Вступ

«Крізь мене йдуть до міста мук найтяжчих…», — рипить пекельна брама, і два поети, Данте і Віргілій, відправляються в дивовижну мандрівку. Чимало побачать вони на своєму шляху. Пройдуть вони повз пишний замок, облитий ясним світлом, де перебувають славетні герої старовини, побувають у страшному підземеллі, в якому караються грішні душі, потраплять до пекельного міста Діте, дійдуть до самого осередку землі, де в льодовій скелі терпить найтяжчу муку сам Люцифер, пан і в’язень цього світу страждання.

Ще до них у потойбічних світах побували й інші герої. Щоб дізнатися про свою долю, викликав душу померлого віщуна Тіресія велемудрий Одіссей. Від свого покійного батька Анхіза довідався про майбутнє славного Риму Еней, герой Віргілієвої «Енеїди». Цілу низку сюжетів дає нам і середньовіччя. Ще в IV сторіччі з’явилося так зване «Видіння Павла», започаткувало розвиток цілого кола ірландських легенд про відвідини Пекла та Раю. Вже в XII сторіччі було написано славетне «Видіння Тунгдала», герой якого після своєї смерті потрапив до Пекла, однак повернувся на землю, щоб оповідати людям про необоротність Божої відплати.

Серед цих оповідей, або так званих «візій», поема Данте посідає особливе місце. Попередники Поета, античні співці, використовуючи цей сюжет, пов’язували його з мотивом пророцтва, намагаючись перевершити обмеженість людських знань про майбутнє. Християнс%8кі автори відкривали завісу невідомого, щоб нажахати людину ницістю її гріховного існування. Все це є і в «Божественній комедії» Данте. Однак є і дещо своє, неповторне. В листі до правителя Верони Кангранде делла Скала Данте пише: «Ціль поеми — вирвати людей, живущих нині, із стану мізерії і привести до стану щастя. Той вид філософії, який у поемі є керівним, це етика, бо ж поема написана і в цілому, і в частинах не для споглядальних цілей, а для дії». І далі: «Предмет поеми — людина, що силою своєї волі, через заслугу або незаслугу, підпадає [1, с. 3] справедливій відплаті або карі». Саме про людину, про її поривання до щастя, її мізерність та її велич і розповідає славетна поема.

“Божественна комедія” Данте принесла поету світову славу, представляючи грандіозний філолофсько-художній синтез усієї середньовічної культури, перекидаючи від неї міст до культури Відродження.

Тема: «Алегоричне значення поета Вергілія і Беатріче в «Божественній комедії» Данте».

Мета: розкрити алегоричне значення поета Вергілія і Беатріче в «Божественній комедії» Данте.

Завдання роботи:

• показати творчість Данте Аліг’єрі та його поему „Божественна комедія” в  історичному контексті;
• дослідити аллегорічне зображення потойбіччя в поемі Данте ”Божественна комедія”: мандрівка Данте, Вергілія та Беатріче.

1. Данте Аліг’єрі —  останній поет Середньовіччя і провісник доби Відродження

«Божественну комедію» було написано в 1307-1321 роках. Це був час, який в історії культури дістав назву Передвідродження. Зростає інтерес до людської особистості, до її земних радощів і сподівань. Поступово починає формуватися новий гуманістичний тип мислення, остаточне становлення якого буде пов’язане з добою Відродження. Однак віра в необмежені можливості людської природи, в неповторність людської індивідуальності зароджується саме тепер. Цей процес і відтворює геніальна поема Данте, що є одночасно синтезом середньовічної культури і прологом до культури Відродження. «Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його поемі. Та рівночасно як людина геніальна він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча думками й поглядами коріниться в минувшині» [11, с. 24], — стверджує І. Франко, шанувальник і дослідник Дантової поезії.

Ця своєрідна двоїстість знаходить свій відбиток і в художній манері Поета. Данте назвав свою поему «комедія» за усталеними середньовічними канонами: так називали тоді твори, які починалися сумно, а закінчувалися щасливо. Епітетом «божественна», тобто «прекрасна», поему наділив перший біограф Данте, автор славетного «Декамерона» Дж. Боккачо.

Композиція поеми є складною і одночасно довершеною. За її основу Данте бере цифру «З» та похідні від неї. Відомо, що уявлення про магічне значення чисел існували з прадавніх часів. Ще з дитячих казок ми пам’ятаємо трьох братів, три шляхи, які відкриваються перед героєм… Майже в кожній язичницькій міфології є образ світового дерева, будова якого мала відтворювати структуру космосу. І знову зустрічаємо цифру «З». Коріння дерева — потойбічний світ. Стовбур — Земля, гілля — Небо. Потрійним є і вимір часу: минуле — сучасне — майбутнє. Або: предки — сучасники — нащадки. За часів середньовіччя магічний зміст цієї дивної цифри розширюється, поєднуючись із святою Трійцею. Як символ всього, що має своє становлення, розвиток і завершення, «трійка» надзвичайно пасувала до задуму поета. «Божественна комедія» поділена на три частини (кантики) — «Пекло», «Чистилище», «Рай». Кожна частина має 33 пісні, написані терцинами (потрійна рима). З трьох рядків складається кожна строфа. Разом із вступом кількість пісень в поемі сягає, таким чином, числа 100. Квадрат десяти символізує тут абсолютну довершеність [2, с. 126].

Прикладів використання символіки чисел у «Божественній комедії» чимало: у Поета три проводирі по потойбічних світах — Віргілій, Беатріче і середньовічний філософ-містик Бернар Клервоський. Він зустрічається в лісі з трьома звірами, три обличчя в Люцифера, троє сходів ведуть до брами Чистилища тощо. Однак автор не просто наслідує середньовічну літературну традицію з її алегоризмом та схильністю до абстрагування. Перед нами особливий художній всесвіт, створений уявою поета. Власне, кожен майстер художнього слова є творцем поетичних світів. Данте, однак, є ще й поетом геніальним, що поєднує пристрасність почуттів з суворою логікою геометра. Своєю реальністю його космос змагається із світом, що оточує людину. Тут сходить і заходить сонце, сяють зорі, течуть ріки. Ми відчуваємо подих вітру, задушливий в Пеклі, освіжний в Чистилищі, дотикаємо шорсткості поверхні пекельних уступів.

