Вступ.

1. Передумови виникнення антського царства.

2. Соціально-економічна сфера антів.

3. Політична сфера. Відносини між сусідніми племенами.

4. Сфера культури і побуту.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Безумовно найзагадковішим періодом історії України є стародавня історія. Саме під впливом цієї загадковості виникає почуття цікавості. Ось тому я був дуже радий, коли мені випала змога написати реферат на цю тему, а тим самим ще раз, ще глибше дослідити згаданий період. Книги стародавньої історії, подібно художній літературі, розповідають нам про надзвичайні і захоплюючі події минувшини. Вони не лише повертають нас у ті далекі часи, але і допомагають збагнути першопричину нас, суспільства, держави.

Україна – це витвір труду і праці багатьох поколінь. Природа не дала українському народові вигідних умов життя, не забезпечила йому легких успіхів і безтурботного існування. Важкими зусиллями доводилося здобувати життєвий простір. Довгі сторіччя тривали змагання і боротьба, поки наші предки закріпили за собою свою землю, багато вони "утерли поту", поки опанували і скульптуризували дикі поля та зорганізували державу.

Тож давайте прослідкуємо і визначимо роль у цьому антів – племен, які досягли значного розвитку у процесі об’єднання і утворення псевдодержави.

Літопис “повість временних літ” дає такий огляд племен, що у VІІІ — ІХ ст. проживали на території сучасної України: поляни – жили на правому березі Дніпра (біля Києва); сіверяни – над Десною, Сеймом і Сулою; древляни – між Тетеревом і Прип’ятю; дуліби, або бужаки – вздовж Бугу (їх називали також волинянами); білі хорвати – на Підкарпатті; уличі – над Бугом; тиверці – над Дністром.

З цих племен постав український народ. Вони мандрували на північ з аналогічними племенами, що заселили територію Північної Білорусії й Росії; на півдні з Болгарським царством і візантійською імперією; на сході – з Хазарським.

1. Передумови виникнення антського царства

Перші згадки в писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою «венеди» («венети»). Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов'ян так: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, тільки штани… Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті… Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне».

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. є. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву «остготи» ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — «вестготи». У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла.

Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті 451 р. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції слов'яни, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 р. походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 р. слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов'янської експансії свідчить той факт, що тогочасні західні автори називають навіть Пелопонес Славонією. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний так підсумовує наслідки слов'янської міграції: «Зіслов'янилась вся наша земля і стала варварською»[5, c. 41-44].

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов'ян, вважає, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов'янського етногенезу. Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України в VII—IX ст. Цілком закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов‘яни», дожив до наших днів.

У V—VI ст предки українського народу займали вже майже цілу територію України, від пущ Полісся по Чорне море і від Карпат по Дін. Вони виступають як окрема слов'янська група під іменем антів. Історик Йордан оповідає, що великий нарід венетів, тобто слов'ян, ділиться на дві частини — словенів на заході і антів на сході "Анти, найхоробріші між ними, живуть над луком Чорного моря, від Дністра аж до Дніпра, а ці ріки віддалені одна від одної на багато днів ходу". Назва антів дотепер невияснена, може це ім'я одного племені, що створило державу, і надало назву цілому народові

Громадський лад антів — так само, як усіх слов'ян — греки називали демократією. "Слов'янами і антами не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно" (Прокопій)*. Але це не була демократія грецького типу. Дійсну владу мали талановиті полководці чи князі, яких авторитет визнавав увесь нарід. Таким вождем був князь Бож, що в 380-их роках вів боротьбу проти остроготів, що напали на землю антів, у перших боях він переміг ворога, але пізніше попав у полон з синами і 70 старшинами і загинув жорстокою смертю. В 550-их роках великий вплив серед антів мав Мезамир, що визначився у боротьбі з аварами. Ці князі мали при собі раду племінних старшин, а у важливіших справах скликали віче всіх антів[8, c. 12-14].

Анти здобули собі голосне ім'я своїми походами на Візантію, які вели спільно з іншими слов'янами. Це була остання хвиля слов'янської експансії на південь. У цих наскоках анти виступали як самоспина група, так що Візантія звернула на них особливу увагу і посольствами та дарунками намагалася приєднати собі їх приязнь. І справді, деколи анти виступали як "союзники ромеїв", і антські полки разом з візантійськими ішли проти турецьких орд — болгарів і аварів. Саме тоді Україна вперше виступила у фронті західних народів проти Азії Хороброго Мезамира авари захопили зрадою і вбили.

