Вступ

1. Антропологія як наука

2. Розвиток антропології як науки та предмет її дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Антропологія — область наукового пізнання, у рамках якої вивчаються фундаментальні проблеми існування людини в природні та середовищі. Іншими словами: антропологія — це наука про походження й еволюцію людини, утворення людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини.

Антропологія як самостійна наука сформувалася в середині XIX століття. Основні розділи антропології: морфологія людини, навчання про антропогенез, расознавство.

Процес історико-еволюційного формування фізичного типу людини, первісного розвитку його трудової діяльності, мови, а також суспільства називається антропогенезом чи антропосоціогенезом.

Проблеми антропогенезу стали вивчатися в XVIII столітті. До цього часу панувало уявлення, що людина і народи завжди були і є такими, як їх створив творець. Однак поступово в науці, культурі, суспільній свідомості утверджувалася ідея розвитку, еволюції, у тому числі і стосовно до людини і суспільства.

Термін "Антропологія" із грецького дослівно переводиться як "наука про людину". Його перше використання належить Аристотелю, що вживав це слово переважно при вивченні духовної природи людини.

У західно-європейській літературі досить рано вкоренилося подвійне з терміна "антропологія", а саме як науки про людське тіло, з одного боку, і про людську душу — з іншої.

Французькі енциклопедисти надавали терміну "з" дуже широке значення, розуміючи під ним всю сукупність знань про людину. Протягом XІ в. і дотепер в Англії, Америці й Франції під антропологією розуміють навчання, по-перше, про фізичну організацію людини й, по-друге, про культуру й побут різних народів і племен колись і тепер.

1. Антропологія як наука

Термін "Антропологія" має грецьке походження й у дослівному перекладі означає "наука про людину" (від anthropos — людина й logos — слово, навчання, наука). Таким чином, антропологія являє собою область наукового знання, предметом дослідження якої є людина. У такому розумінні термін несе своє найбільш широкий зміст. Сказати: "Я — антрополог" може, мабуть, кожний, хто хоч раз звертав увагу на розмаїтість зовнішнього вигляду, характеру або поводження оточуючих людей, то розмаїтість, що супроводжує кожного з нас протягом всього життя. Наука має своєю метою не тільки опис цієї розмаїтості, але й визначення причин, що приводять до нього. Згадавши про антропоцентричність більшість сфер знання (навіть побутового), можна укласти, що антропологією, у даному широкому змісті, є майже будь-яка сучасна наука — більшість із них, насамперед іншого, звернено до теми людини.

Перше використання терміна сходить до античності. Аристотель (384-322 р. до н.е.) першим ужив його для позначення області знання, що вивчає переважно духовну сторону людської природи. Із цим значенням термін проіснував понад тисячоріччя. Збереглося воно й дотепер , наприклад, у релігійному знанні (теології), у філософії, у багатьох гуманітарних науках (наприклад, у мистецтвознавстві), а почасти й у психології.

Наука про походження й еволюцію людини, утворенні людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини називається антропологією.

Антропологія як самостійна наука сформувалася в середині XІ століття. Основні розділи антропології: морфологія людини, вчення про антропогенез, расознавство.

В 1501 р. побачила світло книга М. Хундта "Антропологія про достоїнство, природу й властивості людини й про елементи, частини й члени людського тіла". У цьому анатомічному творі термін "антропологія" був уперше застосований у зв'язку з описом винятково фізичного (біологічного) будови людини. Книга Г. Капела, що вийшла в 1533 р., була озаглавлена "Антропологія, або міркування про людську природу". У цій роботі термін "антропологія" уперше супроводжується даними про індивідуальні варіації будови тіла людини, його індивідуальної мінливості.

Видимо, саме із цього моменту в науці встановлюється двояке розуміння антропології — як науки про людську душу, з одного боку, і науки про людське тіло, його будові й різноманітті — з іншого.

У середині XVІІІ століття К.Лінней поклав початок науковому поданню про походження людини. У своїй "Системі природи" (1735 р.) він відніс людину до тваринного миру, поміщаючи його у своїй класифікації поруч із людиноподібними мавпами. В XVІІІ столітті зароджується й наукова приматологія; так, в 1766 р. з'явилася наукова праця Ж.Бюффона про орангутанга. Голландський анатом П.Кампер показав глибоку подібність у будові основних органів людини й тварин.

В XVІІІ — першій половині XІ століття археологи, палеонтологи, етнографи нагромадили великий емпіричний матеріал, що ліг в основу вчення про антропогенез. Більшу роль зіграли дослідження французького археолога Бушеві ДЕ Перта. В 50- х рр. XІ століття він шукав кам'яні знаряддя й доводив, що їх використовувала первісна людина, що жила одночасно з мамонтом і ін. Ці відкриття спростовували біблійну хронологію, зустріли бурхливий опір. Тільки в 60- е рр. XІ століття ідеї Бушеві ДЕ Перта визнали в науці.