Ця надзвичайна конкретність є притаманною навіть Дантовим алегоріям. У тому ж листі до Кангранде делла Скала Поет підкреслює: «Смисл поеми багатозначний, моральний і анагогічний, тобто надсмисловий, такий, що вище смислу». Кожен твір — твердить Данте — має чотири смисли: буквальний, алегоричний, моральний і анагогічний. Згадаємо першу пісню поеми. Герой опиняється в густому пралісі. Шлях до рятівного пагорба, що ним кінчається страшна долина, Поетові заступають три звіра: пантера, лев і вовчиця. Перед нами одразу розкривається химерний світ багатозначності Дантових образів. Три звірки, виходячи з морального змісту, це є людські пороки: любострастя, гордість і корисливість. В алегоричному плані пантера має означати флорентійську республіку, лев — правителів-тиранів, а вовчиця — папський престол. Найширшим є, проте, анагогічний символ: це сили зла, що перепиняють людині шлях до досконалості. І все ж, якою вражаючою є картина страшної лісової хащі, в якій заблукала самотня людина! Образи Данте живуть і поза алегоричним змістом, який вкладає в них Поет. Ким є, наприклад, Беатріче? Заступницею Поета перед Богом, що намагається врятувати його душу від спокус неправедного життя? Втіленням божественної мудрості, чи, може, прекрасною донною, красу якої Данте оспівував у своїх славетних канцонах? Ця ж багатозначність характеризує і образ Віргілія. Він є улюбленим Поетом автора «Божественної комедії», філософом, четверта еклога якого за середньовічними уявленнями провістила Христа, і одночасно алегорією людського розуму. Має цей образ і свій драматичний мотив. Віргілій позбавлений надії наблизитись до лицезріння Божества, тому таким сумом сповнюється його душа наприкінці мандрівки. Якщо уявити собі складний каркас грандіозної Дантової споруди, він нагадає нам готичні собори середньовічної Європи з їх пануванням вертикалі, витонченим декором, нервовою спрямованістю до вічного, абсолютного. Космографія «Божественної комедії» спирається на уявлення середньовічної науки про будову  космосу та теорію давньогрецького вченого Птолемея. В центрі всесвіту знаходиться нерухома Земля, навколо якої рухається небо, що складається з дев’яти сфер. Є ще десяте нерухоме небо, Емпірей — обитель Божества. Навпроти престолу Троїці на землі розташовано Єрусалим з Голгофою, де було розіп’ято Спасителя людства. То є центр Землі. Пекло, яке має форму зрізаного конуса, знаходиться в земних глибинах. Коли частина ангелів на чолі з Люцифером повстала проти Бога, падшого янгола було скинуто з неба. Він увійшов у землю і застряв там, а від його падіння утворилася воронка, що стала Пеклом. На протилежному кінці цієї ж лінії на поверхні землі розташована висока гора Чистилища. Незважаючи на застарілість наукових уявлень, на які спирався Данте, ця картина своєю довершеною симетричністю вражає й сучасного читача. А щодо застарілості… Деякі дослідники нашого століття, до речі, намагаються зблизити космологію Данте з неевклідовою геометрією та загальною теорією відносності (наприклад, П. Флоренський у роботі «Позірності в геометрії») [1, с. 5-6].

Ким же був творець цього дивосвіту? Народився Данте Аліг’єрі в травні 1265 року у Флоренції. Місту на річці Арно судилося стати батьківщиною багатьох славетних італійців. З Флоренцією пов’язане життя Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, живописців Джотто, Мазаччо, Сандро Боттічеллі, скульптора Донателло. У флорентійській церкві Сан Лоренцо зводить усипальницю рода Медичі геніальний Мікельанджело. Тут було створено й уславлену «Мону Лізу (Джоконду)» Леонардо да Вінчі [5, с. 98].

У цьому місті-легенді проходять дитинство та юнацтво Данте. Невдовзі завершилась боротьба гвельфів і гібелінів. Однак відгомін запеклих політичних суперечок ще лунає на вузеньких вуличках старої Флоренції. Родина Данте належала до партії гвельфів, яка орієнтувалася на папство, виступаючи проти гібелінів, прихильників імперської влади. Молодий Данте, однак, мало цікавився політикою, віддаючи перевагу наукам і поезії. Навчався він, ймовірно, в школі правознавства в Болоньї. Про його високу освіченість ми можемо судити, читаючи «Божественну комедію», яка є справжнім компендіумом знань того часу. У 1292 році Данте створює свою поетичну збірку «Нове життя», написану в дусі школи «солодкого нового стилю». Це — історія юнацького кохання, пристрасного і цнотливого, щасливого і трагічного водночас. Фабула книги є досить прозорою. Дев’ятирічним хлопчиком Данте вперше побачив майже роком молодшу від нього Беатріче, витончена краса якої вразила чутливе серце майбутнього поета. Вже юнаком він зустрів її в церкві, крадькома милуючись вродою прекрасної донни. В цьому коханні для Данте все є важливим: погляд коханої, її легка хода, тендітна постать, наче огорнена присмерковим серпанком. Цілу гаму почуттів  викликає і «жорстокість» Беатріче, яка не відповіла на його уклін. Трагічне напруження сягає свого апогею наприкінці оповіді. Смерть прекрасної донни є для поета справжньою космічною катастрофою: «Одчаєм серце повниться до краю». Невеличка повість про розкоші та болі кохання стала першим автобіографічним твором у європейській літературі. Беатріче залишиться музою поета і далі. «Коли в її честь був зведений сонячно-чистий палац «Нового життя», Дантові він здався замалим — замалим і для його надлюдського кохання до Беатріче і до можливостей його, Дантового, духу — так кохана його під арками «Бенкету» проходить до найграндіознішого середньовічного замку «Божественної комедії» [5, с. 100].

Після 1295 року Данте розпочав активну політичну діяльність. Був він членом Ради Ста — верховного органу Флоренції, обирався до колегії пріорів, їздив у Рим для дипломатичних переговорів з папою Боніфацієїи VIII, ім’я якого ми потім часто будемо зустрічати в «Божественній комедії». У 1300 році Данте, як противник папського престолу, був змушений назавжди залишити рідне місто і зазнати, «як солоно смакує хліб в чужині». Останні роки свого життя поет проводить у Вероні та Равені. Помер він 11 вересня 1321 року [5, с. 100].

Навіть цієї невеличкої біографічної довідки вистачить для того, щоб уявити собі нелегкий життєвий шлях автора «Божественної комедії». Людина пристрасна, сповнена великих надій та сподівань, Данте весь час шукає свій «Правий шлях» у світі кривавої ворожнечі, нескінченних політичних чвар, які охопили роздрібнену Італію. Він помиляється, зневірюється і знову намагається дістатися до правди. І завжди зберігає вірність своїм двом музам: Беатріче та Італії, про єдність якої поет мріяв протягом усього свого життя.

Мистецтво Ренесансу, наближення якого провіщала «Божественна комедія», залишило нам чимало портретів митця. Близько 1450 року Андреа дель Кастаньйо включить зображення Поета до циклу фресок, які мали відтворювати приклади людської доблесті. Фігуру Данте героїзовано, підкреслено риси, найбільш поціновані гуманістичною етикою: розум і мужність. Поступово образ міфологізується. Вимальовується гострий профіль, темне обличчя, наче обпечене пекельним полум’ям. Тедео Гадді в Санта Кроче змальовує вже людину цільного і суворого характеру, сильних пристрастей. Несподіваним нюансом доповнює портрет Доменіко ді Мікеліно: суворість поєднується на обличчі Поета-мислителя зі скорботною ніжністю. Фреска його роботи знаходиться у флорентійському соборі Санта Марія Новелла. На ній зображено Данте, увінчаного лаврами. Одягнутий у яскраво-червону тогу, він тримає в лівій руці книгу. Правою — Поет вказує на широко відчинену браму пекла. Удалині видно чистилище, а над ним небесні сфери [1, с. 9].

