Вступ

Актуальність теми дослідження. Рівень конкурентоспроможності вітчизняної економіки залишається низьким, що породжує суттєві загрози економічній безпеці країни. Ключовою проблемою забезпечення економічної безпеки та формування конкурентоспроможної національної економіки є захист економічної конкуренції за допомогою антимонопольного регулювання.

Внутрішній і зовнішній аспекти цієї проблеми взаємопов’язані: з одного боку, конкуренція є рушійною силою економічного зростання та опанування внутрішнього ринку, з іншого боку – конкурентоспроможність вітчизняної економіки має забезпечувати Україні гідне місце на зовнішніх ринках. Актуальність зазначеної проблеми зростає у зв’язку з входженням до СОТ, входженням на внутрішній ринок іноземних інвесторів та виробників, необхідністю вдосконалення механізму державного регулювання конкурентного середовища.

Негативно впливає на розвиток економіки недосконалість державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, тоді як саме ці суб’єкти найчастіше допускають зловживання монопольним становищем на ринку. Не відповідають реальним економічним розрахункам ціни і тарифи на їхні послуги, структура витрат виробництва, не створено сучасної системи державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій на транспорті та в галузі зв’язку. Водночас, надмірне втручання держави у господарську діяльність учасників ринку заважає розширенню сфери конкурентних відносин та підвищенню їх якісного рівня. Вищенаведене зумовило вибір теми, формування мети і завдань дослідження.

Метою дослідження є теоретичне обґрунтування механізму антимонопольного регулювання економіки України, що забезпечував би внутрішню і зовнішню економічну безпеку держави.

Для досягнення визначеної мети у роботі поставлено такі завдання:

• дослідження теоретичних поглядів на зміст та механізми антимонопольного регулювання;
• дослідження чинної законодавчої бази антимонопольного регулювання та стану конкурентного середовища в Україні;
• визначення теоретичних аспектів взаємозв’язку антимонопольного регулювання та економічної безпеки;
• виявлення та дослідження загроз від монополізації економіки, а також визначення відповідних напрямів і методів антимонопольного регулювання;
• дослідження інституційної бази захисту конкуренції та механізмів впровадження конкурентної політики;
• окреслення шляхів ефективної реалізації антимонопольного регулювання.

Об’єктом дослідження є економічна система України в умовах ринкових перетворень в суспільстві та діяльність інституційних структур, що забезпечують антимонопольне регулювання.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні проблеми антимонопольного регулювання економіки, а також економічні відносини між суб’єктами та об’єктами антимонопольного регулювання.

Методи дослідження. Теоретичною та методологічною основою дисертаційного дослідження є наукові праці вітчизняних і зарубіжних економістів, присвячені проблемам розвитку антимонопольного регулювання. У роботі використовувались методи системного аналізу, порівняльного економічного аналізу, економічного моделювання та експертних оцінок.

1. Теоретико-методологічні підходи до суті антимонопольного регулювання

Під антимонопольним регулюванням розуміється процес обмеження монопольної діяльності, що передбачає безпосереднє державне регулювання на конкретних монополізованих ринках, або діяльності конкретних монопольних утворень шляхом централізованого встановлення кількісних і якісних показників.

Формування та розвиток в Україні конкурентного середовища потребує розширеного трактування ролі антимонопольного регулювання, як чинника забезпечення стабільного економічного зростання та економічної безпеки держави. На основі аналізу чинної законодавчої бази антимонопольного регулювання, визначимо основні етапи становлення і розвитку антимонопольного регулювання в Україні.

Роль антимонопольного регулювання як елементу системи економічної безпеки держави розглянемо на рис. 1; запропоновано структуру індикаторів рівня безпеки, що використовуються у підсистемі антимонопольного регулювання; визначено алгоритм реагування антимонопольних органів  на можливі варіанти зловживання учасників ринку монопольним становищем.

Конкуренція сприяє підвищенню добробуту суспільства, а антимонопольне регулювання, яке спрямоване на створення конкурентного середовища, сприяє ефективному розвитку економіки і підвищенню рівня економічної безпеки. Зокрема, конкуренція дає можливість істотно підвищити якість послуг населенню, забезпечити економічно обґрунтований рівень тарифів на них [15, c. 55-56].

Саме Антимонопольний комітет України є державним органом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції, створення рівних конкурентних умов для всіх суб’єктів ринкових відносин, на який і покладається реалізація державної політики. Основними завданнями Антимонопольнго комітету України є участь у формуванні реалізації конкурентної політики в частині:

1. Здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції.
2. Контролю за концентрацією, узгодженими діями суб’єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій.
3. Сприяння розвитку добросовісної конкуренції.
4. Методологічного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.
5. Здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель[1, c. 2].

