Вступ.

1. Розвиток архітектурного мистецтва у ХІV- ХVІ ст.

2. Українська архітектура у ХVІІ ст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У країнах Західної та Центральної Європи даний період характеризується пануванням двох найяскравіших архітектурних стилів — готики та ренесансу. У середині XV ст. згасає видатний центр середньовічної культури — Візантія. її розгром Османською державою майже перервав багатовікові мистецькі контакти з нею слов’янського світу, зокрема України, що розширило сфери впливу західноєвропейської архітектури. Кримські татари, прийнявши іслам, у своїй архітектурній діяльності засвоювали надбання мусульманських народів.

Вплив європейських стилів — готики й ренесансу — на зодчество України мав опосередкований характер: вони проникали на її територію через сусідні країни. Різна віддаленість місцевих архітектурних шкіл від першоджерел та поєднання їх з давньоруськими традиціями спричинили створення своєрідного синтезу, зумовили відмінності, самобутність і оригінальність архітектури різних регіонів України. Закарпаття, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина менше зазнали руйнувань від татаро-монгольської навали і як частини сусідніх держав у наступні сторіччя перебували у сфері впливу європейських стилів. Вплив готики особливо помітний у культовому будівництві, а проторенесансу — в оборонних і цивільних спорудах. У більш розореному східному регіоні роль давньоруських традицій була відчутнішою. З приєднанням у 1500 р. Чернігівської та Новгород-Сіверської земель до Московії посилилась різниця між архітектурою західних і східних земель України.

1. Розвиток архітектурного мистецтва у ХІV- ХVІ ст.

Процес формування української народності розпочався ще в епоху Київської Русі на основі слов'янських племен Придніпров'я і Придністров'я. Елементи української мови помітні вже в літописах XI ст. Вперше Україна як поняття певної території зустрічається в літописах XII ст. Зміцнення економічних зв'язків між землями та їх політичне єднання було основою утворення українського етносу, виникнення притаманних йому особливостей господарського життя, побуту, мови, культури й мистецтва. Щоб зберегти свою етнічну та національно-культурну самобутність українцям довелося витримати тривалу боротьбу проти завойовників. Ці несприятливі умови були причиною консолідації і вже з XIV ст. українська народність виступає як окрема етнічна спільність.

Формування української народності супроводжувалося створенням самобутньої архітектури, її розвиток у XIV — 1-й половині XVI ст. відбувався в складних і несприятливих історичних умовах.

У цей період простежується повільний, але невпинний культурний розвиток, зростання самосвідомості українського народу, проникнення та поглиблення гуманістичних ідей. У XV — на початку XVI ст. в Західній Україні з'явилися передумови створення національно-релігійних і громадських організацій українських православних міщан (братств), які пізніше відіграли значну роль у боротьбі проти національних і релігійних утисків.

Світосприйняття людини середньовіччя ґрунтувалося на уявленні про світ як про замкнений простір та на принципі ієрархічності. Це виражалося у вченнях про ступінчастість і спіралі розвитку, про коло — Всесвіт — та про систему концентричних кіл — небесних сфер. Звідси походив критерій виділення та оцінення різних сфер концентричного світу щодо їх близькості до центру, тобто до Творця. Архітектура це проявила в структурі ансамблів і певною мірою міст, де дитинець (кремль) трактувався як центральне ядро забудови. У створенні монастирських ансамблів та в культовому будівництві ідея концентричності відображалася в центральному місцеположенні монастирського собору (церкви) — найважливішої за ідеологічним значенням будівлі ансамблю. Розміщення інших споруд (келій, господарчих будівель, огорожі) тяжіло до системи концентричних фігур, умовно — до кола.

Панівною ідеологією в епоху феодалізму була релігія, що й зумовило широке будівництво храмів за певними канонами. В організації внутрішнього простору храму також закладався принцип центричності. Найсвятішим місцем, центром був престол у вівтарі. Першому колу відповідав основний простір церкви, призначений для парафіян, наступним — притвори та паперть[4, c. 232-233].

Через особливості історичного розвитку різні види українського мистецтва, насамперед архітектура, були пов'язані зі східною й західною середньовічною європейською культурою. Зберігаючи давньоруські традиції, українська архітектура не втратила своїх самобутніх рис. Одночасно в ній відбивалися зміни, зумовлені подальшим розвитком суспільства, новими поглядами на мистецтво, економічними й культурними контактами. Збагаченню архітектури України завдяки новим досягненням будівельної техніки та розвитку засобів художньої виразності сприяли культурний обмін і сталі зв'язки між народами, які входили до складу Великого князівства Литовського, Польщі, Молдавії, Угорщини, Московії.