Саме таким хотіли бачити Дайте шанувальники його поезії. З часом забулися суперечки між гвельфами та гібелінами. Лише фахівців хвилює перехід поета-республіканця на монархічні позиції. Не має зрештою великого значення і яким він був: непоказним чоловічком невеликого зросту, чи титаном з орлиним профілем. Людство століттями створювало образ свого Данте, гідного його поетичного генія. Але ж саме до людства і звертається митець у «Божественній комедії», своєму найграндіознішому витворі. Перед нами, власне, драматична історія загибелі (Пекло), переродження (Чистилище) і відродження (Рай) людської душі. Данте прагне провести читача через страждання і покуту до пізнання вищої істини, допомогти йому, відкинувши внутрішній розлад, зрозуміти сенс свого буття. Таке завдання було під силу лише Поету-пророку [1, с. 9].

2. Аллегорічне зображення потойбіччя в поемі Данте ”Божественна комедія”

2.1. Фантасмагорія Пекла

Одіссея Данте по Пеклу починається ввечері Страсної п’ятниці і завершується в Страсну суботу. Цілу добу провели Данте і його вірний супутник Віргілій у царстві довічного мороку. Час мандрівки вибрано невипадково. За християнською традицією саме наприкінці страсного тижня завершується земне життя Ісуса Христа, який, умираючи на хресті, стає Викупителем людства. Відбувається найвище таїнство — поєднання людської і божественної природи Сина Божого. На фоні цієї грандіозної загадки перевтілення людина залишається із довічними проблемами життя і смерті, спасіння і загибелі.

Саме в цей час і починається пошук Поетом шляху до врятування людства. Земна людина з її почуттями, її радощами і стражданнями потрапляє у світ вічності. Все тут має свідчити про необоротність, незмінність. Ніколи в Пеклі не сходить сонце. Усюди панує довічний морок. Навіть коли на землі день, над підземеллям нависає нічний небосхил. Провідним у зображенні Пекла є образ вічності страждання. Адже грішники не просто терплять страшні муки — вони не мають надії на якісь зміни. Вони самотні у своєму відчаї. Знехтувавши закони добра, грішники відмовились від співчуття та можливості прощення. В художньому світі поеми мотив шляху до досконалості має два ключових образи: рух і світло. Саме ці ознаки майже відсутні в першій частині поеми. Грішні душі назавжди закріплені за своїм місцем страждання. Навіть коли починається їх несамовитий біг, вони рухаються за колом, повертаючись туди, звідкіль починався їх шлях. Власне, переміщуються у просторі лише Данте і Віргілій. Однак навіть вони, долаючи крутий і небезпечний спуск углиб землі, не відчувають наближення до мети. Весь час над ними нависають темні брили, під ногами розкриваються бездонні провалля, шлях перетинають чорні від болота озера, ріки киплячої крові [1. с. 10].

Грішні душі в Пеклі розміщені за їх провинами. В переддвер’ї перебувають ті, хто за життя не знав ні добра, ні зла, був [] байдужим і нікчемним. Мордовані осами і хробаками страждають вони, відкинуті самим пеклом. Не співчуває їм і Данте. Зневажливо дивиться він на їх муки. Переправившись через річку страждань Ахерон, мандрівники потрапляють до першого кола Пекла, Лімба. Тут перебувають душі нехрещених дітей та тих, хто помер до християнства. Серед них Данте бачить своїх улюблених поетів Гомера, Овідія, мислителів та героїв античної старовини. В Лімбі має знаходитись і Віргілій. Так з’являється в «Божественній комедії» тема античності. І знову перед нами зустріч двох епох. Своїм корінням буде сягати античної культурної спадщини доба Відродження. Однак і для Данте греко-римська культура є взірцем довершеності. Поет радісно відчуває свою спорідненість з тим, кого бачить перед собою. Доброчесні душі не відають страждань. Освітлені ясним сяйвом, мудро і спокійно ведуть вони свої розмови. Лімб наче перетворюється на грецький Елісій, блаженну країну краси, щастя і спокою.

За першим колом розпочинається карколомний спуск углиб. Гасне світло, зникає трохи сумна гармонійність попередньої сцени. Різким, майже шаленим стає ритм оповіді. В другому крузі страждають любострасники, гнані поривами жорстокого вітру. Копошаться в багнюці під невпинним дощем черевоугодники (третє коло). Страшна гризня точиться в четвертому, де страждають скнари і марнотратники. В мулі стигійських боліт загрузли гнівливі (п’яте коло). В розпечених гробах караються за своє безвір’я єретики (круг шостий). Кривава ріка засмоктує вбивць (коло сьоме). У злих сховах восьмого кола караються обманщики, хабарники, злодії. У найнижчому, дев’ятому колі Пекла серед довічного холоду знаходяться зрадники. Трьох найогидніших з них — Брута, Касія та Юду — невпинно гризе правитель Пекла Люципер [1, с. 11].

Найближчим до Дантового ритму є Мікеланджело у своїй фресці «Страшний суд». Могутні оголені фігури грішників, змальовані з надзвичайною рельєфністю і експресією, заповнюють майже весь простір фрески. Сповнені жаху, гніву, відчаю, вони втягнуті в єдиний коловорот, центром якого є Христос.

У цей похмурий і фантасмагоричний світ підземелля і потрапляє Поет. Потойбічне царство ми бачимо вже його очима, сприймаємо через його оцінки. Пристрасний і рішучий Данте виправдовує і засуджує, метаться своїм ворогам і звеличує друзів. Серед пекельних мук весь час точаться розмови про те, що відбувається на землі, за земним життям тужить ненажера Чвакало, доля сина хвилює батька Поета Гвідо Кавальканті, про свої заслуги перед Флоренцією гордівливо згадує Фаріната. Вир життя нуртує на сторінках поеми. Земна реальність потужнім потоком вривається в оповідь [1, с. 12].

Чимало фрагментів поеми вражають своїм високим гуманізмом, пристрасним співчуттям до людського страждання. Особливе місце серед них займає епізод Паоло і Франчески, який став справжньою перлиною світової поезії. Передісторія нещасливих коханців нагадує трагедію Шекспіра «Ромео і Джельєтта». Здавна точилася ворожнеча між володарем Ріміні Малатеста і сеньйором Равенни Гвідо да Полента. У 1275 році, щоб припинити криваву сварку, Франческу, доньку Гвідо да Полента, видали заміж за Джанчотто Малатесту. На церемонії шлюбу Джанчотто заміщав його молодший брат Паоло. Про обман Франческа довідалась вже в Ріміні. Легенда підсилює потворність Джанчотто, який за словами Джованні Боккаччо був «огидний з обличчя і хромий». І сталося неминуче: Паоло і Франческа покохали одне одного. Довідавшись про зраду дружини, суворий Джанчотто вбиває закоханих.

