Вступ

1.Колоніальна політика після буржуазної революції

1. Початок проникнення Англії у Південну Африку

2. Англійське завоювання

3. Експлуатація Індії и колоніальний режим

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

В XVIIIст. закладаються основи колоніальної системи капіталізму. Колоніальна проблема в цей період стає важливим аспектом міжнародних відносин. Проти „старих” колоніальних держав Іспанії І Португалії виступають „молоді” капіталістичні хижаки Голландія і Англія, в торгово-колоніальне суперництво активно включається Франція.

Вперта боротьба за колонії розпалюється в Новому Світі, в Південно-Східній Азії, В Індії, в західній Африці.

Актуальність дослідження

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика колоніальної системи Англії в ХVIII ст. має неабияке значення при вивченні всесвітньої історії та історії колоніальних експансій капіталістичних країн.

Логічне обґрунтування структури роботи.

Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

В першому розділі розглядається колоніальна політика Англії після буржуазної революції. Буржуазна революція вивела Англію на арену боротьби за колоніальне, торговельне та морський панування.

В другому розділі висвітлюєтьсяпочаток проникнення Англії у Південну Африку та причини.

В третьому і четвертому розділах розглядаються завоювання та колоніальна політика Англії в Індії.

Завершується робота висновками, в яких висвітлюються головні особливості і специфіка проведеної колоніальної політики Англії, тобто узагальнюється весь викладений матеріал.

І. Колоніальна політика після буржуазної революції.

Час англійської буржуазної революції з середини XVII в. і протекторату Кромвеля було і часом виникнення англійської колоніальної імперії, що продовжувала розширюватися та XVIII в., і пізніше. Після встановлення республіки, Англія, насамперед, придушила опір Ірландії і Шотландії. У 1649 р. англійська республіка розпочала приборкання Ірландії.

Спочатку об'єктом англійської колонізації з'явилися лише 10 з 32 графств Ірландії. Потім було виділено додаткові землі ще в 11 графствах. Багато ірландців було насильно переселено в західну частину острова, заслано на плантації на острова Вест-Індії. Частина ірландців емігрувала на континент. Сільськогосподарське населення, яке залишилось перетворилося на безземельних селян, в дрібних орендарів.

Наслідки розправи над Ірландією були надзвичайно важкими для ірландського народу, для самої Англії. Ірландське населення, насамперед експроприіроване селянство, яке піддавалось жорстокій експлуатації з нових англійських землевласників, живило до них пекучу ненависть.

Щось подібне Ірландському “землевпорядкуванні” відбулося й в Шотландії. Шотландія була подібно Ірландії приєднана до англійської республіці. Перехід земель до новим власникам супроводжувався і в Шотландії руйнацією традиційних поземельних відносин. Проте дворянство і аристократія утримали свої позиції у селі, ніж це мало місце в Ірландії.

Буржуазна революція вивела Англію на арену боротьби за колоніальне, торговельне та морський панування. Для досягнення цих цілей Англія, як і багато європейські держави, в XVII-XVIII ст. вела численні торговельні війни. Першою перешкодою була голландська могутність. Вона була зломлена в трьох кровопролитних англо-голландських війнах в другий половини XVII ст. Щоправда, голландська буржуазія майже повністю свої колоніальні володіння (крім північноамериканських), але цього були спроби відразу ж після поразки Нідерландів торговельні війни між Англією і Францією.

Ці війни почалися ще в наприкінці XVII ст., і з наростаючим розмахом тривали XVIII в. аж до французької революції 1789 р., щоб потім знову спалахнути з силою після цієї революції. Колоніальні інтереси Англії і Франції зіштовхувалися в усьому світі – в Вест-Індії, де англійцям належали Ямайка, Барбадос і низка інших островів, а французам Сан-Домінго, Мартиніка і Гваделупа; у Північній Америці, де англійських руках було східне узбережжі Атлантичного океану до Аллеганських гір, а Канада і Луїзіана були колоніями Франції; в Індії, де англійськими опорними пунктами були Мадрас, Бомбей і Калькутта, а французи володіли такими базами як Пондишери і Чандернагор; в Леванте, де розвивалося англо-французьке суперництво вплив в Османської імперії; нарешті, як англійці, так і французи приймали щонайдійовішу участь у работоргівлі, прагнучи монополізувати це прибуткову справу у своїх руках. У торгових війнах з Францією Англія мала поруч переваг. Головною з них було те, що вона здійснила буржуазну революцію, а Франція лише йшла до неї.