Однак навіть Ламарк не зважувався довести до логічного завершення ідею еволюції тварин і людини й заперечувати роль бога в походженні людини (у своїй "Філософії зоології" він писав про інше походження людини, чим тільки лише від тварин).

Революційну роль у вченні про антропогенез зіграли ідеї Дарвіна. Він писав: "Той, хто не дивиться, подібно дикунові, на явища природи як на щось нескладне, не може більше думати, щоб людина була плодом окремого акту утвору".

Людина одночасно й біологічна істота, і соціальне, тому антропогенез невідривно пов'язаний із соціогенезом, являючи собою по суті єдиний процес антропосоціогенеза.

Більшість університетів на Заході розділяють антропологію на чотири основних напрямки:

Біологічна або фізична антропологія — займається розумінням людського тіла, користуючись теоріями еволюції, адаптації, популяційної генетики.

Соціальна або соціокультурна антропологія — вивчення та культурної організації окремих етносів та суспільств (їх звичаї, мову, економічний та політичний лад, родинні звичаї, стосунки, поділення праці, релігію, цитологію та ін.). Сучасні принципи соціальної антропології закладені Францем Боасом та Броніславом Маліновським на межі 19-го та 20-го століть, і полягають в культурному релативізмі, міжкультурних порівняннях і наголосі на довгострокове вивчення суспільства шляхом якомога повної інтеграції в нього.

Лінгвістична або мовна антропологія — вивчення соціальної комунікації у різних суспільствах шляхом вивчення історії та зміни мов, а також взаємозв’язку мови та культури. Наскільки варіації мови вказують на місце людини в суспільстві? Як мова визначає та віддзеркалює наш світогляд та ментальність?

Археологія — висвітлює історію людського суспільства на основі вивчення пам'яток кам'яного, мідного (бронзового), залізного віків і почасти пізніших, часів.

2. Розвиток антропології як науки та предмет її дослідження

Термін "антропологія" в перекладі з давньогрецької означає "наука про людину" (від слів "антропос" — людина, та "логос" — наука, поняття, вчення, думка). Вважають, що його, як і безліч інших, у науковий обіг увів видатний давньогрецький мислитель IV ст. до н. є. Арістотель: він вживав його стосовно вивчення духовних властивостей людини. Однак у 1501 р. в Лейпцізі з'явилася книга Магнуса Гундта "Антропологія про достоїнство, природу та властивості людини і про елементи, частини і члени людського тіла", де, як видно з назви, йшлося вже й про фізичні риси людей. З тих пір поняття "антропологія" значно розширилось.

На різних етапах розвитку антропології її зміст і місце в системі наукових знань оцінювались та й нині оцінюються по-різному. Згідно з однією точкою зору, що склалась під впливом французьких просвітників XVIII ст., антропологія є універсальною наукою про людину, що має на меті вивчення її біологічної історії, матеріальної й духовної культури викопних і сучасних людей, психології, мови тощо. Такого підходу дотримується багато західноєвропейських, американських, а останнім часом і вітчизняних вчених, надто фахівців, що спеціалізуються в різних напрямах філософських знань. По суті, йдеться не про одну наукову дисципліну, а про широкий комплекс природничих та гуманітарних наук, у межах якого розрізняють окремі розділи: філософську, психологічну, соціальну, фізичну чи, скажімо, культурну антропологію, яка, в свою чергу, охоплює первісну археологію, етнографію, порівняльно-історичне мовознавство і т. ін.

У радянській науці прийнятий строгий поділ термінів "антропологія", "етнографія", "археологія".

Під археологією розуміють науку, що вивчає історичне минуле людства по речовинних джерелах, під етнографією — галузь історії, що досліджує всі сторони культури й побуту нині живучих народів, походження цих народів, історію їхнього розселення, пересування й культурно-історичні взаємини. Антропологія ж вивчає варіації фізичного тіла людини в часі й просторі.

Антропологія є галузь природознавства, що вивчає походження й еволюцію фізичної організації людини і його рас.

Завдання антропології — простежити процес переходу від біологічних закономірностей, яким підкорялося існування тваринного предка людини, до закономірностей соціальним.

Прихильники іншої точки зору, що сформувалась у другій половині минулого століття, розглядають антропологію як науку про мінливість фізичного типу людини у часі та просторі. Передбачається, що вона включає три великих розділи, а саме: антропогенез, що висвітлює процес походження людини; морфологію та фізіологію людини, котрі вивчають міжгрупову мінливість морфофізіологічних ознак серед населення земної кулі; расогенез та етнічну антропологію, завданням яких є реконструкція процесу расоутворення, етногенезу та етнічної історії давніх та сучасних народів. Таке розуміння змісту антропології — розділу знань, який займає проміжне становище між біологічними та гуманітарними дисциплінами, відповідає традиціям вітчизняної науки.