Хочеться приділити увагу такому важливому завданню Антимонопольного комітету, як здійснення контролю щодо творення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель. Державні закупівлі повинні відбуватися з максимальною ефективністю за рахунок збільшення конкурентного процесу, тобто з максимально більшою кількістю конкурентних учасників. Важливо, щоб учасники саме конкурували між собою, а не були, наприклад, пов’язаними особами. Тому що це, так би мовити, конкурс, змагання учасників за те, щоб саме їхню пропозицію визнали найбільш економічно вигідною, а в разі здійснення закупівлі, яка має спеціалізований характер, такою, що відповідає за всіма критеріями, які були висунуті замовником. В іншому випадку такі дії можна характеризувати, як змова, що тягне за собою несприятливі наслідки як для замовників, так і для учасників — в разі відмови в участі у процедурі закупівлі замовником, і вважається порушенням законодавства. Для того, щоб в подальшому уникнути таких порушень з боку суб’єктів державних закупівель, в Законі України «Про здійснення державних закупівель» від 30. 07.2010 року законодавець зробив Антимонопольний комітет України головним органом оскарження з метою неупередженого, своєчасного та ефективного захисту прав та законних інтересів осіб, пов’язаних із участю у процедурах державної закупівлі. Згідно цього закону Антимонопольний комітет України створює постійно діючу адміністративну колегію з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері державних закупівель [5,c. 3]. Але держава, зокрема, Антимонопольний комітет України все одно не в змозі прослідкувати та виявити порушення чинного законодавства суб’єктами державних закупівель. Наприклад, на розкритті цінових пропозицій замовник може визнати переможцем конкурсних торгів того учасника, який йому потрібен. В такому випадку важко виявити та попередити порушення. Це є прогалиною в законодавстві, яку вкрай необхідно врегулювати. На мою думку, щоб запобігти в подальшому таким порушенням, в проекті закону «Про здійснення державних закупівель», який на сьогодні вже розроблений та підготовлений до розгляду, необхідно в статтю 27 закону включити наступне: «На процедурі розкриття пропозицій конкурсних торгів обов’язково повинен бути присутній представник Антимонопольного комітету України з метою неупередженого та ефективного захисту прав та законних інтересів суб’єктів державних закупівель».

Основними принципами діяльності Антимонопольного комітету є: принцип законності, гласності, захисту конкуренції на засадах рівності фізичних та юридичних осіб перед законом та пріоритету прав споживачів.

Антимонопольний комітет України бере участь у проведенні демонополізації окремих об’єктів; здійснює державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, забезпечує захист інтересів підприємців від його порушень; приймає розпорядження про примусовий поділ монопольних утворень у разі зловживання їх монопольним становищем; вносить до відповідних органів пропозиції щодо зміни сфери антимонопольного регулювання [4, c. 48].

Під антимонопольним регулюванням розуміється процес обмеження монопольної діяльності, що передбачає безпосереднє державне регулювання на конкретних монополізованих ринках, або діяльності конкретних монопольних утворень шляхом централізованого встановлення кількісних і якісних показників.

2. Форми антимонопольного регулювання

Метою антимонопольного регулювання з боку держави є: захист інтересів споживачів від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних господарюючих суб’єктів.

Чинне антимонопольне законодавство передбачає досить широкий спектр правових засобів антимонопольного регулювання, що застосовуються компетентним державним органом в суворо визначених випадках і в певному порядку. Формою антимонопольного реагування частіше за все є припис. Розглянемо деякі засоби антимонопольного впливу, а також основні права антимонопольного органу, що дозволяють здійснювати такий вплив.

1. Право доступу до інформації, право безперешкодного доступу до органів державної влади, органи місцевого самоврядування, в комерційні та некомерційні організації з метою ознайомлення на підставі письмового запиту з необхідними документами. З даним правом пов’язана обов’язок суб’єктів представляти на вимогу антимонопольного органу інформацію, необхідну для здійснення антимонопольним органом його діяльності.
2. Право здійснювати відмежування сфер і об’єктів антимонопольного впливу, зокрема визначати територіальні та товарні межі ринку, що домінують на ньому суб’єктів, здійснювати оцінку балансової вартості активів господарюючих суб’єктів.
3. Державний контроль за створенням, реорганізацією, ліквідацією комерційних організацій та їх об’єднань. Такий контроль, здійснюваний антимонопольними органами, може бути попереднім і наступним. Попередній контроль передбачає направлення в федеральний антимонопольний орган у випадках, визначених Законом, клопотання про надання згоди на створення, реорганізацію, ліквідацію суб’єктів. Наприклад, такі клопотання подаються при злиття і приєднання комерційних організацій, якщо сума їх активів по останньому балансу перевищує 100 тисяч мінімальних розмірів штати праці. Федеральним антимонопольному органу надається право задовольнити або відхилити клопотання.

Державна реєстрація або виключення з реєстру юридичних осіб здійснюються тільки за наявності попередньої згоди федерального антимонопольного органу. Подальший контроль передбачає повідомлення федерального антимонопольного органу про створення або реорганізації суб’єкта в 15-денний термін з дня державної реєстрації. Наступний контроль здійснюється, наприклад, при злитті або приєднання комерційних організацій, якщо сума їх активів по балансу перевищує 50 тисяч мінімальних розмірів оплати праці. Якщо федеральний антимонопольний орган дійде висновку, що створення або реорганізація суб’єкта, про які його повідомили, можуть призвести до обмеження конкуренції, він має право зобов’язати засновників організації або осіб, які прийняли рішення про реорганізацію, вжити заходів до відновлення необхідних умов конкуренції. Невиконання вимог антимонопольного органу є підставою для визнання державної реєстрації недійсною [3, c. 38-39].

До засобів антимонопольного регулювання варто відносити:

1. Встановлення більш високого рівня цін і тарифів.
2. Декларування зміни цін.
3. Встановлення стандартів і показників якості товарів та послуг.
4. Розподіл ринків (визначення споживачів, постачальників тощо).

Об’єктами антимонопольного регулювання є:

1. Монополізовані ринки у визначених територіальних і товарних межах;
2. Господарюючі суб’єкти, що займають монопольне становище на ринках [4].

