Одним із найважливіших завдань агропромислового виробництва постіндустріального типу є не тільки істотне збільшення обсягів сільськогосподарської продукції для забезпечення продовольчої безпеки держави, а й значне підвищення прибутковості й конкурентоспроможності галузі на базі ефективнішого використання економічного потенціалу агроекосистем, генофонду сільськогосподарських рослин і тварин, матеріальних, фінансових і трудових ресурсів.

Аналіз стану сільськогосподарського виробництва країни свідчить, що галузь повільно виходить із затяжної кризи (табл. 1).

Таблиця 1. Ефективність сільськогосподарського виробництва

Показники	1999	2005	2007	2008*
Усі категорії господарств
Валова продукція, млрд. грн.**	71,0	92,6	88,8	101
у т.ч. рослинництва	35,4	54,0	49,7	61
тваринництва	35,6	38,6	39,1	40
Сільськогосподарські підприємства
Прибуток від реалізації продукції (з урахуванням державних дотацій) всього млрд. грн.	— 2,5	2,4	6,9	1,7
у т.ч. рослинництва	0,4	0,9	6,3	1,0
тваринництва	— 2,9	1,5	0,6	0,7
Довідково: обсяг державних дотацій сільськогосподарським підприємствам, млрд. грн.	—	1,2	2,6	2,5
Рівень рентабельності сільськогосподарської продукції, %	— 22,1	13,1	25,5	2,5
у т. ч. рослинництва	8,0	7,9	37,3	3,5
тваринництва	— 46,6	21,4	5,7	1,8

*Попередні дані.

**У порівнянних цінах 2005 р.

 

З 1999 року, завдяки активному реформуванню аграрного сектору, постійно нарощуються обсяги виробництва сільськогосподарської продукції. У 2008 році зібрано найбільший в Україні врожай зернових і зернобобових культур — понад 53 млн. тонн, а середня врожайність зернових культур досягла 34,7 ц/га, цукрових буряків — 354,7, соняшнику — 15,2, ріпаку — 20,0, картоплі — 138,7, овочів — 174,0 ц/га. Продуктивність праці у сільському господарстві порівняно з 1990 роком збільшилася на 66,8% і становить 42,7 тис. грн. на 1 працюючого. В основному це досягнуто за рахунок освоєння організаційно-економічних резервів господарювання на приватних засадах і запровадження інноваційних технологій вирощування сільськогосподарських культур.

Це дало змогу повністю забезпечити річне споживання відповідно до фізіологічних норм споживання таких видів продукції, як хліб і хлібобулочні вироби, картопля, цукор, олія тощо, а також значно скоротити розрив між нормами і фактичним душовим споживанням інших продуктів харчування. Загальні обсяги інвестицій в основний капітал сільського господарства становили 9,3 млрд. грн., що на 18% більше порівняно з попереднім роком. Зросли також експортні можливості сільського господарства, насамперед щодо зерна, олії та інших видів сільськогосподарської продукції. її експорт порівняно з 1999 роком збільшився майже у 7 разів і нині становить 8,62% експортних надходжень держави. При цьому всі роки торговельне сальдо сільського господарства додатне.

Однак економічні показники сільськогосподарської діяльності не мотивують сільськогосподарських виробників до розвитку цього виду бізнесу. Навпаки, як свідчать дані таблиці 1, спостерігається неадекватний збільшенню обсягів виробництва рівень прибутковості в сільськогосподарських підприємствах. У 2008 році рентабельність сільськогосподарського виробництва не підвищилась, як очікувалося, а за попередніми даними зменшилася порівняно з 2007 роком на 23 відсоткових пункти і становила близько 2,5%. З 1990 року основний капітал галузі зменшився в 11,6 раза. При цьому частка сільського господарства в основному капіталі національної економіки зменшилася від 24,6 до 3,4% станом на початок2008 року.

З точки зору бізнесу цей вид діяльності характеризують уповільнений рух капіталу (довготривалість виробничого циклу в середньому перевищує рік, тоді як у багатьох інших галузях — 1-3 місяці, а в торгівлі ще менше), низька господарська маневреність (зупинка виробництва неможлива, його можна тільки ліквідувати, а для відновлення, насамперед у тваринництві, треба не менше трьох років), вразливість до змін природно-кліматичних умов тощо. Тобто, йому характерна підвищена ризиковість, яка має компенсуватися вищою ставкою прибутковості порівняно з іншими галузями. Проте навіть у найбільш сприятливий для господарювання 2007 рік норма прибутку на вкладений у сільське господарство капітал (з урахуванням вартості землі) дорівнювала 3,1%. Разом з тим у середньому по економіці країни вона становила 10,9%, а у сфері торгівлі — 13,9%.

Ці порівняння переконливо свідчать, що в Україні не відпрацьовано паритетних міжгалузевих економічних відносин, щоб галузь сільського господарства стала інвестиційно привабливою для бізнесу.

Якщо ж аналізувати аграрне виробництво з точки зору корисності для суспільства, то визначальною стосовно його особливої ролі в економіці є не стільки частка ВВП (7,6% у 2007 р.), а соціальна значимість галузі як економічної бази для забезпечення життєдіяльності третини населення країни; незамінного виробника продуктів харчування і сировини для промисловості; галузь дає змогу організувати близько 10 робочих місць, а вироблена 1 гривня — одержувати понад 12 гривень продукції в інших галузях; сільські території є місцем оздоровлення, а сільське населення — оберегом національних звичаїв і традицій. У країнах з розвинутою ринковою економікою саме ці фактори враховують при розподілі бюджетних надходжень на користь сільського господарства. Так, в останні роки рівень державних субвенцій сільському господарству за моделлю ЕПС (еквівалент продуктивних субвенцій у відсотках до вартості аграрної продукції) становить у Швейцарії близько 73 %, Норвегії — 70, Японії — 63, країнах ЄС — 45%. У багатьох країнах ця особливість сільського господарства сприймається як один із механізмів виходу із світової фінансової кризи.

