Вступ.

1.Європа.

2. Азія.

3. Америка.

4. Африка.

5. Австралія та Океанія.

Висновки.

Використана література.

Вступ

Антропологічну історію давніх та сучасних етносів можна порівняти з генним потоком через століття, куди час від часу вливались окремі струмочки, струмки, а той ріки. Вона, як слушно зауважив відомий український вчений В. Петров, не зводиться до поступального біологічного відтворення поколінь. Це – складний, суперечливий процес взаємодії багатьох, часто різних за походженням компонентів, процес, що іноді супроводжувався цілковитим винищенням поколінь, народів та культур.

Завдання антрополога – з`ясувати, які з цих компонентів склали основу фізичного типу того чи іншого етносу і де, в яких нашаруваннях століть можна віднайти їх витоки.

Мета:охарактеризувати антропологічну структуру населення земної кулі.

Основні завдання:

1. розкрити антропологічну структуру населення Європи;

2. розкрити антропологічну структуру населення Азії;

3. розкрити антропологічну структуру населення Америки;

4. розкрити антропологічну структуру населення Африки;

5. розкрити антропологічну структуру населення Австралії та Океанії.

1.Європа

Це — область поширення різновидів великої європеоїдної раси, які, на думку багатьох фахівців, у загальних рисах склалися ще в добу неоліту (VI-ІІ тис. до н. е.). Хоча сучасна європейська людність має вкрай мішаний характер, у розподілі деяких антропологічних ознак на континенті все ж можна простежити певні закономірності. Це насамперед стосується пігментації. Ще Томас Гекслі, вказавши, що північним європеоїдам властиві світлі, а південним — темні відтінки забарвлення очей та волосся, розділив європейців на "ксантохроїв" і "меланхроїв". Крім того, з півночі на південь, з одного боку, поступово зростає кількість людей із хвилястим волоссям, посилюється розвиток третинного волосяного покриву, частіше трапляються смугляві відтінки шкіри, а з іншого — зменшується кількість осіб із увігнутою спинкою носа та з послабленим розвитком складки верхньої повіки. Крім того, північні європеоїди масивніші за південних і мають нижчі очні орбіти.

Одну з перших спроб класифікувати населення Європи зробив американський антрополог І. Ріплей (1899). Він виділив тут три раси:

1. тевтонську (високорослу, світлопігментовану, доліхокефальну), поширену на півночі континенту;
2. альпійську (середнього зросту, брахікефальну, більш темнооку й темноволосу), локалізовану в центральних, головним чином гірських, регіонах;
3. середземноморську (темнопігментовану, середнього зросту, доліхокефальну), що складає більшість населення Південної Франції, Південної Італії, Сицилії, Сардинії тощо.

Майже одночасно з'явилася класифікація Й. Денікера, який виокремив у Європі шість основних рас:

1) північну (зріст 173 см, доліхокефалія, світла пігментація), до якої близька другорядна підпівнічна раса (мезокефалія, дещо увігнута спинка носа), поширена на півночі Німеччини, у Фінляндії, Латвії, Литві;

2) східну, яка характеризується низьким зростом (154 — 163 см), брахікефалією, світлою пігментацією, увігнутою спинкою носа; ареалом цієї раси, до якої близька другорядна надвіслянська (мезокефальні низькорослі блондини), є Східна Європа;

3) іберійсько-острівну (довгоголова, темноволоса, зріст 161 — 162 см), поширену на Піренейському півострові, в Південній Італії, на Корсиці, Сардинії, Сицилії;

4) західну (зріст 163 — 165 см, брахікефалія, відносно темна пігментація), локалізовану в деяких центральних, переважно гірських, регіонах Європи;

5) середземноморську (темноволоса, доліхокефальна, зріст 166 см), розселену вздовж морської лінії від Гібралтару до гирла річки Тібр;

6) адріатичну, або динарську (темноволоса, брахікефальна, зріст 168 — 172 см), властиву населенню східного берега Адріатичного моря та півночі Балканського півострова; до неї, на думку автора, близька другорядна, нижча на зріст, темноволоса й брахікефальна підадріатична раса (Центральна Європа).