Муляри, теслі, сницарі, як і інші ремісники, об'єднувалися в цехи, які відігравали значну роль у розвитку архітектурної справи. Вступ до цеху був дуже обмеженим. Навчання майстра-муляра провадилось характерними для епохи феодалізму методами: учень, оволодівши певною сумою знань і практичними навичками, ставав підмайстром, а досягнувши високого рівня, отримував звання майстра. Підмайстер повинен був мати кошти на організацію власної майстерні, оплату вступних внесків тощо. Польський уряд провадив дискримінаційну політику щодо українських ремісників, видаючи декрети, за якими їм заборонявся або обмежувався вступ до певного цеху: мати міське право, володіти нерухомістю і належати до певної релігійної общини. Відомо, що в XVI ст. будівельний цех у найбільшому місті тогочасної України — Львові — складався переважно з італійських майстрів.

У XIV — на початку XVI ст. на всій території України в будівництві переважали місцеві матеріали — дерево, природний камінь, цегла. Найпоширенішим залишалось дерево. Порівняно з давньоруським періодом у дерев'яному будівництві суттєвих змін не сталося. Не кажучи вже про житло, дерево застосовували при спорудженні храмів, оборонних споруд, палаців. Про розпланування й зовнішній вигляд дерев'яних палаців можна скласти уявлення лише на основі документальних джерел. Ці багатозрубні, значні за розмірами, одно-або двоповерхові будівлі часто пристосовувались до оборони. Дах був складчастий, критий ґонтом, іноді — чотирисхилий з заломом. Стіни ззовні та зсередини були потиньковані й побілені.

Оборонні споруди складалися зі стін і башт. Найархаїчніша конструкція оборонної стіни — частокіл зі щільно поставлених дубових або соснових, загострених угорі, колод. Складнішу конструкцію означено терміном "паркан в слупи", але найчастіше — "паркан у дві стіни", тобто дві паралельні рублені стіни з'єднувались між собою під прямим кутом короткими поперечними стінами, утворюючи кліті (комори або городні). Над городнями, на їх стелі розташовувався бойовий хід із заборолами та підсябиттям. Башти та в'їзна брама були рублені, дво- та триярусні, квадратні, прямокутні або шестикутні в плані. Увінчував їх критий ґонтом намет, часто — з флюгером. Башти мали стрільниці, розраховані на фронтальний, іноді — на фланговий обстріл. З протипожежною метою дерев'яні укріплення ззовні часто були "глиною обліплені".

У техніці мурування з каменю (вапняку, пісковику) змінюється вид будівельного розчину. Поступово зникає цем’янка, натомість застосовуються домішки піску та подрібненого деревного вугілля. Значних змін зазнав штучний будівельний матеріал з кераміки — замість давньоруської плінфи з 2-ї половини XIII ст. в Україні використовується брускова цегла. На XIV — початок XVI ст. при падає надзвичайна різноманітність її за кольором та розмірами, які коливаються в межах від 5x9x24 до 10x18x32 см. Це пояснюється примітивними умовами виробництва, а також тим, що розмір цегли був похідним від ліктя — міри досить неточної.

Характерною системою мурування з каменю й цегли при великій товщині мурів є тришарове, яке складається з двох лицьових поверхонь та забудування між ними. Ці поверхні утворювались із майже однакових каменів порівняно правильної форми, а з цегли — системою, відомою за назвою як готична (ланцюжкова, хрестова). Таке мурування було поширене в Україні, Білорусі, Литві, Польщі, Московії та в країнах Західної Європи. В оборонних спорудах у товщу мурів на кількох рівнях закладали своєрідну арматуру — дерев'яні перев'язі. Наявність перев'язей сприяла передаванню сили ударів від пороків і ядер на більшу площу, отже, вони збільшували опірність мурів.

Широке використання цегли збагатило арсенал конструкцій склепінь. Крім півциркульних з розпалубками та без них, застосовувалися хрестові склепіння, а під впливом готики — в храмах, особливо в костелах, стрілчасті й зірчасті на нервюрах різного малюнка та складності. Стрілчастої форми набувають перемички вікон, порталів та арок в інтер'єрах[2, c. 152-154].

