Академічна підготовка кадрів
Вступ.
1. Зміст і особливості аграрних відносин.
2. Форми господарювання в аграрному секторі, сутність земельної ренти та її форми.
3. Основні шляхи піднесення сільського господарства в Україні
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Сьогодні сільськогосподарське виробництво і в цілому агропромисловий комплекс України перебувають у центрі суспільної уваги, оскільки і без того небагатий наш стіл останнім часом особливо збіднів, стрімко зросли ціни на продовольство — такі явища викликають у населення України велику стурбованість і загострюють соціальну напруженість.
Творча і трудова активність людини визначаються не тільки суспільними свободами та правовою захищеністю, а й якістю життя, основним показником якого виступає здоров’я окремої людини і всього суспільства. А залежить здоров’я від стану охорони здоров’я та якості продуктів харчування, стану природного середовища, комфортності житла і робочого місця, організації відпочинку та рівня соціального забезпечення. В усіх сферах господарської діяльності має діяти принцип: не може бути економічним те, що завдає шкоди людині. Тому господарникам необхідно брати до уваги не тільки традиційний економічний ефект, а й шкоду, завдану природі та здоров’ю людини.
В аграрному секторі виникають складні виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання. Звідси випливає основна мета моєї курсової роботи — з’ясувати особливості сільськогосподарського виробництва, його роль у соціально-економічному процесі, розкрити основні тенденції та перспективи різних форм господарювання у сільському господарстві за умов формування соціально-орієнтованої ринкової економіки України.
1. Зміст і особливості аграрних відносин
Сучасний економічний стан створив чимало труднощів у аграрному секторі. Певні труднощі пов'язані з відсутністю сучасної системи матеріально-технічного постачання, сервісного і консультаційного обслуговування, ефективного механізму захисту цін на основні продовольчі товари та ін.
В Україні головним ресурсним потенціалом є земля. А тому в історії України не тільки нині, але й з найдавніших часів аграрне питання завжди було актуальним і складним. Сьогодні, саме в аграрному секторі створюється більше третини національного доходу, формується 70% обсягу загального роздрібного товарообороту, зосереджено біля третини основних виробничих фондів, працює четверта частина населення, зайнятого в економіці України.
Значно погіршилося матеріально-технічне оснащення сільського господарства. На кожний фізичний трактор в Україні зараз припадає 72 га орних земель. У Німеччині цей показник становить 8, Франції — 12, США — 28 га. На 1000 га припадає лише 7 зернових комбайнів, а в Німеччині — 25, у США та Франції — 19.
Ослаблена фінансова допомога фермерам з боку держави. У розвитку фермерства в Україні відчуваються такі труднощі:
- відсутність потрібного власного капіталу;
- відсутність матеріально-технічної бази через слабку фінансову підтримку і недостатнє кредитне забезпечення;
- дисбаланс у паритеті цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, продукцію рослинництва і тваринництва;
- недосконалість системи оподаткування спонукає фермерів до бартерних операцій і приховування частини виробленої продукції;
- недостатньо сформована психологія селян до приватного господарювання;
- низький рівень організації кооперування фермерів, створення асоціацій;
- недосконалість правової захищеності фермерів (селян) від бюрократичного апарату держави та колективних сільськогосподарських підприємств[2, c. 243-244].
Для підвищення ефективності функціонування фермерських господарств потребують першочергового вирішення такі питання:
- виділення фермерам земельних площ згідно з діючим законодавством;
- надання державної підтримки у придбанні техніки, проектуванні і будівництві доріг, мереж електро- та водопостачання тощо;
- своєчасних розрахунків з фермерами за продану державі продукцію з відповідною індексацією;
- збільшення розмірів фермерських господарств за рахунок оренди земель та кооперування;
- удосконалення системи оподаткування фермерів;
- надання фермерам пільгових довгострокових та короткострокових вітчизняних та іноземних валютних кредитів під заставу майна і майбутній урожай для придбання високопродуктивної техніки, придбання племінної худоби, оборотних засобів (добрив, насіння, пестицидів та паливно-мастильних матеріалів);
- кооперування фермерів у переробці, збуті продукції, постачанні, технічному обслуговуванні тощо;
- інформаційне забезпечення фермерських господарств;
- створення системи підготовки і перепідготовки фермерів;
- організація консультаційних служб для фермерів з технологічних, економічних, юридичних питань;
- фінансування досліджень з проблем розвитку фермерства.