У нашому суспільстві, як і в органах державної законодавчої та виконавчої влади, розуміння важливості пріоритетності розвитку агропромислового виробництва і сільських територій утверджується надто повільно. І хоча у 2008 році обсяг бюджетної підтримки сільського господарства збільшився до 4,3 млрд. грн., проте вона становить тільки 4,3% вартості сільськогосподарської продукції. Інвестиції на розвиток соціальної сфери села нині досягли лише 5,2 млрд грн, що набагато нижче потреби в них. Як наслідок, погіршуються кількісні та якісні характеристики демографічних процесів на селі, зростає рівень смертності, а народжуваності — знижується. Середня тривалість життя селян за означений період скоротилася в середньому на чотири роки і становить 66,8 роки, в тому числі вік чоловіків — 61 рік. Близько третини сіл опинилися за межею самовідтворення. Лише за 2000-2007 рр. поселенська мережа втратила 147 населених пунктів. Соціальна інфраструктура села занепадає й руйнується. Знижується рівень зайнятості, посилюються безробіття та міграційні процеси на селі. Внаслідок скорочення робочої сили у новостворених підприємствах, а також робочих місць у соціальній сфері зайнятість на селі впродовж 2000-2007 рр. зменшилася від 4,4 до 3,6 млн. осіб, або на 18,2 %. Майже не змінився добробут сільських жителів. За межею бідності продовжує перебувати 15,5 % загальної їх кількості, а у 25 % — сукупні витрати не перевищують рівень прожиткового мінімуму. Рівень оплати праці в сільгосппідприємствах наближається до 7 грн. за годину, що майже вдвічі нижче середнього по економіці. Село втрачає кваліфіковані кадри. Вищезазначене приховує в собі надзвичайно велику соціально-психологічну небезпеку. Руйнуються традиційні життєві устої та цінності на селі. Тому слід вирішувати питання про державне регулювання зайнятості, оплати праці й рівня доходів сільського населення, створення нових робочих місць у кожному селі з метою повного залучення робочої сили у виробничий потенціал аграрної галузі та невиробничу сферу.

Реформування міжгалузевих відносин у напрямі більш суттєвої підтримки розвитку аграрної економіки та стимулювання позитивних соціально-економічних процесів на селі є, і передусім в умовах фінансової кризи, невідкладним завданням фінансово — економічного блоку системи управління державою.

Пропонується здійснити таке реформування через механізм диференціації податкових надходжень до державного бюджету й розподілу їх на основі показника норми прибутку з тим, щоб врівноважити рівні прибутковості галузей господарюючих суб´єктів. Такий підхід не порушує ринкових умов господарювання. Кожне виробництво і ринок формуватимуть свою ціну пропозиції. Проте держава має встановити порядок, за якого одержані прибутки понад встановлений норматив норми прибутку оподатковувалися б за прогресивною шкалою, а недоодержані кошти, внаслідок нижчої фактичної ціни за ціну пропозиції, — відшкодовувалися товаровиробникам як державна підтримка доходів.

Крім того, слід невідкладно у процесі територіально-адміністративної реформи здійснити заходи з перетворення сільських (селищних) органів місцевого самоврядування на реальних господарників щодо управління розвитку сільських територій. Разом з тим і в сільськогосподарській галузі є достатньо резервів підвищення її конкурентоспроможності та виконання викладеної вище соціальної місії. Більшість із них можуть бути вирішені в комплексі з досягненням стратегічного завдання штабу галузі — спрямування агропромислового виробництва на інноваційний шлях розвитку.

Серед проблем на цьому шляху чільне місце відводиться комплексній проблемі — визначитися з формами організації великотоварного виробництва і на цій основі удосконалити управління розвитком соціально спрямованого агропромислового виробництва.

Нині є очевидним, що формування конкурентоспроможного великотоварного агропромислового виробництва неможливе без налагодження тісних міжгосподарських зв´язків. Організаційними механізмами для розвитку інтеграційних процесів є механізми кооперації та корпоратизації, а також, як переконує світовий досвід, — кластеризації.

Вітчизняна практика розвитку інтеграційних процесів свідчить, що в кооперації, передусім обслуговуючій, зацікавлені переважно особисті селянські та фермерські господарства. Однак, враховуючи невеликі фінансові можливості цієї чисельної групи землекористувачів, розвиток кооперації без фінансової підтримки держави вбачається проблематичним. Тому Мінагрополітики опрацьовано проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» та інших законодавчих актів», прийняття якого активізує кооперативний рух у галузі.

В нових умовах істотно змінилися тенденції щодо розвитку форм інтеграції сільського господарства з переробною промисловістю. Набули розвитку агропромислові формування, створювані юридичними та фізичними особами, які мають відповідні капітали для оренди земельних і майнових паїв у їхніх власників і купівлі переробних та інших підприємств. Активно розвиваються інтеграційні структури на базі цукрових і консервних заводів. У птахівництві діють потужні інтегровані структури із замкнутим циклом виробництва м´яса бройлерів: вирощування зернових на орендованих землях, переробка зерна на комбікорм на власних потужностях, вирощування бройлерів на м´ясо, забій їх у власних цехах або орендованих потужностях, продаж м´яса у фірмових магазинах і супермаркетах. Інтеграційними процесами охоплені й промислові підприємства, не пов´язані із сільськогосподарським виробництвом (металургійні комбінати , шахти), які організовують аграрні цехи, в які входять сільськогосподарські підприємства з орендованими сільськогосподарськими угіддями та фермами, переробні підприємства.

