РозділІ.Загальна характеристика антимонопольного законодавства, конкуренції та монополізму

1.1. Дослідники про конкурентне законодавство

1.2. Антимонопольне законодавство України

1.3. Сутність та основні функціїпідприємництва

1.4. Типи та ефективність конкуренції

1.5. Різновиди монополізму

Розділ ІІ. Правові засади захисту економічної конкуренції в Україні

2.1. Законодавство про захист економічної конкуренції

2.1.1. Види порушень законодавства про економічну конкуренцію

2.1.2. Правове становище Антимонопольного комітету

2.1.3.Контроль за концентрацією суб`єктів господарювання

2.2. Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції

2.3. Розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції

Розділ ІІІ. Правові засоби обмеження монополізму в економіці України та система захисту конкуренції

3.1 Зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб`єкта господарювання на ринку

3.2. Підстави і види юридичної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб`єкта господарювання на ринку

3.3. Система захисту конкуренції

3.4. Господарські суди України на захисті економічної конкуренці

Висновки

Список використаної літератуи

Вступ

Здійснення широкомасштабних перетворень в економічній сфері неможливе без побудови якісно нової системи державного регулювання економічних відносин, яка повинна спиратися на відповідний правовий механізм. У процесі правового забезпечення економічних реформ задіяні всі галузі права. Проте втручання держави в економічні процеси не обмежується застосуванням організаційно-правових механізмів податкової, бюджетної, грошово-кредитної, зовнішньоекономічної та митної політики. Воно також здійснюється шляхом створення й застосування спеціальних правових механізмів, зокрема, за допомогою конкурентного права як сукупності норм, що регламентує правила конкурентної поведінки суб'єктів господарювання на ринку, спрямована на задоволення потреб, захист інтересів підприємців, споживачів і держави в цілому. Розвиток конкурентного законодавства і права, який відбувається в Україні, є ознакою якісних змін у суспільній свідомості, поступового переходу до побудови цивілізованої економічної системи в країні. Разом із тим, незважаючи на увагу, що приділяється питанням формування та розвитку конкурентного законодавства і права, майже відсутні теоретичні розробки цих питань. Але ж загальновідомо, що ефективність законодавства досягається лише за максимальної відпрацьованості та взаємоузгодженості регулюючого правового механізму, який реалізується через норми конкурентного законодавства. Тому вибір теми наукового дослідження„Обмеження монополізму та захист суб`єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції”є не випадковим. Ця тема є дуже актуальноюв умовах докорінної зміни (новації) норм конкурентного законодавства, що відбувається у зв'язку з набуттям чинності Закону України "Про захист економічної конкуренції" [1, с.4]. До речі, водночас змінюється не лише низка правових норм, а й уся система та інфраструктура конкурентного законодавства. Тобто відбуваються концептуальні зміни цієї системи. Такі зміни не лише впливають на розвиток конкурентного права, вони потребують якісного теоретичного обґрунтування.Саме тому, варто звернути увагу на концептуальне розуміння поняття "конкурентне право" і фактори, що визначають напрями його розвитку в майбутньому.

Мета роботи: науково-теоретично обґрунтувати правові засоби по обмеженню монополізму та захист су`єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції.

Предметом нашого наукового дослідження є науково-теоретичне вивчення правового захисту економічної конкуренції в Україні.

Об`єктом наукового дослідження є:правові засоби обмеження монополізму та захисту су`єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції.

Основні завдання дослідження:

1. Дати загальну характеристику антимонопольного законодавства, конкуренції та монополізму
2. Розкрити правові засади захисту економічної конкуренції в Україні
3. Обґрунтувати правові засоби обмеження монополізму в економіці України та показати цілісну систему захисту конкуренції

Гіпотеза дослідження: Закон стимулює суб'єктiв господарювання та споживачiв, права яких порушено, до виявлення бiльш активних дiй щодо захисту своїх прав — не лише шляхом звернення до Антимонопольного Комiтету України (в подальшому просто Комітету, або АМКУ), а й безпосередньо в порядку цивiльного судочинства Це реально розширює спектр процесуальних форм захисту порушених прав, що в свою чергу сприяє пiдвищенню ефективностi застосування законодавства про захист економiчної конкуренцiї та обмежує "монопольний статус" правоохоронної дiяльностi Комiтету в сферi захисту конкуренцiї.

Розділ І.Загальна характеристика антимонопольного законодавства, конкуренції та монополізму

1.1. Дослідники про конкурентне законодавство

У світі прийнято вважати, що правове регулювання всіх видів діяльності, об'єднаних поняттям "конкуренція", визначається як конкурентне право [15, с.12]. Аналіз чинного законодавства дає можливість зробити висновок, що законодавець не використовує загальний термін для визначення законодавства, спрямованого на забезпечення функціонування та захист конкуренції. Дослідники також використовують різні за об'ємом і змістом терміни: "антимонопольне законодавство" [15, с.67], "конкурентне законодавство" [15, с.71], "антимонопольно-конкурентне законодавство" [14, с.56] або "конкурентно-антимонопольне законодавство" [14, 56]. Виходячи з того, що метою державного регулювання (як економічного, так і законодавчого) є забезпечення функціонування та розвитку конкуренції на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також захист інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, найбільш прийнятним, на нашу думку, є термін "конкурентне законодавство".У свою чергу, конкурентне законодавство є зовнішнім проявом конкурентного права. Це досить нове у правовій системі України поняття. Крім того, використання означеного терміну викликає суперечки серед дослідників. Саме тому варто звернути увагу на головні підходи визначення змісту поняття "конкурентне право" в юридичній науці розвинених країн, звідки воно було запозичене. Зокрема, можна виділити три основні підходи до визначення змісту поняття "конкурентне право". В американській юридичній літературі термін "конкурентне право" використовується як синонім поняття "підприємницьке право" (business competition law) [15, с.86]. Правова регламентація захисту конкуренції від будь-яких обмежень або недобросовісних дій здійснюється у рамках антитрестівського права, яке є складовою більш загального поняття "підприємницького, конкурентного права". Підкреслимо, що метою антитрестівського законодавства США є забезпечення ефективного функціонування економіки. Фактично його дію розглядають саме через показник ефективності, який визначається морально-етичною категорією справедливості. Водночас, застосовуючи поняття "підприємницьке, конкурентне право", дослідники звертають увагу на те, що термін "конкурентне" вказує на його еволюційне, цивілізаційне значення, як надбання й головну умову демократії. В європейській правовій доктрині поняття "конкурентне право" розглядається у вузькому та широкому розумінні [15, 41]. З одного боку, цей термін використовується для зазначення сукупності правових норм, спрямованих на попередження, припинення і захист від недобросовісної конкуренції. При цьому французькі дослідники зазначають, що правова регламентація захисту від недобросовісної конкуренції є необхідним доповненням правової регламентації будь-якого виду промислової власності. Німецька ж правова доктрина і практика розглядають конкурентне право як окрему галузь чи підгалузь права. Крім того, деякі європейські дослідники вважають конкурентне право підсистемою конс'юмерського права. З іншого боку, термін "конкурентне право" використовується як загальне об'єднуюче поняття й охоплює як правову регламентацію захисту конкуренції від будь-яких обмежень конкуренції (антимонопольне право), так і правову регламентацію захисту від недобросовісної конкуренції. Досить часто ці два різні за змістом поняття використовуються паралельно. Коли йдеться про конкурентне право як сукупність правових норм, спрямованих на захист від недобросовісної конкуренції, говорять про "класичне" конкурентне право, підкреслюючи особливості застосування та впливу норм із захисту від недобросовісної конкуренції на суспільні відносини. Проте найбільш поширеною на сьогодні є точка зору, за якої конкурентне право являє собою сукупність правових норм, спрямованих як на недопущення будь-яких обмежень конкуренції, так і на захист від будь-яких проявів недобросовісної конкуренції з метою створення умов для нормального розвитку конкуренції. Звернімо увагу, що в рамках загального поняття конкурентного права й антимонопольне право, і право із захисту від недобросовісної конкуренції спрямовані на забезпечення ефективного функціонування ринкової економіки. Але унікальність сучасної економічної системи проявляється в тому, що окремі сфери економіки за умов конкуренції є неефективними (сфери дії природних монополій). Тому з метою збалансування економічної системи держава законодавчим шляхом обмежує розвиток конкуренції на цих ринках. На думку К.Ю.Тотьєва, законодавство у сфері природних монополій є антиподом антимонопольного законодавства [6, с.18]. Варто зауважити, що природні монополії відповідно до чинного законодавства існують у тих сферах економіки, де задоволення попиту є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва, а товари, що виробляються природними монополіями, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами, у зв'язку з чим попит на ринку не залежить від зміни цін. Водночас державне регулювання у сфері природних монополій суттєво відрізняється від антимонопольного регулювання. Головна відмінність полягає в меті регулювання. Метою антимонопольного регулювання є створення умов для запуску ринкових механізмів та подальше підтримання їх природного розвитку. Метою ж регулювання діяльності природних монополій є створення ефективної мобільної системи державного регулювання природних монополій, за якої їх суб'єкти зацікавлені діяти ефективно, не використовуючи переваг власного монопольного становища, а їх вплив на ситуацію на ринку має суто ринковий характер. Отже, попри іноді протилежні механізми державного регулювання, метою законодавства про природні монополії є також забезпечення ефективного функціонування економіки. Крім того, як не парадоксально, саме наявність природних монополій підкреслює необхідність конкуренції та переваги свободи підприємницької діяльності. За таких умов право природних монополій є невід'ємною частиною конкурентного права. Таким чином, конкурентне право України слід розуміти в його єдності. Тобто воно включає як антимонопольне право і право природних монополій, так і право із захисту від недобросовісної конкуренції. Об'єктом охорони цієї правової спільності є свобода конкурентної та господарської діяльності. Визначивши зміст поняття "конкурентне право", варто визначити його місце в системі права України. Звернімо увагу на те, що юристи більшості розвинених держав далекі від дискусій про галузеву побудову національних систем права. Головна увага приділяється групуванню правових норм, об'єднання яких є доцільним з практичної точки зору. Підкреслимо, що в українській правовій науці ніколи не досліджувалася правова природа конкурентного права як комплексного правового утворення, що об'єднує антимонопольне право, право природних монополій та право із захисту від недобросовісної конкуренції. Хоча потреба в цьому існує досить давно. Конкурентне право, з одного боку, встановлює правила поведінки для суб'єктів ринку, визначає межі здійснення цивільних прав, забороняє суб'єктам конкурентних правовідносин здійснювати недобросовісну конкуренцію та зловживати ринковою владою, регулює договірні та позадоговірні зобов'язання, певною мірою визначає порядок використання й захисту виняткових прав на окремі об'єкти інтелектуальної власності. Ці норми регулюють майнові відносини, що характерно для приватного (цивільного) права. З іншого боку, конкурентне право містить норми, що встановлюють заборону органам державної влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління і контролю приймати акти та здійснювати дії, що обмежують конкуренцію. Окрім того, воно визначає повноваження конкурентних органів із припинення, попередження та обмеження антиконкурентної діяльності (характерно для адміністративного права). Зазначимо, що наявність у конкурентному праві норм, спрямованих на забезпечення умов для створення й ефективного функціонування національних товарних ринків, є правовим закріпленням державної політики з розвитку конкуренції, що забезпечується нормами державного права. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що конкурентне право поєднує приватно- та публічно-правові елементи регулювання суспільних відносин. Специфічність впливу норм конкурентного права призвела до того, що конкурентне право набуло певної автономізації в правовій системі України. Аналіз норм конкурентного права дає підстави стверджувати, що воно є комплексною галуззю права в системі права України, для якого є характерним специфічне поєднання адміністративно-правових, господарсько-правових, а також цивільно-правових методів впливу на конкурентні правовідносини. При створенні конкурентного законодавства і права України було використано найпрогресивніший досвід розвинених країн, а також досвід міжнародно-правового співробітництва у сфері захисту економічної конкуренції. У концептуальному плані модель конкурентного права України найбільш близька до європейської моделі (у широкому розумінні) з окремими рисами американської. Варто підкреслити й те, що процес формування конкурентного законодавства і права України істотно відрізнявся від процесу створення відповідних систем у розвинених державах, що обумовлює певну специфіку в регулюванні конкурентних відносин. Зокрема тим, що модель конкурентного законодавства і права не була продуктом національної системи права, а тому в окремих випадках економічна ситуація на ринку і суспільна свідомість не були готові до певних правил поведінки, що встановлювалися відповідними нормами конкурентного законодавства. Введення в дію Закону України "Про захист економічної конкуренції" та нормативних актів, прийнятих на його виконання, вимагає суттєвого теоретичного осмислення. Зокрема, Законом усуваються значні прогалини в правовому механізмі захисту економічної конкуренції, закладаються нові механізми правового регулювання економічної конкуренції (визначені основні процесуальні форми), набувають правової форми окремі норми, присвячені механізмам контролю за дотриманням конкурентного законодавства, вдосконалюються механізми відповідальності за конкурентні правопорушення. Разом із тим, у Законі існує низка протиріч і недоопрацювань, які можуть значно ускладнити його застосування. За таких умов головним завданням конкурентного права є відпрацювання механізмів, спрямованих на зменшення негативних наслідків таких "недоліків" і відпрацювання концепції узгодження окремих неузгодженостей з метою внесення змін і доповнень до Закону України "Про захист економічної конкуренції". Особливий інтерес представляє теоретичне обґрунтування основних оціночних "каучукових" категорій конкурентного законодавства, зокрема "значна конкуренція", "узгоджені дії, що сприяють техніко-технологічному, економічному розвитку, розвитку малих або середніх підприємців", "контроль", "пов'язані особи" тощо. Теоретичному аналізу підлягають також правові механізми попереднього і поточного контролю за дотриманням конкурентного законодавства, закладені Законом України "Про захист економічної конкуренції". Крім того, окремим предметом дослідження в системі конкурентного права має стати інститут відповідальності за вчинення конкурентних правопорушень. Особливої уваги заслуговує питання правової природи санкцій, що застосовуються органами Комітету за порушення конкурентного законодавства.На думку авторів, значний вплив на розвиток конкурентного права матиме розробка Конкуренційно-процесуального кодексу, створення якого передбачається розпорядженням Кабінету Міністрів України "Про схвалення Концепції Конкуренційно-процесуального кодексу України" від 18 березня цього року, а також створення спеціалізованого судового органу — Конкурентно-патентного суду. Так само важливим для конкурентного права є і міжнародно-правові зобов'язання України щодо підтримки і розвитку конкуренції в країні та світі. Особливо хотілося б звернути увагу на необхідність визначення пріоритетів захисту національних товаровиробників і національних ринків від спроб монополізації та дискримінації України на міжнародних ринках. На нашу думку, цього можна досягти шляхом дво- та багатостороннього міжнародного співробітництва, а також створення відповідного механізму контролю діяльності українських підприємців, що виходять на зовнішньоекономічний ринок.

1.2. Антимонопольне законодавство України

Розглянемо антимонопольне законодавство сучасної України.

Проаналізуємо чинний Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 року № 2132-ХІІ. Тобто, як бачимо, він з'явився через сім місяців після Закону СРСР «Про обмеження монополістичної діяльності в СРСР» від 10 липня 1991 р.

Закон України від 18 лютого 1992 року стосується, в першу чергу, не боротьби з монополізмом і недобросовісною конкуренцією (їм відведено лише сім статей), а створення Антимонопольного комітету України (АМКУ). Згаданому Комітету присвячена решта статей Закону, розпочинаючи з восьмої і закінчуючи двадцять п'ятою.

Чи потрібний такий орган? Загалом, так. Економічна конкуренція теж не може відбуватися без своїх суддів та відповідної юридичної інфраструктури. Аналогічні АМКУ органи є і в інших державах, У США їх аж два — Федеральна торговельна комісія та Антитрестівський підрозділ Міністерства юстиції. У Великій Британії функції, аналогічні АМКУ, виконують Відомство з добросовісної торгівлі, Комісія контролю за злиттям, Міністерство торгівлі і промисловості.

Закон України складається з таких розділів:

1. Загальні положення.
2. Зловживання монопольним становищем на ринку,
   неправомірні угоди, дискримінація підприємців.
3. Недобросовісна конкуренція.
4. Державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства.
5. Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства.

Цей Закон України написаний під впливом згаданого союзного Закону.

Перша стаття Закону України присвячена тлумаченню термінів. На відміну від союзного, у Законі України до товару прямим текстом зараховано цінні папери. Щодо ринку товарів відзначено, що це — сфера обороту, у межах якої визначається монопольне становище. Немає якихось особливих відмінностей між Законами у тлумаченні понять «органи влади і управління», «конкуренція», «монопольна діяльність».[34, с.14]Замість терміна «домінуюче становище» у статті першій українського Закону вживається поняття «монопольне становище». Причому наводяться кількісні параметри: монопольним називається таке становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків. Рішення АМКУ може визначати монопольним становище підприємця, частка якого на ринку відповідного товару менша, ніж 35 відсотків. Законодавець не зазначив дуже важливу деталь — яка має бути протяжність періоду монопольного становища?

Наприклад, два конкуренти третього підприємця на один літній місяць припинили свою діяльність, розпродали свої вироби кінцевим споживачам, і всі працівники поїхали відпочивати на Багамські острови, щоб бути готовими до наступних трудових подвигів. Саме так для третього підприємця може виникнути штучне монопольне становище. Таке вживання — данина попередній термінології.

У Законі України зустрічається поняття, якого немає у союзному Законі, — «монопольне утворення» під яким розуміють підприємство, об'єднання чи громадське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку.

Положення про зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірні угоди між підприємцями, дискримінацію підприємців органами влади і управління є ідентичними в обох Законах і сформульовані вони, як вже відзначалося на початку лекції, коротко.

Законом України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо охорони інтелектуальної власності» від 28 лютого 1995 р. дуже невдало підкоректовано п. З статті 2 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р. Як і раніше межа між патентною монополією на винаходи, корисні моделі, промислові зразки і антимонопольним законодавством продовжує залишатися не чітко окресленою.Нині названий пункт звучить так: «Закон не поширюється на відносини, що випливають із прав на об'єкти інтелектуальної власності, за винятком випадків, передбачених цим Законом»,[3, с.21]Але справа полягає у тому, що Закон не містить випадків, які б висвітлювали співвідношення патентної монополії і економічної конкуренції. А треба було записати, що будь яке обмеження конкуренції, що виходить за межі виняткових прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, є незаконним. Таке положення є у законодавстві промислово розвинених країн світу.

Законом України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 5 липня 1995 р. стаття перша доповнена поняттям «господарюючий суб'єкт (підприємець)».

В українському Законі є третій розділ, який складається лише з однієї статті. І розділ, і стаття мають одну і ту назву — «Недобросовісна конкуренція». Такої статті усоюзному Законі не було. Прив'язування її до власне антимонопольного законодавства певною мірою є штучним. Хоч би з тієї причини, що недобросовісно конкурувати можуть не лише гіганти, а й дрібні суб'єкти господарювання.

Антимонопольні відомства країн світу, як правило, не займаються судійськими функціями щодо недобросовісної конкуренції. Цим займаються звичайні цивільні суди. Зарубіжні фахівці попереджали АМКУ, що він захлинеться від непомірної кількості справ.