Про територію держави антів не знаємо нічого певного. Де була її столиця, куди йшли життєві артерії її розвитку? Правдоподібно, що головний державний центр був на морському побережжі, "над луком Чорного моря", може анти використали давні грецькі колонії, бо, наприклад, Ольбія ще тоді існувала як торговий осередок. Може, торгове значення мало вже й Олешя, недалеко від теперішнього Херсона, яке пізніше стає важливим комунікаційним пунктом на Дніпровому шляху. Слов'янські назви Білобережжя на низу Дніпра і Лукомор'я на морському побережжі свідчать про густу українську людність в тих місцях. Держава антів стала осередком, в якому зіслов'янщилися різні племена, що проживали здавна у південній Україні і перше мали тут панівну роль — іранці, готи, греки знищені хвилями переселення народів, вони могли знайти захист під владою антів. Як далеко на північ сягали впливи антської держави, це також невідоме. Особливо інтересно було б знати, яку роль мав Київ, який тоді вже існував,— археологи на терені Києва віднаходять пам'ятки антської культури.

Держава антів протривала три століття, від кінця IV і до початку VII ст. Довготривалість її, розмах експансії, колонізаційні успіхи, участь у політиці Візантії — все вказує, що це була державна організація далеко могутніша, аніж про неї можемо мати уявлення з випадкових і неповних звісток літописців. В історії України вона має важливе значення український народ уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її об море. Те, що держава антів лежала "над луком Чорного моря", мало особливу вагу для майбутнього України проблема опанування моря і морської експансії стала на першому місці серед проблем українського життя і політики[3, c. 15-16].

2. Соціально-економічна сфера антів

Територія антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. З антами пов'язують основну частину археологічних пам'яток черняхівської культури.

За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю (Маврікій).

Готський історик Йордан та візантійські автори 2-ї половини 6 століття називали дві групи слов'ян що жили на півдні Європи: склавінів (слов'ян) і антів. З їхніх творів випливає, що перші становили західну гілку слов'янства, другі — східну. Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов'ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Дехто з дореволюційних істориків, зокрема Михайло Грушевський, зображував їх як предків українського народу.

Етнонім «анти», на думку лінгвістів, іранського походження і означає людей, котрі перебувають на окраїні, рубежі. Так могло уявляти їх іраномовне населення Північного Причорномор'я, бо анти жили на південно-східній околиці слов'янського світу, дуже близько від скіфів і сарматів. Останнім часом В.Сєдов висунув думку, що анти були іранізованими слов'янами, тобто слов'янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів Північного Причорномор'я. Цю гіпотезу великого знавця етногенезу слов'ян поділяють багато вчених.

Відкидаючи ненаукові й політизовані погляди на антів, як на пращурів одного якогось народу, чимало дослідників бачили в них основоположників усіх східних слов'ян, проте, чеський славіст Л.Нідерле та російський археолог О.Спіцин мали антів за предків південної групи східних слов'ян. Деякі вчені звужували етнічну спадщину антів лише до східнослов'янських племен межиріччя Дніпра й Дністра — уличів і тиверців. Одначе сучасні археологи виявили пам'ятки матеріальної культури антів як на півдні колишнього СРСР, так і за його межами: у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, в заселених слов'янами частинах Балканського півострова. Отож анти заклали підвалини етносів як східних слов'ян, так і південних, можливо, навіть частини слов'ян західних. Етнокультурні процеси раннього середньовіччя відбувались у безперервних переміщеннях і перемішуванні племен.

Візантійські письменники 6 століття н. е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена були ще не об'єднані у постійні союзи, тому, як писав Прокопій Кесарійський, анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Втім «Історія готів» Йордана донесла до нас розповідь від 4 століття про союз племен антів на чолі з Божем. Антські воїни були численні та мужні. Вони швидко перейняли озброєння ромеїв (візантійців) і прийоми їхнього бойового мистецтва. В 4 столітті анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії та часом навіть загрожуючи її столиці — Константинополю[6, c. 27-28].