У війні за іспанське спадщину (1701-1713) Англія не допустила спроби сполуки іспанських і французьких колоній під фактичним верховенством Франції. Тоді ж Англія опанувала Гібралтар і деякими територіями у Північній Америці (Акадія). Важливим етапом у створенні колоніальної імперії Англії стало її участь у Семирічної війні (1756— 1763), якої вона вийшла більш могутньою державою.

Найважливішим результатом цієї війни для Англії стало придбання нових територій. Англійські війська захопили Канаду. У Вест-Індії Франція втратила кількох островів. Було покінчено з французьким переважанням в Індії. Франція зберегла лише п'ять придбаних міст і не могла притязати на панування над Індією. У 1763 р. в Версалі було підписано світ між Англією, Францією і Іспанією, яка закріпиласьза Англією Канаду і переважання в Індії.

Іспанія поступилася Англії Флориду і Менорку. Англія стала володаркою Індії. Пограбування Індії прискорило промисловий переворот в Англії і полегшило англійської буржуазії перетворення своєї країни в “промислову майстерню” світу. Зате в другій, половині світла, у Північній Америці, Англійська колоніальна політика зазнала повний крах. Під час війни північноамериканських колоній проти англійського панування сильна коаліція у складі Франції, Голландії і Іспанії виступила проти Англії.

Наприкінці, англійці були змушені визнати незалежність США, але вони зберегли Канаду і навіть розширили свої колоніальні володіння в Індії. Франція повернула собі Сенегал в Африці, Іспанія – Менорку і Флориду, але ці незначні втрати не позбавили Англію положення провідної морської, торгової і колоніальної держави. Втрата Англією 13 північноамериканських колоній послужила безпосередньої причиною англійської колонізації Австралійського континенту. Англійські правлячі кола хотіли компенсувати втрати у Північній Америці захопленням нових територій. Певне значення мало й те, що англійське уряд позбулося можливості спрямовувати туди засланих з Англії (Північна Америка понад століття служила місцем посилання), а англійські в'язниці переповнені. У пошуках виходу англійське уряд звернуло свою увагу на незадовго до цього вдруге відкриту Дж. Куком “Південну землю” (1768-1771).

Парламент прийняв закон про створення поселення каторжників в Австралії. Перший транспорт засланих було відправлено травні 1787 р. і прибув до Австралії у січні 1788 р. Було засноване перше каторжне поселення – Сідней. У 1793 р. до Австралії прибула перша група вільних поселенців з Англії. Населення росло повільно і в основному за рахунок засланих. Колонізація Австралії супроводжувалася більш безжалісним винищуванням корінного населення, ніж у Північної Америці. Рештки корінного населення континентальної Австралії були відсунуті у внутрішні марні райони.

У правлячих кіл Англії було ніж досить підстав, щоб всіляко сприяти колонізації Австралії й інших переселенських колоній. Ці території дозволяли відразу проблем: у перших, були відмінним ринком збуту англійських товарів, у других, дозволяли позбуватися "надлишкової" населення і, в третіх, дозволяли у самій метрополії підтримувати досить високий життєвий рівень основної населення.

IІ. Початок проникнення Англії у Південну Африку.

У лютому 1795 р. чотири десятка збройних колоністів, повідомивши себе повсталими «націоналістами», змістили ланддроста прикордонної провінції Храфф-Рейнет, скликали «національне збори» і створили самостійну республіку. У червні їхній приклад наслідували «націоналісти» інший прикордонної провінції — Свеллендам.

