємозв'язку людей у сфері їхнього суспільного, політичного, морального і правового життя, є визначальним етапом на шляху розвитку світських, раціонально-теоретичинх уявлень про специфічні закономірності, що діють у цій сфері.

Оцінюючи форми врядування, Арістотель бере за основу для їх поділу або а) організацію їх, або б) джерела.

а) Організація цих форм урядування визначається принципом: хто має верховно-вирішальну владу в державі. "Коли всі вирішують усе — то відбувається демократія. Коли дехто [вирішує] усе — тоді олігархія. Коли дещо — всі, а дещо — небагато хто, тоді це республіка". У цьому переліку форм урядування Арістотель змовчав про аристократію й не показав, хто в ній має верховну вирішальну владу.

Причина такого пропуску пояснюється тим, що аристократію Арістотель розглядає з погляду монархії; бо в аристократії, як і в монархії, на чолі врядування перебуває доброчесність.

б) Джерела утворення форм урядування. Під назвою джерел розуміються ті закони протилежності, які впливають на утворення тієї чи іншої форми врядування у певній державі. Розглядаючи закони суперечностей, ми бачимо, що і свободу, і освіту, і доброчесність Аристотель відносить до суперечностей. Але в точному сенсі слова ці поняття не суперечні й легко поєднуються в одній особі. Одна й та ж людина в один і той же час може бути і доброчесна, і вільна, і освічена. Але є суперечності, несумісні в одній особі: це багатство і бідність. Ці суперечності, які взаємно виключають себе відіграють дуже важливу роль при утворенні тієї чи іншої форми врядування у державі.

Так, наприклад, коли в державі переважає бідність, то утверджується демократія як влада бідних; а коли в державі переважає багатство, то встановлюється олігархія як влада багатих. Примирливий принцип, так би мовити, середину між цими крайнощами — багатством і бідністю, олігархією і демократією — творить республіка. Тут ці крайнощі урівноважують одне одного. А стосовно аристократії, то там переважає сама доброчесність, а багатство й бідність не мають значення. Ось причина, чому Арістотель для своєї ідеальної держави обрав аристократичну форму врядування.

У демократії поняття про справедливість визначається тільки арифметичне — більшістю; бо демократія спирається на бідних, яких тут завжди більше, ніж багатих. Таким самим чином і демократичну волю ця маса більшости розуміє як необмежену індивідуальну сваволю. Такого роду воля складає найвищу мету демократії. "Життя повинно бути влаштоване згідно з індивідуальною сваволею" — ось принцип демократії. Зважаючи на ступінь прикладання до життя цього принципу, демократія набуває різноманітних відтінків. Арістотель налічує чотири форми демократичного ладу: перша форма: керівною засадою тут є вимога, щоб усі громадяни брали участь в усьому або щоб права на державні посади ґрунтувалися на дуже низькому цензі; друга форма: законодавство приписує громадянам суворо тримати існуючий громадянський лад як тверду форму врядування, і вступ на державну службу залежить від повноправності громадян; третя форма: це останнє обмеження може бути скасоване; четверта форма: верховна воля народу вища за все.

Остання форма, за Арістотелем, найгірша форма врядування. При цьому не можна не помітити, як філософи, що належать до різних епох і відповідно натхненні різними ідеями, принципами, інтересами, зударяються в поглядах на четверту форму демократичного ладу й діаметрально протилежні один одному.

В історії політичних вчень жоден із значних мислителів античності, середньовіччя і нового часу не обійшов стороною творчої спадщини Арістотеля, не уникнув того, щоб прямо або опосередковано не визначити своє ставлення до вчення Арістотеля.