Таким чином, галузева (секторальна) організація управління розвитком агропромислового виробництва в сучасних умовах стимулює вертикальну інтеграцію через формування корпоративних агропромислових об´єднань, зокрема агрохолдингів — підприємницьких об´єднань корпоративного типу, заснованих на оренді розосереджених великих земельних масивів. Ці об´єднання корпоративного типу мають ряд переваг великотоварного виробництва інноваційного характеру: високий рівень спеціалізації; активне залучення інвестицій для технічного переоснащення; запровадження інноваційних технологій у виробництво і переробку сільськогосподарської продукції; виробництво продуктів харчування високої якості; можливості виходу на зовнішні ринки без посередників. Разом з тим їхня діяльність призводить до загострення соціальних проблем на селі: зростання рівня безробіття, часто нераціонального використання землі, встановлення занижених внутрішньокорпоративних цін тощо.

Тому слід сформувати необхідну законодавчу й нормативну базу аграрного землекористування, у тому числі з питань удосконалення орендних земельних відносин шляхом створення конкурентного середовища серед потенційних орендарів, захисту і гарантування прав селян-орендодавців, упорядкування відносин із працюючими стосовно справедливого розподілу доданої вартості, з органами місцевого самоврядування та виконавчої влади в напрямі активнішої участі в розбудові сільських територій.

Особливе значення для забезпечення конкурентоспроможності галузі має запровадження ринку сільськогосподарських земель, який діятиме в організаційно-економічному і правовому середовищі, що забезпечить укладення цивільно-правових угод громадянами, юридичними особами і державою з приводу переходу права власності на земельну ділянку або права користування нею у визначеному законодавством порядку.

Крім того, за такого способу організації виробництва дієвість районних і обласних управлінь агропромислового розвитку неминуче знижуватиметься, а державне управління галуззю дедалі більше концентруватиметься в Мінагрополітики. Отже, удосконалення у цьому випадку державного управління має передбачати заходи щодо поступової централізації організаційних і контрольних функцій синхронно з розвитком галузевих спеціалізованих та інтегрованих формувань корпоративного типу, а також на противагу корпоративним формам управління — заходи з розвитку професійних і міжпрофесійних об´єднань сільськогосподарських виробників із передачею їм частини державних повноважень організаційного й координаційного плану. Тому з метою упорядкування і законодавчого забезпечення створення та діяльності інтегрованих структур необхідно прийняти Закон України „Про самоврядні професійні та міжпрофесійні об´єднання в аграрному секторі» та внести відповідні зміни до Закону України «Про холдингові компанії в Україні» з метою визначення основних організаційних, правових та економічних питань щодо їх створення та діяльності.

Ще один перспективний шлях організації великотоварного виробництва, який дає змогу зберегти переваги міжгосподарських об´єднань і разом з тим спрямувати їхню діяльність на розвиток сільських місцевостей, — стимулювання розвитку горизонтальних інтеграційних процесів. Світовий досвід переконує, що в умовах глобалізації секторальний (галузевий) підхід до організації виробництва й управління втрачає свої позиції і на перший план виходять системи кластерної організації взаємозв´язків фірм та організацій. Кластерна організація розвитку агропромислового виробництва передбачає концентрацію та спеціалізацію агропромислового виробництва з формуванням на території замкнутих циклів «виробництво, зберігання, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції» на засадах інтеграції з використанням механізмів корпоратизації та кооперації для одержання учасниками кластерів конкурентоспроможної продукції й підвищення прибутковості, а кластерна організація сільського розвитку — облаштування сільських територій і поселень шляхом комплексної розбудови сучасних агропромислової, агросервісної, житлової та культурної зон (із формуванням агромістечка або іншого характерного для території угруповання) на засадах економічної самодостатності та сталого розвитку.

Тобто, необхідно цілеспрямовано формувати територіально-виробничі агропромислові кластери з високим рівнем спеціалізації та концентрації галузей агропромислового виробництва для найповнішого використання природних і просторових переваг сільської території й на цій економічній базі розбудовувати соціально-економічні кластери для створення належних умов життєдіяльності сільських жителів і формування привабливого іміджу українського села.

Перехід на кластерну організацію розвитку агропромислового виробництва та сільських територій має бути відображений в аграрній політиці як довгострокове програмне завдання, успішне виконання якого вимагає координації зусиль виробничих формувань, органів місцевого самоврядування, регіонального й державного управління, спрямування їх спільних коштів на досягнення визначених для кожного агропромислового й соціально-економічного кластера напрямів і пріоритетів. За такої організації виробництва роль районних та обласних управлінь агропромислового розвитку зростатиме, тому що більша частина організаційних, координаційних і контрольних функції передаватиметься на місцевий рівень.

Потребує удосконалення також система соціально-економічного моніторингу розвитку сільського господарства країни, її галузей і регіонів для інформаційної підтримки діяльності органів державного й громадського управління АПК.

Таким чином, доцільно було б активізувати пошук варіантів організації сільського господарства на засадах кластерних форм регіонального співробітництва, що дало б змогу успішніше розв´язувати питання інноваційного розвитку агропромислового виробництва в комплексі з соціально-економічним розвитком сільських територій, а також визначити шляхи розбудови відповідної виробничим відносинам системи управління агропромисловим виробництвом.

Ще одна комплексна проблема, яку потрібно розв´язати на шляху інноваційного розвитку соціально спрямованого агропромислового виробництва, — його диверсифікація в напрямі визначення оптимальних співвідношень виробництва рослинницької та тваринницької продукції, розвитку органічного землеробства, потужностей для виробництва біопалива, сфери сільського туризму тощо. Іншими словами, зробити сільськогосподарське виробництво екологоспрямованим.

