Вступ

Актуальність теми дослідження визначається новими явищами у світовій політиці, що стали особливо характерними за останні 10-15 років. Процеси глобалізації, що охопили більшість регіонів планети, принципово змінюють співвідношення між зовнішніми й внутрішніми факторами розвитку країн земної кулі на користь перших.

Проблемам інтеграції приділяється все більша увага і в концепціях теоретиків та політичних діячів держав світової периферії, офіційних документах Руху неприєднання й інших регіональних/трансрегіональних об’єднань країн Третього світу в контексті спроб визначення продуктивної збалансованості стратегій національного та групового піднесення, тобто в контексті однієї з провідних політичних тенденцій їхньої постколоніальної історії.

Розвал колоніальних імперій не приніс африканським державам негайного вирішення нагальних проблем їхнього розвитку, але стимулював пожвавлення інтеграційних процесів у різних областях громадського життя. Ці процеси згуртували групи по інтересах, породжували нові ідеї щодо зближення африканських країн і народів. Спільність цілей національно-визвольної боротьби, усвідомлення доленосного значення консолідації політичних зусиль й економічна необхідність підштовхнули африканських лідерів до пошуку шляхів об’єднання. Велику роль у постколоніальні часи в розробці форм і методів інтеграції відіграє Організація африканської єдності (ОАЄ), створена в 1963 році як континентальна організація африканських держав, та її наступник з 2001 р. – Африканський союз (АС). Провідне місце ОАЄ (АС) в процесах розбудови „африканського всесвіту” зумовлюється налаштованістю африканських країн на колективні засади подолання відсталості, на ліквідацію залишків колоніалізму і расизму, на розробку та дотримання загальноприйнятих норм трансконтинентальних міждержавних стосунків, на спільні зусилля із самозатвердження в сучасному світі можливостями дієздатного та авторитетного загальноафриканського організаційного утворення.

З моменту оформлення ОАЄ еволюція інтеграційної ідеї та практики на африканських теренах пройшла великий і складний шлях надбань і втрат, уособившись в сьогоденні в широкому спектрі інтеграційних регіональних угрупувань.

Проблема економічної інтеграції країн Африки є постійним предметом дискусій. Залежно від мінливої економічної й політичної ситуації як в континентальному вимірі, так і в глобальному масштабі, корегуються або принципово змінюються ставлення й підходи до згаданого питання.

Мета і завдання дослідження – узагальнення конкретного досвіду інтеграційних угрупувань країн Африки, аналіз економічного стану африканських країн.

Досягнення поставленої мети потребує виконання наступних завдань:

• розкрити вплив панафриканізму на організаційне оформлення єдності африканських держав;
• поглибити розуміння концептуального виміру проблеми політичної інтеграції, зокрема схем, запроваджуваних на Африканському континенті;
• дослідити особливості кризових тенденцій в економічній сфері африканських країн.

Об’єктом дослідження є політика африканських держав як складова міжнародних відносин.

Предметом дослідження є економічний вимір розвитку процесів на Африканському континенті як на регіональному, так і на загальноконтинентальному рівні.

1. Суспільно-політичні тенденції розвитку країн

Першими до Африки з Європи прибули португальці, які відкрили мис Доброї Надії у 1497 р. У 1912 р. незалежними на континенті були тільки Ефіопія, Ліберія (заснована неграми-реемігрантами із США) і Південно-Африканський Союз (ПАС). Решта територій було розділено між європейськими метрополіями. Із 50-х років XX ст. в Африці інтенсивно відбувалася деколонізація, пік якої припав на 1960 р. («Рік Африки»), коли на політичній карті виникло аж суверенних держав. Останніми здобули незалежність Намібія (1990) й Ерітрея (1993). Нагальною проблемою нових самостійних держав є об’єднання різномовних етнічних груп, оскільки загальними для них були лише райони проживання. Тому деякі народи Африки і нині переживають війни, диктаторські режими, голод і розруху.

Держави африканського континенту різняться за чисельністю населення, характером його розміщення, професійним, соціальним, демографічним, расовим, етнічним і релігійним складом. У середині XVII ст. в Африці мешкала 1/5 частина людства, у 1930 р. — населення континенту становило 164 млн. осіб, у 2004 р. — уже 875 млн. За антропологічним походженням африканці поділяються на кілька расових типів. Усю північну частину континенту населяють народи європеоїдної раси (25% населення); на півдні від Сахари проживають представники негроїдної раси (53%).

Африка має відносно низьку густоту населення — 25 осіб/км2, яке розподіляється по континенту нерівномірно. Це обумовлено не лише природними умовами (наприклад, пустельні та екваторіальні ділянки), а й наслідками работоргівлі і колоніального володарювання. Найвища густота населення характерна для давніх землеробських районів (долина Нілу в Єгипті, Південна Нігерія, північна частина Магрібу), гірськопромислових районів Ранд у ПАР, «мідного поясу» на кордоні ДРК і Замбії та ін. У деяких районах Єгипту густота населення перевищує 1000 осіб/км2.