Отже, стаття 7 «Недобросовісна конкуренція» нині має таку редакцію: «Недобросовісною конкуренцією визначається:

• неправомірне використання фірмового найменування, знака для товарів і послуг або будь-якого маркування товару, а також неправомірне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені;
• умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця;
• отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну підприємця».

Формулювання статті має суттєві недоліки. Воно охоплюєне лише недобросовісну конкуренцію як таку, але і промислову власність (фірмові найменування, товарні знані, промислові зразки) та промислове шпигунство.Стаття не враховує наявність в Україні патентного законодавства. Наприклад, після закінчення строку чинності патенту на промисловий зразок (а ним може бутиформа товару або його розфарбування) відповідний зразок може виробляти й інший підприємець. Встановлення заборони копіювання форми (оформлення тощо) означає штучне продовження патентної монополії, яка в усьому світі надається на обмежений час. Якщо якийсь товар не охороняється авторським чи патентним правом, то його імітацію чи копіювання нелогічно вважати діями, що суперечать добросовісній конкуренції.

Закон України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р. № 3659-ХІІ дещо уточнив згадані вище статті 8-25 Закону України від 18 лютого 1992 р.

Якщо згідно з більш раннім Законом АМКУ утворювався Верховною Радою України, був підпорядкований і підзвітний їй, то згідно з новішим Законом Комітет став її оперативній діяльності підпорядковуватися Кабінету Міністрів України. Тобто було зроблено крок назад, порівнюючи з союзним Законом 1991 року. Можливість опротестування антиконкурентних рішень уряду зникла. По суті зникла можливість і оскарження антиконкурентних дій інших міністерств і відомств.

Рішення Антимонопольного комітету СРСР можна було оскаржити лише у двох інстанціях — Верховному Суді СРСР та Вищому арбітражному суді СРСР. Відповідна ієрархічна визначеність зникла в законодавстві України. Рішення АМКУ можуть оскаржуватися у Вищому Господарському суді.

Обидва Закони України передбачають утворення Антимонопольним комітетом територіальних відділень.

Голова АМКУ призначається Верховною Радою України. Він входить до складу уряду. Термін його повноважень — 7 років. Відставка Кабінету Міністрів не тягне за і собою відставку Голови АМКУ. Він може призначати» на посаду необмежену кількість разів.

АМКУ утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених. Із числа останніх призначається першийзаступник та два заступники Голови АМКУ. Державні уповноважені призначаються терміном на 7 років, але можуть перебувати на посаді не більше двох термінів підряд. Голова та державні уповноважені можуть бути достроково звільнені з посад лише Верховною Радою України. Повноваження АМКУ визначається статтею сьомою Закону від 26 листопада 1993 року. Закон також детально фіксує повноваження АМКУ в цілому, його Голови, заступників голови, державних уповноважених, територіальних відділень, адміністративних колегій тощо. Слід також зазначити, що антимонопольна діяльність в Україні спиралася ще й на «Державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції», що була ухвалена Верховною Радою України від 21 грудня 1993 р. Програма передбачала протягом 1993-1995 років розв'язати такі першочергові завдання:

• „зниження рівня монополізації та розвиток конкуренції на ринку;
• захист інтересів підприємців та споживачів від монопольної діяльності, запобігання монопольній діяльності й обмеження її для забезпечення саморегулюючих механізмів розвитку економіки;
• адаптація управлінських кадрів державних підприємств та об'єднань до роботи в нових умовах.”[5, с.67]

1.3. Сутність та основні функції конкуренції

Історія становлення та розвитку підприємництва переконливо засвідчує, що одним із основних принципів ринкової економіки та рушійною силою підприємництва є конкуренція. Вона виникла одночасно з товарним виробництвом і зумовлена суспільним поділом праці та становленням незалежних товаровиробників як власників засобів виробництва, створеного товару та отриманого прибутку. Однак, лише в умовах капіталістичного способу виробництва конкуренція перетворилась у головний важель ринкового регулювання суспільного виробництва.

Конкуренція- це боротьба між виробниками, постачальниками, підприємствами, фірмами за вигідніші умови виробництва і збуту товарів з метою досягнення кращих результатів своєї підприємницької діяльності. У конкурентній боротьбі виробники і продавці товарів і послуг намагаються довести свої переваги, забезпечити вигідніше і стабільніше положення на ринку, в тому числі за рахунок послаблення інших. У ринковій економіці головним змістом стає боротьба за споживача, задоволення його потреб. Засобом здійснення мети стає насамперед зниження цін. Той з продавців, хто не хоче чи не може знизити ціни на товари, програє. В цих умовах конкуренція перетворює споживача у мірило підприємницької діяльності. Конкурують між собою і покупці і, звичайно, виграють ті, хто має більше грошей і може заплатити більш високу ціну.

В цілому можна виділити три основні напрями конкурентної боротьби:

• конкуренція серед виробників (продавців) — всі бажають продати свої товари дорожче, перемагає той, хто знижує ціну, але збільшує обсяг продажу;
• конкуренція серед покупців — всі бажають купити
  товари за нижчими цінами, купляє той, хто згоден з вищою ціною;
• конкуренція між продавцями та покупцями – діютьдві протиборюючі сторони, що знаходяться на протилежних позиціях.

Кожен підприємець зорієнтований насамперед на пошук ринкової ціни, яка забезпечить йому високу норму прибутку. До цієї ніші прагнуть усі, вона стає тісною, не всіх бажаючих може вмістити. Практична сутність конкуренції повніше розкривається у функціях, які виконує конкуренція в системі підприємництва.

Конкуренція має як позитивні, так і негативні сторонни.

Їїпозитивні сторони проявляються у тому, що конкуренція:

1. через дію закону попиту і пропозиції порівнює та
   зіставляє індивідуальні витрати товаровиробників із ринковими;
2. виконує функцію ринкового розміщення ресурсів,їхраціональноговикористання;
3. стимулює підвищувати продуктивність праці і, зарахунок цього, знижуються витрати виробництва на одиницю продукції, а отже, й ціна;
4. породжує механізм саморегулювання ринку черезмеханізм коливання цін та вплив попиту і пропозиції;
5. сприяє перерозподілу капіталу між галузями і вирівнюванню норми прибутковості у різних сферах і галузях економіки;
6. спонукає виробників поліпшувати якість товарів іпостійно збільшувати різноманітність пропонованих товарів і послуг.

Негативний бік конкуренції полягає у тому, що вона:

1. посилює процес диференціації товаровиробників,тобто збагачення одних і зубожіння інших;
2. зумовлює певну непередбаченість та економічні кризи;
3. створює умови для банкрутства підприємств і веде
   до зростання на цій основі безробіття.

Співвідношення між позитивними і негативними наслідками конкуренції залежить від видів та форм конкренщі, а також від рівня впливу регулюючої діяльності держави на конкуренцію.

1.4. Типи та ефективність конкуренції

Ринкову економіку розглядають як складну сукупність ринків, рівень конкурентноспроможності яких неоднаковий. Економічна теорія оцінює рівень конкуренції на тому чи іншому ринку за такими ознаками:

1. кількість фірм виробників;
2. питома вага кожної фірми у виробництві і реалізації даного товару;
3. можливість появи нової фірми на даному ринку;
4. рівень інформованості покупців про ціни та якістьтовару;
5. свобода здійснення покупки.

Різні комбінації цих ознак дозволяють виділити три основні типи конкуренції: досконалу (вільну) конкуренцію; недосконалу (монополістичну) конкуренцію; олігополістичну конкуренцію.

Досконала конкуренція. Це ринкова ситуація, що характеризується наступними ознаками:

• багато продавців і покупців, жодна окрема група не в змозі визначити ситуацію на ринку;
• для продажу на окремому ринку пропонується однорідний товар або послуга;
• жоден із продавців чи покупців не володіє інформа
  цією, яка могла б надати йому якісь переваги на ринку;
• покупці і продавці можуть вільно виходити на ринок і залишати його.

Проаналізуємо кожну ознаку досконалої конкуренції.

Багато продавців і покупців. Досконала конкуренція допускає необмежену кількість учасників конкурентної боротьби, абсолютно вільний доступ до ринку і вихід із нього. Кожна людина має право займатися підприємництвом або припинити таку діяльність. Оскільки існує багато виробників (продавців), то жоден із них не може помітно вплинути на зміну ринкової ціни через зміну кількості виробленої продукції. Продукція кожного окремого виробника має незначну питому вагу у загальномуобсязі, тому зміни у виробництві окремого виробника не можуть вплинути на загальну пропозицію чи ринкову ціну.

Для продажу на ринку пропонується однорідний товар або послуга. Йдеться про те, що при досконалій конкуренції об'єктом купівлі-продажу є однорідний товар чи послуга. Практично продукція однієї фірми не відрізняється на ринку від продукції іншої фірми. За цих умов покупцеві байдуже, у якого продавця купувати товар.

Жоден з продавців чи покупців не володіє інформацією, яка могла б надати йому якісь переваги на ринку. В умовах вільної конкуренції всі продавці та покупці мають однакову і повну інформацію про ринок. Всі учасники повинні мати повне уявлення про попит і пропозицію товарів, ціни, норму прибутку тощо. Виробники також повинні мати доступ до технологічної інформації, що дозволить раціональніше використовувати свої ресурси.

Продавці та покупці можуть вільно виходити на ринок і залишати його. Досконала конкуренція передбачає абсолютну мобільність матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів. Йдеться про вільне переміщення ресурсів із регіону в регіон, із одного виду діяльності в інший.

Слід зазначити, що в структурі сучасної економіки ринки досконалої конкуренції практично відсутні. Лише небагато ринків відповідають названим ознакам вільної конкуренції. Таким, наприклад, є біржа в Нью-Йорку, аналогічні фондові біржі, на яких продаються цінні папери. Саме тут спостерігаються такі особливості:

• кількість продавців і покупців акцій і облігацій така,
  що жодна людина чи група не може контролювати ринок з окремих видів цінних паперів;
• всі угоди реєструються, інформація однаково доступна всім учасникам біржових торгів;
• угоди купівлі-продажу здійснюються лише за згодою сторін, що беруть в них участь.

В цілому ж ринок досконалої конкуренції — це ідеальний тип ринкової структури,тому він знаходиться в основі всіх макроекономічних моделей. Аналіз досконалої конкуренції показує, що тільки при дотриманні названих рис можлива повна реалізація закону попиту і пропозиції, вільне ціноутворення, змагання виробників за прибуток та увагу споживачів.

Недосконала (монополістична) конкуренціяявляє ринкову ситуацію,при якій відносно велика кількістьпродавців пропонує подібні, але неідентичні товари. Наприклад, на одній вулиці у двох магазинах, розташованих недалеко один від одного, продають морозиво. В обох магазинах є свої постійні покупці. Якщо запитати у постійних клієнтів першого магазину, чому вони віддають перевагу саме йому, вони у відповідь скажуть, що ні в кого немає такого смачного морозива або їм просто подобається ввічливе обслуговування, гарне приміщення магазину, великий акваріум тощо. Так само й клієнти другого магазину наведуть свої причини для купівлі морозива саме в цьому магазині. Таким чином, обидва магазина продають подібний товар, однак в очах покупців, що хочуть купити морозиво в одному з них, їхні товари мають певні особливості. Більша привабливість товару для конкретного споживача порівняно з іншим аналогічним товаром конкурента і відрізняє недосконалу (монополістичну) конкуренцію від досконалої. Різниця також у кількості товаровиробників. Якщо для досконалої конкуренції необхідною умовою є присутність на ринку сотні чи тисячі фірм, то для недосконалої достатньо 25 -75 невеликих фірм. У даному випадку економічне суперництво зосереджується на нецінових факторах (якість, дизайн, упаковка, реклама), тобто має місце нецінова конкуренція.

Можливий і інший випадок. Наприклад, прихильники спортивного одягу фірми "Аdidas" готові заплатити за їх продукцію більшу, у порівнянні з іншими фірмами, ціну. Проте, якщо різниця в цінах виявиться занадто великою, покупець може знайти на ринку аналоги менш відомих фірм за нижчою ціною. Те саме стосується косметичної продукції, ліків, одягу тощо. В цих випадках суперництво зосереджується на ціні, тобто має місце цінова конкуренція.

Цілеспрямований випуск взаємозамінних товарів, максимальне урахування будь-яких переваг покупців отримало назву товарної диференціації. Вона полягає у наданні товару (реальних чи уявних) унікальних якостей. Коли цей процес є вдалим, він дозволяє фірмі створювати своє постійне коло покупців, які надають перевагу їх товарам, а не товарам фірм-конкурентів. Товарна диференціація, або диференціація продукту — одна з основних ознак недосконалої конкуренції, вона може приймати різноманітні форми, основними з яких є такі:

1. Різна якість товару. Наприклад, підручники з одного предмета можуть конкурувати, відрізняючись зазмістом, структурою, викладом матеріалу, методичнимипорадами, рекомендованою літературою тощо.
2. Різне розміщення. Власники маленьких магазиніврозташовують їх поблизу від покупців, а також у найлюдніших місцях, найбільш пожвавлених вулицях, нерідко вони працюють цілодобово. Все це дає змогу невеликим продовольчим магазинам успішно конкурувати звеликими супермаркетами.
3. Різні прийоми стимулювання збуту та різна упаковка. Диференціація товару може бути результатом вигідних відмінностей, що створені за допомогою реклами,сервісного обслуговування, упаковки та використання торговельних знаків.

Завершуючи аналіз недосконалої (монополістичної) конкуренції, дамо коротке узагальнення її головних рис:

• відносно велика кількість виробників;
• пропонують подібні, але не ідентичні товари;
• відносна легкість вступу в ринок нових фірм;
• товарна диференціація зумовлює розпад єдиногоринку на велику кількість сегментів, у межах яких окремі фірми займають нерівне становище;
• завдяки диференціації товарів і цін ринок недоскона
  лої конкуренції повніше задовольняє потреби споживачів.

Розвиток монополістичних тенденційна ринку недосконалої конкуренціїприводить до виникнення ринку олігополістичної конкуренції. Термін "олігополія" (з грецької "oligos”- мало, "poleo" — продаю) вживається для означення ринку, на якому панує декілька великих фірм (від трьох до п'яти). Наприклад, в автомобільній промисловості США панує "велика трійка": "Дженерал моторс", "Форд" і "Крайслер". На ринку пропонується однорідна продукція. Олігополія виникає тому, що конкуруючим фірмам дуже важко вийти на ринок. Ряд бар'єрів першкоджають проникненню на існуючий ринок нових конкурентів. Такими бар'єрами є:

а) дуже великі початкові витрати (в автомобільній промисловості США величина необхідного для цього капіталу досягає мільярдів доларів);

б) захищеність патентами технологій у багатьох технологічно передових галузях (електроніка, хімічна промисловість тощо);

в) цінова конкуренція обмежується двома методами — лідерством у цінах (орієнтація виробників — олгополістів на ціну, яку встановлює провідна фірма) та ціновими угодами (угоди між фірмами про встановлення єдиних фіксованих цін та поділ ринку). Олігополії можуть виробляти як однорідні, так і диференційовані товари. Однорідність переважає на ринках сировини та полуфабрикатів: руди, нафти, сталі і т.д.; диференціація — на ринках споживчих товарів.

1.5. Різновиди монополізму

Функціонування ринкових відносин, в основу яких покладено багатоукладну економіку, передбачає створення однакових можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їхню конкуренцію, під якою розуміють змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів ті ринку і стимулюють виробництво тих товарів, які потребує споживач [15, с. 122]. Проте, як відомо, ринок досконалої конкуренції в чистому вигляді не існує. Тому економіка всіх держав обов'язково стикається з таким явищем, як ринок недосконалої конкуренції, найпоширенішою формою якого є монополія. Монополія існує тоді, поки одна фірма є єдиним виробником продукту, який, у свою чергу, не має замінника. Цій моделі притаманні такі ознаки:

1) продавець лише один на ринку певного товару;

2) продукт, що збувається, є унікальним, тобто не існує його замінників;

3) монополіст володіє ринковою владою, контролює ціни, поставки на ринок;

4) на шляху входу у ринок монополіста встановлюються неподоланні бар'єри як природного, так і штучного походження [15, с.129].

Класично існує три різновиди монополії: природна, адміністративна, економічна.

Природна монополія– стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв`язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб`єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв`язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги) (далі – товари);

• споживач товарів, що виробляються суб`єктами природних монополій, — фізична або юридична особа, яка придбає товар, що виробляється (реалізується) суб`єктами природних монополій;
• суб`єкт природної монополії — суб`єкт господарювання (юридична особа) будь-якої форми власності (монопольне утворення), який виробляє (реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії;
• суміжний ринок – товарний ринок, що не перебуває у стані природної монополії, для суб`єктів якого реалізація вироблених товарів або використання товарів інших суб`єктів господарювання неможливе без безпосереднього використання товарів, що виробляються (реалізуються) суб`єктами природних монополій.

Природна монополія — це підприємства суспільного користування — електричні та газові компанії, підприємства водопостачання, транспортні підприємства тощо. Дійсно, складно уявити, що у харківського метрополітену з'явиться конкурент. У країнах із ринковою економікою природні монополії або перебувають у власності держави, або ж діють під її спільним контролем. До штучних бар'єрів відносять.патенти та ліцензії, які надаються підприємствам як виняткове право функціонувати на певному ринку. Існування природних монополій зумовлюється тим, що сучасна технологія в деяких галузях народного господарства може забезпечити ефективне та динамічне виробництво в них лише за умови, що виробниками будуть великі фірми.

До недавнього часу в Україні, на відміну від інших країн, не існувало спеціального законодавства, яке б регулювало діяльність природних монополій. Лише 20 квітня 2000 р. було прийнято Закон України «Про природні монополії», який визначив правові, економічні та організаційні засади державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій.

Стаття 4. Органи, які регулюють діяльність суб'єктів природних монополій:

1. Регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у сферах, визначених у статті 5 цього
Закону, здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються
і функціонують відповідно до цього Закону.

У випадках, встановлених законом, регулювання діяльності суб'єктів природних монополій може здійснюватися органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Якщо діяльність суб'єктів природних монополій, яка підлягає регулюванню згідно з цим Законом, спрямована на задоволення потреб окремого регіону, то функції регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, визначені цим Законом, можуть бути делеговані в установленому порядку Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям з наданням Ум повноважень, передбачених статтею 14 цього Закону.

Органом регулювання у сфері зв'язку є Національна комісія з питань регулювання зв'язку, яка утворюється відповідно до Закону України "Про телекомунікації" ( 1280-15 ). ( Частину першу статті 4 доповнено абзацом четвертим згідно із Законом № 1280-1V(1280-15 ) від 18.11.2003 )

1. Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції у
   сферах природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його
   компетенції. ( Частина друга статті 4 із змінами, внесеними згідно з Законом № 1294-ІУ ( 1294-15_ )
   від 20.11.2003)
2. Громадський контроль за діяльністю суб'єктів природних монополій здійснюють об'єднання
   споживачів у порядку, встановленому законодавством.