Як і в попередні часи, основним фактором при заснуванні міст залишався оборонний. Його доповнювали та формували специфіку низки міст ремісничий і торговий чинники. Характерною особливістю є заснування багатьох нових міст, переважно на Правобережжі. Тут з'явилося принципово нове явище — регулярне розпланування, пов'язане з запровадженням Магдебурзького права. Невідомим досі було і створення міст за заздалегідь складеною розпланувальною схемою. У центрах найзначніших міст західного регіону сформувалася нова щільнолінійна периметральна забудова кварталів.

В оборонному будівництві на цей період припадає інтенсивний процес модернізації фортифікацій, пов'язаний з поширенням та удосконаленням вогнепальної зброї, виробленням нової концепції оборони. Змінюється принцип розміщення башт стосовно оборонних мурів; їх відрізки стають прямолінійнішими, з'являється новий тип башти — бастея. Створюються передумови для сприйняття ідеї регулярної в плані фортеці, що відповідає новим вимогам оборони.

У відповідь на сувору, повну воєн і нападів історичну ситуацію сформувався своєрідний тип оборонного комплексу — монастир-фортеця та тип храму, пристосованого до оборони. На відміну від давньоруського періоду, на Правобережжі з'явилася велика кількість приватних замків.

У культовому будівництві даний період характеризується появою нових типів мурованих монументальних храмів — костелів, синагог, мечетей.

Під впливом західних сусідів — Литви та Польщі — на західних теренах України з'явилися споруди, де творчо застосовано елементи готичної архітектури.

Разом з тим, у засвоєнні готичних архітектурних форм помітне значне відставання. Взірцями для наслідування служили ранньоготичні архаїчні будівлі, які краще відповідали конкретним місцевим умовам. Поєднання їх з традиційною розпланувально-просторовою структурою призвело до несподіваних результатів і дало змогу створити яскраві самобутні будівлі. Це явище мало локальний характер, найповніше воно проявилось у монументальних храмах XIV—XV ст. волинської архітектурної школи.

У житловому будівництві також з'являється новий тип споруд — міська мурована кам'яниця, зумовлена новим етапом розвитку суспільних відносин[2, c. 32-33].

2. Українська архітектура у ХVІІ ст.

Століття напередодні Визвольної війни 1648— 1654 pp. наповнене великими змінами в культурному житті України. Загарбання турками Балканських країн і падіння Константинополя (1453 р.) обірвало зв'язки з візантійською культурою. Злука українських земель з Польщею, завершена Люблінською унією (1569 p.), посилила зближення України з Західною Європою, в архітектурі якої панували стилі ренесанс і раннє бароко.

Після Люблінської унії польський адміністративний і правовий устрій поширився на новоутворені східні воєводства — Київське, Брацлавське, Волинське, а з 1618 р. — й Чернігівське. Привілейованою й повновладною верствою суспільства стає шляхта. Порівняно з попередньою добою обмежувалися права міщан, на селі запроваджувалося кріпацтво. Контрреформація та Брестська унія (1596 р.) погіршили становище православної Церкви, яка витіснялася державною католицькою релігією. Посилення економічних і релігійних утисків українського населення призвело до зростання національно-визвольного руху, подальшого формування козацтва, інтенсивної колонізації втікачами з західних воєводств південної Київщини, Брацлавщини та Слобожанщини. Південь України підпорядковувався Кримському ханству — васалу султанської Туреччини з 1478 р. Воєнна загроза з боку Криму й Туреччини, які мали значні зиски від грабежу й торгівлі українськими бранцями, покликала до життя військово-державне утворення — Запорізьку Січ. Землі Закарпаття з XI—XIII ст. входили до складу Угорщини, Північна Буковина з XIV ст. — до Молдавського князівства.

Епоха, сповнена бурхливими подіями та суперечностями, стала добою культурно-національного відродження. Кінець XVI — початок XVII ст. позначені в Україні зростанням кількості міст і перетворенням найзначніших із них в осередки освіти й культури. Найбільшими науковими центрами українства були: Острог, де заходами князя Костянтина Острозького близько 1570 р. постала Острозька слов'яно-греко-латинська академія; Львів з його навчальним і науковим осередком при Успенському братстві; Київ з відкритою в 1632 р. Петром Могилою Києво-Могилянською колегією. Брестська унія, що стала причиною запеклої боротьби між католицьким і православним населенням, мала й позитивні наслідки, які проявилися в поширенні православних шкіл, запровадженні друкарень, розквіті просвітянської й полемічної літератури, наближенні освіти через вивчення латинської мови до загальноєвропейських вимог[3, c. 268-269].