Більшість сучасних дослідників дотримується менш деталізованої схеми, виділяючи в Європі п'ять головних рас (або груп типів): атланто-балтійську, біломоро-балтійську (північні європеоїди), індо-середземноморську, балкано-кавказьку (південні європеоїди), перехідну середньоєвропейську, тотожну альпійській та східній расам Ріплея й Денікера.

Атланто-балтійськараса локалізується на півночі Західної та Східної Європи. Вона представлена серед норвежців, шведів, шотландців, ісландців, данців, німців, фінів, естонців, латишів, литовців, поляків, росіян, білорусів. Крім того, її варіанти простежуються у Північній Франції та Італії. Носії атланто-балтійського комплексу ознак високі на зріст (вище 170 см), світлопігментовані (до 75 % світлооких і 50 % світловолосих). Волосся м'яке, широко-хвилясте і пряме; третинний волосяний покрив розвинутий помірно. Головний показник — на межі доліхо- й мезокефалії. Ніс прямий, вузький, із високим переніссям; обличчя здебільшого вузьке або середнє за шириною, однак на півночі Німеччини фіксується широколиций варіант із тенденцією до сплощення обличчя.

У багатьох регіонах Північної Європи наведені ознаки тісно переплітаються з рисами біломоро-балтійської раси, поширеної серед північних росіян, литовців, латишів, естонців, північних білорусів, карелів, комі-зирян та ін. Це найбільш депігментована група антропологічних типів. Порівняно з попередньою вона характеризується також меншим зростом, слабшим розвитком третинного волосяного покриву, тенденцією до брахікефалії, ширшим і нижчим обличчям із коротким носом, який нерідко має увігнуту спинку (до 30- 40 %). Висловлювалось припущення, що носії цих рис у минулому широко розселялися не лише на півночі Східної Європи, а й у центральних і західних регіонах Європейського континенту (В. Бунак).

Найчисельнішою в Європі нині є середньоєвропейська раса, яка обіймає величезну територію від Атлантичного океану на заході до Волги на сході (так званий "пояс шатенів"), її різновиди представлені серед німців, чехів, словаків, поляків, австрійців, росіян, українців, котрим загалом властиві мішаний, іноді — досить темний колір очей, пряме і хвилясте волосся, переважання брахікефалії, середні розміри обличчя, помірний розвиток третинного волосяного покриву. Ніс здебільшого прямий, перенісся високе. Зріст, як правило, середній. У деяких регіонах півдня й південного сходу європейської частини Росії й особливо в Україні відчувається значний вплив понтійського (південноєвропеоїдного) темнопігментованого компонента. Крім того, в Поволжі й Приураллі помітна домішка монголоїдних рис, що виявляється у збільшенні діаметра вилиць, інтенсивнішому розвитку складки верхньої повіки, появі епікантуса.

Індо-середземноморська раса в Європі поширена серед іспанців і португальців, південно-західних французів, італійців, південних греків, їй притаманні смуглявий колір шкіри, темне хвилясте волосся, здебільшого карі очі (хоча в окремих групах змішані відтінки складають 10 -25 %), прямий і вузький ніс із високим переніссям, середній розвиток третинного волосяного покриву, доліхо- або мезокефалія, переважно середній зріст. Складка верхньої повіки розвинута слабко, епікантус відсутній. Пропорції тіла часто лептосомні.

Так само темнопігментованою є балкано-кавказька раса, поширена головним чином серед етнічних груп гірського поясу Європи (Альпи, Балкани, Карпати). Вона визначається також брахікефалією, хвилястим волоссям, широким обличчям із сильно випнутим носом (часто з опуклою спинкою), значним розвитком третинного волосяного покриву, високим зростом.

Крім наведених вище груп антропологічних типів, деякі фахівці виділяють в Європі ще одну — лопарську расу, носіями якої нині є лопарі (саами). Характерними рисами цієї невеликої етнічної групи, що займає схід Скандинавії та Кольський півострів, є світла шкіра із смуглявими відтінками, м'яке, пряме або широкохвилясте темне волосся, здебільшого темне забарвлення очей (змішані відтінки їх складають приблизно 30 — 40 %), слабкий розвиток третинного волосяного покриву, великі розміри голови, низьке обличчя, короткий ніс із широкими крилами, низький зріст (у середньому 155 — 156 см), приземкуватість, короткі ноги й довгі руки.