Результатом емпіричних пошуків античної політичної філософії було написання Арістотелем "Політики", твору, який відноситься до числа найбільш відомих і змістовних трактатів людства про державу. Написана більш як за дві тисячі років до нас, вона не втрачає своєї актуальності і по відношенню до сучасних суспільно-політичних реалій. Ідеї, висловлені Арістотелем у "Політиці", випробувані часом і практикою. Нагальна потреба у політичних конструкціях особливо зростає у перехідні періоди людської історії. Так було в давньогрецькій історії IV ст. до н.е., періоду занепаду полісного типу держави, так є і в сьогоднішній час української історії. На наших очах у посткомуністичних країнах Європи відбувається перехід від однієї політичної системи до іншої, від "платонівського тоталітаризму" до демократизму, що включає елементи "арістотелівської демократії" (вчення про політію).

Висновки

Практичними заувагами Арістотеля про різні форми державного ладу ми завершуємо виклад його вчення про державу; у свою чергу, беремо на себе сміливість висловити свою думку про його вчення. Моль каже: "Стосовно розуміння державного мистецтва і життя свого часу, то Арістотель є бездоганний зразок. Його "Політика" один із найкращих творінь людського розуму". Але цей похвальний присуд юрист виголосив з погляду практичної науки про державу. Оскільки ми займаємося вивченням історичного розвитку ідеї суспільності, а отже, стоїмо на позиції теоретичній, абстрактній, то ми дещо змінимо цей присуд і звернемо увагу на істотні недоліки Арістотелевого вчення.

Як у Платона усвідомлення чистих ідеалів людяності стало приводом до неприродної організації держави, так у Арістотеля, навпаки, усвідомлення природних умов організації держави стало приводом до недостатнього усвідомлення чистих ідеалів людяності. Але цей недолік можна вибачити як реакцію на абстрактне вчення Платона.

Істотний недолік Арістотеля — це постійне хитання між двома ідеями: щастям і доброчесністю. Він постійно сплутує одне з другим і немов хоче знайти між ними також золоту середину, як він відшукав її при визначенні доброчесності: "Найвищий гаразд, — каже він, — є щастя; але що ж таке щастя? — Стосовно тварин, то щастя їхнє полягає в задоволенні тваринних інстинктів; а людське щастя полягає в розумній діяльності душі. Але ж ця розумна діяльність душі є разом і найвища людська доброчесність.

Таким чином, виходить, що щастя людини і розумна діяльність або доброчесність є, очевидно, тільки двоє різних слів, що виявляють один і той же стан. Але не важко побачити тут сплутування понять. Припустимо, що найвищий гаразд або щастя є мета, до якої прагне людина шляхом доброчесности. Звідси ясно, що доброчесність — тільки засіб, знаряддя, яким здобувається щастя, і не є мета для самої себе. Очевидно, що Арістотель сплутав тут активну діяльність — доброчесність із її результатами — самовдоволенням, насолодою, щастям. Але Арістотель не боїться евдемонізму. Він каже, що доброчесність виявляється щастям, а щастя є повним досягненням гаразду.

Кажучи іншими словами, він не ставить доброчесність метою для самої себе; доброчесність має для людини значення не тому, що вона доброчесність, а тому, що вона веде до щастя. З цього видно, що Арістотель ставить доброчесність у залежність від щастя й водночас ототожнює її з ним. Але підпорядкувавши доброчесність щастю, Арістотель не бачить можливості узгодити щастя з доброчесністю. Тому він відчуває необхідність триматися за розвиток ідеї середньої доброчесності або доброчесності як середини між двома крайнощами.

Список використаної літератури

1. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.

2. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / Г.Г. Демиденко (уклад.та заг.ред.). — 3.вид., доп. і змін. — Х. : Право, 2005. — 910с.

3. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.

4. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. / Національна академія внутрішніх справ України. — К. : Атіка, 2004. — 223с.

5. Музика І. Історія вчень про державу і право. — К. : Видавництво Вищої школи права при Ін-ті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. — 86с.

6. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.

7. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.

8. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 170с.

9. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права "КРОК". — К. : Магістр — ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.

10. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 1997. — 191с.