У результаті виникли дві крихітні, недовго проіснувавші бурські республіки, які проголосили національну незалежність. Засновані на рабському праці і що розмістилися на захопленої у корінного населення землі, вони вбачали свою мета в тому, щоб, звільнившись від гніту Ост-Індської компанії, розвиватися за рахунок нових грабежів. Так карикатурно виглядали ідеї Французької буржуазної революції на південноафриканської грунті. Скориставшись війною з Францією і втечею принца Оранського, англійський уряд в середині липня 1795 р. під приводом захисту голландських володінь висадив у берегів колонії ескадру на чолі з генералом Крегом. Спочатку він прикривався заготовленим зверненням, у якому принц Оранський вимагав від влади посприяти в англійцям, переконуючи, ніби їх головне завдання полягає в, аби не допустити захоплення колонії французькими військами.

Ще нічого не знаючи про події, що сталися у Голландії, колоніальні влада вирішила затягнути переговори, зосередити свої війська у найважливіших пунктах і навіть озброїти частина африканців. Тоді англійське командування закликав бурів підтримати Англію проти Франції, спокушаючи їх запровадженням вільної торгівлі. Воно приховуваловід них дані про Батавськуреспублікуі залякувало тим, що перемога Франції призведе до скасування рабства. З іншого боку, звертаючись до найманих військ Голландській Ост-Індської компанії, англійське командування приваблювала їх високими окладами, а в непокорі наказом принца Оранського лякало жорстокими покараннями. Все це викликало розбрід, особливо серед верхівки колонії, серед військових влади і в політичному раді при губернаторі.

Коли ж в Капській колонії стало відомо про події в Європі про освіту в Батавській республіки, губернаторство, військові та громадянські власті колонії стали на підтримку реакційної влади принца Оранського, тоді як основна маса бурського населення схилялася на бік Батавській республіки. Бури вирішили опиратися англійським загарбникам, але практично нічого зробити не могли. Віддані вихованці-послідовники влади, яка пішла на змову з англійською командуванням, їхні ряди пішли з Капстада в гори, а й там протрималися недовго. Численні англійські війська вторглися в колонію і окупували її найважливіші пункти.

Голландські влади в Капстаде капітулювали. 15 листопада 1795 р. англійський генерал Крег оголосив себе комендантом міста і поселень на мисі Доброї Надії. Таким чином період, коли «голландські мануфактури були далеко гірші за англійські», безславно закінчилося наприкінці XVIII ст., хижацьке протягом півтораста років панування Голландській Ост-Індської компанії Капської колонії. Виникші на насильстві і розбої, вона сама стало жертвою насильства із боку більш потужного і успішного суперника, який прагнув затвердити свою економічну перевагу в Європі і в колоніальному світі і змести всіх конкурентів зі свого шляху.

Капська колонія стала однією з жертв економічної й політичної боротьби європейських держав, на результат якої вона не могла вплинути. Але виселення Голландії і в колонії панування Англії мало великі історичні наслідки, значення яких виходило далеко за межі Південної Африки. Вже в першому повідомленні англійському урядові про становище справ в окупованій Капській колонії генерал Крег писав: «У цей час кожна людина в колонії є нашим ворогом». Це однаковою мірою відносилося й до бурів, до корінному населенню країни. Спочатку Крег, намагаючись залучити бурів на свій бік, обіцяв що не стягуватиме з них нові податки і підтримає курс паперових грошей, ліквідує всі права й привілеї Голландської Ост-Індської компанії, сприяє розвитку вільної торгівлі в країні і, нарешті, не приєднуватиме, а поставить «під захист Англії» Капськую колонію.

За допомогою обіцянок та постійного військового тиску Крегу вдалося поширити панування Англії майже на всю територію Капської колонії, у тому числі на «республіку» Свеллендам. Тільки «республіка» Храфф-Рейнет, територіально розміщена далеко від Капстада, ще протягом майже цілого року відмовлялася підкоритися англійської влади, вимагаючи як попередньої умови гарантій підтримки в боротьбі проти африканців. Не бажаючи заздалегідь відмовлятися від можливостей використовувати докорінне населення своїх інтересах, Крег відкинув ці вимоги. Але він погодився задовольнити інші, наприклад по питанню про амністії, і, зрештою домігся того, що і друга карликова республіка, Храфф-Рейнет, відмовилася від своїх претензій на самостійне існування і підкорилася панування Англії.

