Вступ.

1. Біографія В.Набокова.
2. Твори В.Набокова російською та англійською мовамита їх критика.
3. Переклади В.Набокова: переклад „Евгения Онегина”; матеріали по „Слово о полку Игоревом” .
4. В. Набоков як літературознавець.
5. Письменники в набоковському баченні.

Висновки

Бібліографія

Вступ

У 1999 році минуло сто років відднянародження Володимира Набокова, класика ХХ століття, що належить двом літературам– російської й американської. Творчість Набокова заведено поділяти на два періоду – російськомовний (до 1940 року) й англомовний. У передмові до роману “Другиеберега”, який писався двічі (спочатку англійською, потім російською мовою), Набоков зізнавався, наскільки складним був перехід художньої творчості з одного мови наіншу. Доводилося відмовлятися не просто від російської, а від свого власноїмови, свого стилю, який до той час не тільки встановилася в, а й зрісся з ім'ям автора. Таким чином шлях на літературний Олімп Набоков виконав двічі, щоразу починаючи з нуля і долаючи результаті найвищу планку.

Як і багато письменників, В.Набоков розпочав як поет, а став геніальним прозаїком, ім’я якого , на жаль, було „за семью печатями” в Радянському Союзі. Він прийшов до нашого читача лише коли наближався його столітній ювілей. Володимир Володимирович Набоков начебто продовжив той знаменитий „срібне століття” російської літератури, який, здавалось, закінчився Леонідом Андрієвим, Дмитром Мережковським, Іваном Буніним, Михайлом Булгаковим, Олександром Купріним. Але виявилось, що не перевились великі російські письменники. Хоча, як і видатний стиліст Джозеф Конрад (поляк за походженням), Набоков був англо-російським письменником, в рівній мірі чудово володів і російською, і англійською.

Треба відмітити, що Володимир Володимирович був, на відміну від багатьох його вітчизняних колег, письменником елітарним. Його не зрозуміла б Аріна Родіонівна або навіть Надія Костянтинівна. Багато термінів, яких не відшукати в найподробніших словарях, які не тільки на кожній сторінці, а буквально на кожній строчці, роблять тексти Набокова зрозумілими лише для дуже підготовленої публіки [3, c.6].

У терем літератури російського зарубіжжя Набоков увірвався освіжаючим вихровим протягом. «Цей хлопчисько вихопив пістолет і одним пострілом уклав всіх дідів, у тому числі мене…» — так енергійно відгукнувся наприкінці 20-х років І. А. Бунін на появуроманів Набокова, який писав тоді під псевдонімом Ciрiн: «Машенька» (1926), «Король, дама, валет» (1928), «ЗащитаЛужина» (1930)…[1, c.3].

Творчість Набокова відкинула на теперішнє і майбутнє мистецтво густу і обширну тінь. Набоков, як і всякий великий письменник, не дає рецептів творчої удачі – але показує, яким потрібно бути, щоб зуміти створювати такі рецепти самому. [16, c.135].

І. Біографія В.Набокова.

Народжений наприкінці минулого століття, 10(22) квітня 1899 року, в Петербурзі і помер 2 липня 1977 року в Монтре, в Швейцарії, Володимир Володимирович Набоков й досі залишається феноменом, нерозгаданою загадкою, своєрідним,таємничим, в мерехтінні світилом, можливо, навіть і певним вигаданим сонцем на літературному небокраї нашого століття. Чи не тому так неправдоподібно широкий спектр оцінок набоковськоїспадщини — від беззастережного захоплення до повного заперечення?У всякому разі — й сьогодні це безперечно — Набоков — безумовне явище, причому явище відразу двох літератур: російської і англомовної, творець особливого художнього світу, новатор-стиліст (насамперед у прозі). І вплив його стилістики, його гіпнотизуючого, зачаровуючогодару легко знаходять у сучаснійлітературі, щоправда, "за переваг там, де переважають книжність, вторинна культура, потяг до елітарності”.

В.В. Набоков народився в родовитійі багатійдворянськійсім'ї, з довгим сонмом служилихпращурів. Дід його Дмитро Миколайович був міністром юстиції у добу судових реформ, наприкінці царювання Олександра II і — Олександра III. У «Заметке про моего отца» (Володимирі Дмитровичі) Набоков згадував: «Дід Микола Олександрович Набоков — офіцер флоту, дослідник Нової Землі (1817 р.), де одна з річок носить його ім'я (а його брат, генерал Іван Олександрович Набоков, був комендантом Петропавловської фортеці). Батькамийого матері були Фердінанд Миколайович Корф і Ніна Олександрівна Корф, уроджена Шишкова (цеостаннєпрізвище сам автор, В.В. Набоков, використовував недовгийчас як поетичнийпсевдонім — «Василь Шишков»). Олена Іванівна Рукавишникова (мати письменника.— Про. М.) була з однієї лінії внучкою знаменитого сибірського золотопромисловцяВасиля Рукавишникова, а по іншій — внучкою президента ІмператорськоїВоєно-медицинськоїАкадемії Н. І. Козлова».[4]

Ще одним прямим моїм пращуром був Кангранде дела Скала, князь Верони, який колись дав пристанище ізганнику Данте Аліґ’єрі і герб, якого дві великі собаки, які тримають драбину, прикрашають „Декамерон” Боккаччо (1353). Внучка делла Скала, Беатріче, вийшла заміж в 1370 р. за Вільгельма, графа Оттигена, правнука Болко ІІІ, графа Сілезького. Їх дочка стала дружиною фон Вальдбурга, між тим як троє Вальдбургів, один Кіттліц, двоє Полонзе, десяток Остен-Сакенів і, нарешті, Вільгельм-Карл фон Корф і Елеонора фон дер Остен-Сакен проізвели на світ діда моєї баби з батьківської лінії, Миколу, який загинув у битві 12 червня 1812 року. Його дружина, бабуся моєї бабусі, Антуанетта Граун, приходилась внучкою композитору Карлу-Генріху Грауну (1701-1759). [2, c.12].

Хлопчик виростав в атмосфері освіченого лібералізму, надлишку матеріальних і духовних благ. Батько, відмовившись від чиновноїкар'єри,адвокат, принциповий англоман один із лідерів партії «волі» (в просторіччі «кадети»), заступник голови ЦК, разом з іншими кадетськимивождями — П.Н.Мілюковим, А. І. Шингарьовим, І. У. Гессеном усно і друковановідстоював необхідність для Росії конституційних свобод (за що навіть поплатився в 1908 року, після відомого Виборзькоївідозви кадетів, прозваної в консервативних колах «Выборгским пирогом», тримісячним висновком на «Крестах»). Він був законним спадкоємцем російської ліберальної інтелігенції, яка поєднувала в собі побутове барство, звичку до достатку і комфорту з щирим народолюбством, і прагнув по кожному приводу виявити своє вільнодумство: якось на офіційному бенкеті відмовився пити за здоров'я государя, а потім навіть помістив в газетах оголошення про продаж свого камергерськогомундира. У очах «правих» У. Д. Набоков здавався безумовним і шкідливим «червоним».