Вище було зазначено, що держава формує відповідну конкурентну політику з метою запобігання монополізації ринків та утворення ефективної та організованої конкуренції. Під такою державною конкурентною політикою розуміється комплекс цілей та методів впливу державних структур на ринок товарів та послуг, пов’язаних з підвищенням конкурентоспроможності національної економіки. Конкурентна політика — це діяльність держави щодо створення та розвитку конкурентного середовища, регулювання конкурентних відносин і конкурентного процесу з метою підтримки та заохочення економічної конкуренції, боротьби з негативними наслідками монополізму, сприяння розвитку ринкових відносин, створення конкурентоспроможного вітчизняного виробництва. З юридичної точки зору конкурентна політика — це, насамперед, правозас- тосовна діяльність держави, тобто, власне застосування конкурентного законодавства [6, c.96,]. Починаючи з 1992 року, коли було прийнято перший спеціальний закон щодо захисту економічної конкуренції — Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності», в Україні тільки почалось формування системи антимонопольного законодавства. Сьогодні створено цілісну систему правових механізмів антимонопольної діяльності, яка відповідає сучасним нормам ЄС і загальносвітовим тенденціям. Антимонопольне законодавство в Україні представлено наступними Законами України: «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.1993 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р., «Про природні монополії» від 20.04.2000 р., «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р. Всі ці нормативна акти та деякі інші утворюють законодавчу базу для регулювання конкурентних відносин в Україні, запобігання монопольної діяльності, її обмеження і припинення.

Існують дві основні форми боротьби з монополіями: попередження створення монополій та обмеження використання монопольної влади.

Для проведення антимонопольної політики держава створює антимонопольні служби, основною задачею яких є контроль монополістичних тенденцій у країні. Антимонопольні служби не є частиною законодавчої влади, але їх компетенція дозволяє їм виконувати дорадчу функцію. Подібні організації не мають права діяти авторитарними методами, наприклад, закривати підприємства. Але вони можуть змусити підприємство, що домінує на ринку, відновити постачання продукції, тому одержувачу, якому в цих постачаннях було протизаконно відмовлено. Усі рішення обов’язкові для виконання. У противному ви-падку накладаються грошові штрафи, передбачені законодавством, за порушення антимонопольного закону. При цьому необхідно відзначити, що всі рішення антимонопольної служби повинні підлягати перевірці державними судами. Крім здійснення процесу демонополізації, антимонопольна служба покликана боротися зі зловживаннями. Така боротьба може бути ефективною тільки при активній участі споживачів. Тому широкі маси населення повинні розуміти практичне значення антимонопольної політики в повсякденному житті. Допомогти в цьому повинна насамперед преса й інші засоби масової інформації. Пресі повинно даватися право на відповідне повідомлення, але лише в об’єктивній і чесній формі, без дискредитації. Кожна антимонопольна служба повинна мати співробітника для зв’язку з пресою, що повідомляє про діяльність служби і коментує її [14, c. 5-6].

3. Функції та роль антимонопольного регулювання для національної економіки України

Процес монополізації економіки має такі негативні наслідки:

1. Монополії придушують конкуренцію.
2. Вони здатні збільшувати прибутки, зменшуючи обсяг випуску продукції і підвищуючи її ціну.
3. Схильні до уповільнення науково-технічного прогресу.
4. Неефективне використання природних ресурсів та забруднення довкілля.
5. Розорюють малий та середній бізнес.
6. Монополізують засоби масової інформації (пресу, радіо, телебачення), за допомогою яких впливають на свідомість населення у необхідному їм напрямку.
7. Здійснюють тиск на уряд у пошуках неправомірних пільг та привілеїв тощо.

Однак монополії мають і суттєві позитивні риси. Завдяки привласненню високих прибутків монополії мають більше можливостей фінансувати науково-дослідні роботи, впроваджувати новітні технології, здійснювати перекваліфікацію працівників. Крім того, великий масштаб виробництва товарів великих підприємств дає змогу їм виробляти дешеву і якісну продукцію. Великі підприємства більш стійкі в умовах криз, що зменшує рівень безробіття і соціальну напругу у суспільстві. Але негативні чинники, на жаль, набагато переважають позитивні. Одним із найголовніших таких наслідків є придушення конкуренції, без якої неможливе нормальне існування ринку. Щоб запобігти цим негативним наслідкам, держава була змушена проводити антимонопольну політику, до складу якої входить видання нормативно-правових актів, законів, обмеження сфери впливу монополій і застосування різних санкцій до порушників — від адміністративних до кримінальних [3, c. 39].

Антимонопольна політика — сукупність заходів держави щодо припинення зловживання монопольним становищем, з однієї сторони (тобто нагляд за дотриманням антимонопольного законодавства), та з іншої сторони створення нових монополій та монополістичних об’єднань. Основними обов’язками держави у її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не допускали антиконкурентних дій, а також передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

Антимонопольна політика й антимонопольне законодавство не мають на меті заборону або ліквідацію монопольних утворень. Монополія як чинник зростання прибутків не може бути знищена. Тому реальне завдання антимонопольної політики полягає в тому, щоб поставити діяльність монополії на державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним положенням. Поява монополій потребує державного втручання, головна ціль якого полягає в захисті і зберіганні вільної конкуренції, якій загрожують монопольні тенденції.

На сьогодні в Україні здійснені значні кроки у формуванні правової й інституційної бази державного регулювання економічної конкуренції.

Створення та розвиток конкурентного середовища — невід’ємна складова ринкової економіки. Як відзначав Л. Ерхард, конкуренція є “найбільш ефективним засобом для досягнення добробуту”. Вона одна, за його словами, “дає можливість усім людям користуватися господарським прогресом, особливо в ролі споживачів. Вона ж знищує всі привілеї, що не є безпосереднім результатом підвищення продуктивності праці” [7, с. 58].

Держава постійно турбується про зміцнення гарантій вільної конкуренції. Головним напрямом такого зміцнення є державний контроль антимонопольних органів у сфері економічної конкуренції, який вони здійснюють у цій сфері суспільних відносин. Такий контроль пов’язаний з реалізацією державою правових гарантій конкуренції, закріплених у Конституції, конкурентному законодавстві, і становить одну з обов’язкових умов формування та розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки, свободи конкуренції на товарних ринках.