Органи, які регулюють діяльність суб'єктів природних монополій, сприяють здійсненню об'єднаннями споживачів громадського контролю за діяльністю суб'єктів природних монополій. [3, с.11]

Згідно зі ст. 1 цього Закону «природна монополія — стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги)». Закон «Про природні монополії» визначає сфери діяльності суб'єктів природних монополій. Відповідно до нього до сфер діяльності суб'єктів природних монополій відносять: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного й нафтового газу трубопроводами та його розподіл; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передавання та розподіл електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв'язок загального руху, централізоване водопостачання та водовідведення, централізоване постачання теплової енергії, спеціалізовані послуги транспортних терміналів.

Конкретний перелік суб'єктів природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України. Закон України «Про природні монополії» визначає систему органів, на які покладено повноваження щодо регулювання діяльності суб'єктів природних монополій. Такими органами є Національні комісії регулювання природних монополій, які утворюються та ліквідуються Президентом України. Згадані органи здійснюють обов'язкове ліцензування діяльності суб'єктів природних монополій та виконують інші функції згідно із законодавством України. Крім того, Закон регламентує відповідальність суб'єктів природних монополій, їх посадових осіб та органів, які регулюють їхню діяльність. Саме тому, що велика кількість галузей у сучасній економіці є природними монополіями, діяльність у цій сфері підлягає ретельному регулюванню з боку держави.

Адміністративна монополіяє другим різновидом монополії. Л. Семенова у своїй роботі „Антимонопольне і конкуренційне право” дає таке визначення: «адміністративна монополія — ринок з великою ринковою владою одного з учасників, що створюється внаслідок дій органів влади і управління» [45, с. 201]. Цей вид монополій своїм зародженням зобов'язаний адміністративно-командній системі.

Початок планування економіки поклав жовтень 1917 р. До весни 1918 р. в Україні було здійснено велику роботу з націоналізації великої промисловості. Функції загальнодержавного керівництва економікою здійснював вищий орган державного управління — Раднарком та його комісії. Ці органи почали насамперед здійснювати планування народного господарства. Націоналізація великої промисловості створила матеріальні передумови для планування промислового виробництва. Плани виробництва та розподілу складали по економічних районах (тобто планувалось, де буде розташовано те чи інше підприємство і для нього встановлювались завдання). Основною формою планування була виробнича програма підприємства, яка являла собою виробниче завдання підприємству щодо обсягу продукції. Пізніше почали розробляти галузеві плани, які були розраховані на довгі строки (1 рік, 5 років).

Особливістю, яка відрізняє державно-планову економіку від вільної ринкової, є те, що вона заснована на іншому економічному ґрунті, іншій системі відносин власності. Якщо ринкова система заснована передусім на приватній власності на засоби та результати виробництва, то планова — на монопольній державній власності, що давало змогу регулювати економіку з одного центру. Таким центром планування став Укрдержплан. Організаційно він складався із п'яти секцій: виробничої, сільськогосподарської, транспортної, секції енергетики та економічно-фінансової секції. Секції були створені за галузевим принципом та виконували функції планування окремих галузей народного господарства. Керівним органом Укрдержплану та його структурних підрозділів у період його заснування було виконавче бюро, а потім президія, яка складалася з членів, що призначались Раднаркомом УРСР.

Як відомо, серцевиною механізму ринку є конкуренція, а за умов планової економіки монополія стала вихідним положенням, основою механізму господарювання.

За умов адміністративно-командної системи підприємства практично не залежали від споживача. Органи влади видавали їм директивні планові завдання щодо виробництва товарів (послуг). Ціни на ці товари (послуги) встановлювалися «зверху». Оцінка діяльності підприємства здійснювалася не за реальними результатами, а за ступенем виконання плану, внаслідок чого підприємство могло виконувати план, але його продукція при цьому не мала попиту. Фактично держава сама планувала і виробляла [45, с.203].

Нині економіка України переходить від державної до ринкової форми господарювання. Водночас багато підприємств можна віднести саме до адміністративної монополії, оскільки своїм існуванням вони зобов'язані колишній адміністративно-командній системі. З допомогою політики роздержавлення велика кількість таких підприємств змінила форму власності, але вони продовжують займати домінуюче становище на ринку.

Економічна монополія ринок, учасники якого є підприємствами, що змогли зайняти монопольне становище на ринку шляхом владних дій, концентрації капіталу, добровільного об'єднанім, злиття або поглиблення слабких суперників [45, с.204], тобто це вид монополії, який виростає в умовах розвинених товарно-грошових відносин.

Система державного антимонопольного регулювання формується в усіх країнах, де економіка будується на ринкових принципах.

На наш погляд, в Україні зроблено вагомий крок на шляху формування антимонопольного законодавства. Існуючі нормативні акти, які тією чи іншою мірою стосуються антимонопольної політики держави, умовно можна поділити на три рівні:

1. Конституційний рівень — ст. 42 Конституції України, яка містить пряму заборону щодо зловживання монопольним становищем на ринку та нерівномірного обмеження конкуренції.

2. Спеціальне законодавство, представлене Законами України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про Антимонопольний комітет України», «Про природні монополії».

3. Закони загального характеру, які містять окремі норми, присвячені питанням антимонопольної політики (Закон України «Про приватизацію» та ін.).

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» монопольне становище — домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку певного товару. Монопольним визнається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків. Рішенням Антимонопольного комітету України може визначатися монопольним становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару менша за 35 відсотків.

На наш погляд, такий підхід с не зовсім правильним. Існує безліч різноманітних ринків товарів, до яких однаковою мірою не можна застосовувати згадані 35 відсотків. Крім того, у такому визначенні йдеться тільки про ринки товарів, а отже, за межами залишився ринок послуг. Нормативно-законодавча база антимопопольного регулювання ринків товарів та послуг повинна встановлювати різні критерії щодо визначення домінуючого становища того чи іншого суб'єкта залежно від того, у якій сфері діяльності він функціонує, що він пропонує споживачу.

Згідно з чинним законодавством саме існування монопольного становища не є правопорушенням. Порушенням чинного законодавства є зловживання монопольним становищем па ринку. Зазначений Закон у ст. 4 містить перелік дій, які слід вважати зловживанням монопольним становищем.

У зв'язку з цим виникає запитання: а чи є цей перелік вичерпним?

На наш погляд, цю проблему слід вирішити розробкою загального визначення «зловживання монопольним становищем». Це визначення не повинно бути складним, а мати лише загальний характер, наприклад, зловживання монопольним становищем — будь-які дії монопольного утворення, пов'язані з використанням домінуючого становища, коли вони мають на меті обмеження конкуренції. Чітко розроблена законодавча база у сфері конкуренції відіграє важливу роль у становленні та розвитку практичної діяльності в галузі політики захисту конкуренції.

Поняття «система державного антимонопольного регулювання» крім законодавчої бази охоплює також систему органів, що здійснюють захист конкуренції. Ці органи можна розподілити на: а) органи загальної компетенції, такі як Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України (центральні органи влади), а також місцеві органи самоврядування та виконавчої влади;

б) органи спеціальної компетенції, такі як Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення, національні комісії регулювання природних монополій.

Створити досконалу систему антимонопольного регулювання можливо лише за наявності ретельно розробленого антимонопольного законодавства та тісної і плідної співпраці органів загальної та спеціальної компетенції на всіх їх рівнях. На сьогодні це одне з головних завдань нашої держави.

Розділ ІІ. Правові засади захисту економічної конкуренції в Україні

2.1. Законодавство про захист економічної конкуренції

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення рівних можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їх конкуренцію, під якою розуміється змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач.
З конкуренції, що існує в умовах розвинених товарно-грошових відносин, виростає класична монополія. На відміну від неї "соціалістичний" монополізм народився в умовах досить специфічних форм економіко-організаційного розвитку нашої держави у складі СРСР. Він є наслідком свідомої економічної політики соціалістичної держави (як носія політичної влади і власника основних засобів виробництва) щодо планового ведення народного господарства на основі застосування переважно адміністративно-командних методів керівництва економікою, що призвело, зрештою, до перетворення її на єдиний народногосподарський комплекс. Монополізм у нашій державі є також породженням політики концентрації і спеціалізації виробництва та інших сфер життєдіяльності. Саме тому, визначивши в Законі України "Про економічну самостійність України" від 3 серпня 1990 р. зміст, мету та основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи України, Верховна Рада в постановіпро реалізацію зазначеного закону включила до переліку законодавчих актів, які б забезпечували дію Закону України "Про економічну самостійність України", антимонопольне законодавство. За час, що минув, зроблено вагомі кроки на шляху формування антимонопольного законодавства. Так, 18 лютого 1992 р. було прийнято Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності", який визначав правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. З набранням чинності Законом України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності" втратив чинність. Верховна Рада України 26 листопада 1993 р. прийняла Закон України "Про Антимонопольний комітет України", який визначив правове становище Комітету, його органів та посадових осіб. Правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції визначає Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 р.
Порядок розгляду Антимонопольним комітетом України і його територіальними відділеннями справ про порушення антимонопольного законодавства визначався Правилами розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затвердженими розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. (в редакції розпорядження від 29 червня 1998 p.), а нині регулюється нормами розділів VII та XI Закону України "Про захист економічної конкуренції".
Таким чином, на сьогодні законодавство про захист економічної конкуренції, яке грунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається з законів України "Про захист економічної конкуренції", "Про Антимонопольний комітет України", "Про захист від недобросовісної конкуренції", інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів, можна вважати сформованим.
Одним з основних нормативно-правових актів законодавства про захист економічної конкуренції є Закон України "Про захист економічної конкуренції", який регулює відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб'єктами господарювання; суб'єктів господарювання з іншими суб'єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв'язку з економічною конкуренцією.
Під економічною конкуренцією (конкуренцією) відповідно до Закону розуміється змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.
Закон визначає групи порушень законодавства про захист економічної конкуренції, однією з яких є антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання.
Узгодженими діями відповідно до ст. 5 Закону є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.
Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та ново-створеним суб'єктом господарювання.
Особи, які чинять або мають намір чинити узгоджені дії, є учасниками узгоджених дій.Стаття 6 Закону визначає антиконкурентні узгоджені дії як узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються:

1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;
2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;
3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;
4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;
5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;
6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;
7) укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;

8) істотного обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.
Вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Разом з тим зазначені вище узгоджені дії можуть бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:

• вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;
• техніко-технологічному, економічному розвитку;
• розвитку малих або середніх підприємців;
• оптимізації експорту чи імпорту товарів;
• розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари;
• раціоналізації виробництва.

Проте, зазначені узгоджені дії не можуть бути дозволені органами Антимонопольного комітету України, якщо конкуренція істотно обмежується на всьому ринку чи в значній його частині.
Вчинення узгоджених дій забороняється до отримання у встановленому порядку дозволу органів Антимонопольного комітету.
Особа, яка вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно повідомила про це Антимонопольний комітет України чи його територіальне відділення та надала інформацію, що має істотне значення для прийняття рішення у справі, звільняється від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій, передбаченої ст. 52 Закону.

Разом з тим така особа не може бути звільнена від відповідальності, якщо вона:

• не вжила ефективних заходів щодо припинення нею антиконкурентних узгоджених дій після повідомлення про них Антимонопольному комітету України;
• була ініціатором чи забезпечувала керівництво антиконкурентними узгодженими діями; не надала всіх доказів або інформації стосовно вчинення нею порушення, про які їй було відомо та які вона могла безперешкодно отримати.

Відповідно до ст. 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції" суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

• на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;
• не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
  Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єктагосподарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.
  Монопольним (домінуючим) також може бути визнано становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків,але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.
  Вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону, тобто на цьому ринку у них немає жодного конкурента або вони не зазнають значної конкуренції.
  Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:
• сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 відсотків;
• сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови ч. 4 ст. 12 Закону.

2.1.1. Види порушень законодавства про економічну конкуренцію

Саме по собі монопольне становище того або іншого суб'єкта господарювання не визнається порушенням законодавства про захист економічної конкуренції. Таким порушенням Закон України "Про захист економічної конкуренції" визнає зловживання монопольним становищем на ринку. Відповідно до ст. 13 зазначеного Закону зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, щопризвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:

1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;
2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;

3) обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;
5) часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;
6) істотне обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин;
7) створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.
Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
Зловживання монопольним становищем на ринку становлять другу групу порушень антимонопольного законодавства. До третьої групи порушень входять антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю. Такими діями ст. 15 Закону України "Про захист економічної конкуренції" визнає прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються:

— заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів;
— пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об'єднань або здійснення концентрації суб'єктів господарювання в інших формах;
— пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців;
— будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;

— встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних умов;
— надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції;
— дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами;
— дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком.

Вчинення антиконкурентних дій органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
Органам влади та органам місцевого самоврядування забороняється делегувати окремі владні повноваження об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо цепризводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
Статтею 17 Закону України "Про захист економічної конкуренції" забороняються дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), що полягають у схиленні суб'єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень чиїх легітимації.
Четверту групу порушень законодавства про захист економічної конкуренції становить обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань, яка полягає у тому, що суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється схиляти інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяти вчиненню таких порушень, а також примушувати інших суб'єктів господарювання до:
— антиконкурентних узгоджених дій, визначених ст. 6 Закону;
— узгоджених дій, визначених статтями 7, 8, 9 та 10 Закону;
— участі у концентрації суб'єктів господарювання, визначеної ст. 22 Закону (ст. 18 Закону України "Про захист економічної конкуренції").
Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл відповідних органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії, забороняється встановлювати щодо господарської діяльності суб'єктів господарювання обмеження, які, як правило, не застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або застосовувати без об'єктивно виправданих причин різний підхід до різних суб'єктів господарювання. Статтею 19 Закону встановлено й інші заборони неправомірного використання суб'єктами господарювання ринкового становища.
Суб'єктам господарювання, що мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами, забороняється створювати перешкоди у господарській діяльності малим або середнім підприємцям (дискримінація конкурентів суб'єктами господарювання), зокрема вчиняти дії, заборонені згідно з частинами 1 та 3 ст. 19 Закону.Статтею 21 Закону України "Про захист економічної конкуренції" не допускається обмежувальна діяльність об'єднань (об'єднань юридичних та (або) фізичних осіб, у тому числі об'єднань підприємств, а також громадських організацій) шляхом відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необрунтованою і невиправданою.
Значної шкоди розвиткові конкуренції в економіці України завдає недобросовісна конкуренція — будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності (ч. 1 ст. 1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції").
Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" визнає недобросовісною конкуренцією, зокрема, такі дії:

— неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки;
— неправомірне використання товару іншого виробника;
— копіювання зовнішнього вигляду виробу;

— порівняльну рекламу;

— дискредитацію господарюючого суб'єкта (підприємця);

— купівлю-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом;
— схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця);
— схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника);
— схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом;
— підкуп працівника постачальника;

— підкуп працівника покупця (замовника);

— досягнення неправомірних переваг у конкуренції;
— неправомірне збирання комерційної таємниці;
— розголошення комерційної таємниці;
— схилення до розголошення комерційної таємниці;
— неправомірне використання комерційної таємниці (статті 4-19 Закону).

2.1.2.Правове становище Антимонопольного комітету
Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб'єктів господарювання, які сприяють розвиткові конкуренції, здійснюються органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та контролю. Для забезпечення державного контролю за додержанням законодавства про захист економічної
конкуренції, захисту інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень утворено спеціальний державний орган — Антимонопольний комітет України. Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:

• здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції;
• захист законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції, накладання стягнень за порушення цього законодавства у межах своїх повноважень;
• сприяння розвиткові добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.
  Правове становище Антимонопольного комітету України визначено Законом України "Про Антимонопольний комітет України", а його діяльність щодо контролю за концентрацією суб'єктів господарювання, розгляду заяв та справ про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання, розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та про недобросовісну конкуренцію регламентують закони України "Про захист економічної конкуренції" та "Про захист від недобросовісної конкуренції".
  Антимонопольний комітет та утворені ним територіальні відділення (в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.Антимонопольний комітет відповідно до покладених на ньогозавдань:

— контролює додержання антимонопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів; при перетворенні органів управління на об'єднання підприємців, придбанні часток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємств; при здійсненні господарської діяльності підприємцям" та при реалізації повноважень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого та регіонального самоврядування щодо підприємців;
— розглядає справи про порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень;
— звертається до суду чи арбітражного суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушеннями антимонопольного законодавства, в тому числі:
а) про визнання недійсними актів центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого й регіонального самоврядування та припинення ними дій, що обмежують конкуренцію, в разі невиконання ними у встановлені строки розпорядження Антимонопольного комітету про скасування неправомірних актів, припинення правопорушень тощо;
б) про відшкодування збитків, заподіяних порушенням анти-монопольного законодавства;
в) про вилучення прибутку, незаконно одержаного суб'єктами підприємницької діяльності в результаті порушення антимонопольного законодавства;
г) з інших підстав, передбачених чинним законодавством, а також надсилають до суду протоколи про адміністративні порушення для накладання штрафів на посадових осіб відповідно до чинного законодавства;
— дає рекомендації державним органам щодо провадження заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції;
— бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, антимонопольної політики та демонополізації економіки;
— бере участь в укладенні міждержавних угод, розробці й реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету;

— узагальнює практику застосування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення;
— розробляє і організовує провадження заходів, спрямованих на запобігання порушенням антимонопольного законодавства;
— систематично інформує населення України про свою діяльність;
— здійснює інші дії з метою контролю за додержанням антимонопольного законодавства.
Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених.Державні уповноважені є незалежними у здійсненні покладених на них повноважень щодо контролю за додержанням антимонопольного законодавства та під час розгляду справ про його порушення. Для виконання покладених на них функцій державні уповноважені наділені широкими правами, серед яких, наприклад, право безперешкодно входити на підприємства та в організації, мати доступ до документів та інших матеріалів, необхідних для проведення перевірки; право вимагати усні або письмові пояснення посадових осіб та громадян; право розглядати справи про порушення антимонопольного законодавства та ін.
Вимоги державних уповноважених та голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України в межах їхніхповноважень є обов'язковими для виконання у визначені ними строки, якщо інше не передбачено чинним законодавством. Невиконання зазначених вимог тягне за собою передбачену законом відповідальність.
Територіальне відділення Антимонопольного комітету України є органом Антимонопольного комітету України, утвореним для реалізації завдань, покладених на Комітет Законом України "Про Антимонопольний комітет України", іншими актами законодавства про Антимонопольний комітет України.Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України затверджене розпорядженням Антимонопольного комітету України від 23 лютого 2001 р. № 32-р. Відділення утворюється Комітетом в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, інших адміністративно-територіальних одиницях йому підпорядковане і підзвітне.
Відділення є юридичною особою, має самостійний баланс, реєстраційні рахунки в Державному казначействі України, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.
Основні завдання відділення:

• здійснення державного контролю за додержанням антимонопольного законодавства;
• запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного законодавства;
• контроль за економічною концентрацією;
• сприяння розвиткові добросовісної конкуренції.
  Свої завдання відділення здійснює у відповідному регіоні, а у випадках, передбачених законодавством, та за дорученням Голови Комітету — за межами регіону.