Збільшення кількості міського населення випереджає темпи розвитку промисловості і зростання попиту на робочу силу (насамперед у Тропічній Африці), тому в містах панує безробіття, злочинність, гострою є житлова проблема. Загалом Африка, насамперед регіони південніше Сахари, є основним осередком СНІДу на Землі (63% від усіх інфікованих у світі). У районі Руанда-Бурунді (осередок інфекції) інфіковано понад 20% усіх вагітних жінок. В Африці такої найбільша кількість інфікованих гепатитом (105 млн. осіб) [19, c. 49-50]

Нині африканські народи перебувають на різних етапах: соціально-економічного розвитку і формування народностей. Тому і процес формування націй у різних країнах відбувається по-різному.

Найважливішими сучасними особливостями економічного розвитку африканських країн є такі: багатоукладність; технологічна відсталість господарства; різке розмежування галузей високотоварного сільського господарства що виробляють експортну продукцію, і натурального та напівнатурального продукту, що задовольняє попит місцевого населення, переважання у промисловому виробництві гірничовидобувної промисловості і її орієнтування на експорт; домінування у вивозі натуральної й аграрної сировини; пе реважання у товарному секторі економіки і зовнішній тор гівлі одного чи кількох продуктів; залежність господарства від зовнішнього ринку, зовнішньоторговельної кон’юнктури, коливання світових цін і, отже, більша його уразливість; відсталість транспортної системи та ін.

Сучасна диференціація африканських країн за соціально-економічними параметрами поляризована. Так, можна виокремити найменш розвинуті країни — Ліберію, Сьєрра- Леоне, Чад, Конго, Сомалі, які є фінансовими банкрутами із зруйнованою і криміналізованою економікою; групу країн з відносно розвинутим промисловим сектором, що базується на гірничовидобувній промисловості і переробці сільськогосподарської сировини — ПАР (індустріально-аграрний гігант Африки), Єгипет, Марокко, Нігерію, Зімбабве, Алжир, Гану, Кенію, Ботсвану та ін.

Нині африканський континент став полем суперництва США, Франції, Великої Британії, Японії. Будучи економічно відсталою частиною світу з обмеженими можливостями для високоприбуткових інвестицій у промисловості, Африка привертає увагу цих країн своїми унікальними природними багатствами. Здебільшого інвестиції вкладають лише в економіку Єгипту, Габону, Кот д’Івуару, ДРК, Нігерії, Кенії, Зімбабве, Камеруна, Марокко, Замбії, Гани, Сенегалу. В інших країнах вони відсутні, що зумовлено політичною нестабільністю, безперспективністю економічного розвитку, централізацією управління економікою. Іноземних інвесторів відлякує також і заборгованість, особливо країн Тропічної Африки.

У деяких країнах Африки розвивається державне підприємництво, створюються змішані підприємства за участю державного та іноземного капіталу. Зокрема, засновано змішані компанії кількох африканських держав. Однак державний сектор виявився неефективним, утворилося чимало збиткових державних підприємств, внаслідок чого у багатьох країнах розпочався процес приватизації державних фабрик і заводів. З огляду на це змінився і характер державного регулювання [4, c. 15-16].

Унаслідок кризових для Африки 80-х років XX ст. з 1995 р. темпи економічного зростання стали випереджати темпи збільшення населення. Реальний ВНП збільшився у 1995 р. на 3,4%, у 1996 р. — на 5,6%, у 1998 р. — на 4,5% порівняно з 2,4% приросту населення. У країнах субсахарської Африки з середини 90-х років XX ст. було впроваджено економічні реформи. Зокрема, 35 країн взяли курс на стабілізацію економіки, лібералізацію обмінних курсів, приватизацію енергетичного сектору, лібералізацію зовнішньої торгівлі. Наприкінці 90-х років приватизація державних підприємств, банків та інших закладів стала пріоритетом економічної політики більшості країн Африки.

Виробнича структура господарювання африканських країн характеризується такими показниками структури ВНП: на частку сільського господарства припадає 20%, промисловості — 35%, сфери послуг — 45%. При цьому частка промислового виробництва у країнах Африки збільшується за рахунок посилення первинної обробки мінеральної сировини в африканських країнах; розвитку перенесених із розвинутих країн екологічно брудних виробництв — металургійної, хімічної, у т. ч. нафтохімічної промисловості, створення майже в усіх країнах імпортозамінної і експортної легкої та харчової промисловості. Ці процеси скоригували місце Африки у міжнародному географічному поділі праці.

Складною в африканських країнах залишається аграрна ситуація. Частина землі належить іноземному капіталу і колоністам. Однак нині основні угіддя є власністю корінного населення: державні землі, землі племен і громад, релігійних закладів, феодалів (поміщиків і церкви) тощо. Особливу роль в Африці відіграє громадське землеволодіння, коли селянин має право на обробку ділянки і на врожай, але не на володіння землею. У разі виходу з громади одержана селянином ділянка їй повертається. Поширені й орендні відносини, при цьому переважає натуральна форма оренди, іноді у формі здольщини (різновид оренди землі, за якої орендна плата виплачується власнику землі частиною врожаю).

Великою проблемою африканських країн залишається зовнішній борг, який досяг 325 млрд. дол. Однак якщо зовнішній борг усього континенту збільшувався у 90-ті роки XX ст. повільно (2,5% на рік), то зростання заборгованості Західної і Південної Африки відбувалося відносно швидко (майже 8%) [11, c. 45-46].

