ВСТУП

РОЗДІЛ I ОХОРОНА ПРАВ НА ПРОМИСЛОВІ ЗРАЗКИ ЯК ОБЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

1.1. Історичні періоди розвитку інституту охорони прав на промислові зразки

1.2. Поняття та ознаки охорони прав на промислові зразки як об’єкту адміністративно-правового регулювання

1.3. Зарубіжний досвід охорони прав на промислові зразки

Висновки до розділу I

РОЗДІЛ II ЕЛЕМЕНТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАВ НА ПРОМИСЛОВІ ЗРАЗКИ

2.1. Поняття, мета, завдання, функції та принципи адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки

2.2 Суб’єкти адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки в Україні та особливості їх діяльності

2.3. Форми та методи адміністративно-правового регулювання правовідносин у сфері охорони прав на промислові зразки

Висновки до розділу II

РОЗДІЛ III. НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАВ НА ПРОМИСЛОВІ ЗРАЗКИ

3.1. Удосконалення механізму адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки

3.2. Юридична відповідальність за порушення прав на промислові зразки

3.3. Гармонізація вітчизняного законодавства у сфері охорони прав на промислові зразки із законодавством Європейського Союзу

Висновки до розділу III

ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.

Досягнення високого економічного і соціального рівня та підвищення добробуту різних верств суспільства потребує розвиненої та добре налагодженої системи правового забезпечення охорони інтелектуальної власності, що підтримує і зберігає державний потенціал у зазначеній сфері та сприяє залученню інвестицій, стабілізації економіки, тільки в таких умовах, в яких вітчизняні і зарубіжні інвестори можуть бути впевнені в тому, що їх права інтелектуальної власності будуть охоронятися. Створення у державі сучасної, міжнародно визнаної системи охорони інтелектуальної власності є необхідним елементом зрілої державності. Наявність саме такої системи має велике значення для України – держави зі значним науково-технічним та інтелектуальним потенціалом.

З прийняттям у 1993 році Закону України „Про охорону прав на промислові зразки” розпочався процес розробки та удосконалення нормативно-правової основи у сфері охорони прав на промислові зразки, проте теоретичні розробки в галузі охорони прав на промислові зразки з часу прийняття зазначеного Закону не торкнулися сфери охорони і захисту прав на промислові зразки адміністративно-правовими нормами, тому що положення цього Закону не повною мірою відповідають реаліям практики. Вирішення проблем щодо вдосконалення законодавства саме у галузі охорони прав на промислові зразки є сьогодні досить актуальним.

Упродовж 2000–2007 р.р. до Державного департаменту інтелектуальної власності надійшло понад 228 тис. заявок на об’єкти права промислової власності, з них більше 12 тис. – на промислові зразки, що свідчить про зацікавленість з боку суб`єктів господарювання у захисті вказаних прав і необхідність формування механізму адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки в Україні.

Фундаментальною основою для даного наукового дослідження стали праці таких вчених-адміністративістів: В.Б.Авер’янова, М.І.Ануфрієва, О.М.Бандурки, А.І.Берлача, Ю.П.Битяка, В.Т.Білоуса, І.П.Голосніченка, Е.Ф.Демського, Є.В.Додіна, С.В.Ківалова, В.В.Коваленка, Л.В.Коваля, Т.О.Коломоєць, В.К.Колпакова, А.Т.Комзюка, В.Т.Комзюка, В.В.Конопльова, О.В.Кузьменко, С.В.Лихачова, Н.Р.Нижник, О.І.Остапенка, Д.В.Приймаченко, О.П.Рябченко, В.К.Шкарупи, Х.П.Ярмакі та інших. Окремі питання щодо проблематики вказаного дослідження відображено у працях вчених-цивілістів, зокрема: В.Є.Макоди, О.А.Підопригори, О.О.Підопригори, Н.О.Халаїм та інших. При написанні дисертації були використані наукові розробки таких відомих російських фахівців: О.Л.Алексєєвої, Е.П.Гаврилова, В.А.Селякова та інших. Разом з тим безпосередньо комплексне дослідження особливостей адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, що складаються у сфері охорони прав на промислові зразки, до цього часу не проводилося. Недостатня теоретична розробленість зазначених питань і нагальна потреба в дослідженні викликані розвитком правотворчої діяльності у сфері адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки та невпорядкованістю процесу правозастосування. Саме тому вивчення механізму адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразкикрізь призму реалій сьогодення видається актуальним, необхідним і своєчасним.

Нормативною основою наукової роботи стали Конституція України, міжнародно-правові акти, закони України, акти Президента та Кабінету Міністрів України, а також відомчі нормативно-правові акти‚ норми яких регулюють відносини у сфері охорони прав на промислові зразки, а також законодавство деяких зарубіжних держав, досвід яких щодо правового забезпечення набуття, здійснення та захисту прав можна використати в Україні. Інформаційну та емпіричну основу дослідження становлять також статистичні матеріали, які характеризують діяльність суб’єктів адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки, зокрема Державного департаменту інтелектуальної власності, узагальнення їх практичної діяльності, політико-правова публіцистика, довідкові видання, а також власний досвід у сфері охорони прав на промислові зразки.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідницької роботи кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна” на тему: “Адміністративно-правове регулювання суспільних відносин” (номер державної реєстрації 0107U008696).

Мета і завдання дослідження.Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України та узагальнень практики його реалізації визначити особливості механізму адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки, визначити адміністративно-правові засади діяльності державних органів щодо охорони прав на промислові зразки, специфіку форм і методів їх адміністративно-правового регулювання, розробити рекомендації щодо удосконалення адміністративно-правового регулювання у зазначеній сфері.

Відповідно до поставленої мети сформульовано такі завдання:

– з'ясувати теоретико-правові основи становлення та розвитку інституту охорони прав на промислові зразки;

– визначити ознаки охорони прав на промислові зразки як об’єкта адміністративно-правового регулювання,а також окреслити його структурні елементи;

– узагальнити зарубіжний досвід охорони прав на промислові зразки та визначити передумови для його запозичення в Україні;

– здійснити системний аналіз та дослідити особливості адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки, його поняття, завдання, функції, принципи, форми та методи;

– дослідити повноваження суб’єктів адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки;

– проаналізувати законодавство щодо юридичної відповідальності за порушення прав на промислові зразки та запропонувати заходи щодо удосконалення захисту зазначених прав;

– розробити пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки.

Об’єктом дослідженняє суспільні відносини, які виникають у сфері адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки в Україні.

Предметом дослідженняє правові норми, які регламентують механізм адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки.

Методи дослідження.Методологічну основу дисертації становлять як загальнонаукові методи пізнання об’єктивної дійсності, що базуються на діалектичному підході до об’єкта, який досліджується, так і окремі методи наукового пізнання. Зокрема, логічний метод використано під час дослідження нормативних актів, аналітичних матеріалів, погляди вчених на окремі питання, які є предметом дослідження (розділи 1, 2, 3). Історичний метод застосовувався під час аналізу історії інституту правової охорони прав на промислові зразки (підрозділ 1.1). Порівняльно-правовий метод використано під час дослідження проблемних питань розмежування компетенції різних суб’єктів, задіяних у сфері охорони прав на промислові зразки, з’ясування елементів адміністративно-правового регулювання, а також зарубіжного досвіду адміністративно-правового регулювання у названій сфері (підрозділи 1.3, 2.1-2.3, 3.1-3.2). За допомогою системного та функціонального методу було здійснено аналіз структури єдиної державної системи охорони прав на промислові зразки (підрозділи 2.1-2.3,3.1-3.2). Метод документального аналізу застосовано для виявлення результатів діяльності державних та недержавних суб’єктів з охорони прав на промислові зразки (підрозділ 2.2). Вимоги формальної логіки щодо послідовності, визначеності, несуперечності і обґрунтованості суджень дотримувалися при формулюванні висновків і пропозицій відповідно до мети дослідження. Застосування методів моделювання, аналізу та синтезу дозволили сформулювати пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства.

Наукова новизна одержаних результатівполягає у тому, що дисертація є одним із перших в Україні комплексним дослідженням адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки, в результаті якого автором запропоновано теоретично та практично значущі наукові концептуальні положення, а саме:

вперше:

– дано авторське визначення поняття “адміністративно-правове регулювання охорони прав на промислові зразки ”;

– сформульовано загальні та спеціальні принципи адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки, на підставі чого автором визначено та аргументовано спеціальні принципи: цілеспрямованості, ефективності, соціальної спрямованості, комплексності, контрольованості;

– обґрунтовано і запропоновано класифікацію функцій адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки, що вміщує загальні (прогнозування, планування, організацію, регулювання, координацію, реєстрацію, контроль) та об’єктові (інформаційне забезпечення, об’єктивності, створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств) функції;

– розроблено пропозиції щодо внесення змін та доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення; законів України “Про охорону прав на промислові зразки”, “Про авторське право та суміжні права”, “Про захист від недобросовісної конкуренції”, норми яких регламентують охорону прав на промислові зразки;

удосконалено:

– понятійно-категорійний апарат у сфері охорони прав на промислові зразки, зокрема, уточнено поняття “права на промисловий зразок”;

– теоретичні положення щодо методів і форм адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки;

– механізм адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки;

набули подальшого розвитку:

– визначення співвідношення категорій “охорона прав на промисловий зразок” та “захист прав на промисловий зразок”;

– дослідження системи органів, уповноважених здійснювати адміністративно-правове регулювання охорони прав на промислові зразки.

Практичне значення одержаних результатівполягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:

– у науково-дослідній сфері– положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності;

– у правотворчій сфері– у результаті дослідження сформульовано ряд пропозицій щодо внесення змін і доповнень до чинного законодавства, зокрема Кодексу України про адміністративні правопорушення, законів України “Проохорону прав на промислові зразки в Україні”, “Про авторське право і суміжні права”, “Про захист від недобросовісної конкуренції” (акт про впровадження від 15 травня 2008 р.);

– у сфері правозастосування– запропоновані автором рекомендації дозволять покращити практичну діяльність суб’єктів адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки(довідка від 24 квітня 2008 року);

– у навчальному процесі– матеріали дисертації доцільно використовувати при викладанні відповідних тем навчальних дисциплін “Адміністративне право”, “Державне управління у сфері економіки”, “Міжнародне інформаційне право” (акт про впровадження від 17 квітня 2008 р.) .

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним завершеним науковим дослідженням, усі сформульовані в ньому положення та висновки обґрунтовані автором на підставі особистих теоретичних та практичних досліджень.

Апробація результатів дисертації.Матеріали дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права Університету “Україна”, основні положення та висновки дисертації були оприлюднені на наукових та науково-практичних конференціях, у тому числі міжнародних: VІ Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами” (м.Київ, 23–24 листопада 2005 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Розвиток господарсько-правового забезпечення сучасної економіки” (м.Донецьк, 27 жовтня 2006 р.); VІІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми навчання та виховання людей в інтегрованому освітньому суспільстві” (м. Київ, 21–22 листопада 2007 р.); Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених “Захист прав людини на сучасному етапі” ( м. Київ, 7 грудня 2007 р.); Всеукраїнській конференції з адміністративного права “Адміністративне право та процес очима молодих вчених” (м. Запоріжжя, 28–29 лютого 2008 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні питання державотворення в Україні” (м.Київ, 24–25 квітня 2008 р.); VМіжнародній науково-практичній конференції “Актуальні питання реформування правової системи України” (м. Луцьк, 30–31 травня 2008р.).

Публікації.Основні положення та результати наукового дослідження викладено у дев’яти наукових статтях (чотири з яких опубліковано у журналах, що входять до переліку наукових фахових видань, затверджених ВАК України), і тезах доповідей на наукових та науково-практичних конференціях.

Структура дисертаціїобумовлена метою та логікою дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які містять 9 підрозділів, висновків, додатків (7 сторінок) та списку використаних джерел (290 найменувань на 25сторінках). Загальний обсяг дисертації становить 216 сторінок.

РОЗДІЛ І.

ОХОРОНА ПРАВ НА ПРОМИСЛОВІ ЗРАЗКИ ЯК ОБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

1. Історичні періоди розвитку інституту охорони прав на промислові зразки

Естетична привабливість товару є одним з тих чинників, які впливають на рішення споживача надати перевагу одному виробу перед іншим. Особливо це стає помітним в тих випадках, коли асортимент товарів, що виконують однакову функцію, розташований близько один від одного. У цьому випадку, коли технічні характеристики різних продуктів, що пропонуються різними виробниками, є порівняно однаковими, зорова привабливість, звичайно із врахуванням ціни, буде визначати вибір споживача. Правова охорона промислових зразків виконує, таким чином, важливу функцію охорони однієї з розпізнавальних властивостей, завдяки яким виробники досягають успіху на ринку. При цьому, винагороджуючи розробника за працю, яка призвела до виготовлення промислового зразка, правова охорона є стимулом до вкладання коштів, що сприяють поліпшенню зовнішнього виду товарів. Саме сприятливі умови правової охорони об’єктів інтелектуальної власності, в тому числі і промислових зразків, сприяють підвищенню виробництва. Зважаючи на вищевикладене є доцільним проведення історичного аналізу нормативно-правових актів щодо охорони прав на промислові зразки.

Історично поява правової охорони промислових зразків тісно пов’язана із зростанням індустріалізації і технології масового виробництва. У Сполученому Королівстві першим законом, що надавав правову охорону промисловим зразкам, був Закон 1787 року про нанесення рисунку і набивку лляних, бавовняних, міткалевих і муслінових тканин, який надавав правову охорону на період двох місяців „будь-якій особі, яка винайде, нанесе рисунок і набив тканину або буде змушена винайти, нанести рисунок і набивати тканину і стане власником будь-якого нового і оригінального зразка або зразків для набивання лляних, бавовняних, вовняних, міткалевих і муслінових тканин”. Тим самим були визнані внесок і значення промислового зразка для розвитку текстильної промисловості.

Дію цього першого закону, що зачіпає невелику галузь промисловості, невдовзі було поширено Законом 1798 року про авторське право на твори скульптури, який надавав правову охорону новим моделям, копіям або відливкам „людських і тваринних фігур”. Важливість галузей промисловості з виготовлення керамічних і фаянсових виробів, а також важлива роль промислових зразків у цих галузях промисловості були визнані завдяки додатковому поширенню правової охорони відповідно до Закону 1840 року на нові моделі, копії або відливки „будь-якого об’єкту, що предметом винаходу в скульптурі”.

Відзначимо, що еволюція правової охорони промислових зразків у Франції була аналогічною Англії. Закон про охорону літературної і художньої власності 1793 року застосовувався в деяких випадках до правової охорони промислових зразків. Зокрема, розвиток текстильної промисловості невдовзі привів до прийняття в 1806 році спеціального закону, що відносився до промислових зразків. Закон від 18 березня 1806 року засновував спеціальну раду у Ліоні, що відповідала за одержання депозитів промислових зразків і за врегулювання спорів між промисловцями щодо зразків. Призначена спочатку для галузей промисловості в Ліоні, зокрема тих, що виробляли шовк, система депонування і врегулювання спеціальною радою була поширена на інші міста і через посередництво судового тлумачення на площинні і об`ємні зразки в усіх сферах промислової діяльності [1, с. 207].

Розглянувши початок правової охорони промислового дизайну в Англії та Франції, розглянемо законодавство яке безпосередньо діяло на території сучасної України.

Витоки охорони промислового зразка можна знайти в указі Олександра I„О поощрении учинивших изобретения и открытия к усовершенствованию земледелия, торговли и промыслов”, якій був підписаний 7 серпня 1801 року. В указі згадуються, „винаходи, які відносяться до сфери художест”, так само, як зазначені пізніше Олександром Iу маніфесті "Про привілеї на різні винаходи і відкриття в мистецтвах і ремеслах" (17 липня 1812 р) „винаходи в художествах”і в Положенні про привілеї від 22 листопада 1833 року „винаходи у мистецтвах”, стали праобразом моделей і рисунків, охорона яких була введена 11 липня 1864р.[2, с.45].

Варто наголосити, що після 1917 року всі законодавчі акти Російської Імперії були скасовані, відтаквиник правовий вакуум в області охорони результатів художньої творчості в промисловості.

Не зупиняючи увагу на історичні події 1918-1919 рр. в Україні, розглянемо факти які безпосередньо відносяться до теми нашого дослідження. 2-3 травня 1918 року в Україні гетьман П. Скоропадський сформував Раду Міністрів Української держави. До складу гетьманського Кабінету Міністрів увійшло 15 міністерств, у тому числі й Міністерство торгу і промисловості. Міністерства та часів Гетьманату поділялися на департаменти. Як свідчать архівні документи, у Міністерстві торгу і промисловості Української Держави справами винахідництва та охороною промислової власності займався Департамент фабрично-заводський, при якому діяв відділ винаходів „завідує справами по виданню патентів на винаходи, регіструє товарні знаки, фабричні рисунки і зразки” Для проведення експертизи, „котра має відношення до видачі патентів і реєстрації товарних знаків, фабричних рисунків і зразків” при відділі було утворено Експертний комітет.

Зауважимо, що особи, які бажали отримати охоронний документ на винахід, товарний знак чи фабричний зразок, повинні були написати заяву за встановленим зразком. До заяви потрібно було додати квиток Державної скарбниці про сплату „на депозит відділу винаходів за привілею” 30 карбованців, два примірники опису винаходу та два малюнки.

Незважаючи на буремні роки, пересічні громадяни були налаштовані на мирне життя і пристосовувались до тих побутових реалій, в які потрапили в результаті подій 1914-1918 рр. Ця тенденція спостерігається і у справах щодо оформлення свідоцтв на фабричні зразки – сурогати чаю, тютюнові вироби, махорку, ваксу [3, с. 14].

Нормативно-правові акти і законопроекти які з’явились за 1917-1919 рр. мали на меті тимчасово адаптувати до реалій часу законодавство Російської імперії. На думку історика А.М. Ферчук немає підстав для ствердження, що в цей період в Україні були закладені основи національного законодавства з охорони промислової власності.

Потребує оцінки з точки зору сучасних підходів до проблем також законодавство колишнього СРСР щодо промислових зразків, яке пройшло тривалий і досить складний шлях свого розвитку, який увінчався певними результатами. Не можна стверджувати, що зазначені результати були лише негативні, навпаки – на здобутках законодавства про промислові зразки колишнього СРСР, досягнення правової науки у цій сфері формується правова система охорони промислових зразків сучасної України. Саме це обумовлюється необхідністю короткого аналізу розвитку законодавства про промислові зразки колишнього СРСР [4, с. 19].

Відмітимо, що першим нормативним актом Радянської держави, у якому згадувалося про охорону промислових зразків, була Загальна інструкція комітетупо справах винахідників до Декрету 1919 р. "Положення про винаходи".Стаття 17 цієї інструкції встановлювала, що моделі як найпростіші винаходи, що відрізняються головним чином зовнішньою формою, а також пропозиції, відмітні ознаки яких не можуть бути визначені в особливій формулі, реєструються Комітетом явочним порядком, тобто без експертизи представлених описів, малюнків і зразків. Однак у Правилах про заявки на винаходи й удосконалення було визначено, що "моделі не реєструються, якщо вони свідомо для Комітету не нові".Відповідно до зазначеної інструкції відмовлення у визнанні пропозиції винаходом не позбавляв права реєструвати пропозиція як модель.Заявникам видавалися свідоцтва на моделі [5]. Цікаво зазначити, що жодного свідоцтва по цьому декреті видано не було.

Продовжуючи огляд законодавства, звернемо увагу, що з переходом до НЕПупостановою ВЦВК від 22 травня 1922 р. „Про основні приватні і майнові права, які визнаються РРФСР, охороняються її законом і захищаються судами” було передбачено надання громадянам майнових прав на винаходи, промислові моделі і малюнки в межах встановлених особливим законом [6, с. 65-66].