З масовою організацією фермерських (селянських) господарств аграрна економіка стане антимонопольною та конкурентноздатною. Фермерські господарства спроможні збільшити виробництво і поповнити торгівлю продуктами харчування і тим самим зробити вагомий внесок у вирішення національної продовольчої проблеми. Зрозуміло, високотоварні, конкурентноздатні господарства будуть сформовані за сприятливих умов за певний час, але саме в наш час закладаються економічні, законодавчі, нормативні, організаційні підвалини агробізнесу[8, c. 223-224].
2. Форми господарювання в аграрному секторі, сутність земельної ренти та її форми
Різноманіття форм власності лежить в основі різноманітних форм господарювання на селі. Ще за радянських часів в Україні, як і в СРСР в цілому, господарювали на землі: колгоспи — колективні господарства, радгоспи — державні господарства та особисті підсобні господарства селян. У процесі розвитку агропромислової інтеграції з'являлись такі форми господарювання, як агрофірми, агрокомбінати, сільськогосподарські кооперативи, агропромислові підприємства, об'єднання тощо. Такі агропромислові формування виникають за наявності прямих і усталених зв'язків між сільськогосподарськими, з одного боку, та переробними, торговими підприємствами і організаціями — з іншого, за високого рівня концентрації та товарності виробництва.
Поряд із низовими агропромисловими формуваннями у межах окремих областей, районів функціонують регіональні агропромислові комплекси. Вони охоплюють сільське господарство окремого регіону, галузі, що забезпечують цей комплекс засобами виробництва, здійснюють надання виробничих послуг та перероблюють, зберігають та доставляють продукцію до споживачів.
В умовах переходу до розвинутих ринкових відносин здійснюється реформування форм господарювання. В Україні цей процес умовно можна поділити на два етапи: перший — перетворення колгоспів у КСП, а радгоспів — в акціонерні товариства; другий — реформування КСП на засадах приватної власності на землю і майно, тобто створення приватних підприємств на основі орендно-пайових відносин, а також фермерських господарств. В Україні станом на 01.01.2001р. створено 14,9 тис. нових агроформувань. Укладено 5,6 млн. договорів—оренди земельної частки (паю) загальною площею в 22 млн. га. Лише у 2000 році селяни-орендодавці отримали близько 1,7 млрд. грн. орендної плати.
Паралельно з реформуванням первинної виробничої ланки в Україні широкого розвитку набуває інфраструктура аграрного сектору економіки. АПК України обслуговують 43 товарні біржі, 388 агропромислових домів, 291 оптово-продовольчих та понад 180 оптово-плодоовочевих ринків, 16589 заготівельних пунктів, 166 кредитних спілок. Створені і функціонують 198 одиниць системи моніторингу цін на сільськогосподарську продукцію та продовольство.
Здійснюються заходи з функціонального наповнення інфраструктури, особливо обслуговуючих кооперативів, заготівельних пунктів та торгових домів, які при закупівлі сільськогосподарської продукції у товаровиробників мають забезпечувати їм прибутковість та реально формувати великі оптові партії товарів для реалізації через біржовий товарний ринок як для внутрішніх потреб, так і на експорт.
Окрім того, здійснюється приватизація землі промисловими підприємствами, на основі чого створюються потужні виробничі агропромислові комплекси. Шахта ім. Засядька у Донецьку є власником 30 тис. га землі, тут є птахофабрика світового зразка, ферма на 200 тис. гусей, ферма на тисячу голів худоби чорно-рябої породи високої продуктивності. Високу ефективність показують фірма "Артеміда" у м. Кіровограді (орендує до 200 тис. га землі), фірма "Чумак" у м. Херсоні та інші. Ці та інші приклади свідчать про те, що на селі не слід протиставляти приватне господарювання державному та колективному[3, c. 84-86].
Господарювання, яке виникає на приватних фермах господарювання, на перших порах неспроможне самотужки заповнити всі ніші агропромислового ринку. Штучна суцільна приватизація на селі може призвести до не менших бід, як суцільна штучно нав'язана колективізація в СРСР на початку 30-х років минулого століття.
Високорентабельні крупні колективні чи державні сільськогосподарські підприємства не потрібно перетворювати у приватні. А нові форми господарювання: сімейні ферми, селянські господарства, самостійні кооперативи, селянські спілки, приватні підсобні господарства, орендні, підрядні та акціонерні товариства, насамперед, мають з'являтись на місці збанкрутілих господарств, колгоспів та радгоспів.
Рентні відносини
Однією з особливостей сільськогосподарського виробництва є наявність постійного додаткового доходу в господарствах, які ведуть господарювання в кращих умовах.
Крім того, власність землі породжує також особливий доход. Таким доходом є земельна рента. У цілому, земельна рента — це не трудовий доход, який отримує земельний власник. Підставою для отримання такого доходу є право власності на землю і право господарювання на землі.