Яскравий спалах африканського ренесансу, що освітлює континент з 1990-х років, відродження ідей панафриканізму, нездоланий потяг африканських народів до відновлення африканського культурно-історичного простору ознаменували перегляд підходів правлячих кіл африканських держав до забезпечення процесів континентальної інтеграції. Більш того, вони обумовили докорінну зміну сприйняття цього явища в свідомості африканських правлячих еліт, їх рішучий розворот до переможної формули часів національно-визвольної боротьби, за якою вісьовою конструкцією забезпечення єдності африканських народів був афронаціоналізм.

Спробу його відродження в 1970-х рр. було зірвано. Частково, через те що розуміння нагальності цієї потреби ще відбувалося на фоні пріоритетності дезінтегруючого облаштування державницьких суверенітетів, незавершеності завдань боротьби з залишками колоніалізму і расизму на континенті, нездоланної спокуси підсилитися в державних масштабах завдяки грі на протиріччях протистояння великих світових полюсів. Частково, через кон’юнктурні міркування частини тодішньої когорти африканських лідерів, котрі намагались підмінити афронаціоналізм химерними „саморобними” моделями державницьких націоналізмів. Частково, через гіпертрофоване сприйняття „економізму”, західного досвіду прогресу та першочерговості (якщо не виключності) ролі економічної інтеграції, яка в умовах соціокультурної та політичної роз’єднаності народів континенту, високої залежності африканських країн від розвинутих світових держав та створених ними міжнародних фінансових установ позбавлялась задуманої ефективності одним „розчерком пера”. Отже, образно кажучи, „суть африканського політичного прозріння” 1990-х рр. полягала в усвідомленні того, що механічне поєднання суми розрізнених одиниць (а тим паче часткове, лише в економічній площині), на фоні визначальних поточних тенденцій світового розвитку, не дає того ж ефекту, що й аналогічна цій сумі одиниць єдина всебічна органічна цілісність, яка призвела, свого часу, до перемоги над колоніалізмом. Можна навіть висунути припущення про наближення африканських правлячих еліт (нарешті) до сприйняття як „данності” того факту, що взятий в “чистому вигляді” етнічний компонент з притаманним йому мікронаціоналізмом (тобто „визволений” з-під мантії панафриканізму) ніколи не сприятиме ані забезпеченню суспільної стабільності на державному рівні, ані успішному завершенню інтеграційних процесів на континенті.

Лише об’єднуючий пласт поліетнічної культури, започаткування інтеграційних процесів одночасно в соціокультурній, економічній та політичній сферах може стати запорукою реальної консолідації зусиль африканських народів. Симптоматично, що саме на вирішенні цих завдань власне й налаштований створений у 2001 р. Африканський союз [12, c. 98].

2. Корені політичної нестабільності та соціальної напруги

Негативними чинниками, що впливають на розвиток економіки африканських країн, є політична нестабільність і збройні конфлікти. Майже повністю зруйноване народне господарство у Ліберії та Руанді, що постраждали від політичних й етнічних конфліктів. Унаслідок громадянської війни у Ліберії (19989—1996) загинуло 150 тис. осіб, більше 500 тис. були змушені переміститися всередині країни, а понад 800 тис. ліберійців утекли до сусідніх країн. Трагічнішими стали результати конфлікту між племенами тутсі та хуту в Руанді (1990—1994): чисельність жертв масового геноциду досягла 1 млн. осіб, а кількість внутрішніх біженців становила, за різними даними, від 500 тис. до 2 млн. осіб, ще 2 млн. руандійців виїхали за кордон. Різні етнічні конфлікти, політична нестабільність і навіть громадянські війни відбулися в Анголі, Бурунді, ДРК, Ліберії, Мозамбіці, Нігерії, Руанді, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Того та ін.

Африка набула певного досвіду розвитку регіональних інтеграційних об’єднань, який продемонстрував спроможність інтеграції позитивно вплинути на такі економічні фактори, як місткість і динаміку ринку. Найвагомішою міжнародною організацією континенту є Африканський Союз (колишня Організація африканської єдності — ОАЄ), учасницями якого є 52 країни. Організацію було утворено на Конференції глав держав і урядів незалежних країн Африки в Аддіс-Абебі (1963). Метою АС є: зміцнення єдності і солідарності африканських держав; координація і розвиток співробітництва між ними у політиці та дипломатії, економіці, транспорті і зв’язку, освіті і культурі, обороні й безпеці тощо; захист їх суверенітету, територіальної цілісності і незалежності; знищення всіх видів колоніалізму на африканському континенті та ін.

Нині регіональні інтеграційні процеси активізувалися на сході, заході та півдні континенту. Так, у листопаді 1999 р. між Кенією, Танзанією й Угандою було укладено договір про створення Східноафриканського співтовариства. У 1989 р. було створено Арабський Магрібський союз (Алжир, Лівія» Мавританія, Марокко, Туніс) і Співтовариство розвитку півдня Африки (САДК). Однак недоліком усіх регіональних об’єднань є недостатнє розроблення економічних програм» тому вони не є значущими в економічному житті Африки.

Провідними африканськими країнами («велика африканська трійка») є ПАР, Єгипет, Нігерія, на які припадає 44% сукупного ВНП та 30% загальної кількості населення континенту, а темпи економічного зростання становлять приблизно 2—3%.