В антропологічній літературі можна також натрапити на опис так званої палеоєвропейської раси, осередки котрої розкидані на Британських островах (особливо в Ірландії), в Бельгії, Центральній Німеччині, Скандинавії та в інших регіонах. Носіям цього комплексу властиві високий зріст, широкі плечі, розвинута грудна клітка, висока голова, широкий і високий лоб із сильно розвинутим надбрів'ям, дещо сплощене обличчя із середнім або великим носом (його спинка має пряму або ввігнуту форму), широкою й високою нижньою щелепою з випнутим підборіддям. Третинний волосяний покрив на обличчі й на тілі розвинутий середньо. Очі світлі (нерідко із блакитним відтінком) або змішаного забарвлення. Колір шкіри дуже світлий, із веснянками.

2. Азія

Населення цього величезного континенту нині включає представників усіх трьох великих рас, однак чисельно переважають монголоїди. Палеоантропологічні знахідки свідчать про те, що антропологічні типи основного ареалу великої монголоїдної раси (Центральна та Східна Азія) загалом склалися принаймні в добу неоліту. Помічено, що в міжгруповому розподілі деяких ознак людності Азії простежуються певні закономірності. Так, забарвлення волосся темнішає із заходу на схід, а пігментація шкіри посилюється в напрямі екватора, На півдні Азії частіше трапляється хвилясте волосся й рідше — сплощені обличчя та епікантус.

Більшість сучасних дослідників розрізняють дві гілки "класичних" монголоїдів: тихоокеанську, яка охоплює далекосхідну й південноазійську раси, та північну (північноазійська та арктична раси).

Далекосхідна раса переважає серед китайців і корейців. Вона характеризується прямим жорстким дуже темним волоссям, темним забарвленням очей, високим плескатим середнім за шириною обличчям, досить довгим носом із прямою спинкою, який слабко або помірно виступає з площини обличчя, розвинутою складкою верхньої повіки, наявністю епікантуса (який властивий близько 70 % дорослих осіб), високим мезокефальним черепом, середнім розвитком третинного волосяного покриву й середнім зростом. Особливий варіант далекосхідної раси представлений серед японців, їм притаманні сильніший розвиток третинного волосяного покриву, хвилясте волосся, товсті губи, менший зріст.

Південноазійська расапоширена на півдні Китаю (південні китайці, мяо, яо та ін.), в Індокитаї (в'єтнамці, сіамці тощо), на Зондських островах (яванці, зондці та ін.) і в суміжних регіонах. Вирізняється темнішим кольором шкіри, ніж попередня. Череп невеликих розмірів, відносно широкий, лоб опуклий. Обличчя досить низьке, менш плескате, епікантус трапляється рідше (15 — 50 %), губи товстіші, ніс ширший, зріст невисокий. Деякі фахівці (зокрема Я. Рогінський, М. Левін) вважали, що південноазійська раса є перехідною між монголоїдними та австралоїдними типами.

Північні монголоїди займають величезну територію від Єнисею на заході до арктичного й тихоокеанського узбережжя на сході, однак їхня загальна чисельність є невисокою.

Північноазійська мала расапредставлена багатьма корінними народами Сибіру, Монголії, Північного Китаю: евенками, якутами, бурятами, халха-монголами та ін. її риси: пряме жорстке, іноді — досить м'яке волосся чорного або темно-русявого кольору, світліша, ніж в інших монголоїдів, шкіра, темне, нерідко — світло-каре забарвлення райдужної оболонки ока, дуже плоске, високе й широке обличчя. Ніс здебільшого вузький, із низьким переніссям; розріз очей вузький, що пов'язано із сильним розвитком складки верхньої повіки й епікантуса (50 — 80 %); губи тонкі. Зріст середній або невисокий. Дуже цікавим є поєднання різних ознак у представників байкальського варіанта цієї раси — північних евенків, юкагирів та ін. З одного боку, вони характеризуються яскраво вираженими монголоїдними рисами будови обличчя, з іншого — мають найсвітлішу серед монголоїдів пігментацію (світла шкіра, до 40 -50 % мішаних відтінків забарвлення райдужини очей).