Одним із деструктивних наслідків минулого десятиріччя є розбалансованість сільського господарства як цілісної економічної системи. Про його нинішню монокультурну спрямованість свідчать дані таблиці 1. Якщо у 1990 році співвідношення валової продукції рослинництва і тваринництва становило 1 : 1,2, то у 1999 році — 1 : 1, а у 2008 році — 1 : 0,7. Це співвідношення ще зросло б, якби в останні роки не відбувався стрімкий розвиток птахівництва, насамперед за рахунок виробництва м´яса бройлерів у сільськогосподарських підприємствах, що пов´язане з швидким оборотом капіталу (відгодівля бройлерів триває 45-60 днів, а продукція в яєчному птахівництві виробляється рівномірно протягом року). Річний приріст реалізації бройлерів у 2003 р. (до попереднього року) становив 51,5 тис. тонн (37,3 %), у 2004 р. — 95,3 (50,3 %), у 2005 р. — 111,4 (39,1 %), у 2006 р. — 112,6 (28,4 %) і у 2007 р. — 135,9 тис. тонн (26,7 %). Враховуючи досить високу ефективність виробництва м´яса птиці та яєць, можна очікувати, що ці галузі в сільськогосподарських підприємствах розвиватимуться активно і в ближчі 3—5 років.

Разом з тим у молочному скотарстві спостерігається зворотна ситуація — при незначному підвищенні надою молока на корову в сільськогосподарських підприємствах відповідно від 2941 у 1990 році до 3131 кг у 2007 році неухильно зменшувалося поголів´я корів, а його динаміка була такою (на 1 січня) 2003 р.: 1401,8 тис., 2004 р. — 1100 тис., 2005 р. — 949,9 тис., 2006 р. — 866 тис. , 2007р. — 764 тис. і 2008 р. — 678,3 тис. корів. Навіть за умов рентабельного виробництва молока (з урахуванням державних дотацій) сільськогосподарські підприємства зменшують поголів´я корів.

Подібна ситуація, хоч і не так виразно, спостерігається і у свинарстві.

Проведений в ННЦ „Інститут аграрної економіки» розрахунок показав, що мінімальна ціна, яка забезпечує 7,6 % норми прибутку, за тонну молока має становити 1830 грн., живої маси великої рогатої худоби — 14429 грн. і свиней — 14986 грн. Відповідно державна дотація, з урахуванням цін на ринку, на 1 тонну продукції має бути 534; 4452 і 3481 грн. Фактично ж у 2007 р. дотації в розрахунку на 1 тонну молока становили 314 грн., 1 т живої маси великої рогатої худоби — 1504 і свиней — 1761 грн.

Світовий досвід також доводить, що розв´язати проблему забезпечення внутрішнього ринку яловичиною неможливо без розвитку м´ясного скотарства. Нині в Україні на 100 корів молочних порід припадає близько 1,6 корів м´ясної породи. У США, Канаді та Франції цей показник становить 200-300 голів. Чи можна пояснити цю різницю тільки невисокою рентабельністю виробництва в скотарстві? Очевидно, що основна причина криється в тому, що тваринництво є галуззю капіталомісткою, й для окупності витрат у будівництво приміщень важливо мати гарантію тривалого землекористування для виробництва кормів і розвитку галузі. З цієї ж причини вкладати кошти у будівництво нових тваринницьких приміщень нинішнім господарникам також невигідно. Тому приватні інвестори виявляють інтерес до галузей із більш швидким оборотом вкладених коштів, зокрема до рослинництва і птахівництва. Звідси висновок, що доцільніше спрямовувати державні кошти, що виділяються сільському господарству, не тільки на підтримку рентабельного виробництва, а й на розвиток потужностей для виробництва яловичини та свинини.

Не менш важливою для підвищення рентабельності тваринництва є програма підтримки селекції та робіт з підвищення продуктивності тварин за рахунок утримання племінної худоби, виробництва високоякісних і в достатній кількості кормів, у тому числі шляхом збільшення площ культурних пасовищ. При вищій продуктивності худоби витрати кормів на одиницю продукції значно зменшуються, собівартість продукції знижується на 25-30%, а продуктивність праці у 2-2,5 рази вища.

Оптимізація розвитку рослинницької і тваринницької галузей дасть змогу також відновити гноєве господарство. Адже маємо складнощі з придбанням мінеральних добрив, які постійно дорожчають. При оптимальному співвідношенні галузей рослинництва і тваринництва можна виробляти 100-140 млн. тонн гною собівартістю до 6,3 млрд. грн., що рівнозначно еквіваленту мінеральних добрив у 1,8 млн. тонн МРК, вартістю 16,6 млрд. грн.

Слід налагодити також повсюдне виробництво біопалива. За даними Кримського інституту АПВ, собівартість виробництва 1 тонни дизельного палива з ріпаку (за винятком вартості макухи і гліцерату натрію) становить 1000 грн., закупівля ж 1 тонни дизпалива з нафти — 6000 грн. Якщо враховувати, що для обробітку 25 млн. га ріллі потрібно виробити 1,6 млн. тонн такого дизпалива, а під вирощування потрібної для цього кількості ріпаку потрібно відвести не більше 1,5 млн. га ріллі, то можна зекономити до 8 млрд. грн. До того ж ріпак має великий попит на світовому ринку.

Дедалі більшого поширення набуває й органічне виробництво. В Україні нині під виробництво екологічно чистої продукції відведено 241 тис. га сільськогосподарських угідь, функціонують понад 70 «органічних» господарств. Разом з тим як органічна продукція ринку пропонуються зернові та олійні культури, а екологічно чиста харчова продукція для кінцевого споживача відсутня. Основною причиною цього є недосконале законодавство стосовно органічного землеробства, відсутність органів сертифікації якості продукції, її маркування, інформаційної підтримки та каналів збуту. Для стимулювання розвитку органічного виробництва необхідно прийняти Закон України «Про органічне виробництво».

Не слід нехтувати і тим фактом, що в наших західних сусідів розвиток зеленого туризму і оздоровчих послуг становить істотну статтю доходів у бюджети сільських домогосподарств та органів місцевого самоврядування.