«Пам'ятаю одну карикатуру,— каже Набоков про батька в «Других берегах»,— на якій від нього і від Мілюкова вдячне Світове Єврейство(ніс з діамантами) приймає страву з хлібом-сіллю— матусю Росію». Карикатура ця пізніше одержала лиховісне продовження. У 1922 року У. Д. Набокова застрелив головоріз-монархист(зробив потім кар'єру при Гітлері), коли він закривсобою Мілюкова: «праві» в еміграції були переконані, що кадети развалили-таки Росію…

Чудовуосвіту отримав В.В. Набоков із перших жекроків, проте, несло і щось від англомана-батька. Він мало не раніше почав говорити (якщо й не думати) мовою Шекспіра, ніж мовою Пушкіна. Принаймні батько раптово виявив, що хлопчик, якийлегко читав і писав англійською, російської абетки не знає і, крім таких слів, як «какао», нічого не може прочитати. (Чи не це багато пізніше зумовило неможливу можливість — перейти в письменстві від російського до англійської мови, чи, ризикну навіть сказати, повернутися до нього.)

Юний Набоков виховувався насамперед як «громадянин світу». Знав досконало кілька мов, захоплювався тенісом, велосипедом, шахами, потім — особливо пристрасно і на всю життя — ентомологією, продовживши освіту в престижному Тенишевськомуучилищі. Втім, і початкові враження, почуття всього російського не могли оминути його. Батьківщина залишалася в душі Набокова, і ностальгічні спогади про неї прориваються (з роками слабшаючи) до кінця днів письменника, й вимушено костеніючи, кам’яніючи, перетворюючись в результаті на подобу того «саркофага з мумією» Росії, що зберігає у себе один із набоковськихгероїв.[1, с.5-6].

Доля Набокова схожа з долею багатьох російських інтелігентів його, та й більш старшого покоління.[10, с.8].

ІІ. Твори В.Набокова російською та англійською мовами

Перший роман Набокова вийшов в Берліні, місті, який він ненавидів, і, як він неодноразово підкреслював: „выучу папуасский, но не немецкий…”. Хоча в Германії прожив багато років. Тут загинув його батько, який був для молодшого Набокова більше, ніж батьком, — другом. Можливо, довгі зимові вечори, проведені за шаховою дошкою, і послужили в подальшому поштовхом до написання його знаменитого роману „Защита Лужина”.[3, c. 6]

Набоков залишив після себе, без перебільшення, величезнуспадщину. Тільки російською мовою ним було написано вісім романів, кілька десятків оповідань (збірки «ВозвращениеЧорба», 1930; «Соглядатай», 1938; «Весна в Фиальте», 1956), сотні віршів, ряд п'єс («Смерть», «Событие», «Изобретение вальса» та ін.). До цього потрібно додати великуангломовнутворчість (з 1940 року) — романи «Действительная жизнь Себастиана Найта», «Под знаком незаконнорожденних», «Пнин», «Ада», «Бледный огонь», «Лолита», «Прозрачные речи», «Взгляни на Арлекина!», автобіографічнупрозу, цикл лекцій про російськулітературу, книгу інтерв'ю «Твердые мысли», численні переклади російської класики (вартийбодай його переклад «ЕвгенияОнегина» в чотирьох томах, де три займають докладання, у яких він, рядок за рядком, прокоментував весь пушкінський роман).

Тим знаменніші(використовуючи слова поета) його «двозначна слава і недвозначний талант».

У послідовно скудній(від неможливості припливу свіжої крові, молодих сил) літературі еміграції Набоков залишився явищем незвичайним, унікальним. Характерно, що він (мало не єдиний) не розділив повільної катастрофи, в яку потрапилибільшість письменників-емігрантів так званого «другого покоління», яке ще іменували поколінням «втраченим» (Борис Поплавський, Іван Лукаш, Ірина Кнорринг, Микола Тройськийта ін.). У 20-ті і 30-ті роки Набоков перебував у центрі уваги, викликаючи захоплені похвали чи крайні хули, але нікого, здається, не залишаючи байдужим. А потім, коли емігрантська література почалазгасати, подібно першої риби-амфібіїпри катастрофічному перепадіклімату в пересихаючомуводоймі, примудрився змінити навіть самісінький спосіб дихання, пристосувавши свій пульмометр до іншої, англомовної стихії отримавши — єдиний серед російських письменників за всю історію російської літератури — визнання як видатного художника Заходу.

Пам'ятаю, років двадцять з гаком тому в розмові з молодим вченим-славістом з США я ніяк міг узяти до тями, як це він не знає російського письменника Набокова. Нарешті філолог зареготав, стукнув себе по лобі і вигукнув: «Ах, Набакофф! Так це ж ніякийне російський! Це наш, американський письменник!..»

Характерно, проте, що звідти, з американського берега, Набокова подають все-таки саме як найбільшого російського письменника, але — зі щасливою долею, якому і зміна зоряноїпівкулі була не сумною, крайньої нуждою (він утік у 1940 року Франції від Гітлера, і керуючись своїми поглядами, і рятуючи від гетто дружину), а чистим подарунком неба в змінівартових поясів, в географічному, а водночас і духовному просуванні на крайній Захід (Росія — Німеччина — Франція — Америка).Набоков, в тлумаченні наших заокеанських колег, виростає в грандіозну постать: «За всю історію російської літератури було тільки два прозаїка, відповіднихНабоковупоталанту: Гоголь і Толстой» (Ендрю Філд).

Таким чином, російськійлітературі ніби пропонується прослідкуватиза Набоковимчерез західну кватирку і доводиться виняткова плідність його шляху від «Машеньки» і «Защиты Лужина» до останніх романів — «Лолита» (1955), «Прозрачные речи» (1972), «Взглянина Арлекина!» (1974). Тут оголяється, між іншим, що Набоков — головна ставка Заходу в боротьбі за російську літературу, головний російський письменник XX століття з погляду західних тез, визначальних в літературі.

Звісно, ця тяжка тенденція, оскільки зводить письменника в суперклассики, своїм непомірним вантажем відповідальності роздавлюєреального Набокова. Але й при видаленні,які деформують нашарувань місце і значення його в російськійлітературі визначити досить важко. І, перш ніж здійснити цю спробу, є сенс пригадати головні віхи літературної і життєвої біографії Набокова. Тим паче що про них, властивою йому віртуозністю стилю, він повідав своєї книзі спогадів «Другиеберега» (1954).[1, c.5]

Пам'ять про Росіюособливо сильноібезпосередньо відчувається у віршах (Набоков ще в юності встиг випустити в 1914 і 1917 роках, на кошти батька, дві худі книжечки, але професійно заявив про себе як поет 20-хроків— збірки 1923 року «Гроздь» і «Горнийпуть»). Тут ми зустрінемо і по-набоковськичарівний російський пейзаж, і уявне повернення в щасливе та цілковитопетербурзьке дитинство, і просте визнання в любові під коротким заголовком «Росія»:

Была ты и будешь… Таинственно созданная

из блеска и дымки твоих облаков.