В той же час. необхідно відзначити, що помірковані прояви нестабільності в регіональній системі Африки, так само як і у інших регіонах світу, має певний конструктивний зміст. По-перше, так звана «дозована нестабільність» не дає державам Африки скотитися до стану політичної стагнації, по-друге, оскільки вона примусила місцеві еліти активізувати пошук основи для мирного співіснування та пошуку шляхів розв’язання наболілих міждержавних суперечок [14, c. 47].

Поряд з ознаками нестабільності система міжафриканських відносин має чіткі ознаки нестійкості. Ці дві категорії лише на перший погляд є ідентичними, проте істотним чином різняться своїм реальним наповненням. Якщо нестабільність у відносинах вказує на наявність тимчасових, тактичних збоїв і конфліктів ситуаційного характеру, то нестійкість свідчить про наявність хронічних, стратегічних криз та необхідності фундаментальних змін в політичні динаміці [3, с. 103].

Нажаль факти свідчать про те. що державам Африки на сучасному етапі розвитку регіональної безпекової системи ще не вдалося досягти «динамічної сталості» в політиці, тобто врівноважити дію двох різноспрямованих тенденцій: до сталості (збереження та розгортання вже існуючих позитивних тенденцій в міждержавних взаємодіях) та мінливості (адаптація до безпекового середовища, що трансформується, до нових форм взаємодій, нових інституцій та режимів безпеки).

М.Маршал в свою чергу вважає, що в Африці «стабільні держави» характеризуються незначним, немобілізованим населенням, а «нестабільні» навпаки значним, етнічно строкатим та урбанізованим населенням [9, с.22].

Виходячи з цього зростання нестійкості у відносинах між державами континенту може призвести до розвалу існуючої системи регіональної безпеки.

Більш ретельно розглядаючи деструктивні сили на Африканському континенті, варто підкреслити, що регіональна система безпеки, складається з широкого спектру держав, які в тій. чи іншій мірі причетні до дестабілізації системи в цілому та негативно впливають на міжнародні відносини в світі.

Сучасна політологічна наука щодо таких держав використовує низку термінів, для позначення подібних «проблемних акторів міжнародних відносин». Інколи держави, з деструктивним впливом називають «крихкими» (Fragile state), «редуційованими» (Deminished states) або «ушкодженими» державами (Traumatized states). В Африці на початку- XXI століття аналогічні терміни стали використовувати щодо наступних груп держав: «кризові держави» (Crisis states) — Сьєрра-Леоне. Судан, «гинучи держави» (Dying states) — Чад. Малі, Гвінея, «слабкі держави» (Weak states) — ДРК. Руанда, та «зруйновані держави» (Failed states) – Сомалі, Ліберія. До переліку дестабілізуючих чинників африканського безпекового простору варто додати наявність так званих «неконтрольованих урядами територій» та «транзитних територій», які надзвичайно інтенсивно використовуються міжнародними злочинними формуваннями та міжнародними екстремістами в регіоні так званого «Великого Судан» (Сахаро-С’ахельськнй репон) — Чад. Малі, Судан, ЦАР та пустельні райони Мавританії й Алжиру.

Окрім того можна навести приклади двох «невдалих субрегіонів» — Західної Африки (Ліберія, Сьєрра-Леоне. Кот д’Івуар) та Африканського Рогу (Сомалі, Судан, Еритрея). Наявність цих двох груп держав стали підставами для формування двох нових теоретичних концепцій — концепції «безпеки на перехідний період» та доктрини «нової опіки» [5, с.86-92].

Водночас, набагато більш складною виступає природа, основні прояви та наслідки міждержавних взаємодій, які протікають у формі конфлікту, що переповнили сферу міжнародних відносин в рамках африканської підсистеми. В політичному просторі Африки конфлікти виникали з приводу оволодіння різноманітними матеріальними ресурсами, або з приводу отримання домінуючої ролі в регіональній та субрепональній ієрархії акторів та підкорення своїм інтересам всього комплексу відносин в межах окресленого ареалу.

Сучасна Африка знайома з всеохоплюючнми (надзвичайно широке коло втягнених осіб) та частковими конфліктами (чітко обмежене коло сторін), а також з конфліктами, які виникали по горизонталі (наприклад між державами одного субрегіону. які відповідно виступали членами однієї субрепональної структури) та по вертикалі (між державами, які прагнули отримати статус регіонального лідеру, і прагнули збудувати навколо себе коло відданих сателітів). В державах континенту розгорталися масштабні міждержавні війни, як. наприклад, інтернаціоналізація громадянської війни в ЮРК, докальні прикордонні конфлікти, як у випадку Ефіопії та Еритреї, чи Еритреї з Джибуті.

Значна частина конфліктів, як першого, так і другого типів була заідеологізована та набувала форми державних переворотів та контрпереворотів. повстань, точечних ударів по території сусідньої держави.

Варто відзначити, що дестабілізацію регіональної системи безпеки спричиняли багато відомих сучасній практиці конфліктів. До їх числа треба зарахувати міждержавні, регіональні, міжетнічні, релігійні, «кримінальні» та «демографічні». Області окремих конфліктів, які мати політичну значущість накладалися, в цьому розрізі можна навести приклад перманентної кризи судано-чадських відносин, яка досягла піку в лютому 2008 та в травні 2009 року у вигляді спроб декількох тисяч повстанців, які проникли на територію Чад з Дарфуру з метою скинення режиму президента Республіки Чад — І.Дебі.