Вивчивши Звід Законів СРСР № 9 від 1924 року пропонуємо до розгляду таку хронологію законодавства.

У 1923 р. був опублікований для обговорення проект закону про промислові зразки (власне кажучи, перший законодавчий акт Радянської держави про охорону промислових зразків), а 12 вересня 1924 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову "Про промислові зразки (малюнки і моделі)".За законодавством 1924 р. як промислові зразки охоронялися:

— нові за видом чи формою художньо-промислові малюнки, призначені для відтворення у відповідних виробах;

— нові за видом, за формою, по пристрою чи розташуванню частин моделі, призначені для промисловості, кустарного виробництва, торгівлі, ремесла, домашнього побуту і взагалі для всякої роботи [7].

Безперечно, що такої нормативної вимоги щодо промислових зразків звичайно було замало, та й економічний стан країни не спонукав до більш ефективної їх охорони. У країні майже не працювала промисловість. Товару було мала, їх форма не грала жодної ролі. Проте формування нової економічної політики поставило на порядок денний і питанні про необхідність правової охорони промислових зразків.

Цікавим є той факт, що комітет зі справ винаходів і відкриттів (далі Комітет) не реєстрував як промислові зразки такі об'єкти, як стаціонарне спорудження, будинок, плавильну піч, а також типографські шрифти й інші об'єкти, призначені для добутків печатки.

Таким чином, зазначена постанова не розмежовувала два різних об’єкта інтелектуальної власності – корисні моделі і промислові зразки, що не сприяло підвищенню ефективності правової охорони цих об’єктів.

Цікаво, що за період дії законодавства по промислових зразках з 1924 по 1936 рік у Радянському Союзі було зареєстровано близько 6400 промислових зразків, але Постановою № 60/946 ЦВК і СНК СРСР від 27 травня 1936 р. скасовувалася постанова 1924 р. про промислові зразки [8, с.35]. Раніше видані свідоцтва утратили свою силу.

Наведене дає підстави стверджувати, що у двадцяті роки XXсторіччя досить стабільно зберігалась ідея спільності конструктивної і технічної засад для промислових зразків і винаходів. Разом з тим в межах такої єдності проглядається і розуміння промислових зразків як об’єкта в якому поєднані елементи техніки і мистецтва, що безперечно, було кроком вперед у вдосконаленні правової бази в сфері охорони промислових зразків.

Варто наголосити, що до 1965 р. промислові зразки на території Радянського Союзу охоронялися тільки нормами авторського права. І лише через майже тридцять років постановою Ради Міністрів СРСР № 535 від 9 червня 1965 р. [9] знову вводиться державна реєстрація і правова охорона промислових зразків, при цьому організація цієї роботи в країні покладається на Комітет. Дана постанова забезпечувала вирішення суперечок про авторство на промислові зразки в судовому порядку відповідно до діючого законодавства, затверджувало Положення про промислових зразках, а також передбачало розробку і прийняття Інструкції про винагороду за промислові зразки. Цікаво, що за радянським законодавством до промислового зразка висувалась вимога локальної новизни в межах країни.Популярність промислового зразка за кордоном не спростовувала його новизни. Визначення "художнє рішення виробу" було вузькопрофесійним і застосовувалося в області технічної естетики й архітектури для позначення створеного автором оригінального матеріального об'єкта , коли хотіли підкреслити творчий підхід автора до поставленого перед ним задачі.Це ж значеннєве навантаження вираження "художнє рішення виробу" несе в законодавстві про промислові зразки. Воно означає, що як промисловий зразок охороняється не матеріальний предмет як такий (верстат, годинник, стілець), а доробок творчої праці, тобто розробка, що змальовує, який зовнішній вигляд повинний мати кінцевий виріб (верстат, годинник, стілець), і за назвою адекватне промисловому зразку.

Тоді як, єдність технічних і естетичних якостей виробу має на увазі діалектична єдність рис зовнішнього вигляду виробу, у якому художні риси є не лише прикрасою. Вони повинні бути композиційно ув'язані з технічними рисами, тобто з призначенням, утилітарною користю виробу.Художнє рішення виробу повинне відповідати його технічної сутності і ергономічним вимогам, пропонованим до виробу споживачем.

При цьому, зовнішній вид виробу, що заявляється в якості промислового зразка, повинний виконуватися промисловим способом, тобто з використанням промислової технології виготовлення виробу.Вироби кустарного виробництва й унікальні вироби не відповідають цій вимозі. Правова охорона промислових зразків будувалася в основному на зразок правової охорони винаходів (форма охорони, порядок подачі заявок, права і пільги авторів і т.д.). За законодавством про промислові зразки право на промисловий зразок підтверджував охоронний документ, виданий на основі заявки, якщо Комітет визнавав заявлене художнє рішення промисловим зразком.

Важливо наголосити, що суб'єктами права на промисловий зразок були автори, їхні спадкоємці, інші правонаступники авторів (у випадку видачі патенту) і Радянська держава (у випадку видачі свідоцтва). Авторами промислових зразків могли бути як громадяни СРСР, так і іноземці.

Відмітимо, що класифікація заявлених і зареєстрованих промислових зразків здійснювалася відповідно до Міжнародної класифікації промислових зразків (МКПО).

Досить детально проаналізував законодавство СРСР про промислові зразки 1965 року Е. П. Гаврилов [10, с. 20]. На його думку, позитивну роль для правової охорони промислових зразків зіграла Постанова Ради Міністрів СРСР від 18 жовтня 1968 року „Про поліпшення використання досягнень технічної естетики в народному господарстві [11]. Посилилась науково дослідна робота у сфері законодавства про промислові зразки. Тільки за період з 1965 по 1975 роки в журналі „Вопросы изобретательства”було опубліковано понад 60 статей з питань охорони промислових зразків, в яких здійснено грунтовний аналіз чинного законодавства про промислові зразки [4, с. 21].

За період після поновлення патентної охорони промислових зразків (1965 р.) і до прийняття нової редакції Положення про промислові зразки 1981 р. накопичувався практичний досвід по оформленню й експертизі заявок на промислові зразки, удосконалюванню її методології.Його узагальнення більш ніж за п'ятнадцятирічний період дозволило сформувати методологію експертизи заявок на якісно нову ступінь. Аналіз Положення 1981 року[12] дає підстави зробити висновок, що нормативний акт сприяв розв’язанню ряду спірних питань і удосконаленню роботи в галузі охорони прав на промислові зразки.

Безперечно, що цьому процесу значною мірою сприяло розширення випуску товарів народного споживання в той період, зокрема, виробів культурно-побутового призначення і господарського побуту, а також багатьох видів промислової продукції. У процесі виробництва технічно складного побутового і промислового устаткування все більша увага приділялася поліпшенню його естетичних властивостей, що стали універсальним показником якості.Таким чином, у результаті створювалися передумови для прискореного розвитку виробництва технічно зроблених виробів, що відрізняються новизною функціонального призначення, поліпшеними споживчими і естетичними властивостями, підвищеною комфортністю.

Основним нормативним актом, що регулює суспільні відносини в сфері розробки, правової охорони і використання промислових зразків в Росії, був Цивільний кодекс РСФСР (у редакції Указу ПВС РСФСР від 24 лютого 1987 р.), [13] зокрема, розділ VI "Право на винахід, раціоналізаторський пропозицію і промисловий зразок".У ст. 523.1 (право на промисловий зразок) закріплювалися принципові норми, що стосуються форми охорони промислових зразків (свідчення, патент), змісту права, порядку патентування промислових зразків, створених радянськими громадянами, і передачі радянських промислових зразків за границю.

В УРСР 18 липня 1963 року був прийнятий Цивільний кодекс України , який містив статтю 517 яка після 20.05.1985 мала назву “Законодавство України про охорону прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг” [14]. Дана стаття містить перелік нормативно-правових актів, які регулюють відносини в сфері промислової власності.

Становленню національного законодавства про інтелектуальну власність сприяло прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., якою було проголошено, що Українська РСРсамостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Відповідно до цієї Декларації весь економічний і науково-технічний потенціал, створений на території Української РСР, проголошується власністю народу, матеріальною основою суверенітету Української РСРі використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб громадян Української РСР[15].

Ці положення Декларації знайшли підтвердження в Законі УРСР “Про економічну самостійність Української РСР”від 3 серпня 1990 р. [16] і в Акті проголошення незалежності України та створення самостійної держави – України від 24 серпня 1991 р. [17] завдяки цьому, були закладені підвалини створення національної правової системи, у тому числі національного законодавства про інтелектуальну власність.

У процесі становлення законодавства України про інтелектуальну власність важливу роль відіграв Закон України “Про власність“від 7 лютого 1991 р., в якому результати інтелектуальної діяльності та комерційні позначення впершее визнані об`єктами права власності, а також упершее на національному законодавчому рівні легалізований термін “інтелектуальна власність“[18].

13 грудня 1991 р. прийнято Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність“, в якому було закріплено, що результати науково-технічної діяльності є об`єктами власності творців (розробників) науково-технічної продукції, якщо інше не передбачено законом або договором (частина друга статті 26) [19].

Першим нормативним актом, який започаткував створення законодавства про інтелектуальну, зокрема промислову, власність, було затверджене Указом Президента України “Тимчасове положення про правову охорону об`єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні“від 18 вересня 1992р. Цим правовим актом закладені правові засади правової охорони результатів науково-технічної, творчої діяльності та комерційних позначень [20]. Дещо пізніше в країні були встановлені правові засади створення і використання науково-технічної інформації – законодавець визнав науково-технічну інформацію товаром і об’єктом права інтелектуальної власності[21].

Значним кроком у розвитку законодавства в сфері інтелектуальної власності стало прийняття у 1993 році пакета спеціальних законів „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”[22], „Про охорону прав на промислові зразки” [23]та „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”[24].

В умовах незалежності основу правової бази становить Цивільний кодекс України [25] таГосподарський кодекс України [26] було, які були прийняті 16 січня 2003 року та вступили в дію з 1 січня 2004.

Беручи до уваги, що Україна вступила до Світової організації торгівлі, це безпосередньо пов’язано з необхідність дотримання нашою державою Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності, прийнятої цією організацією. Для цілей вказаної Угоди термін "інтелектуальна власність" означає всі категорії інтелектуальної власності, які є предметом Угоди: сукупність об’єктів авторського права і суміжних прав, торговельні марки, географічні зазначення, промислові зразки, винаходи, компонування інтегральних мікросхем та охорона інформації, яка не підлягає розголошенню. До аналогічного висновку можна дійти, аналізуючи поняття права інтелектуальної власності, встановлене статтею 418 Цивільного кодексу України.

Отже, ми побачили що актуальність правової охорони промислового дизайну набуває в ті історичні періоди, коли активно і потужно працює виробництво товарів побутового вжитку. 

При цьому, відстежується історична тенденція до збільшення кількості нормативно-правових актів що регламентують охорону прав на промислові зразки. Помітна деталізація регулювання суспільних відносин щодо охорони прав на промислові зразки. Суб’єктний склад охорони прав на промислові зразки від двох суб’єктів (держава – власник) збільшився до п’яти (держава – власник – правонаступник – спадкоємець – роботодавець).

Вважаємо, що перелік об’єктів які можуть бути захищені патентом на промисловий зразок є невичерпним. Кожен новий законодавчий акт розширює можливість набуття правової охорони на промисловий зразок.

Використовуючи статистику патентних відомств в різні періоди часу, а саме частину надання правової охорони прав на промислові зразки можна спостерігати зростання або спад об’єму виробництва в тій чи іншій галузі економіки.

Створення правової системи охорони промислових зразків, як і надання правової охорони всім формам інтелектуальної власності, вимагає встановлення балансу інтересів. По-перше, існує необхідність у наданні дієвої і ефективної охорони, для того щоб закон міг виконувати свої функції сприяння розвитку промислового дизайну у виробництві. По-друге – існує необхідність забезпечити, щоб закон не поширював надто дію охорони за межі того, що необхідно для спонукального мотиву, необхідного для творчої діяльності, щоб внести найменшу кількість перешкод для вільного використання існуючих промислових зразків. Установлення цього балансу вимагає уважного розгляду ряду питань, з яких найбільш важливими є: а) визначення об’єкта охорони; б) права, які стосуються власника об’єкта охорони; в) строк дії таких прав; г) надання таких прав; д) процедура прийняття таких прав.

Таким чином, питання правової охорони об’єктів інтелектуальної власності на сьогодні залишається актуальним як для науково-дослідної сфери, так і для правозастосовчої діяльності. Подальшого розвитку можуть набути дослідження критеріїв охороноздатності (новизна, промислова придатність) саме в історичному аспекті.

1.2. Поняття та ознаки охорони прав на промислові зразки як об’єкту адміністративно-правового регулювання

Ступінь впливу держави та її роль у впорядкуванні та контролі у даній сфері не завжди є однаковою, і на сучасному етапі актуалізуються питання призначення, мети, завдань, функцій та принципів адміністративно-правового регулювання, основних меж його впливу, та співвідношення державного, зокрема адміністративно-правового, регулювання з державним управлінням у сфері охорони прав на промислові зразки.

Проблема визначення сутності та розмежування таких правових категорій, як „державне управління”, „державне регулювання” та „адміністративно-правове регулювання” стосовно правовідносин у сфері охорони прав на промислові зразки лежить у площині дослідження загальних категорій: „державне управління”, „державне регулювання”, „адміністративно-правове регулювання”, має важливе теоретичне та практичне значення для нашого дослідження.

У філософії дані категорії — найбільш загальні та фундаментальні поняття, які відображають істотні властивості явищ дійсності та пізнання [27, с.557]. Це, з одного боку, як зазначає І.Кант, – „родові поняття”, від яких виходять інші поняття, а з іншого – первинні та основні форми буття об’єктів пізнання [28, с.204].

В адміністративному праві такими категоріями, зокрема, є „державне управління”, „державне регулювання”, „адміністративно-правове регулювання” для визначення змісту яких опрацьовані здобутки вчених різних галузей правової науки, що досліджували і продовжують досліджувати окремі аспекти соціального явища – управління.

Першою серед названих категорій визначене державне управління. Управління досліджується багатьма науками. Економічна наука зосереджує увагу на визначеннях і характеристиці особливостей економічних аспектів управління, юриспруденція – на правових, психологія, соціологія – на соціально-психологічних. У філософії (К.Поппер, К.Ясперс) управління аналізується з позицій проявлення істотних самокеруємих властивостей суспільства. У соціології (М.Вебер, Т.Веблен, Д.Бернхем) доведено існування глибокої кореляційної залежності між станом управління і рівнем впорядкованості процесів суспільного розвитку. Фахівці з менеджменту (Г.Форд, Ф.Тейлор, Г.Емерсон, А. Файоль) розглядають управління як обов’язкову інтегруючу функцію колективної економічної діяльності. Звідси був зроблений висновок про дуалістичний характер управління: з одного боку, це – ведення спільних справ, класова функція; з іншого – концепція „ідеальної” управлінської бюрократії [29,с. 34].

У етиці, естетиці, педагогіці (Д.Карнегі, Л.Толстой, Ф.Достоєвський) стверджується, що в управлінні реалізуються моральні якості людей.

Управління вивчається з позицій історичного і політичного аспектів. Історичний аспект складається з можливості оцінити роль і місце управління у різних типах людської цивілізації (А.Дж.Тойнбі), при вирішенні різних соціальних, релігійних, національних проблем (М.Карамзін, С.Соловйов, М.Міхайловський). Політичний аспект дозволяє характеризувати можливість управління щодо розподілу цінностей та упорядковування процесів суспільного розвитку. Таки вчені та практики, як Г.Кунц, С.О’Доннел та інші, категорично наполягають на тому, що управління є, насамперед, мистецтвом і базується на науці. Досягненням теорії автоматичного регулювання, інформатики, кібернетики, економіки є висновок про те, що зміст управління зазнає змін залежно від трансформації основних концепцій суспільно-політичного життя кожної держави. У той же час, мистецтво управління містить у собі світові досягнення психології, логіки, риторики, етики, філософії, права [30, с. 15].

Загальновизнаною є думка про те, що найбільш узагальнене поняття управління наведено у кібернетиці. Воно визначається як процес упорядкування системи, приведення її відповідно до об’єктивних закономірностей, що діють у певному середовищі. Система є складною, такою, що розвивається. У ній відбуваються процеси прийому, збору, обробки, зберігання та видачі інформації. Система постає об’єктом управління, критерієм ефективності дії – відповідність закономірностям, що мають об’єктивний характер.

У сучасній економічній літературі для визначення ролі держави в економіці використовуються різні терміни: „державне втручання”, ”державне управління”, „державна економічна політика”, „державна регуляторна політика”, ”державне регулювання”. Л.Дідківська визначає державне регулювання економікою, як сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб’єктів господарювання і ринкову кон’юнктуру з метою створення нормативних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства [31, с. 42]. На думку В.Карсекіна більш вичерпним є визначення державного регулювання економікою як сукупності форм, методів, засобів впливу на економіку, що охоплюють економічні відносини, які склалися між суб’єктами та об’єктами регулювання в процесі визначення та реалізації регулюючої мети [32]. Л.Швайка зазначає, що державне регулювання– це комплекс заходів держави, спрямованих на керування поведінкою товаровиробника в напрямі, необхідному для досягнення поставлених органами державної влади цілей [33, с. 37].

У правовій літературі як раніше, так і в сучасних умовах спостерігаються тенденції ототожнення державного управління та державного регулювання (наприклад, роботи В.Колпакова, Ю.Битяка, В.Ківалова, та ін.), при цьому Ю.Тихомиров, В.Авер’янов зазначають про необхідність розмежування даних понять, співвідносити їх як широке поняття (державне регулювання) і складову (державне управління). Як зазначає Ю.Тихомиров, державне регулювання в багатьох наукових працях сьогодення „прив’язують” тільки до економіки, ототожнюючи його з функцією державного управління [34, с. 358], що не можна визнати виправданим.

Межі державного управління, його мета та зміст, перебувають у повній залежності від домінуючих економічних та соціальних відносин [35, с. 27-38]. На сучасному етапі проявляються тенденції до становлення системи державного регулювання, коли безпосереднє втручання апарату управління в діяльність об’єктів зменшується, а управлінський вплив пов’язується із самостійністю тих чи інших структур. Це ніскільки не принижує ролі виконавчої влади в державному управлінні, тим більше, що „між державним управлінням та державним регулюванням принципова відмінність відсутня, оскільки мета їх одна. Управляючи, органи виконавчої влади здійснюють регулювання, а регулюючи – управління. Відмінність полягає у ступені впливу керуючого на керованого та рівні підлеглості або відсутності підлеглості” [36, с.13].

Термін „державне регулювання” почали широко вживати починаючи з середини 90-х рр. ХХст. у наукових дослідженнях, присвячених втручанню держави у ринкову економіку, тим самим акцентувалась увага на особливості цього явища та відмінність його від існуючого в радянському суспільстві державного управління [37]. Згодом цей термін знайшов своє відображення і в нормативно-правових актах, зокрема законах, однак не дивлячись на те, що багато нормативно-правових актів у своїй назві мають словосполучення „державне регулювання”, визначення самого поняття „державне регулювання” в них відсутнє.

Звернемося до значення самого слова „регулювання”. Термін „регулювання” походить від латинського слова „regulo”, що має значення „улаштовую, упорядковую”. Приблизно те ж саме тлумачення поняття „регулювати” дається у словнику С.Ожегова: „регулювати – направляти розвиток, рух чого-небудь з метою упорядкувати, систематизувати” [38, с. 412]. Тлумачний словник В.Даля визначає дієслово „регулювати” як „зрівнювати (хід, рух), розміряти, встановлювати в порядку” [39, с. 561]. Автори Словника синонімів української мови надають такий синонім слову „регулювати” як „налагоджувати” (створювати умови для нормальної діяльності, функціонування чого-небудь” [40, с. 543]. Таким чином, можна прийти до висновку, що абсолютна більшість енциклопедій та словників пов’язують значення терміну „регулювання” з процесом щодо впорядкування, створення умов для функціонування чого-небудь.