Сцена зустрічі Данте з Паоло і Франческою сповнена особливої поетичності. Поет розміщує своїх героїв у другому колі Пекла, де караються грішники, які завинили своїм коханням. Потрапили сюди і Дідона, що заподіяла собі смерть через пристрасть до Енея, і Єлена, чиє кохання до Париса призвело до загибелі Трої, і уславлені коханці Тристан і Ізольда. Проте зображення страждань плоті в цьому епізоді відсутні. Картини мук людського тіла, яке демони розривають на шматки, топлять у потоках живиці, яке горить у пекельному вогні, становлять лейтмотив симфонії страждань грішників у «Божественній комедії». Інакше зображено коло любострасників. Все тут нагадує осінній пейзаж з притаманною йому мерехтливою красою вмирання: густий морок, злий вітер, душі грішників, які, наче опале листя, кружляють у своєму довічному танці. Поет навіть не наважується розлучити коханців. Данте визнає згубність кохання, що призвело до загибелі і зради. Він засуджує своїх героїв, позбавляючи їх надії на виправдання. І водночас автор канцон на честь мадонни Беатріче співчуває закоханим.

«Любов, що водить сонце і світила» може бути сильнішою за суворий розум. Людське почуття є однією з таємниць всесвіту. Воно і жахає, і приваблює Поета. Любов’ю заклинає він тіні героїв наблизитись до нього. На гімн коханню перетворюється монолог Франчески, в якому немає й згадки про її страждання. Вона навіть не називає імені Джанчотто, не розповідає історію свого шлюбу. її слова сповнені відгомоном минулого щастя. Та й Данте з усієї трагічної повісті цікавить передусім момент зародження цього кохання, якому судилося перебороти саму смерть [3, с. 7].

Оголена правда людської болі пронизує і розповідь про загибель Уголіно та його дітей, один з найжорстокіших епізодів «Божественної комедії». Граф Уголіно делла Герардеска є особою історичною. Людина доби кривавого розбрату, несамовитих політичних  пристрастей, Уголіно охоче міняв свої партійні уподобання, вів таємні інтриги і боровся за єдиновладдя. За наказом архієпископа Руджері дельї Убальдіні Уголіно разом з двома синами і двома онуками було підступно ув’язнено у вежі, де їх і заморили голодом. «З того часу ця в’язниця має назву в’язниці і вежі голоду», — стверджує давня Пізанська хроніка [3, с. 7].

Волею Данте Уголіно потрапив до дев’ятого пекельного кола, де караються зрадники. Нестямно вгризається він зубами в голову архієпископа Руджієрі, марно сподіваючись вгамувати свою ненависть і свій невситимий голод. Вражає художня довершеність цього епізоду. Невловиме, ледь позначене поєднується в ньому з яскравими, подекуди навіть брутальними образами. Гнів і любов, шалена лють і ніжність звучать в оповіді грішника про страшну загибель невинних дітей. І Поет, завжди такий невблаганний до зрадників, співчуває Уголіно. Не як нещасний страдник, а як грішна і водночас сповнена величі людина з’являється він перед нами.

Страшною є кара, яку Поет призначає Уголіно. Однак ще жорсткішим є покарання Руджієрі. Ніщо не свідчить про те, що архієпископ зазнає фізичних мук. Перетворений авторською фантазією на бездушний череп, Руджієрі не має права навіть відчувати страждання. Згасли його почуття, зникла пам’ять про минуле. Коли Гамлет у трагедії Шекспіра згадує про шляхетність свого батька, він каже: «Він був людиною». Саме людської суті й позбавлений жорстокий архієпископ, єдиний справжній мрець серед грішних тіней Дантового Пекла.

Дух допитливості пронизує весь твір. Данте спускається в найглибші підземелля людського страждання, щоб звідати природу людини, зрозуміти сенс її буття. Втіленням цього неспокійного розуму є герой поеми Улісс Одіссей. У восьмому колі, майже на краю пекла караються вогнем лукаві порадники. Поет бачить між ними подвійний полум’яний стовп, у якому мучаться Улісс і Діомед. Цей образ породжує цілу гаму почуттів. Мінливий, лукавий, жорстокий, як вогонь. Однак полум’я є одвічним ворогом темряви. Вогонь може викликати жах, але ніколи почуття огиди. Наче величний вогняний смолоскип, здіймається перед Поетом невгамовний мореплавець. Віргілій сам звертається до Улісса, адже гордівливий грек може й не відповісти на вітання невідомого йому мандрівника. Славнозвісний монолог царя Ітаки звучить як пристрасний гімн людській відвазі, жадобі пізнання нового. Ні любов до сина, ні вірність Пенелопи не змогли перебороти бажання пізнати безмежний світ, перевершити межу відомого людині. Улісс допливає до Сардинії, Марокко, узбережжя Іспанії, гавані Сеути. Його корабель гине за Геркулесовими стовпами (Гібралтар), за які не наважувалися плавати давні мореплавці [1, с. 14].

Мине якийсь час, і на обрії сміливо затріпотять вітрила кораблів Христофора Колумба, Васко да Гами і Магелана. Почнеться доба великих географічних відкриттів. Однак той самий неспокій знали і сучасники Данте. У давній генуезькій хроніці, наприклад, розповідається про батьків Уголіно і Вадіно де’Вівальді та судновласника Тедезіо д’Оріо, які 1291 року рушили в мандрівку, на яку досі ніхто не наважувався. Як і Улісс, допливли вони до узбережжя Іспанії. Подальших відомостей про долю їх двох галер немає. Пропав безвісти і син Уголіно Сорлеоне, який вирушив на пошук батька [1, с. 14].

2.2. Вергілій і Данте в Чистилищі

Незвідане вабить зрештою і самого автора «Божественної комедії». Продовжується його мандрівка. Побувавши у світі страждань, Поет наближається до царства покути — Чистилища. Архітектоніка другої частини поеми значно простіша. На березі світового океану височить гора, яка має форму зрізаного конусу, її оперізують сім виступів, де очищаються душі тих, хто завинив перед Богом, однак розкаявся і дістав надію на спасіння. Розміщення грішників за колами тут уже інше. Спочатку караються пихаті, заздрісні, гнівливі та ледачі. Останні три кола належать скупцям та марнотратникам, обжерливим і любострасним. Ці яруси відповідають другому, третьому і четвертому колам пекельного підземелля. І тут чимало страждань. Грішники несуть камінні брили, гнуться аж до землі під їх тягарем, ледь рухаються, зголоднілі та спраглі… Ці випробування можуть тривати кілька століть, однак вони все ж мають скінчитися, і тоді на грішні душі чекає довічний порятунок [1, с. 14].