Можливості диверсифікації виробництва з урахуванням екологічної компоненти на цьому не вичерпуються. Очевидним стає те, що в недалекому майбутньому необхідно буде розробити спеціальну державну цільову програму з розвитку екологоспрямованого агропромислового виробництва, в якій розвиток органічного землеробства стане важливим, але не єдиним напрямом практичної екологі-зації сільського господарства та сільської місцевості.

Особлива роль в інноваційному спрямуванні розвитку агропромислового виробництва відводиться розв´язанню комплексної проблеми матеріально-технічного забезпечення і формування повноцінного ринку інновацій в АПК. Адже в ринкових умовах цей ринок має виконувати як функцію постачання агропромисловому виробництву нової техніки та технологій, так і функції, які в плановій економіці успішно виконували системи підвищення кваліфікації та впровадження досягнень науки і техніки. Тобто, визначальна роль в його формуванні тут відводиться не тільки потужностям вітчизняного машинобудування, а й аграрній науці, освіті та сільськогосподарському дорадництву.

В Україні за радянських часів було створено потужний комплекс сільськогосподарського машинобудування та струнку систему матеріально-технічного забезпечення аграрного сектору. Попри всі недоліки вони забезпечували сільське господарство матеріальними ресурсами. Ще у 1990 році заводи сільськогосподарського машинобудування України виробляли 106,2 тис. тракторів різних марок. З них 49,4 тис. купували колгоспи і радгоспи України, решта надходила в інші союзні республіки. У згаданому році сільськогосподарські підприємства списали 26 тис. замортизованих тракторів. При високій готовності (коефіцієнт 0,83) тракторний парк налічував 459,5 тис. одиниць. Аналогічна ситуація спостерігалася і по інших видах сільськогосподарської техніки (табл. 2).

Нині обсяги виробництва технічних засобів для села зменшилися у 8—10 разів. Багато заводів зупинили виробництво. На діючих підприємствах обладнання і технології застаріли, тому вітчизняна техніка нині на 2—3 покоління відстає від іноземних аналогів. Порушено і систему матеріально-технічного забезпечення сільського господарства. Ринок сільськогосподарських машин та їх сервіс розвивається повільно.

Забезпеченість агропідприємств основними сільськогосподарськими машинами досягає лише половини розрахункової. Нині в сільськогосподарських підприємствах використовується 182,6 тис. тракторів, 4,2 тис. зернозбиральних і 13 тис. кормозбиральних комбайнів, понад 100 одиниць ґрунтообробної, посівної та іншої техніки. Близько 85 % техніки, що залишилася в господарствах, експлуатується за межами амортизаційних строків. Відсутність необхідних запасних частин не дає змоги виконувати необхідний обсяг ремонтних робіт. Тому готовність тракторів, автомобілів, комбайнів, іншої техніки до відповідних сезонів польових робіт залишається невисокою — 0,59—0,77. Порівняно з 1990 роком коефіцієнт готовності технічних засобів знизився на 15—20 %.

Таблиця 2. Тенденції щодо технічного забезпечення аграрного виробництва України

Рік	Сільськогосподарська техніка, тис. од.
	виробництво	закупівля	списання	наявність	коефіцієнт готовності
Трактори
1990	106,2	49,4	26,0	459,5	0,83
2007	5,3	7,2	4,8	182,6	0,70
Зернозбиральні комбайни
1990		9,6	8,1	108,6	0,78
2007	0,1	2,0	1,3	44,2	0,65
Бурякозбиральні машини
1990	8,6	3,2	4,4	19,1	0,71*
2007	0,1	0,2	0,3	7,7	0,60*

*За даними вибіркових обстежень.

Обсяги закупівлі сільськогосподарської техніки значно зменшилися і у 2007 році становили 8,3—14,7 % від відповідного показника 1990 року. Машинно-тракторний парк оновлюється повільно. Протягом 2001—2007 рр. у середньому за рік оновлювалося тільки 3,08 % тракторів та 1,6 % зернозбиральних комбайнів. Винятком був лише 2007 рік, коли закупили техніки на суму понад 7 млрд. грн., у тому числі на 6 млрд. — іноземної.

Для відтворення технічної бази аграрного виробництва до рівня технологічної потреби необхідно інвестувати (за 10—12 років) понад 300 млрд. грн., що в нинішніх умовах сільськогосподарським товаровиробникам не під силу. Тому слід розробити державні цільові програми, такі як «Пріоритетний розвиток вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу до 2020 року» та «Техніко-технологічна політика в агропромисловому комплексі до 2020 року», в межах яких здійснити структурну перебудову вітчизняного сільськогосподарського машинобудування шляхом створення кількох промислово-фінансових об´єднань із розвиненою мережею дилерських пунктів, налагодженими зв´язками з аграрною наукою й кооперативними агросервісними утвореннями сільськогосподарських виробників, що дозволить забезпечити випуск і супровід використання взаємоузгодженого комплексу сучасної техніки і новітніх технологій у сільському господарстві.

Крім того, слід практично реалізувати заходи з реструктуризації діяльності аграрної науки й освіти у частині розвитку інфраструктури ринку інновацій в АПК, зміцнення прямих зв´язків із виробництвом. З огляду на потужний потенціал аграрної науки і наявність результатів наукових досліджень, що відповідають світовому рівню, основна проблема, яку при цьому слід вирішити, — це налагодити ефективний трансфер (впровадження у виробництво) інновацій за ринковими схемами. В УААН у цьому напрямі уже здійснено ряд заходів: розроблено концепцію реструктуризації, сформовано мережу регіональних центрів наукового забезпечення, організовано відділи інтелектуальної власності та маркетингу в наукових установах, освоєно ліцензійні схеми передачі наукоємної продукції тощо. Тому, базуючись на цих передумовах та враховуючи світовий досвід трансферу технологій, доцільно активізувати розвиток інноваційно-підприємницької діяльності, сконцентрувавши організаційно-економічні заходи на таких напрямах реструктуризації:

• капіталізація результатів наукових досліджень як основи подальших структурних перетворень;
• формування інфраструктури ринку інновацій в АПК через корпоратизацію науково-виробничої діяльності, посилення асоціативних зв´язків із виробництвом і розвиток інноваційного підприємництва;
• удосконалення управління виробництвом наукоємної продукції.