В історії земельних відносин розрізняють докапіталістичну (рабовласницьку та феодальну) і капіталістичну земельну ренту. Земельна рента визнавалась і при соціалізмі.
Загалом, земельна рента за своєю природою — це не що інше, як додаткова вартість. Причиною ж існування земельної ренти є природна й соціальна монополії, характерні для сільського господарства, які породжують відповідно три основні види земельної ренти: диференціальну, абсолютну та монопольну.
Зовні рента виявляється у формі орендної плати. Оренда виступає у вигляді відносин між власниками землі, з одного боку, та користувачами землею — з іншого.
У найзагальнішому плані під орендою розуміють передачу права користування та розпорядження власністю на землю однією юридичною особою—власником іншій — користувачу на принципах повернення й платності на умовах, передбачених договором[5, c. 181-183].
Характерними рисами орендних відносин є:
1) наявність двох суб'єктів цих відносин — власника й користувача (орендаря);
2) орендні відносини за своєю природою вторинні, похідні. Вони передбачають лише право користування, розпорядження власністю;
3) власник передає орендарю право продуктивно використовувати землю. Це означає, що він передає йому потенційну можливість отримати від цього певний доход. Обов'язковою умовою орендних відносин є платність, яка виступає у формі орендної плати;
4) орендні відносини завжди мають договірний характер.
Отже, орендна плата — це заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря, яка встановлюється в абсолютній величині (на весь строк орендного договору) власником землі залежно від умов договору.
Основним джерелом орендної плати є додатковий продукт, який одержує орендар у процесі використання землі, одна частина якого у формі підприємницького доходу (середнього прибутку) залишається орендарю, а друга частина (земельна рента) у формі орендної плати виплачується земельному власнику за право користування його землею.
Окрім земельної ренти, орендна плата може включати амортизаційні відрахування за користування приміщеннями, спорудами, енергетичним устаткуванням тощо, якщо вони є на орендованій земельній ділянці. Орендна плата може включати в себе також у повному обсязі вартість оборотних засобів, якщо вони надаються власником у користування орендарю.
Диференціальна земельна рента пов'язана з монополією на землю як об'єкт господарювання. Ця монополія обумовлена обмеженістю земельних ґрунтів, зростаючим попитом на продукцію аграрного сектору, неможливістю зосередження виробництва сільгосппродукції лише на кращих землях. Тобто, у суспільстві є необхідність залучати в оборот всі придатні для цього землі: кращі за родючістю, середні та малородючі.
Щоб виробники були зацікавлені обробляти гірші землі, мають бути створені умови для отримання ними середнього прибутку. Такі умови створюються тоді, коли суспільна вартість продуктів землеробства визначається не середніми умовами виробництва, як це має місце у промисловості, а умовами виробництва на відносно гірших ділянках землі, тобто, таких, що мають низьку родючість, або розташованих на великій відстані від пунктів споживання, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції. За таких умов прибуток від реалізації продукції з середніх і кращих ділянок землі (як за родючістю, так і за місцем розташування) буде більшим від середнього. Цей надлишок над середнім прибутком і становить земельну ренту, яка отримала назву диференціальної. Диференціальною її називають тому, що виникає різниця між суспільною (вищою) і індивідуальною (нижчою) вартістю продукції землеробства.
Виділяють два види диференціальної ренти. Диференціальна рента — І та диференціальна рента — II. Диференціальна рента І виникає внаслідок диференціації земельних ділянок за родючістю або місцем розташування. Диференціальна рента II через різну продуктивність затрат, що послідовно робляться на одній і тій самій ділянці землі, тобто внаслідок різниці у рівні господарювання та інтенсифікації землеробства.
Таким чином:
Причиною диференціальної ренти є монополія на землю як об'єкт господарювання.
Умовами диференціальної ренти є:
а) відмінності у природній родючості ґрунтів та місце розташування земельних ділянок;
б) неоднакова продуктивність додаткових капітальних вкладень в одну й ту саму земельну ділянку.
Формами диференційної ренти є: орендна плата, рентні платежі, плата за землю. Джерелом диференціальної ренти є надлишок додаткового продукту, що утворюється землеробською працею на кращих земельних ділянках або внаслідок продуктивніших капіталовкладень.