Підвищення освітнього й культурного рівня супроводжувалося розквітом мистецтв, який відбувався в умовах співіснування низки культур та взаємодії автохтонних і готичних мистецьких традицій з новітніми стильовими системами, що поширювалися з Італії. Новий ренесансний світогляд і визнання цінності людської особистості віддзеркалювались у розвитку портретного живопису та встановленні скульптурних надгробків із зображенням людини. Зростання реалістичних тенденцій простежувалося в іконописі та декоративному різьбленні по дереву й каменю.

Картина стилістичного розвитку архітектури в Україні не була одностайною. Тогочасні європейські стильові системи — ренесанс і раннє бароко — накладалися на будівельну традицію часів Київської Русі, яка зберігалася на землях, що з XIV ст. увійшли до складу Великого князівства Литовського. Натомість західні області, підпорядковані Польщі (Галичина, Західне Поділля) та Угорщині (Закарпаття), ще в попередню добу зіткнулися з європейським стилістичним розвитком через поширення готики. Окремий мистецький світ, що спирався на традиції мусульманської культури, становила архітектура Кримського ханства.

Італійський ренесанс прийшов до Центральної Європи через королівські двори Буди (кінець XV ст.) та Кракова (початок XVI ст.). Найдавнішим проявом ренесансу в межах території сучасної України був білокам'яний портал у ханській резиденції в Бахчисараї, створений 1503 р. італійським архітектором Алевізом Новим, що мандрував до Москви і на два роки був затриманий ханом Менглі-Гіреєм.

На українських землях інспіраторами стилістичних новацій виступали не двірські кола, а освічені магнати й міщанство. Найраніші ренесансні портали, що датуються 50-ми роками XVI ст., збереглися в замках князів Сенявських у Бережанах на Тернопільщині і князів Язловецьких у Язлівці (нині — с. Яблунівка Тернопільської обл.), а також у кам'яниці на вул. Вірменській, 20 у Львові.

Стилістичні зміни в архітектурі започаткували італійські різьбярі (каменярі) та мулярі (муратори), яких запрошували магнати й міста. Головним ренесансним осередком, створеним у 2-й половині XVI ст. вихідцями з Північної Італії (комасками), був Львів. Окрім них, тут працювали Паоло Домінічі з Риму (Павло Римлянин), Петро ді Барбона (Петро Барбона) з околиць Падуї, Рох Шафранець з Венеції, Андрій Бемер із Вроцлава, Андрій Підлісний з Кракова та ін. Львівський будівельний цех, заснований 1572 p., задовольняв потреби інших руських земель завдяки безпосередній участі майстрів та розповсюдженню архітектурних деталей, що виготовлялися на підміських каменоломнях. Відоме залучення великими магнатами такого видатного майстра, як венеціанець Бернардо Морандо (запрошений 1581 р. коронним гетьманом Я. Замойським для будівництва м. Замосця), а також львівського майстра італійського походження Павла Щасливого, якому близько 1594 р. коронний гетьман С. Жолкевський доручив створення м. Жовкви. На службі у князя Костянтина Острозького перебували Христофор Боццано, який перебудував замок у Меджибожі, та Петро Сперендіо, котрий працював у Тернополі й Острозі. У Києві в 1-й половині XVII ст. творили італійці Себастіано Браччі, який відновлював Успенську церкву на Подолі, та Оттавіано Манчіні з Болоньї, котрий на замовлення Петра Могили відбудовував стародавні київські святині.

Ренесанс прийшов в Україну у своїй останній стадії — фазі маньєризму, який відійшов від принципів класичної врівноваженості й гармонії та визначався експресивністю, неспокоєм форм, іноді — надмірною декоративністю. Довільне використання ордерних елементів давало можливість створювати оригінальні архітектурні об'єкти, позначені рисами місцевої самобутності. З 1600-х років значний вплив справив привнесений майстрами з Вроцлава нідерландський і німецький маньєризм з притаманним йому лінеарним трактуванням декору, нібито викарбуваного з металу (Бернардинський костел і каплиця Боймів у Львові).