Щодо структурних перетворень в аграрній освіті, то традиційно її установи визначають одним із основних завдань ведення науково-просвітницької діяльності та діяльності з впровадження наукових розробок. У ринкових умовах ця функція залишається за аграрними університетами і коледжами, але організація роботи також потребує змін, оскільки має будуватися за підходами, подібними викладеним вище для УААН. Тобто, в університетах доцільно на доповнення до навчального та наукового напрямів діяльності наполегливіше формувати і напрям Екстеншн—діяльності.

З часом на базі найбільш розвинутих форм корпоративних і асоціативних об´єднань в агронауці і Екстеншн-частин університетів можуть сформуватися науково-виробничі об´єднання кластерного типу: технопарки, технополіси.

Одним із визнаних і поширених у більшості країн світу способів допомоги численним сільгоспвиробникам і сільському населенню у вирішенні їхніх проблем є діяльність сільськогосподарських дорадчих служб з надання дорадчих послуг. У Європейській хартії розвитку сільської місцевості (1996 р.) на відміну від установ аграрної науки і освіти діяльність сільськогосподарських дорадчих служб переважно зосереджена на наданні соціально спрямованих дорадчих послуг сільськогосподарським товаровиробникам і сільському населенню безпосередньо в сільській місцевості. Серед особливо важливих напрямів дорадчої підтримки розвитку сільськогосподарського виробництва і сільських територій у нашій країні планується здійснити такі заходи: з паспортизації сільських населених пунктів, надання допомоги органам місцевого самоврядування в складанні середньострокових програм розвитку сільських територіальних громад і сільських територій, надання допомоги особистим селянським господарствам і фермерським господарствам в широкому залученні їх до державних і регіональних програм підтримки розвитку сільськогосподарського виробництва та сільських територій, в ініціюванні розвитку кооперативного руху на селі, освоєнні належної сільськогосподарської практики й технологій ведення органічного виробництва, дотримання стандартів якості та безпеки сільськогосподарської продукції, впровадження інноваційних технологій і надання інших трудомістких соціально спрямованих дорадчих послуг. Крім сільськогосподарських дорадчих служб, виконувати на місцях ці та інші роботи науково-технічного характеру в широких масштабах нікому. Тому слід розвивати і цю складову інфраструктури інноваційного ринку в АПК, особливо на районному рівні.

Комплексна проблема розвитку аграрного ринку і зовнішніх економічних зв´язків в умовах членства у СОТ. Україна набула членства в СОТ, що об´єктивно усуває ряд бар´єрів на шляху вітчизняної продукції до закордонних споживачів. Однак слід докласти ще багато зусиль для того, щоб вітчизняна продукція з року в рік посідала відповідне місце в переліку конкурентоспроможної пропозиції для іноземних переробників і кінцевих споживачів. На цьому етапі більшого значення набуває активність вітчизняного агробізнесу в освоєнні ринкових експортних каналів, формуванні сталих ланцюгів просування продукції спільно з іноземними партнерами або за рахунок утворення власних представництв. Слід коригувати власну політику щодо посилення стимулювання й підтримки зовнішньоекономічної діяльності аграрного сектору.

Членство в СОТ слід сприймати не лише як систему взаємних зобов´язань України та країн, що давно вже є членами цієї організації, щодо застосування мит та обсягів обмежень у торгівлі. Це, передусім, нова система відносин між країнами або її представниками, яка контролюється спільнотою та повинна вирішувати спірні питання не двосторонньо, а згідно з процедурами СОТ, що передбачають незалежний арбітраж її виконавчих органів. Тому Україні потрібно навчитися застосовувати ці інструменти розв´язання спорів для захисту внутрішнього споживчого ринку від недобросовісної конкуренції з боку іноземних постачальників і відстоювання інтересів власних виробників від упереджених ініціатив антидемпінгових розслідувань.

Одним із важливих завдань, що покладаються проектом Закону „Про професійні та міжпрофесійні об´єднання в агропродовольчій сфері» на виробників, є формування колективних стратегій діяльності на експортних ринках, утворення власних інституцій для кооперації зусиль у маркетингу та збуті власної продукції на іноземних цільових ринках. У разі прийняття Закону уряд матиме більші можливості ефективно співпрацювати із приватним агросектором, надаючи реальну підтримку в його експортних зусиллях та не порушуючи норм СОТ.

Особливу турботу викликає також фактор низької ринкової адаптивності керівників сільськогосподарських підприємств. Уряд здійснив ряд кроків, щоб його невілювати: утворено сільськогосподарські дорадчі служби, щорічно докладаються зусилля для покращення доступу до інформаційних джерел, баз даних, для організації заходів поширення досвіду. Однак змінити воднораз управлінську свідомість керівників неможливо. Потрібні системні цілеспрямовані кроки, що забезпечать зміни в управлінських підходах. Насамперед це стосується простої ринкової аксіоми — спочатку прогнозувати, намагатися забезпечити рентабельний збут власної продукції, лише потім виробляти те, що вимагає ринок. Не ринок у цілому, а ринок з урахуванням укладених контрактів. Тому експорт треба розпочинати із планомірної роботи щодо просування власної продукції, донесення до потенційного споживача її конкурентних переваг, особливостей, формування думки про себе як про стабільного та свідомого партнера — постачальника. Суттєву роль у цьому питанні в найближчі роки можуть відіграти об´єднання виробників.

