Вступ.

1. Поняття та характеристика архіву як інформаційного ресурсу.

2. Значення музеїв як інформаційних ресурсів.

3. Бібліотеки – інформаційний ресурс сучасного суспільства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Суспільство досягло такого рівня розвитку, коли обсяги теоретичних знань, інформації, рівень її структурованості та складності зумовлюють створення якісно нової інформаційної структури, в якій інформаційні ресурси визначатимуть розвиток країни, сфер суспільства, інтелектуалізацію праці, вибір і використання інформаційних систем різного призначення і технологій, умови життєдіяльності людини в усіх соціальних сферах, вдосконалення соціально-комунікаційних відносин, виробництва й управління в усіх соціальних сферах. За таких умов великого значення набуває процес інформатизації освітнього та управлінського процесів, використання комп'ютера, інформаційно — комунікаційних технологій (ІКТ) та інформаційних ресурсів у професійній діяльності працівників освіти, що цілеспрямовані власне на розв'язання конкретних задач. Інформація й теоретичні знання визнані пріоритетним стратегічним ресурсом постіндустріального суспільства та є основою системи інформаційного забезпечення освітян.

За таких обставин великого значення в професійній діяльності працівника освітньої сфери набуває інформаційно-аналітична діяльність і особливо вміння використовувати інформаційні ресурси. Поняття "ресурс" походить від французького слова "ressourse" — джерело, запас чого-небудь, засіб, який використовується у необхідних випадках. Інформаційні ресурси трактуються як обсяг інформації в інформаційній системі, "…як окремі документи і окремі масиви документів у інформаційних системах (бібліотеки, архіви, фонди, банки даних та інші інформаційні системи)".

1. Поняття та характеристика архіву як інформаційного ресурсу

Фундамент системи архівних установ України складають державні архіви, які збирають, ідентифікують, описують, класифікують і зберігають документи, здійснюють реставрацію їх і організовують користування ними.

Державний архів — це створена державою установа, призначена для формування Національного архівного фонду, обліку і зберігання його документів та забезпечення використання архівної інформації. Фонди державного архіву складають інформаційну систему — організаційно упорядковану сукупність архівних Документів, довідкового апарату, баз і банків даних. Відтак як інформаційна служба і суб'єкт інформаційних відносин. Державний архів бере участь у здійсненні інформаційної діяльності, основними видами якої є одержання, зберігання, використання та Поширення архівної інформації.

Пріоритетними завданнями державних архівів є реалізація Державної політики в галузі архівної справи, координування діяльності державних органів, підприємств, установ, організацій 3 питань архівної справи та діловодства, забезпечення здійснення державної реєстрації, обліку, постійного зберігання, комплектування, використання документної інформації та науково-методична робота в галузі архівознавства, документознавства та археографії.

З метою забезпечення збереженості документів, цілісності упорядкованих документальних комплексів, удоступнення їх для користувачів державні архіви ведуть комплектування, здійснюють заходи щодо забезпечення фізичної та фізико-хімічної збереженості документів, створюють і вдосконалюють довідковий апарат, забезпечують умови для користування документами, задовольняють інформаційні потреби юридичних та фізичних осіб;» конституційні права громадян, а також здійснюють самостійне використання архівної інформації в державних та суспільних інтересах.

Відповідно до призначення і мети діяльності державні архіви за дорученням держави і в межах, визначених законодавством, здійснюють певні повноваження держави щодо володіння, користування і розпорядження частиною Національного архівного фонду, що належить державі і зберігається в архіві згідно з його профілем і рангом. У державному архіві можуть зберігатися також документи Національного архівного фонду, що не належать державі. Тоді архів за дорученням їх власників здійснює певні повноваження щодо володіння, користування і розпорядження цими документами.

Державні архіви зберігають документи Національного архівного фонду постійно. Частина місцевих державних архівних установ залежно від їх рангу зберігають документи протягом строків, визначених органом виконавчої влади вищого рівня чи органом самоврядування, що утворив цю місцеву державну архівну установу, з наступним передаванням таких документів до відповідного державного архіву на постійне зберігання.