2.1.3.Контроль за концентрацією суб'єктів господарювання
З метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживанню монопольним (домінуючим) становищем, обмеженню конкуренції органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання.Відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону України "Про захист економічної конкуренції" концентрацією визнається:

1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого;

2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, шляхом:
а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, у тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується;

б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, за якої понад половину посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи;

в) створення, суб'єкта господарювання двома і більше суб'єктами господарювання, який тривалий період самостійно здійснюватиме господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не приводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання;

3) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання.
Така концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи його адміністративної колегії, який необхідний, коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 12 млн. євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року, і при цьому: вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 млн. євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року у кожного, та вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні хоч би одного учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 млн. євро. визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року.
Концентрація, яка потребує дозволу, забороняється до надання дозволу на її здійснення. До надання такого дозволу учасники концентрації зобов'язані утримуватися від дій, які можуть призвести до обмеження конкуренції та неможливості відновлення початкового стану.
Відповідно до ст. 26 Закону України "Про захист економічної конкуренції" учасники узгоджених дій, учасники концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю у порядку, встановленому Антимонопольним комітетом України, звертаються: із заявою про надання дозволу на узгоджені дії — до Антимонопольного комітету України чи його територіальних відділень; із заявою про надання дозволу на концентрацію — до Антимонопольного комітету України.
За подання заяв про надання дозволу на узгоджені дії або концентрацію справляється плата в розмірах, передбачених ч. 2 ст. 34 Закону України "Про захист економічної конкуренції".Заява вважається прийнятою до розгляду після 15 днів з дня її надходження, якщо протягом цього часу державний уповноважений Антимонопольного комітету України, голова його територіального відділення не повернули заявнику заяву із повідомленням, що вона та інші документи не відповідають встановленим Антимонопольним комітетом України вимогам і це перешкоджає її розглядові.
Якщо дозвіл на узгоджені дії було надано органами Антимонопольного комітету України на конкретно визначений строк, суб'єкти господарювання мають право звернутися до органів Антимонопольного комітету України із заявою про продовження дії дозволу. Така заява подається за три місяці до закінчення строку дії дозволу.Органи Антимонопольного комітету України розглядають заяву про надання дозволу на узгоджені дії протягом трьох місяців, а заяву про надання дозволу на концентрацію — протягом тридцяти днів з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Антимонопольного комітету України.Якщо протягом строку розгляду заяви органи Антимонопольного комітету України не розпочали розгляду справи про узгоджені дії чи концентрацію, рішення про надання дозволу на узгоджені дії чи концентрацію вважається прийнятим.
У разі виявлення підстав для заборони узгоджених дій, концентрації, а також у разі необхідності проведення складного поглибленого дослідження чи експертизи відповідні органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про узгоджені дії чи концентрацію, про що приймається розпорядження та письмово повідомляється особа, яка подала заяву. Разом із повідомленням про початок розгляду справи надсилається перелік інформації, яку заявник повинен надати для прийняття органами Антимонопольного комітету України рішення у справі.
Строк розгляду справи про узгоджені дії чи концентрацію не повинен перевищувати трьох місяців. Якщо протягом строку розгляду справи рішення не прийнято, вважається, що на узгоджені дії чи концентрацію надано дозвіл.
Рішення органів Антимонопольного комітету України про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію може бути обумовлено виконанням учасниками узгоджених дій, концентрації певних вимог і зобов'язань, які усувають або пом'якшують негативний вплив узгоджених дій, концентрації на конкуренцію. Такі умови і зобов'язання можуть стосуватися, зокрема, обмеження стосовно управління, користування чи розпорядження майном, а також зобов'язання суб'єкта господарювання здійснити відчуження майна.
Рішення про надання дозволу на узгоджені дії може бути надано на невизначений або конкретно визначений строк, який, як правило, не повинен перевищувати п'яти років.Інформація про прийняті рішення за результатами розгляду заяв, справ про узгоджені дії, концентрацію може бути опублікована в "Офіційному віснику України", інших друкованих чи електронних засобах масової інформації або оприлюднена в інший спосіб.
У 30-денний строк з дня прийняття рішення Антимонополь-ним комітетом України про заборону узгоджених дій чи концентрації учасники узгоджених дій, учасники концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю можуть звернутися до Кабінету Міністрів України із заявою про надання дозволу на відповідні узгоджені дії чи концентрацію.
Кабінет Міністрів України приймає мотивоване рішення про надання дозволу, а узгоджені дії, концентрацію або про відмову у наданні такого дозволу.

2.2.Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції

Питанням відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції присвячений розділ VIIIЗакону України "Про захист економічної конкуренції".Згідно зі ст. 50 Закону порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції є:

1) антиконкурентні узгоджені дії;2) зловживання монопольним (домінуючим) становищем;3) антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;4) невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного комітету України або їх виконання не в повному обсязі;
5) здійснення учасниками узгоджених дій — суб'єктами господарювання дій, заборонених згідно з ч. 5 ст. 10 Закону;6) делегування повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування у випадках, заборонених згідно із ст. 16 Закону;7) вчинення дій, заборонених згідно із ст. 17 Закону;
8) обмежувальна та дискримінаційна діяльність, заборонена згідно із ч. 2 ст. 18, статтями 19 і 20 Закону;9) обмежувальна діяльність, заборонена згідно із ч. 1 ст. 18 Закону;10) недодержання умов, передбачених п. 2 ч. З ст. 22 Закону;
11) порушення положень погоджених з органами Антимонопольного комітету України установчих документів суб'єкта господарювання, створеного в результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції;
12) концентрація без отримання відповідного дозволу органівАнтимонопольного комітету України у разі, якщо наявність такого дозволу необхідна;13) неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у строки, встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами;14) подання інформації у неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у строки, встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами;15) подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню;16) створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації;17) надання рекомендацій суб'єктами господарювання, об'єднаннями, органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, що схиляють до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяють вчиненню таких порушень;18) обмеження у господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету України, його територіального відділення із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
19) невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов'язань, якими було обумовлено рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію;20) обмежувальна діяльність об'єднань, заборонена згідно зі ст. 21 Закону. За порушення законодавства про захист економічної конкуренції до суб'єктів господарювання застосовуються такі види санкцій.
1. Штрафи відповідно до ст. 52 Закону України "Про захист економічної конкуренції" накладають органи Антимонопольного комітету на об'єднання, суб'єктів господарювання за такі порушення:
а) антиконкурентні узгоджені дії; зловживання монопольним (домінуючим) становищем; невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного комітету або їх виконання не в повному обсязі — у розмірі до десяти відсотків доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за який накладається штраф. У разі наявності незаконно одержаного прибутку, який перевищує десять відсотків зазначеного доходу (виручки), штраф накладається у розмірі, що не перевищує потрійного розміру незаконно одержаного прибутку. Якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф накладається у розмірі до двадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
б) здійснення учасниками узгоджених дій — суб'єктами господарювання дій, заборонених згідно з ч. 5 ст. 10 Закону; обмежувальну та дискримінаційну діяльність, заборонену згідно ізч. 2 ст. 18, статтями 19 і 20 Закону; недодержання умов, передбачених п. 2 ч. З ст. 22 Закону; порушення положень погоджених з органами Антимонопольного комітету України установчих документів суб'єкта господарювання, створеного в результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції; концентрація без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України у разі, якщо наявність такого дозволу необхідна; невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов'язань, якими було обумовлено рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію — у розмірі до п'яти відсотків доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за який накладається штраф, а якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф накладається у розмірі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
в) обмежувальну діяльність, заборонену згідно із ч. 1 ст. 18 Закону; неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у строки, встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами; подання інформації у неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у строки, встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами; подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню; створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації; обмеження в господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету України, його територіального відділення із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції — у розмірі до одного відсотка доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за який накладається штраф, а якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф накладається у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Рішення про накладення штрафів у розмірах понад одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймають виключно Антимонопольний комітет України, адміністративна колегія Антимонопольного комітету України на їх засіданнях.
Відповідно до Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" вчинення господарюючими суб'єктами — юридичними особами та їх об'єднаннями дій, визначених цим законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до трьох відсотків виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг господарюючого суб'єкта за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. У разі якщо обчислити виручку господарюючого суб'єкта неможливо або виручки немає, зазначені штрафи накладаються у розмірі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Вчинення дій, визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, юридичними особами, їх об'єднаннями та об'єднаннями громадян, що не є господарюючими суб'єктами, тягне за собою накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
2. Примусовий поділ, як вид господарсько-організаційних санкцій за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, застосовується Антимонопольним комітетом у випадках, коли суб'єкт господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, зловживає ним.
Примусовий поділ не застосовується у таких випадках:

• за неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;
• за наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається суб'єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).
  Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання підлягає виконанню у встановлений строк, який не може бути меншим шести місяців.
  3. Відшкодування шкоди. Особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до суду, арбітражного суду із заявою про її відшкодування.
  Шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченими пунктами 1, 2, 5, 10, 12, 18 і 19 ст. 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", відшкодовується особою, яка вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди.
  Збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій, визначених Законом України "Про захист від недобросовісної конкуренції" як недобросовісна конкуренція, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством України.
  4. Вилучення товарів. У разі встановлення факту неправомірного використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки або факту копіювання виробів заінтересовані особи можуть звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із заявою про вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого суб'єкта господарювання як у виробника, так і у продавця.
  Порядок використання вилучених товарів визначає Кабінет Міністрів України.
  Вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання застосовується у разі, коли можливість змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання не може бути усунена іншим шляхом.Слід мати на увазі, що суб'єкта господарювання не можна притягнути до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, якщо минув строк давності притягнення до відповідальності.
  Строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції становить п'ять років з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення — з дня закінчення вчинення порушення.Строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачений пунктами 13-16 ст. 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", становить три роки з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення — з дня закінчення вчинення порушення.
  Перебіг строку давності зупиняється на час розгляду органами Антимонопольного комітету України справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

2.3. Розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції

Однією з основних функцій органів, що здійснюють державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, є розгляд справ про його порушення. Ця діяльність Антимонопольного комітету здійснюється відповідно до Закону України "Про захист економічної конкуренції", норми якого визначають порядок розгляду Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, виконання, перевірки, перегляду прийнятих ними рішень, а також порядок оскарження рішень органів Антимонопольного комітету.Справи у межах компетенції розглядають:
— адміністративна колегія територіального відділення Антимонопольного комітету;
— державний уповноважений Антимонопольного комітету;
— адміністративна колегія Антимонопольного комітету. Органи Антимонопольного комітету України розпочинаютьрозгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції за:

• заявами суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи бездіяльності, визначених законом як порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
• поданнями органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
• власною ініціативою органів Антимонопольного комітету України.
  У випадках, коли порушення законодавства про захист економічної конкуренції не має відчутного впливу на умови конкуренції на ринку, заявникові може бути відмовлено у розгляді справи.

У разі виявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають розпорядження про початок розгляду справи, яке надсилається відповідачеві протягом трьох робочих днів з дня його прийняття. Заявникові та третім особам надсилається повідомлення про початок розгляду справи.
Особами, які беруть участь у справі, визнаються: сторони, треті особи, їх представники.
Сторонами у справі є відповідач і заявник (у разі якщо справу розпочато за відповідною заявою).Відповідачем є особа, щодо якої здійснюється розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
Третьою особою є особа, залучена до участі у справі у зв'язку з тим, що рішення може істотно зачепити її права та інтереси, охоронювані законом. Про визнання третьою особою органами Антимонопольного комітету України приймається розпорядження, про що повідомляються особи, які беруть участь у справі.
Особи, які беруть (брали) участь у справі, мають право:

• ознайомлюватися з матеріалами справи (крім інформації з обмеженим доступом, а також інформації, розголошення якої може зашкодити інтересам інших осіб, які беруть (брали) участь у справі, або перешкодити подальшому розглядові справи);
• наводити докази, подавати клопотання, усні й письмові пояснення (заперечення);
• одержувати копії рішень у справі (витяги з них, крім інформації з обмеженим доступом, а також інформації, розголошення якої може зашкодити інтересам інших осіб, які брали участь усправі);
• оскаржувати рішення у порядку, визначеному законом.
  Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно користуватися належними їм правами.У процесі розгляду справи органи Антимонопольного комітету України за поданою суб'єктом господарювання заявою про вжиття заходів для відвернення негативних та непоправних наслідків для суб'єктів господарювання внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції можуть прийняти попереднє рішення про:
• заборону особі (відповідачу), в діях якої вбачаються ознаки порушення, вчиняти певні дії, у тому числі про блокування цінних паперів;
• обов'язкове вчинення певних дій, якщо невідкладне вчинення цих дій є необхідним, виходячи із законних прав та інтересів інших осіб.
  Попереднє рішення може бути оскаржено в порядку, визначеному ст. 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у 15-денний строк з дня його одержання.
  Попереднє рішення, якщо в ньому не зазначено коротший строк, втрачає чинність з дня отримання відповідачем рішення, прийнятого за результатами розгляду справи.
  За результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, у тому числі про:
• визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
• припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
• зобов'язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;
• визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;
• примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;
• накладення штрафу;
• блокування цінних паперів;
• усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції;
• скасування дозволу на узгоджені дії у разі вчинення дій, заборонених згідно із ст. 19 Закону;
• оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, у тому числі опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може зашкодити інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк і спосіб, встановлені цим рішенням або законодавством; закриття провадження у справі.
  Розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції підлягає закриттю без прийняття рішення по суті, якщо:
• справа не підлягає розгляду в Антимонопольному комітеті України, його територіальному відділенні;
• не встановлено відповідача або його місцезнаходження;
• відповідача — юридичну особу ліквідовано;
• вже розглянуто чи розглядається органами Антимонопольного комітету України справа з тих же підстав щодо того самого відповідача;
• не доведено вчинення порушення;
• є інші підстави, передбачені законом.
  Рішення (витяг з нього), розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень надається для виконання шляхом надсилання або вручення під розписку чи доведення до відома в інший спосіб.
  У разі якщо вручити рішення немає можливості внаслідок відсутності посадових осіб чи уповноважених представників суб'єкта господарювання, органу адміністративно-господарського управління та контролю за відповідною юридичною адресою, рішення органів Антимонопольного комітету України вважається таким, що вручене відповідачеві, через десять днів з дня оприлюднення інформації про прийняте рішення в офіційному друкованому органі (газета Верховної Ради України "Голос України", газета Кабінету Міністрів України "Урядовий кур'єр", "Офіційний вісник України", друковані видання відповідної обласної ради за останнім відомим місцем проживання чи місцем прописки, юридичної адреси відповідача).
  Рішення та розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень є обов'язковими до виконання.
  Рішення, прийняті адміністративною колегією територіального відділення Антимонопольного комітету України, державним уповноваженим Антимонопольного комітету України, адміністративною колегією Антимонопольного комітету України у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у заявах, справах про узгоджені дії, можуть бути перевірені за заявою осіб, які брали участь у справі, або за власною ініціативою у порядку, встановленому Антимонопольним комітетом України.
  Заява про перевірку рішення може бути подана до Антимонопольного комітету України у 2-місячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України перевіряються адміністративною колегією Антимонопольного комітету України чи Антимонопольним комітетом України, рішення державного уповноваженого Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України -Антимонопольним комітетом України.Органи Антимонопольного комітету України, які перевіряють рішення, можуть зупинити виконання рішення до закінчення його перевірки, про що письмово повідомляються особи, які беруть участь у справі.За результатами перевірки рішення органи Антимонопольного комітету України мають право:
• залишити рішення без змін;
• змінити рішення;
• скасувати рішення частково і направити справу на новий розгляд у цій частині;
• скасувати рішення і прийняти нове рішення або передати справу на новий розгляд чи припинити провадження у справі.
  Підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів Антимонопольного комітету України є:
• неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи; недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими;
• невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи;
• порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для зміни, скасування чи визнання недійсним рішення тільки за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.
Заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до суду у 2-місячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.
Рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до Вищого арбітражного суду України; рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України — до арбітражного суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських арбітражних судів.Прийняття судом, арбітражним судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє його виконання, крім випадків порушення судом, арбітражним судом провадження у справі про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України, прийнятого: згідно з ч. 1 ст. 48, ч. 1 ст. 30 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції"; за результатами перевірки відповідно до ч. 5 ст. 57 Закону; за результатами перегляду відповідно до ч. З ст. 58 Закону, а також перевірка у порядку нагляду чи перегляд за новови-явленими обставинами за заявою сторони відповідного рішення (постанови) суду, арбітражного суду.В цих випадках виконання рішення органу Антимонопольного комітету України на час розгляду цієї справи, перевірки чи перегляду відповідного рішення (постанови) суду, арбітражного суду може бути зупинено, якщо органом Антимонопольного комітету України відповідно до ч. З ст. 48 Закону чи судом, арбітражним судом не визначено інше.

Розділ ІІІ. Правові засоби обмеження монополізму в економіці України та система захисту конкуренції

3.1Зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб`єкта господарювання на ринку

У ч. 1 ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» віл 11.01.2001 р. (далі — Закон про захист) наведене визначення зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку — це дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку. Відповідно до ст. 50 Закону про захист зловживання монопольним становищем на ринку е одним із видів порушень законодавства про захист економічної конкуренції. В антимонопольному законодавстві України міститься пряма заборона зловживання монопольним становищем на ринку в нормі ч. З ст. 14 Закону про захист. Тому зловживання монопольним становищем слід вважати правопорушенням. При цьому важливо підкреслити, що забороняється не заохочувальна і бажана конкурентна поведінка, а небажана поведінка суб'єкта господарювання, що призводить до недопущення, усунення або істотного обмеження конкуренції. Таке положення українського законодавства відповідає ст. 86 Римського договору про створення ЄЕС, яка містить загальне правило про те, що будь-яке зловживання підприємством або кількома підприємствами домінуючим становищем на Загальному ринку або на його істотній частині забороняється як несумісне із Загальним ринком, оскільки може завдати шкоди торгівлі між державами-членами.

На відміну від ст. 4 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18.02.92 р. (далі — Закон про обмеження монополізму) ст. 86 Римського договору структурно не містить вичерпного переліку видів зловживань домінуючим становищем підприємства па ринку, цей перелік визначений як приблизний, зразковий орієнтир щодо трактування і розуміння зловживань домінантним становищем. Тому велика роль у вирішенні виникаючих питань на практиці належить Комісії ЄС і Суду правосуддя ЄС, прецедентам, що склалися і стали досить відомими і показовими.

Новелою Закону про захист є можливість винесення попередніх висновків щодо кваліфікації дій у якості зловживання монопольним становищем. Згідно зі ст. 14 Закону про захист з метою запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, підвищення передбачуваності його застосування органи Антимонопольного комітету України можуть надавати суб'єктам господарювання на підставі наданої ними інформації висновки у формі рекомендаційних роз'яснень щодо відповідності дій суб'єктів господарювання положенням ст. 13 Закону.

Зловживання монопольним становищем на ринку слід відрізняти від інших порушень антимонопольного законодавства — антиконкурентних погоджених дій і антиконкурентних дій органів влади, місцевого самоврядування й адміністративно-господарського управління і контролю.