Особливістю ренесансу в архітектурі України було те, що він слабко вплинув на процеси формотворення,які грунтувалися на значних місцевих і готичних архітектурних традиціях. Це особливо помітно у православному храмобудуванні, де, як протидія контрреформації та Брестській унії, відновлювались поруйновані святині й відроджувались традиційні композиційні прийоми у нових мурованих спорудах, прикладами яких є триверхі каплиця Трьох Святителів і Успенська церква у Львові. Відроджені італійцями форми римської античної архітектури й орнаментики здебільшого використовувались для оздоблення. Характерні ознаки нового стилістичного напряму — це переважання горизонтальних членувань, застосування ордера і властивих йому пропорційних співвідношень, класичні обломи й деталі, півциркульні прорізи й аркади, бані та пишно оздоблені аттики.

Стиль раннього бароко пов'язується з католицьким орденом єзуїтів, який зразком для культових споруд обрав храм Іль Джезу в Римі. Майже одночасно з Італією у 80-х роках XVI ст. єзуїтські костели з'явилися в Польщі, а на початку XVII ст. просунулися до Волині, Галичини й Поділля. Особливості їх будівель вплинули на архітектуру багатьох католицьких храмів, які напередодні Визвольної війни мурувалися навіть у Києві, Чернігові та Переяславі.

Положення українських земель, які ніби щит захищали європейські країни від нападів турків і татар, підносило роль оборонного будівництва. Розвиток вогнепальної зброї та артилерії призвів до запровадження протобастіонних і бастіонних систем в укріплення замків, міст і монастирів. їх носіями були іноземні інженери й архітектори, залучені королем і магнатами. Зокрема, в модернізації фортеці Кам'янця-Подільського в середині XVI ст. брав участь військовий інженер і королівський архітектор Іов Бретвус (Претвич) родом з Німеччини, а на початку XVII ст. — Теофіл Шомберг. У 30-ті роки XVII ст. плідно працював в Україні "перший капітан артилерії та інженер короля" француз Гійом Левассер де Боплан, який проектував замки в Кременчуку, Барі, Підгірцях, Кодаку тощо. Замок у Галичі модернізував Франческо Короссіні родом з Авіньйона. Італієць Андреа дель Аква з Венеції побудував для гетьмана Станіслава Конецпольського замки в Підгірцях і Бродах. Проект замку в Збаражі для магнатів X. та Ю. Збаразьких розробив близько 1612 р. зодчий Вінченцо Скамоцці, а будівництвом цього замку керував Нікола Дюбуа з Лотарингії.

У галузі будівельної техніки принципових змін не сталося. Головним матеріалом залишалося дерево, яке з XVI ст. не лише оброблялося вручну, але й розпилювалось у тартаках (лісопильнях). Окрім дерев'яно-земляних, будувалися кам'яні баштово-стінові, бастейові та бастіонні укріплення з мурованими казематами та облицьованими ескарпами. Значно збільшилася кількість мурованих цивільних і культових споруд. Для їх спорудження застосовувалася брускова цеглапальцівка та природний камінь — вапняк, пісковик і плитняк, багаті поклади якого сконцентровані в межах Волинсько-Подільської височини та Карпат. Конструктивну основу споруд становили монолітні стіни й різноманітні склепіння — хрестові, півциліндричні, зімкнені, купольні та їхні комбінації[1, c. 129-131].

З XVI ст. фасади споруд здебільшого тинькували, рідше облицьовували гарно обтесаними кам'яними квадрами, іноді обробленими під руст. Низку споруд декоровано поділом потинькованих площин на квадри. Застосовувалася й техніка сграфіто, яку утворювали накладанням двошарового тиньку. Відомо, що поліхромними були фасади кам'яниць на пл. Ринок у Львові. їх прикрашали різьбленими білокам'яними порталами, віконними лиштвами, ордерними деталями та скульптурою. В оздобленні інтер'єрів, окрім кам'яних деталей, використовували стюк, з якого формували фігурні й орнаментальні деталі і навіть архітектурні елементи. Улюбленим матеріалом стали кольорові мармури, зокрема руський мармур-алебастр, поклади якого розміщувалися на берегах Дністра. Наприкінці XVI ст. львівський цеховий майстер Герман Гютте, на прізвисько Чапка, організував у Васючині поблизу Рогатина "фабрику", яка постачала цей камінь у вигляді напівфабрикатів чи готових плит містам Руського воєводства і Польщі.