Пікові відмітки розвитку конфліктів неодноразово фіксувалися в Африці, деякі з яких завершуючись у своєму традиційному вигляді, викликали значні суперечності в середині держав-учасників. Так. завершення 2005 року 20-річної війни між Північчю та Півднем Судану (прагне до сецесії), припинило збройне протистояння між арміями двох сторін з одного боку, але викликало значні складності в інкорпорації повстанців з НВАС до мирного життя, що вилилося в перманентного військову напруженість на Півдні країни та перетікання значних обсягів зброї в сусідній репой Дарфур, де спалахнула громадянська війна [21, c. 129-130].

До початку XXI століття в Африці склалися декілька областей кризово-конфліктного розвитку, які в прямій, чи опосередкованій формі справляли вплив на формування системи регіональної безпеки. Перше за все, треба відзначити поліетнічність більшості африканських країн, в деяких субрепонах континенту вона набувала форми багаторасовості. яка виступала основою для широкого кола криз та конфліктів. Перші підвалини суперечностей були закладені на зорі існування незалежних африканських держав в процесі первісного будівництва націй та за рахунок розвитку різних рівнів африканського націоналізму» етнічного націоналізму, державного націоналізму та панафриканізму. Деякі елементи етнічного підходу знайшли віддзеркалення в доктринах зовнішньої політики та ідеологіях африканської самобутності — негретюда в Сенегалі, «аутентичності» в Заїрі, теорії відродження в Кенії. Наявність етнічного чинника як складової зовнішньополітичного курсу спроектувало його на базис міждержавного партнерства [1, с.147].

3. Можливі шляхи подолання негативних явищ в соціально-економічному розвитку країн Африки

Інтеграційний рух на африканських теренах протягом досліджуваного періоду представляв складний, багатогранний і динамічний процес, підпорядкований завданням налагодження всебічного співробітництва африканських країн, вдосконалення координації їхніх зусиль, освоєння нових горизонтів колективної взаємодії.

Кожний етап розвитку інтеграційних процесів в Африці збагачував сферу міжафриканської співпраці новими якісними характеристиками, котрі, в свою чергу, справляли позитивний вплив на весь поступ постколоніальної континентальної історії.

Створена на першому (1960-ті – початок 1970-х рр.) етапі Організація африканської єдності впродовж всього періоду незалежного розвитку Африки відіграла визначальну роль формозберігаючої та спрямовуючої колективні засади визрівання африканських країн континентальної структури, своєрідної „континентальної колиски”, в якій африканські країни зростали, вчились співіснувати, набували досвіду, усвідомлювали свої індивідуальні та колективні потреби, самовизначались.

Другому етапові (1970-ті – 1980-ті рр.) розповсюдження інтеграційних процесів притаманні такі доленосні явища, як започаткування стійкої тенденції регіональної інтеграції, перехід африканських держав до розбудови регіональних формувань нового типу, реформування самого процесу консолідації зусиль країн континенту, запровадження перших загальноконтинентальних проектів господарського розвитку.

На третьому (з 1990-х рр. і до нині) етапі інтеграційні процеси в Африці зміщаються в площину континентальної розбудови спочатку економічної співпраці африканських країн (проект 1991 р. Африканського економічного співтовариства), а згодом і комплексної економічної, політичної і культурної взаємодії африканських держав і народів в рамках заснованого в 2001 р. Африканського союзу, згуртування в лавах якого доповнюється і синхронізується з тенденцією подальшого розвитку регіональних економічних утворень.

В ретроспективному вимірі першою теорією, ідеологією і політичною практикою антиколоніальної боротьби та постколоніальної розбудови Африки, що згуртувала всі основні загони національно-визвольного руху народів континенту, став панафриканізм, витоки якого сягають початку ХХ ст. Вже накреслення панафриканських конгресів стосовно майбутнього звільненого від колоніальних кайданів континенту передбачали домінування об’єднувальної перспективи економічних, політичних, адміністративних, культурних і духовних засад організації африканських соціальних просторів з нюансами доцільності подальшого уточнення цієї ідеї в межах федеративного чи конфедеративного облаштування. Однак період „параду африканських суверенітетів” чітко відокремив від постколоніальних часів явище панафриканізму як націоналізму без нації, обмеженого загальним прагненням африканців до економічної, політичної, соціальної та культурної емансипації. Об’єднуючі узи руху антиколоніального протесту зникають разом з „антиколоніальним націоналізмом” оскільки в нових історичних умовах їх місце не було зайняте новою концепцією. Керівна ланка панафриканістського антиколоніального руху перестає відігравати роль центральної нервової системи одужуючого від колоніалізму африканського організму. Вона просто розсипається на десятки державних правлячих осередків, загасивши й сам панафриканістський феномен з його інтеграційною ідеєю, „вугілля” якого продовжували жевріти лише на вівтарі створеної в 1963 р. Організації африканської єдності [22, c. 18-19].