У свою чергу, Юридична енциклопедія визначає державне регулювання як здійснення державою комплексних заходів (організаційних, правових, економічних тощо) у сфері соціальних, економічних, політичних, духовних та інших суспільних процесів з метою їх упорядкування, встановлення загальних правил і норм суспільної поведінки, а також запобігання негативним явищам в суспільстві. За своєю змістовою сутністю державне регулювання ширше, ніж поняття державне управління, оскільки останнє для досягнення своїх цілей застосовує насамперед адміністративні методи [41, с. 118].

Найбільшу увагу визначенню природи державного регулювання присвятили фахівці, що досліджують питання державного впливу на економічні процеси, зокрема на підприємницький сектор. Так, наприклад А.Ластовецький визначає державне регулювання підприємницькою діяльністю як діяльність органів держави, що спрямована на реалізацію державної економічної політики [42, с. 74] тоді як Т.Кравцова розглядає державне регулювання як окрему галузь державного управління, яка являє собою цілеспрямовану організуючу діяльність органів державної влади, що реалізується за допомогою специфічних, притаманних лише їй правових форм і методів, які держава може застосовувати лише у сфері підприємництва [43, с. 4].

Досліджуючи основні риси державного регулювання сільського господарства в сучасних умовах, З.Павлович та В.Стретович зазначають, що державне регулювання, як і управління – завжди впорядковуюча й організовуюча діяльність. Державне регулювання надає можливість суб’єктам вибору бажаного й вигідного для них варіанту поведінки, спрямованого насамперед на об’єднання та координацію зусиль людей, державних органів, установ, підприємств і організацій різних форм власності з метою вирішення завдань політичного, економічного, науково-технічного і соціального характеру [44, с. 6].

В теорії адміністративного права питання співвідношення регулювання, управління та керівництва найчастіше здійснюється через розуміння останніх як відповідних загальних методів державного управління, так наприклад, Т.Коломоєць визначає регулювання як визначення загальної політики й принципів її реалізації через різні напрямки, а керівництво як практичне проведення в життя загальної політики й принципів у відповідній галузі управління, контроль й розробку напрямків діяльності підконтрольних суб’єктів [45, с. 34]. В.Авер’янов зазначає, що на відміну від регулювання та керівництва, управління як метод, знаходить свій прояв у прямому систематичному впливі суб’єкта управління на об’єкт повсякденного оперативного характеру [46, с. 46].

Серед російських вчених-адміністративістів цікавою для нашого дослідження думка Ю.Тихомировим, який вважає державне управління одним із проявів та функцій державного регулювання в широкому розумінні, та визначає його як встановлення та забезпечення державою загальних правил поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин та коректування їх в залежності від мінливих умов. Ця функція доповнюється всебічним контролем за виконанням правових вимог, координацією та встановленням загального напрямку діяльності учасників відносин, захистом їх законних інтересів та прав, визначенням та нормативним закріпленням пріоритетів, встановленням порядку ліцензування, реєстрації тощо [47, с. 376]. На погляд Ю.Тихомирова, цілком виправдано розглядати державне регулювання як один із елементів адміністративно-правового впливу, що завжди має правову форму.

Отже, співвідношення між поняттями „державне регулювання” та „державне управління” доцільно розглядати як похідне від тлумачення загальних категорій „регулювання” і „управління”. Загальновизнано, що регулювання й управління як соціальні явища, маючи спільну сферу застосування, передбачають різний за характером вплив на об'єкти управління з метою досягнення певних результатів, тобто реалізації встановлених цілей та завдань управлінського впливу. При цьому регулювання охоплює порівняно з управлінням ширшу сферу організаційної діяльності. Управління означає цілеспрямований вплив саме на об'єкти управління, використання методів, що передбачають підпорядкування цих об'єктів управлінському впливу з боку суб'єкта управління. Регулювання ж пов'язане не стільки з впливом на об'єкти управління, скільки на оточуюче середовище. Воно передбачає високий ступінь альтернативності поведінки керованих об'єктів. Водночас регулювання інколи розглядається як одна із функцій управління, що зумовлено теоретичною невизначеністю співвідношення між даними поняттями.

Професор В.Авер’янов досліджуючи загальнонаукове розуміння регулювання та управління, поняття державне регулювання та державне управління зазначає, що доцільніше оцінювати співвідношення між поняттями „регулювання” та „управління” в контексті не лише їхнього взаємозв'язку, а й загального поняття „організація” (або „організаційна діяльність”), поняття „організація” розуміти ширшим щодо понять „управління” та „регулювання”, які є різновидами організаційної діяльності, а тому мають спільні риси, що розкривають сутність цих понять через визначення самого характеру організаційного впливу на певні суспільні об'єкти. І регулювання, і управління відображають організаційну діяльність, яка спрямована на упорядкування певних суспільних інтересів та явищ [46, с. 64].

Виходячи з цих загальних уявлень про співвідношення фундаментальних понять науки управління, слід визначати і поняття „державне регулювання”. Воно має розглядатися у співвідношенні з поняттям „державне управління”, інакше кажучи, поняття державного регулювання слід визначати на основі загальної теорії управління з урахуванням особливої сфери діяльності органів держави, які мають виконавчий характер. Відтак „державне регулювання” є більш широким поняттям, ніж „державне управління”, оскільки охоплює ширшу сферу організаційності діяльності держави. Тому державне регулювання тісно пов'язане насамперед з формами державного управління.

Зазначені поняття частково збігаються. Державне регулювання й державне управління спрямовані на досягнення однієї мети управління: впорядкування соціальних об'єктів та соціальних процесів, переведення їх з одного стану в інший. Проте державне регулювання й державне управління мають суттєві відмінності, пов'язані з використанням специфічних засобів (методів) управлінського впливу.

Державне управління слід розглядати як певний вид діяльності органів держави, яка має владний характер і передбачає насамперед організуючий і розпорядчий вплив на об'єкти управління шляхом використання певних повноважень. Як зазначає А.Альохін, „державне управління – це реальність, без якої не може працювати державний механізм” [48, с.17].

Функціонування виконавчої влади поряд з використанням методів державного управління передбачає і державне регулювання. Останнє, виходячи з аналізу правових актів, застосовується не тільки в межах виконавчої влади і передбачає не тільки вплив на об'єкти управління, а й вплив на суспільне середовище цих об'єктів. Таке середовище означає соціальні процеси та явища, які безпосередньо впливають на стан певного об'єкта управління.

Отже, державне регулювання створює умови для діяльності суб'єктів та об'єктів управління в напрямі, який є бажаним для держави і за яким відбуватиметься розвиток системи управління в цілому. Державне регулювання передбачає декілька варіантів майбутньої діяльності керованих об'єктів, створюючи можливість діяти найбільш ефективно. Саме тому державне регулювання інколи ототожнюють з використанням непрямих (економічних, заохочувальних, стимулюючих) методів управлінського впливу. Причому державне регулювання не може бути використане без застосування методів безпосереднього впливу на об'єкти управління, і тому державне регулювання зрештою неможливе без державного управління [46, с.66].

Адміністративно-правове регулювання в якості різновиду державного регулювання є механізм імперативно-нормативного упорядкування організаційної діяльності суб’єктів та об’єктів управління та формування стійкого правового порядку їх функціонування шляхом застосування норм адміністративного права [47,с. 379].

Отже, адміністративно-правове регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки — це впорядковуючий, цілеспрямований вплив держави на суспільні відносини в сфері набуття, здійснення та захисту прав на промислові зразки, межі та сутність якого зумовлені його міжгалузевим характером, та який полягає в організації ефективної діяльності господарюючих суб’єктів.

Як наслідок неоднозначного тлумачення категорій державного управління та державного регулювання, є неоднозначне розуміння об’єкту державного (адміністративно-правового) регулювання. Раніше акцент робився вченими-адміністративістами тільки на об’єкт державного управління, іноді поняття об’єкту державного управління та об’єкту державного регулювання тлумачились в певній мірі як синоніми. Так, наприклад, Ю.Тихомиров розуміє об'єкт державного регулювання як структуровану соціальну спільність, яка функціонує під направляючим впливом суб'єкта для досягнення загальних цілей системи управління [49, с. 27];Ю.Козлов – спільну діяльність людей [50, с. 72]; Г.Атаманчук – ті прояви суспільних відносин, види діяльності та соціальні ролі, які безпосередньо пов'язані з відтворенням матеріальних і духовних продуктів та умов життєдіяльності людей; Н.Нижник та О.Крупчан – систему, що управляється, елементами якої є люди, соціальні групи, що взаємодіють між собою з приводу загальнодержавних і приватних інтересів [51, с. 259]; Л.Юзьков зазначає, що об’єкти державного регулювання в їх єдності складають керовану систему, на яку спрямований владно-організуючий вплив суб’єктів (органів) державного управління, в якості загального об’єкту державного управління розуміючи суспільство як складну соціальну систему; В.Малиновський вважає, що об'єктом управління (регулювання) є „система, яка підпорядковується владній волі суб'єкта управління і виконує його рішення”, слушно заперечуючи думку про віднесення до об'єкта державного управління усього суспільства в цілому, всіх варіантів суспільних відносин, оскільки в суспільстві є фізичні та юридичні особи, недержавні організації, які не підлягають прямому державному регулюванню та управлінню з боку структур державної влади [52, с. 161].

В новій правовій літературі все ще зустрічається аналогічний підхід до об’єкту державного управління та державного регулювання, наприклад, Ю.Ведєрніков, В.Шкарупа, зазначають, що об’єкт державного управління – підприємства, установи, організації, що не мають владних повноважень [53, с. 15]. Аналогічний підхід до розуміння об’єкту державного управління, а не регулювання спостерігається і в російській юридичній науковій літературі (наприклад, роботи Ю.Дмитрієва, О.Євтєєва, С.Петрова та ін.) [54, с. 221].

В науці адміністративного права об’єкт адміністративно-правового регулювання переважно розуміється як суспільство в цілому або його окремі складові чи сфери (галузі), на які здійснюється вплив суб’єкта регулювання. В контексті реформування загальних правових засад державного регулювання в Україні на сучасному етапі, серед питань, що актуалізуються, постає проблематика визначення охорони прав на промислові зразки як окремого об’єкта відповідного адміністративно-правового впливу, виділення його особливостей та формування правової бази існування.

З метою визначення охорони прав на промислові зразки як окремого об’єкту адміністративно-правового регулювання, перш за все, потрібно звернути увагу на етимологію самого поняття „об’єкт”. У філософській довідковій літературі об’єктом визнається те, що протистоїть суб’єкту, на що спрямована пізнавальна чи інша діяльність людини. Це найширше (абстрактне) визначення об’єкта. Новий тлумачний словник української мови трактує це поняття як: 1) пізнавану дійсність, що існує поза свідомістю людини і незалежно від неї; 2) явище, предмет, на які спрямована певна діяльність, увага та ін.; 3) певна одиниця (споруда, підприємство, ділянка місцевості) господарського значення [55, с.392].

В юридичній літературі, до недавнього часу переосмислення ролі і значення адміністративного права, увага зосереджується на дослідженні об’єктів правовідносин та державного управління, наприклад, роботи, В.Цвєткова, В.Колпакова та ін. [56, с. 26]. При цьому детальнодосліджуються загальнотеоретичні питання саме об’єкту правовідносин, об’єкту правового впливу, специфіка об’єкта державного управління у порівнянні із об’єктом недержавного впливу. Всі ж інші питання привертають увагу вчених-юристів лише фрагментарно. Так, наприклад, М.Цвік зазначає, що під об’єктом правовідносин слід розуміти матеріальні або нематеріальні блага, заради одержання, передачі або використання яких виникають права і обов’язки учасників правовідносин [57, с. 344].

У літературі з державного управління (наприклад, праці В.Малновського, О.Крупчан та ін.) зазначається, що об’єктом державного управління є сектор державного управління (регулювання), галузь промисловості, організації і підприємства, підвідомчі органам виконавчої влади [52, с. 161].

Вчені-адміністративісти визначають об’єкт як те, заради чого виникають правовідносини. Ю.Битяк вважає, що об’єктом адміністративно-правових відносин є поведінка учасників управлінських відносин (дії, утримання від дій). Це можуть бути речі, матеріальні цінності, продукти духовної творчості, особисті нематеріальні блага [59, с. 51]. С.Ківалов зазначає, що об’єктом адміністративних правовідносин є: поведінка, воля, свідомість, матеріальні цінності, нематеріальні блага та ін. [60, с. 66].

Отже, доцільним є розмежування понять „об’єкт державного управління” і „об’єкт державного регулювання”, оскільки державне регулювання більш широке поняття, ніж державне управління, яке є його складовою, що і надасть можливість сформулювати поняття об’єкта адміністративно-правового регулювання у певній сфері.

Проблема визначення видівабо рівнів об'єктів державного регулювання не отримала однозначного вирішення в науковій літературі. Ю.Тихомиров, наприклад, виділяє об’єкти-організації, які представлені організаціями, пов’язаними з виробництвом будь-якого продукту та органами держави. Крім того, в контексті розуміння об’єкту як кінцевого пункту регулюючого впливу, він виділяє такі його різновиди, як суспільство та його сфери (зокрема, економічна), галузі всередині кожної сфери, комплекси, регіони, адміністративно-територіальні одиниці, низові об’єкти (підприємства). Ю.Козлов, відзначаючи таку характерну ознаку об'єкта, як його організаційно-ієрархічний характер, серед об'єктів виділяє: єдиний народногосподарський комплекс, сфери, галузі, міжгалузеві економічні комплекси, підгалузі, виробничі ланки (підприємства, об'єднання), внутрішньовиробничі ланки [50, с. 72]. Л.Юзьков погоджується з думкою про виділення в загальному об’єкті великої сукупності різнорідних конкретних об’єктів. З урахуванням сформульованого ним поняття механізму державного регулювання він вважає за необхідне виділяти організаційно-структурний та функціональний аспекти характеристики об'єктів. Організаційно-структурна характеристика об'єктів регулювання розкривається через систему організацій (підприємств, установ, їх об'єднань), яка має галузеву (міжгалузеву) основу диференціації та інтеграції (розподіл та об'єднання організацій по галузях, областях та сферах діяльності), а також територіальні рамки функціонування. Функціональна характеристика об’єктів управління відображається через суб’єктивну діяльність людей. Перевагу методологічного підходу щодо двоаспектного розуміння об’єктів державного регулювання (організаційно-структурного та функціонального) надають також Н.Нижник та О.Крупчан [51, с. 260].

Викладене дає підстави зробити висновок про те, що об’єктами адміністративно-правового регулювання доцільно вважати окремі галузі соціального життя, зокрема, і охорону прав на промислові зразки, які регулюються за допомогою норм адміністративного права. Отже, охорона прав на промислові зразки виступає специфічним об’єктом адміністративно-правового регулювання, який має визначальне значення для розвитку економіки, формування соціально-орієнтованої держави, однак до цього часу немає визначення охорони прав на промислові зразки, що безперечно впливає на її існування, на адміністративно-правове регулювання, на весь механізм державного впливу у сфері охорони прав на промислові зразки.

Поняття охорони прав на промислові зразки є багатоплановим і може розглядатися у науковому, економічному та правовому аспектах, тому для того, щоб визначити охорону прав на промислові зразки як об’єкт адміністративно-правового регулювання, доцільно розглянути і суміжні поняття, серед яких: дизайн, промисловий зразок, права на промисловий зразок, охорона прав на промислові зразки як вид економічної, господарської діяльності, що надасть змогу сформулювати поняття охорони прав на промислові зразки як окремого об’єкту адміністративно-правового регулювання та окреслити його специфічні риси.

Здатність людини надавати необхідним їй речам привабливості, витонченості, вишуканості, зручності тощо стає ремеслом, або професією, а уміння створювати речі які характеризуються оригінальністю і неповторністю звично називають творчістю, або інтелектуальною діяльністю.

За таких умов результат творчості потребує правової охорони. Необхідність надання результатам творчої діяльності, якими є форма товару, його розфарбування чи просто малюнок тканини правової охорони була усвідомлена в країнах Європи практично одночасно. Правова охорона результатів творчої діяльності по наданню виробам певної форми, малюнка, розфарбування тощо увійшла складовою частиною у національні законодавства, набувши найменування промислових малюнків або моделей [4, с. 13].

Перші спроби в наданні охорони результатам творчої майстрів по створенню утилітарних виробів, що відрізнялись оригінальним естетичним зовнішнім виглядом, з’являються ще в 15 столітті. Розвиток охорони естетичного вигляду виробів глибоко досліджено у монографії Кучінскаса Л.

В стародавні часи, в епоху середньовіччя мистецтва як особливого соціального явища не існувало, і воно не відокремлювалося від ремесла. Майстер, створюючи посуд, прикрашав його, кожний екземпляр був ексклюзивним, виконаним вручну. Не існувало опозиції „краса – користь”, існувало одне поняття „техне” (грец.) або „арс” — (лат). Тільки в епоху Ренесансу (14-16 ст.) і Європі мистецтво, як особлива естетична діяльність, починає виділятись з техніки (ремесла). Воно перетворюється в особливу діяльність по створенню товарів для естетичного, тобто не утилітарного споживання, для отримання естетичної художньої насолоди. [63, с.4]

Об’єкттворчості, який відображає сутність промислового зразка, з’являється лише з розвитком промисловості й використання моделей виробів, які тиражувались. Сформувався індивідуальний об’єкт, який не можна вже було віднести до „чистого мистецтва”, твори якого вважались проявом інтуїції, натхнення, а тому охоронялись нормами авторського права. І хоча цей новий об’єкт творчості мав своїм джерелом мистецтво, — він утілювався у предметному середовищі, яке має практичне значення, та втратив ексклюзивність, притаманну об’єкту авторського права.

Оскільки розробка зовнішнього вигляду промислового виробу вимагала не тільки майстерності, знань, а й значних фінансових та матеріальних ресурсів, у промисловців виникла заінтересованість у юридичній охороні. Оскільки ініціатива виходила від промисловців, то і звертались не в органи, що займались авторським правом, а до промислових міністерств. Звідси, в більшості країн охорона оригінального зовнішнього вигляду промислових виробів традиційно здійснювалась на підставі реєстрації, що притаманне патентному, а не авторському праву [64, с. 5].

На міжнародному рівні промисловий зразок було віднесено до об’єктів охорони промислової власності з прийняттям Паризької конвенції з охорони промислової власності. [65, с. 45]Але Конвенція не визначила дефініції промисловий зразок і віднесла до компетенції країн-учасниць обрання способів та методів охорони.

Зазначимо, що в законодавчих актах різних країн, які регулюють правову охорону промислових зразків, та в науковій літературі спостерігається відсутність підходів до розуміння поняття „промисловий зразок”, хоча все ж найбільш розповсюдженим у міжнародному законодавстві і в науковій літературі є погляд на цей об’єкт як на вирішення зовнішнього вигляду виробу, яке має власну цінність.

Для визначення поняття промислового зразка як правової категорії й об’єкта правової охорони, уявляється необхідним з’ясувати його природу як результату творчої діяльності. Теорія зобов’язана поряд з юридичними ознаками виявити ті матеріальні фактори, що визначають певне явище та є об’єктивною основою його правового конструювання .

Визначаючи природу промислового зразка, на нашу думку, доцільно дослідити ті об’єкти творчої діяльності людини, які проявляються у „формі” виробу. До них відносяться дизайнерські рішення та твори прикладного мистецтва.

Несвідомий дизайн – явище таке ж давнє, як і прикладне мистецтво, але дизайн у сучасному якісно новому розумінні з’являється тільки у 19 столітті [66, с.5].