Схему створення диференціальної ренти можна подати таким чином:
|
Ділянка |
Урожай- |
Вкладений |
Норма |
Вартість |
Інд.вар- |
Ціна |
Доход |
Рента І |
|
землі |
ність |
капітал |
прибут- |
(грн) |
тість |
ринку |
(грн) |
(грн) |
|
(инт) |
(грн) |
ку(%) |
1 н(грн) |
(грн) |
||||
|
Гірша |
20 |
100 |
20 |
120 |
6 |
6 |
120 |
0 |
|
Середня |
30 |
100 |
20 |
120 |
4 |
6 |
180 |
60 |
|
Краща |
40 |
100 |
20 |
120 |
3 |
6 |
240 |
120 |
Як бачимо із схеми, гірша ділянка не приносить додатковий доход порівняно з вартістю — 120 (120 — 120 = 0), тоді як середня ділянка приносить ренту в 60 (180— 120 = 60), а краща ділянка — в 120 (240 — 120 = 120).
Абсолютна рента, як відзначалося вище, є породженням приватної власності на землю.
Причиною її є монополія приватної власності на землю.
Умовою — відсутність вільного переливання капіталу із сільського господарства в інші галузі.
Формами — орендна плата, податок на землю.
Джерелом — додатковий продукт, створений природою.
Монопольна рента створюється у господарствах, розташованих у винятково сприятливих ґрунтово-кліматичних умовах. (Виробництво цитрусових, винограду особливих сортів, чаю, екзотичних фруктів, овочів тощо). Попит на таку продукцію, як правило, вищий за пропозицію, що створює умови для реалізації її за цінами, що стабільно перевищують вартість такої продукції. Такі ціни називаються монопольними.
Різниця між монопольною ціною, верхня межа якої визначається лише платоспроможним попитом, і вартістю рідкісного землеробського продукту у вигляді надприбутку і є монопольною рентою.
Причиною монопольної ренти є монополія на землю, що перебуває у виняткових природних умовах.
Умовами — монопольні ціни.
Формами — більш високі: орендна плата, земельний податок.
Джерелом — додаткова вартість, створена в інших галузях матеріального виробництва[1, c. 174-176].
3. Основні шляхи піднесення сільського господарства в Україні
Для виходу із кризового стану в агропромисловому комплексі уряд України розробив Національну програму розвитку основних галузей сільського господарства, ключовою метою якої є зупинення спаду агропромислового виробництва, досягнення раціональних норм споживання продуктів харчування на душу населення, визначення основних напрямів економічних, спеціальних та правових відносин в аграрній сфері, створення економічного механізму функціонування різних форм власності та господарювання.
Основними шляхами реалізації Національної програми є докорінне поліпшення наявного ресурсного потенціалу, нарощування його якісних і кількісних параметрів, державна підтримка пріоритетних напрямів розвитку агропромислового виробництва, широке застосування економічних важелів у виробничих відносинах, формування господаря землі. Виконання програми забезпечить у 2005 році споживання на душу населення хлібопродуктів — 135 кг, картоплі — 132, овочів — 161, плодів і ягід — 90, м'яса — 80, молока — 380, яєць — 280, риби — 7,2, олії і маргарину — 13,4, цукру — 39 кг[7, c. 41-42].
Стабільний розвиток сільськогосподарського виробництва можливий при докорінній зміні соціально-демографічної ситуації на селі, подоланні гострої депопуляції на основі підвищення народжуваності, матеріальній підтримці сільських сімей, ефективній міграційній політиці тощо. Сільськогосподарське виробництво має деякі особливості. А саме:
— природнокліматичні умови, структура ґрунту впливають на продуктивність праці;
— природнокліматичні фактори зумовлюють і ритм виробництва, його сезонний характер, значний розрив між робочим періодом і часом виробництва;
— особливості використання техніки, фінансування і формування доходів сільськогосподарських підприємств у зв'язку з сезонним характером виробництва;
— остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після реалізації продукції;
— спеціалізація виробництва зумовлена географічними і природнокліматичними факторами;
— значна частина виробленої продукції споживається в середині господарств;
— велика залежність результатів виробництва від погодних умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха.
Ринкова економіка передбачає розвиток та конкуренцію різних форм власності — державної, кооперативної, приватної і, відповідно, рівноправних видів господарювання — державних господарств, колективних сільськогосподарських підприємств, агропромислових об'єднань, фірм, кооперативів, товариств, агрокомбінатів, орендних колективів, особистих підсобних та фермерських (селянських) господарств. Усі форми господарств мають право на функціонування, але в процесі еволюції, з урахуванням науково-технічного прогресу в сільському господарстві, природних умов, економічних і соціальних факторів, перспективи їх розвитку не однакові. Переважного розвитку набувають ті форми, які забезпечують найбільш високу продуктивність праці, ефективне використання землі за умови збереження її продуктивного потенціалу. З точки зору національних традицій і зарубіжного досвіду, поширеною формою господарювання на найближчу перспективу стало фермерське (селянське) господарство.