Когда надо мною ночь плещется звездная, я слышу твой реющий зов!

Ты — в сердце, Россия! Ты — цель и подножие, ты — в ропоте крови, в смятенье мечты!

И мне ли плутать в этот век бездорожья? Мне светишь по-прежнему ты.

Ці досить невибагливі і щирі вірші написані вже за гребенем великих тектонічних змін: у добу революції сім'я Набоковихперебралася на південь (батько був членом так званого Кримського уряду — «мінімальним міністром юстиції», як не без гіркоти іронізував сам він), а в 1919 року поет опинився в Лондоні. Він вступає до Кембриджськогоуніверситету, де студіює французьку літературу і ентомологію, і в у 1922-му (рік трагедії) перебирається до Берліна.

Тут в емігрантській періодиці (особливо ж часто спочатку — на сторінках берлінської газети «Руль», яка видається покровителюючимНабокову І. У. Гессеном) з'являються вірші й оповідання молодого письменника, взяв псевдонімом ім'я райською птиці — Сірін, а потім і романи, що стали подією в зарубіжжі, особливо з публікацією їх у головному тодішньому літературному журналі «Сучасні записки» (Париж).

Росією наповнені набоковськівірші («Билет», «Расстрел», «К России»: «Слепец, я руки простираю ивсёземноеосязаючерез тебя, страна моя. Вотпочему так счастлив я» ит. д.); в російськійпрозі теж відчутно — і дедалі виразніше в ранніх творах, але вже вимушено стісненихгіркою еміграцією межах проживання: мебльовані, без затишку, берлінські кімнатки, убогіквартири внайом, нескінченні переїзди, безглуздий (неначе у домашніх рослин, видертих з банок, корінням вгору) побут. Мебльованийпростір еміграції дозволило Набокову бачити Росію лише як сновидіння, міф, нереалізованийспогад.[1,c.5-7].

Герои Набокова всматриваются в окружающий мир напряженно, внимательно, сосредоточенно, ловя каждую мелкую деталь. Но не потому, что им так уж этот мир интересен или ненавистен (он, реальный мир, вызывает скорее печаль, чем ненависть), а потому, что хотят увидеть сквозь него нечто иное, невидимое, но очень важное. “Все казалось не так поставленным, непрочным, перевернутым, как в зеркале. И так же, как солнце поднималось выше, и тени расходились по своим обычным местам, — точно так же, при этом трезвом свете, та жизнь воспоминаний, которой жил Ганин, становилась тем, чем она вправду была – далеким прошлым” (“Машенька”) [8, с . 110].

Звертаючись до прози й драматургії В.Набокова, літературознавці розглядають їх як твори „людини, що грає”(„Homoludens”- цю оцінку вперше використав американський критик Марк Ліллі). Думки вітчизняних дослідників про поезію В.Набокова не відрізняються від емігрантських. І чи не всі дослідники наголошують на здатності В.Набокова до наслідування інтонацій Фета, Буніна, Бальмонта, Гумильова, Саші Чорного, Блока, Маяковського, Пастернака. На наш погляд, під цим наслідуванням приховується пародія.[7, c.21].

Перший „американський” роиан Набокова „BendSinister”(1947)дуже важко пробивав собі шлях у видавничому світі. Пізніше його романи викликали до життя побічні літературні продукти. Похідних від „Лолиты” творів так багато, що не має смислу їх перелічувати. Один з них „Щоденник Ло”, написаний П.Перою і представляючий собою переказ набоковського роману з точки зору Лолити, став причиною судового розгляду, пов”язаного з проблемами авторського права.[13, с.196, 202].

Найбільш «російський» з романів Набокова, звісно, перший — «Машенька», бо спогади Ганіна про залишену там, в Росії, любов, її перепадах, життя пам'яті сильнішими і, якщо завгодно, реальніше опереткового берлінського пансіонату Лідії Миколаївни Дорн і його мешканців. Проте, хоча «Машенька» не тільки саме «російський», а й найбільш «традиційний», близький канонічному стовбурунашої літератури набоковськийтвір, таки атмосфера, повітря певної дивацтва, примарність буття і тут охоплюють читача..

Реальність і ілюзорність, правда, з'являться трохи розмиті, речовий світ і відчуття поперемінно тріумфують одне з одного, не виводячи переможця. Але повільнийі навряд чи не маніакальнийспогадпрощось, що неможливо згадати (неначе після вимушеного пробудження), переслідує героя. І мабуть, сама характерна риса, властива всім прохідним персонажам Набокова,— їх максимальний егоїзм, небажанняпорузумітисяз «іншими». Ганіншкодує не Машеньку та любов: він жаліє себе, того себе, якого не повернеш, як не повернеш молодості і Росії. І «реальна» Машенька, як не без підстав страшитьсявін, дружина тьмяного і антипатичного сусіда по пансіонату Алфьорова, своєю«вульгарною» появою уб'є витончене минуле… [1, c.7]

Ось уже типовий набоковськийприйом, до речі, виявився занадто містифікаційним, «шаховим» для простого читача. Письменниця Галина Кузнєцова передає характернурозмова у російській провінційної бібліотеці на півдні Франції (15 жовтня 1930 року): «Я запитала про Сіріна.— Беруть, Алене багато.Важкий. І потім, правда, що от хоч би «Машенька». Їхала, їхала і не доїхала. Читач таких завершень не любить».[5, C.180]

Утім, як разчитач, його думку, якщо вірити Набокову, письменника і не займали. «Навіщо я взагалі пишу? — розмірковував він.— Щоб отримувати задоволення, щоб долати труднощі. Я не переслідую при цьому жодних соціальних цілей, не внушаю жодних моральних уроків… Я просто люблю складати загадки і супроводжувати їх витонченими рішеннями». І як бачиться, в висловлюванні цьому немає слідів будь-якої пози чи кокетства. Девізом Набокова залишається всепоглинаюче естетичне служіння мистецтву як такому, і це мимоволі обмежувало і без того не настільки глобальну пам'ять про Росію. [1, c. 8]