Успішна діяльність агропромислового виробництва значною мірою залежить також від формування і функціонування внутрішнього аграрного ринку та його інфраструктури, створення ефективної маркетингової мережі руху сільськогосподарської продукції від виробника до споживача, яка забезпечувала б паритетність економічних інтересів виробників, переробників і споживачів. Інфраструктура аграрного ринку в країні сформована, але має недоліки, оскільки безпосередні виробники сільськогосподарської продукції не мають можливості ефективно впливати на ціноутворення внаслідок монополізації ринку посередниками, що в кінцевому підсумку позначиться на рівні ринкових цін. Виробництво має стати складовою аграрного ринку, тому вкрай необхідно прийняти Закон України «Про організацію і управління аграрним ринком», який повинен чітко визначити інституціональну структуру регулювання, що забезпечуватиме оптимальну взаємодію всіх продуктових сегментів ринку. Крім рамкового, слід прийняти закони прямої дії: функціональні, що стосуються всіх продуктових ринків, — про оптові, міські ринки, про фірмову торгівлю, торгові доми, а також предметні закони щодо конкретних продуктових ринків — зерна, цукру, молока, м´яса тощо.

Потрібно також сформувати систему цінового моніторингу аграрного ринку для оперативного інформування його операторів про ціни, попит і пропозицію на місцевих, регіональних, загальнодержавних та міжнародних ринках продовольства й ресурсів.

Комплексна проблема ціноутворення на сільськогосподарську продукцію та фінансове забезпечення регулювання аграрного ринку і розвитку агропромислового виробництва. Основою формування цін у ринкових умовах є співвідношення попиту та пропозиції продукції. Разом з тим досвід розвинутих країн світу і вітчизняна практика свідчать, що ринкова економіка не може забезпечити таке саморегулювання цін на аграрному ринку, яке б створювало умови для сталого розвитку сільського господарства. З метою усунення недосконалості ринку об´єктивно необхідним є втручання держави в механізм ринкового ціноутворення, причому очевидно, що результативність такого втручання залежить, насамперед, від рівня обґрунтованості цін купівлі-продажу сільськогосподарської продукції. Як переконує наведений на початку статті аналіз застосування прийнятого у статистиці показника рівня рентабельності в ціноутворенні, він не забезпечує рівних умов відтворення основних і оборотних фондів, оскільки не враховує період обороту капіталу. Виправити це становище можна через визнання норми прибутку основним критерієм регулювання економічної діяльності та встановлення науково обґрунтованої системи формування цін на продукцію, роботи і послуги, за якими відшкодовуватимуться нормативні витрати та забезпечуватиметься еквівалентність обміну. В ННЦ «Інститут аграрної економіки» зроблено калькуляційні розрахунки (кошториси) по всіх видах сільськогосподарської продукції, які враховують суспільно необхідні витрати на їх виробництво. Згідно з цими кошторисами ціна формується виходячи із нормативів активів у частині основного й оборотного капіталу, включаючи вартість землі, що ґрунтуються на середньогалузевих витратах виробництва продукту, за методологією еквівалентної ціни. Ці кошториси мають бути покладені в основу визначення обсягів державної підтримки сільськогосподарських виробників через механізми державного регулювання аграрного ринку.

Трансформаційні процеси в аграрному секторі економіки позначилися передусім на механізмі їх кредитного забезпечення. Актуальність цих проблем посилюється тією обставиною, що у переважній більшості сільськогосподарських підприємств сучасний стан матеріально-технічної бази характеризується низьким рівнем ліквідності, значним перевищенням амортизаційного строку над нормативами та високим рівнем зношеності й поряд з цим відсутністю необхідних власних коштів для фінансування відтворювальних процесів і низькою інвестиційною привабливістю. Незважаючи на певні складнощі, протягом останніх років поступово збільшується сума надходження банківських кредитів у сільське господарство країни. Так, динаміка розвитку банківського кредитування сільськогосподарських підприємств за останні сім років характеризується позитивними тенденціями, які виявляються у зростанні його обсягів у 15 разів, зниженні процентної ставки у 3,7 раза (з 57,4 % у 2000 році до 15,6 % станом на кінець 2006 року); збільшенні частки довгострокових кредитів у структурі кредитів галузі з 24 до 58 %. Підґрунтям таких позитивних змін стали такі чинники: підвищення ефективності функціонування та прибутковості сільськогосподарських товаровиробників, підвищення їх кредитоспроможності, впровадження державою спеціального механізму часткової компенсації процентних ставок комерційних банків, набутий досвід кредитування, практика страхування, високий рівень повернення кредитів.

Проте банківський механізм в Україні поки що не спрямований на розвиток кредитування довгострокових проектів сільськогосподарських підприємств, передусім через проблеми із формуванням довгострокових кредитних ресурсів, низьку капіталізацію, ліквідність банківської системи, високий розмір відсоткових ставок і складні умови та процедури надання кредитів, які значною мірою утруднюють доступ великій кількості підприємств галузі на ринок позичкових капіталів.

Важливою складовою вітчизняної системи кредитного забезпечення аграрного сектору економіки України є підтримка сільськогосподарських та інших підприємств АПК через механізм здешевлення кредитів. За 2000-2007 рр. функціонування її основними результатами стали: збільшення обсягів пільгового кредитування підприємств АПК у 5,6 раза, а сільськогосподарських підприємств — у 4,6 раза; розширення напрямів кредитного забезпечення галузі через комерційні банки та кредитні спілки; подовження строків користування кредитами на умовах здешевлення до трьох років та зростання частки середньострокових кредитів, наданих підприємствам АПК, з 9,1 до 46,3 %, а сільськогосподарським підприємствам — з 4,7 до 32,4 %; збільшення середнього розміру кредиту, наданого одному позичальникові — підприємству АПК — з 1086,8 до 1750,0 тис. грн., а сільськогосподарському підприємству — з 118,1 до 1304,3 тис. грн.; зниження станом на початок 2007 року реальної відсоткової ставки, сплаченої сільськогосподарським позичальником, до близько 8 % у національній валюті та 6—7 % — в іноземній. Разом з тим в умовах трансформаційних зрушень для сільськогосподарських підприємств має формуватися спеціальна кредитна система, для удосконалення якої слід застосувати особливі методи державного регулювання.