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

УIV—VII ст. у східнослов'янських племен значного поширення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізо-добування та металообробка, тобто ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищується.

Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, — «градів». Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва в VIII—X ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, — збагачувало слов'янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби «зшиваючи» в одне ціле строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин.

Основною галуззю господарства у антів було орне хліборобство із застосуванням залізного плуга, а також — осіле тваринництво і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне, гончарне із застосуванням гончарного круга, склоробне та інші), яке значною мірою вже відокремилося від сільського господарства. З розвитком ремесла було пов'язане виникнення більш-менш постійної торгівлі, що мала грошовий характер[2, c. 35-36].

3. Політична сфера. Відносини між сусідніми племенами

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен та їх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їх федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка в дніпровських слов'ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і формування класових відносин. У них панувало індивідуальне землекористування та зв'язане з ним приватне господарство. Починало виникати і приватне землеволодіння. Глибоким було майнове розшарування, про що свідчать численні багаті скарби монет і дорогоцінних речей. Широко розвивалось рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. Існувала работоргівля. Однак поряд з цим зароджувались і нові, більш прогресивні відносини, що в подальшому привели до формування не рабовласницького, а феодального способу виробництва.

У антів були економічні стосунки з віддаленими країнами, в тому числі — з Римською імперією. Це простежується на підставі численних знахідок на території антських земель римських речей (амфори, скляні та металеві вироби тощо), а також срібної римської монети[1, c. 22-23].

У V—VI ст. суспільний лад перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління.

Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяло виокремленню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

За відомостями Прокопія Кесарійського, Менандра, анти мали сильну військову організацію, виставляли військо до 100 тисяч воїнів (що можливо, перебільшено). Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов'янської державності. На чолі цього об'єднання антів стояли царі («рекси») і можновладці, частина яких згадується у творах візантійських авторів (Йордан, Агафій, Прокопій, Менандр, Феoфiлакт Сімокатта та інші).

В 4 столітті, за свідченням Йордана, анти вели боротьбу проти готів, які претендували на гегемонію в Східній Європі. В 385 році готський король Вінітар намагався підкорити антів, але зазнав поразки. Трохи пізніше йому пощастило захопити в полон і стратити антського царя Божа, його синів та 70 найбільших можновладців. У 6 столітті розпочався наступ антів разом із спорідненими склавинами на балканські володіння Візантії. До середини 6 століття це були походи з метою захоплення полонених і здобичі, але вже після війни 550—551 років на візантійських землях оселилася частина антів і склавинів. Протягом наступних десятиліть розселення антів йшло дуже швидко і на 80-і роки 6 століття привело до повної слов'янізації північних Балкан (територія сучасної Болгарії та колишньої Югославії). Від 568 року у зв'язку з вторгненням аварів і заснуванням в Трансільванії (сучасна Румунія) аварського каганату, почалися аваро-слов'янські війни, що на початку 7 століття призвели до розпаду антського політичного об'єднання[2, c. 36-37].

4. Сфера культури і побуту

Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні ознаки. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1— 2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий ґрунт для консолідації слов'ян.

Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.

Отже, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов'ян у VI—IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виокремлення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав), сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення державності в східних слов'ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янського суспільства, та Хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протидержавні утворення — князівська влада та інші елементи державотворчого процесу — мають переважно місцеве походження і виникли задовго до утворення Давньоруської Держави[7, c. 29-30].

Висновки

Анти — наймогутніша велика група ранньоісторичних слов'янських племен, що згадується візантійськими авторами 6 — початок 7 століття н. е.

Значення і походження терміну досі не з'ясовано. Існують різні гіпотези. Частина дослідників (Олексій Шахматов) ототожнювала антів з усім східним слов'янством, інші — з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов'ян, що в 4-7 століттях були об'єднані в міцному міжплемінному союзі.

Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці — не виняток у цьому процесі. Вони прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.

Держава антів існувала від кінця IV до початку VII століття. Антські пам'ятки в Україні — переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла, бронзи й білого металевого стапу, пізніше — бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві, скарби золотих та срібних речей (Перещепине, Підгороддя б. Крилоса), нарешті городища роменського типу (с. Ромен на Чернігівщині).

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.