У чудовій книзі «У пошуках Набокова» письменниця Зінаїда Шаховская звертає нашуувагу в цьомузв'язку на ряд знаменних обставин. Приміром, який виникаєвйого книгах рідна природа. «Сяючіописийого російської природи,— пише вона,— схожі на захоплення дачника, а не людини, з землею кровно пов'язаного. Пейзажі садибні, не сільські: парк, озеро, алеї і гриби — збір яких любили і дачники (метелики — це особлива стаття). Але, начебто Набоков ніколи не знав: запаху коноплі, нагрітої сонцем, хмари полови, що летить з гумна, дихання землі після повені, стукоту молотарки на гумні, іскор, які прилітають під молотом коваля, смаку парного молока чи краюхи житнього хліба, посипаного сіллю… Усе те, про, що знали Левіниі Ростови, усе, що знали як частина самих себе Толстой, Тургенєв, Пушкін, Лермонтов, Гоголь, Бунін, всі росіяни дворянські і селянські письменники, за винятком Достоевського».[6, c.93]

Ще більше показово інше спостереження, щодо Росії Набокова. «Відсутнє в набоковськійРосії,— зазначає вона,— і російський народ, немає чоловіків, ні міщан. Навіть обслуга певний аксесуар, а з аксессуаром відносин не зав'яжеш. М'ячик, який закотивсяпід нянин комод, відіграє більшу роль, ніж сама нянька… Нищакаста, яка відобразилась в набоковськійтворчості, це гувернантки івчителі. НабоковськаРосія дуже закритий світ, з трьома головнимиперсонажами— батько, мати і Володимир. Решта сім'ї вже якось поза його, але сімейна група поповнюється найбільш колоритними родичами і пращурами». [6, c.94-95]

Росія для Набокова — це насамперед залишені там дитинство, отроцтво і юність, кожна крупицяспогадів,про які викликає хвилю чарівних асоціацій. Тим часом реальна батьківщина, залишена ним,— величезна країна, де мільйони колишніх співвітчизників прагнули будувати нове суспільство, перемагали і страждали, опинялися безвинно за колючим дротом чи віддавали хвали «вождю всіх народів», молилися, проклинали, сподівалися,— ця Росія не викликала у нього ніякого тепла. Раз і назавжди сформувавши своє ставлення до радянського ладу, Набоков переніс це заперечення і на решту залишеноготам російськоїлюдини,якабачилось йому тепер лише «новимрізновидом» мурах.

Росія залишалася для Набокова та в той самий час її уже ніби і не існувало. І нездійсненімрії Ганіна («Машенька») скласти партизанський загін і підняти повстання в Петрограді є не що інше, як данинанеподоланної інфантильності автора, на відміну від безлічі своїх однолітків минулого, які пройшлиповз подвигу.

Луна батьківщини продовжуваласупроводжувати подорожнього, проте в суворійзлагоді з акустичним законом віддалення від джерела звуку.Іякщо часом виникає несподівано гучний сплеск, то в силу нелінійного поширення і поглинання звукових коливань, які обдурюютьвухо, як, скажімо, при плутаннідітей повним козубом в передгрозовомулітньому лісі.

Герой роману «Дар» (1937—1938), приміром, обличчя, якеявно несе друк автобіографічну, мріє про повернення у рідні місця: «Можливо, колись, на закордонних підошвах і давно збитих каблуках, почуваючись примарою… я вийду зістанції і, без будь-яких видимих супутників, пішки пройду стьобанням уздовж шосе з десяток верст до Лешіна… Мені здається, що в ходьбі я буду видавати щось на щось схоже стогону, в тон стовпам…» Далі мотив цей йде по згасаючій.

І якщо в «Других берегах» автор, вже від себе, вимовляє ностальгічне право «в горах Америки моєї зітхати по північній Росії», то в пізнішому фантастичному романі «Ада» прохідний персонаж не без старечого бурчання, у якому глухо перетряхютьсяскалки колишніх надій, висловлює лише жаль, що володіє російським «досконало».

Як чудовому знавцюфауни і флори, Набокову, звісно вже, було відомо, що сірін — не тільки райське птиця зі жіночим обличчям і грудьми, але ще й сова з оперенням яструба. І ось, немов перед нами солодкоголоса сірена, якоюзаслухався колись чернець, не зауваживши, що промайнуло кілька століть, перетворюється раптом вухаючогонічного хижака, лупатого, з гострим дзьобом, прозваного в народі — пугач. І, просинаючись від першоїнепритомності захоплення перед словесним мистецтвом Сіріна, більшість російських письменників-емігрантів зовсім не випадково круто переосмислили стосунок до його дару, відгукуючись про нього навіть із лякаючої грубістю.

«Талановитий пустопляс» — це слова Купріна. А ось свідчення іншого російського письменника Б. Д. Зайцева авторові цих рядків: «Дорогий Олег Миколайович, щодо Набокова скажу Вам так: чоловік дуже обдарований, але внутрішньо безплідний. «Других берегов» я не читав, але знаю його ще по Берліну 20-х років, він був тоненьким витонченим юнаком— тоді псевдонім його був: Сірін. Гадаю, що ньому були барсько-звиродніліриси. Одинзранніх його романів «Защита Лужина» (про шахістів) мені дуже подобався. Але хворобливе і неприродне і там помітно — і далі, більше виявлялося. Свого часу ми з Алдановимзбирали йому гроші на від'їзд до Америки Він і вирушив. Матеріально розквітнувтам — «Лолита» ця дала великі гроші. Приїжджав він і сюди, вже «Набоковим», а не «Сіріном» У «Novell Litteraires» чи «Figаго Litteraires», точно не пам'ятаю, було інтерв'ю з ним. Говорив він приголомшливунісенітницю, а в розповніломуцьому «буржуї» ніяк вже не можна було впізнати приємного худенького Сіріна.

У Данте сказано

«Non ragioniamo di lust «Мs quarda e passe»

«Не будем говорить о них: «Взгляни и проходи»…

Бунін, як чоловік здорового складу, зважкістювиносив його. На мене його образ наводить «метафізичийсмуток» великих розмірів безплідна смоква.

Так, ось й Бунін змінив ставлення до Набокова, знайшовши уньомупізніше «блеск, сверкание и отсутствие полное души».

Втім, ця сердитість«дідів» має пояснення:рахунок, який вони пред'являли Набокову, був простий.Кому було багато дано, з того багато і запитувалося. А світ стрясали конфлікти величезної сили, і кожен із «з тих, хто пишуть», в міру своїх можливостей, хоча б опосередковано, намагався відгукнутися на них Тим часом Набоков зарозуміло відкидав реальність, бачив в словесному мистецтві головним чином блискучу і «непотрібну» гру розуму й уяви і не збирався цього приховувати.

Як письменник суто літературний, він часто і охоче говорив на ці теми вже після війни, у 40-ві роки, читав лекції російської та європейської літератури в Уельськомуколеджі і Корнуельскомууніверситеті (поєднуючи це з роботою над лускокрилимипри Гарвардському університеті) випустив ряд спеціальних досліджень, есе, коментарів і т.д.

Та хоча б його вкрай характерні висловлювання про найулюблінішогоз письменників — Гоголя, і не лише про нього, з лекцій з російської літератури (випущених окремою книжкою 1981 році —Нью-Йорк— Лондон).