Але ще швидше з'явилася справжня ціна широкомовних обіцянок англійських влади в сенсі бурського населення, коли вони оголосили наприкінці 1796 р. Капську колонію «колонією англійської корони» і, оселивши туди громадянського губернатора, почали насаджувати в ній нові порядки. Особливо шаленів наступник Крега — старий торі лорд Макартней. Крайній реакціонер, затятий ворог французької революції, він скрізь бачив вплив її ідей і мстився жорстоко бурам за симпатії до Батавської республікі. І при Макартнее, і після нього процвітала система корупції.

Зміст англійської адміністрації обходилося бурам ще дорожче голландської. Обіцяна свобода торгівлі на практиці звелася до того, що бури могли вільно купувати англійські товари за високими цінами і настільки ж вільно продавати свої товари за низькою, встановленим англійської адміністрацією. Замість панування Голландської Ост-Індської компанії прийшло панування Британської Ост-Індської компанії, більш процвітаючої, але не менш хижої.

Колоністи мали підстава підозрювати, що англійські емісари, які інтригують серед африканських племен, заграють з ними і навіть нацьковують їх проти бурів. Особливо обурювалися ті бури, які жили в прикордонних провінціях; вони відразу усвідомили собі, яка небезпека виникнути, якщо англійські влади за допомогою місіонерів нацькують проти них вождів тих або інших племен.

У 1799 р. населення Храфф-Рейнет, розраховуючи на віддаленість і слабкість англійських гарнізонів, підняло повстання. Це були перші повстання бурів проти англійських окупантів. Влада вирішили діяти рішуче: великий загін зайняв провінцію, захопив обманним чином багатьох учасників повстання і жорстоко розправився з ними. У розправи брала участь і наймана англійська поліція, складена з готтентотів, — факт, який розцінений бурами як нечувану образу і провокація. Так англійська влада посіяли нові насіння розбрату між бурами і корінним населенням країни — насіння, які згодом дали криваві сходи. довершення до всього, скориставшись ослабленням бурів, коса під керівництвом свого вождя Ндламбе вторглися на територію Храфф-Рейнет. Три року тривала ця війна. Річ ускладнилося ще й тим, що багато кой-коин, що перебували в неволі у бурів, скориставшись замішательством, перебігли на бік коса і разом із ними взяли участь у війні проти рабовласників. Невдоволення бурів всієї системою економічного й політичного гноблення з англійців було настільки велика, що, ведучи військові дії проти коса, вони в ряді районів повстали проти англійців (1801 р.) і блокували їх гарнізони.

У деяких пунктах становище англійських гарнізонів було майже безнадійним. Їх врятувала лише дипломатична спритність влади: після того як сили бурів були добряче виснажені в зіткненнях з коса, англійці, пішовши на поступки бурам в деяких другорядних питаннях, домоглися примирення з ними. Потім вони дали можливість бурам одержати підкріплення і обрушитися на коса. У результаті цієї політики останні було відкинуто. Коли обидві сторони — і бури, і коса — не достатньою мірою знесилені, глава англійських окупаційних військ Капською колонії генерал Дандес вважав момент сприятливим, щоб власної персоною з'явитися в район військових дій і схилити обидві сторони до примирення.

Бури не знали, які були справжні мотиви його миротворчих зусиль. Тим часом вони визначалися загальної політичної ситуацією, що склалася в Європі. Не зумівши домогтися успіху в війні з революційної Францією, Англія була змушена піти на поступки. Відповідно до умов світу, документа, підписаного в Амьєні 27 березня 1802 р., англійське уряд зобов'язався повернути все захоплені в хід війни території, за винятком Цейлону і Тринідаду.