Відмінність зловживання монопольним становищем на ринку від антиконкурентпих погоджених дій суб'єктів господарювання полягає насамперед у тому, що перше спричинюється одним суб'єктом, у той час як інше — двома і більше суб'єктами господарювання. Спеціальним суб'єктом зловживання є суб'єкт господарювання, що займає монопольне становище на ринку, у той час як суб'єкти іншого правопорушення не обов'язково займають таке становище на ринку.

Хоча і зловживання монопольним становищем па ринку, і антиконкурентні дії органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю здійснюють спеціальні суб'єкти, однак це різні суб'єкти. Якщо суб'єктом зловживання може бути тільки суб'єкт господарювання, що займає монопольне становище на ринку, то суб'єктами антиконкурентних дій відповідно до законодавства України можуть бути тільки органи влади, місцевого самоврядування й адміністративно-господарського управління і контролю.

Закон про захист, на відміну від Закону про обмеження монополізму, що діяв раніше, містить не вичерпний перелік видів діянь, що визнаються зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Це вважаємо виправданим, оскільки перелік таких діянь, що міститься в ст. 4 Закону про обмеження монополізму, явно не вичерпує всіх можливих проявів зловживання монопольним становищем.

Першим видом діянь, визнаних Законом про захист зловживанням монопольним становищем на ринку, е встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку (п. 1 ч. 2 ст. 13).

Слід зазначити, що в Законі про захист це діяння зі змістовної сторони розширене: якщо в Законі про обмеження монополізму були зазначені лише цінові зловживання, то в Законі про захист, крім встановлення цін, — ще й інші умови придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку.

Схожість вказаних цінових зловживань полягає в тому, що всі вони пов'язані з ціновими маніпуляціями, встановленням монопольної ціни, хоча істотна різниця полягає в тому, що в одному з них ідеться про встановлення монопольне високої ціни, а в іншому — монопольне низької ціни.

Подібність цих видів дій дає змогу віднести їх до однієї групи зловживань монопольним становищем на ринку, що можна назвати зловживаннями переважно цінового характеру.

Практика показує, що серед усіх зловживань монопольним становищем на ринку зловживання цінового характеру є домінуючими.

Другим і третім видами діянь, визнаних Законом про захист зловживанням монопольним становищем, є:

• застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;
• обумовлених укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору (пункти 2 і 3 ч. 2 ст. 13).

Ці два види правопорушень подібні до двох правопорушень, які були передбачені Законом про обмеження монополізму — нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не відносяться до предмета договору, в тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагенту; встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів (абзаци 2 і 6 ст. 4). Закон про захист відмовився від вживання терміну „нав'язування”, замінивши його термінами „застосування” та „обумовлений”.

Практика свідчить, що встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) як більш прихована, порівняно з монопольне високими цінами, форма неправомірного одержання монопольне високого прибутку, виявилась в останні роки більш поширеним видом зловживань монопольним становищем — на нього припадала третина всіх порушень у вигляді зловживання монопольним становищем на ринку.

Усі ці дії об'єднує те, що ці зловживання монопольним становищем мають переважно дискримінаційний характер, вони спрямовані па одержання прибутку або інших переваг, пов` язаних із використанням уже наявної ринкової влади.

Більшість цих діянь переважно стосується встановлення різних цін па той самий товар (послуги) для різних категорій споживачів, що одержало найменування — «цінова дискримінація».

Четвертим і п'ятим видами зловживань монопольним становищем на ринку відповідно до Закону про захист є:

• обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;
• часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання (пункти 4 і 5 ч. 2 ст. 13).

Подібні правопорушення були передбачені абзацами 3 і 4 ст. 4 Закону про обмеження монополізму: обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів, що призвели або можуть призвести до створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін; часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару при відсутності альтернативних джерел постачання або збуту, що призвели або можуть призвести до створення або підтримки дефіциту па ринку чи встановлення монопольних ціп.

Те, що в Законі про захист, на відміну від Закону про обмеження монополізму, не зазначені шкідливі наслідки цих видів правопорушень, не означає, що ці шкідливі наслідки не є необхідними. Закон про захист так само, як і Закон про обмеження монополізму, пов'язує кваліфікацію цих діянь як правопорушення з певними шкідливими наслідками, однак вони сформульовані не для цих двох видів правопорушень, а для усіх видів зловживання монопольним становищем у його легальному визначенні, наведеному в ч. 1 ст. 13 Закону про захист.

Подібність цих двох видів дій полягає в тому, що вони призводять до неправомірного скорочення монопольними утвореннями пропозиції або попиту на ринку, що надає можливості об'єднати їх у самостійний різновид зловживань монопольним становищем на ринку.

Зазначені дії у вигляді обмеження обсягу випуску продукції призводять до підвищення ціп і переносу прибутку від споживачів до виробників (монопольних утворень), що тягне одержання монопольного прибутку, викликаючи негативні для економіки наслідки. Скорочення випуску продукції також може призвести до того, що монополіст використовуватиме свою владу з метою усунення суперників із ринку не конкурентними засобами (більш високою продуктивністю, виробництвом продукції більш високої якості, кращого обслуговування і більш низьких цін), а шляхом використання нечесних прийомів і способів щодо придбання або зберігання значної перевага на ринку. Такі дії вважаються протиправними.

Однак саме по собі скорочення випуску продукції не може бути кваліфіковано як правопорушення, якщо не правомірні, розумні та раціональні дії суб'єкта господарювання, що володіє владою на ринку і прагне до максимізації прибутку, що є його природним прагненням. Монополіст може відмовитися від реалізації або закупівлі товару, якщо існують законні й розумні, з точки зору розвитку конкуренції, причини для такої відмови.

Прикладом часткової або повної відмови від придбання або реалізації товару може бути , коли суб'єкт господарювання, що володіє монопольного владою на певному рівні ланцюжка поширення свого товару, відмовляється від укладення угод із суб'єктами господарювання, що знаходяться па сусідніх рівнях, із метою монополізації двох цих рівнів, тобто у цьому разі має місце бездіяльність. Тут ідеться про відмову від співробітництва з конкурентом на умовах, за яких це співробітництво необхідне для ефективної конкуренції.

Шостим і сьомим видами зловживання монопольним становищем на ринку Закон про захист називає: суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин; створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання (пункти б і 7 ч. 2 ст. ІЗ).

У Законі про обмеження монополізму було позначено лише одне правопорушення, подібне до вказаних вище: інші дії, що призвели або можуть призвести до створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших суб'єктів господарювання.

Для того щоб кваліфікувати ці дії як правопорушення, необхідно проаналізувати поняття «перешкоди доступу на ринок (виході/ з ринку) суб'єктів господарювання». Вважаємо, що такими перешкодами можуть бути будь-які обставини, що заважають суб'єкту господарювання на рівних конкурувати з іншими суб'єктами, які діють па певному товарному ринку. Особливістю цих перешкод є те, що вони повинні бути наслідком зловживання суб'єктом господарювання на певному ринку своїм монопольним становищем. Отже, ці перешкоди є наслідком правопорушення, а не інших причин (державної ціпової або кредитної політики, ліцензування окремих видів діяльності, квотування тощо).

Створенням перешкод слід вважати встановлення таких перешкод економічного або технологічного характеру, що протидіють можливості суб'єктів господарювання діяти па певному рийку. При цьому на відміну від економічних, адміністративних та інших перешкод, що створюються на ринку за допомогою державної політики або встановлюються органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю при здійсненні ними функцій державного регулювання і контролю, ці перешкоди створюються суб'єктами господарювання, що займають монопольне становище на ринку, під час здійснення ними господарської діяльності на певному ринку.

В останні роки органи Антимонопольного комітету України посилили увагу до захисту конкуренції шляхом виявлення та припинення зловживань монопольним становищем, пов'язаних із спробами неправомірних обмежень конкуренції з боку монопольних утворень. Виявлення та припинення порушень цього виду значною мірою сприяє розвитку підприємництва, вступу нових суб'єктів господарювання па монополізовані ринки.

Отже, з юридичної точки зору, зловживання монопольним (домінуючим) становищем слід розцінювати як особливий тип поведінки суб'єкта господарювання на ринку, яке означає використання ним своєї монопольної влади недозволенний способами, що суперечать конкуренції, через що спричинюється шкода суспільним і державним інтересам, правам суб'єктів господарювання та споживачів. Вважаємо, що зловживання монопольним (домінуючим) становищем охоплює всі діяння суб'єктів господарювання, які за допомогою використання заборонених законодавством способів і засобів спрямовані па встановлення, зміцнення, розширення або зберігання монопольної влади і, відповідно, призводять або можуть призвести до усунення, істотного обмеження або знищення конкуренції, усунення конкурентів із ринку або недопущення на ринок потенційних конкурентів.

Усі зловживання монопольним становищем на ринку за їх змістом і спрямованістю згідно із Законом про захист можуть бути класифіковані за кількома групами (різновидами):

1) зловживання переважно цінового характеру — охоплюють дії, передбачені п. 1 ч. 2 ст. 13;

2) зловживання переважно дискримінаційного характеру, спрямовані на одержання прибутку або інших переваг, пов'язаних із використанням існуючої ринкової влади — охоплюють діяння, передбачені пунктами 2 і 3 ч.

3) дії, пов'язані з неправомірним скороченням суб'єктами господарювання пропозиції або попиту, — включають два види діянь, передбачених пунктами 4 і 5 ч. 2 ст. 13 Закону про захист;

4) дії, що призводять або можуть призвести до істотного обмеження конкурентоспроможності суб'єктів господарювання або створення перешкод їхнього доступу на ринок (виходу з ринку) — охоплюють діяння, передбачені пунктами 6 і 7 ч. 2 ст. 13 Закону про захист.

3.2. Підстава і види юридичної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку

В юридичній літературі загальноприйнятим є те, що склад правопорушення — це фактична підстава для юридичної відповідальності, без якої вона неможлива.

До обов'язкових елементів будь-якого складу правопорушення відносять: об'єкт правопорушення, об'єктивну сторону правопорушення, суб'єкт правопорушення і суб'єктивну сторону правопорушення.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку як порушення антимонопольного законодавства зазіхає на такий об'єкт, як суспільні відносини у сфері конкуренції, що охороняються правом, конкретні блага суб'єктів господарювання і споживачів, а також на суспільні та державні інтереси охорони конкуренції на ринку України.

Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв протиправного діяння. Вона складається з трьох елементів: протиправне діяння, його суспільне шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням і наслідками, що настали.

Діяння, що визнані зловживанням монопольним становищем па ринку, визначені у ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» (далі — Закон про захист). Вони можуть відбуватися у формі дії (наприклад, дії, передбачені пунктами 1, 2, З ч. 2 ст. 13 Закону про захист), тобто активного невиконання обов'язку, законної вимоги, порушення заборони або бездіяльності (наприклад, передбачені пунктами 4 і 5 ч. 2 ст. 13 Закону про захист).

Протиправність полягає у вчиненні діяння, що порушує норми права. Оскільки відповідно до ч. З ст. 13 Закону про захист зловживання монопольним становищем є забороненим, слід вважати, що воно суперечить нормам права, закріпленим у законодавстві про захист економічної конкуренції. Тому такі дії є протиправними. Протиправність зловживання монопольним становищем на ринку є юридичним вираженням суспільної шкідливості цього правопорушення в цілому для державних і суспільних інтересів, у тому числі для економічної системи і прав конкретних суб'єктів (суб'єктів господарювання і споживачів).

Зловживання монопольним становищем на ринку як протиправне діяння, що порушує антимонопольне законодавство, завдає шкоди конкурентним відносинам в економіці. Воно не завжди призводить до заподіяння шкідливих наслідків у вигляді збитків (майнової шкоди). Воно протиправне саме по собі і може бути пов'язане лише зі створенням можливості (небезпеки) заподіяння тієї або іншої майнової шкоди.

З суб'єктивної сторони будь-яке правопорушення характеризується — наявністю вини. Якщо згідно із законодавством, що діяло раніше, мета була обов'язковим елементом складу правопорушення, то за Законом про захист для кваліфікації діяння як зловживання монопольним становищем на ринку не є обов'язковим установлення його безпосередньої мети — недопущення, обмеження або усунення конкуренції. Важливо, що воно призводить або може призвести до таких результатів. Однак вважаємо, що для кваліфікації певного діяння суб'єкта господарювання, що займає монопольне становище на ринку, як зловживання монопольним становищем, важливе значення має дослідження намірів і цілей суб'єкта, що свідчать про його прагнення до досягнення певних вигідних для нього наслідків на шкоду конкуренції в цілому.

Спеціальним суб'єктом цього правопорушення може бути тільки суб'єкт господарювання, що займає монопольне становище на ринку. При визначенні поняття «суб'єкт господарювання» слід виходити з визначення цього поняття у ст. 1 Закону про захист. В антимонопольній практиці вже були випадки визначення групи підприємств як єдиного суб'єкта господарювання. Суб'єктом цього правопорушення може бути тільки одна особа (на відміну, наприклад, від антиконкурентних погоджених дій, де правопорушення вчиняють дві й більше осіб). Для кваліфікації тих або інших дій як зловживання суб'єктом господарювання монопольним становищем необхідні дві умови; по-перше, установлення володіння ним монопольним становищем (і, відповідно, монопольною владою) на ринку; по-друге, використання з метою придбання або захисту цієї влади незаконних дій, що спричинюють або можуть спричинити негативні наслідки для конкуренції, прав інших суб'єктів господарювання або споживачів. При цьому слід відрізняти ці незаконні дії, спрямовані на встановлення, зміцнення, розширення або зберігання, консолідацію монопольної влади, від не заборонених законодавством і, більше того, дій у конкуренції, що заохочуються державок).

Таке правопорушення, як зловживання монопольним становищем, тягне юридичну відповідальність. Це необхідно для стабілізації механізму, спрямованого на усунення диспропорції на ринку і поновлення конкурентних відносин. Охоронно-правові засоби, у тому числі застосування засобів юридичної відповідальності до суб'єктів господарювання, що порушують антимонопольне законодавство, зокрема, зловживають монопольним становищем, можна також розглядати як коригування поведінки, що вийшла за рамки дозволеної законодавством. При цьому монопольна структура може продовжувати свою законну діяльність, якщо не була застосована така санкція, як примусовий поділ. Застосовувані засоби юридичної відповідальності до суб'єктів, що займають монопольне становище на ринку, можуть вважатися засобами, здійснюваними в рамках охоронного державного впливу на їх діяльність. Ці охоронно-правові засоби впливу відрізняються примусовим характером і мають характер санкцій, що тягнуть несприятливі правові наслідки для правопорушників.

Відповідальність за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку встановлено розділом VII Закону про захист.

Хоча в Законі про захист на відміну від Закону «Про обмеження монополізму» є ст. 52, що має назву «Види відповідальності», однак нею не передбачені галузеві види відповідальності, а лише вказано, що порушення законодавства про захист економічної конкуренції тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

До найпоширеніших заходів відповідальності за зловживання монопольним становищем слід насамперед віднести штрафи, що накладають органи Антимонопольного комітету України. Порівняно з регламентацією накладення штрафів у ст. 19 Закону про обмеження монополізму, що діяв раніше, у чинному Законі про захист (ст. 52) застосування штрафів розширено і є більш жорстким. На відміну від Закону про обмеження монополізму, який передбачав накладення штрафів тільки на суб'єктів господарювання — юридичних осіб, Закон про захист вказує про накладення штрафів на всіх осіб (включаючи фізичних), що визнані суб'єктами господарювання згідно зі ст. 1 Закону.

Вдвічі збільшений розмір штрафу — замість штрафу в розмірі до 5 % виручки суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф (як було передбачено у ст. 19 Закону про обмеження монополізму), Закон про захист передбачає штраф у розмірі до десяти відсотків прибутку (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, а якому накладається штраф (ч. 2 ст. 52).

На відміну від Закону про обмеження монополізму вперше Закон про захист передбачає спеціальні правила накладення штрафів у разі наявності незаконно одержаного прибутку, який перевищує десять відсотків зазначеного прибутку (виручки), тоді штраф накладається в розмірі, що не перевищує потрійного розміру незаконно одержаного прибутку (ч. 2 ст. 52). При цьому визначено, що розмір незаконно одержаного прибутку може бути обчислено оціночним шляхом. Крім того, зазначено, що прибуток (виручку) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) визначають як сумарну вартість прибутку (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) усіх юридичних та фізичних осіб, що входять до групи, яка визнається суб'єктом господарювання відповідно до ст. І Закону (ч. З ст. 52 Закону).

Спеціальні правила передбачені в Законі про захист стосовно кількох юридичних та/або фізичних осіб — суб'єктів господарювання, що входять до групи, яка визнається суб'єктом господарювання, що вчинив діяння (дії, бездіяльність), які призвели до порушення законодавства про захист економічної конкуренції зазначеним суб'єктом господарювання, та/або мають права, без яких вчинення порушення було б неможливим, та/або отримали чи можуть отримати переваги в конкуренції чи інші вигоди. У таких випадках штраф накладається на суб' єкт господарювання в особі юридичних та/або фізичних осіб, які вчинили наведені діяння (дії, бездіяльність) або отримали чи можуть отримати наведені вигоди. Під вигодою розуміють, зокрема, можливість впливати на діяльність інших юридичних та/або фізичних осіб — суб'єктів господарювання, одержання частини їх прибутку (ч. 4 ст. 52).

У разі, якщо суб'єкт господарювання працював менше одного року, розмір штрафу обчислюють від прибутку (виручки) суб'єкта господарювання за весь час до прийняття рішення про накладення штрафу (ч. 7 ст. 52 Закону про захист) (у ст. 19 Закону про обмеження монополізму було передбачено, що цей час визначається до передування правопорушення).

Незмінним залишилося одне правило, що було передбачене в ст. 19 Закону про обмеження монополізму: рішення про накладення штрафів у розмірах понад одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймають виключно Антимонопольний комітет України, адміністративна колегія Антимонопольного комітету України на їх засіданнях (ч. 6 ст. 52 Закону про захист).

Накладення штрафів на суб'єктів господарювання здійснюється Антимонопольним комітетом України, його постійно діючими та тимчасовими адміністративними колегіями, державним уповноваженим Антимонопольного комітету, адміністративними колегіями територіальних відділень Антимонопольного комітету.

В юридичній літературі немає єдності думок з питання про галузеву належність штрафів, що накладаються антимонопольними органами. Деякі вчені вважають, що це заходи цивільно-правової або майнової відповідальності.

З цією думкою важко погодитися. Специфіка цивільно-правової відповідальності полягає в тому, що вона має переважно компенсаційний (правовідновлювальний) характер і реалізується в судовому порядку. Однак аналізована відповідальність має штрафний, а не поновлювальний характер і накладається не в судовому порядку, а антимонопольними органами. Отже, визнання штрафів, що накладаються антимонопольними органами, заходами цивільно-правової відповідальності суперечило б сутності, спрямованості цивільно-правової відповідальності та процесуальному порядку її реалізації.