Арктична расав Азії поширена на Чукотському півострові та в деяких суміжних регіонах серед чукчів, ескімосів, коряків та ін. До її характеристик належать пряме жорстке темне, як у тихоокеанських монголоїдів, волосся, карі очі; обличчя менш плоске, часто прогнатне; ширина вилиць помірна; епікантус трапляється рідше (від 30 до 50 %); ніс довший, ніж у представників північноазійської раси, перенісся вище. Зріст загалом невисокий, тіло й руки коротші, ноги довші, грудна клітка округліша.

На північному заході Азійського континенту поширені перехідні – уральська й південносибірська раси.

Уральська раса простежується в Приураллі й Західному Сибіру. Для неї характерні світлий колір шкіри, темне або темно-русяве пряме чи широко хвилясте, часто досить м`яке волосся, здебільшого мішані відтінки забарвлення очей (60-70 %), невелике відносно широке, низьке, помірно сплощене обличчя. Ніс прямий або з увігнутою спинкою, нерідко з піднятим кінчиком; епікантус трапляється відносно рідко (10 — 30%); товщина губ середня. Третинний волосяний покрив розвинутий досить слабко. Зріст середній або низький. Наведене сполучення ознак притаманне хантам, мансі, селькупам, сибірським татарам. Крім того, воно в більш чи менш вираженій формі простежується серед башкирів, удмуртів, марійців, окремих етнічних груп Алтаю.

Ареал південносибірської раси — степи Казахстану, гірські райони Тянь-Шаню, Алтайсько-Саянське нагір'я, їй властива світла або смуглява шкіра; волосся здебільшого пряме, жорстке, трохи темніше, ніж у представників уральських типів; забарвлення очей, як правило, мішане. Обличчя досить високе й широке, ніс із прямою, іноді опуклою спинкою; епікантус трапляється порівняно рідко; форма голови брахікефальна. Зріст середній.

За ступенем вираженості європеоїдних та монголоїдних ознак у межах уральської раси розрізняють кілька варіантів. Найєвропеоїдніший з них представлений уйгурами (нащадками стародавнього європеоїдного населення Центральної Азії), найбільш монголоїдний — киргизами. Проміжне становище між цими групами займають казахи.

У Південній Індії, у Шрі-Ланці, на півострові Малакка й деяких островах Індонезії поширена ведоїдна раса, що її часто розглядають як грацильний варіант австралоїдів. Носіям даного комплексу ознак (ведам, племенам, мунда, тоалам, малангам та ін.) властиві помірно темні відтінки шкіри, густе чорне хвилясте волосся, товсті або середні за товщиною губи, помірний прогнатизм, середня ширина носа; слабкий третинний волосяний покрив. Зріст середній або низький. За палеоантропологічними матеріалами, в минулому ведоїдні типи були поширені значно більше, ніж тепер.

В окремих регіонах півострова Малакка, на Філіппінських та Андаманських островах поширена ще одна австралоїдна раса — меланезійська, що складається принаймні з чотирьох варіантів. Так, андаманці, аета з філіппінського острова Лусон і семанги — мешканці Малакки належать до пігмейського (негритоського) типу, головними ознаками котрого є дуже низький зріст (близько 145 — 150 см), темні шкіра, очі й так само темне кучеряве волосся, відносно слабкий розвиток третинного волосяного покриву, широкий ніс, помірний прогнатизм.

Проміжне становище між європеоїдними індо-середземно-морськими та австралоїдними ведоїдними типами займає південно-індійська, або дравідська раса (таміли, телуги та інші етнічні групи півдня Індостану), якій властиве таке поєднання ознак: темна шкіра з коричневим відтінком, хвилясте, трохи кучеряве темне волосся, карі очі, слабкий або середній розвиток третинного волосяного покриву, середній або невисокий зріст, середньої ширини обличчя з досить широким, але значно вужчим, ніж у негроїдів Африки та австралійців, носом.

Своєрідними рисами зовнішності визначаються айни — давні мешканці Японських островів, Курил і Сахаліну (нині локалізовані на Півночі японського острова Хоккайдо).