Відомо, що для висвітлення окресленої проблематики в антропології застосовуються суто біологічні методи, основу яких складає фіксація морфофізіологічних ознак живих людей та їхніх кісткових решток. Однак інформація, отримана на підставі антропологічних даних, виходить за межі власне біологічних знань. Так, вона відіграє дуже цінну, а іноді вирішальну роль у вивченні важливих аспектів історичного минулого людства. Серед них: питання про час появи на Землі найдавніших людей і про грань між людиною та твариною; першопочатки трудової діяльності та здатність тих чи інших викопних форм застосовувати певні технологічні прийоми; основні етапи розвитку мислення та мови, тісно пов'язані з вдосконаленням руки, збільшенням маси та ускладненням структури мозку давніх людей; шляхи і напрямки освоєння первісної ойкумени, площа якої невпинно збільшувалась, доки люди сучасного фізичного типу не проникли в найбільш віддалені й важкодоступні куточки земної кулі; чисельність, статевовікова структура і ступінь плинності первісних форм суспільної організації людей — прагромад, громад, родів і племен; вплив природних чинників на життєдіяльність первісних людей, тривалість життя і рівень їхніх медичних знань; формування найдавніших релігійних уявлень, розвиток первісного мистецтва тощо.

Не менш важливу роль відіграють антропологічні дані й у висвітленні етногенетичної проблематики. Передаючись від покоління до покоління, фізичні риси людей слугують своєрідними біологічними "мітками", які дають змогу відтворити процес формування антропологічного складу давніх та сучасних народів; визначити ступінь спорідненості й намітити напрямки генетичних зв'язків людських колективів; з'ясувати шляхи міграцій племен, що мали місце в минулому; висвітлити роль місцевої та прийшлої людності у формуванні етнічних спільнот тощо. За певних обставин антропологічні дані мають переваги перед іншими категоріями етногенетичних джерел — археологічними, етнографічними, лінгвістичними, оскільки мова та культура доволі часто поширюються шляхом запозичення, а зміна фізичного типу етнічної спільноти є безперечним доказом контактів — часом вимушених, а часом і добровільних — з прийшлими колективами. "Мова і культура можуть поширюватись і без переміщення антропологічних типів, — писав із цього приводу відомий антрополог Я. Рогінський, — але антропологічні типи ніколи не поширюються, не несучи з собою певної культури й мови".

Важливо мати на увазі, що антропологічні дані зберігають свої інформаційні можливості навіть тоді, коли йдеться про дуже віддалені історичні епохи. Це пояснюється консервативністю спадкових рис фізичної подоби людей, які мало змінюються в часі. Так, у невеликих популяціях людей — демах, де через ізоляцію часто спостерігається перерозподіл морфофізіологічних ознак, більш-менш помітні зміни генофонду відбуваються протягом життя близько 50 поколінь людей, або 1250 років (М. Чебоксаров, І. Чебоксарова). Ще повільніше перебігає цей процес за наявності ширшого кола шлюбних зв'язків. Аналіз епохальної динаміки антропологічних типів дозволяє визначити ступінь генетичної спорідненості поколінь, розділених тисячоліттями, причому лінію спадкоємності можна реконструювати навіть тоді, коли окремі історичні епохи не представлені кістковими рештками давніх людей.

Антропологічну історію давніх та сучасних етносів можна порівняти з генним потоком через століття, куди час від часу вливались окремі струмочки, струмки, а то й ріки. Вона, як слушно зауважив відомий український вчений В. Петров, не зводиться до поступального біологічного відтворення поколінь. Це — складний, суперечливий процес взаємодії багатьох, часто різних за походженням компонентів, процес, що іноді супроводжувався цілковитим винищенням поколінь, народів та культур. Завдання антрополога — з'ясувати, які з цих компонентів склали основу фізичного типу того чи іншого етносу і де, в яких нашаруваннях століть можна віднайти їхні витоки.

Вихідним і основним рівнем вивчення антропологів є індивід. Застосування популяційних підходів і методів варіаційної статистики до дослідження антропологічних ознак надає можливість опису й наступних в ієрархії рівнів організації людини — популяцій і їхніх об'єднань.

У своєму складі фізична антропологія має кілька основних розділів — напрямків дослідження біології.

Згадаємо останній раз визначення нашої науки — це опис людського різноманіття в просторі (насамперед , географії) і в часі (часу життя людини, часу існування популяції, історії).

Таким чином, завдання фізичної антропології — виявлення й науковий опис мінливості (поліморфізму) біологічних ознак людини і їхніх систем — вирішуються у двох основних площинах:

• його історії й праісторії;
• його географічної варіабельності.