Відомо кілька формулювань поняття „дизайн”, серед них формулювання, дане Томасом Мальдонадо, в якому дизайн визначається як творча діяльність, мета якої – визначення формальних якостей предметів, що виробляються промисловістю. Ці якості відносяться не тільки до зовнішнього вигляду, але, головним чином, до структурних і функціональних зв’язків, які перетворюють систему у цілісну єдність. Дизайн намагається охопити всі аспекти оточуючого людину середовища, що обумовлені промисловим виробництвом. [67, с.26].

Новий ілюстрований енциклопедичний словник надає таке визначення дизайну: „вид художньої діяльності, проектування промислових виробів, які наділені естетичними властивостями [68, с.226].

Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає дизайн, як художнє конструювання та оформлення речей [69, с. 220].

Великий тлумачний словник російської мови слово дизайн розтлумачує так: „проектування художніх форм, зовнішнього вигляду виробів, які воготовляються у промисловості; художнє конструювання”[70, с.258].

Таким чином, практично всі наведені визначення поняття дизайну відображають його як інтегральну творчу діяльність, ознаками якої є: надання предметам оточуючого середовища естетичних якостей, поєднане з удосконаленням сутності виробу, та безпосередній зв'язок з промисловим виробництвом.

Поняття „естетичне” відноситься до сфери мистецтва. Але чи відповідає „естетичне” в мистецтві „естетичному” у дизайні і чи можна твердити, що на підставі створення дизайном естетичного враження можна віднести його до мистецтва.

В науковій літературі можна зустріти дискусії з приводу того, що в дизайнерському рішенні може створювати естетичне враження.

Так, деякі автори висловлюють думку, що красу створює доцільність, що машина, досконала технічно – задовольняє естетичні вимоги. [63, с. 12-13]. В даному випадку ототожнюється естетичність та функціональність.

Але ми можемо зустріти і протилежний погляд. Наприклад, Гаврилов Е. П., захищаючи твердження, що функціональна досконалість речі сама по собі не робить її естетично цінною, вказує, що якщо усунути утилітарну сторону предмету, він усе ж може залишатися красивим, естетичним [71, с. 26].

Промисловий зразок за своєю природою дуалістичний об’єкт: його образотворча сутність – з авторського права, а юридичні процедури введення в господарський обіг здійснюється у відповідності з патентним правом. Проблема в тому, що розмаїтість предметів, які створюються з використанням дизайну, потребує юридичної охорони, дуже широко. Ефективність же використання заявником патентного права для охорони всього розмаїття об’єктів нового і оригінального дизайну, як свідчить практика, забезпечується не в повній мірі. Це пов’язано з вибірковістю об’єктів дизайну які підпадають під охорону закону.

Практика показує, що найбільш ефективно патентне право забезпечує промислові зразки індустріального дизайну, коли об’єкт техніки виконаний на винахідницькому рівні, а дизайн підкреслює його технічну досконалість. Огляд аналогічного законодавства інших країн показує, що якщо зовнішній вигляд виробу, в якому застосований промисловий зразок, містить і образотворчі, і технічні риси, то охорона поширюється лише на образотворчі риси (декоративний аспект).

Естетичні і/або ергономічні особливості виробу, в якому відтворений зразок, є його візуальною характеристикою, а суттєві ознаки, включені в перелік, їх словесною ідентифікацією.

Естетичні і/або ергономічні особливості виробу і суттєві ознаки промислового зразка взаємопов’язані: якщо ці “особливості” зображені і є візуальною характеристикою промислових зразків, то “суттєві ознаки” оформлюються у вигляді переліку, і є вербальною (словесною) ідентифікацією.

Промисловий зразок є результатом художньо-конструкторського рішення виробу, візуально виявлений в його зовнішньому вигляді. Послідовність викладення суттєвих ознак промислового зразка в переліку підпорядковано логіці художньо-конструкторського рішення виробу, естетичні і/або ергономічні особливості зовнішнього вигляду якого є предметом правової охорони.

Новий і оригінальний зовнішній вигляд виробу забезпечується творчим методом художнього конструювання (дизайну) за рахунок проектних рішень, які змінюють: композицію (склад і взаємне розташування основних формоутворюючих елементів); форму елементів композиції (для об`ємних зразків); їх конфігурацію (для площинних промислових зразків); пластику (подробиці форми); орнамент (графічне рішення); колористичне рішення (у зв’язку з фактурою).

Ця послідовність складання переліку суттєвих ознак виявляє суть зразка, естетичний зміст художньо-конструкторського рішення, яке може бути об’єктом уваги заявника [72, с. 11].

Так, більшість науковців та фахівців, які працюють у сфері інтелектуальної власності, напевне, погодяться, що з огляду на сьогоднішній стан українського законодавства з охорони об'єктів інтелектуальної власності, правове регулювання відносин стосовно охорони промислових зразків потребує найбільшого удосконалення. Право інтелектуальної власності на промисловий зразок не повинно бути декларативним, а має виконувати певне призначення, з метою розкриття якого ми розглянули теоретичні концепції, а також проаналізували чинну нормативну базу.

Поняття „право на промисловий зразок” можна застосовувати в двох значеннях: 1) у суб'єктивному розумінні цим терміном позначається комплекс правомочностей, які належать конкретній особі по відношенню до конкретного промислового зразка; 2) в об'єктивному розумінні цей термін позначає правовий інститут, що охоплює систему норм права, котрі регулюють суспільні відносини щодо промислових зразків [73, с.20].

Слід зазначити, то дослідження юридичної природи права на результат творчості, почалося ще в XIXсторіччі, коли у зв'язку з міжнародною уніфікацією законодавства з охорони результатів творчості, необхідність дослідження природи права на інтелектуальний продукт постала особливо гостро.

Позиції вчених, які намагаються пристосувати правомочності права власності до права на результат інтелектуальноїдіяльності, або тих, хто вважає, що зміст такого права складають лише майнові виключні права, не враховують ту особливість об'єкта права інтелектуальної власності, що він є нематеріальним (ідеальним) об'єктом. Для більшості цих об'єктів характерним є те, що вони мають своїх творців, тобто, крім майнових прав мають існувати і особисті немайнові права, які не вкладаються у зміст речового права власності, а також виходять за рамки виключних майнових прав.

Крім цього, нерідкими є випадки паралельної творчості: практично одночасного створення різними особами однакового результату (про можливість такого повторення свідчить наявність пріоритету та права попереднього користування). Для речі, яка є визначеною у просторі, така ситуація не виникає, а тому і право власності таку особливість об'єкта не може врегулювати. Оскільки об'єкт права інтелектуальної власності є як результатом творчості, так і об'єктом, який вимагає економічного привласнення для участі в обороті, зміст права на нього має враховувати обидві ці риси.

Адже, у статті 418 ЦК вказані особливості об'єктів права інтелектуальної власності. Таким чином, право інтелектуальної власності як суб'єктивне право на результат інтелектуальної діяльності за українським законодавством складається з немайнової та майнової частин. У тому числі і право інтелектуальної власності на промисловий зразок.

Якщо особа, яка першою створила промисловий зразок, і у якої виникло право авторства на нього, не бажає з якихось міркувань патентувати промисловий зразок, то можна було б припустити, що вона, користуючись своїм правом авторства, може заборонити особі, яка пізніше незалежно створила ідентичний промисловий зразок, зареєструвати його та отримати патент. Але, виходячи з принципу пріоритету першого заявника, особа, яка створила першою промисловий зразок, не може заборонити іншій особі вказувати своє ім'я як автора в заявці на одержання патенту на промисловий зразок.

Розглядаючи промисловий зразок як один з результатів творчої діяльності особи, слід погодитись, що з моменту його створення у автора виникає право авторства — ніхто не може привласнити собі авторство на створений ним промисловий зразок. Це право виникає та забезпечується не на підставі норм, які регулюють права інтелектуальної власності, а, на мою думку, тому що таке право авторства є одним з природних прав людини і забезпечується нормами Конституції України, котрі встановлюють, що кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; кожному гарантується захист авторських прав, моральних та матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами творчої діяльності [74, с.17].

Оскільки промисловий зразок створюється за рахунок творів художнього конструювання або творів декоративно-прикладного мистецтва, то з моменту створення цих об'єктів авторського права на них виникає право авторства. Втім, розглядаючи промисловий зразок як об'єкт, право інтелектуальної власності на який засвідчується патентом, можна говорити про спеціальнеправо.

Як і будь-яке суб'єктивне право, майнові права на промисловий зразок як цілісна конструкція існують у певних рамках. Установлені українським законодавством межі майнових прав інтелектуальної власності на промисловий зразок можна класифікувати на дві групи.

До першої групи доцільно віднести загальні межі, в яких існують майнові права на промисловий зразок. До них відносяться: територія дії (майнові права на промисловий зразок, що засвідчуються патентом України, діють на території України); термін дії (відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону права, що виникають із патенту, діють віддати публікації відомостей про його видачу в офіційному бюлетені „Промислова власність”, а згідно з ч. 5 ст. 5 Закону максимальний строк дії патенту, а, отже, і майнових прав, які він засвідчує, становить 15 років віддати подання заявки на одержання патенту); обсяг майнових прав на промисловий зразок визначається сукупністю суттєвих ознак (ч. 2 ст. 462 ЦК).

Зазначений Закон уточнює, що суттєві ознаки промислового зразка мають бути представлені на зображенні (зображеннях) виробу, внесеному до реєстру, копія яких міститься в патенті. Причому тлумачення суттєвих ознак здійснюється в межах опису промислового зразка, що є частиною заявки (ч. 6 ст. 5).

У пункті 8.1.4.1 Правил складання та подання заявки на промисловий зразок [75] указується, що ознака належить до суттєвих, якщо вона впливає на формування зовнішнього вигляду виробу, якому притаманна така ознака.

При застосуванні вказаних вище норм у разі виникнення конкретного спору про порушення майнових прав на промисловий зразок, судовому експерту досить складно відповісти на запитання: чи використаний промисловий зразок у виробі, який є предметом спору? Спочатку йому необхідно визначити, які з ознак промислового зразка є суттєвими. А це створює значний ризик щодо суб'єктивізму експертного висновку.

Варто додати, що законодавець, застосовуючи поняття „сукупність суттєвих ознак” при визначенні обсягу майнових прав на промисловий зразок, підкреслює тим самим, що ці права встановлюються не до кожної окремої ознаки, а до їх сукупності як цілісної категорії. Відтак, досить легко обійти майнові права на промисловий зразок — достатньо змінити або виключити хоча б одну суттєву ознаку. У зв'язку з цим, на сьогоднішній день, у вітчизняній судовій практиці є справи, в яких запатентований промисловий зразок, незважаючи на загальну візуальну схожість із зовнішнім виглядом протиставленого виробу, не визнавався використаним, а, отже, майнові права на нього вважалися порушеними на тій підставі, що одна із суттєвих ознак промислового зразка не була повторена

У Проекті Закону зроблено спробу усунути цей недолік через розширення обсягу майнових прав на промисловий зразок: передбачено правило, яке встановлює, що для того, щоб зовнішній вигляд виробу не порушував майнових прав на промисловий зразок, які належать іншій особі, необхідно, щоб він створював у інформованого користувача (споживача, виробника та розповсюджувача виробів, для яких застосовується промисловий зразок) протилежне загальне враження. Однак, напевне, в разі прийняття такої норми, судові спеціалісти-практики повинні вказати: що означає словосполучення „протилежне загальне враження”?[76,с. 24]

Другу групу складають межі, які на відміну від першої групи, вступають в дію за наявності певних обставин, передбачених Законом, їх можна назвати обмеженнями майнових прав на промисловий зразок, до яких відносяться:

1. право попереднього користувача; 2)видача примусових ліцензій на використання промислового зразка; 3)винятки із сфери дії майнових прав інтелектуальної власності на промисловий зразок: передбачені законом випадки, коли використання промислового зразка без дозволу суб'єкта майнових прав не визнається порушенням майнових прав на промисловий зразок; 4) вичерпання майнових прав інтелектуальної власності на промисловий зразок.

Вважаємо необхідним детальніше розглянути кожне з наведених обмежень майнових прав на промисловий зразок.

Так, першим обмеженням за наведеною класифікацією є право попереднього користувача. Статтею 470 ЦК та ч. 1 ст. 22 Закону передбачено таку сукупність умов, необхідних для виникнення права попереднього користувача:

— особа добросовісно використала заявлений промисловий зразок чи здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання;

— особа здійснила ці дії на території України;

— особа здійснила такі дії до дати подання заявки або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету.

Наведені законодавчі умови виникнення права попереднього користувача містять формулювання „добросовісне використання”, проте, не пояснюють його змісту, тим самим залишивши на розсуд суду вирішення питання (в кожній конкретній справі), чи є використання промислового зразка особою, яка претендує на право попереднього користування, добросовісним. У той же час, суд має враховувати, що за нормою ч. 5 ст. 12 ЦК резюмується, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Таким чином, за відсутності доказів недобросовісності використання промислового зразка суд має виходити з того, що використання є добросовісним. Судова практика показує, що при з'ясуванні цього питання суд бере до уваги, чи було використання об'єкта права інтелектуальної власності здійснено з порушенням прав інших осіб (у тому числі прав сторони у зобов'язанні) та чи мали місце дії, які є недобросовісною конкуренцією.

Наступним обмеженням майнових прав на промисловий зразок є видача примусових ліцензій на використання промислового зразка. У Законі передбачено дві підстави для запровадження цього заходу:

1. невикористання володільцем патенту на промисловий зразок або недостатнє використання промислового зразка в Україні протягом трьох років, починаючи від дати публікації відомостей про видачу патенту або від дати, коли використання промислового зразка було припинено, в разі відмови патентоволодільця від укладання ліцензійного договору (ч. 1 ст. 23 Закону).
2. неможливість використання промислового зразка патєнтоволоділцем без порушення майнових прав володільця патенту, що був одержаний раніше (ч. 2 ст. 23 Закону ), при цьому промисловий зразок з більш пізньою датою пріоритету має бути призначений для іншої мети, ніж перший промисловий зразок або повинен надавати значні техніко-економічні переваги і не може використовуватися без порушення майнових прав володільця патенту, що був одержаний раніше.

Останній з наведених випадків видачі примусової ліцензії в Законі не визначається як видача примусової ліцензії, однак закріплений обов'язок володільця більш раннього патенту надати дозвіл володільцеві більш пізнього патенту, фактично, є примусом до надання ліцензії, оскільки воля володільця попереднього патенту не враховується. Зазначимо, що таке обмеження майнових прав на промисловий зразок у Проектіє обґрунтованим, адже вказана у частині 2 ст. 23 Закону підстава видачі примусової ліцензії має на мсті стимулювання технічного прогресу. Водночас, практичною сутністю промислового зразка як об'єкта права інтелектуальної власності є не технічне удосконалення виробу, не вирішення певної технічної задачі, а підвищення товарних якостей виробу шляхом створення естетичного вигляду. Отже, економічна цінність промислового зразка полягає у підвищенні попиту на промисловий виріб за рахунок створення його зовнішньої привабливості [76, с.25]

Встановлені законодавцем винятки зі сфери дії майнових прав на промисловий зразок складаються з групи дій, здійснення яких не розглядається як таке, що порушує майнові права на промисловий зразок.

Частина 2 ст. 22 Закону до таких дій відносить використання запатентованого промислового зразка:

— в конструкції чи при експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово або випадково перебуває у водах, повітряному просторі чи на території України, за умови, що промисловий зразок використовується виключно для потреб зазначеного засобу;без комерційної мети; з науковою метою або в порядку експерименту; за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія тощо) з повідомленням про таке використання володільця патенту одразу, як це стане практично можливим та виплатою йому відповідної компенсації.

Останнім обмеженням майнових прав на промисловий зразок є „вичерпання прав”, передбачене ч. З ст. 22 Закону. Ця норма закріплює правило, відповідно до якого не визнається порушенням майнових прав на промисловий зразок введення в цивільний оборот виробу, виготовленого із застосуванням запатентованого промислового зразка, після введення цього виробу в цивільний оборот володільцем патенту чи з його спеціального дозволу.

З метою правильного застосування цієї норми принципово важливо визначити, з якого моменту виріб, виготовлений із застосуванням запатентованого промислового зразка, вважається введеним в цивільний оборот, з тим, щоб визначити момент, з якого майнові права патентоволодільця стають „вичерпаними”. Вирішення цього питання має практичне значення, адже з цього моменту стосовно виробу, який містить запатентований об'єкт, не можна вчинити патентне правопорушення (тобто порушення майнових прав інтелектуальної власності), а лише — порушення в межах певного зобов'язання.

Наведені висловлювання, уявляється, вказують на одну з підстав вичерпання майнових прав на промисловий зразок — продаж патентоволодільцем або з йогодозволу виробу, що виготовлений Із застосуванням запатентованого промислового зразка З огляду на цю норму, можна зробити висновок, що „введення в цивільний оборот” — це вчинення юридичних дій, внаслідок яких відбувається відчуження або перехід виробу, виготовленого із застосуванням запатентованого промислового зразка, від патентоволодільця (чи іншої правомочної особи) до іншої особи. Такими діями можуть бути передання виробу за договором щодо застави, доручення, комісії, майнового найму, за позадоговірними зобов'язаннями, в результаті реорганізації, у спадщину тощо.

Отже, не обов'язково, щоб патентоволоділець (або інша правомочна особа) передав право власності на виріб для того, щоб його майнові права на промисловий зразок були вичерпані. Достатньо, щоб передання виробу іншій особі відбувалося на правовій підставі.

На сьогодні юридичний аспект адміністративно-правового регулювання в сфері охорони прав на промислові зразки, на жаль, залишається без структурного, логічного аналізу як на доктринальному, так і нормативному рівні. Складність адміністративно-правового регулювання у зазначеній сфері полягає в тому, що існує значна кількість нормативно-правових актів, які містять норми, що відносяться до різних галузей законодавства, превалюють у більшості своїй підзаконні акти, що ускладнює систематизацію внаслідок їх великої кількості, відсутня визначена правова термінологія.

Таким чином, доцільним вважається запропонувати наступне визначення охорони прав на промислові зразки як самостійного об’єкту адміністративно-правового регулювання — це складова інституту охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, до складу якого входять підприємство, яке проводить патентну експертизу; підприємства колективного управління авторськими правами; органи, які мають право проводити судову експертизу.

Основними специфічними ознаками охорони прав на промислові зразки як об’єкту адміністративно-правового регулювання є :

1) міжгалузевий характер, оскільки охорона прав на промислові зразки є складовою системи охорони інтелектуальної власності, що поєднує процедуру набуття прав на промислові зразки та їх захист;

2) безпосередній зв'язок з іншими правовими інститутами, що забезпечує економічне зростання та розвиток соціальної сфери держави;

3) своєрідність зовнішніх форм прояву елементів механізму адміністративно-правового регулювання (суб’єкти, принципи, функції, методи та форми) у даній сфері;

4) комплексний характер, пов'язаний із поєднанням економічної та правової складових, зменшенням об’єму державного втручання, превалюванням на сучасному етапі розвитку економічної складової внаслідок розвитку нових суспільних відносин.

1. Зарубіжний досвід охорони прав на промислові зразки

Останнім часом у світі відбулися суттєві зміни патентних законодавств щодо охорони прав на промислові зразки більшості зарубіжних країн під впливом міжнародних угод, які направлені на глобальну гармонізацію систем охорони інтелектуальної власності. Україна не залишається осторонь даних процесів. Вступ у Світову організацію торгівлі ще більше підсилює інтерес до правової охорони об’єктів інтелектуальної власності в зарубіжних країнах. Вивчення даних змін і тенденції на сьогодні є цікавим і актуальним для спеціалістів з інтелектуальної власності та державних службовців.

Конституція України гарантує громадянам захист прав інтелектуальної власності, який має здійснюватися саме державою; по-друге, держава сама зацікавлена у належній правовій охороні об’єктів права інтелектуальної власності; по-третє, необхідність виконання зазначеного завдання обумовлена також міжнародними зобов’язаннями держави у сфері інтелектуальної власності.