Правовою базою діяльності державних архівів є Закон України "Про Національний архівний фонд та архівні установи", "Основи законодавства України про культуру", закони "Про інформацію", "Про державну таємницю", "Про авторське право та суміжні права", "Про бібліотеки і бібліотечну справу", "Про охорону та використання пам'яток історії та культури", постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, міжнародні правові акти, в яких бере участь Україна[4, c. 114-116].

Основні питання, пов'язані з функціонуванням державних архівів, регулює Закон України "Про національний архівний фонд та архівні установи". Він встановлює поняття Національного архівного фонду України як однієї із загальнонаціональних цінностей, фіксує його як об'єкт права, закладає єдині основи системи архівних установ, регулює суспільні відносини, пов'язані з формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду.

Діяльність державних архівів регулюється також підзаконними нормативно-правовими актами Держкомархіву, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, виданими в межах їхньої компетенції і відповідно до законодавства.

Основними нормативними документами з організації роботи архіву є положення про архів та його структурні підрозділи, структура й штатний розпис, коштори доходів і видатків, посадові інструкції працівників.

Державний архів – це створена державою установа призначена для формування національного архівного фонду, обліку і зберігання його документів та забезпечення використання архівної інформації.

Завданням державних архівів є:

1. реалізація державної політики в галузях архівної справи;
2. координування органів і підприємств, установ організацій з питань архівної справи та діловодства;
3. забезпечення здійснення реєстрації, обліку, постійного зберігання;
4. комплектування, використання документації, інформації та науково-методичної роботи в галузі архівознавства, документом та археографія.

Державні архіви зберігають документи національного архівного фонду постійно.

Частина місцевих державних архівів зберігають документи протягом певних строків, визначених органами виконавчої влади вищого рівня, що утворили цю місцеву державну установу з наступним передаванням таких документів до відповідного державного архіву.

З метою завдань архіви здійснюють такі функції:

— прийняття та збереження в установленому порядку документів, установ, організацій, підприємств, що є джерелом комплектування архіву;

— ведення обліку і забезпечують збереження прийнятих в архів документів;

— проведення експертизи цінності документів;

— підготовка і в установленому порядку передають на державне зберігання документи страхового фонду чи особливо цінні.

Для збереження документів в архівах здійснюються і організовуються щорічні складання описів на документи постійного зберігання, здійснює відбір особливо цінних документів і створює , зберігає, веде облік страхового фонду і надають методичну і практичну допомогу службі діловодства в пошуку справ, що були заведені згідно номенклатури, але своєчасно не поступили на зберігання; здійснює використання документів, що зберігаються в архіві; інформує керівництво і працівників інших організацій про склад і зміст документів у архіві; видавати в установленому порядку документи чи копії на тимчасове користування і для роботи дослідникам в читальний зал і виконувати запити організацій і заяв громадян по питаннях місцезнаходження документів, які необхідні для наведення архівних довідок і вести облік використаних документів і здійснювати перевірку збереження правильності формування справ і об’єднує відомчий і міжвідомчі архіви і здійснює перевірки в організаціях, які є джерелом комплектування і бере участь у розробці нормативно-методичних документів (положення, інструкції) і бере участь при проведенні заходів про підвищення кваліфікації працівникам архіву.

Архівам для виконання його завдань і функцій дається таке право:

— надавати в установленому порядку вказівки підрозділам і архівам відповідних підвідомчих організацій по питаннях, що входять в компетенцію архіву;

— робити запити структурним підрозділам організацій про дані, які необхідні для роботи архіву[3, c. 16-18].

2. Значення музеїв як інформаційних ресурсів

Музей взаємодіє з державними, науковими, громадськими та іншими закладами й установами. Законною базою його діяльності є Конституція України, Закони України "Про освіту", "Про музеї та музейну справу", Положення про музей при закладі освіти Міністерства освіти і науки України.