У звітах Антимонопольного комітету України штрафи, що накладаються ним, мають назву санкції або відповідальність фінансового характеру. При цьому в одну групу відповідальності фінансового характеру за порушення антимонопольного законодавства юридичних осіб об'єднуються накладення штрафів, вилучення прибутку і відшкодування збитків.

Така назва не відповідає правовій природі штрафу, що накладає Антимонопольний комітет, оскільки ці правопорушення не є фінансовими правопорушеннями, не пов'язані з власне фінансовою сферою. Тому словосполучення «фінансові санкції» слід розцінювати як умовне найменування. Вважаємо, що стягнення (накладення) штрафів органами Антимонопольного комітету України на суб'єктів господарювання за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, в тому числі за зловживання монопольним становищем, слід розцінювати як специфічний захід відповідальності.

Це відповідальність не перед контрагентом, а перед державою за порушення вимог до господарської діяльності, що виражається в стягненні штрафу, яке тягне обмеження майнових прав суб'єктів господарювання у вигляді додаткових майнових обтяжень.

На практиці при визначенні розмірів штрафів органи Антимонопольного комітету України враховують істотність впливу порушення на конкуренцію на відповідному ринку, розмір незаконно одержаного прибутку та завданих збитків, повторність і тривалість порушення, поведінку відповідача після виявлення органами Комітету ознак порушення, його фінансове становище та інші обставини.

Згідно з ч. 1 ст. 55 Закону про захист особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до суду, господарського суду із заявою про її відшкодування.

Новелою Закону про захист є те, що за аналізоване правопорушення, як і за деякі інші, установлена підвищена відповідальність у вигляді відшкодування збитків у подвійному розмірі заподіяної шкоди (ч. 2 ст. 55).

Отже, мірою юридичної відповідальності за порушення антимонопольного законодавства є відшкодування в подвійному розмірі збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем, що здійснюється за позовами заінтересованих осіб у порядку, передбаченому цивільним законодавством України, або відшкодовуються порушником зазначеним особам добровільно.

Поширеною практикою залишалося відшкодування порушниками антимонопольного законодавства збитків потерпілим без розгляду судами (господарськими судами) відповідних позовів. Найчастіше це мало місце за результатами розгляду справ про зловживання монопольним становищем на ринках житлово-комунальних послуг.

Поряд із прямим поверненням потерпілим збитків, понесених унаслідок вчинення порушень антимонопольного законодавства, припинення органами Комітету зловживань монопольним становищем у вигляді встановлення монопольно високих, дискримінаційних цін і відповідне зменшення цін (тарифів) па продукцію (роботи, послуги) монопольних утворень дало змогу запобігти значним матеріальним витратам українських підприємців і споживачів, які отримали можливість спрямувати вивільнені таким чином кошти на поповнення обігових коштів, виплати заборгованості із заробітної плати тощо.

Як у цілому стягнення збитків вважається загальним заходом або формою цивільно-правової відповідальності, так і однозначно стягнення збитків у зазначеному порядку має визначатися цивільно-правовою або майновою відповідальністю.

На відміну від Закону про обмеження монополізму, чинний Закон про захист не передбачає такий захід відповідальності, як вилучення незаконно одержаного в результаті зловживання монопольним становищем на ринку суб'єктами господарювання прибутку, що стягується до державного бюджету судом або господарським судом.

Засоби цивільно-правової відповідальності, передбачені за порушення антимонопольного законодавства України, зокрема, за зловживання монопольним становищем суб'єкта господарювання на ринку, в загальному правовому механізмі захисту конкуренції на товарних ринках займають одне зі значних місць. Це пояснюється насамперед переважно компенсаційним характером цивільно-правової відповідальності, що в цілому відповідає загальній спрямованості антимонопольного законодавства і діяльності антимонопольних органів на підтримку конкуренції на ринку та її захист.

Стаття 53 Закону про захист, як і ст. 16 Закону про обмеження монополізму, передбачає примусовий поділ як санкцію за зловживання монопольним становищем. Однак є і відмінності. Якщо в Законі про обмеження монополізму стаття, що передбачає примусовий поділ, містилася в розділі IV «Державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства», то в Законі про захист цю статтю (ст. 53) розміщено в розділі VIII «Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції». Це вважаємо більш виправданим, оскільки примусовий поділ є не стільки засобом державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, скільки насамперед санкцією, засобом юридичної відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції. У Законі про захист ідеться про примусовий поділ не монопольних утворень (як це було в Законі про обмеження монополізму), а суб'єктів господарювання, що займають монопольне становище на ринку. Цю зміну теж вважаємо виправданою, бо в Законі про захист немає визначення поняття «монопольне утворення».

Інші положення стосовно примусового поділу (обставини, за якими він не застосовується, строк виконання рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ — не менше шести місяців, здійснення реорганізації на розсуд суб'єкта господарювання за умови усунення монопольного становища па ринку), які були передбачені Законом про обмеження монополізму, практично в тому самому вигляді ввійшли у ст. 53 Закону про захист. Заходами адміністративної відповідальності за зловживання монопольним становищем на ринку є передбачене ст. 166-1 АК України накладення штрафів на фізичних осіб — посадових осіб органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно — господарського управління і контролю, керівників підприємств, а також громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

Отже, підставою для юридичної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку є склад цього правопорушення, що включає чотири елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону.

Зловживання суб'єктом господарювання монопольним становищем на ринку тягне юридичну відповідальність різної галузевої приналежності.

• монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (статті 4-6);
• виконання додаткового обов'язку підприємствами-монополістами щодо укладення державного контракту та виконання державного замовлення (п. 8 ст. 2, п. 2 от. 4 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»);
• додержання вимог, що пред'являються до суб'єктів господарювання як учасників економічної концентрації (статті 14, 15, 231"-Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»).

На жаль, на законодавчому рівні відсутнє визначення поняття «економічна концентрація». Однак здійснення контролю за економічною концентрацією є одним із завдань органів Антимонопольного комітету України (ст. З Закону України «Про Антимонопольний комітет України»).

Як зазначає Н. Саніахметова, економічна концентрація — це поглинання, злиття, приєднання і всі інші засоби встановлення одним суб'єктом підприємницької діяльності контролю над усією або частиною господарської діяльності іншого суб'єкта підприємництва [38, с.28-29].

Нормативну базу здійснення контролю за економічною концентрацією, окрім Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», становлять:

1. Постанова Кабінету Міністрів України «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків (у редакції від 22.11.99 р. № 2121);

2. Положення про контроль за економічною концентрацією, затверджене Розпорядженням Антимонопольного комітету України від 25.05.98 р. № 134-р.Здійснення економічної концентрації передбачає, зокрема, надання згоди антимонопольними органами на:

• створення суб'єктів господарювання;
• вступ суб'єктів господарювання в об'єднання;
• злиття суб'єктів господарювання;
• набуття у власність або одержання в управління активів (майна) суб'єктів господарювання;
• набуття у власність або одержання в управління часток (актів, паїв) суб'єктів господарювання;
• оренду цілісних майнових комплексів.

Отже, погодженню підлягають не тільки створення, реорганізація, ліквідація та об'єднання підприємств, що призводять до монополізації ринку товарів, а й інші організаційно-правові форми поєднання інтересів реальних та потенційних конкурентів, що діють на одному товарному ринку і спричинюють вертикальну інтеграцію та відповідне обмеження конкуренції.

• Необхідною умовою економічної концентрації є подання відповідної заяви суб'єктами господарювання до анти монопольних органів про надання:
• згоди на концентрацію;
• попередніх висновків про концентрацію;
• висновків про можливість оренди та умови оренди цілісного майнового комплексу підприємства чи його структурного підрозділу, що перебуває у державній, комунальній власності або належить Автономній Республіці Крим.

Недотримання вимог щодо процедури здійснення економічної концентрації є юридичною підставою для накладення штрафів на суб'єктів господарювання — юридичних осіб у розмірі до 5 відсотків виручки суб'єктів господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

Підсумовуючи зазначене, вважаємо, що право на участь у добросовісній конкуренції є похідним від права на підприємницьку діяльність як суб'єктивного юридичного права. Звідси — право на участь у добросовісній конкуренції є природним та невід'ємним правом людини. Крім того, оскільки держава відповідає перед людиною за свою діяльність, змістом її обов'язку бути гарантом підтримки добросовісної конкуренції є запровадження системи організаційно-правових заходів протидії, обмеження чи усунення негативних економічних наслідків, які можуть виникнути за відсутності конкуренції.

Наявність конституційних гарантій захисту конкуренції є ключовим елементом державного регулювання ринкових відносин в Україні — і, як зазначено в Указі Президента України «Про основні напрямки конкурентної політики на 1999-2000 роки та заходи щодо їх реалізації» від 26.02.99 р., внаслідок вжитих державою протягом останніх років правових та організаційних заходів в Україні створено умови для практичної реалізації положень Конституції України щодо забезпечення захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, запобігання зловживанню монопольним становищем на ринку, неправомірному обмеженню конкуренції та недобросовісній конкуренції.

З огляду на викладене доцільним буде з'ясування цілей конкурентного законодавства як елемента державного (антимонопольного) регулювання.

Мета конкурентного законодавства містить вказівку на бажаний кінцевий результат, який досягається при здійсненні правових установ. Як влучно зазначає Г. Знаменський, «мета становить іманентну властивість як права в цілому, так і кожної правової норми, оскільки безцільних правових норм просто не існує» [25. с.46].

Згідно із ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує соціальну спрямованість економіки. А тому сутність соціальної спрямованості державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності обумовлена метою забезпечення цілісності та соціальної стабільності суспільства. Останнє досягається через збалансування процесів обміну «суспільство» — «індивід», що мають місце за умов ринку [15, с.69].

Оскільки право на працю та право на підприємницьку діяльність обумовлені як природою самого права, так і суспільними обставинами, вони є соціальними за своєю суттю.

Отже, конкурентне законодавство коригує відповідним чином поведінку учасників ринкових процесів з метою узгодження приватних і публічних інтересів. Саме в цьому вбачається соціальна спрямованість державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.

Об'єктом конкурентного законодавства є поведінка суб'єктів господарювання та структура економіки в цілому. У свою чергу, ефективність структури економіки становить зміст економічної цілі конкурентного законодавства. Державна підтримка конкуренції забезпечує ефективність виробництва, відповідність між інтересами розвитку окремих суб'єктів господарювання, реалізацію політики модернізації в промисловості та існування різноманітних форм власності.

Мету конкурентного законодавства в правовому аспекті можна сформулювати як посилення суспільного господарського порядку. Такий порядок — це заснована на законодавстві та реальних інтересах суспільства система правових та економічних засобів, спрямована на забезпечення стабільності й ефективності господарювання, задоволення і захист інтересів господарюючих суб'єктів [15, с.67].

Іншими словами, суспільство за допомогою конкурентного законодавства створює для всіх без винятку учасників ринкових відносин певні «правила гри». Останнє є сукупністю умов, форм і способів господарювання. Метою формування правил ринкової поведінки і сприяння розвитку партнерських відносин в умовах добросовісної конкуренції.

Правові цілі конкурентного законодавства залежать від сфери дії нормативного акту в структурі вказаного законодавства. Так, основною метою Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» є здійснення за допомогою правових норм контрольно-регулюючого впливу на діяльність монопольних утворень. 1 навпаки, основна мета Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» — захист конкурентів (споживачів) від некоректної і оманливої поведінки (недобросовісної конкуренції) та від осіб, які намагаються в такий спосіб отримати невиправдані переваги на ринку.

Отже, цілі конкурентного законодавства спрямовані на зміну поведінки суб'єктів господарювання. Ця поведінка оцінюється під кутом зору заборон, додаткових обов'язків та спеціальних вимог, що містяться в конкурентних правових нормах. За цих обставин йдеться про правові цілі законодавства та про досягнення позитивних результатів від реалізації їх.

Однак досягнення правових результатів (зміна поведінки через правовий вплив) пов'язано із настанням певних соціально-економічних наслідків за умов ринкового господарювання. А тому є підстави виділити в конкурентному законодавстві, крім правових, соціальні та економічні цілі.

На закінчення слід зазначити, що як економіко-правове явище підтримка конкуренції охоплює:

• конституційний обов'язок держави забезпечити захист добросовісної конкуренції;
• право підприємців на участь у добросовісній конкуренції;
• окреслення та досягнення цілей конкурентного законодавства.

3.3. Цілісна система захисту конкуренції

Десятиріччя Антимонопольного комітету України є, разом з тим, десятиріччям системи захисту економічної конкуренції в Україні. Система захисту економічної конкуренції характеризується наявністю двох ланок:

• правової, яка охоплює закони та нормативно-правові акти, що регулюють діяльність суб'єктів господарювання як носіїв пропозиції і попиту (горизонтальний зріз відносин у конкуренції) і діяльність органів державної влади, які здійснюють адміністративні повноваження у сфері розвитку та захисту конкуренції (вертикальний зріз відносин у конкуренції);

• організаційної, яка включає в себе як державні органи, так і недержавні інститути та організації, діяльність яких спрямована на застосування норм законодавства та/або на сприяння утвердженню в суспільстві дотримання чесних звичаїв у підприємництві, розвитку добросовісної, суспільно ефективної конкуренції.

В Україні, враховуючи особливості історичного розвитку, а також сучасний рівень правової та економічної культури суспільства, система захисту економічної конкуренції сформувалася, у першу чергу, завдяки розробці та розвитку конкуренційного законодавства. Цей процес відбувався за ініціативи та безпосередньої участі Комітету.

Конкуренційне законодавство- це самостійна галузь законодавства, що складається із законів та підзаконних нормативно-правових актів, які визначають правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямовані на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин.

Сьогодні норми конкуренційного законодавства містяться більше ніж у тисячі актах законодавства. Конкуренційні закони складаються з норм не лише матеріального, але й процесуального права. Комітетом розроблено також низку підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють конкуренційний процес та забезпечують методичну основу застосування норм конкуренційного законодавства.Під впливом інтенсивного розвитку конкуренційного законодавства в Україні сформувалося конкуренційне право як наука і навчальна дисципліна. Конкуренційне право має самостійний предмет та методи регулювання, власні джерела права.За десятиріччя розвитку та вдосконалення конкуренційне законодавство України увібрало в себе найкращі досягнення європейського конкуренційного права. У "фундамент" конкуренційного законодавства закладено такі базові правові принципи, як законність, гласність, захист конкуренції на засадах рівності фізичних та юридичних осіб перед законом та пріоритету прав споживачів.Необхідно зазначити, що конкуренційне право має також низку особливостей. До них можна віднести, наприклад, те, що конкуренційні норми охоплюють усі без винятку сфери суспільних відносин у частині виробництва, реалізації або придбання товарів і послуг, незалежно від того, чи регулюються ці відносини паралельно нормами цивільного, адміністративного чи господарського права.Крім того, як уже зазначалося, конкуренційне законодавство України врегульовує не лише відносини у сфері конкуренції між суб'єктами господарювання, суб'єктами господарювання та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, але й відносини між суб'єктами господарювання, органами державної влади, органами місцевого самоврядування та Комітетом як основним суб'єктом державного контролю за дотриманням законності в конкуренційних правовідносинах.З метою підвищення правосвідомості та правової відповідальності, конкуренційне законодавство забезпечує преференції для тих учасників конкуренції, поведінка яких на ринку відрізняється добросовісністю і, навпаки, передбачає жорстку відповідальність за нечесну і недобросовісну поведінку на ринку.

Основними джерелами конкуренційного права України є: Конституція України як законодавча основа конкуренційного права; спеціальні закони, які визначають механізм правового регулювання у сфері економічної конкуренції; акти Президента України; акти Кабінету Міністрів України; акти Антимонопольного комітету України; відомчі акти; міжнародні угоди; практика судів; чесні звичаї у підприємництві.

Частина 3 статті 42 Конституції України містить найважливіші конституційні положення у сфері захисту конкуренції, а саме: держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності; не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція; види і межі монополії визначаються законом. Усе конкуренційне законодавство України виростає із цих положень Конституції.Суспільна цінність норм статті 42 Конституції України полягає в тому, що забезпечення державного захисту конкуренції проголошено як непересічний постулат побудови українського державно-правового механізму та економічної моделі суспільства, визначені основні види неправомірної поведінки на ринку, встановлено правову необхідність існування в економіко-правовому просторі добросовісної, суспільно ефективної конкуренції.

З точки зору правозастосовчої практики, частина 3 статті 42 Конституції України дає право будь-яким суб'єктам конкуренційно-правових відносин (суб'єктам господарювання, громадянам тощо) вимагати забезпечення захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, захищати свої права та інтереси у сфері конкуренції, зокрема, безпосередньо шляхом звернення до суду.У статтях 85 та 106 Конституції України також містяться важливі для інституціонального забезпечення системи захисту конкуренції положення щодо порядку призначення та звільнення Голови Антимонопольного комітету України.

Наступним системоутворюючим джерелом конкуренційного права є спеціальні закони у сфері захисту економічної конкуренції. До таких слід віднести Закони України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 року № 2210-ІІІ, "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 року № 236/96-ВР та "Про Антимонопольний комітет України" від 26 листопада 1993 року № 3659-ХІІ.Закон України "Про захист економічної конкуренції" містить основні поняття конкуренційного законодавства, базові положення таких інститутів конкуренційного права, як узгоджені дії, концентрація суб'єктів господарювання, вичерпний перелік конкуренційно-правових деліктів, основоположні норми конкуренційного процесу, визначає санкції відповідальності за порушення конкуренційного законодавства.Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" встановлює правові засади захисту від будь-яких дій у конкуренції, що суперечать чесним звичаям у підприємницькій діяльності, та містить визначення матеріальних складів правопорушень у вигляді неправомірного використання фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень, дискредитації суб'єкта господарювання, неправомірного використання комерційної таємниці тощо, а також передбачає особливості процесуальних засад припинення недобросовісної конкуренції.Цей Закон повернув у правовий обіг поняття чесних звичаїв у підприємницькій діяльності, якого не існувало в колишньому радянському праві. Запровадження цього поняття в українському законодавстві та праві є важливим кроком у зміцненні права захисту від недобросовісної конкуренції і стимулюванні розвитку інститутів підприємницького саморегулювання та громадського контролю у цій сфері. Закон України "Про Антимонопольний комітет України", як випливає з його назви, врегульовує питання діяльності органів Комітету. Норми цього Закону визначають статус Комітету, структуру та повноваження системи органів Комітету у сфері захисту конкуренції, містять базові положення щодо взаємодії органів Комітету з Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої та судової влади.Цей Закон є, певною мірою, революційним у сфері побудови державно-правового механізму в нашій державі, і не в останню чергу завдяки останнім змінам, внесеним в нього Законом України "Про внесення змін до деяких законів України з питань захисту економічної конкуренції" від 20 листопада 2003 року № 1294-IV5, коментуючи який, Голова Антимонопольного комітету Олексій Костусєв зазначив: "Цей Закон відкриває ширші горизонти у сфері захисту економічної конкуренції і дає більші можливості для контролю за ціновою стабільністю на соціально важливих ринках. Закріпивши позиції Закону "Про захист економічної конкуренції", новий Закон узгодив із ним інші нормативні акти у сфері конкуренції, усунувши в такий спосіб існуючі досі законодавчі протиріччя".