На фоні стану глибокої депресії загальноафриканської об’єднувальної ідеї в 1960-х рр., перші інтеграційні імпульси на континенті спрацьовують або в „рефлексійному режимі”, тобто в межах „звичних” адміністративно-господарських комплексів колоніальних часів, або, частково, в „кон’юнктурному”, так би мовити, режимі, з огляду на політичні та економічні рекомендації колишніх метрополій в обмін на отримання певних переваг у стосунках з державами Заходу. Проте загострення внутрішнього протиріччя між логікою торування цього напряму інтеграційних дій і спадщиною ідей панафриканізму, уособлюваного ОАЄ, як і економічна неефективність регіональних утворень за колоніальною географічною калькою, зводять на початок 1970-х рр. спробу перенацілення інтеграційних потоків Африки в русло західних розрахунків майже нанівець.

Початок другої декади незалежності можна ідентифікувати з початком другого етапу інтеграційних процесів в Африці, який охоплює 1970-ті – 1980-ті роки. В цей час об’єднувальна ініціатива на континенті знову (і на зовсім) повертається до принципів „афроцентристської доцільності” розбудови інтеграційних об’єднань та в організаційне лоно координуючих функцій ОАЄ. Завдяки конструктивному переосмисленню досвіду перших регіональних формувань та за умов всебічної підтримки з боку ОАЄ пошуку продуктивної інтеграційної парадигми, політичні еліти африканських країн поступово залучаються до реформування самого процесу консолідації зусиль держав континенту та переходять до побудови регіональних інтеграційних об’єднань нового типу, започаткованих на господарському фундаменті. Власне, завдяки „новому інтеграційному мисленню” в 1970-х рр. й була відкрита магістральна дорога регіональної та континентальної інтеграційної розбудови – вздовж всього ХХ ст. і в майбутнє ХХІ ст. Вже на кінець другої декади незалежності в Африці не тільки діяли 18 регіональних інтеграційних угрупувань різного ґатунку, але й була розроблена та прийнята у 1980 р. на рівні ОАЄ перша загальноконтинентальна програма економічного піднесення, відома як „Лагоський план дій”. У цей період в Африці остаточно встановлюється стале системне узгодження та взаємодоповнення континентальної та регіональних африканських організацій, оздоровлюються загальні підходи до подальшого розвитку інтеграційних процесів. У числі позитивних наслідків зазначеного „збалансування та оздоровлення” слід особливо відзначити такі своєчасно нейтралізовані перспективи згубного розвитку інтеграційних тенденцій як розкол континенту на конкуруючі регіональні економічні угруповання чи ворогуючі політичні блоки за ознакою самозарахування державних режимів до версій „соціалістичної” чи „капіталістичної” орієнтації. А справжнім апогеєм ідеї єдності африканських народів стала, в 1970-х рр., ґрунтовна спроба лідерів африканських країн відновити роль і місце панафриканізму в процесі континентальної інтеграції. Проведення з цією метою в червні 1974 р. шостого Панафриканського конгресу, розробка в 1976 р. Культурної хартії ОАЄ, створення в 1980 р. Культурного міжафриканського фонду та мережі інших культурологічних установ – тому яскраве свідчення.

Період 1980-х років визначений в хроніках африканського розвитку як „втрачене десятиліття”. Масштабним інтеграційним накресленням другої декади незалежності Африки не довелося втілитись у повноцінні звершення. Потенціал творчого пошуку африканських народів, їх потяг до швидкого і всебічного об’єднання був підірваний нашаруванням несприятливих тенденцій еволюції світової економіки на процес економічного піднесення слабких і нестабільних господарських комплексів континенту [20, c. 78-79].

Отже, з 1980-х рр. і донині розвиток африканських країн переходить в новий „історичний режим” — винурюючого і запеклого, континентального спротиву зростанню зовнішньої залежності, локомотивом якого виступає саме інтеграція. У форматі цих змагань відчайдушні спроби африканських країн до запровадження загальноконтинентальних розбудовчих програм виходу з кризи, піднесення промисловості Африки, переходу континенту на самопідтримуваний розвиток, ініціативи стосовно зменшення боргового ярма чи проекти континентальної економічної інтеграції на кшталт узгодженого в 1991 р. плану розбудови Африканського економічного співтовариства нейтралізуються зовнішніми імперативами поглиблення ринкових реформ чи вимогами демократизації політичних систем африканських країн. Соціально-економічна ситуація на континенті в 1980-1990-х рр. продовжує погіршуватись, а зусилля африканців щодо розбудови власного культурного всесвіту, аж до другої половини 1990-х рр. – блокуватись.

За таких умов в Африці спостерігається явище, котре вже відбувалось в різні часи в темних зонах історії інших народів: починають спрацьовувати глибинні пружини цивілізаційного самозахисту, виштовхуючи на поверхню соціальної дії все найкраще, найефективніше, найжиттєздатніше.

Як і в епоху апогею антиколоніальної боротьби, в африканського політичного істеблішменту змінюється філософія усвідомлення небезпеки, з тією різницею, що за нових екстремальних обставин вона, крім спроби організації продуктивної зовнішньої протидії, починає спрямовувати активність на подолання вад та вдосконалення „внутрішнього простору”.