Термін музей у його сучасному розумінні, можливо походить з античності: “музейон” – храм – святилище муз, богинь захисниць мистецтв та наук, він був також осередком мистецтва та науки. Первісне поняття музей на противагу сьогоднішньому підкреслювало приватні та виняткові функції.

Основними напрямами діяльності музею є:

— науковий, що полягає в отриманні нових знань на основі всебічного вивчення музейної добірки;

— фондовий, який здійснюється з метою формування фондів музею, забезпечення збереження музейних предметів і колекцій;

— експозиційно-виставковий, що полягає у здійсненні функції музейної комунікації на основі науково організованої та художньо оформленої демонстрації музейних предметів і колекцій;

— освітньо-виховний, спрямований на підвищення інтересів громадськості до історії освіти;

— напрям залучення широкого кола науковців і дослідників до активної співпраці;

— напрям стимулювання творчого пошуку спеціалістів відділів освіти, методичних служб, колективів закладів освіти, вчителів та учнів до вивчення історії освіти рідного краю.

Розглянемо одну із провідних форм роботи музею – екскурсійну. Це специфічна форма освітньої діяльності, змістом якої є комплексне (візуальне, вербальне, емоційне) сприймання об'єктів, представлених на екскурсійному маршруті, з метою здобуття знань та вражень. Зауважимо, що добре продумана екскурсія сприяє глибокому розкриттю теми, оскільки екскурсовод зосереджує увагу на всіх важливих пам'ятках, розкриває їх внутрішній зміст, розповідає не лише про виставлений матеріал, а і про те, що його об'єднує з іншими. Екскурсійна робота є творчою, такою, що вимагає глибоких загальних і спеціальних знань. Важливою ознакою професійності екскурсовода є вільне володіння темою (проблемою).

Екскурсії можуть проводитися у приміщенні музею — за експозицією, виставками, відкритим зберіганням фондів, а також за межами музейного приміщення — за пам'ятками та пам'ятними місцями. Практикуються також комплексні екскурсії, які об'єднують єдиною темою показ музейної експозиції та пам'ятників, які знаходяться у природних умовах.

За змістом екскурсії бувають тематичні й оглядові. Найпоширенішими є оглядові екскурсії, які охоплюють великий хронологічний період, ознайомлюють з пам'ятками різних епох. Наприклад, у музеї в КОІПОПК серед інших є така – "Історія освіти Київщини від найдавніших часів до сьогодення".

Музеї — це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини.

Основними напрямами музейної діяльності є культурно-освітня, науково-дослідна діяльність, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна, пам'яткоохоронна робота.

Музеї є юридичними особами, крім тих, що створюються і діють при підприємствах, установах, організаціях, навчальних закладах[5, c. 21-23].

Музейна справа — це спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури.

Музейна справа уособлює національну музейну політику, музеєзнавство і музейну практику.

За своїм профілем музеї поділяються на такі види: історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві тощо.

На основі ансамблів, комплексів пам'яток та окремих пам'яток природи, історії, культури та територій, що становлять особливу історичну, наукову і культурну цінність, можуть створюватись історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Сьогоднішній день вимагає від музеїв формування нового підходу до своєї роботи: інтерактивні експозиції, активна співпраця з різними мас-медіа, громадськими організаціями, різними фундаціями, сучасна рекламна діяльність, активне впровадження в систему “Інтернет” інформації про діяльність музеїв України, їх збірки, окремі музейні пам‘ятки, що мають національне, європейське, світове значення тощо.

В музеях і заповідниках України зберігається понад 11 млн. пам’яток. Протягом минулого року організовано 5.377 виставок у музеях та 3.084 за їх межами в різних регіонах України, здійснено 21 міжнародний проект з експонування пам’яток із музейних зібрань України за кордоном. Музеї та заповідники у 2004 р. відвідало близько 18 млн. чол.