У Чистилищі Данте перебуває приблизно три-п’ять діб, тобто втричі довше, ніж у пеклі: очиститися від гріхів значно важче, ніж поступитися перед спокусами. Тільки-но Данте і Віргілій потрапляють на поверхню землі, як їх охоплює незбагненне почуття, викликане тим, що вони можуть дихати чистим повітрям, бачити ясні зорі. В Пеклі вони мандрували світом, який нібито щойно загинув, розсипався гострими камінними брилами, розколовся на безформні мертві уламки скель. Втрачена гармонія відновлюється в Чистилищі. Зникають запаморочливі поєднання горизонталі та вертикалі, карколомні спуски і сходження. Поет весь час підіймається вгору, і одразу виникає відчуття безмежності. Неквапливо вершать свій довічний рух планети. На небозводі з’являється Венера, котиться Чумацький віз, виринає сузір’я Риб.

«Чистилище» є мабуть наймальовничішою частиною «Божественної комедії». Після трагічної напруженості картин Пекла особливо гостро відчувається барвистість нового світу. З’являються забуті кольори: блакитний, зелений, золотистий, які були відсутні в червонувато-брунатній симфонії образів підземелля. Замість розпачливого стогону і зойків грішників та брутальних  окриків демонів лунають молитви, сповнені надії на майбутнє прощення. Якщо Пекло ототожнюється з безнадією, то Чистилище є втіленням саме надії. Часовий ланцюг відновлюється: до минулого і сучасного, яке в Пеклі дорівнювало вічності, приєднується майбутнє. І природа начебто оживає. Рух, світло, повітря переборюють відчуття задушливої замкнутості, що домінувало в Пеклі.

Боротьба добра і зла, світла і темряви, певна річ, триває і в Чистилищі. Вночі сходження до Земного Раю припиняється. В долину спускається посланець довічного мороку Змій-спокусник. У густих хмарах темного диму караються гнівливі. Однак перемога добра є незворотною. Своєрідною увертюрою до неї в алегоричному світі Данте стає світанок. Удосвіта відбуваються всі найважливіші події другої частини поеми. Рано-вранці Данте вибирається з підземелля, на зорі свята Лючія переносить Поета на гору перед входом до Чистилища, а на сході сонця досягає він Земного Раю. Сонце, яке ніколи не з’являлося в підземному царстві страждань, освітлює шлях до пізнання остаточної істини.

Дантове Чистилище є не менш густо населеним, ніж Пекло. Кількома віршованими рядками створює поет численні образи, сповнені життя. Не може не викликати усмішки, наприклад, зустріч Данте зі своїм давнім знайомим — музичним майстром Бельаквою. Ліниво виніжується той біля підніжжя високої гори покаяння і зовсім не поспішає розпочати важке сходження на гору.

Данте і в Чистилищі не перетворюється на байдужого споглядача. В Пеклі, зіткнувшись із ницістю людської природи, Поет обурювався, жахався, проте — співчував. Тепер його почуття стають більш стриманими. Однак Данте залишається незалежним у своїх судженнях. Так, він виправдовує короля Сицилії Манфреда, приреченого церквою на пекельні муки. Манфред був запеклим ворогом папства. Для боротьби з ним римський престол закликав в Італію брата короля Франції Людовика IX Карла Анжуйського. У 1266 році Манфред загинув при Беневенто, а його королівство дісталося Карлу. Ватикан не подарував сміливому сицилійцю його боротьби з папою. Його було відлучено від церкви і поховано без християнських обрядів. Данте врятував душу воїна, створивши легенду про його передсмертну молитву до Богородиці [2, с. 131].

Особисте, суто індивідуальне проявляється в «Чистилищі» значно виразніше, ніж в інших частинах «Божественної комедії». Тепер сам Данте стає головним героєм поеми. Це підкреслюється навіть особливим, серединним розташуванням цього фрагмента в контексті «Божественної комедії». І тут можливе певне порівняння. Людина входить до храму. Перед нею виблискує, сяє позолотою іконостас. Позаду, над входом залишається картина [] Страшного суду. Людина має вибирати. Від неї залежить, бути засудженою довічно чи сподіватись на виправдання. Саме в такому становищі і опиняється тепер Поет.

У Чистилищі він має очиститись від своїх провин і стати гідним пізнати остаточну істину. З притаманною йому допитливістю жадібно вдивляється Поет у новий світ, що його оточує, намагається визначити своє місце в ньому. Він відчуває себе душею Чистилища, яка всі свої надії покладає на порятунок. Данте радіє, що недовго затримається серед заздрісних, проте вже заздалегідь знає, яким важким має бути тягар, що його несуть гордівливі.

Якщо в першій частині Данте передусім є пророком, в останній — філософом, то в «Чистилищі» Данте — Поет. Тема мистецтва, відсутня на початку поеми, поступово стає однією з провідних. Серед персонажів з’являються численні імена поетів, художників, музикантів. Ще коло підніжжя гори покаяння Данте зустрічає співака Каселлу, який написав музику до багатьох його пісень. Каселла співає канцону «Любов, що думці промов-ля моїй…». Туга за земним коханням, така недоречна і водночас така людська, охоплює душі Чистилища, які забувають навіть про майбутні випробування [2, с. 132].

Серед персонажів поеми — відомий мініатюрист Одерізі, лукканський поет Бонаджунта, улюблені митці Данте Гвідо Гвініцеллі і провансалець Арнаут Даніель. Не про марність мирської слави, а про невмирущість поезії ведуть вони мову. Пройде небагато часу, і італійський гуманіст Ермолао Барбаро напише дивні слова: «Знаю двох я богів, Христа і словесність». І хоча доба Відродження ще не настала, розуміння мистецтва як сенсу і виправдання людського існування поступово зароджується і в Дантовій «Божественній комедії». І точаться серед кругів Чистилища дискусії про природу творчості, пишаються поети, не забуті своїми послідовниками.

Зберігається в поемі і шанобливе ставлення самого Данте до тих митців, що їх творчість була взірцем для поета. Тема античності звучить в «Чистилищі» з особливою силою. Данте намагається подолати розрив між язичницькою та християнською культурами. Остаточно це буде здійснено гуманістами наступної доби. Однак і тут поет вже наближається до ренесансного світосприйняття. Не наважуючись ще проголосити самоцінність античності, Данте перетворює римського поета Стація на таємного християнина. Як «син до батька» ставиться він і до філософа-стоїка Катона з Утіки, якого силою поетичної фантазії врятовує від довічного перебування в Лімбі.

Античність живе в поемі і в численних поетичних образах, якими рясніє текст другої частини. Запалює біло-червоним лицем схід неба Аврора, любим усміхом освітлює небосхил Венера. Майже з язичницькою насолодою милується Данте витворами  мистецтва, описів яких також чимало в тексті. Чудовими різьбами і мозаїками прикрашено дорогу до другого кола Чистилища. Майстерними різьбами покритий мармуровий берег, що починається одразу за брамою. Тут вирізьблене благовіщення Марії, а поряд — знову зустріч двох світів — справедливий суд римського імператора Траяна.