3. Америка

Переважну більшість сучасного населення цього континенту становлять нащадки європейських колоністів — носіїв великої європеоїдної раси. Крім того, тут проживають близько 50 млн. негрів, предки котрих завозилися работоргівцями з Африки (в основному з Гвінейського узбережжя та з Анголи). Великі групи людності Центральної й Південної Америки представлені іспано-індіанськими й португало-індіанськи ми метисами, а також мулатами. Що ж до корінних жителів континенту — індіанців та ескімосів, то чисельно вони значно поступаються іншим етнічним і расовим групам.

До появи європейців (кінець XV ст.) понад 90% індіанців Америки зосереджувалися в гірських областях Південних Кордильєрів, на півострові Юкатан і в Андах, де склалися високорозвинуті землеробські цивілізації та виникли ранньокласові держави ацтеків, майя та інків. Всі інші регіони заселялися малочисельними племенами, які займалися мисливством, рибальством і збиральництвом. У процесі європейської, колонізації багато індіанських народів були повністю знищені, а чисельність інших значно скоротилася. В наші дні їхня етнічна самобутність і расовий тип найкраще збереглися в середовищі великих індіанських народностей півдня Мексики й Андської зони, а також маленьких племен, ізольованих від зовнішнього світу у важкодоступних тропічних лісах басейнів річок Амазонка й Оріноко.

Окремі групи індіанців мешкають у Північній Америці, де вони, як правило, витіснені в резервації.

Ескімоси заселяють арктичне узбережжя й острови Канади і Гренландії.

Й. Денікер виділяв серед американських індіанців чотири раси: північноамериканську, що характеризується високим зростом, мезокефалією, прямим чи орлиним носом; середньоамериканську (малий зріст, брахікефалія, прямий чи орлиний ніс); патагонську (високий зріст, темно-буре забарвлення шкіри, брахікефалія, чотирикутне обличчя); південноамериканську (малий зріст, пряма чи ввігнута спинка носа).

Що ж до сучасних фахівців, то вони здебільшого обмежуються виділенням однієї малої раси — американської (різновиду великої монголоїдної раси). З азіатськими монголоїдами її зближують жовтувато-бурий колір шкіри, пряме жорстке чорне волосся, карі очі, слабкий розвиток третинного волосяного покриву, помітне виступання вилиць, високі очні орбіти, добре або середньо розвинута складка верхньої повіки, високий відсоток лопатоподібних різців і завиткових узорів на кінчиках пальців. Разом із цим у них досить рідко трапляється епікантус (лише в окремих популяціях досягаючи 10 %). Чи не найхарактернішою рисою зовнішності представників багатьох місцевих племен, особливо північноамериканських, є різко випнутий ніс, який надає їм схожості з європейцями.

В антропологічній літературі неодноразово зазначалися також деякі екваторіальні особливості окремих груп корінних жителів Америки: досить темна шкіра (племена Каліфорнії та Арізони), хвилясте волосся (індіанці бакаїрі басейну Амазонки), значний розвиток третинного волосяного покриву (індіанці сіріоно — мешканці півдня континенту), прогнатизм і досить великі розміри зубів (населення багатьох регіонів Америки).

Що ж стосується ескімосів, то вони є типовими представниками арктичної раси.

4. Африка

В антропологічному складі корінного населення Африки виокремлюються такі малі раси: індо-середземноморська, поширена на північ від Сахари; негрська, властива мешканцям Судану, центральних регіонів й більшої частини півдня континенту; негрильська, що трапляється у тропічних лісах басейну р. Конго; бушменська — на південному заході — й ефіопська, яка охоплює більшість населення Сомалійського півострова та Ефіопського нагір'я.

Риси індо-середземноморської раси — однієї з гілок південних європеоїдів — представлені серед землеробської арабської людності й кочових берберських племен, яких античні джерела називали "лівійцями". Між цими групами відзначені певні відмінності: бербери трішки нижчі на зріст, який у кабілів становить близько 165 см, більш широколиці. Крім того, вони характеризуються переважанням прямої спинки носа, яка в арабів часто має випуклу форму, й наявністю світлоокого й відносно світловолосого компонента, походження котрого не з'ясовано. Припускають, що його могли принести вандали — германське плем'я, що вторглося в Північну Африку під час Великого переселення народів. Однак ще на давньоєгипетських фресках траплялися зображення світлооких "лівійців".