Правові основи політики охорони прав на промислові зразки задекларовані в ст.41 Конституції України, згідно з якою кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності Право громадян України на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності є конституційним: про це свідчить ст. 54 Конституції України. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом [77].

Серед російських дослідників, які вивчали питання зарубіжного досвіду охорони прав на промислові зразки звертають на себе увагу роботи таких вчених, як Л.Г. Кравець [87], Т.М. Лакомкіної[87], Л. Цвєткової [88], Р.Шабанова[89]. Вітчизняними вченими дане питання в окремих працях не вивчалось. А поодинокі приклади або узагальнення охорони промислових зразків за кордоном, які наводяться в наукових дослідженнях В. Макоди[4], Н. Хамаїм[67; 73; 74; 76], І. Запорожець[167; 236]не створюють цілісного уявлення. На нашу думку, вивчення досвіду регулювання охорони прав на промислові зразки в інших країнах в умовах інтеграційних процесів та ряду нових вимог міжнародних угод в сфері інтелектуальної власності для вітчизняної науки набуває актуального значення.

Метою аналізу законодавства зарубіжних країн є визначення передумов запозичення досвіду та можливість внесення новел в національні нормативно-правові акти. Виділені світові тенденції розвитку систем правової охорони промислових зразків, особливо в тій їх частині, яка стосується „мало живучих” (модні швейні вироби, тканини, сувеніри, вироби які виготовлені до конкретних подій та таке інше).

Німеччина. Особливістю чинного законодавства Німеччини є те, що воно надає заявнику можливість вибору різних форм охорони промислового зразка в залежності як від передбачуваного терміну життя на ринку виробу, так і від стану ринку і можливого попиту на цей виріб. Останнє визначається тим, що на момент подачі заявки на промисловий зразок заявник не може достовірно знати ринкову долю виробу: чи потрібна короткочасна або тривала охорона і чи необхідна вона взагалі. Тому Designs (Copyright Models), Law (Consolidation) [78] (далі – Закон) надає заявнику дві пільги одночасно: по розкриттю промислового зразка і по відстрочці публікації. Пільга по розкриттю складає 6 міс. до дати пріоритету заявки для заявника або його представника за умови, що промисловий зразок не має ніяких змін в порівнянні з розкритим виробом. Пільга по відстрочці публікації про реєстрацію промислового зразка, згідно Закону, складає 18 міс. з наступного дня після дати подачі заявки. Якщо таке прохання надійшло, то публікація обмежується повідомленням про внесення заявки в Реєстр зразків, при цьому охорона припиняється після закінчення відстрочки публікації. Введене в Закон положення про відстрочки публікації відповідає ст. 4 Гаазької угоди (правило 10 Інструкції до Угоди)[79], згідно якої така відстрочка передбачається, але на строк до 12 міс. Таким чином, заявнику надається можливість протягом двох років отримати так звану коротку охорону прав на промисловий зразок (без публікації самого зображення), що у ряді випадків може виявитися достатнім, особливо для сезонних виробів легкої промисловості.

Така охорона може бути перетворена в основну охорону за умови сплати відповідного мита протягом 12 міс. після подачі заявки. Спочатку охорона надається на 5 років з можливістю багатократного продовження цього терміну на 5 років до максимального в 20 років.

Згідно § 4 Закону не „вважається правовим порушенням вільне використання окремих елементів промислового зразка для отримання нових зразків”, але в § 5 додатково до поняття прямого копіювання як дії що порушує права вказані також „копії, отримані іншим шляхом, або призначені для іншої галузі промисловості, або інших розмірів, або іншого забарвлення, або зроблені не прямо з оригіналу, а з його імітації, або коли відмінності від оригіналу копії досягаються лише особливими заходами”. Відповідно до зазначеного, поняття копії, що використовується, трактується широко і включає як власне копію, так і близьку імітацію. Згідно положенню § 7 (7) Закону „зображення може бути доповнено описом”, так що опис, якщо він є, носить тільки навантаження пояснення і не має правового статусу. Тому при аналізі схожості-відмінності об'єктами порівняння є тільки самі порівнювані зображення, що знижує ймовірність неоднозначних висновків, обумовлених неминучою верифікацією перетворення зображення в словесні вирази.

Окрім охорони реєстрацією (патентної) в законодавстві Німеччини прямо передбачається можливість розповсюдження авторських прав на витвори прикладного мистецтва і враховуються особливості такої охорони.

Законодавством України не передбачено відстрочку публікації промислового зразка, а це робить таку охорону не придатною для сезонних виробів. Ми вважаємо доцільним розглянути можливість такої новели в законодавстві. На відміну від законодавства Німеччини національне законодавство надає більший правовий (доказовий) статус опису промислового зразка. На наш погляд, це не є недоліком законодавства, враховуючи різноплановість виробів які можуть отримати правову охорону. На відміну від російського законодавства де передбачена перевірочна експертиза, українським заявникам вимога надання опису при набутті охорони не стоїть на заваді.

Франція. В 1992 р. відбулося реформування законодавства Франції по промисловій власності. Це стосувалося перш за все його форми, але було змінено і деякі положення матеріального права. Замість законів, які регулюють охорону окремих об'єктів, був прийнятий Кодекс інтелектуальної власності [80] (далі — Кодекс), в якому крім норм про авторське право ввійшли норми законодавства про охорону промислових зразків, винаходів, технічних знань, нових сортів рослин, товарних знаків, знаків обслуговування і інших відмітних позначень. Матеріально-правовому розділу Кодексу передує розділ, присвячений організації служби інтелектуальної власності — органам управління, а також регулюванню порядку реєстрації і діяльності патентних повірених.

В ст. L. 511-3 Кодексу приведено визначення промислових зразків: „нові малюнки, нові трьохмірні просторові форми, промислові вироби, які відрізняються від подібних за характером та відомості конфігурації, що додає їм новизну, або одній або декільком зовнішнім рисам, що додають їм особливий і новий вигляд”. Стаття L. 512-2 встановлює зміст заявки на промисловий зразок тільки як відомості про заявника і зображення промислового зразка.

Національною особливістю законодавства Франції є надання заявнику можливості, за вибором заявника, подачу заявки на промисловий зразок або в Національний інститут промислової власності, або в канцелярію комерційного суду за місцем проживання заявника, якщо воно знаходиться за межами Парижа. Тільки проживаючі в Парижі і іноземні заявники подають заявки виключно в Національний інститут промислової власності. І, нарешті, безумовною перевагою законодавства Франції є чіткість розмежування прав заявника і патентного відомства, наскільки можливо для такого об'єкту, як промисловий зразок, значним усуненням суб'єктивності у визначенні його оригінальності.

Звертає увагу і той факт, що охорона надається також назвам промислових зразків відповідно до положення ст. L. 112-4 Кодекси: „назва твору інтелекту охороняється таким же чином, як твір безпосередньо, якщо воно саме по собі має оригінальний характер”. Така охорона має особливий інтерес саме для промислових зразків, що відносяться до області моди, оскільки останні часто носять спеціальні назви, наприклад „боді”, „блейзер” та інше.

Положення про охорону назви промислового зразка дуже гармонічно могло б увійти і в українське законодавство.

Японія. В даний час в Японії промислові зразки охороняються Designs, Law (Consolidation) (далі — Закон про зразки) від 22.12.1999 [81].

Визначення промислового зразка (п. 1 ст. 2 Закон про зразки ) доповнено вказівкою умов віднесення до нього (форма, малюнок або розфарбовування або їх поєднання в будь-якому предметі) вказівкою також частини предмету (вироби), що залишають естетичне враження при візуальному сприйнятті. Пунктом 2 ст. 3 Закону про зразки передбачена реєстрація не тільки об'єкту в цілому, але і спеціально виділеної на малюнку частини.

Введена нова стаття 3-bisЗакону про зразки, згідно якої реєстрація не надається як ідентичним зразкам, так і схожим з ними, відомим з більш ранньої заявки.

Пункт іі ст. 5 Закону про зразки не зазнав змін в питанні характеристики достатніх творчих якостей промислового зразка при визначенні неохороноздатних промислових зразків як „можливі до змішання”, що свідчить про закріплення самого необ’єктивного критерію патентоспроможності промислового зразка з прийнятим в світовій практиці визначеннями. Введений п. ііі ст. 5 Закону про зразки, що відносить до неохороноздатних виключно функціональні зразки. В даний час поки не зрозуміло, як це відобразиться на практиці Патентного відомства Японії, яке реєструє в якості промислового зразка зразки суто технічні пристрої (потокових ліній, верстатів, іншого технічного устаткування), практично невідмітні від корисних моделей [82].

Термін охорони в 15 років з дати його реєстрації (п. 1 ст. 21), а також пільговий шестимісячний термін по розкриттю відомостей про промисловий зразок (п. 2 ст. 4). Право власника на реєстрацію додаткового („схожого зразка”) (ст. 10), можливість перетворення промислового зразка в корисну модель (ст. 13).

В Законі про зразки Японії закріплені обов'язки патентного відомства представляти тлумачення сфери дії права на зареєстрований і схожий з ним зразки (ст. 25) з винесенням встановленої форми визначення експертним колективом в кількості трьох чоловік.

Національною особливістю законодавства Японії є виключно суворий характер покарань, передбачених за порушення закону. Так ст. 72 Закону про зразки встановлює найбільший з передбачених термін позбавлення волі — від 3 міс. до 10 років, „якщо свідок, експерт або перекладач, що приніс присягу відповідно до дійсного закону, зробив помилкову заяву або помилковий переклад Патентному відомству або суду, що розглядав справу за дорученням Патентного відомства”.

Помилкове маркування карається терміном тюремного вироку до одного року або штрафом (ст. 72). Ст. 69 Закону про зразки, що встановлює санкції за порушення права на промисловий зразок або виняткову ліцензію передбачає примусові роботи на три роки або штраф до 3 млн. ієн.

Тенденція розвитку законодавства Японії виявляється в спрощенні процедури реєстрації промислових зразків в руслі світового розвитку законодавств по об'єктах промислової власності, а також мінімізації вимог до заявочних матеріалів (ст. 6, 8 Закону про зразки) з одночасним розширенням і підвищенням гарантії прав заявника.

Правова норма ст.14 Закону про зразки представляє найбільший інтерес, оскільки визначає спрощену процедуру охорони короткострокових промислових зразків. Законодавством України така процедура не передбачена взагалі.

Положення п. 3 ст. 37 Закону про зразки обмежує права власника на промисловий зразок, що зберігається в таємниці, в частині можливості пред'явлення вимог до порушника до публікації відомостей про промисловий зразок.

Стаття 73 Закону про зразки відносить розголошування таємниці зберігання до кримінальних діянь: „якщо особа, що є або було посадовцем Патентного відомства, розкрила або незаконно застосувала зразок, описаний в заявці, про яку ця особа дізналась в ході виконання своїх службових обов'язків, та ця особа піддається тюремному ув’язненню строком до одного року або штрафу до 50 тис. ієн”.

Головна відмінність законодавства Японії від законодавства України щодо охорони прав на промислові зразки це чітко передбачена відповідальність. Законодавство Японії заслуговує на особливу увагу та вивчення саме в частині суворих санкцій та складу правопорушення щодо порушення прав інтелектуальної власності. На сьогодні, головною проблемою в Україні залишається низький показник притягнених правопорушників до адміністративної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності. Що пояснюється не відсутність правопорушень, а прогалинами в законодавстві та невідпрацьованим механізмом накладення стягнень. Недостатнім розумінням даної проблеми, відсутністю спеціальних знань у працівників відповідних органів та недостатнім кадровим забезпеченням.

В лютому 2000 р. в Італії був прийнятий Legislative Decree (Amendment) (далі – Закон), що ввів радикальні зміни в чинну в країні систему охорони промислових зразків [83]. Закон передбачає перегляд критеріїв охороноспроможності промислових зразків, визначаючи їх як новизну і індивідуальні властивості, які виникають у користувача при загальному враженні. Крім того, була введена охорона окремих частин виробу незалежно від охорони об'єкту в цілому, якщо ці частини видимі для споживача при звичайному використанні цього об'єкту. Термін дії охорони продовжений з 15 до 25 років максимально з можливістю багаторазового продовження в межах цього терміну тимчасовими проміжками по 5 років.

Зауважимо, що відповідно до чинного Закону України „Про охорону прав на промислові зразки” від23 грудня 1993 року строк охорони не може перевищувати 15 років [23]

Було виключено заборону на спільну охорону об'єкту з використанням авторського і патентного права, згідно якому допускалося використання для охорони промислових зразків тільки законодавства про промислову власність, внаслідок чого заявник може претендувати і на авторські права, якщо зразок є результатом творчості і має певну художню цінність.

В січні 2002 р. в Угорщинінабув чинності новий закон про охорону промислових зразків Designs Act 03/07/2001 [84], цілком відповідний Директиві Європейського парламенту 98/71 ЄС (далі – Директива) [85], в якому статті про вичерпання патентних прав і пільговий термін сформульовані згідно ст. 6 і 15 Директиви, а також прийняті рекомендовані формулювання критерійних умов промислових зразків, можливість охорони як частин, так і групи промислових зразків, визначений термін охорони на 5 років з багатократним продовженням — 4 рази по 5 років і ін., і також прийнятий принцип кумуляції з авторським правом.

Особливістю закону Канадипро промислові зразки (Звід законів Канади, глава 150) [86], який також відноситься до Англійської правової системи, є комбінована реєстраційно-перевірочна система здійснення охорони,

Згідно ст. 5 Закону Канади по будь-якому заявленому промисловому зразку проводиться експертиза, „щоб встановити, чи схожий він на який-небудь інший вже зареєстрований зразок”. Зміст критерію, який визнаний терміном „схожий”, розкритий в ст. 6 Закону Канади: „зразок тоді не має близької схожості з яким-небудь вже зареєстрованим зразком, якщо його не можна з ним спутати”. Така урізана форма експертизи промислових зразків все ж таки дозволяє з достатніми підставами віднести систему охорони до перевірочного типу (звану також спрощено-перевірочну) по типу системи охорони товарних знаків. Така система може бути відзначена як компромісний варіант між власне перевірочною і власне реєстраційною системами, яка може бути використана для охорони виробів, у тому числі сезонних, легкої промисловості. Разом з тим системи охорони промислових зразків з урізаною експертизою показали свою життєздатність разом із законодавчо прописаними положеннями про представлення заявником декларації (присяги) про не запозичення промислового зразка, заходами адміністративного регулювання і судового розгляду, а також в умовах процедурного механізму взаємодії відомчої і судової практики, що склався.

Аналіз законодавства зарубіжних країн виявив, що загальна тенденція розвитку світових систем правової охорони промислових зразків в промислово розвинутих країнах полягає в сприйнятті промислового зразка як „правового гібрида” і визначається як будова багатоваріантної системи з гарантованою можливістю вибору заявником для кожного конкретного випадку відповідного варіанту охорони [87, с. 72].

Ефективність системи охорони прав на промислові зразки в Україні полягає в забезпеченні збалансованого захисту виключних прав власника охоронного документа, який зацікавлений в прискоренні та зменшенні вартості процедури набуття і захисту прав, так і в забезпеченні прав споживачів, зацікавлених в безперешкодному розповсюдженні нових виробів.

Ідеальним є таке законодавство, яким передбачена така система правової охорони, яка в найменшій мірі впливає на формування вільного ринку. Такими системами правової охорони об’єктів промислової власності є системи зі швидкими і недорогими процедурами надання правової охорони, адаптовані до специфіки окремих галузей промисловості і які передбачають аналогічно адаптовані до національних особливостей цих галузей алгоритми перевірки відповідності об’єкта встановленим вимогам.

В першу чергу це стосується промислових зразків в галузі легкої промисловості і речей повсякденного вжитку. Охорона таких промислових зразків виключно патентним законодавством з обов’язковою перевіркою відповідності вимогам патентно здатності на основі світової новизни занадто довга та неадекватно дорога.

Аналіз систем правової охорони промислових зразків без перевірки відповідності вимогам патентоспроможності, які існують в промислово розвинутих країнах і тенденцій розвитку цих систем виправдовують існування в Україні явочної системи патентування. Є доцільним для удосконалення патентного законодавства країн де відсутня подібна можливість для заявників, створення методичних розробок для використання в рамках національних патентних відомств.

Висновки до РОЗДІЛУ І

У межах даного розділу було зроблено такі висновки:

1. важливість використання історичного досвіду регулювання охорони прав на промислові зразки для формулювання якісної системи адміністративно-правового регулювання відносин у досліджуваній сфері, труднощі у розвитку сучасної системи багато в чому обумовлюються тими самими обставинами, які не враховувалися і в минулому – це невідповідність законодавства умовам економіки, відсутність стимулювання творчої діяльності населення, неврегульованість відповідних суспільних відносин підзаконними актами;

2) проведені дослідження дозволяють констатувати, що на сьогоднішній день спостерігається поступовий перехід від державного управління до державного регулювання. Адміністративно-правове регулювання охорона прав на промислові зразки — це впорядковуючий цілеспрямований вплив держави на суспільні відносини в сфері набуття здійснення та захисту прав на промислові зразки, межі та сутність якого зумовлені міжгалузевим характером охорони прав на промислові зразки, та який полягає в організації ефективної діяльності системи охорони прав на промислові зразки.

3) охорона прав на промислові зразки як об’єкт адміністративно правового регулювання – це складова інституту охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, до складу якого входять підприємство, яке проводить патентну експертизу; підприємства колективного управління авторськими правами; органи, які мають право проводити судову експертизу.

4)промисловий зразок – твір у галузі художнього конструювання, що являє собою вирішення промислового виробу у вигляді креслення, малюнку, фотографії;

5) права на промисловий зразок – це сукупність правомочностей, які належать конкретній особі по відношенню до конкретного промислового зразка;

1. необхідність використання позитивного досвіду охорони прав на промислові зразки зарубіжних країн для удосконалення системи набуття, здійснення та захисту прав на промислові зразки в Україні.

РОЗДІЛ 2.

ЕЛЕМЕНТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАВ НА ПРОМИСЛОВІ ЗРАЗКИ

Для дослідження елементів адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки ставимо за мету дослідити основні джерела, в яких містяться відомості. Найбільш важливими в науковому плані для автора були теоретичні висновки вітчизняних та російських вчених в галузі адміністративного права, зокрема: В.Б. Авер’янова [36; 46; 100], О.М.Бандурки [200; 254], А.І. Берлача [150; 286], Ю.П.Битяка [59; 216; 242], І.П.Голосніченка[261], Е.Ф.Демського [58], С.В. Ківалова [60; 153], Л.В.Коваля [220], В.К. Колпакова [152; 106], А.Т.Комзюка [200], В.Т. Комзюка [257], О.В.Кузьменко [62], С.В.Лихачова [171], Н.Р.Нижник [51; 107], Д.В.Приймаченко [224], В.К. Шкарупи [53; 154], Х.П.Ярмакі [61; 124].

Серед ключових проблем, які потребують радикального перегляду, насамперед певних теоретико-методологічних стереотипів, що склалися в юридичній науці у недалекому минулому, необхідно точніше оцінити межі адміністративно-правового регулювання, тобто визначення предмета адміністративно-правового регулювання.

Адміністративно-правове регулювання є похідною категорією загального правового регулювання, що має такі ознаки:

1) правове регулювання – різновид соціального регулювання;

2) за допомогою правового регулювання відносини між суб’єктами набувають певної правової форми, яка має державно-владний характер, тобто в юридичних нормах держава вказує міру можливої та належної поведінки;

3) правове регулювання має конкретний характер, тому що завжди пов’язане з реальними відносинами;

4) правове регулювання має цілеспрямований характер – спрямоване на задоволення законних інтересів суб’єктів права;

5) правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, які забезпечують його ефективність;

6) правове регулювання гарантує доведення норм права до їх виконання [90, с. 307].