Однак навіть краса мистецтва не може змусити мандрівника забути про долю рідної країни. В «Чистилищі» ця тема поглиблюється. Поет думає вже не про майбутнє окремих італійських земель. Вперше лунає народною мовою величне і скорботне звернення до всієї Італії. Охоплена внутрішніми чварами країна нагадує судно без стерника, яке марно намагається боротися з поривами бурі. Італія, самою долею призначена до великих діянь, є рабинею. Себелюбні правителі ведуть нескінченну боротьбу за владу. Не поступаються їм у властолюбстві і пожадливі церковні пастирі. Згадує Данте і рідну Флоренцію. Тональність пристрасної Дантової інвективи змінюється, саркастично вихваляє поет розсудливість флорентійців, їх закони та звичаї. За удаваною іронічністю, однак, відчувається пекучий біль. Жодної хвилини не забуває поет про занепад рідного міста, такого улюбленого і такого ненависного.

Мандрівка Чистилищем завершується зустріччю Данте з Беатріче. Сцена появи Беатріче обставлена цілою низкою алегоричних образів. Прекрасна донна з’являється на тріумфальній колісниці, яку везе гріфон, лев з головою орла. Попереду сім різноколірних світильників, що уособлюють дари Святого Духа. Трохи далі — двадцять чотири старці, алегорія книг Старого завіту. По боках колісниці — чотири крилатих звіра, чотири Євангелія. Доповнюють картину алегоричні фігури чеснот: теологічних (Любов, Надія і Віра) та природних (Мудрість, Сила, Поміркованість і Справедливість). Вся ця містична процесія має змальовувати історію християнської церкви. Повоз зупиняється, і з нього виходить Беатріче, увінчана оливковою гілкою, в сукні огнисто-червого кольору. Це вже не та «прибрана в найшляхетніший шарлатовий колір, лагідний та гожий, прикрашена й описана, як личило її молодюсіньким літам юна донна», зустріч з якою оспівує Данте в «Новому житті». Суворо дивиться Беатріче на Поета, гнівно докоряє йому за те, що «повернув свій хід на шлях неправий». Ким же є славетна флорентійка в контексті «Божественної комедії»? Тлумачень тому існує чимало. Беатріче вважають уособленням божественної мудрості чи божественної любові, втіленням діяльного розуму. Все ж сила Дантового мистецтва полягає саме в тому, що найскладніші за своїм алегоризмом образи його поезії вражають своєю правдивістю і щирістю. Живою і прекрасною жінкою, освітленою коханням Поета залишається і Беатріче. В її погляді не лише гнів, а й сила давньої любові.  Навіть в суворості докорів — співчуття і непримиренність, образа і кохання. Поет гірко оплакує своє зраджене кохання. І щирість каяття приносить герою прощення. Змивши гріхи в Леті, Данте стає гідним побачити розкоші Раю [1, с. 19].

Раптом гармонія зникає. Колісницю, на якій з’явилась Беатріче, намагаються розшарпати на частини страшні звіри. З пекельних безодень виринає дракон і запускає свій хвіст у середину повозу. Перед нами алегорична картина зіпсуття церкви. Навіть в Земному Раю Поета непокоять земні справи. Почуття жаху охоплює Данте. Однак Беатріче знову стає йому на поміч, провіщаючи майбутню перемогу добра над злом. В її образі з’являються нові риси. Тепер муза Поета схожа на скорботну Богоматір. Втішений її словами Данте забуває потворне видіння. Остаточно очистившись у водах Евноє, Поет продовжує свою мандрівку.

Одним з найкращих ілюстраторів «Чистилища» був італійський художник Сандро Боттіччелі. В його малюнках оживає та особлива атмосфера світла, простору та повітря, що надає другій частині поеми неповторної чарівності. Стиль митця вражає своєю експресивністю. Легко й рвучко здіймається Поет на гору покаяння. Майже не торкаючись землі, начебто пливучи в повітрі, рухається плетениця легких духів. Витонченої гармонії сповнені фігури ангелів, які вказують вірний шлях Поету [1, с. 19].

2.3. Мандрівка Данте і Беатріче в Раю

Все ж найбільш співзвучним таланту Боттіччелі виявився світ поетичних образів останньої частини поеми. Наближення художника до Дантового світобачення є вражаючим. Митець відхиляє тут оповідну манеру, відмовляється від багатофігурних композицій. Всю увагу він приділяє зображенню двох фігур — Данте і Беатріче, обриси яких замкнуто колом неба. Боттіччелі передусім цікавить їх рух, міміка, що відтворюють нескінченні варіації стану самопізнання або схвильованого споглядання. Шлях вперед для них вже не є фізичним подоланням простору. Перед ними внутрішній рух душі до найвищої істини, абсолюту.

За задумом Данте вінчати поему має її остання частина «Рай». Під проводом Беатріче Поет досягає небесних просторів, здіймається вище й вище, переходячи з однієї небесної сфери до іншої. Таких концентричних сфер — дев’ять. Починається цей парад світил сферами Місяця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера і Сатурна. Над ними височать нерухомі зірки та кришталеве небо Першорушія, яке надає руху всім іншим сферам. Завершує симфонію світла і вогню Емпірей, місце перебування Бога, ангелів і святих. Порівняння з симфонією тут є невипадковим. За давніми уявленнями планети, обертаючись разом зі своїми сферами, випромінюють музику, сповнену високої гармонії, досконалості і краси [3, с. 12].

Рай є остаточною перемогою світла над темрявою, руху над нерухомістю. Адже рух є запорукою розвитку, оновлення, а значить, і життя. В Пеклі душі грішників були назавжди прикріплені до певного кругу підземелля. Що метушливіше було їх переміщення у просторі, то виразніше відчувалась його безцільність. Навіть Данте в Пеклі втрачає орієнтацію: спускаючись вниз, наприклад, він насправді підіймається нагору. В Чистилищі рух починає відтавати, стає цілеспрямованим. Однак душі Чистилища ще не мають повної свободи. В Раю всі перепони зникають. Душі праведників вже не закріплені тільки за своєю сферою. Вільно линуть вони до емпірею, споглядаючи велич Творця.

Все ж своя ієрархія розміщення праведних душ існує і в Раю. На Місяці знаходяться духи, що зламали обітницю, на Меркурієвім небі — справедливі, на Венериному — велелюбні, на Сонцевому — мудреці тощо. Однак кожна з сфер є символом певного морального поняття, а не місцем ув’язнення, як, наприклад, у Пеклі. І хоч духи щасливі неоднаково, а в міру свого наближення до Божества, всі вони вільні залишати свою сферу, вільно рухаючись у просторі. І одночасно тріумфує світло. Густий морок пекельних безодень, світові контрасти Чистилища замінюються вогняно-світною стихією Раю. Тут все сяє, міниться, мерехтить. Духи, як іскри, виблискують навколо Данте і Беатріче. Світлом розпалюються душі блаженних. Червоним вогнем гніву палає апостол Петро, згадуючи про занепад церкви. В морі світла з’являється Небесна роза.