В останні роки покращився стан фінансування музейної галузі. Здійснено капітальний ремонт Національного музею літератури України, закінчено ремонт Київського літературно-меморіального музею-квартири М.Бажана, Музею історичних коштовностей України, Національного музею Тараса Шевченка. Здійснено комплексні заходи щодо капітального ремонту Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років».

З метою удосконалення обліку музейних пам’яток та стану їх збереження Міністерством культури і мистецтв у 2003 р. розпочато проведення повного звірення наявності музейних предметів з фондово-обліковою документацією державної частини Музейного фонду України.

Водночас розвиток музейної справи стикається з численними проблемами:

Недостатнє фінансування державних музеїв та матеріального забезпечення реставраційної справи.

Обсяги видатків з Держбюджету та місцевих бюджетів на утримання музеїв вистачає лише на оплату праці, енергоносіїв, охорону та комунальні послуги. Не вистачає коштів на поповнення музейних фондів, проведення ремонтно-реставраційних робіт, встановлення сигналізації, оновлення музейного обладнання. Відсутність фінансування не дозволяє розпочати реконструкцію Національного художнього музею України, завершити роботу по створенню Державного реєстру національного культурного надбання.

На початок 2004 року реставраційного втручання потребували майже 700 тис. пам‘яток, а відреставровано лише 12 тис., що складає 2 % від потреб.

Досі не має власного приміщення Національний науково-дослідний реставраційний центр України.

Нині можна прослідкувати основні пріоритетні напрями необхідні для стабільного розвитку музейної справи, а саме:

• Законодавче врегулювання нормативно-правової бази, пов‘язаної з діяльністю музеїв, музеїв-заповідників.
• Правове врегулювання питань діяльності музеїв та інших установ, які зберігають пам‘ятки недержавної частини Музейного фонду України.
• Зміцнення матеріально-технічної бази музеїв.
• Вирішення питань фінансування галузі.
• Удосконалення науково-аналітичного та інформаційно-методичного забезпечення музейної справи.
• Комп‘ютеризація основної музейної діяльності.
• Створення Державного реєстру національного культурного надбання.
• Розбудова музейної галузі у відповідності з сучасними вимогами.
• Налагодження зв’язків з непрофільними організаціями.
• Прискорення внесення змін до Закону України «Про музеї та музейну справу».
• Проведення комплексного обстеження фондових приміщень музеїв і стану збереження пам‘яток.
• Збільшення фінансування реставраційно-консерваційних робіт, наблизивши його до потреб галузі[6, c. 34-37].

3. Бібліотеки – інформаційний ресурс сучасного суспільства

Бібліотеки сьогодні стають найважливішими культурними осередками в регіонах, тому що виконують не тільки притаманні їм інформаційно-культурні функції, але й намагаються вивчати історію, етнографію свого краю, відкривати музейні кімнати задля збереження духовного надбання, популяризації національної культури.

На сьогодні, вже не достатньо традиційних бібліотечних послуг. Формування національного інформаційного середовища в країні потребує створення загальних і спеціальних інтелектуалізованих баз знань, розвинутих систем збереження знань, ідей, теорій, концепцій, які б не втрачали суспільного знання, а навпаки, зберігали і сприяли їх перетворенню в інформаційний ресурс суспільства і задовольняли інформаційні потреби окремих осіб або груп споживачів інформації. Актуальною проблемою збереження соціальної інформації є формування електронних бібліотек у провідних книгозбірнях України, створення комп'ютерної мережі бібліотек України та включення їх до мережі Інтернет.

У результаті розв'язання цієї проблеми провідні наукові бібліотеки країни перетворюються з пасивних сховищ знань у активних розповсюджувачів інформації.

Протягом 90-х років ХХ століття розвиток національних інформаційних ресурсів у всіх розвинених країнах світу здійснюється в напрямі формування інформаційної супермагістралі (Information Superhighway), що є органічним поєднанням електронних документальних ресурсів зі світового телекомунікаційною інфраструктурою. У рамках реалізації концепції інформаційної супермагістралі інформаційні центри і провідні наукові книгозбірні світу мають трансформуватися у "віртуальні бібліотеки", тобто документальні інформаційні центри, доступ до яких не обмежений у часі і просторі. Причому планується розширений доступ користувачів до віртуальних бібліотек.