Основи теорії конкуренції заклав англійський економіст А. Сміт. Він вважав конкуренцію чинником, який регулює суспільні і приватні інтереси та безжально витісняє з ринку фірми, які виготовляють неякісну і непотрібну ринку продукцію. Таким чином, дія механізму конкуренції змушує всіх учасників ринкового господарства не зупинятися на досягнутому, а перебувати в постійному пошуку нових можливостей. Конкуренція діє як примусова сила, змушуючи підприємців боротися за збільшення прибутку шляхом пошуку нових форм і методів виробництва, використання новітньої технології, нових способів організації й управління.

Державний контроль у сфері захисту економічної конкуренції покликаний охопити всю нормативно-правову основу у сфері конкуренції й обмеження монополістичної діяльності. Державний контроль у сфері конкуренції представлений як завершальна функція державного управління, тобто діяльність спеціально створених державних органів, зокрема, антимонопольних органів, яка безпосередньо спрямована на реалізацію конкурентного законодавства. Крім того, державному контролю у сфері економічної конкуренції притаманні специфічні ознаки [2, c. 26-27].

Однією з таких специфічних ознак є те, що цей контроль здійснюється відповідними державними органами. У статті 6 Закону України “Про Антимонопольний комітет України” визначено, що Антимонопольний комітет України, адміністративні колегії Антимонопо-льного комітету України, державні уповноважені Антимонопольного комітету, адміністративні колегії територіальних відділень Анти-монопольного комітету України є органами Антимонопольного комітету України. Так, згідно зі ст. 3 Закону України “Про Антимонопольний комітет України”, одним з основних завдань цього органу є “здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства” [5].

У статті 4 Закону України “Про захист економічної конкуренції” закріплено положення, згідно з яким, державний контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб’єктів господарювання і споживачів від його порушень здійснюється органами Антимонопольного комітету України. Крім того, згідно з п. 2 Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 23.02.2001 р., до основних завдань відділу належать здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції і контроль за узгодженими діями.

Отже, для здійснення контролю у сфері захисту економічної конкуренції створена система спеціальних державних органів — Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення, які наділені компетенцією, пов’язаною виключно з таким контролем.

Наступна ознака безпосередньо пов’язана з характером відносин, які виникають між антимонопольними органами й суб’єктами господарювання в процесі здійснення цього контролю. Так, для здійснення своїх контрольних функцій антимонопольні органи наділені конкретними повноваженнями.

Наприклад, антимонопольні органи мають право давати суб’єктам господарювання обов’язкові для виконання рекомендації про припинення порушень конкурентного законодавства і/або усунення їх наслідків тощо. Також обов’язковими для виконання є рекомендації, адресовані місцевим органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування щодо відміни або зміни прийнятих ними неправомірних актів чи припинення узгоджених дій, що суперечать законодавству про захист економічної конкуренції. Таким чином, в основі державного контролю антимонопольних органів лежать відносини влади й підпорядкування.

Третя ознака цього контролю вказує на те, що він є спеціальним контролем. Так, згідно зі ст. 7 Закону України “Про Антимонопольний комітет України”, п. 2 Положення про територіальні відділення Антимонопольного комітету України, ці органи контролюють дотримання законодавства в процесі економічної концентрації [5]. Зокрема, такий контроль здійснюється при створенні, реорганізації, ліквідації суб’єктів господарювання; створенні об’єднань підприємств; вступі одного або декількох суб’єктів господарювання до об’єднань; при реорганізації органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю в об’єднання суб’єктів господарювання; придбанні або отриманні будь-яким іншим чином у власність, управління (користування) часток (акцій, паїв), активів (майна) у вигляді цілісних майнових комплексів суб’єктів господарювання та ін.

Крім того, антимонопольні органи здійснюють контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю при реалізації ними своїх повноважень [5, c. 5].

Отже, в основі такого контролю лежить перевірка не просто діяльності суб’єктів господарювання, а виконання ними вимог, передбачених відповідним законодавством, і контроль, здійснюваний антимонопольними органами України, є спеціальним контролем.

Так, згідно з вищенаведеними нормативно-правовими актами, антимонопольні органи:

—         розглядають справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

—         приймають рішення за результатами розгляду таких справ у межах своїх повноважень;

—         звертаються до суду або господарського суду з позовами (заявами) у зв’язку з порушенням конкурентного законодавства;

—         дають рекомендації і вносять пропозиції органам державної влади, установам, органам місцевого самоврядування, суб’єктам          господарювання та їх об’єднанням щодо проведення заходів, спрямованих на обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції, запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції;

—         дають рекомендації органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління і контролю, суб’єктам господарювання щодо припинення дій (бездіяльності), які містять ознаки порушень конкурентного законодавства, усунення причин цих по-рушень та умов, які їм сприяють, а після припинення порушення — про вживання заходів з усунення наслідків цих порушень у визначені антимонопольними органами терміни тощо.

Зокрема, державний контроль антимонопольних органів виражається у формі “активних дій”, оскільки в процесі здійснення контролю антимонопольні органи можуть вживати конкретних заходів, спрямованих на виявлення, припинення й усунення порушень [5, c. 4].

Отже, державному контролю у сфері захисту економічної конкуренції притаманні такі ознаки:

1)       для здійснення цього контролю створена система спеціальних органів — Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення, виняткова компетенція яких пов’язана з таким контролем;

2)       в основі цього контролю лежать відносини влади і підпорядкування;

3)       цей контроль є спеціальним контролем, в основі якого лежить перевірка не просто діяльності суб’єктів господарювання і    реалізації повноважень органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління, а виконання ними вимог, передбачених конкурентним законодавством;

4)       цьому контролю притаманний активний характер, спрямований на вживання конкретних заходів для захисту економічної конкуренції.