«Коротко кажучи, справа зводиться до наступного: якщо ви хочете дізнатися в нього щось про Росію, якщо ви горите бажанням збагнути, чому ганебні німці провалилися своїм «блицем», якщо вас цікавлять «ідеї» і «питання», тримайтесьподалі від Гоголя… Чимдалі, подалі. Йому нічого вам сказати… Його твори, і всі великі досягнення літератури, це феномен мови, а не ідей» і т.п.

Ось й добралися до суті: феномен мови, а не ідей. Справді, проблема Набокова — це насамперед проблема мови. Мова, відірванавід життя яканамагається колдовськимзусиллям цежиття замістити. Йогоможна б вважати трагічним, якби не набоковськебажання оголосити свій стан справжньою, кращої, вищої літературою — стосовно до навозокопателівжиття. Звідси нестримнийпотяг до нього всього виморочного.

У описі поверхні предметів, в натюрморті (буквально: мертва, тобто вбита природа) Набоков знайшов себе. Тут він досяг віртуозності ентомолога, який обережно закріплюєкомах в чудові колекції, де не пошкоджено жоднекрильце, жодна порошинка кольоровогопилку. У «Других берегах», згадуючи своє раннє захоплення ентомологією, Набоков недарма обмовився, що таким чином ще хлопчиком він «знаходив в природі тескладне і «марне», якого… пізніше шукав в іншому чудовому обмані — в мистецтві».

Забуто, проте, що в життя ці «крильця» безперервно з'являються, змінюються, ростуть і відцвітають в непередбаченому русі і спалахують у спілкуванні зовсім несподіваними фарбами, і фарби-тоці важливі лише тим, що для чого вони в ці миті висловлюють, і т.п. І коли, скажімо, Набоков захоплюється віршами Буніна про метелика, знову ж нам пропонується йогосамодостатнійопис і в розрахунок не береться найголовніше,вданому разі — протест поета проти неминучого відходу з життя, що й надає трагедійний відсвіт стереоскопічнійкартинці: «Настанет день — исчезнуя…»

И так же будет залетать

Цветная бабочка в шелку,

Порхать, шуршать и трепетать

По голубому потолку…

Всього цього Набоков знати принципово не хотів.

Витоки своєїтворчості він не без підстав вбачає в «легких, але невиліковних галлюцінаціях» і «кольоровому слуху». «Кольоровевідчуття,— розмірковує Набоков в «Других берегах»,— створюється, по-моєму, дотикальним, губовим, мало не смаковимшляхом. Щоб грунтовно визначити окрас букви, я маю букву пересмакувати,дати їй набрякнути та ізлучитьсяу роті, поки уявляю її зоровий візерунок». Так елегантно обгрунтовується внеземне, гидропоне існування його чудових словесних рослин, на чільне місце ставиться безумовне естетство.

Його метод містифікація, гра, несправжні галюцинації, «кольорове» відчуття, пародії (кого тільки не пародіював він у своїх творах: Стерна, Гюго, Едгара По, Фрейда, Некрасова, Чернишевського, Маяковського, побратимів-емігрантіві т.д.),словесні кросворди(зауважу що йому ж належить винахід слова «крестословиця», що, звісно, краще кальки з англійського «кросворд») Нарешті, вже в узагальненні, цитуючи самого Набокова, метод цей — в «рішеннілітературної теореми».Прикладомможутьслужити багато, віртуозно побудованихрозповідей, та тойже поміщений у справжньому збірнику «Круг» (1936),щорозпочинаєтьсяфразою «По-друге…» і завершуєтьсясловами «По-перше»…».Це його мав на увазі Бунін, коли темпераментно, навіть роздратовано нападав на новації модернізму: «Іноді думаю, не скласти чи якусь нісенітницю, щоб нічого зрозуміти б не можна було, щоб початок було в наприкінці, а кінець на початку. Знаєте, як тепер пишуть Запевняю вас, що більшість наших критиків прийшло б у захопленні, а в журнальних статтях було б співчутливо зазначено, що «Бунін шукає нових шляхів».Хай там що, а без «нових шляхів» не обійшлося б! За«нові шляхи» я вам ручаюсь».

Ці «нові шляхи» у Набокова означали хитромудресюжетобудівництво, заданість тонкоїшахової композиції при придушенні первородних вражень. Важко тому не погодитися з одним із зарубіжних критиків, котрі сказали про Набокова: «Він здається прообразом прийдешніх авторів майбутньої «космополітичної культури». І нашою розрадою залишається думка,що в багатьох відносинах Сірін цікавіше Набокова, бо у Сіріна є безпосередність пошуку й талану при «відкритті літературних Америк», а в Набокова тяжіє сверхматематичний розрахунок, «алгебра чудової техніки».

Справді, «ранній» Набоков (тобто Сірін), наприклад «Машенька» чи «Защита Лужина», несучи у собі передумови, які руйнівно розвивалися згодом (разом набранням «технічного досконалості») всього «тепліше» і життєвіше.

У романі про геніального шахіста, що неможливо для Набокова «пізнього» вгадуються навіть окремі риси цілком реального прототипа, зрозуміло, глибоко переосмислені в злагоді з художньої методою письменника. Дружній в еміграції з великим Альохіним Л.Д. Любимов помічає своїх мемуарах «На чужбине» «Лужин не знав іншого життя, крім шахового, Альохін ж був багатий натурою він хотів взяти від життя якомога більше, в усіх областях Але коли, вже на батьківщині, я перегортав роман Сіріна, мені здалося, що, можливо, Альохін теж болісно відчував, як вже одні шахи були здатні дати йому на чужині ілюзію справді повнокровної життя».

У романі вдало сполучився предмет зображення з його методом: «Защита Лужина» значною мірою зросла з захоплення молодого Набокова шахами і головним чином — шаховоюкомпозицією (рід будівництва з невидимого матеріалу, дуже близький розумінню їм завдань будівництва словесного). «У ційтворчості,— каже він про мистецтвоскладання шахових завдань,— є точки сполучення з „сочинительством”». Особливість сюжетних сплетінь у «Защите Лужина» є зворотний мат, поставлений самому собі героєм — генієм шахів і ізгоєм буденністю.

Все це, втім, викладено у передмові, яке написав у 1964 році сам Набоков для американського і англійського видань „Русскоезаглавиеэтого романа «Защита Лужина»: оно относится к шахматной защите, будто бы придуманной моим героем (…). Створювати книгу було нелегко, але мені приносило велике задоволення користуватися тими чи іншими образами і положеннями, щоб запровадити фатальне приречення в житті Лужина і надати обрису саду, поїздки, низки повсякденних подій подобу тонко-замислуватоїгри, а в кінцевих розділах — справжньою шахової атаки, що руйнує повністю душевне здоров'я мого бідного героя».