З огляду на вищевказані ознаки можна стверджувати, що адміністративно-правове регулювання має структуру загального правового регулювання.

2.1. Поняття, мета, завдання, функції та принципи адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки

Побудова незалежної, демократичної Української держави пов’язана з вирішенням складних політичних, економічних, соціальних і правових проблем. Однією з таких проблем є належне забезпечення основних прав і свобод громадян. Так, статтею 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом [77].

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Ці конституційні положення особливо актуальні зважаючи, що Україна обрала стратегію побудови цивілізованих ринкових відносин, забезпечення соціальної орієнтації економіки та інноваційного соціально-економічного розвитку, що має спиратися насамперед на активізацію власного інтелектуального потенціалу [91].

Слід визнати, що інтеграція України до системи Світової організації торгівлі та до Європейського Союзу ( далі – ЄС) можлива лише за умови її здатності виконувати зобов'язання, що випливають із членства в ЄС.

Відомо, що на міжнародному рівні правам інтелектуальної власності приділяється значна увага, оскільки інтенсивна торгівля об’єктами інтелектуальної власності становить дедалі більшу частку зовнішнього обігу розвинених країн. Україна є учасницею 18 багатосторонніх міжнародних договорів у цій сфері, які також є частиною національного законодавства, але пріоритети визначені Програмою інтеграції України до ЄС [92], на жаль, не підкріплені відповідними механізмами забезпечення їх виконання [91].

На нашу думку, створення дієвого адміністративно-правового механізму забезпечення прав інтелектуальної власності в Україні є логічним продовженням державної політики у цій сфері. Що в свою чергу зробить можливим виконання взятих на себе зобов’язань Україною.

Варто наголосити, що правове регулювання – це дія права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, насамперед норм права [93, с. 218]. Тоді як, сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка суб’єктів суспільних відносин приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться у нормах права, називається механізмом правового регулювання суспільних відносин [93, с. 220].

Усі відносини, які підлягають правовому регулюванню, у своїй сукупності створюють сферу правового регулювання. Сфера правового регулювання – це сукупність суспільних відносин, упорядкована на основі права [94, с. 162]. Що стосується предмета правового регулювання то ним є вольові суспільні відносини, що регулюються правом чи об’єктивно потребують правового впливу.

Отже, сфера адміністративно-правового регулювання прав на промислові зразки, це сукупність суспільних відносин щодо набуття, здійснення та захисту прав, упорядкована на основі права.

Зазначимо, що елементами механізму правового регулювання є норми права, правові відносини, акти реалізації прав і обов’язки суб’єктів правовідносин. Зупинимось на їх докладній характеристиці.

Нагадаємо, що норма права, регламентуючи суспільні відносини, надає їм юридичної форми, його учасники стають суб’єктами права, які взаємопов’язані суб’єктивними правами та юридичними обов’язками [93, с. 220].

Першим нормативним актом, присвяченим охороні промислових зразків став Указ Президента від 18 вересня 1992 р., яким було затверджено Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні, відповідно до якого промисловим зразком визнавалася форма, малюнок, розфарбування або їх поєднання, що визначає зовнішній вигляд виробу. Однак переважна більшість норм названого документа відтворювала норми Закону СРСР “Про промислові зразки” від 1991 року.

Результатом законотворчої роботи стало прийняття Верховною Радою України Закону України “Про охорону прав на промислові зразки” від 15 грудня 1993 року, норми якого регулюють відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на промислові зразки в Україні. На сьогодні, даний Закон потребує внесення змін відповідності до Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС, затвердженої Законом України „Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 18 березня 2004 року.

Незважаючи на помітний прогрес, досягнутий останніми роками у сфері законодавчого забезпечення правової охорони інтелектуальної власності, на думку міжнародних експертів, її недосконалість все ще є одним з чинників, який перешкоджає створенню в Україні ефективної системи захисту прав інтелектуальної власності [91].

На жаль, є випадки отримання охоронних документів на промислові зразки, права на які належать іншим особам. Зазначене мало наслідком звуження митного контролю товарів, що містять об’єкти права інтелектуальної власності: під час прийняття Верховною Радою України 16 листопада 2006 року Закону України „Про внесення змін до Митного кодексу України” було виключено з митного контролю такі об’єкти, як корисна модель, винаходи, промислові зразки. Така ситуація не відповідає вимогам ЄС. Потребує вдосконалення законодавство України щодо охорони прав на промислові зразки, корисні моделі та винаходи. На нашу думку, необхідно мінімізувати можливість отримання патенту на права які вже захищені відповідно до законодавства України.

Варто також розглянути вітчизняне антимонопольне законодавство. Стаття 4 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня 1996 року [95] прямо не називає рекламні матеріали та упаковку – промисловими зразками, хоча на сьогодні вони можуть отримати правову охорону відповідно до Закону України „Про охорону прав на промислові зразки” [23]. Зауважимо, що словосполучення „промисловий зразок” взагалі не зустрічається у Законі України „Про захист від недобросовісної конкуренції”. А стаття 6 даного Закону, який на сьогодні є чинним виключає зі сфери свого захисту вироби, що мають охорону як об'єкти права інтелектуальної власності, коли мова йде про копіювання зовнішнього вигляду виробу. 

За умови надання охорони незареєстрованим промисловим зразкам у майбутньому, статтю 6 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції” необхідно виключити повністю або виключити частину 3 ст. 6 зазначеного Закону. 

Проведений нами аналіз наказу Міністерства освіти і науки „Про затвердження правил розгляду заявки на промисловий зразок” № 198 від 18.02.2002 [96] дає підстави стверджувати, що кожна стадія набуття патентних прав на промисловий зразок забезпечена відповідною нормою права. На сьогодні, немає необхідності у прийнятті нових підзаконних актів, але залишається необхідним усунути неточності та не відповідності в термінології та у зв’язку зі зміною місця знаходження Українського інституту промислової власності змінити адресу в даних документах.

Можна констатувати, що українське законодавство щодо інтелектуальної власності, зокрема в сфері охорони прав на промислові зразки, розроблене з урахуванням вимог міжнародних конвенцій, відповідає їх принципам та є адаптованим до вимог ринкової економіки. Але, не дивлячись на це, проблемним залишається виконання ним охоронної та превентивної функцій на етапі переходу до ринкових відносин.

Окремі вчені визначають поняття “механізм” як “систему державних організацій, яка включає в себе не тільки державні органи, але й підприємства, установи, а також двосторонні зв’язки між ними” [97, с. 29], або як “систему державних органів, які здійснюють функції держави” [98, с. 65].

Зауважимо, що у державній системі правової охорони інтелектуальної власності необхідно виділити певну сукупність суб’єктів, яка покликана здійснювати управлінський вплив на учасників суспільних відносин, використовуючи при цьому специфічні засоби регулювання їх поведінки.

Інфраструктура, яка забезпечує реалізацію державної політики в сфері захисту прав на промисловий зразок включає органи виконавчої влади та органи судової влади. Варто, до органів виконавчої влади віднести Міністерство освіти і науки України, Міністерство внутрішніх справ України, Службу безпеки України, Державну податкову адміністрацію України, Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики. До органів судової влади, які забезпечують захист прав на промислові зразки безперечно зараховується вся судова система України.

Немає підстав відносити до зазначених суб’єктів Державну митну службу України та Антимонопольний комітет України. Ми це пояснюємо тим, що у цих державних органів немає законодавчих підстав для здійснення захисту прав на промислові зразки. Адже відомо, що адміністративно-правові відносини виникають тільки на підставі норми права.

На нашу думку, до суб’єктів адміністративно-правового регулювання охорони прав на промисловий зразок належать:

1. Верховна Рада України;
2. Президент України;
3. Кабінет Міністрів України;
4. Центральний орган виконавчої влади – Міністерство освіти і науки України, яке приймає участь у межах своєї компетенції у забезпеченні реалізації державної політики в сфері інтелектуальної власності;
   1. Державний департамент інтелектуальної власності, який приймає участь у межах своєї компетенції у забезпеченні реалізації державної політики в сфері інтелектуальної власності;
   2. Державне підприємство „Український інститут промислової власності”, яке виконує функції органу експертизи об’єктів промислової власності, зокрема експертизу промислових зразків на відповідність умовам охороноздатності;
   3. Державне підприємство „Українське агентство з авторських та суміжних прав”, яке здійснює управління правами авторів, зокрема забезпечує кумулятивну охорону прав на промисловий зразок;
   4. Державний інститут інтелектуальної власності і права, навчальний заклад, який готує фахівців у сфері інтелектуальної власності, в тому числі і експертів патентного відомства.
   5. роботодавці;
   6. громадські організації;
   7. юридичні особи;
   8. громадяни.

Згідно Конституції України у відповідності до характеру завдань, які виконує кожний з органів адміністративно-правового регулювання, останні умовно можна згрупувати за вищим, центральним та місцевим рівнями.

Здійснений нами аналіз організаційних зв’язків і повноважень державних органів дає змогу виділити органи, що здійснюють загальне керівництво у сфері охорони прав на промисловий зразок: Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, спеціальні галузеві органи управління — міністерства, відомства.

Докладніше зупинимось на актах реалізації права на отримання патентної охорони фізичними та юридичними особами. Для ґрунтовного з’ясування даного питання, пропонуємо таку класифікацію:

1. Подання заявки на промисловий зразок відповідно до статті 11 Закону України „Про охорону прав на промислові зразки” від 15 грудня 1993 року[23];
2. Листування з закладом, що проводить експертизу згідно з пунктом 3.4 Правил розгляду заявки на промисловий зразок № 198 від 18.02.2002[96];
3. Внесення державного мита та відповідних зборів на рахунки вказані у повідомлення відповідно до Постанови Кабінету Міністрів №1716„Про затвердження Порядку сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності”[99];
4. Отримання патенту відповідно до Закону України „Про охорону прав на промислові зразки” від 15 грудня 1993 року ( стаття 18. Видача патенту);
5. Підтримання чинності патенту відповідно до Постанови Кабінету Міністрів №1716 „Про затвердження Порядку сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності” шляхом сплати річного збору за підтримання чинності патенту на промисловий зразок;
6. Звернення за захистом прав до Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності та суду за захистом своїх прав у відповідності до законодавства України.

Отже, механізм адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки, на нашу думку, це система всіх юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини у сфері набуття, здійснення та захисту прав нас промисловий зразок.

Адміністративно-правовий механізм регулювання охорони прав на промислові зразки в Україні складається із таких елементів, як:

— норми права – загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені з метою регулювання суспільних відносин у сфері адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки;

— правовідносини – вольові суспільні відносини, що виникають на основі норм права у сфері адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки;

— акти реалізації норм права – процес фактичного втілення конкретних приписів правових норм стосовно конкретних суб’єктів у сфері адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки.

Дослідження проблеми змісту адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки обумовлює необхідність аналізу, розкриття й систематизації складових елементів відповідного механізму регулювання, що актуалізує звернення до загального теоретичного екскурсу та аналізу основних концепцій та поглядів на мету, завдання, функції та принципи адміністративно-правового регулювання взагалі, що, у свою чергу, дозволить визначити призначення адміністративно-правового регулювання, розкрити його сутність та межі впливу на охорону прав на промислові зразки.

Основні особливості охорони прав на промислові зразки як об’єкту адміністративно-правового регулювання, зумовлюють, з одного боку, необхідність державного впливу на процес функціонування зазначеного об’єкту та існування адміністративно-правового механізму його регулювання шляхом формування нормативно-правової бази, та, з іншого, визначають особливості такого регулювання.

Як відомо, процес регулювання являє собою систему взаємопов’язаних і виконуваних у певному порядку дій. Практично всі дослідники з державного управління та адміністративного права на перше місце серед цих дій ставлять цілепокладання (постановку цілей). У науковій літературі також використовуються наступні визначення: „формування цілей”, „вибір цілей”, „завдання”, „визначення проблеми” тощо. Цілі регулюючої діяльності, поряд із її принципами, зумовлюють змістовний склад механізму регулювання, на їх досягнення спрямовані дії всіх складових регулюючого механізму. На формулювання цілей, їх корегування та зміну суттєво впливає регулюючий процес, протягом якого узагальнюється суспільна практика та вносяться відповідні корективи в існуючі цілі, розробляються нові тощо. З іншого боку, цілі активно впливають на побудову, зміст та методи діяльності систем регулювання.

Адекватне розуміння сутності адміністративно-правового регулювання неможливе без осмислення мети такої діяльності. Різноманітними є запропоновані вченими-адміністративістами та фахівцями з державного управління визначення мети та цілей державного регулювання. Аналіз існуючих у вітчизняній та зарубіжній спеціальній літературі підходів до визначення специфіки адміністративно-правового регулювання дає підстави стверджувати, що більшість дослідників підкреслюють цілеспрямований характер регулюючої діяльності [100, с. 34; 101, с. 5; 102, с. 29; 103, с. 18; 104, с. 49]. Цілепокладання є важливим елементом діяльності людини, що характеризує як розумові процеси, так і предметну діяльність, в першу чергу – процес праці. Сьогодні умови побудови в Україні демократичної держави є тим станом системи регулювання, який вимагає внесення суттєвих змін у механізм цілепокладання на всіх рівнях адміністративно-правового регулювання, надання йому зумовленого об’єктивно, науково обґрунтованого та раціонального характеру. За ступенем об’єктивності чи суб’єктивності цілей можна говорити про рівень доцільності організації, що, звичайно, є відправною точкою як реформування старої, так і створення нової організації.

Проведені дослідження свідчать, що в підходах вчених-адміністративістів та фахівців з державного управління щодо визначення мети та цілей регулювання ці поняття є достатньо розробленими та посідають визначне місце серед основних елементів механізму регулювання, співвідносяться між собою як загальне і часткове, де мета розглядається як основна, вихідна категорія, досягнення якої забезпечується через реалізацію поставлених цілей.

В радянській науковій правовій літературі зазначалося, що метою регулювання є об’єднання зусиль громадян, органів влади, підприємств, установ, організацій для вирішення завдань економічного, соціально-культурного та адміністративно-політичного характеру [103, с. 18]. Л.Юзьков вважав, що в державній сфері зміст владно-організуючого впливу суб’єктів на об’єкти детермінований вихідною метою — забезпечити ефективне функціонування всього соціального організму [105, с. 75]. Схожої позиції дотримуються і сучасні вчені-правники. Наприклад, професор В.Колпаков основною метою державного регулювання вважає вдосконалення суспільної системи відповідно до державних інтересів [106, с.16], Н.Нижник та О.Машков — практичну організацію нормального життя суспільства і забезпечення особистої безпеки громадян, створення умов для їх матеріального, культурного та духовного розвитку [107, с. 6], Р.Кондратьєв — ефективне функціонування та розвиток суспільства [108, с. 85], В.Цвєтков в якості головної мети державного регулювання визначає забезпечення поступового розвитку суспільства [56, с. 31]. Ю.Тихомиров, досліджуючи категорію цілі державного регулювання, тлумачить дане поняття як орієнтацію майбутнього стану об’єктів, який вони повинні досягнути під впливом суб’єктів регулювання [109, с.212]; Г.Кіндрацька у визначенні цілей робить акцент на значенні елементів організації: цілі – це конкретний стан окремих характеристик організації, якого вона прагне досягти протягом певного терміну [110, с.58]. Думки аналогічного змісту дотримується О.Віханський [111, с.4]. В.Дорошев, навіть, формулює внутрішній зміст цілі, а саме — термін „ціль” використовується для описання специфічних завдань у розумінні їх значення та термінів виконання [112, с.115].Подібне розуміння мети та цілей державного регулювання підтримують і більшість російських науковців. Наприклад, Д.Зєркін та В.Ігнатов визначають мету регулювання як надання суспільству організованого функціонування у відповідності із встановленими нормами, забезпечення його адаптації до умов навколишнього середовища, а також можливе його удосконалення і розвиток [104, с. 49]. Значна кількість вчених підходить до питання формулювання мети соціального регулювання з позицій кібернетичного підходу. Наприклад, Ю.Козлов зазначає, що основним призначенням соціального регулювання взагалі та будь-якого з його різновидів є впорядковуючий вплив на учасників спільної діяльності (впорядкування системи) [50, с.34]. Аналогічної точки зору дотримуються В.Афанасьєв і Д.Бахрах [113, с.25; 114, с.5]. Акумулюючи визначене, можна стверджувати, що ціль – це елемент розумової діяльності суб’єкта регулювання, внутрішній мотив, що спонукає до дії, є ідеальним зразком бажаного соціального результату від впливу суб’єкта адміністративно-правового регулювання на об’єкт, тому вона формується під впливом як пануючих у суспільстві, державі цінностей, виражає певні задуми, так і акумулює в собі знання системи регулювання, законів регулювання, наявність досвіду регулювання і в кінцевому результаті спрямовується на досягнення основної загальної мети.

В науковій літературі увага приділяється ієрархії цілей відповідної діяльності. Так, наприклад, Г.Атаманчук, за джерелом виникнення та змісту, виділяє: суспільно-політичні, соціальні, духовні, економічні, виробничі, організаційні, діяльнісно-праксеологічні, інформаційні та роз’яснювальні цілі, тобто пропонує ідею існування „дерева” цілей [102, с. 114]. Л.Юзьков вважає, що загальна мета всієї системи адміністративно-правового регулювання деталізується на множинність цілей та підцілей на рівнях організації діяльності. Узгодженість цілей постає, на його думку, в якості принципу організації всього процесу, що включає чотири вимоги: 1)взаємне підпорядкування цілей загальній меті адміністративно-правового регулювання; 2)реальність мети; 3)скоординованість цілей при організації територіального, галузевого, міжгалузевого регулювання; 4)ієрархія цілей при здійсненні регулюючих циклів на рівні ”конкретний суб’єкт управління – конкретний об’єкт управління”. Отже, з урахуванням багатоцільового характеру регулятивної діяльності прийнято будувати систему цілей за допомогою методу „дерева” цілей. Верхньою ланкою „дерева” завжди вважають основну ціль (місію) організації. Рівнем нижче розміщують цінності, яких дотримується вище керівництво. Всі інші рівні представляють цілі діяльності самої організації та її робітників. Побудова „дерева” цілей, зазначають О.Суслов та В.Вишневська, необхідна для того, щоб у кінцевому підсумку цілі можна було погодити із засобами їх досягнення [115, с. 30]. Таким чином, „дерево” цілей є основою для формування моделі (програми, стратегії, концепції), що відображає можливі варіанти послідовності робіт, які забезпечують досягнення кінцевої мети.

Процедура побудови „дерева” цілей, на думку Б.Федишина та Б.Андрушкова, є евристичною, тобто базується не на формальних підходах і методах, а на використанні досвіду, знань, інтуїції експертів. Вона складається зі стадій: побудови функціонального дерева цілей, формування комплексу цілереалізуючих систем (предметна дезаграція), їх попередньої оцінки і вибору, розробки цільових нормативів, ранжування цілей [116, с.7].

Особливої уваги під час побудови „дерева” цілей слід приділяти останній стадії – ранжуванню цілей, яке передбачає: формування оцінки відносної вагомості цілі, встановлення найбільш раціональної послідовності цілей, обробку експертних оцінок і побудову загального набору оцінок відносної важливості [116, с. 8].

Визначення цілей та їх впорядкування у відповідності до ієрархії є однією з процедур цього підходу. Всі науковці, які намагаються побудувати „дерево” цілей, єдині в тому, що необхідною є узгодженість та обґрунтована субординація цілей, за якої реалізація однієї мети постає джерелом для іншої.

Охорона прав на промислові зразки — важлива складова для успішного розвитку економіки держави. Мета регулювання економіки з боку держави розглядається вченими-юристами як створення такої господарської системи, яка б орієнтувалася на вибір найефективніших варіантів використання наявних факторів виробництва та забезпечення сприятливих соціально-економічних умов життєдіяльності. Вченими-економістами до основних цілей державного регулювання економіки відносяться: раціональне використання ресурсів і досягнення макроекономічної ефективності, забезпечення стабільного розвитку національної економіки тощо.