Це означало, що Капська колонія мала бути повернуто у колишніх межах Голландії — і не принцу Оранському, який втік до Лондона, а законному урядові Батавської республіки. 21 лютого 1803 р., наступного дня після укладання мирного угоди між бурами і коса, над Капською колонією взвився прапор Батавської республіки. Радість бурського населення з приводу, що воно позбулося восьмирічного панування Англії у Південній Африці, була воістину велика. Але виявилося, що Капською колонії вдалося звільнитися від англійців лише на три роки. Протягом цього часу нові влади, призначені Батавської республікою, намагалися зміцнити своє політичне вплив в колонії, спираючись на бурів і підтримуючи їх панування над корінним населенням країни. На відміну від часів Ост-Індської компанії відтепер колонія була підпорядкована республіці Батавії, де перебувала резиденція ненависною Компанії, а безпосередньо голландському в Амстердамі. У самій колонії була здійснена реорганізація керування.

ІІІ. Англійське завоювання.

У середині XVIII в. з європейців найсильніші позиції мали Індії французька і англійська Ост-Індійська компанії. Ряд завойовницьких воєн, які англійська Ост-Індійська компанія вела в Індії метою захоплення і колоніального поневолення ряду індійських територій, а також із метою знищення свого головного колоніального суперника – французької Ост-Індійської компанії. Між обома компаніями йшла збройна боротьба.

У січні 1761 р. англійська Ост-Індійська компанія здобула повну перемогу – вигнала французів з їхніх головного володіння – Пондишери. Її результати були закріплені в Паризькому договорі 1763 р., що завершила семирічну війну в Європі. Війна в Карнатике (князівство у південно-східній частини Індії) тривала з перервами з 1746 із 1763 рр. Обидві воюючі сторони – англійські і французькі колонізатори вели боротьбу за підпорядкування Карнатика під виглядом підтримки різних місцевих претендентів за владу в цьому князівстві. Перемогу в кінцевому підсумку здобули англійці, які оволоділи ще в січні 1761 р. головним опорним французьким пунктом на півдні Індії – Пондишери. значення в історії Індії мало завоювання Бенгалії.

У 1756 р. наваб Бенгалії, прагнучи запобігти вторгнення в його володіння англійців, почав проти них війну, захопивши їх опорну базу у північно-східній частині Індії – Калькутту. Проте, війська англійської Ост-Індійськой компанії під командуванням Клайва, невдовзі знову заволоділи Калькуттой, розгромили в Бенгалії зміцнення французів, які наваба, і завдали 23 червня 1757 р. його силам поразка при Плессі. У 1763 р. у Бенгалії, перетвореної на васальське володіння Компанії, спалахнуло повстання, пригнічений англійськими колонізаторами. Разом із Бенгалією англійці завоювали ще одну область на середній течії Ганга, яка входила до складу бенгальського навабства.

У 1803 р. було завершено завоювання розміщеної на південь від Бенгалії Орисси, на території якої містилося кілька феодальних князівств, в підпорядкування Компанії. Індію широко експлуатували методами початкового капіталу. Ненависть народних мас до завойовникам призводила до стихійним спалахам гніву.

У 1773 р. англійський парламент прийняв так званий який регулює акт. Акт поклав кінець так званому двоякому управлінню Бенгалією. Були ліквідовані номінально які існували бенгальські органи адміністративного управління, і вся влада офіційно зосередилася в руках Ост-Індійської компанії. У 1775 р. Ост-Індська компанія початку війну проти маратхов. У 1778 р. англійські війська зазнали тяжке ураження. У цей час було організовано військовий союз з метою вигнання англійців з Індії. нього ввійшли, крім маратхов, Хайдарабад, правителі якого були роздратовані зазіханням своїх англійських покровителів на їхньому володіння. Головною силою у цьому союзі був Майсур.

У 60-70-ті рр. він став найбільшим феодальним державою Південної Індії. Перша англо-майсурська війна (1767-1769 рр.) завершилася поразкою Ост-Індської компанії, на початку другий англо-майсурської війни англійці зазнали серйозні поразки й компанія опинилася загрозливе становищі. Після втрати північноамериканських колоній правлячі кола Англії стали виявляти дедалі зацікавленість у розширенні володінь в Індії. У 1783 р. закінчилася англо-французька війна і Франція зобов'язалася припинити військову допомогу Майсуру. У самій Індії сили здатні боротися не були об'єднані.