Принцип побудови сюжету і в останній частині поеми залишається незмінним. Поет і його проводир, — спочатку Беатріче, а потім філософ-містик Бернар Клервоський, — мандрують потойбічним світом, ведучи розмови з душами, що їх зустрічають на своєму шляху. Цей мотив є одним з найдавніших у літературі. Дорога завжди вабила людину. Саме тут на героя очікували найнесподіваніші зустрічі, неймовірні пригоди.

Чимало нового пізнає в Раю і Данте. Однак взаємовідносини Поета з оточенням змінюються. В Пеклі між ними зберігалася повна рівновага. Герої тут існували і поза оповідачем. Саме їх характери, яскраві, виразно змальовані, вражали нас найбільше. В Чистилищі головна увага приділяється вже внутрішньо-емоційному станові автора. Зображення його почуттів, прагнення очиститись від гріхів, виправдати себе перед Беатріче становить центр оповіді. В Раю наратор значною мірою втрачає свою самостійність. Він немов пригнічений грандіозністю того світу, який бачить навколо себе. Праведники повчають Поета, відкриваючи йому істини, незбагненні для людського розуму. Апостол Петро, Яків і Іоанн перевіряють, чи вірно засвоїв він богословські чесноти: віру, надію і любов [3, с. 13].

Все ж допитливий розум Поета не вгамовується і серед райських принад. Царство тріумфу Божества є для нього і царством філософії. Невипадково саме питання свободи людської волі, яка є найціннішим божественним даром для людини, постійно обговорюється на сторінках поеми. Як прискіпливий учень до вчителя, звертається Данте з численними питаннями до Беатріче та праведників. Його цікавить все: закони земного тяжіння, плями на місяці, природа світла. Найпалкіше, однак, прагне автор «Божественної комедії» збагнути таємницю стосунків між людиною і Божеством, людиною і всесвітом. Цілий синкліт мислителів з’являється на сторінках поеми: Фома Аквінат, Петро Даміан, Бернар Клервоський. Однак навіть їх відповіді, до речі подекуди ухильні та туманні, часто-густо не задовольняють Поета. Не вирішеним для нього залишається, наприклад, питання справедливості засудження людини, що прожила своє життя, не прилучившись до християнської церкви. Про доброчесних язичників Данте згадував і в перших частинах поеми. Особливого драматизму ця проблема набуває, проте, саме в останній її частині. Все своє життя людина була доброю і чесною. Ніколи не чула вона про Христа. В чому ж її вина, що прожила без хрещення і віри? Чи може засудити її праведний суддя? Мабуть, ніхто до Данте ще не наважувався поставити це питання з такою відвертістю. І божественний Орел відступає: людині не дано зрозуміти справедливість Божого вироку [3, с. 14].

Данте ж хоче зрозуміти, збагнути незбагнене. Поміркованість, пасивність ніколи не були притаманні Поетові. Як, між іншим, зовсім не завжди зберігають благосність і святі праведники. І тоді замість прохолодного зоряного небозводу перед нами спалахує гаряче сонце Італії. Розпалюються пристрасті, гнівно звучать інвективи славних теологів. Не гребує найгострішими виразами Петро Даміан, викриваючи пожадливість нових пасторів. Червоним полум’ям спалахує апостол Петро, засновник римського престолу. Від гніву він навіть починає запинатися, повторювати слова. Одне за одним падають гострі звинувачення. Нинішні папи забули про свої обов’язки перед паствою. Властолюбні та пожадливі, розпалюють вони ворожнечу між гвельфами та гібелінами, продають посади негідним прелатам. Особливу зневагу у святого апостола викликає папа Боніфацій VIII, на якого так нетерпляче чекають у восьмому колі Пекла.

Не забуті і світські володарі. В книгу довічної справедливості записані всі їх діяння. Не лише рідну поету Італію, а й всю Європу охопив вихор кривавих пристрастей. Воюють за владу англійський і шотландський королі, німецький імператор Альбрехт, спустошивши Чехію, від злиднів потерпають підданці короля Франції Філіппа Красивого. І знову лунає гнівний голос Поета. Бринить мідь його слова. І вже перед нами — не християнський  пророк, а римський трибун. Саме Римська імперія, знедоленим нащадком якої була сучасна поетові Італія, є для Данте взірцем справедливої держави. Захоплення давнім Римом примушує Поета назвати навіть всупереч Священному писанню Богом обраним народом не іудеїв, а римлян. Поет знову тріумфує над теологом. Данте переносить до Раю не лише імператора Траяна, врятованого молитвами папи Григорія Великого, а й героя Віргілієвої «Енеїди» справедливого троянця Ріфея. Літературний персонаж, отже, є для автора «Божественної комедії» не менш реальним і гідним райського блаженства, ніж світочі християнської теології?

Данте залишається собою і в проміннях райського сіяння. В споглядальному світі небесних Сфер мали б зникнути всі пристрасті, всі болі земної людини. Однак Поет не забуває нічого: ні кохання, ні жаги земної слави Беатріче, ні Флоренції. Вірність двом своїм музам поет зберігає і в останній частині поеми. Найяскравіше це відчувається в епізоді розмови Данте із своїм прапрадідом Каччагвідою, який у вигляді живого самоцвіту з’являється перед Поетом на Марсовому небі. Уважно слухає Данте лицаря, відчуваючи себе Енеєм, який шанобливо дослухається до слів старого Анхіза [3, с. 16].

Дивні образи з’являються перед Поетом. Тихо і спокійно точиться життя за старими мурами. Шануються флорентійці, вільні від пожадливості та марнославства. Сидять при куделях жінки, пильнуючи дітей. Не забута ще слава Трої, Ф’єзоле і Риму. Наче художник-жанрист, любовно змальовує Каччагвіда кожну деталь старого побуту. Небесного Раю вже немає. На рай земний перетворилась сама Флоренція. Ця Флоренція, мабуть, ніколи не існувала. І все ж боляче стискається серце Поета, охоплене тугою за рідним містом. Залита кров’ю, роздерта чварами Флоренція не може бути вічною. Має існувати інше місто над Арно — світле і прекрасне. Хоча б у минулому.

Далі Каччагвіда віщує Данте його майбутню долю. Чимало страждань зазнає Поет, сповна скуштує він солоного хліба вигнання. Однак таким вже є призначення Поета. Його щире слово допоможе людям знайти праведний шлях. Уважно слухає пророцтво старого лицаря Беатріче. Ніжним і ласкавим став її погляд. Знову перед нами донна, оспівана Дантовими канцонами: «З її очей Кохання полум’яне вціляє в очі кожному, хто їй наважиться послати погляд свій, і серце нещасливцю тому в’яне» [3, с. 16].