Цікаві дані були отримані під час вивчення антропологічного складу сучасного населення Канарських островів, яке характеризується середнім зростом (близько 165 см) й дуже широким обличчям — ширшим, ніж в іспанців, арабів та берберів. За цією ознакою воно близьке до гуанчів — жителів островів, яких уперше побачили португальці, відкривши Канари на початку XIV ст. За даними палеоантропології, серед гуанчів виокремлювалося два типи — вузьколиций, властивий індо-середземноморцям, та широколиций, з розвинутими надбрівними дугами та низькими орбітами, схожий з мезолітичними вибірками Північної Африки. Отже, сучасні мешканці Канарських островів, які розмовляють іспанською мовою, успадкували деякі риси своїх попередників — гуанчів, які в свою чергує нащадками прадавньої людності Африканського континенту.

Негрська расазагалом характеризується темним забарвлення шкіри, волосся та очей, жорстким, спіральне закрученим волоссям, високим прямим і опуклим лобом зі слабко розвинутим надбрів'ям. Обличчя дещо сплощене, вузьке й досить низьке, очні орбіти високі. Ніс широкий, із низьким і сплющеним переніссям, губи товсті, нижня частина обличчя випнута вперед, тобто прогнатна. Третинний волосяний покрив розвинутий слабко.

Серед представників негроїдної раси розрізняють кілька типів, пов'язаних з кольором шкіри, який варіює від світло-коричневого до темно-шоколадного; рисами обличчя (насамперед товщиною губ та шириною носа) й довжиною тіла, міжгрупова мінливість котрої становить 162 — 180 см. Найбільш темношкірі та високорослі групи — суданці й нілоти, що визначаються також меншою довжиною й шириною носа.

Негрильська расапредставлена малочисельними пігмейськими племенами. Перші згадки про них містять твори античних авторів — Геродота, Гомера, Гесіода, які приписували їм зріст 50 см (саме слово "пігмей" давньогрецькою означає "лікоть", а ця міра приблизно складає 46 см). Однак знайомство європейців з пігмеями відбулося лише в 70-х роках минулого століття.

За багатьма ознаками (кучерява форма волосся, темний колір волосся та очей) представники негрильської раси близькі до сусідніх негрських груп, відрізняючись від них дуже низьким зростом, ще ширшим носом з опуклою спинкою, який помітно випинається з площини обличчя, сильним розвитком волосяного покриву на обличчі й тілі, дещо світлішою шкірою. Негрилям властиві також специфічні пропорції тіла, які характеризуються малою довжиною тулуба, короткими ногами й довгими руками. Між негрильською та негрською расами існує чимало перехідних типів, які сформувалися внаслідок шлюбних контактів.

Дуже своєрідний комплекс ознак властивий бушменській, або койсанській, расі, представленій бушменами і готентотами. Деякі з них (різко виражена кучерявість й мала довжина волосся на голові, слабко виражений третинний волосяний покрив) зближають їх з негрськими популяціями. Поряд із цим, згаданим групам властивий жовтувато-бурий колір шкіри, який у жінок світліший, ніж у чоловіків; відносно низьке дещо сплощене обличчя, більш сплощений і менш широкий ніс; зморщеність шкіри обличчя; наявність епікантуса й добре розвинутої складки верхньої повіки, малий зріст — трохи вище 150 см у чоловіків. Жінкам властиве характерне випинання сідниць, пов'язане з жировими відкладеннями (стеатопігія).

В минулому бушменська раса була поширена більше, ніж тепер. Починаючи із XVI! ст. її носії були поступово витіснені на південь континенту народами банту. В ХЇХ ст. велику частину бушменів і готентотів знищили європейські колонізатори.

Значні контингенти африканської людності належать до ефіопської раси. Сформувавшись на перетині індо-середземноморських і негрських типів, вона поєднує в собі їхні риси, а саме: темний колір шкіри, відтінки котрого варіюють від світло-коричневого до темно-шоколадного; темне забарвлення очей і волосся, що має кучеряву або дрібнохвилясту форму; слабкий розвиток третинного волосяного покриву. Обличчя вузьке, ніс здебільшого неширокий, із досить високим переніссям. Губи середньої товщини, прогнатизм виражений слабко. Форма голови, як правило, доліхокефальна. Зріст вищий за середній або високий (165 — 174 см), кінцівки видовжені. Різні варіанти цієї раси представлені серед сучасних сомалійських, суданських і кенійських груп.