У стані союзників взяли гору вузькокласові і династичні інтереси, і коаліція розпалася. Це дуже полегшило колонізаторам здійснення їх політики "поділяй і пануй". У 1790-1792 і 1799 рр. Англія вела війни з незалежним феодальним державою Майсур, глава якого був непримиренним супротивником англійських колонізаторів. У результаті воєн Майсур втратив половину своєї території, а потім і свою незалежність, ставши васальським князівством.

З падінням Майсура південна Індія втратила справжнього центру опору англійською колонізаторам. Тепер колонізаторам протистояли Сикхское і маратхські князівства. Сикхи відхилили пропозицію маратхов про союзі проти англійців і уклали в 1806 р. угоду з Компанія про світі. Компанія обіцяла не розпочинати зусиль до захоплення сикхської території, якщо уряд Пенджаба у свою чергу не буде робити антианглійських актів чи укладати спілки із супротивниками компанії. було держава з міцною економікою, центральної владою і потужну армію.

Колонізатори тверезо оцінювали силу молодого держави. Вони віддавали перевагу не вступати в збройне зіткнення і не ставили перед собою безпосередньої завдання негайного завоювання Пенджаба. Попри занепаді в економіці і політичну роздробленість конфедерації маратхських князівств вони представляли серйозне перешкода для зміцнення англійської влади в Індії.

На початку XIX в. загарбницька політика Ост-Індської компанії різко активізувалася. Одним із гармат підпорядкування феодальних князівств стала так звана субсидіарна система. Компанія примусила феодальних князів укласти ряд договорів. За ними створювали на території князівств і за рахунок військові загони під командуванням англійських офіцерів.

Феодальні князівства позбулися права зовнішніх угод і перетворювалися б на васалів Ост-Індської компанії. Такий характер носили договори з Хайдарабадом (1800 р.), Аудом (1801 р.) і поруч інших князівств. Почалася смуга довгих війн із маратхами.

У другій англо-маратхської війні 1802-1805 рр. англійською військам вдалося розгромити маратхських князів поодинці. Для надання видимої законності політичному панування компанії англійці фіктивно зберегли династію Великих Моголов й, що компанія править країною від її імені. Наступна військова компанія англійців на території Індії – боротьба за підкорення Пенджаба розгорнулася лише через тридцять років.

IV. Експлуатація Індії и колоніальний режим

Колонії служили інтересам що пануватимуть класів і як джерела особистого збагачення, і як прискорювачі економічного розвитку країни. Характерним методом експлуатації було насильницьке пограбування колоніальних народів. Всевладдя в колоніях спрощувало для англійців цю завдання. Не знаючи над собою контролю, вони стягували тут довільні податки і збори, вимагали і підношення, податкові чиновники були наділені судової і поліцейської владою. Зовніеконімичний примус залишалося важливим методом вилучення колоніальної прибутку на всіх етапах історії колоніалізму. Проте його роль не була незмінною: з розвитком капіталізму на перший план висувається підпорядкування колоній потреб інтересам буржуазії в цілому. Колоніальна торгівля забезпечувала перевага вивезення над ввезенням. Аж до кінця XVIII в. багатство країни ототожнювалося грошима у формі дорогоцінних металів і уряд проводило політику протекціонізму: воно обмежувало і навіть заборонялось ввезення іноземних товарів і продуктів, без яких країна могла обійтися, й усіляко заохочувала свій власний вивезення. кінця XVIII ст. у системі намітилися зміни. Значення звичайних колоніальних товарів, відходить на другий план, зростає частка продовольчого сировини. Перетворення Індії в ринок збуту англійських товарів, яке супроводжувалося припиненням вивезення продукції індійського виробництва, призводило до масового руйнування та загибелі індійських ремісників. Англійська митна політика в колоніях була спрямована на те, щоб штучно затримати розвиток тут національної промисловості і примусити населення все купувати в Англії. Починаючи з другої чверті XIX в. колоніальні володіння починають виступати як об'єктів вивезення. Уряд Англії вело активну колоніальну експансію, не жаліючи зусиль і на збереження і розширення імперії, деякі представники що пануватимуть класів різко критикували цю політику і засуджували її, періодично пропонуючи ліквідувати колонії. Період 30-40 рр. XIX в. відзначався особливо гострої критикою колоніальної політики як у цілому, так і особливо в Індії і країнах Середнього Сходу. Одна група – "імперіалісти", – побоювалася, що реформа колоніальної політики призведе до відділення колоній від метрополій. Тому вони наполягали на посиленні контролю над колоніями з Англії. Така політика асоціювалася з курсом партії торі. До інший групі належали прибічники вігів. Вони виступали за видобування максимальних вигод шляхом надання більшого самоврядування колоніям. Англійська промислова буржуазія домагалася не відмови від колоній, а реформи колоніальної політики своїх інтересах. Вона висловлювалася на користь розвитку вільної торгівлі. Фритредерські кола виступали за ослаблення "політичного колоніалізму". І боролися за посилення економічного проникнення Англії.