4. Ключові риси антимонопольного регулювання в Україні

Специфіка економіки України полягає в тому, що ще в період її входження в народногосподарську систему СРСР вона відрізнялася одним з найвищих рівнів концентрації та централізації виробництва, його монополізації. Сьогодні надмірний рівень монополізації зберігся, оскільки держава протягом останніх років, послабивши контроль над виробником, своєчасно не впровадила механізм його обмеження шляхом створення й підтримки конкуренції.

Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові основи обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Законами України «Про захист від недобросовісної конкуренції» та «Про захист економічної конкуренції» караються всі дії підприємця, спрямовані на створення перешкод доступу на ринок іншим та встановлення дискримінаційних цін на свої товари. Закони передбачають здійснення демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки підприємців, які сприяють розвитку конкуренції.

За твердженням голови Антимонопольного комітету України, в 90-х роках в Україні було близько 540 підприємств-монополістів, частка яких на загальнодержавних ринках відповідних товарів перевищувала 35 %, а в подальші роки значних змін не відбулося. Україна є монополістом у СНД з видобутку та збагачення титанової сировини, а також монопольно виробляє такі рідкісноземельні метали, як цирконій, гафній, ніобій, понад 80 % трихлорсилану — сировини для виробництва напівпровідникового кремнію, близько 70 % монокристалічного кремнію. Найбільш змонополізованими в Україні є ринки машинобудування — 97,7 %, медичної промисловості — 75,7 %, хімічної та нафтохімічної промисловості — 68,9 %, металургії — 44,9 %. На кінець 2009 року нараховувалось близько 350 підприємств, які займали монопольне положення на 430 регіональних ринках.

Таким чином, поглиблення економічних перетворень й активізація інтеграційних процесів загострюють питання щодо державної антимонопольної політики стосовно захисту суб’єктів господарювання та споживачів від недобросовісної конкуренції, зловживань монопольним станови — щем на ринку, антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання, органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Заходами, спрямованими на недопущення утворення монополій на ринках, є високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами на продукти виробництва монопольних утворень, переведення монополій у державну власність, адміністративне покарання за порушення антимонопольного законодавства, здійснення демонополізації, розукрупнення монополій [20, c. 15-16].

За­хист конкуренції на регіональних товарних ринках та її підтримка в період становлення ринкової еко­номіки пов’язана з такими проблемами, як загаль­ний кризовий стан економіки та намагання уряду стабілізувати ситуацію за допомогою адміністра­тивних важелів. Криза неплатежів, недостатність інвестицій створюють несприятливий фон для розвитку конкуренції, оскільки в умовах повільно­го проведення економічних перетворень важно здійснювати активні антимонопольні заходи, які повинні поєднуватися з іншими складовими час­тинами реформ: психологічні фактори, непідго­товленість суспільства до сприйняття та розуміння законів ринкової економіки та необхідності конку­ренції, небажання з боку керівників підприємств працювати в умовах конкурентного середовища; з боку галузевих міністерств та відомств, регіональ­них органів влади — певне нерозуміння доцільності проведення політики демонополізації та здійснен­ня її завдань. Звідси — різка протидія антимонопольним заходам, намагання створити нові та більш потужні монопольні утворення:

недосконалість політики сприяння конку­ренції та розвитку конкурентного середовища в монополізованих галузях. її проведення по­винно полягати в стимулюванні створення но­вих підприємств в даних галузях, в заохоченні діючих підприємств інших галузей до виробницт­ва монополізованих видів продукції, в сприянні імпорту такої продукції, в полегшенні доступу іно­земних фірм на монополізовані вітчизняні ринки. Засобами здійснення політики сприяння конку­ренції повинні бути податкові та митні важелі, пільгове кредитування підприємств, які вперше вступають на монополізовані ринки;

високі бар’єри, які обмежують вступ гос­подарюючих суб’єктів на існуючі ринки та стиму­лювання вступу на монополізовані ринки нових суб’єктів господарювання.

Таким чином формування і проведення розум­ної політики оптимального поєднання монополь­них і конкурентних сил, раціонального викорис­тання економічних важелів антимонопольного ре­гулювання повинно сприяти створенню дієвої ринково-конкурентної сфери національної еко­номіки від якої значною мірою залежить май­бутній добробут людей України [11, c. 99-100].

З метою сприяння розвитку конкуренції на товарних ринках та підтримки підприємництва доцільно:

• прийняти закон «Про державну підтримку малого підприємництва», який би передбачав створення гнучкої системи надання підприємцям регіону кредитів та фінансової допомоги, посередництва в контактах з інвестиційними фондами, лізинговими, ощадно-позичковими компаніями, кредитними спілками та формування відповідних регіональних фондів; зняти бар’єри вступу на ринки нових господарюючих суб’єктів через удосконалення системи реєстрації, ліцензування, сертифікації, оподаткування, митного та адміністративного регулювання підприємницької діяльності;
• сприяти підприємницькій активності фізичних та юридичних осіб, особливо на монополізованих товарних ринках шляхом надання пільг при створенні та діяльності підприємств малого та середнього бізнесу та при умові контролю за їх цільовим використанням, особливо на моно-полізованих ринках. Пріоритетність товарного ринку повинна визначитися у відповідності із критеріями спеціалізації регіону, соціальної значимості та необхідності розвитку конкуренції;
• активізувати залучення коштів місцевих бюджетів, асоціацій, громадських об’єднань, добровільних організацій і підприємств на фінансування місцевих пріоритетних проектів;
• запровадити загальнодержавну систему довідково-консультативних послуг для малих підприємств.

5. Шляхи вдосконалення антимонопольного регулювання в Україні

Сучасні погляди багатьох провідних економістів щодо монополізму не співпадають із суспільним ставленням до цього явища. А це, в свою чергу, тягне за собою прийняття недостатньо гнучкого антимонопольного законодавства, що часто може наносити шкоду національній економіці. Саме тому, враховуючи ситуацію, що склалася, необхідно удосконалювати механізм роботи і застосування антимонопольного законодавства.