Тут, як ми бачимо, йдеться про структуру, формобудування. У зміст ж «Защиты Лужина» легко відкривається її близькість мало не всім набоковськимроманам. Вона в безпорадному, трагічному зіткненні героя-одинака,наділеного одночасно душевною«странностью» і певним піднесенимдаром, з «натовпом», «обивателями», грубим і примітивним«середньолюдським»світом. У зіткненні, від якого захисту немає.

«Натовп» Набоков ненавидить натхненно, витончено — не з тих ще далекихколи хлопчик з платиновимдротом на неправильно зростаючих зубах (дефект, відзначений в «Других берегах» і переданий потім дитині Лужину), оранжерейно виплеканийсонмом вихователів і гувернанток, зіштовхнувся з «звичайними» однолітками, відразу ж і рішуче не визнававшимив ньому «свого». «Чужих променів не пропускаючи, а тому, в змозі спокою, випускаючи дивовижне враження самотньої темноїперешкоди у цьому світі прозорих однадля одної душ, він навчився все-таки вдавати сквозистим, для чого вдавався до складноїсистеминіби оптичних обманів…» Проте підняті думки й почуттябезперестану виривали його з кола однолітків, відігравали в м'яч, в свиню, в карамору, в чехарду, в малину, в тикай; з сумного класу, у якому раптово наставало мовчання, вороже і злякане; з майстерні іграшок, де він працював з дванадцяти років і де найбільш прозорливі його товариші вже починали здогадуватися…

— «Та що з тобою, Цинциннат? — тривожно запитували його…» Це вже фрагменти з фантастичною антиутопії «Приглашение на казнь» (1938), де вигаданому Набоковимсуспільстві далекого майбутнього понад усім восторжествувавтупийі ситийнатовп. Йогосвіт і благоденство порушують лише рідкісні і самотні диваки, на кшталт Цинцинната. Поки він був дитиною, підлітком, отроком, до Цинциннату лише ще придивлялися, відчуваючи йде від нього небезпека, а він пильно витончувався, приховуючи свою „особість”.

Почали надходити скарги; стурбовані посадові особи по черзі запирались з ним, щоб виробляти законом продиктовані досліди. І ось Марфинька, завжди спокуслива Марфинька,— «її ноги в білих панчохах і оксамитові черевички, холоднігруди і рожеві поцілунки зі смаком .лісової суниці»,— вивела його з зони пильності і постійноїготовності здаватися прозорим. До речі, ця героїня своєю дитячо-безневинноюбезсоромністю передує жінку-дитину Лолитуз однойменного пізнішого роману. Солодкість Марфиньки, нареченої та дружини, спонукала його спочатку з подвоєною силою вдавати, виглядати, «якусі»; байдужість і сталість, з яким вона почаланевдовзі змінювати йому («Я ж, ти знаєш, добренька: це така маленька річ, а чоловікові таке полегшення»), повергли його в розпач,призвели до небажанняприховувати далі свою «основну нелегальність». За цейзлочин Цннциината засуджують до смерті через відсікання голови.

Набоков, безумовно, продовжує цим романом традицію антиутопій XX століття, початок якій поклав Е. Замятінсвоєю книжкою „Ми" (1920), проте картини показаного ним похмурого майбутнього зрошені не сльозами і гнівом, а холодної іронією і глузуванням. У цьому суспільстві старі гуманістичні началазбереглися тільки в формі отруйного знущання над собою. Великі письменники, володарі дум, яких давним-давно ніхто не читає, залишилися у вигляді м'яких ляльок для школярок: «Маленький волосатый Пушкин в бекеши, и похожий на крысу Гоголь в цветистомжилете, идедушкаТолстой, толстоносенький, в зипуне, и других, например: застегнутый на всепуговки Добролюбов в очках безстекол». Тут набоковськадумка про те, що «цей» світ — лише гра, «ложная» логіка речей», марення, маскарад, віддзеркалюваний в мозку Циицинната, знаходить, мабуть, найбільш послідовне втілення.

Цинциннату протистоїть суспільство «нелюдей», тяжкий неприйняття яких він постійно відчував, поки що не в міської в'язниці. Але хіба не так ж Лужин-школярвідчував «навколо себе таку ненависть, такуглузливуцікавість, що очі самі собою наливалися гарячої каламуттю»? Хіба пізніше він не так ж старанно, як Цинциннат Ц., років приховував своє відмінність від інших, через побоювання, що вони дізнаються про його дар і надглумятьсянад ним? Набоковськігерої немов відбиваються одне від одного, розрізняючи лише ступенем свою самотність: так у молодому обдарованому литераторіГодунові-Чердинцеві(«Дар»), неохайному в побуті, розсіяному, чудаковатому, не любимомуні обивателями, ні речами, ми розгадаємо ж таки Лужина, лише без його крайньої, хворобливості, а самотність Цинцинната Ц.— якщо прибрати фантастичні декорації — нагадає нам неприкаяність цілком реального Ганіна в «Машеньке» І дивно замикає цей ряд Гумберт («Лолита»), такий самий самотній і який протистоїть вульгарному«натовпу», але наділений вже «задарма» еротичнимивластивосями. Це мимоволі кидає іронічну авторське підсвічування власного переосмислення на всю низку колишніх героїв-одинаків.

Cаме в «Лолите» відбувається ніби руйнування дару, володіння яким інших, більш ранніх героїв, скажімо, у Лужина, мало справді трагічний характер. Навіщо він з'явився в «цей» світ своїм безкорисливим і самопожираючим шаховим генієм, під уламками якого і гине? До речі, одного Лужина Набоков вже встиг «вбити» в забутому їм (не тому чи, що прізвище знадобилася для повторного, але значно великого «умертвіння») розповіді 1924 року «Випадковість», де лакей в їдальні німецького експреса, він ж самотній, у відчаї наркоман Олексій Львович Лужин кидається під паровоз, не підозрюючи, що, вибравшисьз Росії, дружина їде тому ж поїзді, щоб врятувати його. Взагалі, треба сказати, щасливі кінцівки — рідкість для набоковських творів, і, безумовно, у цьому відбивається — нехай дуже далеким й часом перекрученим чином — трагедія і приреченість російської еміграції.[1, c.15].

Що стосується „Лолиты”, відразу відмету усі спроби назвати цей роман порнографічним… „Лолита” – це застереження юним особам, яких Набоков називає „німфетками”.

Все, що не відповідає природі моральних взаємовідносин чоловіка і жінки, навіть дуже молодої, помітим, неприродно, і закінчиться сумно. Це і підтвердив вердикт Набокова, який підвів риску під останніми строчками свого роману „Лолита”.[3,c.11].

Як художній твір, „Лоліта” далеко виходить за межі покаянної сповіді; але найбільш важливим, ніж її научне значення і художня цінність, ми повинні визнати моральний її вплив на серйозного читача, тому що цей болісний аналіз одиничного випадку містить в собі і загальну мораль.[11, c.6].