Особливе місце на антропологічній карті Африки займає населення о. Мадагаскар — мальгаші, фізичний тип яких склався за участю негроїдних груп і популяцій південноазійського походження, що з'явилися тут у І тис. до н. е. На заході острова переважають негроїдні, в центральних і південних регіонах — монголоїдні риси.

У Південно-Африканській Республіці поряд з негроїдними народами нині мешкають великі групи європеоїдів — здебільшого нащадки колишніх колоністів — бурів (голландців) та англійців, а також багато вихідців з Індії та інших азійських країн.

5. Австралія та Океанія

Переважну більшість сучасного населення Австралії становлять нащадки європейських колоністів. Корінні мешканці — аборигени, загнані у важкодоступні, мало придатні для життя регіони, разом із метисами не перевищують1 % усієї людності континенту. Аборигени належать до окремої гілки негроїдів — австралійської раси, яка характеризується темно-шоколадним або шоколадно-чорним кольором шкіри (загалом трохи світлішим, ніж у африканських негрів), широко- чи дрібнохвилястим волоссям (із варіацією забарвлення від коричневого до чорного). В деяких групах, що мешкають у пустелях Західного плато, в дітей часто спостерігається світле, навіть біляве волосся (з віком воно темнішає). Очі темно-карі; їхній розріз широкий, але очне яблуко посаджене дуже глибоко. Обличчя низьке, лоб спадистий, із розвинутими надбрівними дугами. Ніс із середнім чи відносно широким переніссям і дуже широкими крилами. Губи середньої товщини. Щелепи помітно виступають уперед. Підборідковий виступ розвинутий слабко. Форма голови доліхокефальна. Характерною рисою австралійців, яка одразу впадає у вічі, є значний розвиток третинного волосяного покриву на тілі й ще сильніший на обличчі. Зріст середній або високий. На думку багатьох фахівців, австралійська раса є реліктом дуже давньої протоморфної форми, ближчої до вихідного типу людства, ніж усі інші раси. Оселившись на Австралійському континенті ще у верхньому палеоліті, носії даного комплексу ознак в умовах ізоляції зберегли його до наших днів. Деякі вчені надають австралоїдам рангу великої раси, до кола котрих відносять також меланезійців і веддів.

Меланезійська мала расапоширена на Новій Гвінеї та островах Меланезії. Внаслідок ізоляції мешканців цих територій, розділених водними просторами, в її межах виділяють кілька варіантів. Одним із них є папуаський, детально описаний М. Миклухо-Маклаєм. Папуасам Нової Гвінеї властиві темне забарвлення шкіри, очей та волосся, що має спіральну або дрібнохвилясту форму, коротке, досить широке обличчя, великий ніс зі своєрідним гачкоподібним вигином спинки й опущеним кінчиком, помірний розвиток третинного волосяного покриву, загалом досить низький зріст. Як бачимо, вони помітно відрізняються від своїх сусідів — австралійців.

Що ж до власне меланезійського типу, який переважає серед етнічних груп островів Меланезії (Адміралтейства, Соломонових, Санта-Крус та ін.), то він характеризується помірно кучерявим волоссям, темно-коричневим кольором шкіри, досить широким і прогнатним обличчям із прямою спинкою носа. Схожі риси притаманні негритоським популяціям.

Ще одна дуже своєрідна раса — полінезійська — поширена в Новій Зеландії, на островах Полінезії та Мікронезії. Вона характеризується світло-коричневим кольором шкіри (часто із жовтуватим відтінком), темним слабкохвилястим або прямим волоссям, темними очима, слабким розвитком третинного волосяного покриву на тілі й середнім — бороди. Обличчя велике, гармонійної будови; вилиці виступають, ніс відносно широкий, губи середні за товщиною. Епікантус трапляється рідко. Зріст здебільшого високий. Через оригінальне поєднання ознак, властиве полінезійцям, їх відносили і до європеоїдів, і до монголоїдів, і до австралоїдів. Нині більшість дослідників схильні вважати їх носіями "пом'якшених" рис австралоїдних і монголоїдних типів.