Звертаючись до досвіду антимонопольного законодавства Європейського Союзу, прослідковується те, що в ньому не заперечується можливість функціонування монополій, а лише запроваджено заходи, що запобігають їхньому зловживанню на ринку. Крім цього, воно спрямоване не лише на обмеження діяльності підприємств, а й на підтримку тих суб’єктів, яким вона є необхідною для підвищення міжнародної конкурентоспроможності.

Тому цілком виправданою була б позиція українського антимонопольного законодавства щодо здійснення рівного обґрунтованого захисту всіх учасників антимонопольного процесу, в тому числі тих, хто має з різних причин значну частку ринку, адже саме ці підприємства в переважній більшості є основою національного господарства.

Для підвищення ефективності, антимонопольного регулювання націлене розширення доступу АМК до первинних адміністративних даних органів статистики, а також до розвіданих силових відомств, що стосуються здійснення антиконкурентних або узгоджених дій великих операторів ринку, передбачене Законом “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення правового захисту економічної конкуренції” (червень 2005р.). Це пов’язано з тим, що належне інформаційне забезпечення є необхідною умовою своєчасного та ефективного впливу на ситуацію на монополізованих ринках. Разом з тим, небезпідставним є застереження стосовно небезпеки посилення репресивних функцій АМК замість перетворення його в ринковий інститут [2, с.30-31].

Крім цього, особливістю антимонопольного регулювання в Україні є переважне застосування неринкових методів впливу для захисту споживачів від зловживання монополій. Це зумовлене недорозвиненістю конкурентного середовища, адже при цьому економічні способи впливу малоефективні.

Тому для швидкого виправлення загрозливих ситуацій уряд вимушений звернутись до способів “ручного” регулювання.

Жорсткість державного регулювання як в природномонопольному секторі, так і в секторі з потенційною конкуренцією, обмежує можливості завищення цін та отримання надприбутків монополістами. Це зумовлює їх намагання зменшити державний вплив, зберегти і посилити свою ринкову владу. В свою чергу, така націленість визначає ставлення монополістів до вдосконалення антимонопольного законодавства і реформування монополізованої галузі.

Розширення застосування опосередкованого регулювання на ринках з високою монопольною владою передбачає більш ефективне використання оподаткування. Метою оподаткування є зменшення негативних наслідків завищення ціни та заниження випуску. При цьому обов’язково має враховуватись особливість впливу податків на ціну порівняно з конкурентним ринком.

Так, використання в якості важеля опосередкованого регулювання непрямих податків за    фіксованими ставками підвищує середні витрати, зумовлюючи зниження вигідності виробництва.

В умовах конкурентного ринку наслідком цього є підвищення ринкової ціни на величину, меншу за розмір податку через достатньо високу еластичність      попиту. Натомість на

монополізованому ринку з низькоеластичним попитом зростання ціни може суттєво перевищувати розмір податку, що накладається на одиницю товару. В результаті зниження випуску супроводжується посиленим зростанням ціни. Аналогічним чином впливає як обкладання продукції акцизом, так і необхідність включення до ціни ПДВ.

Негативним наслідком такого регулювання, на наш погляд, є стимулювання зростання цін при     зменшенні податкових надходжень до бюджету через скорочення обсягів виробництва і споживання.

На відміну від цього, застосування одноразових податків, зокрема ліцензій, не впливає на рівень додаткових витрат, що залежать від обсягів діяльності і, таким чином, не спричиняє скорочення випуску та завищення ціни. При цьому середні витрати зростають, а прибуток монополіста обмежується.

Найбільший вплив на результативність державного антимонопольного регулювання в сфері монополії експерти схильні вважати законодавче забезпечення, дієвість зворотного зв’язку між монополістом і державним регулюючим органом та системність державного впливу [1, с.42-46].

Одна з серйозних причин неефективності регулювання монополій вбачається в тому, що воно здійснюється галузевими державними органами.

Галузевий характер спонукає їх до захисту інтересів існуючих виробників і таким чином до протидії посиленню внутрішньогалузевої конкуренції (прикладом є спротив Держкомзв’язку щодо видачі нових ліцензій на надання послуг і побудову мереж новим операторам).

Регулюючі і управлінські функції мають здійснюватись різними структурами для убезпечення від відомчого підходу, залежності від політичної кон’юнктури тощо при врахуванні і підпорядкуванні соціальної стратегії.

При цьому варто враховувати позитивний досвід регулювання, накопичений в інших країнах. Незалежні регулятори насамперед здійснюють цінове регулювання, визначають порядок взаємовідносин між виробниками і покупцями послуг, забезпечують підтримку рівного доступу до інфраструктури ринку різних постачальників тощо.

В цьому плані, на наш погляд, доцільними будуть такі запобіжні заходи як чітке визначення повноважень регулюючого органу, що не підлягають контролю міністерств, визначення терміну повноважень обраних посадовців, заборона на скасування прийнятих регулюючих рішень, високий рівень оплати працівників, державне фінансування тощо [3, с.35].

Крім цього, має сенс створення територіальних відділень галузевих комісій з регулювання природних монополій. Важливою умовою ефективності їх діяльності є професійність учасників та їх зацікавленість в оптимізації тарифів.

Завданням органів регулювання має бути інформаційне забезпечення, посередництво в конфліктах та можливість прийняття рішення по їх розв’язанню, дієвий контроль за виконання рішень з боку економічних суб’єктів тощо.

Оптимізація якісних і кількісних характеристик економічного розвитку України, забезпечення стабільності позитивної динаміки економічного зростання можливе лише за умови формування ефективного механізму антимонопольного регулювання в Україні.