Перша складова цієї системи — державний Аграрний банк — може бути інститутом проведення фінансово-кредитної політики в агарному секторі економіки, центром зосередження всіх фінансових ресурсів галузі та здійснювати координації кредитно-фінансових потоків. Другою складовою має бути парабанківська система, до складу якої повинні входити лізингові компанії, фінансовий та товарний ринок і постачальники матеріально-технічних ресурсів. Лізингові компанії мають надавати технічні засоби на умовах фінансового лізингу. Фінансовий ринок має надавати можливість залучати додаткові грошові ресурси через продаж цінних паперів позичальників. Товарний ринок має надавати можливість одержувати додаткові фінансові ресурси на форвардних або ф´ючерсних умовах. Третьою складовою кредитної інфраструктури повинні бути гарантійні установи, в тому числі товариства взаємного гарантування, механізми гарантування повернення кредитів і дієва система страхування сільськогосподарського і виробництва. Четверта складова — Фонд страхових і кредитних гарантій, має формуватися на основі державних програм здешевлення кредитів і страхування. Окремою підсистемою повинні бути інституційні ланки, які здійснюють нормативно-законодавче регулювання відносин між кредиторами та позичальниками, рейтингове агентство підприємств АПК, бюро кредитних історій сільськогосподарських позичальників, розвинутий інструментарій кредитних операцій (іпотека, вексель, лізинг, факторинг тощо). Таким чином, кредитне забезпечення сільськогосподарських підприємств має формуватися на ринкових засадах, але з елементами державного регулювання.

Малопомітне місце у загальній системі страхування посідає страхування сільськогосподарських ризиків. Останніми роками обсяги щорічних страхових платежів за добровільним страхуванням врожаю сільськогосподарських культур і тварин дорівнювали лише 4—7 млн. грн., що становило 0,21—0,25 % загального обсягу зібраних страхових премій. Отже, нині сільськогосподарські підприємства не сприймають страхування як дієвий інструмент мінімізації своїх ризиків. Основні причини цього: недосконалість страхового законодавства щодо здійснення обов´язкового страхування сільськогосподарських ризиків; висока вартість страхової премії для страхувальника; використання системи «податкового кредиту» щодо компенсації частини сплаченої страхувальником страхової премії; низька страхова культура страхувальників і недостатній рівень кваліфікації працівників страхових компаній; недовіра потенційних страхувальників до страхових компаній; відсутність постійної прозорої та доступної інформації щодо їх діяльності. Розроблена Концепція розвитку страхового забезпечення сільськогосподарських підприємств дасть змогу створити основу надійної й ефективної системи агрост-рахування як підґрунття для стабілізації сільськогосподарського виробництва.

В Україні склалися певні передумови і для формування кооперативної кредитної системи. Сформовані й розвиваються такі складові базового рівня, як кредитні спілки та їх асоціації. Проте вони надають обмежений спектр фінансових послуг . Частка кредитних спілок у забезпеченні аграрного сектору становить близько 6 % обсягу залучених грошових ресурсів і 8 % — кредитних. Тому першим кроком щодо розв´язання проблеми завершення створення кредитної кооперативної системи є формування відповідної державної цільової програми, розробником якої мають бути Міністерство фінансів і Міністерство аграрної політики, а на регіональному рівні — обласні та районні державні адміністрації. У цій програмі має бути передбачена низка заходів. На першу етапі розвитку кооперативної кредитної системи необхідно формувати кредитні кооперативи й зміцнити сільські кредитні спілки як за кількістю, так і за рівнем їх капіталізації, а також розширити спектр здійснюваних ними операцій, перетворивши їх у базовий рівень банківської системи. На другому етапі слід створити регіональні кооперативні банки, а на третьому — сформувати Центральний кооперативний банк. Така модель побудови кредитної кооперації в Україні формує системну гармонійну єдність усіх складових кредитної кооперації.

На закінчення далеко не повного переліку проблем і можливих шляхів розвитку соціально-спрямованого агропромислового виробництва зазначимо, що успіх справи зможуть забезпечити тільки високопрофесійні управлінські кадри і тому формуванню й ефективному використанню кадрово-управлінського потенціалу галузі також слід приділити належну увагу. Підтвердженням важливості цього напряму забезпечення розвитку свідчить успішна діяльність таких господарств, як СВК «Батьківщина» (керівник Коросташов О.Г.), ДПДГ «Асканійське» (керівник Найдьонова В.О.) та багато інших, які стабільно демонструють високоефективний менеджмент. Підбір кадрів управління, особливо керівників — здібних менеджерів, і в ринковому середовищі має бути об´єктом впливу органів державного управління. Зважаючи на те, що в нових умовах підбір керівних кадрів господарського управління є винятковим правом власника (власників) підприємства, а наслідки неефективного управління породжують соціальні проблеми, державна кадрова політика має здійснюватися опосередковано, шляхом формування кадрово-управлінського потенціалу та створення умов для його ефективного використання.

Частину з перелічених вище проблем зможемо вирішити при виконанні затвердженої урядом Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року. Більша ж частина порушених, а також не згаданих через обмежений обсяг статті проблем розвитку, на наш погляд, має стати предметом широкого громадського обговорення з тим, щоб за його результатами сформувати в суспільстві стратегічне бачення шляхів майбутнього інноваційного розвитку галузі в інтересах як суспільства в цілому, так і особливо сільського населення.