Щороку на базі бібліотеки проводяться конференції, семінари, тренінги, підтримуються і розвиваються прямі професійні та громадські міжнародні контакти і зв’язки з установами та організаціями Прибалтики, Польщі, Німеччини, Фінляндії, США. Створюється низка спільних проектів з актуальних проблем, завдяки яким покращилася інформатизація не лише обласної, а й 17 районних та міських бібліотек області.

Один з основних елементів інформаційної культури — знання інформаційних ресурсів. У наші дні бібліотеки є органічною частиною інформаційного суспільства. До інформаційних ресурсів бібліотек додаються машиночитні джерела інформації, а можливість підключення до міжнародних комп'ютерних мереж збагачує їх ще й світовими інформаційними ресурсами. Колекції CD-дисків, електронні книги, комп'ютерні енциклопедії, путівники, довідники з літератури, живопису, музики значно розширюють інформаційний простір дітей, готуючи їх до сприйняття інформації в новому вигляді, формуючи у них інформаційну культуру та розуміння світу як єдиного інформаційного простору[1, c. 219-223].

Основа інформаційної підготовки юного читача — вміння ефективно вести пошук інформації. Навчання пошуку інформації безпосередньо пов'язується з умінням користуватися довідково-бібліографічним апаратом бібліотеки, а саме каталогами, картотеками, довідниками, словниками тощо. Поява комп'ютерних інформаційно-пошукових систем у бібліотеці вимагає від користувача спеціальних навичок — розуміння представлення інформації в базах даних, уміння вибрати основну галузь пошуку, користуватися ключовими словами. Для цього необхідна багатоступінчаста система навчання, адаптована для різних вікових категорій. Це можуть бути розвиваючі комп'ютерні програми, курси навчання основ інформатики та інформаційно-бібліотечних технологій, серії лекцій та бесід про можливості комп'ютера в бібліотеці та про інформаційні послуги, які надаються читачам.

Обов'язкова складова інформаційної культури вміння переробляти, використовувати та створювати нову інформацію. Юні читачі повинні вміти використовувати знання, здобуті з джерел інформації, оформляти їх та представляти у вигляді доповіді, реферату, резюме, твору, робити короткі нотатки, складати план матеріалу тощо. При цьому діти мають розуміти, що інформаційний ресурс є реальною цінністю тільки тоді, коли зберігання і доступ до інформації організовані найбільш ефективним способом. У дитячих бібліотеках потрібно проводити заняття з оволодіння бібліографічним описом, форматом запису і правилами заповнення полів у базах даних, а також залучати читачів до створення інформації в електронному вигляді. Отже, інформаційна культура сьогодні — це новий світогляд, нове мислення, а також спілкування в різних інформаційних потоках, що орієнтовано на саморозвиток та самоосвіту.

Бібліотеки України, як і бібліотеки інших країн світу, є основними накопичувачами, зберігачами і розповсюджувачами знань, що зафіксовані у друкованих джерелах та на інших носіях інформації. Але найважливішим завданням бібліотек є забезпечення вільного доступу до інформації всім членам суспільства.

На процеси інформатизації суспільства в усіх сферах діяльності вплинули дві важливі події. Це прийняття Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо впровадження системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулювання інформаційних відносин” і Закону України “Про національну програму інформатизації”.

Національна програма інформатизації передбачає: розв’язання проблемних питань, що виникли в процесі використання інформаційних ресурсів; зменшення розриву між зростаючими потребами в інформації і рівнем її використання; досягнення Україною рівня інформатизації розвинутих країн світу. Вона включає комплекс взаємопов’язаних завдань (проектів) інформатизації, спрямованих на реалізацію державної політики і координацію діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, створення загальнодержавної мережі інформаційного забезпечення різних галузей виробничої і соціальної сфери.