На нашу думку, перш ніж застосовувати ті чи інші заходи з боку держави, необхідно здійснювати глибокий аналіз теоретичних аспектів формування ефективного механізму антимонопольного регулювання економіки з обов’язковим визначенням національних особливостей та тенденцій попереднього розвитку країни.

Історичний розвиток країн з різними типами економічних систем показує необхідність формування двофакторного механізму регулювання економіки, тобто органічного поєднання елементів ринкової конкуренції та механізму прямого державного регулювання.

Держава внаслідок неспроможності ринку самостійно регулювати основні питання суспільного розвитку змушена виконувати економічні та соціальні функції [4, с.392].

Важливою передумовою, яка визначає ефективність державного антимонопольного регулювання, є врахування в регулюючих діях Антимонопольного комітету індивідуальних умов конкретної країни. Ці умови можуть бути представлені такими показниками, як структура економіки, досягнутий технічний рівень виробництва, місце національної економіки в світовому розподілі праці, природні, демографічні, національні та політичні умови.

Обов’язкове врахування цих умов вимагає від кожної держави творчого підходу до визначення межі та методів свого втручання в діяльність монопольних ринкових структур.

Механізм антимонопольного регулювання, на нашу думку, це спосіб організації економічних відносин між учасниками антимонопольного процесу з метою координації їх діяльності та створення передумов для успішного вирішення соціально-економічних проблем в Україні для подальшого економічного зростання.

Механізм антимонопольного регулювання повинен включати в себе як стратегічні, так і тактичні цілі, а також форми, об’єкти, суб’єкти та інструменти впливу.

На сучасному етапі господарювання досить важливим та дієвим механізмом, який забезпечує динамічний розвиток ринкових відносин в галузі виробництва товарів чи надання послуг є конкуренція. До основних функцій конкуренції належать визначення ринкової вартості товар в процесі конкурентної боротьби, стимулювання впроваджень досягнень науково-технічного прогресу у виробництво з метою підвищення конкурентних переваг над конкурентами, а також сприяння вибору найоптимальніших форм господарювання і форм власності [9, c. 102-103].

Проте конкурентні умови, що змінюються часто, потребують від підприємств відповідного реагування та адаптацію до нових ринкових умов. На ефективний розвиток конкуренції впливає державне регулювання, в системі якого важливою складовою є якраз антимонопольна політика.

А тому, в першу чергу, держава має бути зацікавлена у розробці дієвого механізму розвитку та підтримки конкуренції на вітчизняному ринку та здійснювати боротьбу з негативними проявами монополізму.

На нашу думку, вдосконалення дії механізму антимонопольного регулювання варто розпочинати з такого етапу планування, як визначення цілей, які в подальшому слугуватимуть орієнтирами та критеріями прийняття ряду важливих рішень. Стратегічна ціль повинна окреслювати ступінь важливості та спрямованості державного регулювання, а тому її було сформульовано як досягнення соціально-економічної стабільності і подальше економічне зростання країни.

Слід  відмітити,   що     позитивним моментом  будь-якої економічної системи є стабільність розвитку на фоні економічного зростання. Реалізація стратегічної цілі на практиці тісно пов’язана з сукупністю тактичних цілей, які за своєю сутністю є більш конкретизованими. Виходячи з вищевикладених тактичних цілей, доцільно було б звернути увагу на те, що вони спрямовані на розвиток          конкуренції та усунення негативного впливу монополізму, залежно від галузі і сфери діяльності, що розглядається.

Слід  відмітити,   що     позитивним моментом  будь-якої економічної системи є стабільність розвитку, на фоні економічного зростання. Реалізація стратегічної цілі, на практиці тісно пов’язана з сукупністю тактичних цілей, які за своєю сутністю є більш конкретизованими. Виходячи з вище викладених тактичних цілей, доцільно було б звернути увагу на те, що вони спрямовані на розвиток          конкуренції та      усунення     негативного          впливу монополізму, залежно від галузі і сфери діяльності, що розглядається.

Повноваження антимонопольного регулювання покладені на Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення, що знаходяться у кожній області. Крім того, існують так звані Національні комісії регулювання природних монополій. Їх існування викликано тим, що найбільше проблем накопичено саме в сфері природного монополізму, що представлена в основному житлово-комунальними підприємствами. Ці установи повинні виконувати нормативну, регулюючу та стимулюючу функції щодо антимонопольного регулювання.

Сферою для регулювання антимонопольних органів влади є, в першу чергу, монопольні утворення, їх цінова політика та фінансово-економічні результати діяльності. Цілком виправданий, на нашу думку, є акцент на цінову політику монопольних утворень, адже часто завищені ціни роблять товари і послуги недоступними всім верствам населення, крім того, вони можуть негативно впливати на інші сфери виробництва, якщо останні є споживачами продукції чи послуг монопольних утворень.

До методів та способів реалізації механізму державного адміністративного регулювання згідно додатку 1 нами було віднесено економічний, правовий та адміністративний вплив, при цьому варто зазначити, що успішне поєднання цих методів може принести значніший результат, ніж використання їх окремо один від одного.

Серед форм антимонопольного регулювання найважливішу роль має виконувати саме фіскальна політика, що представлена бюджетно-податковим регулюванням.

Це пов’язано з тим, що підтримка конкуренції може відбуватися за рахунок виваженої бюджетної політики, шляхом застосування відповідних ставок оподаткування. Тобто в дослідженні, ми схиляємося до думки про те, що розвиток конкуренції в потенційних галузях національної економіки, обов’язково має тягнути за собою вигідні умови вступу в галузь (податки) і допомогу з боку держави (субсидії, дотації, субвенції тощо) [8, c. 23].

Монетарне або грошово-кредитне регулювання визначається як система заходів, що здійснюються державою у сфері грошового обігу та кредиту, спрямовані на забезпечення стійкого, ефективного функціонування економіки в цілому та підтримку в належному стані грошової системи. Проте реалії вітчизняного розвитку свідчать про неможливість стабільності соціально-економічної системи лише за рахунок інструментів грошово-кредитного регулювання.