Проте «злість дня» (котра під пером писали найчастіше ставала просто злобою), мало зачепила творчість Набокова. Є фантастичне оповідання «Посещение музея», де герой, виконуючи «доручення чужого безумства», раптово в радянському Петрограді. Є інший — «Истребление тиранов», у якому дано гротескний образ «Батька» і «Правителя» (з очевидністю прототипа), від чиєї важкоївлади оповідач, втім, зцілюється за допомогою сміху. Є окремі політичні колючості, розсипані у «вспоминательной» книзі «Другиеберега», чи ціла глава в «Даре», яканасиченатакий ворожістю до Чернишевського, що її відмовилася друкувати есерівська редакція «Сучасних записок». Є, нарешті, в «Машеньке» блаженний марення Ганіна підняти в Петрограді повстання, а в «Защите Лужина» — побіжний абрис певної приїжджої дами, вийшла заміж «за радянського купця чи чиновника — точно б не можна було розібрати», з її невідступної жіночої балакучістю. Але це прохідні речі, епізоди, деталі.

Інша річ — історія літератури, критика. Тут Набоков дозволяв собі такі ескапади, які художнику його рівня і класу дозволяти начебто не годиться. Вважаючи себе найбільшим письменником століття, Набоков з холодним скепсисом ставився до «побратимам», наприклад, бачив в Достоєвському«журналіста», автора «поліцейських романів», любив «Анну Кареніну», але вважав, що Толстой не піднімається «над реальністю», та й у улюбленого Пушкіна цінував не «картини російської життя», а насамперед «феномен стилю». вже казати сучасності! Так, шолоховский «Тихий Дон» (зрівнявши його значенні з «Не хлібом єдиним») він назвав «об'ємистим бестселером», «горою побитих банальностей». Про «ДоктораЖиваго» Пастернака відгукувався як про романі «хворобливій, бездарному, фальшивому і повної забобонів». Втім, твори Солженіцина здавалися йому більш слабкими, ніж проза Пастернака. І тут своїх оцінках Набоков ніби заганяв себе в самотність.

Чіткорозрізняючи снобізм Набокова, ми не можемо не віддати данину видатному словесного таланту письменника. Про це добре, на мій погляд, сказала у своїй книзі 3. Шаховская: «Щось нове, блискучу і страшне увійшло з ним на російський літературу і в залишиться. Він буде — таки, найімовірніше — як Пруст, письменником для письменників, а не як Пушкін — символом і диханнямцілого народу». І ще: «Король без королівства, самотній вигнаний принц, «втративши за морем свій скіпетр» (така фраза є в американському вірші Набокова «Королівство на березі моря»). Набоков — Sоluх Rех — самотній король». [6, c.60,100].

ІІІ. Переклади В.Набокова: переклад „Евгения Онегина”; матеріали по „Слово о полку Игоревом” .

Як би небув пов”язаний Набоков з західною літературою, все ж його рідна стихія його, його спадок – російська література. І як би не була далека його особистість, його світогляд від пушкінської аполонічної сутності, не можна не повірити, що Пушкін „увійшов в його кров”. Лише людина, до глибини душі прихильна Пушкіну, могла з такою любов”ю взяти на себе прцю чотирьохтомного перекладу на англійську мову „Евгения Онегина” і коментаріїв до нього. Судити про якість перекладу я не наважусь – це не в моїй компетенції, — але признаюсь, що я з великою цікавістю читала примітки перекладача. Навіть ті, з якими я не була згодна викликали моє захоплення.[6, с.67].

… Набоков казав, що прекладати Пушкіна на іноземні рифми – „сущее святотатство”.

Яка ерудиція, який літературний подвиг – цей чотирьохтомник.

Пушкінська поема для Набокова перш за все – феномен стиля, це не „картина російського життя” або, можливо, тільки малої групиросіян. Персонажі взяті із західноєвропейського роману і перенесені в „стилізовану Росію”. Для перекладача Набокова єдиний важливий російський елемент в поемі – це мова, „пушкінська мова”.

В кінці своєї передмови Набоков пише, що для нього дуже характерно: „В искусстве нет прелести без деталей — подробностей”…

І все ж розмірковуєш, що від Пушкіна в його молодшому побратимі Набокові? Досить важко відшукати в психологічному і в творчому обліку Пушкіна риси, які б поріднили його з Набоковим.

І все ж ясно: не будь у нас Пушкіна, не було б і Набокова. [6, c.68-69].

Особлива роль в перекладі „Слова о полку Игоревом” належить В.Набокову. На нашу думку він був першим, хто переклав „Слово”. Набоков був людиною незалежною і не цурався саркастичних виразів, навіть на адресу впливових сучасників.

Майже не вивченою лишається поки що досить важлива сторінка творчого доробку письменника. Солідний довідник повідомляє, що Набоков В. „один з перших переклав англійською мовою „Слово о полку Игоревом” ”.

ІV. В. Набоков як літературознавець

Літературна спадщина В.Набокова являєсобою досить рідкий, якщо не унікальний випадок, коли письменник проявив себе як критикі дослідник творчості інших авторів не менш яскраво і оригінально, ніж власне як художник. Більше того, ці дві сфери у Набокова неподільні, вони – в органічній єдності: художник відображається в критиці, а критик обосновує естетичні принципи, які в свою чергу дають імпульс творчості.

Перше враження від його лекцій і ессе про світову літературу – приголомшуюче. Настільки тут всі ідеї, оцінки, спостереження і висновки здаються екстравагантними і раніш нечуваними. Проте при більш уважному і спокійному розгляді виясняється інше: автор цих, в більшості епатажних дослідів обладав даром повторювати „чуже”, як своє. Скажімо точніше: він обладав даром, пропустивши „чужі” ідеї через призму своєї індивідуальності, зробити їх „своїми”. Оригінальне в спадщині Набокова-критика невіддільне від переосмисленої традиції.[9, c.3].

Письменники в набоковському баченні

Гоголь М. Багато в Гоголі було ближче Набокову, ніж в Пушкіну, і книга його „Николай Гоголь”, видана в США в 1944 році на англійській мові, не дивлячись на свої скромні розміри, встановлює цю близькість, хоча для цього і знадобилось власне набоковське тлумачення автора „Мертвих душ”.

Пущкін не дивний, він геніальний до безумства, Гоголь геніальний і в кінці свого життя безумний. Сам Набоков, без нахальства, але й без скромності, відверто порівнюючий себе лише з великими, зупинився, мені здається, на межі геніальності і межі безумства.

Жуковський М. Цікаво, що перекладач Набоков дуже хвалив перекладача Жуковського, вважаючи , що часто його переклади вище оригіналів.

Достоєвський Ф. Є елемент загадковості в тій, постійно збільшуючійся ненависті, яку Набоков відчував до Достоєвського. Достоєвський для Набокова – журанліст, а не письменник, він автор детективів, поліцейських романів, нарівні з Морісом Лебланом і Едгаром Уолессом.