Узагальнюючи все вищенаведене, можна дійти висновку про те, що метою адміністративно-правового регулювання є соціально детермінований та науково обґрунтований результат, на досягнення якого спрямований процес регулятивної діяльності шляхом створення та формування систематизованої нормативно-правової бази. Таким чином, мету адміністративно-правового регулювання у сфері охорона прав на промислові зразки в Україні можливо визначити як забезпечення ефективного функціонування промисловості та її сталий прогресивний розвиток шляхом вдосконалення чинного законодавства, в тому числі шляхом систематизації нормативно-правових актів.

Важливими елементами механізму адміністративно-правового регулювання будь-якою сферою суспільного життя, в тому числі і охорона прав на промислові зразки, є також його завдання та функції. На підставі вивчення значної кількості наукових правових джерел, можна стверджувати, що більшість з них присвячені меті та функціям або лише функціям адміністративно-правового регулювання. Так, Д.Зєркін та В.Ігнатов визначають завдання адміністративно-правового регулювання як певний вираз усвідомленої необхідності реально здійснити дані цілі в конкретних умовах [104, с.54]; Б.Лазарєв — як сукупність проблем, що потребують вирішення для досягнення цілей в даних конкретних обставинах при наявності ресурсів [117, с.145]. Але слід зауважити, що в жодній із зазначених робіт не наведений конкретний перелік завдань державного, зокрема адміністративно-правового, регулювання та їх можлива класифікація.

Для багатьох праць, присвячених відповідній проблематиці характерним є ототожнення понять „завдання” та „функції”. Наприклад, французький науковець Б.Гурне ототожнює завдання та функції на рівні саме головних завдань („головні завдання, або функції”), з-поміж яких цей вчений виділяє чотири категорії: функції верховної влади, економічні, соціальні, освітні і культурні [118, с. 19]. В іншій своїй праці Б.Гурне розглядає як синоніми поняття „функції державного управління (регулювання)” та „функції держави” [119, с. 36]. Американські вчені Г.Кунц та С.О’Доннел зазначають, що завдання регулювання — це кінцеві цілі, на які спрямована діяльність, а мета також по суті є завданням, але має кількісні та якісні показники. Самі ж автори вважають ці терміни взаємозамінними [120, с. 193]. Французький вчений Р.Драго підкреслює, що на практиці терміни „завдання”, „функція” та „компетенція” вживають як синоніми. На його думку, завдання — це виконання всього, реалізація чого забезпечується ним чи повинна забезпечуватися. Функція — це залежність між завданнями та компетенцією як правовою категорією [121, с. 60]. Й.Кхола розуміє функцію як узагальнення певної групи завдань [122,с.68].

Викладений широкий спектр наукових поглядів дає підставу стверджувати, що найбільш оптимальним визначенням завдань адміністративно-правового регулювання є їх розуміння як основних напрямків державної регулюючої діяльності, які в конкретних умовах є етапами досягнення мети адміністративно-правового регулювання. Отже, доцільно виділити наступні завдання адміністративно-правового регулювання у сфері охорона прав на промислові зразки:

1) адаптація до ринкових умов господарювання, формування ефективної системи охорони прав на промислові зразки;

2)створення необхідного підґрунтя для розвитку, стимулювання, інвестування вітчизняної промисловості шляхом вдосконалення чинного законодавства;

3) забезпечення удосконалення системи охорони прав на промислові зразки щодо міжнародних вимог з депонування промислових зразків; розширення переліку об’єктів, що можуть охоронятися як промислові зразки.

Серед вчених-адміністративістів не викликає заперечень той факт, що зміст адміністративно-правового регулювання розкривається, зокрема, через зміст і характер функцій, які реалізуються в процесі такої діяльності. В юридичній літературі поняття „функції управління” має різноманітне тлумачення. Г.Петров взагалі вважає, що складові частини регулювання краще називати не функціями, а елементами [123, с. 49]. На думку В.Афанасьєва, яка підтримується й іншими науковцями, функції являють собою операції, дії суб’єкта, що відповідають послідовним стадіям циклу, а їх сукупність складає зміст процесу [113, с. 207]. Таким чином, функції тут пов’язуються із стадіями регулюючого процесу, втрачаючи самостійне значення. Ототожнення стадій регулюючого циклу із функціями управління, на наш погляд, є невиправданим, оскільки зміст всіх стадій представлений різноманітними діями, які можуть неодноразово повторюватися на будь-якій з цих стадій.

Досить часто в науковій літературі вчені-адміністративісти функції нібито „розчиняють” в самому регулюючому впливі або його частинах. Наприклад, Д.Бахрах наголошує на тому, що функції є типовими видами взаємодії між суб’єктами і об’єктами, тобто теж прирівнює їх до самого регулюючого впливу [114, с.63]. Г.Атаманчук зазначає, що функціями управління є реальний, силовий, цілеспрямований та регулюючий вплив на кероване явище [102, с.120].

Аналіз наукової правової літератури дає підстави окремим науковцям стверджувати, що, не дивлячись на різноманітність визначень функцій, фактично в більшості з них ці функції пов’язуються саме із регулюючою діяльністю. Такою є, зокрема, позиція Ю.Козлова, який, слушно вважаючи вид регулюючої діяльності основною ознакою функцій державного, в тому числі і адміністративно-правового, регулювання, визначає їх як найбільш типові, однорідні та чітко виражені види (напрямки) відповідної діяльності, що служать інтересам досягнення цілей регулюючого впливу [125, с. 135]. Аналогічно розуміє функції державного регулювання і Б.Курашвілі, але невиправдано ототожнює їх із функціями апарату державного регулювання та з функціями держави взагалі [126, с. 170].

Проведені дослідження дозволяють зробити висновок про те, що функції адміністративно-правового регулювання — це обумовлені досягненням мети та підпорядковані вирішенню конкретних завдань основні види адміністративно-правової діяльності суб’єкта, пов’язані із його впливом на об’єкти регулювання.

Не менш дискусійним є питання класифікації функцій адміністративно-правового регулювання. Найпоширеніша класифікація поділяє їх на загальні (основні) та особливі (спеціальні, специфічні, функції спеціалізованого управління) [114, с. 64; 127, с.263]. Загальні функції регулювання визначаються як універсальні види (напрямки) діяльності суб’єктів регулювання, в межах яких вирішуються найбільш типові завдання, що мають відношення до всіх суб’єктів і об’єктів. В переважній більшості випадків до них відносять прогнозування, планування, організацію, керівництво, координацію, контроль та облік. Деякі дослідники в якості основних функцій називають також цілепокладання, інформування, активізацію [104, с.54]. Д.Бахрах, на відміну від інших вчених, класифікує і загальні функції управління [114, с. 66].

В науковій правовій літературі виділяються також функції-операції (відповідають конкретним стадіям циклу, здійснюються будь-яким суб’єктом до будь-якого об’єкту) та функції-завдання (є конкретними) [114, с.207; 128, с.138]. Такий поділ певною мірою відповідає класифікації функцій на загальні та особливі.

Б.Курашвілі поділяє функції адміністративно-правового регулювання на об’єктні (територіальні, галузеві, реляційні (соціально-просторові), еволюційні соціально-часові) та технологічні, що поділяються на операціональні (методичні) та стадіальні (циклічні) [126, с.175].

Поряд із загальними функціями та їх численними варіантами виділяють спеціальні функції, які характеризуються тим, що забезпечують врахування характеристик конкретного суб’єкту та об’єкту його впливу, розрізняючись залежно від особливостей галузей (підгалузей), підприємств, установ, організацій тощо. Тут необхідно зазначити і те, що в деяких дослідженнях можливість і доцільність поділу регулюючих функцій на загальні та особливі заперечується. Так, Г.Петров вважає, що оскільки загальні функції властиві всій системі управління, пронизують всі її ланки та підсистеми, то необхідності виділяти спеціалізовані функції немає [123, с.49].

Часто поряд із загальними та спеціальними функціями виділяють допоміжні (обслуговуючі), які мають важливе практичне значення (діловодство, управління персоналом, бухгалтерський облік тощо) [107, с.95; 125, с.145]. Але існування даного різновиду функцій також іноді викликає заперечення. Наприклад, Г.Атаманчук наголошує на тому, що вони є діяльністю по забезпеченню роботи державного апарату, не породжуючи жодного впливу [102, с.121]. Інколи до загальних та спеціальних функцій додають ще так звану штабну, яка вважається прерогативою загального керівництва та структурних підрозділів, що оперують інформацією, яка відноситься до реалізації перших двох різновидів функцій (наприклад, підготовка комплексних управлінських рішень, організація взаємодії тощо) [128, с.141]. Цю точку зору поділяє і французький вчений Б.Гурне [118, с.65]. Г.Попов пропонує створити не лінійну, а об’ємну модель функцій регулювання, виділяючи наступні принципи класифікації функцій: основний, виробничий, специфічний, технологічний. Вчений висловлює позицію щодо виділення однієї інтегруючої функції регулювання, яка повинна об’єднати всі інші, вважаючи нею керівництво [129, с. 148].

Незважаючи на те, що будь-який науково аргументований тип класифікації функцій регулювання має право на існування, в якості найбільш оптимального серед всіх існуючих в спеціальній літературі підходів до їх класифікації є традиційний розподіл функцій адміністративно-правового регулювання на загальні та особливі, враховуючи, що всі перелічені різновиди функцій, окрім загальних, по суті, є спеціалізованими, являючи собою ті чи інші конкретні види державної діяльності.

Враховуючи здобутки вчених-фахівців у галузі державного управління та вчених-адміністративістів щодо визначення і класифікацій функцій адміністративно-правового регулювання та проаналізованих особливостей суспільних відносин у сфері охорони прав на промислові зразки, можна сформулювати поняття функції адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки як зовнішній прояв властивостей суб’єктів регулювання, який характеризується самостійністю, здійснюється специфічними методами залежно від даного об’єкту регулювання з метою досягнення певних результатів в набутті та захисті прав на промислові зразки.

Доцільно систематизувати функції адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки за найбільш типовою класифікацією функцій адміністративно-правового регулювання, яку пропонують Ю.Битяк, В.Богуцький, В.Гаращук, С.Ківалов і згрупувати їх наступним чином: загальні, спеціальні, допоміжні функції. До загальних функцій адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки слід віднести ті, які притаманні процесу адміністративно-правового регулювання економікою: функцію прогнозування і моделювання, планування, координацію, контроль, інформаційне забезпечення, комунікаційну. До спеціальних функцій належать ті, що відображають особливості регулюючого впливу конкретного суб’єкту регулювання саме на сферу охорони прав на промислові зразки: є прогнозування і моделювання, планування, координація, контроль та реєстрація, інформаційне забезпечення, охорона навколишнього природного середовища від шкідливого впливу під час або після впровадження промислового зразка у виробництво, створення умов для функціонування національної промисловості, створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств.

Здійснення адміністративно-правового регулювання неможливе без стійкого фундаменту регулювання, яким, в свою чергу, виступають першооснови, основні правила, положення, за якими діє регулююча система — принципів її дії. Отже, перш за все, необхідно звернутись до значення самого поняття „принцип”, яке походить від латинського слова „principium”, що означає основні, найзагальніші, вихідні положення, засоби, правила, що визначають природу й соціальну сутність явища, його спрямованістьі найсуттєвіші властивості [130, с. 17]. Новий тлумачний словник української мови трактує дане поняття як: 1) основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напряму; засада; 2) особливість, покладена в основу створення або здійснення чого-небудь, спосіб створення або здійснення чогось; 3) правило, покладене в основу діяльності якої-небудь організації, товариства і т. ін.; 4) переконання, норма, правило, яким керується хто-небудь у житті, поведінці, канон [131, с.899]. Проблемі трактування даного філософського поняття присвячені численні праці фахівців різних галузей знань. Так, наприклад, Р.Лівшиц вважає, що принцип – це завжди вихідне положення, напрямок, передусім це ідея [132, с. 195]. В.Погорілко трактує принципи як порядок здійснення регулюючого впливу [133, с.12]. А.Колодій у монографічному дослідженні „Принципи права України” розглядає дану категорію з точки зору гносеології, як таку, що тісно пов’язана з категоріями „закономірність” і „сутність”, зазначаючи, що поняття „принцип” співвідноситься з категорією „ідея” у тому випадку, коли під останньою філософи розуміють внутрішню логіку, закон існування об’єкта, те, що складає його внутрішню сутність; у теорії пізнання принцип виступає як абстрактне визначення ідеї, а точніше, як певна сукупність (сума) принципів, що дорівнюють ідеї [130, с. 16]. Отже, принципи, безперечно, відносяться до однієї з основних категорій та механізмів будь – якого суспільного явища. Перш ніж перейти до дослідження принципів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки, доцільним є звернення до аналізу принципів права та принципів державного управління, що сприятиме поглибленню розуміння принципів адміністративно-правового регулювання у зазначеній сфері, оскільки останні є органічною частиною вищезазначених категорій.

У сучасній вітчизняній юридичній літературі існує чимало досліджень, присвячених принципам права, їх аналіз дає можливість виділити декілька основних підходів, щодо тлумачення даної теоретичної конструкції, а саме:

1) принципи – категорія об’єктивна. Наприклад, О.Скакун визначає дану категорію як об’єктивно притаманні праву відправні положення, безперечні вимоги (позитивні зобов’язання), які висуваються до учасників суспільних відносин з метою гармонійного поєднання індивідуальних, групових та суспільних інтересів, зауважуючи, що принципи — це система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, що визначає напрямок його розвитку [134, с. 240].

2) юридичні принципи – основні ідеї. Так, М.Марченко пропонує трактувати принципи права як основні ідеї, вихідні положення процесу його формування, розвитку і функціонування; конструкції, на засадах яких встановлюються і функціонують не тільки норми, інститути або галузі, але й вся правова система [135, с.22]. Р.Лівшиц визначає принципи права як ідеї, норми і відносини, що охоплюють усю правову матерію і надають їй логічності, послідовності, збалансованості, звільнюють її від конкретики та частин [132, с. 195]. А.Олійник зазначає, що це закріплені в праві головні ідеї, вихідні засади або основи функціонування, що характеризують його зміст, головне призначення та зумовлені загальними закономірностями розвитку суспільства. У них відображаються взаємодія та співвідношення окремих явищ державно – правової дійсності [136, с.64]. Як відмічає А.Васільєв, принципи права обумовлені економічними, соціальними та політичними чинниками [137, с. 216].

3) принципи права — сфера правосвідомості, правової ідеології і науки (праці С.Алексєєва, Є.Лукашевої, В.Нерсесянса та ін.) [138, с. 102; 139, с.21; 140, с. 110];

4) визначення, що будуються на аналізі різниці понять принципів права і правових принципів. В.Котюк акцентує увагу на потребі розмежовування цих понять, вважаючи,що правові принципи виникають задовго до виникнення системи права і законодавства, вони закріплюються в даних системах, переходять у принципи права. Правові принципи – це головні ідеї, які виражають основні вимоги до системи права тієї чи іншої держави. Це, перш за все, категорії суспільної правосвідомості і вони далеко не завжди виражені в системі права і правових нормах. Іноді правові принципи називають головними засадами, основами, началом, на підставі яких будується система права [141, с. 30].

Безперечно, принципи права — явище неоднозначне, яке досліджується з різних точок зору. Розгорнуту характеристику принципів права пропонує А.Колодій, зазначаючи, що категорія „принципи права” має використовуватись у всіх випадках, коли йдеться про основні положення, що належать до юриспруденції, термін „принципи” може лише уточнюватись і деталізуватись залежно від сфери існування і функціональної спрямованості. Принципи права – це такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими із сутністю права і становлять його головні риси, відрізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальною значимістю, відповідають об’єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ряду; спрямовують і надають синхронності усьому механізму правового регулювання суспільних відносин, досконаліше інших розкривають місце права у суспільному житті і його розвитку; є критерієм законності й правомірності дій громадян і посадових осіб, адміністративного апарату і органів юстиції [130, с.26].

У зв'язку із різноманітними підходами до трактування принципів права існує і декілька їх класифікацій. Першими питання видів принципів права та критеріїв для їх класифікації розглядали А.Денисов і С.Алексєєв. А.Денисов запропонував диференціювати всі принципи на три групи: 1) принципи, властиві тій чи іншій частині (галузі) права; 2) принципи, характерні для двох і більше, але не для всіх галузей права; 3) принципи, які є загальними для всіх без винятку галузей права [142, с.95]. С.Алексєєв, у свою чергу, запропонував класифікацію принципів „залежно від того, яке їх значення для права і, відповідно, на яку сферу вони поширюються” [138, с.105]. О.Лукашева обґрунтувала необхідність розмежування загальних принципів організації суспільства і чисто правових принципів [143, c. 111].Цікавим, є критерій для класифікації принципів права, що пропонують Р.Лівшиц і В.Нікітінський. Цим критерієм вони вважають безпосереднє (принципи-норми) і опосередковане (принципи прямо не зафіксовані, але можуть бути виведені з норм) закріплення [144, с. 15]. Г.Борисов, вважаючи головною підставою для класифікації різні сфери суспільних відносин, на які поширюються ті чи інші принципи, різний характер суспільних закономірностей, що ними відбивається, виділяє такі групи принципів, що діють у правовій сфері: 1)загальнополітичні; 2)правові; 3)принципи побудови і функціонування державної організації; 4)принципи окремих форм державної діяльності — правотворчості, зокрема законодавчої діяльності, діяльності з реалізації правових норм, правоохоронної діяльності тощо; 5)принципи права; 6)міжгалузеві принципи; 7)галузеві принципи; 8)принципи окремих груп норм [145, с. 10]. Л.Явіч виділяє: 1)основні принципи, які диференціює на загальносоціальні і спеціально-юридичні; 2)міжгалузеві і галузеві принципи права; 3)принципи інститутів права; 4)принципи правотворчості і правосуддя; 5)принципи законності і правосвідомості; 6)принципи правового регулювання, під якими розуміє насамперед міжгалузеві, галузеві принципи права, а також принципи інститутів права [146, с.145].

С.Алексєєв в цілому підтримує поділ принципів на загальносоціальні і спеціально-юридичні, але висловлює і заперечення проти цього положення, які полягають у тому, що поза особливим юридичним вираженням економічні, соціально-політичні та інші загальносоціальні основи не можуть набути значення принципів [147, с.262]. В.Семенов повністю відкидає думку про можливість вважати принципи економіки, політики, моралі, науки принципами права і виокремлює загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи окремих інститутів [148, с. 20]. Г.Свердлик вважає, що систему принципів права в цілому складають: а)загальноправові; б)галузеві; в)окремих інститутів; г)підгалузеві; д)міжінституційні правові принципи [149,с.105]. С.Келіна і В.Кудрявцев розглядають міжгалузеві і галузеві принципи не самостійними регуляторами, а відбиттям загально-правових [150,с.59].П.Рабінович сформулював класифікацію принципів права, диференціюючи їх на: а)загальнолюдські (цивілізаційні); б)типологічні принципи об'єктивного юридичного права; в)конкретно-історичні; г)галузеві; д)міжгалузеві [151, с.82]. А.Колодій виокремлює такі принципи права: 1)правосвідомості; 2)правоутворення; 3)правотворчості, а серед них — законотворчості і нормотворчості; 4)системи права: а)загальноправові (основні); б)міжгалузеві; в)галузеві; г)інститутів права; 5)структури права: а) загальносоціального і юридичного; б)публічного й приватного; в)регулятивного і охоронного; г)матеріального й процесуального; д)об'єктивного й суб'єктивного; 6)правореалізації, а серед них — правозастосування; 7)правоохорони, а серед них особливо — правосуддя і юридичної відповідальності. Принципи системи і структури права, що втілюються у принципи правоутворення, правореалізації і правоохорони, можна назвати принципами правового регулювання, визнаючи водночас особливу роль загальноправових (основних) принципів [130, с.39].