Фахові знання передавалися в процесі практичної роботи та в будівельних цехах, серед яких найвідомішим був львівський. Під час вступу до цеху і по закінченні навчання передбачалися спеціальні іспити з виготовлення дерев'яних макетів споруд або креслеників архітектурних деталей. Навчання "мураторській" (мулярській) справі тривало три роки, а "каменярській" (різьбярській) — чотири. Ренесансні й барокові форми поширювалися через графічні взірці та ілюстровані рукописні й друковані праці архітекторів Вітрувія, А. Палладіо, В. Скамоцці, С. Серліо, А. Дюрера та ін. Зокрема, італійський архітектор Манчіні, що відбудовував київські храми, робив свої позначки та замальовки на шпальтах трактату Скамоцці[4, c. 66].

Висновки

В історії архітектури України XIV — початок XVІI ст. можна охарактеризувати як період накопичення нових знань, зародження нових ідей та появи нових типів споруд і пластичних форм, що призвело до якісних змін на наступних етапах розвитку. Новим надбанням у будівельній техніці стало широке застосування брускової цегли замість плінфи на всій території України.

В історії архітектури України XIV — початок XVI ст. є перехідним етапом, який ще ґрунтується на багатих традиціях архітектурних шкіл до-монгольського періоду. Разом з цим, внаслідок інтенсивних зв'язків з сусідніми країнами, будівничі творчо засвоюють і використовують їхні досягнення в містобудуванні, будівельній техніці й архітектурі, застосовують елементи нового для них стилю — готики, а починаючи з XVI ст. — архітектурні форми доби Ренесансу. Даний період, який тривав близько трьохсот років, виконав роль своєрідного мосту між двома вершинами в історії культури України — мистецтвом епохи Київської Русі та ренесансним мистецтвом кінця XVI — XVII ст.

В архітектурі України 2-ї половини XVI — 1-ї половини XVII ст. поширилися стилі ренесанс і раннє бароко, породжені епохою Відродження — наступним періодом у культурному й духовному розвитку Європи. На зміну аскетичному світогляду середньовіччя приходить гуманізм з його ідеалами гармонійно розвиненої особи. Характер історичного перевороту позначився на змісті й формах архітектури. На відміну від середньовіччя, в архітектурі якого для вираження духовності зосереджувалися на вирішенні внутрішнього простору, потрібно було зробити людяними як інтер'єри, так і зовнішні об'єми. Для цього звернулися до спадщини античного світу, коли застосовувались ордерні форми, співрозмірні й органічно узгоджені з реальними розмірами людини. Тому основою ренесансного пластичного й просторового мислення стало органічне поєднання античної й середньовічної культур. Вперше після античних часів з'явилися трактати, присвячені архітектурі. Формується новий тип зодчого і митця, який працює за індивідуальним замовленням. Потреба в оновленні архітектурної мови в усіх європейських народів та інтенсивне спілкування з Італією — батьківщиною Відродження — зумовили широке проникнення ренесансних форм на північ від Альп. Такі форми засвоювались відповідно до автохтонних мистецьких традицій. Внаслідок цього архітектура кожної з країн набула специфічних рис, які відобразили особливості власного національного відродження.

Список використаної літератури

1. Архітектурна спадщина України / Ред. М. Дьомін; Держ. комітет України у справах містобуд. і архітектури; Упр. охорони та реставр. пам'яток містобуд. і архітектури; НДІТІАМ. -К., 1995- Вип.2: Національні особливості архітектури народу України/ Ред. В.Тімофієнко. -1995. -273 с.

2. Історія української архітектури / Юрій Асєєв, Віктор Вечерський, Олена Годованюк,; За ред. Володимира Тимофієнка,; Укр. академія арх.. -К.: Техніка, 2003. -471 с.

3. Історія української культури : Побут. Письменство. Мистецтво. Театр. Музика/ За загальною ред. Івана Крип'якевича,. -4-е вид., стереотипне. -К.: Либідь, 2002. -650 с.

4. Історія української культури : В 5 т./ НАН України; Гол. редкол.: Б.Є.Патон (гол. ред.) та ін.. -К. : Наук. думка. -2001. Т.2 : Українська культура ХІІІ — першої половини XVII століть/ Ред. Я.Д. Ісаєвич та ін.. -2001. -846 с.

5. Теорія та історія архітектури/ Редкол.: М. Дьомін (голова) та ін.; Держ. комітет України у справах містобуд. і архітектури; НДІТІАМ. -К., 1995. -268 с.