Можна сказати, що існує антропологія історична й антропологія географічна. Хоча обидва ці терміни не занадто точно описують предмет свого вивчення, адже навіть ці самі загальні розділи завжди мають безліч крапок перетинання.

Для того щоб прийняти або відкинути яке-небудь наукове положення, необхідно мати фактичні дані й уміти виводити з них логічні висновки. При цьому варто користуватися прийнятими в науковій свідомості термінами.

Антропологія (від грецького anthropos — людина й logos — слово, навчання, наука) у найбільш широкому розумінні являє собою область знання, предметом дослідження якої є людина.

В науці встановилося двояке розуміння антропології — як науки про людську душу (загальна антропологія), з одного боку, і науки про людське тіло, його будові й різноманітті — з іншої (біологічна антропологія).

Предметом вивчення біологічної (або фізичної) антропології є різноманіття біологічних ознак людини в часі й просторі.

Завдання біологічної антропології — виявлення й науковий опис мінливості (поліморфізму) ряду біологічних ознак людини й систем цих (т.зв. антропологічних) ознак, а також виявлення причин, що спричиняються це різноманіття.

Вихідним рівнем вивчення біологічної антропології є індивід. Застосування популяційно-статистичних методів і комплексний підхід до дослідження надають можливість опису й інших рівнів організації людини — популяцій і їх об’єднань.

У своєму складі фізична антропологія має кілька основних розділів — напрямків дослідження біології людини. З великою часткою умовності ми можемо говорити про існування антропології історичної (досліджує історію й праісторію різноманіття людини) і антропології географічної (досліджує географічної варіабельності людини).

В якості самостійної наукової дисципліни фізична антропологія оформилася в другій половині ХІХ ст. Практично одночасно в країнах Західної Європи й у Росії були засновані перші наукові антропологічні суспільства й стали видаватися перші спеціальні антропологічні роботи. Серед основоположників наукової антропології — сузір'я видатних учених свого часу: П. Брока, П. Топінар, Р. Мартін, И. Деникер, К.М. Бер, А.П. Богданов, Д.Н.Анучин і інші.

До періоду становлення фізичної антропології ставиться розробка загальних і приватних антропологічних методик, формується специфічна термінологія й самі принципи досліджень, відбувається нагромадження й систематизація матеріалів, що стосуються питань походження, етнічної історії, расового різноманіття людини як біологічного виду.

Російська антропологічна наука вже до початку XX в. являла собою самостійну дисципліну й мала у своїй підставі безперервну наукову традицію, пов'язану з комплексним підходом до дослідження людини.

Висновки

Назва антропології з'явилася ще в Давній Греції, але в сучасному розумінні антропологія як наука оформилась у 19 столітті. Тоді ж до антропології часто відносили психологію, етнографію і археологію. В США й Англії до антропології і тепер відносять етнографію. Радянські антропологи чітко розмежовують названі науки.

Напрями в самій антропології ще далеко не усталені. Здебільшого розрізняють: 1) морфологію людини; 2) антропогенез; 3) етнічну антропологію.

Є й інші схеми поділу А. Практично в А. можна розрізняти два основні напрями: 1) соматичну антропологію; 2) палеоантропологію. Соматична антропологія досліджує в першу чергу тіло живих людей, застосовуючи для цього спеціальні антропометричні інструменти і прилади. Описовий метод соматичної антропології полягає у ваг. характеристиці тіла та його частин окремо (голови, носа, очей, губ, грудей), волосяного покриву, кольору шкіри, у визначенні зросту і т. ін.

Методами анатомії досліджуються особливості будови внутр. органів, методами ембріології — утробний розбиток людини, серологічними методами — склад крові. Соматична антропологія має значення в питаннях визначення реальних показників і співвідношень зросту різних груп населення (для взуттєвої, пошивної та ін. промисловості). Розділ соматичної антропології — криміналістична антропологія — використовує спеціальні методи, зокрема дактилоскопію, для точного встановлення особи та ін. Палеоантропологія досліджує викопних людей і є основою для розв'язання багатьох питань антропогенезу. Крім краніометрії та остеометрії, палеоантропологія певною мірою використовує методи палеонтології, геології і археології.

Список використаної літератури

1. Борисова О. Соціально-історична антропологія: навч. посібник / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. — Луганськ : Альма-матер, 2007. — 328с.
2. Леві-Строс К. Структурна антропологія / Зоя Борисюк (пер.з фр.). — 2.вид. — К. : Основи, 2000. — 391с.
3. Сегеда С. Антропологія: Навч. посіб. для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закл. — К. : Либідь, 2001. — 335с.
4. Шмалєй С. В. Антропологія: Для студ. природничих спец. вищих навч. закл. / Херсонський держ. ун-т. — Херсон, 2006. — 46с.
5. Юрій М. Антропологія: навч. посібник. — К. : Дакор, 2008. — 421с.