Висновки

Втративши свої колонії у Північній Америці, Англія звернула свій погляд на Індію, і в війнах з сикхами і афганцями британське панування було остаточно встановлено в межах етнографічних, політичних і військових меж усього ост-індського континенту у результаті приєднання Синда і Пенджаба. Скарби, які поступали з Індії в Англію купувалися шляхом прямий експлуатації країни захоплення величезних багатств. Індію заполонили вироби англійської промисловості. Що стосується місцевої промисловості, наприклад, колись прославлені хлопчатопаперовою промисловості, то вона перебувала занепадає. З 1784 р. становище Індії дедалі і погіршувався.

Позики у Англії, вкладення капіталів англійської буржуазії певні галузі виробництва, призводило до занепаду в інших галузях виробництва. Створюється індійська армія, організована і вимуштрувана британськими офіцерами; з'являється вільна пресу, під патронажем англійських колонізаторів. З корінних жителів виростає нова категорія людей, які знаннями, необхідними для управління країною і прислухаються до європейської науці. Покращуються і відроджуються іригаційні споруди й внутрішні шляхи сполучень. Залізні дороги вели до розвитку галузей, які обслуговували залізницю. Сільська громада, її економічна основа, яка трималась на самоврядуванні була зруйнована.

Усі ці наслідки мали і позитивний і негативний характер. Спільним результатом колоніального пограбування Індії в другій половині XVIII в. – початку XIX ст. вважалося величезне руйнування продуктивних сил. Відбувалося зменшення чисельності населення скорочення опрацьовуваних площ. Таким чином, з розвитком капіталізму в імперської економічної системі відбувалися певні зрушення: колонії повністю зберігали своє значення як джерела збагачення що пануватимуть класів, але значно збільшилася їхня роль в як ринків збуту товарів, об'єктів вигідного вкладення капіталів і, почасти, об'єктів заселення.

Список використаної літератури

1. Новая История. (Учебник для ист. фак-тов ун-тов) Изд. 3-е. Под ред. Д-ра ист. наук Б.Ф. Поршнева М., “Мысль”, 1964
2. Новая история. 1871-1917. Учеб. Для студентов пе. Ин-тов по ист. спец. / Под ред. Н.Е. Овчаренко. – М.: Просвещение, 1984.
3. Новая история. Второй период: Учеб. Пособие для студ. Под ред. Е.Е. Юровской и И.М. Кривогуза. – М.: Высш. Шк., 1984
4. Краткая всемирная история. Книга первая. Под ред. А.З. Манфреда, М., “Наука”, 1967г.
5. Ерофеев Н.. Английский колониализм в сер. XIXв.-М., 1977.
6. Шигалина О.И. Великобритания на Среднем Востоке.-М., 1990.
7. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т.9.-М., 1957.
   1. Новая история Индии.-М., 1961.
   2. Новая история стран зарубежной Азии и Африки.-Ленинград, 1971.
   3. Проблема истории Индии и стран Среднего Востока.-М., 1972.
   4. Синха Н.К., Банерджи А.Г. История Индии.-М., 1954