Таким чином, щоб прискорити вихід сільського господарства з кризового стану, необхідно:
- по-перше, усунути державний монополізм у власності на засоби виробництва, забезпечити рівні економічні, соціальні та правові умови для функціонування всіх форм власності та господарювання, розвивати ринкові відносини. Ринок і конкуренція визначать, які форми власності та господарювання, в яких галузях і регіонах є найбільш ефективними і виправданими;
- по-друге, кожному працівнику і колективу слід надати можливість обрати ту форму власності та господарювання, яку він вважає для себе найбільш прийнятною, доцільною;
- по-третє, кожне підприємство повинно саме визначати свій виробничий напрям, розпоряджатися виробленою продукцією та одержаними доходами, нести повну матеріальну відповідальність за результати свого господарювання;
- по-четверте, необхідно створити ринок матеріально-технічних засобів, адекватних різноманітності форм власності;
- по-п’яте, слід оздоровити грошову і кредитну системи;
- по-шосте, перейти до вільного ціноутворення, коли головним стимулюючим фактором до формування цін виступає конкуренція між виробниками, а не адміністративний і монопольний диктат[4, c. 181-183].
Селянам України в XXI ст. потрібні не лише земля та право розпоряджатися результатами своєї праці. Потрібен індустріальний «двір» на цій землі із найсучаснішою технікою й технологією виробництва, обробки та переробки сільськогосподарської продукції, з продуктивністю праці не нижчої, ніж продуктивність праці у промисловості.
Досі існуючий диспаритет цін призводить до зменшення основних засобів у сільськогосподарських товаровиробників, потрібних для ведення розширеного виробництва. Це, зокрема, стосується галузей, де відбувалося найбільш значне підвищення цін та які забезпечують сільське господарство енергоресурсами, мінеральними добривами й промисловими товарами (технікою). Крім того, після здійснення реформування аграрного сектору економіки слід подумати над такими проблемами, як підтримка родючості грунтів і поліпшення стану довкілля.
Зусилля держави мають концентруватися на сприянні розвитку і зростанні обсягів аграрного виробництва, перетворенні АПК у високоефективний, експортоспроможний сектор економіки. А відтак, потрібно прискорити проведення робіт із формування й гармонізації національної бази стандартів якості та безпеки продуктів харчування до вимог країн — членів ЄС. Лише за комплексного підходу до розв'язання соціально-економічних проблем села, послідовного зміцнення матеріально-технічної бази товаровиробників розвиток АПК досягне своєї мети — забезпечення продовольчої безпеки країни, насичення ринку доступним для всіх груп населення якісним продовольством, а промисловості — сільськогосподарською сировиною[6, c. 208-209].
Висновки
Відомо, що ніяке суспільство не зможе функціонувати нормально, якщо не матиме високорозвиненого аграрного сектора і достатньої кількості продовольства для забезпечення населення. Кожна країна вправі здійснювати свою аграрну політику, виходячи з конкретних умов, економічних і технологічних можливостей, рівнів земле- і водозабезпеченості, історичних традицій народу та ін.
В Україні головним ресурсним потенціалом є земля. А тому в історії України не тільки нині, але й з найдавніших часів аграрне питання завжди було актуальним і складним. Сьогодні, саме в аграрному секторі створюється більше третини національного доходу, формується 70% обсягу загального роздрібного товарообороту, зосереджено біля третини основних виробничих фондів, працює четверта частина населення, зайнятого в економіці України.
За даними ООН, українська земля має можливість повноцінно годувати 100 млн. чол. Досягти цього можна при нормальному господарюванні. Сьогоднішній стан сільського господарства України є критично небезпечним. Щороку з полів вивозиться до 600 млн. т родючого ґрунту, за останні 30 років середній вміст гумусу знизився з 3,5% до 3,2%, різко зросла кислотність і засоленість, площа ерозованих земель щорічно збільшується на 80-100 тис. га і досягла третини ріллі. Радіонуклідами забруднено понад 3,5 млн. га сільськогосподарських угідь і майже 70 тис. га виведено з обороту. Чорноземи вкрай забруднені пестицидами і нітратами, середня концентрація забруднення на 1 кв. км у 6,4 разів більша, ніж у США і у 3,2 рази більша, ніж у країнах Європейського співтовариства.
Таким чином, сучасне використання земельних ресурсів не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових і водних територій, що негативно впливає на стійкість агроландшафту, викликає деградацію ґрунтового покриву.