Стосовно сфери культури головні завдання полягають у забезпеченні збереження інформації про пам'ятки культури, створення комп'ютерної інформаційної системи, електронних копій творів і архівів видатних діячів національної культури, представлення їх у системах глобальних комп'ютерних комунікацій.

Таким чином, вирішення проблеми доступності національних і світових інформаційних ресурсів для широкого кола споживачів відбудеться за рахунок створення, у першу чергу, бібліотечної інформаційно-телекомунікативної мережі.

Тож значення бібліотек як центрів інформації зростає з кожним роком, вони стають своєрідним «вікном у світ». Сьогодні в світі функціонують 570 тис. бібліотек різних систем і відомств. Із всіх публічних бібліотек світу до Інтернету підключено 85 тис., з них 64 тис. — в Європі, 15 тис. — у США. Користувачами публічних бібліотек у світі є 1 млрд. 700 тис. чоловік.

Завдання, які перед собою ставить бібліотека — своєчасно забезпечувати збирання усієї важливої для населення інформації про діяльність органів влади і надавати її широкому колу користувачів, а також з іншого боку, якомога повніше інформувати владні структури, здійснювати їх інформаційне забезпечення. Адже, освічений керівник і службовець — гарантія успіху і життєздатності держави; освічене населення — гарантія стабілізації суспільства[2, c. 11-13].

Висновки

Інформаційні ресурси (Information resources) — документи і масиви документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, фондах, банках даних, депозитаріях, музейних сховищах і т.і.)

В умовах формування інформаційного суспільства в країні одним з показників освіченості людини є рівень її інформаційної культури. Нині в світі з'являються нові джерела інформації, які можуть бути доступні майже кожному. Прогрес вимагає від нас вміння працювати з ними. Змінюються вимоги не тільки для тих, хто вчить, а насамперед до тих, хто навчає.

Бібліотека переосмислює свою роль в сьогоднішньому суспільстві. В Законі України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" проголошується одна з найважливіших функцій бібліотеки — забезпечення вільного доступу до інформації і реалізації прав людини на її одержання. Бібліотека в демократичному суспільстві як громадський інститут набуває статусу посередника між владою і громадянами. Тому одним з напрямів роботи бібліотеки є взаємодія з органами державної влади.

Музеї активізують свою діяльність з наданням методичної допомоги з питань музейної справи громадянам (оформлення документів на вивіз музейних предметів для виставок за кордоном; з питань фондової роботи; розробки статуту та ін.), збільшилась кількість виставок в Україні і за її межами. З великим успіхом експонувалися пам‘ятки із зібрань музеїв України у Російській Федерації та Японії.

Список використаної літератури

1. Библиотеки и ассоциации в меняющемся мире: новые технологии и новые формы сотрудничества ; Электронные информационные ресурсы и социальная значимость библиотек будущего (тема 2002 г.): 9-я междунар. конф. "Крым-2002", 8-16 июня, Судак и др.:Труды конф.. — М. : Издательство ГПНТБ России, 2002. — 520с.
2. Бібліотечно- інформаційні ресурси: Формування і розвиток=Library and information resources: formation and development: Програма Міжнар. наук. конф., Київ, 12-15 жовтня 1999 р. / Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського; Асоціація бібліотек України. — К., 1999. — 20с.
3. Виставка "Інформаційні ресурси та технології", 20-30 жовтня 1998 р., Україна, Київ=Exhibition "Information Resources and Technologies", 20-30 October, 1998, Kyiv, Ukraine: Офіційний каталог / Український ін-т науково- технічної і економічної інформації. — К., 1998. — 44с.
4. Ліпінська А. Інформаційні ресурси в документознавстві: навч. посібник для дистанц. навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання / М.І. Жалдак (ред.). — К. : Університет "Україна", 2007. — 330с.
5. Шевченко В. Музеєзнавство: навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Унівеситет "Україна", 2007. — 288с.
6. Яковенко В. Інформаційні ресурси: Навч. посібник. — Донецьк : ДонНУ, 2005. — 202с.