Взаємопов’язаними мають бути між собою такі форми антимонопольного регулювання, як цінове і соціальне, що спрямоване на захист прав споживачів через доступність товарів і послуг монопольних утворень.

Висновки

Проведене нами дослідження дає підстави зробити наступні висновки:

1)       механізм антимонопольного регулювання повинен бути комплексом взаємопов’язаних заходів регуляторного, контролюючого та стимулюючого впливу антимонопольних органів влади на діяльність монопольних утворень, з обов’язковим врахуванням національних особливостей;

2)       інструменти бюджетно-податкового антимонопольного регулювання повинні забезпечувати, в першу чергу, розвиток і підтримку конкуренції важливих галузей національної економіки, які спроможні сприяти підвищенню конкурентоспроможності української економіки. В міру досягнення стратегічної цілі антимонопольного державного регулювання доцільним є зростання соціальності державного бюджету країни;

3)       реалізація грошово-кредитного антимонопольного регулювання повинна проводитися в тісному взаємозв’язку з інструментами бюджетно-податкової форми. Зростання рівня насиченості реального сектору економіки країни грошовими засобами є фактором піднесення динаміки інвестиційної активності як населення, так і комерційних структур.

Отже, під антимонопольним регулюванням розуміється процес обмеження монопольної діяльності, що передбачає безпосереднє державне регулювання на конкретних монополізованих ринках, або діяльності конкретних монопольних утворень шляхом централізованого встановлення кількісних і якісних показників.

Одним із пріоритетних напрямів сучасної економічної політики в Україні є розвиток і підтримка конкуренції. Метою конкурентної політики України є створення оптимального конкурентного середовища, яке забезпечує ефективне функціонування соціально орієнтованої ринкової економіки держави.

Список використаної літератури

1. Бицюра, Ю. Антимонопольне регулювання в Україні // Географія та основи економіки в школі. — 2010. — № 11-12. — С. 2-4
2. Борисенко З. Місце Антимонопольного комітету України в системі органів влади // Економіст. — 2006. — № 11. — С. 25-28
3. Верещагіна, О. Поняття та зміст антимонопольно-конкурентної політики в Україні // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 8. — С. 38-41
4. Голян, В. Антимонопольне регулювання земельних відносин на регіональному рівні // Економіст. — 2011. — № 1. — С. 48-50
5. Денисюк О. Особливості розвитку економіки України та антимонопольне регулювання // Економіка. Фінанси. Право. — 2005. — № 7. — С. 3-5
6. Звіт Антимонопольного комітету України про свою діяльність у 2010 році; Костусєв О. Природна монополія як об’єкт конкурентної політики / О. Костусєв // Конкуренція. Вісник Антимонопольного комітету України. — 2011. — № 2 (11) .
7. Качалин В. Международные аспекты антимонопольного регулирования // Мировая экономика и международные отношения. — 2006. — № 2. — С. 49-65
8. Кирилов, Сергій. Обережно! Антимонопольне законодавство: коли воно може стати актуальним для вас // Все про бухгалтерський облік. — 2011. — 4 серпня. — С. 23-25
9. Коваль, И. О совершенствовании порядка рассмотрения органами антимонопольного комитета // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 12. — С. 140-143
10. Корчак, Н. Теоретико-правові аспекти відповідальності в інституті антимонопольного регулювання в Україні // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 10. — С. 118-121
11. Корчак, Наталія. Принципи інституту антимонопольного регулювання в Україні [Текст] / Наталія Корчак // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 11. — С. 98-102
12. Костусєв О. Антимонопольне законодавство та конкурентні органи країн СНД // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 10. — С. 3-7
13. Костусєв О. Захист економічної конкуренції в Україні: стан і проблеми // Економіка України. — 2003. — № 7.- С.4-11 ; Економіка України. — 2003. — № 8. — С. 13-19
14. Марцин В.С. Конкуренція як засіб антимонопольного регулювання товарних ринків та місце в ньому держави / В. С. Марцин // Економіка. Фінанси. Право. — 2007. — № 10. — С. 3-8
15. Мисліцька Н.С. Формування і розвиток законодавчо-нормативного забезпечення державного антимонопольного регулювання / Н. С. Мисліцька // Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 4. — С. 55-61
16. Плетньова О. Перспективи формування повноважень Антимонопольного комітету України у сфері надання державної допомоги // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 9. — С. 36-39
17. Плетньова О. Сутність спеціальних процесуальних засад діяльності антимонопольного комітету України й особливості їх правового регулювання // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 127-130
18. Плетньова, Олена. Нормативно-правове визначення статусу Антимонопольного комітету України // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 8. — С. 50-52
19. Савчук В. Діяльність Антимонопольного комітету України щодо забезпечення державної політики захисту від недобросовісної конкуренції // Вісник академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 4. — С. 227-233
20. Супрун В.П. Деякі проблеми антимонопольно-конкурентної політики в Україні // Актуальні проблеми економіки. — 2005. — № 7. — С. 14 — 21
21. Терен С. Шпигуни на ринку / С. Терен // Контракти.- 2005 — № 24.
22. Филюк Г. Сучасні проблеми та тенденції регулювання діяльності суб’єктів природних монополій // Економіка України. — 2005. — №7.
23. Черничко Т.В. Оптимізація механізму державного регулювання економіки України // Університетські записки, 2006. — № 3. — 4 (9 — 20).
24. Яворська О. Договори приєднання: проблеми правового регулювання // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 10. — С. 93-96
25. Янович А.С. Антимонопольное законодавство зарубежных стран: общая характеристика [Текст] / А. С. Янович // Вестник Московского университета. — 2010. — № 6 : Серия 11 Право. — С. 102-112