Сьогодні у конкуренційному законодавстві з'явилося принципово нове для вітчизняної державно-правової системи поняття "державний орган зі спеціальним статусом". Це поняття означає, насамперед, що Комітет не вийшов із системи органів виконавчої влади, але зайняв у цій системі особливе місце, викликане його роллю і впливом на формування конкурентної політики держави.Згідно із Законом особливості спеціального статусу Комітету обумовлюються його завданнями та повноваженнями, зокрема роллю у формуванні конкурентної політики, і полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення Голови Комітету, його заступників, державних уповноважених Комітету, голів територіальних відділень, у спеціальних процесуальних засадах діяльності Комітету тощо.

Контроль за діяльністю Комітету відповідно до Закону України "Про Антимонопольний комітет України" здійснюється Президентом України, щороку Комітет звітує про свою діяльність перед Верховною Радою України. Оновлений Закон України "Про Антимонопольний комітет України" містить низку повноважень Комітету у сфері формування і реалізації конкурентної політики держави, зокрема щодо участі Комітету в розробці і внесенні Президенту України та Кабінету Міністрів України пропозицій щодо проектів нормативно-правових актів з питань конкурентної політики, розвитку і захисту конкуренції та демонополізації економіки. Закон посилює гарантії незалежності Комітету у своїй діяльності від інших органів державної влади. Незалежний статус Комітету знаходить своє відображення в нормах щодо відносин Комітету з Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою України, а також у тому, що тепер законом визначається статус голів територіальних відділень Комітету і статус його адміністративних колегій, що, як і Комітет, приймають загальнообов'язкові рішення.Посилюються процесуальні гарантії діяльності Комітету. Комітет сповідує такі принципи. Якщо орган влади має право приймати загальнообов'язкові рішення, то його діяльність і процедура повинні бути абсолютно прозорими для підприємців, для пересічних громадян і для юристів, адвокатів, які представляють інтереси бізнесу. Серед цих процесуальних гарантій — право на ознайомлення з матеріалами справи, на подання клопотання про призначення експертизи і право брати участь у прийнятті рішення Комітетом. Комітет допускає до участі в обговоренні рішень осіб, які є заявниками або відповідачами. На наш погляд, це має призвести до того, що рішення будуть ще більш професійними, виваженими і відповідатимуть тим юридичним фактам, які досліджуються Комітетом.

Тобто, новий статус Комітету, якщо виділити його в певну систему координат, робить Комітет фактично одним із центральних державних органів у сфері формування і реалізації конкурентної політики держави.

Джерелами конкуренційного права також є інші закони, які містять конкуренційно-правові положення. Таких законів — десятки. Зокрема до них належать Кримінальний кодекс України та Кодекс України про адміністративні правопорушення.Державно-правова думка в Україні загалом заперечує так звану "криміналізацію" конкуренційного законодавства, виходячи з того, що існуючі правові механізми дозволяють достатньо ефективно виявляти і припиняти конкуренційні правопорушення. Тому на сьогодні у Кримінальному кодексі України містяться лише спеціальні норми — статті 228 та 229, якими передбачено кримінальну відповідальність за такі злочини у конкуренції, як примушування до антиконкурентних узгоджених дій, які заборонені конкуренційним законодавством, та незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення місця походження товару або інше умисне порушення права на ці об'єкти.Серед актів Президента України як джерел конкуренційного права чільне місце займають Укази "Про основні напрями конкурентної політики". Ці Укази відігравали і відіграють непересічну роль у функціонуванні механізму захисту економічної конкуренції. Указ Президента України "Про основні напрями конкурентної політики на 2002 — 2004 роки" від 19 листопада 2001 року № 1097/2001 містить концептуальну програму конкурентної політики держави, визначає комплекс заходів щодо її реалізації, які є підґрунтям для формування ефективного конкурентного середовища, удосконалення правил конкуренції, зменшення частки монопольного сектора в економіці України. Хоча такий вид джерел права є, в цілому, непритаманним для правових систем інших держав, в Україні він має свою юридичну і соціальну цінність.

Серед підзаконних актів — джерел конкуренційного права — також акти Кабінету Міністрів України, найважливішим з яких є Порядок надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 року № 219.

Особливе місце серед джерел конкуренційного права належить нормативно-правовим актам Антимонопольного комітету України. Донедавна серед правознавців точилися дискусії щодо того, чи мають право на життя акти Комітету як джерела права. При цьому робилися посилання на те, що відповідно до частини 2 статті 19 КонституціїУкраїни органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Разом з тим, наявність у системі джерел конкуренційного права підзаконних нормативно-правових актів Комітету не лише не суперечить Конституції України, а й прямо випливає з неї, оскільки статтею 8 Конституції передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Акти Комітету, які традиційно називають відомчими нормативно-правовими актами, розроблені та прийняті на основі Конституції України та спеціальних конкуренційних законів. Вони не містять положень, які суперечили б статті 19 та іншим статтям Конституції України, і спрямовані на більш детальне врегулювання конкуренційного процесу в межах засад, визначених матеріальними та процесуальними нормами конкуренційних законів. До основних підзаконних нормативно-правових актів Комітету належать: Правила розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затверджені розпорядженням Комітету від 19 квітня 1994 року № 5, зі змінами і доповненнями, Положення про концентрацію, затверджене розпорядженням Комітету від 19 лютого 2002 року № 33-р, Положення про узгоджені дії, затверджене розпорядженням Комітету від 12 лютого 2002 року № 26-р, Методика визначення монопольного (домінуючого) становища, затверджена розпорядженням Комітету від 5 березня 2002 року № 49-р та інші. Значна частина положень цих нормативно-правових актів, перевірена на практиці, стала підставою для написання відповідних положень законів.Наведені та інші підзаконні нормативно-правові акти і на сьогодні продовжують відігравати свою роль у правовому регулюванні конкуренційних відносин. Немає сумніву в тому, що цей інститут джерел конкуренційного права й надалі буде інтенсивно розвиватися на основі пункту 11 частини 3 статті 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", яким передбачено право Комітету приймати власні нормативно-правові акти у формі розпоряджень з питань, що належать до його компетенції.

Серед міжнародних угод як джерел конкуренційного права хотілося б відзначити Паризьку конвенцію з охорони промислової власності, стаття 10biz якої була врахована при розробці Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції".

Судова практикаяк джерело конкуренційного права має непересічне значення для вітчизняної системи захисту конкуренції, оскільки випливає з рішень, прийнятих судами за результатами розгляду спорів у сфері конкуренційних відносин. При цьому, норми конкуренційного законодавства застосовуються судами системно, у взаємозв'язку з іншими нормами законодавства України. Отже, судова практика становить базу для подальшого розвитку та удосконалення конкуренційного законодавства та є одним з інструментів реалізації конкурентної політики держави.Рішення Верховного Суду та господарських судів України з питань конкуренції систематично аналізуються в органах Комітету, обговорюються на нарадах і семінарах, копії рішень судів надсилаються для використання в роботі територіальним відділенням Комітету, використовуються Комітетом у нормотворчій діяльності.Як правило, спори за участю органів Комітету, що розглядаються Верховним Судом України та господарськими судами, пов'язані з найбільш важливими для функціонування економіки ринками товарів і послуг. Кожне рішення суду може на роки визначити напрями розвитку ринкових стосунків між суб'єктами господарювання у певних галузях економіки.Керівництво Верховного Суду України, Вищого господарського суду України, керівники господарських судів та судді цих судів приділяють значну увагу питанням правильного й однакового застосування судами конкуренційного законодавства, узагальненню практики його застосування.

Хотілося б відмітити вагомий внесок у справу розбудови та зміцнення системи захисту економічної конкуренції таких визначних суддів України, як Дмитро Притика, Микола Тітов, Анатолій Осетинський, Богдан Шицький, Сергій Демченко, Тетяна Новікова, Світлана Плахотнюк, В'ячеслав Джунь, Петро Карпечкін, Андрій Пінчук, Євген Першиков, Ольга Подоляк, Євгенія Борденюк, Борис Поляков, Василь Мельник та багатьох інших.

Без перебільшення можна констатувати, що рішення, які приймалися Верховним Судом України, Вищим господарським судом і господарськими судами Автономної Республіки Крим, обласними та міст Києва і Севастополя у конкретних справах, пов'язаних із врегулюванням спорів у сфері конкуренції, дозволили не допустити руйнації утвореної за останні дев'ять років організаційної і правової системи захисту економічної конкуренції в Україні, запобігти спробам окремих суб'єктів господарювання, шляхом вирішення спорів у господарських судах, фактично призупинити діяльність Комітету та унеможливити виконання покладеного на Комітет завдання щодо здійснення державного контролю за дотриманням конкуренційного законодавства.До джерел конкуренційного права також належать чесні звичаї у підприємництві. Поняття "чесні звичаї" належить до оціночних понять. Чесні звичаї у підприємництві формуються у вигляді певної сталої практики господарських відносин між суб'єктами господарювання на певній території або у певній галузі господарської діяльності. Загалом такі звичаї визначають, які дії учасників відносин у конкуренції є чесними та прийнятними у діловому обороті, а які — нечесними та не прийнятними з точки зору більшості учасників цих відносин.Із набуттям чинності Законом України "Про захист від недобросовісної конкуренції", стаття 1 якого визначає загальний склад будь-якого правопорушення у вигляді недобросовісної конкуренції як будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності, поняття "чесні звичаї" увійшло в конкуренційне законодавство та практику діяльності органів Комітету і судів. Застосовуючи це поняття при кваліфікації дій суб'єктів господарювання, органи Комітету та суди мають змогу виявляти нові види недобросовісної конкуренції. Тобто, формується поточна практика виявлення і припинення дій у вигляді недобросовісної конкуренції, яка пізніше отримає своє законодавче закріплення.Відповідність будь-яких дій суб'єктів господарювання чесним звичаям у підприємництві може бути встановлена шляхом опитування підприємців певної галузі, професійних об'єднань, спеціалізованих установ та експертів, споживачів тощо. На основі отриманих даних, орган Комітету або, у разі судового спору, суд своїми рішеннями остаточно встановлюють ступінь відповідності дій суб'єкта господарювання чесним звичаям у підприємництві.Аналіз конкуренційного законодавства і правозастосовчої діяльності Комітету свідчить про те, що Комітет виступає не як представник якоїсь певної галузі чи сфери економічної діяльності, а як представник суспільства.

Комітет не лише припиняє правопорушення чи приймає рішення про надання чи відмову в наданні дозволу на економічну концентрацію, а й прораховує наслідки прийнятого рішення для ефективності певної сфери життєдіяльності, галузі економіки, національної безпеки держави. Тому не дивно, що власне все конкуренційне законодавство як і норми Конституції, що регулюють сферу конкуренції, було написано в стінах Антимонопольного комітету України.

Перспективи розвитку конкуренційного законодавства.Ці перспективи пов'язані з перспективами розвитку всієї системи захисту економічної конкуренції, паралельним, взаємодоповнюючим розвитком її законодавчої та організаційної складових.

Подальше вдосконалення конкуренційного законодавства України має відбуватися за наступними основними напрямами.

Кодифікація норм конкуренційного процесу.Основним завданням на цьому напрямі є розробка Конкуренційно-процесуального кодексу, який би повністю усунув існуючі білі плями, що виникають у взаємовідносинах органів Комітету і бізнесу, у процесі розслідування справ про конкуренційні правопорушення і прийняття рішень у них органами Комітету, зокрема при:

• вилученні в суб'єктів господарювання інформації з обмеженим доступом та безумовного забезпечення її захисту;

• розширенні прав суб'єктів господарювання у конкуренційному процесі;

• забезпеченні можливості утаємничення органами Комітету імені заявника, який надає конфіденційну інформацію тощо.

Удосконалення матеріальних норм конкуренційного права.Насамперед — це удосконалення поняття "антиконкурентні узгоджені дії" і розробка положень, які дозволять суспільству значно ефективніше, ніж нині, виявляти і припиняти таємні змови суб'єктів господарювання, які у традиції конкуренційного права Європи і світу відомі як "картельні змови".Пошук має йти в такому напрямі, щоб норма права дозволяла визначати як антиконкурентні дії вчинення суб'єктами господарювання схожих дій (бездіяльності) на ринку товару, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції у разі, коли аналіз ситуації на ринку товару спростовує наявність об'єктивних причин для вчинення таких дій (бездіяльності).Разом з тим, розробка таких норм має врахувати та усунути небезпеку, що полягає у тому, що до відповідальності за такі правопорушення можуть бути притягнені суб'єкти господарювання, які діяли "паралельно" на ринку.Потребують вдосконалення положення щодо концентрації, на яку необхідне отримання дозволу Комітету. В цілому, таке удосконалення пов'язане з необхідністю охопити дозвільною процедурою дії суб'єктів господарювання, які у випадку такої концентрації, зокрема вчиненої у вигляді створення двома або більше суб'єктами господарювання нового суб'єкта господарювання, можуть монополізувати певний ринок товарів, послуг.Також необхідним є введення в конкуренційне законодавство поняття "афілійовані особи". У законопроекті "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" передбачено відповідні доповнення до Закону України "Про захист економічної конкуренції", в яких, зокрема, пропонується таке визначення цього поняття: афілійовані особи — фізичні особи, які є членами однієї сім'ї (чоловік (дружина), батьки, усиновителі, опікуни (піклувальники), брати, сестри, діти та їхні чоловіки, дружини) і мають можливість впливати на господарську діяльність суб'єкта господарювання.Планується істотно переробити положення, що стосуються антиконкурентних дій органів влади, передбачивши більш жорстку відповідальність органів влади за порушення у сфері конкуренції.Продовження роботи у напрямі вдосконалення матеріальних складів правопорушень у сфері недобросовісної конкуренції, зокрема щодо передбачення в законодавстві відповідальності за такий вид недобросовісної конкуренції, як поширення неправдивої інформації щодо конкурентів, їхньої діяльності. Після прийняття Конкуренційно-процесуального кодексу, фактичним завершенням формування конкуренційного законодавства стане прийняття Конкуренційного кодексу України, в якому буде кодифіковане усе конкуренційне законодавство, його матеріальні та процесуальні норми.

Вдосконалення організаційної системи захисту економічної конкуренції полягатиме у:

• створенні в українській державі спеціалізованого суду з питань конкуренції;

• створенні та забезпеченні умов функціонування громадських організацій, професійних об'єднань у сфері захисту конкуренції, які представляли б інтереси певної галузі, споживачів тощо у сфері конкуренційних відносин;

• наповненні конкретним змістом для української державно-правової системи поняття "державний орган із спеціальним статусом", яким є Комітет;

• безпосередньому залученні до виконання окремих функцій у системі захисту економічної конкуренції ключових правоохоронних органів, а саме: СБУ, МВС, Митної служби України, з покладенням на них обов'язку засобами оперативно-розшукової діяльності виявляти антиконкурентні дії, зокрема таємні змови суб'єктів господарювання та надавати Комітету відповідну інформацію, виходячи з якої його органи проводили б відповідні розслідування та приймали рішення;

• вдосконаленні механізму погодження органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з Комітетом рішень, які можуть вплинути на конкуренцію.

Розвиток конкуренційного законодавства та завершення формування цілісної системи захисту економічної конкуренції в Україні є процесом, який нерозривно пов'язаний із зростанням правової та підприємницької культури суспільства. Найдосконаліші правові норми та державно-правові механізми не здатні забезпечити достатньо ефективний захист та розвиток конкуренції, якщо ідеї та цінності ринкової економіки (так само як ідеї та цінності демократії, правової держави тощо) не сприйняті суспільством у цілому. Тому нам необхідно досягти того стану, коли кожен учасник конкуренційних відносин (як підприємець, так і чиновник) буде усвідомлювати необхідність діяти у цьому процесі тільки добросовісно і правомірно, прямо пов'язуючи свою добросовісну конкурентну поведінку та високу конкурентність ринкової економіки із зростанням власного та суспільного добробуту, коли це є невід'ємною частиною його громадянської позиції.

3.4. Господарські суди України на захисті економічної конкуренції

Не викликає сумніву, що гальмом у розвитку будь-якого ринку є наявність монополіста, який має можливість (і в переважній більшості випадків використовує її) впливу на процеси ринку, в результаті чого зазнають шкоди інтереси учасників цього ринку та проміжний і кінцевий споживач товарів, робіт, послуг — покупець. Саме тому необхідною є ефективна дія запобіжних механізмів державного регулювання, норм конкуренційного законодавства.Визначальна роль у забезпеченні дотримання законності у сфері конкурентно-правових відносин, безумовно, належить органам Антимонопольного комітету України та, в свою чергу, — господарським судам України.Враховуючи специфічність положень конкуренційного законодавства та багатогранність і розмаїття вчинюваних правопорушень, постає необхідність розроблення єдиних методологічних підходів, забезпечення сталої практики застосування норм права про захист економічної конкуренції. Одним із найефективніших заходів досягнення поставлених завдань (цілей), на нашу думку, є розгляд справ про захист економічної конкуренції спеціальним складом колегій судів. У Вищому господарському суді України вже дещо зроблено для запровадження такої спеціалізації. Це дозволить підняти на більш високий рівень якість судових актів, що приймаються господарськими судами, і тим самим підвищити конституційні гарантії суб'єктів господарювання.Поряд з організаційними питаннями вважаємо за необхідне висвітлити і деякі правові проблеми, що виникають при розгляді господарськими судами України справ, пов'язаних із захистом економічної конкуренції.Одним із поширених правопорушень конкуренційного законодавства є неподання інформації на вимогу органів Антимонопольного комітету України. Така норма була передбачена ще в Законі України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" 1992 року та увійшла до нового Закону України "Про захист економічної конкуренції" 2001 року, прийнятого в розвиток відносин ринкової економіки та на забезпечення процесуально-правових засад розслідування антимонопольними органами правопорушень у сфері економічної конкуренції.Так, рішенням господарського суду Одеської області від 28.02.02 у справі № 17-6-32/02-297 позов Одеського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України задоволено, з підприємства-порушника стягнуто на користь держави штраф у розмірі 1000 грн і 1500 грн пені за порушення антимонопольного законодавства у вигляді неподання інформації.Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 18.04.02 вказане рішення залишено без змін. Відповідач звернувся з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України.На думку скаржника, суди повинні були керуватися Законом України "Про інформацію", який (на думку того ж таки скаржника) є пріоритетним перед Законом України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", оскільки позивач надсилав запити щодо надання інформації, в тому числі і такої, яка є конфіденційною, тому він перевищив свої повноваження, надані йому ст.ст. 3, 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" та ст. 8 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності". Вищий господарський суд України касаційну скаргу не задовольнив. При прийнятті рішення касаційна інстанція виходила з того, що відповідач, отримавши запити, не дав на них відповіді та пояснення щодо причин неподання інформації. Тобто вчинив дії, які кваліфікуються як порушення антимонопольного законодавства, за які згідно зі ст. 19 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" передбачена відповідальність у вигляді накладення штрафу.Вищий господарський суд України дійшов висновку, що посилання скаржника на Закон України "Про інформацію" не прийняті до уваги судами першої і апеляційної інстанцій правомірно, оскільки Антимонопольний комітет України має повноваження щодо отримання інформації, в тому числі й інформації з обмеженим доступом, відповідно до ст. 13 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності". Слід зазначити, що Верховний Суд України в постанові від 11.03.02 у справі № 7/11 вказав на правомірність дій Комітету щодо витребування інформації у формі запиту, оскільки чинним законодавством не передбачено конкретної форми вимоги державного уповноваженого щодо подання документів, письмових та усних пояснень, іншої інформації, у тому числі інформації з обмеженим доступом, необхідної для здійснення Комітетом покладених на нього завдань.Зазначена вимога може надсилатися суб'єктам господарювання (підприємцям) у будь-якій формі, крім тієї, щодо якої є пряма заборона закону.Статтею 19 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" була передбачена відповідальність суб'єктів господарювання за неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України або його територіальним відділенням. Що стосується надання неповної інформації, то в постанові Верховного Суду України від 11.02.02 у справі № 2/1/725а зазначено, що законодавством не передбачено права суб'єктів господарювання (підприємців) подавати витребувану державним уповноваженим або головою територіального відділення інформацію, необхідну для здійснення Антимонопольним комітетом покладених на нього завдань, частково чи ухилятися від надання окремих з витребуваних документів.Тому у випадку, якщо зазначена інформація у встановлений державним уповноваженим або головою територіального відділення строк подана в неповному обсязі, то цей факт є об'єктивним підтвердженням неподання інформації.Вказана норма Закону зазнала впливу практики та була змінена відповідно до набутого досвіду. Чинний Закон України "Про захист економічної конкуренції" передбачає відповідальність за неподання інформації, подання недостовірної інформації та подання інформації в неповному обсязі на запит органів Антимонопольного комітету України.Не менш важливе питання стосується проблем діяльності тимчасових адміністративних колегій Антимонопольного комітету України. Чи наділяються ці органи повноваженнями самого Антимонопольного комітету України та, зокрема, прийняття актів щодо притягнення до відповідальності суб'єктів господарювання? Друге питання полягає у з'ясуванні ознак зловживання монопольним становищем. Нерідко суб'єкти господарювання, які займають монопольне становище на ринку товарів та послуг, різними шляхами "пропонують" своїм контрагентам додаткові послуги, в яких ті не мають потреби. Наприклад, пропонують змінити будь-які реквізити в угоді, сплативши при цьому відповідну плату.Вказані питання були вирішені у Вищому господарському суді України при розгляді касаційної скарги Статутного територіально-галузевого об'єднання "Південна залізниця" (далі — Південна залізниця) у справі № 27/116 про визнання недійсною постанови Тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України від 01.03.01 № 1-п/ТК. Вищим господарським судом України справу направлено на новий розгляд, виходячи з наступного.Південна залізниця є суб'єктом природної монополії на ринку надання послуг користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту. Відповідно до ст. 4 Закону України "Про природні монополії", яка визначає органи, які регулюють діяльність суб'єктів природних монополій, державний контроль за додержанням антимонопольного законодавства у сферах природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його компетенції.Нормами ст. 14 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" передбачено, що для розгляду окремих справ про порушення антимонопольного законодавства та інших питань, віднесених до повноважень Комітету, утворюються постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії, які формуються з державних уповноважених та голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України в складі не менше трьох осіб.