З середини 1990-х рр. відбувається остаточний поворот африканських правлячих еліт до розробки автохтонних соціокультурних концепцій суспільного розвитку та пошуку можливостей їх коректного поєднання з процесами економічного піднесення. На порядок денний знову висувається завдання відродження панафриканістської ідеології як мобілізуючої сили африканських народів та засобу рішучого подолання етнічних мікронаціоналізмів. Афроцентристські тенденції знову перетворюються в головний напрям політичного згуртування найдинамічніших фракцій владних центрів африканських спільнот. Панафриканізм трансформується в офіційну ідеологію Південно-Африканської Республіки, а його ключові ідеї використовуються в діяльності провідних регіональних економічних об’єднань – Спільного ринку для Східної і Південної Африки, Співтовариства розвитку Півдня Африки, Економічного та валютного союзу країн Західної Африки та інших. Сприяння африканському ренесансу визначається метою створеного в 2001 р. Африканського союзу, діяльність якого підпорядковується поєднанню завдань економічного прогресу з потребою реабілітації та затвердження загальноконтинентального комплексу ідей і цінностей [18, c. 117-118].

Нарешті, стрижнем композиції африканського відродження стає трансформація в 2001 р. Організації африканської єдності в Африканський союз, викликана усвідомленням африканськими політичними лідерами неможливості забезпечення реалізації ефективної стратегії розвитку континенту за умов старих підходів, на основі тлумачення спільності зусиль в межах координації дій розрізненої сукупності державних одиниць, на базі винятковості значення економічних пріоритетів. Перспектива позитивних зрушень у справі задоволення нагальних потреб африканських народів починає пов’язуватися державними діячами Африки з комплексними підходами, за якими регіональна і континентальна інтеграція розглядаються у взаємозв’язку з реальним потенціалом розвитку африканських країн, а розбудова соціокультурного виміру континентальних спільнот стає невід’ємною складовою інтеграційних процесів.

Спотворення політичних, економічних та інших зв’язків в суспільстві веде до тотальної маргіналізації африканських спільнот, і це створює сприятливі умови для дезорієнтації індивідів та легкого їх потрапляння в тенета різного роду антисистемннх утворень. М.Маршалл відзначає, що доля маргіналів, біженців та насильницькі переміщених осіб, дуже мало турбує місцевих політиків, коли ведуться переговори про мир чи розподіл матеріальних благ, ще менше долею маргіналів опікуються військові керівники та захопивши владу кримінальні елементи [12,с.405].

Тіньова економіка та всеохоплююча корупція призвели до послаблення та розвалу політичних структур в деяких африканських державах, та стало нагадувати явище, яке дослідники К.Янг та Т.Тернер назвати «патологією державного розкладення». В даному  випадку керівники держав та урядів не розглядають поступальний соціально-економічний розвиток, як ключове завдання державної машини. Регулювальна роль «підозрілих адвокатів», на думку дослідника Р.Сендбрука. пересувається до неформального сектору і в такі галузі тіньового господарства, як контрабанда, яскравим прикладом цього слугує діяльність загиблого президента Гвінеї-Бісау Перейри, який фактично перетворив свою країну у пункт перевалки наркотичної сировини з регіону Латинської Америки до Європи [11, с.52].

В підсумку, замість зруйнованих сфер регулювання — держави, економіки, культури у всіх сферах в тій чи іншій мірі відбувається формування хаосу та кримінальних спільнот. Крайнім випадком виступають також шизофренічні спроби окремих керівників держав Африки нарощувати контроль над дезорганізованим простором, що ще більше сприяє руйнуванню державного механізму та прияє зростанню прошарку елементів, які причетні до нелегітимних структур управління, зокрема мафії [6,с. 24].

Висновки

Таким чином, підсумовуючи викладений матеріал варто узагальнити їх в наступних висновках. По-перше, основні причини регіональної нестабільності в Африці лежать в площині конфліктного розвитку держав континенту. Дане явище зумовлено комплексним поєднанням чинників внутрішнього та зовнішнього характеру, які справляють дестабілізуючий ефект на систему регіональної безпеки, яка знаходиться в стані формування.

По-друге, найбільшою загрозою безпеці держав Африки продовжують лишатися збройні конфлікти, які тягнуть за собою зростання організованої злочинності, розвиток тіньової економіки та корупції, поглиблення соціально-гуманітарної кризи. По-третє, можна стверджувати, що збройні конфлікти блокують створення на африканському просторі рівномірної архітектури безпеки, натомість на сучасному етапі Африка являє собою конгломерат зон з різними рівнями безпеки. Образно це можна представити у вигляді зшитих між собою клаптиків тканин різних за розміром, типом, фактурі та товщиною, що робить фінальний виріб непридатним для використання. Саме питання подолання гетерогенності, підбір оптимальної моделі організації безпекового простору для сучасної Африки, а також пошук виходу з тенет кризового розвитку є проблемами, які ще потребують свого наукового розв’язання в майбутньому.

Останні десятиліття засвідчують зменшення кількості війн на Африканському  континенті, оскільки пік мілітаризації африканських держав прийшовся на 1980-ті рр. з початку 90-х по 2004 рік число війн в Африці скоротилося приблизно в два рази, а в більш широкий період 1990-2007 рр. загалом у три рази: з 16 масштабних війн до 5-х, що обумовлене як прагнення більшості держав Африки до безпечного існування, так і зростанням уваги міжнародної спільноти до Чорного континенту.

Незважаючи на досить хороші перспективи перед країнами АС, існує цілий ряд економічних та політичних проблем, вирішення яких вимагає досить значних ресурсів, а також проведення глибоких структурних реформ у вітчизняних економіках, урегулювання досить актуальних локальних конфліктів у різних регіонах Африки. Проте, незважаючи на всі виклики, хочеться вірити у світле майбутнє цього економічного угруповання та покращення економічної і політичної ситуації на Африканському континенті.