Дивна мандрівка потойбічними світами завершується лицезрінням Божества. В морі світла являється Поетові Небесна роза. Та чи знайшов він ту істину, зрозуміти яку так пристрасно жадав? Непевне, ні. І от вже інші образи породжуються в нашій пам’яті. Ми бачимо темний силует заглибленого у свої думки принца Гамлета. Звучать його останні слова: «… а далі тиша». На  пошуки абсолютного знання вирушає Фауст славетного Гете. Все ж і він лише наблизиться до своєї мети. А може, ця абсолютна, остаточна істина і не існує? Може, сенс людського буття полягає саме в пристрасному жаданні наблизитись до неї? Пробуджує живу людську думку і поема Данте.

Висновки

«Божественна комедія» — найвидатніше творіння італійського поета Данте Аліг’єрі — увійшла в історію культури як найвище досягнення мистецтва Середньовіччя і водночас твір, що відобразив кризу світогляду цієї доби і неминучість нового гуманістичного світосприймання Відродження. У творчості жодного з митців Середньовіччя не відобразились особливості цієї доби в історії людства так повно і яскраво, як у Данте. Саме його життя стало символом життя середньовічної людини-мислителя, людини-митця, що прагне справедливості.

Твір має алегоричний зміст: абстрактні поняття, думки автор виражає через конкретні образи й події. Сам образ поета має алегоричний характер, він символізує душу людини, яка шукає істини. Його мандри по пеклу і чистилищу треба розуміти як шлях до справжньої віри попри спокуси й випробування.

Сучасники поета вважали, що Данте побачив потойбічний світ і розповів про його устрій у своєму творі. Але насправді суть поеми не тільки у зображенні потойбічного світу і життя після смерті. Тлумачення смислу поеми можливе з декількох ракурсів бачення. В буквальному розумінні — це дійсно подорож душі після смерті у потойбічному світі. Але, крім буквального, правомірним є також алегоричне розуміння поеми, тобто кожна подія, кожна деталь несе у собі додаткове значення.

За традиційними релігійними уявленнями, пекло — місце, в якому знаходяться грішники. Страждання через досконалі гріхи в чистилищі призначено для тих, хто має можливість очиститися і врятуватися для нового життя. Рай — нагорода для тих, хто жив праведним життям. Йдеться про моральну оцінку вчинків людей: куди саме потрапляє душа людини після смерті, визначається її земним життям.

Так навіть у буквальній інтерпретації поеми світ людей розмежовується на праведників і грішників. Проте в «Божественній комедії» йдеться не про окремих осіб, а створені автором образи символізують певні принципи або явища. Так, образ Вергілія, який супроводжує головного героя у подорожі колами пекла, є не лише зображенням поета Вергілія, а утілює принцип пізнання світу, позбавленого віра. Данте визнає велич Вергілія, проте зображує його мешканцем пекла. Беатріче є не тільки зображенням улюбленої жінки, а й алегорією любові, рятівної і всепрощаючої.

Алегорії в поемі також неоднозначні. Наприклад, звірі, які зустрічаються на шляху Данте в похмурому лісі, наділені традиційними для епохи Середньовіччя значеннями: рись символізує підступність, вовчиха — ненасиття, хіть, лев — гординю. Існує й інше тлумачення зображених поетом образів: рись — політичні супротивники Данте, лев — король Франції, вовчиха — римське папство. Значення алегорій нашаровуються одне на одного, надаючи творові додаткових вимірів.

Розгорненою алегорією є і власне подорож — це пошук правильного духовного шляху для людини, оточеної гріхами, спокусами і пристрастями. Вибір шляху-дороги — це пошук сенсу життя. Головна дія розгортається в душі ліричного героя. Вся подорож здійснюється у свідомості поета. Пізнавши те, що є злом, пройшовши колами пекла, у душі поета відбуваються зміни, він підноситься до усвідомлення найважливіших істин про світ і про себе.

Саме у частині, яка зображує рай, розкривається головна таємниця життя, яке полягає в любові. Не тільки в любові до єдиної і прекрасної жінки, а в любові всепоглинаючій і всепрощенній, любові в широкому сенсі цього слова. Любов як рушійна сила, сила, якою рухають небесні світила. Данте наштовхує нас на думку, що Бог є любов.

Список використаних джерел

1. Алексєєнко О. Б. «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі, або Слово, що подолало час. — К. : Веселка, 2008. — 28, с.
2. Давиденко Г. Й. Історія західноєвропейської літератури раннього і зрілого Середньовіччя. — Суми : Університетська книга, 2006. — 260, с.
3. Данте Аліг’єрі. Божественна комедія /Пер. з іт. мови Є.А. Дроб’язко; Передм. О.Б.Алексєєнко; Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. — Х.: Фоліо, 2001. — 606, с.
4. Зарубежная литература. Эпоха возрождения. — М.: Просвещение, 1976. — 638, с.
5. Зарубіжні письменники: енциклопедичний довідник. У 2-х т. — Тернопіль : Богдан, 2005 — Том 1: А — К /За заг. ред.: Н. Михальської та Б. Щавурського. — 2006. — 863, с.
6. История зарубежной литературы / А. С. Дмитриев, Н. А. Соловьева, Е. А. Петрова и др.; Ред. Наталия Соловьева,. — М. : Высш. шк.: Академия, 2000. — 558, с.
7. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение /М. П. Алексеев, В. М. Жирмунский, С. С. Мокульский, А. А. Смирнов; Авт. предисл. Н. А. Жирмунская, З. И. Плавскин. — 4-е изд., испр. и доп. — М.: Высш. шк., 1987. — 414, с.
8. Самарин Р. М. Зарубежная литература. — М.: Высш. шк., 1987. — 366, с.
9. Поэты Возрождения /Сост. и примеч. А. Парина; Вступ. ст. И. Подгаецкой. — М. : Правда, 1989. — 559 с.
10. Усі зарубіжні письменники /Ганс Хрістіан Андерсен; за заг. ред. О. Д. Міхільова; укл. Ю. А. Ващенко. — Харків : Торсінг плюс, 2009. — 383 с.
11. Франко І. Я. Данте Алігієрі. Характеристика середніх віків: Життя поета і вибір із його поезії /Вступ. стаття І. Басс. — К. : Рад. письменник, 1965. — 325, с.
12. Шалагінов Б. Б. Зарубіжна література від античності до початку ХІХ сторіччя: Історико-естетичний нарис. — К. : Вид. дім «КМ Академія», 2004. — 355 с.
13. Шаповалова М. С. Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. — Львів: Світ, 1993. — 312 с.
14. Шаповалова М. С. Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. — Львів: Вища шк.: Вид-во при Львів. ун-ті, 1982. — 438 с.
15. Энциклопедия литературных героев. — М.: Олимп: АСТ. Зарубежная литература: Античность. Средние века, Кн. 2: Средние века / М. Л. Гаспаров, И. В. Ершова, И. Г. Матюшина и др.; под общ. ред. И. В. Ершовой; худ. В. А. Крючков. — 1998. — 476 с.