Отже, зазначений закон безпосередньо передбачає, що до компетенції тимчасових адміністративних колегій належить розгляд окремих справ та інших питань, віднесених до повноважень Комітету.В даному випадку Комітет виступає як колегіальний орган та діє через свої адміністративні колегії.Тому, доводи скаржника та висновок суду першої інстанції про те, що постанова Тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України винесена з порушенням процесуальних засад, визначених антимонопольним законодавством України, є такими, що не відповідають чинному законодавству. Висновок апеляційного суду про те, що дії Південної залізниці в частині стягнення з клієнтів суми в розмірі 85,26 грн за послуги з реєстрації (присвоєння кодів) є такими, що підпадають під ознаки антимонопольного порушення у вигляді зловживання монопольним становищем шляхом нав'язування товару, непотрібного контрагенту, відповідає обставинам справи та чинному законодавству.Позивач здійснював перереєстрацію кодів з метою впорядкування внутрішньої роботи залізниці та стягував плату за це з клієнтів, які вже мали цей код. До того ж у більшості з них після перереєстрації він не змінився. Отже, їм було нав'язано повторне присвоєння коду. Тому постанова Тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України в частині накладення штрафу за порушення антимонопольного законодавства згідно з абз. 2 ст. 4 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" є обґрунтованою. Ще одне. При винесенні оскаржуваної постанови Тимчасова адміністративна колегія Антимонопольного комітету України встановила, що вимога щодо сплати однієї тисячі грн в рахунок майбутніх перевезень під час укладання договору "Про порядок оплати за транспортні послуги, пов'язані з перевезенням вантажу", застосовувалася Південною залізницею до своїх клієнтів довільно та безсистемно, що має ознаки нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів в нерівне становище.Доводи суду апеляційної інстанції про те, що вимога передоплати 1000 грн почала застосовуватись позивачем відповідно до наказу Міністерства транспорту України № 19 від 03.04.2000 щодо забезпечення дисципліни розрахунків за перевезення залізничним транспортом та скорочень бартерних операцій, не можуть бути прийняті судом до уваги лише на підставі того, що така вимога застосовувалась Придніпровською залізницею, оскільки остання застосовувала її як до нових клієнтів, так і до постійних відправників вантажів. Посилання позивача на ст. 62 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.98 № 457, відповідно до положень якої належні за перевезення вантажів і надання додаткових послуг платежі можуть вноситись готівкою, чеками, безготівково, якщо інше не передбачено законодавством, на станціях відправлення або передоплатою через розрахункові підрозділи залізниць, є необґрунтованим, оскільки застосовувалась до суб'єктів господарювання вибірково, що ставило останніх у нерівне становище між собою. Конкуренційні правопорушення доволі різноманітні, відрізняються як спектром складу правопорушень, так і ступенем негативних наслідків, які вони породжують. Однією з форм антиконкурентних проявів, здійснюваних суб'єктами господарювання є порушення правил чесних торгових, ділових звичаїв у підприємницькій діяльності.

Так, виступаючи в одній телепрограмі, президент ТОВ "Л" повідомив неправдиві відомості про СП "М", які могли завдати шкоду діловій репутації СП "М", підриваючи довіру до нього у теле-глядачів, що могли б бути його клієнтами. Тому, відповідно до ст. 8 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" Антимонопольним комітетом України була прийнята постанова від 31.10.01 № 29/7-П "Про порушення антимонопольного законодавства та накладення штрафу".Питання правомірності вказаної постанови було предметом розгляду господарськими судами першої та другої інстанції у справі № 10/2. Визнаючи постанову Антимонопольного комітету України недійсною, суди виходили з того, що висловлювання президента ТОВ "Л" в інтерв'ю телевізійному каналу — це особиста думка фізичної особи.Вищий господарський суд України скасував рішення судів нижчого рівня та направив справу на новий розгляд, вказавши при цьому наступне. В силу п. 2 ст. 16 Закону України "Про підприємства в Україні" керівник підприємства має право самостійно вирішувати питання діяльності підприємства, за виключенням віднесених статутом до компетенції інших органів керівництва даного підприємства і якщо інше не передбачено законодавством України.Судами не встановлені повноваження президента ТОВ "Л", які передбачені статутом, не встановлено в якості кого був представлений президент ТОВ "Л" у вказаному інтерв'ю, не досліджено питання можливості президента ТОВ "Л" як фізичної особи брати участь у господарській діяльності, про яку він говорив.Крім того, суди не звернули увагу на всі обставини, викладені в постанові Антимонопольного комітету України, де, зокрема, вказувалося на неодноразові звернення ТОВ "Л" до контролюючих органів із звинуваченнями на адресу СП "М" стосовно приховування прибутку. Однак, проведеними перевірками різних контролюючих органів зазначеного факту встановлено не було.Все це говорить про те, що судами вказані обставини не досліджувалися та юридичної оцінки їм надано не було.[37, с.3-5]

Наведені приклади із судової практики не вичерпують усі проблеми, які виникають при розгляді справ про захист економічної конкуренції. Тому, тут необхідна спільна клопітка робота Вищого господарського суду України та Антимонопольного комітету України. Вона може бути направлена на підготовку проектів роз'яснень Вищого господарського суду України та внесення змін до законодавства про захист економічної конкуренції.

Висновки

З поглибленням економічних перетворень і активізацією інтеграційних процесів усе актуальнішими стають питання розвитку конкурентних відносин, захисту товаровиробників і споживачів від зловживань монопольним становищем та недобросовісної конкуренції. В Україні, з часу здобуття незалежності економічна конкуренція почала перетворюватися з терміну, який можна було зустріти хіба що в наукових працях, на щоденну реальність, від якої ми залежимо. За останні дванадцять років нашій державі вдалося пройти непростий шлях від тотальної радянської монополії до ринкової економіки на основі конкурентних взаємин. Сьогоднi, за даними Антимонопольного комітету України, частка монопольного сектора у валовому внутрiшньому продуктi вже становить приблизно 40%. Це, без перебільшення, один з головних практичних результатiв реалiзацiї державної конкурентної полiтики. Проте, економiчно доцiльний рiвень монополiзацiї в країнi не повинен перевищувати 10-12%, саме тому досягнення цього показника керiвництво держави визначило прiоритетним.Особливо, якщо врахувати, що конкуренція — це не просто унікальний інструмент ринкової економіки, який сам по собі, без зовнішнього втручання, здатний підвищувати рівень нашого життя, знижувати ціни на товари та послуги, покращувати сервіс та збільшувати асортимент. Сенс конкуренції полягає ще й в іншому. Це надійна основа демократичного устрою суспільства, одна з головних його цінностей. Власне, для цього державою і створено Антимонопольний комітет України, перед яким із самого початку здобуття незалежності постало завдання виконувати особливу, не притаманну досі державним органам, функцію — протистояти зловживанням монополій та захищати і розвивати доброчесну економічну конкуренцію. Нормативна база конкуренційного законодавства змінювалася одночасно із розвитком економічних відносин. Iз набуттям 2 березня 2002 року чинностi Закону України "Про захист економiчної конкуренцiї" (Верховною Радою України його було прийнято 11 сiчня 2001 року за №2210-III) розпочався новий етап розвитку законодавства з питань захисту економiчної конкуренцiї як одного з основних напрямiв конкурентної полiтики держави.

Закон України "Про захист економiчної конкуренцiї" (надалi — Закон) визначає правовi засади пiдтримки i захисту економiчної конкуренцiї, обмеження монополiзму в господарськiй дiяльностi та спрямований на забезпечення ефективного функцiонування вiтчизняної економiки на основi розвитку конкурентних вiдносин. Норми нового Закону порiвняно iз Законом України "Про обмеження монополiзму та недопущення недобросовiсної конкуренцiї у пiдприємницькiй дiяльностi" (надалi — Закон "Про обмеження монополiзму…"), який втратив чиннiсть зi вступом в дiю означеного законодавчого акта, значно пiдвищують ефективнiсть застосування конкуренцiйного законодавства на сучасному етапi розвитку конкурентних вiдносин в Українi.

Разом iз удосконаленням правового регулювання суспiльних вiдносин у конкуренцiї Законом визначено низку норм, спрямованих на послаблення втручання Комiтету в економiчнi процеси та перенесення акцентiв його правозастосовчої дiяльностi на найбiльш важливi з точки зору держави та суспiльства напрями. Зокрема:

• по-перше, Законом зроблено виняток для малих та середнiх пiдприємцiв у частинi застосування положень, що регулюють узгодженi дiї суб'єктiв господарювання, а також для власникiв об'єктiв права iнтелектуальної власностi.
• по-друге, норми Закону в частинi економiчної концентрацiї спрямовано суто на тi дiї суб'єктiв, що можуть призвести до монополiзацiї ринкiв. Це є суттєвою вiдмiннiстю вiд дiючих нинi положень, якi в окремих випадках вимагали згоди Комiтету, навiть коли це i не могло вплинути на конкуренцiю. Так, згiдно з новим Законом не вважається концентрацiєю i не потребує звернення до Антимонопольного комiтету України придбання акцiй суб'єкта господарювання банками чи страховими компанiями, за умови їх наступного перепродажу протягом року. Крiм того, не потребують звернення до Комiтету дiї мiж пiдприємцями вже пов'язаними мiж собою вiдносинами контролю, що сприятиме оперативностi вирiшення питань управлiння пiдприємствами та оптимiзацiї схем корпоративних зв'язкiв у межах єдиної групи.
• по-третє, на вiдмiну вiд Закону "Про обмеження монополiзму…", за новим законом, якщо дiї суб'єктiв не мали вiдчутного впливу на умови конкуренцiї на ринку, не призвели до суттєвого обмеження конкуренцiї, не завдали значних збиткiв окремим особам чи суспiльству, Комiтет може надати вiдповiднi рекомендацiї порушниковi, а в разi їх виконання, не розглядати справу та не застосовувати штрафнi санкцiї через малозначнiсть порушення.

Таким чином, на сьогоднi є пiдстави констатувати, що органи Антимонопольного комiтету України вжили необхiдних заходiв для пiдготовки пiдприємцiв, органiв державної влади та мiсцевого самоврядування, а також споживачiв до запровадження нового i бiльш ефективного iнструмента конкурентної полiтики, яким є Закон України "Про захист економiчної конкуренцiї".

Список використаної літератури

1. Антимонопольне законодавство України: Збірник нормативних актів/ Відп. ред. В.П. Супрун. -К.: Юрінком Інтер, 2001
2. Господарське законодавство України: правове регулювання господарських відносин: Збірник нормативних актів: Станом на 1 січня 2002 р./ Укл. Микола Камлик, -К.: Атіка, 2002
3. Господарський кодекс України: За станом на 25 квітня 2004 року. -Харків: Одіссей, 2004
4. Закон України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р.// Юридичний вісник України. 2002 — № 6 (346) — С. 4-21.
5. Анохіна І. Поняття та правовий статус регулювання суб’єктів природних монополій // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 8. — C. 32-35
6. Анохіна І. Предмет регулювання діяльності суб’єктів природних монополій// Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 7. — C. 52-55
7. Бакалінська О. Деякі аспекти формування конкурентного законодавства і права України // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 1. — C. 66-71
8. Безух О. Захист від недобросовісної конкуренції в системі забезпечення безпеки підприємництва // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 7. — C. 40-43
9. Безух О. Захист від недобросовісної конкуренції як інститут конкурентного права // Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 7. — C. 32-35
10. Безух О. Проблеми правового забезпечення конкуренції // Право України. — 2003. — № 7. — С.109-113
11. Белянович О. Механізм правового регулювання відносин, що виникають у сфері економічної конкуренції//Конкуренція. – 2003. — № 3
12. Біленчук П., Удалов Т. Програма курсу конкурентно-антимонопольне право України. // Юридичний вісник України — 2001.- № 40.- С. 37 — 40.
13. Борисенко З. Діалектіка монополізму і конкуренції в умовах глобалізації // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 2. — C. 405-409
14. Валітов С. Господарський конфлiкт чи прояв монополiзму?//Конкуренція. – 2002. — № 1
15. Гончарук Т. І. Конкуренція: сучасна економічна характеристика та особливості// Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 2. — C. 130 – 145
16. Дахно І. І. Антимонопольне право: Курс лекцій. -К.: Четверта хвиля, 1998
17. Дідківська Л. Сучасні підходи та пріоритети підготовки фахівців у сфері конкурентної політики//Конкуренція. – 2003. — № 3
18. Елиаш К. Недобросовестная конкуренция и ее правовая регламентация // Реферативный журнал. Серия 11 "Право и философия" — 1990 — № 6 — С. 79-82
19. Еременко В.И. Законодательство о пресечении недобросовестной конкуренции капиталистических стран. М.: 1991 — 218 с.
20. Каштанов О. Антиконкурентні узгоджені дії суб’єктів господарювання: сутність, форми та суб’єкти // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 7. — C. 56-59
21. Комберянова Ю. Обмеження конкуренції: основи законодавчого регулювання // Економіка. Фінанси. Право. — 2004. — № 4. — C. 3-4
22. Костусев О., Пугачова М. Стан конкурентного середовища в економіці України//Конкуренція. – 2004. — № 61
23. Костусев О.О. Конкуренцiя — серце ринкової економiки//Конкуренція. – 2002. — № 1
24. Костусєв О. Конкуренція і монополія в їх історичній динаміці // Економіст. — 2003. — № 5. — С.86-89
25. Кузьміна С. А. Захист інтересів суб'єктів господарювання від недобросовісної конкуренції. Д., 2000. — С. 6.
26. Кулішенко В. Неправомірне використання ділової репутації суб`єктів господарювання як вид недобросовісної конкуренції// Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 1. — C. 72-74
27. Кулішенко В. Ознаки недобросовісної конкуренції // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 9. — C. 32-35
28. Лозова . Вплив глобалізації на формування конкурентного середовища в Україні//Конкуренція. – 2003. — № 1
29. Малиновська В. Монополізм та його різновиди: правові засоби обмеження монополізму в економіці України // Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 2. — C. 90-92
30. Маляренко В. Роль судової влади у захисті економічної конкуренції //Конкуренція. – 2003. — № 1
31. Мамутов В. К. Господарче право зарубіжних країн: Підручник для студ. вузів юрид. спец./ В.К.Мамутов, О.О.Чувпило; Ред. В.П.Недашківський; Міжнародний Фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". -К: Ділова Україна, 1996
32. Мельник С. Злоупотребления монопольным положением на рынке // Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 12. — C. 14-16
33. Мельниченко О. Захист суб'єктів господарювання від недобросовісної конкуренції: правові аспекти // Національна безпека і оборона. — 2001. — № 10. — C. 65-68
34. Мельниченко О. Інструменти конкурентної політики//Конкуренція. – 2003. — № 1
35. Ніколаєва Т. Захист економічної конкуренції // Юридичний вісник України. — 2002. — № 11. — C. 12
36. Саніахметова Н. Дискримінаційні зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб'єкта господарювання на ринку// Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 2. — C. 3-5
37. Саніахметова Н. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб’єкта господарювання на ринку: поняття та види // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 1. — C. 3-5
38. Саніахметова Н. Підстава і види юридичної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 3. — C. 27-30
39. Тотьев К.Ю. Конкурентное право. — М. 2000 р. — С. 235.
40. Филюк Г. Економіко-правові засади державного регулювання природних монополій в Україні // Економіка України. — 2001. — № 8. — C. 48-52
41. Черненко С. Спільні цілі — спільні проблеми: актуальні проблеми взаємозв'язку конкурентної політики та політики у сфері розвитку підприємництва в Україні //Конкуренція. – 2004. — № 6
42. Черняк В.К.Природа монополiї або монополiя природи?//Конкуренція. – 2002. — № 1
43. Шуміло І. Щодо визначення поняття "монопольного (домінуючого) становища" суб'єктів господарювання // Право України. — 2000. — № 4 . — C. 40-43
44. Щербина В. С. Господарське право: Підручник,; М-во освіти і науки України . -К.: Юрінком Інтер, 2003
45. Юданов А. Ю. Конкуренция: теория и практика : Учебно-практическое пособие/ Андрей Юданов,. -2-е изд. испр. и доп. -М.: ООО "Гном-пресс", 1998