Отже, складна економічна й політична ситуація, яка виникла у процесі деколонізації, вимагала об’єднання зусиль усіх країн Африки для їхнього вирішення. З цією метою у 1963 р. було створено ОАЄ, до якої увійшли більшість країн континенту, проте головним недоліком у діяльності цієї організації було намагання вирішити проблеми усіх країн у цілому, а не в окремих ситуаціях. На зміну ОАЄ прийшов АС, програма якого містила більш диверсифіковані шляхи з вирішення африканських проблем. Проте досить багато ідей, які поставив перед собою Африканський Союз, є майже нездійсненними. Це насамперед створення Об’єднаних Штатів Африки зі спільними інститутами державності, єдиного економічного союзу зі спільною валютою “афро”, а також єдиної армії. Та й сам термін здійснення реформ (2023 р.) є практично недосяжним з огляду на ті політичні та економічні проблеми, що існують у країнах регіону.

Список використаної літератури

1. Андрущенко С. В. Особливості інтеграційних процесів у Африці // Вісн. міжнар. відносин КНУ ім. Т. Шевченка.– К., 2005.– С 14–20.
2. Африканский Союз // www.krugosvet.ru/african-union
3. Бисвис А. Африка: стремление к востановлению в ХХІ веке // Азия и Африка сегодня.– 2004.– № 1.–С. 50–57.
4. Галалюк, Н. Країни Африки / Наталія Галалюк (Введено зміст) // Краєзнавство. Географія. Туризм. — 2006. — № 10-11. — С. 14-20
5. Кораблев Ю. Образование Африканского Союза // Азия и Африка сегодня.– 2001.– № 8.– С. 13–14.
6. Мельянцев В. Субсахарская Африка: некоторые успехи и очевидные трудности развития / В. Мельянцев // Азия и Африка сегодня. — 2008. — № 11. — С. 24-27
7. Міжнародні організації: Навч. посіб. / За ред. О. С. Кучика.– К.: Знання, 2005.– 498 с.
8. Морозенская Е. Глобализация теневой экономики и Африка [Текст] / Е.Морозенская // Азия и Африка сегодня. — 2002. — № 2. —  С. 40-42
9. Морозенская Е. Глобализация теневой економики и Африка [Текст] / Е.Морозенская // Азия и Африка сегодня. — 2002. — № 1 . — С. 2-7
10. Организация Африканского Единства (ОАЕ) – Африканский Союз (АС) // Внешне экономические связи.– 2005.– № 4. С. 28–29.
11. Павлом А. М. Африка в международной торговле в свете современных экономических тенденций // Внешнеэконом. бюл.– 2004.– № 6. С. 45–52.
12. Потемкин Ю. В. Африканский Союз: эвентуальна реальность или пустые хлопоты ? // Восток.– 2003.– № 5.– С. 96–109.
13. Сидоров В. ЮАР на мировом рынке [Текст] / В. Сидоров // Азия и Африка сегодня. — 2011. — № 9. — С. 62-67
14. Усов В. Африканский Союз: год спустя // Азия и Африка сегодня.– 2004.– № 1.– С. 46–49.
15. Фитуни Л. Л. Место Африки в посткризисной мировой экономике // Азия и Африка сегодня. — 2011. — № 1. — С. 15-20 ; Азия и Африка сегодня. — 2011. — № 2. — С. 8-11
16. Юрченко Е.А. Интеграционные процеси в условиях глобализации // Азия и Африка сегодня. – 2005. — №9. – С. 7.
17. Юрченко К.О. Африканський Союз – новий етап процесів інтеграції країн Африканського континенту // Міжнародна інтеграція та інформаційне суспільство. Матеріали наукової конференції. НДІ міжнародних відносин НАУ, ІСЕМВ НАНУ. м. Київ, 20 жовтня 2005 – С.147-150.
18. Юрченко К.О. Африканський союз: історичні передумови створення, цілі, досягнення, тенденції розвитку// Дослідження світової політики: Збірник наукових праць. – 2006. – Випуск 34. – С.113-128.
19. Юрченко К.О. Глобальні процеси сучасності як фактор трансформації загальноафриканської системи держав // Глобальні пріоритети розвитку в регіональних і національних інтерпретаціях країн Азії і Африки: перспективи та умови консенсусу. Матеріали наукової конференції. ІСЕМВ НАНУ, м. Київ, 10-11 жовтня 2004 р. – С. 49-53.
20. Юрченко К.О. Економічна інтеграція в Африці: ретроспективний аналіз // Дослідження світової політики: Збірник наукових праць. – 2005. – Випуск 30. – С.74-98.
21. Юрченко К.О. Інтеграційні процеси в Африці та Південно-Східній Азії: специфіка розвитку // Відносини між В’єтнамом та Україною: досягнення та перспективи. Матеріали наукової конференції. Національний авіаційний університет, ІСЕМВ НАНУ, м. Київ, 8 листопада 2006. – С. 129-131.
22. Юрченко К.О. Трансафриканська інтеграція: етапи еволюції // Дослідження світової політики: Збірник наукових праць. – 2004. – Випуск 26. – С.16-40.