Висновки

Майже половину населення земної кулі охоплює велика європеоїдна раса. Вона характеризується світлим або трохи смуглявим кольором шкіри; світлим, змішаним і темним забарвленням очей; м'яким, здебільшого прямим чи хвилястим, рідше — кучерявим волоссям, колір якого варіює від світлих до темних відтінків; вузьким прямим, опуклим або ввігнутим носом із середнім чи високим переніссям; вузьким або середнім за шириною лицем, добре або середньо профільованим як у горизонтальній, так і у вертикальній площинах. Складка верхньої повіки досить розвинута у північних групах і майже відсутня на півдні Європи; епікантус трапляється рідко, головним чином на півночі та на сході ареалу даного расового комплексу. Третинний волосяний покрив виражений добре або середньо. Зріст варіює від дуже високого до середнього, пропорціям тіла властива мезоморфія. Лопатоподібні різці, як правило, відсутні або не перевищують 5-7 %. Дельтовий індекс низький.

Основним ареалом проживання носіїв великої європеоїдної раси до географічних відкриттів кінця XV-XVI ст. була територія Європи, Північної Африки, Передньої та Центральної Азії. Тепер ця раса широко представлена також на Американському континенті (особливо в Північній Америці), у Сибіру й на Далекому Сході, в Австралії та в Південній Африці.

Велика монголоїдна раса, риси котрої властиві приблизно чверті населення земної кулі, характеризується смуглявою шкірою жовтуватих відтінків; темним, іноді чорним, із синюватим вилиском, жорстким прямим, іноді хвилястим волоссям; здебільшого плескатим обличчям із помітно виступаючими вилицями; досить вузьким носом із невисоким або середнім за висотою переніссям; добре вираженими складкою верхньої повіки та епікантусом, який в окремих групах властивий 90-95 % носіїв цієї раси; слабко розвинутою бородою й майже повністю відсутнім третинним волосяним покривом на тілі; середньою товщиною губ; в основному середнім зростом; дуже високим відсотком лопатоподібних різців (до 80-90 %) і завиткових узорів на кінчиках пальців. У американських індіанців, особливо на півночі континенту, ніс виступає досить сильно, а епікантус трапляється рідко. Монголоїдна раса поширена у Центральній, Північно-Східній і Південно-Східній Азії, а також в Америці.

Велика негроїдна раса, яка охоплює менше 10 % населення земної кулі, визначається темним (від брунатно-жовтуватого до жовто-бурого) кольором шкіри; карими, широко відкритими очима. Форма волосся — від дуже кучерявого до хвилястого, ніс дуже широкий з середньовисоким та низьким переніссям. Обличчя здебільшого вузьке або середнє за шириною, губи товсті, зубний відділ обох щелеп виступає вперед (альвеолярний прогнатизм); горизонтальне профілювання обличчя середнє або сильне; складка верхньої повіки розвинута слабо; епікантус у дорослих, як правило, відсутній. Зріст варіює від дуже високого до дуже низького. Крім того, між африканськими й австрало-тихоокеанськими популяціями спостерігаються значні відмінності в частоті лопатоподібних форм верхніх різців і величині дельтового індексу.

В минулому негроїдна раса була поширена в Африці південніше Сахари, в Азії (на Зондських та Філіппінських островах), у Меланезії, Австралії, Новій Зеландії й Тасманії. В XIX ст. тасманійці були повністю винищені англійськими колонізаторами. Внаслідок работоргівлі великі групи негрів — вихідців з Африки нині мешкають на Американському континенті.

Використана література

1. Алексеев В. П. Историческая антропология и этногенез. -М.: Наука, 1989. — 444, с.
2. Григорий Нисский. Об устроении человека. -СПб.: Axioma, 2000. -220 с.
3. Леві-Строс, Клод. Структурна антропологія. -К.: Основи, 2000. -387 с.
4. Рогинский Я. Я. Антропология: Учеб. для студ. биолог. спец. вузов. -М.: Высш. шк., 1978. -527, с.
5. Сегеда С. П. Антропологія: Навч. посіб. для студ. вуз. -К.: Либідь, 2001. -335 с.
   1. Харченко П. Від індивіда до боголюдини. -К., 1993. -132, с.