Достоєвський – метафізік буття, Набоков – метафізик небуття, в якіхось безоднях вони стикаються, але й таке натраплення при можливому співставленні його читачами – було Набокову нестерпно.

Салтиков-Щедрін М. Слів немає, багато спільного у Набокова з Салтиковим-Щедріним, хоча б один і той же „вид раздражения”, але стилічна грація прешого відтіняє важку поступ другого. Щедрін – великоваговий арденський кінь, Набоков – англійська чистокровка.

Толстой Л. В написанній Набоковим в 1928 році коротенької поеми, яка була надрукована в журналі „Новь”в 1935 році і присвяченій Толстому, можна уловити його відношення до Толстого. Поема починається так : „Картина в хрестоматии: босой старик”…

Цей старий не дуже розпалює уяву Сіріна.

У книзі „Николай Гоголь” є така шкала оцінок Набоковим російських класиків, точніше не шкала, а характеристика: „Уравновешенный” (steady)Пушкин, „Трезвый” (не подымающийся над реальностю) Толстой, „Сдержанный” Чехов. Це із визнаних ним авторів. Про Тургенєва ж : „Те русские, которые считают большим писателем Тургенева, не поймут Гоголя”.[6, c. 72].

Пастернак Б. Пастернак- поет, а не прозаїк.Як роман „Доктор Живаго” – ніщо, він повністю відповідає консервативному стилю радянської літератури.

Толстой Олексій . „Петр Первый”, „Хождение по мукам” віртуозно написані віртуозно, але ряд глав там штучно пристосований до „генеральної лінії”. Все ж Толстой, звичайно, великий талант.[15, c. 214]

Бунін І. Набоков в юності особливо почитав Буніна як майстра російської прози і особливо поезії. В своїх американських спогадах він про нього згадує трохи презирливо – так про нього в тридцяті роки не казав.

Краще всього у цих спогадах він відгукується про Ходасевича. Крім того, і сам Ходасевич, який мало з ким сходився, не лише цінив Набокова як письменника, але й завжди бачив його з задоволенням.

В „ConclusiveEvidence” Набоков відрізняє Марину Цвітаєву, „геніального поэта”, і Поплавського – „далекая скрипка среди близких балалек”, але не потрудився ні разу з Поплавським зустрітися, коли він був у Парижі.[6, c. 73-76].

Чосер Дж. Насправді Чосер мені не подобається. Звісно, він був дуже гарним письменником для того часу, в якому жив, але ж тоді було важко, повинно було бути важко, взагалі написати хоч що-небудь.(LosAngelsTimes. 1977. August7. SectionIV,p. 1-2)

Манн Т. Крихітний письменик, який писав величезні романи.

Фрост Р. Не все, що він написав, було добре. Доволі багато хлама. Але я вважаю, що навіть його доволі безхитрісний вірш про ліс – один з найвеличніших, написанних будь-коли.

Хемінгуей Е.Хемінгеуй створив декілька чудових речей. Але його довгі романи – „По ком звонит колокол” та інші, -мені здається, вони жахливі. Перш за все він був майстром короткого оповідання.

Висновки

Кожний письменник, і художник взагалі, зайнятий, по суті, лише собою, у себе ж домагаючись відповідей на питання про себе в примарному, іноді лякаючому своєю правдоподібністю світом (не боячись каламбура, в цьому відношенні можливо було визначити мистецтво, як „прийом по особистим питанням”).Ми готові назвати його великим, коли бачим, що його питання, терзаючи і нас, надає новий вимір нашому буттю.[12, с.6]

Здається, дуже доречно буде закінчити роботу про В.Набокова його власною фразою : «Для того, чтобы объяснить начальное цветение человеческого рассудка, мне кажется, следует предположить начало эволюции природы, животворную минуту лени и неги. «Борьба за существование» — какой вздор! Проклятие труда и битв ведет человека обратно к кабану… Пролетарии, разъединяйтесь! Старые книги ошибаются. Мир был создан в день отдыха».[2, c.12].

Набоков знайшов в Америці другу Батьківщину, хоча був там, очевидно, самотній і решту життя (з 1961 по 1977) провів в Швейцарії.

До цих пір оцінки набоківського спадку коливаються від беззастережного захвату до повного заперечення. Він залишається в більшості нерозгаданою загадкою, феноменом. Одне безсумнівно : Набоков – це безумовне явище, причому одночасно двох літератур – російської і англомовної. Його вплив явно відчутно в творчості багатьох сучасних письменників.[14, с.7]

Саме максималізм артистичних домагань робить Набокова „своїм” в російській літературі, як би не дорожив письменник власною винятковістю і вистражданою самотністю.

Для Набокова творчість, естетика ігрове начало не приправа до буття, а його суть. Так Набоков проти своєї волі і наперекір темпераменту стає ідеологом.[16, с.134].

Бібліографія

1. Набоков В. Избранные произведения. — М.: Сов. Россия, 1989.-400 с.
2. Набоков В. «Я был вовсе не фривольной птичкой в ярких перьях, а строгим моралистом»: К 100-летию со дня рождения Владимира Набокова // Литературная газета.- 1999.- 7 апреля.- с.12.
3. Иванов А. Другие берега Владимира Набокова // Киевские ведомости.- 1999.- 30 июля.- с.6,11.
4. New Leader, NJ, 9мая1966 р.
5. Кузнецова Г. Грасский дневник.—Вашингтон, 1967
6. Шаховская 3. В поисках Набокова.- М.: Книга,1991.-316 с.
7. Руслова С. Постмодернізм у сучасній поезії, або Набоков – автор – „трікстер” // Слово і час.- 2000.-№ 6
8. Набоков В. Машенька // Набоков В. Собр. соч. в 4 т. — М.: Правда, 1990.
9. Злочевская А. Влияние русской литературной критики 19-20 вв. на эстетическую концепцию Владимира Набокова // Филологические науки.- 2001.- №3.
10. Набоков В. Избранные произведения / V. Nabokov. Selected Prose and Verse.- М.: „Радуга”.-1990.-688 с.
11. Набоков В. Лолита.- Хабаровськ : „Амур”,- 1991.-368 с.
12. Набоков В. Соглядатай : Романы / Сост. вступ. ст. и примеч. В.С. Федорова.- М.: ВЗПИ, 1991.-491 с.
13. Бардон Джонсон Д. Странные соседи : Ейн Рэнд и В.Набоков // Звезда.- 2001.- №4.
14. Набоков В. Король, дама, валет.- Петрозаводск, : „Карелия”.- 1992.-320 с.
15. Набоков В. „Знаете что такое біть знаменитым писателем?..” : Из интервью 1950-1970-х годов // Иностранная література.- 2003.- №7
16. Гандлевский С. Тень Набокова.-Иностранная литература.-1999.-№12