Поняття принципів адміністративно-правового регулювання покликане відображати закономірності, що об'єктивно існують у регулюванні та мають особливе значення для його організації та здійснення. В.Колпаков трактує принципи адміністративно-правового регулювання як його позитивні закономірності, які пізнані наукою і практикою, а також охарактеризовані (зафіксовані, закріплені) у відповідних поняттях [152, с. 21]. На думку С.Ківалова, під принципами слід розуміти основоположні ідеї, наукові положення даного виду державної діяльності [153, с. 165]. В.Малиновський розглядає принципи як фундаментальні істини, позитивні закономірності, керівні ідеї, основні положення, норми поведінки, що відображають закони розвитку відносин, сформульовані у вигляді певного наукового положення, переважно в правовій формі, на основі яких будується і функціонує апарат державного регулювання [52, с. 192]. Аналогічної точки зору дотримується С.Мосьондз [27, с. 25].

В адміністративно-правовій науці немає єдиної думки із приводу видів принципів адміністративно-правового регулювання, підстав їх класифікації. Наукове осмислення і теоретичне обґрунтування принципів виходить з аналізу суті самого явища. Одним із перших дослідників, хто спробував систематизувати принципи регулювання, був французький інженер і науковець А.Файоль, в основі запровадженої ним системи управління лежала адміністративна доктрина, виходячи з якої у 20-х рр. вченим було визначено 14 принципів управління, які на його думку, придатні для всіх без винятку сфер адміністративної діяльності. Вони розцінюються як узагальнююче явище. ГЕмерсон виділяв 9 принципів, Ф.Тейлор — 10, М.Вебер — 5 [52, с. 191].

Ю.В. Пиріжкова пропонує таку систематизацію принципів регулювання:

— загальні — принципи системності, об'єктивності, саморегулювання, зворотного зв'язку, гласності, змагальності, стимулювання;

— часткові — принципи, що застосовуються в різних підсистемах чи суспільних сферах (економічній, соціально-політичній, духовній), і принципи, що використовуються при аналізі різних суспільних явищ, організацій і інститутів;

— організаційно-технологічні — принцип єдиноначальності, поєднання державного, регіонального і місцевого регулювання, конкретності, ієрархії, єдиноначал, делегування повноважень [29, с.70]

Н.Нижник, О.Машков у роботі „Системний підхід в організації державного управління” запропонували наступну систематизацію принципів:

• суспільно-політичні, що відображають та розкривають соціальну природу державного регулювання;
• структурні — синтезовані через дослідження функціональної та організаційної структур державного регулювання;
• принципи державно-регулюючої діяльності, що розкривають відносини та взаємозв'язки методів, форм, стадій та інших елементів діяльності державних органів при здійсненні ними відповідних функцій [107, с. 51].

Ц.Ямпольська пропонує класифікувати принципи наступним чином: організаційно-політичні, організаційно-технічні принципи побудови апарату управління, організаційно-технічні принципи діяльності апарату державного управління [52, с.67]. С.Ківалов виділяє: 1)загальносистемні принципи (об’єктивність, демократизм, розподіл влади, правова впорядкованість, законність, публічність; 2) структурно-цільові (погодженість та взаємодоповнювання цілей; підпорядкування приватних, локальних цілей загальним цілям державного регулювання); 3) структурно-функціональні (диференціація і фіксування функцій шляхом видання правових норм і їх закріплення у компетенції державних органів; концентрація та різноманітність функцій; відповідність впливу реальним вимогам та запитам об’єктів); 4) структурно-організаційні (єдність системи державної влади, яка забезпечує цілісність, погодженість і дієвість державно-регулюючих процесів; територіально — галузевий, який обумовлює залежність організаційних структур від території, галузі виробництва і послуг; різноманітність організаційних зв’язків у системі державного регулювання); 5) структурно-процесуальні (відповідність елементів регулюючої діяльності державних органів своїм функціям; конкретизація діяльності та особистої відповідальності за її результати; стимулювання раціональної і ефективної діяльності) [57, с. 165].

Детальний аналіз проблеми виділення і систематизації принципів адміністративно-правового регулювання був проведений Г.Атаманчуком, за підсумками якого він запропонував наступну їх класифікацію: загальносистемні, структурні, спеціалізовані принципи [102, с. 191].

Отже, можна підвести підсумок, що неоднозначні підходи до систематизації принципів державного регулювання та принципів адміністративно-правового регулювання свідчать про труднощі у встановленні систематизаційних засад, а значення і роль класифікації принципів адміністративно-правового регулювання настільки вагома як для теорії, так і для практики адміністративного регулювання, що і зараз остаточна класифікація основних засад адміністративно-правового регулювання не завершена, бо характер кожного принципу та їх систематизація повинні розроблятися і ґрунтуватися на вагомих підставах, враховуючи змінність суспільного буття.

Усі ці принципи адміністративно-правового регулювання та їх класифікації відносяться до всієї системи адміністративно-правового регулювання. На жаль, у сучасній правовій науці питання принципів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки взагалі не досліджуються, що слід вважати істотним недоліком, який негативно впливає як на подальші доктринальні дослідження, так і на нормативну та правозастосовчу діяльність у відповідній сфері суспільних відносин. Задля його усунення можливим вбачається використання загальних теоретичних положень стосовно принципів державного управління, сформульованих у вітчизняній науці, із обов’язковим урахуванням специфіки об’єкту – охорону прав на промислові зразки. Проведені дослідження проблеми адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки визначають необхідність конкретизації цих положень, розробки і класифікації принципів адміністративно-правового регулювання саме у цій сфері. Таким чином, враховуючи здобутки вчених-юристів та вчених у галузі державного управління, щодо визначення і класифікації принципів, принципів права, принципів державного регулювання та проаналізованих особливостей суспільних відносин в сфері охорони прав на промислові зразки, можна сформулювати поняття принципів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки як правил, основоположних ідей, на підставі яких здійснюється ця діяльність.

На основі вищезапропонованих теоретичних узагальнень можна зробити спробу виділення і систематизації принципів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки.

Першою засадою систематизації принципів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки виступає виділення тих закономірностей, відносин і процесів, які притаманні всій системі адміністративно-правового регулювання. Дані універсальні закономірності, відносини і взаємозв'язки визначаються поняттям „загальносистемні принципи адміністративно-правового регулювання”, до яких традиційно відносяться: об'єктивність, демократизм, законність, розподіл влади, публічність, соціальна спрямованість, оптимізація регулюючого впливу, конкуренція, керованість, комплексність, контрольованість, єдиноначальність і колегіальність, централізація і децентралізація, плановість.

Принцип об'єктивності адміністративно-правового регулювання у зазначеній сфері є вихідним, обумовлює необхідність дотримання в усіх процесах вимог об'єктивних закономірностей та реальних можливостей суспільних сил. Саме даний принцип виражає залежність системи адміністративно-правового регулювання від: характеру рівня розвитку суспільства, передусім тих компонентів, що є об'єктами, тобто рівня розвитку охорони прав на промислові зразки; суспільної мети, завдань, що вирішуються в даний проміжок часу в даній сфері; наявних засобів і ресурсів, що використовуються в процесі адміністративно-правового регулювання.

Принцип демократизму закріплений у ст. 5 Конституції України, відтворює народовладдя у державному, зокрема адміністративно-правовому, регулюванні та означає забезпечення участі громадян у діяльності щодо відповідного регулювання. Саме це правило потребує встановлення взаємозв'язків і взаємозалежностей між суспільством і державою, громадянами і державними органами.

Принцип демократизму в сфері охорони прав на промислові зразки реалізується у відкритості інформації (крім комерційної таємниці підприємства) щодо набуття прав на промислові зразки. Побудова державної регулюючої системи в даній сфері здійснюється в інтересах усіх громадян, надається можливість максимального залучення до обговорення важливих державно-регулюючих рішень, що здійснюється шляхом відкритого обговорення законопроектів щодо охорони прав на промислові зразки, проведення відкритих зустрічей з винахідниками, дизайнерами та іншими заявниками з працівниками патентного відомства на конференціях, семінарах і засіданнях круглих столів.

Принцип законності розглядається як основоположний принцип адміністративно-правового регулювання, що визначає рівень демократичності суспільства, саме дане положення формує основу правової держави. Значення цього принципу полягає в тому, що функціонування суб'єктів та зміни у структурі уповноважених державних органів, що здійснюють адміністративно-правове регулювання в сфері охорони прав на промислові зразки ґрунтується на законах та полягає у практичній реалізації вимог чинного законодавства.

Цей принцип нерозривно пов'язаний із принципом правової впорядкованості регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки, бо законодавча діяльність суб'єктів адміністративно-правового регулювання повинна бути впорядкованою, узагальненою і певним чином систематизованою, що на сьогоднішній день не розроблено.

Принцип розподілу влади нерозривно пов'язаний із попередніми і означає, що вся правотворча і правозастосовча діяльність уповноважених державних органів, контроль за виконанням законодавства повинні бути збалансовані та розподілені між суб’єктами із дотриманням системи стримування та противаг. Адміністративно-правове регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки повинно будуватися на засадах розумного співвідношення концентрації влади і її децентралізації, оскільки порушення даного балансу призведе до негативних наслідків. Даний принцип закладає засади діяльності та взаємовідносин як між однорідними, так і різнорівневими суб’єктами, які наділені владними повноваженнями щодо охорони прав на промислові зразки: Міністерством юстиції України, Міністерством науки і освіти України, Міністерством економіки України, відповідними управліннями з питань трансферу технологій та інтелектуальної власності промисловістю на місцях, так і суб’єктами, які не мають відповідних владних повноважень, але є активними учасниками даної сфери: патентні повірені, патентознавці, адміністрації підприємств, господарюючі суб’єкти, які діють не відокремлено від держави та суспільства, постійно в тих чи інших формах вступають у взаємовідносини з державними і суспільними інститутами.

Принцип публічності адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки полягає в доступності регулюючої діяльності для громадян; відкритості, прозорості функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, що проявляється у можливості здійснення громадського контролю за їх діяльністю, у тому числі, через органи масової інформації; дотриманні в процесі державного регулювання конституційно закріплених національних інтересів, прав та свобод громадян [102, с. 197]. Завдяки реалізації даного принципу, для всіх громадян є доступною та відкритою інформація щодо планування перспектив державного розвитку охорони прав на промислові зразки, яка оприлюднюється в щорічних звітах Державного департаменту інтелектуальної власності.

Необхідність виділення принципу соціальної спрямованості адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки обумовлюється ст.1 Конституції України, що закріплює соціальну спрямованість діяльності держави. Зміст цього положення полягає в тому, що у державному регулюванні у сфері охорони прав на промислові зразки пріоритетними є права і свободи громадян, а характер діяльності уповноважених суб’єктів повинен бути таким, щоб забезпечити можливість і спроможність регулюючих суб'єктів задовольнити потреби щодо набуття, здійснення та захисту зазначених прав.

Принцип оптимізації регулюючого впливу є гарантом ефективної діяльності будь-якої системи регулювання. Оптимізація не завжди призводить до ускладнення системи, але характеризується пошуками якісно нових шляхів та структурної раціоналізації. Принцип оптимізації об'єктивно витікає з характеру всього державного регулювання, дозволяє вдосконалювати структуру регульованого об'єкту та підвищує його функціональні можливості, що призводить до усунення негативних процесів системи Принцип оптимізації функціонування системи суб'єктів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки забезпечується як зовнішніми чинниками: геополітичною ситуацією, рівнем макроекономічного розвитку держави, рівнем життєдіяльності населення, наявністю прогалин у чинному законодавстві, що регулює відносини в даній сфері, так і внутрішніми чинниками, до яких належать: особливості побудови організаційної структури системи суб'єктів, кадрове забезпечення, рівень матеріально-технічного забезпечення господарюючих суб’єктів.

Принцип конкурентності полягає у забезпеченні реалізації конституційного положення щодо рівноправності різних форм власності, передбачає формування конкурентного середовища щодо виробництва товарів повсякденного вжитку, забезпечення якісного розвитку, конкурентоспроможності сучасної української промисловості. Запровадження в економіку України ринкових форм господарювання зумовило розвиток конкуренції – неодмінного елемента ринку, його основного регулятора, що забезпечує поліпшення якості товарів, збільшення їх асортименту, зменшення ціни з метою збільшення кола споживачів і відповідно – прибутку від реалізації товарів. В перекладі з латинської мови „конкуренція” означає зіштовхуватися, тобто суперництво у боротьбі за досягнення результатів будь-якої діяльності [155, с. 344]. Це дієвий інструмент ринкової економіки, без якого просто неможливий плідний розвиток ринкових відносин [156, с. 55]. Отже, принцип економічної конкуренції з одного боку забезпечує юридично рівні умови діяльності для українських підприємств, з другого спонукає їх вдосконалювати якість, ціну, кількість, асортимент, запроваджувати новітні технології виробництва у боротьбі за споживачів. Лише за умови реалізації даного принципу у сфері охорони прав на промислові зразки, що вимагає від усіх учасників ринку добросовісної поведінки, можлива реальна конкуренція в даній сфері, її позитивний вплив на економіку і добробут громадян-споживачів.

Принцип комплексності нерозривно пов'язаний із принципами конкуренції, оптимізації регулюючого впливу і означає, що дія системи державного регулювання спрямована на виконання єдиної мети — розбудови демократичної незалежної держави. Система суб'єктів адміністративно-правового регулювання складається з взаємопов'язаних елементів, що займають у системі певне місце, виконують відповідні завдання і функції, причому жоден з цих суб'єктів в сфері охорони прав на промислові зразки не може діяти відокремлено сам по собі, уся система складається з відповідних структур, що мають як специфічні властивості, так і загальносистемні ознаки, притаманні усім суб'єктам адміністративно-правового регулювання.

Принцип плановості полягає в обов'язковому плануванні діяльності будь-якого органу та його структурного підрозділу, у розробленні планів (концепцій, програм, стратегій) розвитку відповідних галузей, проектуванні та реалізації програм вирішення проблем. Даний принцип, безумовно, спрямований на перспективний розвиток вітчизняної промисловості.

З'ясуванню сутності принципів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки сприяє і їх класифікація. Проведені дослідження свідчать, що традиційно вчені-юристи обирають різні критерії для класифікації (суб’єкт, мета, час, територія та ін.) й пропонують власні варіанти розподілу, кожен із яких має певне наукове і практичне значення. Враховуючи той факт, що дослідження принципів адміністративно-правового регулювання несе на собі істотне наукове, нормативне навантаження як фундамент для формування догматичних та нормативних положень, варто здійснити класифікацію принципів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки за кількома критеріями, а саме: 1) за метою — принципи адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки в цілому і принципи, притаманні окремим складовим даної сфери; 2) за функціональним призначенням – універсальні, структурно-організаційні, структурно-функціональні. І саме цю класифікацію можна розглядати як базову, бо вона якнайповніше характеризує кожен принцип окремо, так і систему принципів адміністративно-правового регулювання в зазначеній сфері в цілому. Отже, загальносистемні принципи – це універсальні закономірності державного регулювання, що об’єднані і пов’язані між собою горизонтальними зв’язками, представляють певну сукупність елементів, тобто систему загальних принципів державного регулювання.

Структурно-організаційні принципи (галузевий, функціональний, територіальний) є базою для визначення і розподілу компетенції між суб’єктами регулювання, які повинні функціонувати ефективно, не допускаючи паралелізму і дублювання. До них слід віднести: єдність системи державної влади, поєднання колегіальності і єдиноначальності.

Структурно-функціональні принципи (диференціація і фіксування функцій, концентрація регулюючих функцій в певного суб’єкта, комбінування функцій суб’єктів регулювання та ін.) є основними засадами діяльності апарату державних органів.

Принципи не існують ізольовано один від одного, а взаємодіють, утворюючи за допомогою внутрішніх та зовнішніх зв’язків систему – елемент механізму державного регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки в Україні.

Саме таке розуміння поняття, мети, цілей, завдань, функцій, принципів адміністративно-правового регулювання варто покласти в основу подальшого наукового дослідження з відповідної проблематики.

2.2. Суб’єкти адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки в Україні та особливості їх діяльності

Надзвичайно важливим для суспільства та держави є стан належної правової охорони прав на об’єкти промислової власності, оскільки саме промислова власність у більшій мірі виступає тим рушійним фактором, який здатний надати прискореного темпу розвитку економіки країни, її промислового потенціалу, стимулювати розвиток підприємницької активності як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, а звідси – забезпечити достойні умови життя громадянам держави. З погляду на глобальність та важливість завдань, які вирішуються у тому числі і через забезпечення гарантованості прав на об’єкти промислової власності стає зрозумілою постійна увага керівництва нашої держави, а також міжнародної спільноти до питань охорони прав промислової власності в Україні. Наслідком цього стало створення національної системи охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, яка, на сьогоднішній день, складається із значної кількості державних та недержавних інституцій, покликаних у тій або іншій мірі здійснювати управлінський вплив на суспільні відносини, що виникають у сфері інтелектуальної власності. Але, не дивлячись на факт існування розгалуженої системи зазначених органів (організацій), результативність їх діяльності не можна визнати задовільною. Такий стан справ пояснюється багатьма факторами, зокрема: відсутністю належної координації у діяльності органів державного управління; недостатністю сучасних технологій управління і технічного забезпечення у системі відомств, які опікуються питанням захисту інтелектуальної (промислової) власності, особливо щодо належного інформаційного забезпечення у цій сфері; нерозвиненістю системи надання послуг у сфері інтелектуальної (промислової) власності, що пов’язано із загальним станом інфраструктури цієї діяльності, особливо у регіонах [157]. У той же час, незважаючи на окреслені вище недоліки, система суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки виконує при цьому своє головне завдання – створення найбільш сприятливих умов для набуття та здійснення прав на промислові зразки.

Зазначена головна мета, у свою чергу, розкладається на певні складові елементи, завдання, які вже виступають конкретними напрямками діяльності для того або іншого суб’єкту адміністративно-правового регулювання у зазначеній сфері, визначають його повноваження, впливають на особливості побудови організаційної структури. У якості таких завдань можна назвати таки:

• забезпечення організаційно-правового режиму правомірного використання прав на промислові зразки;
• ідентифікація, визнання, реєстрація промислових зразків;
• видача охоронних документів на промислові зразки;
• поновлення порушених прав та законних інтересів власників прав на промислові зразки;
• припинення порушень, пов’язаних із завданням шкоди власникам прав на промислові зразки;
• притягнення до юридичної відповідальності осіб, винних у вчиненні зазначених правопорушень.

Зазначені завдання носять універсальний характер, оскільки з однієї сторони вони відносяться до усієї сукупності об’єктів промислової власності, тобто визначають напрямки діяльності суб’єктів адміністративно-правового регулювання пов’язані з їх охороною, а з іншої сторони – стосуються у повній мірі кожного окремого об’єкту промислової власності, характеризують його індивідуальний режим охорони. Говорячи про окремі об’єкти промислової власності, відмітимо, що національне законодавство у зазначеному питанні орієнтується на міжнародні документи, присвячені визначенню об’єктів промислової власності, зокрема Конвенцію про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, Паризьку Конвенцію з охорони промислової власності [65]. Особливістю цих документів щодо зазначеного питання є те, що вони не містять вичерпного переліку об’єктів промислової власності, а отже з часом можуть бути доповнені. Так, у пункті 3 Паризької Конвенції вказано, що промислова власність трактується у найширшому сенсі і поширюється не лише на промисловість і торгівлю, а й на галузі сільськогосподарського виробництва і видобувної промисловості, а також на всі продукти промислового чи природного походження, а саме: вино, зерно, тютюн, фрукти, худобу, мінеральні води, пиво, квіти, борошно тощо.

Отже, врахувавши більшість із зазначених положень українські законодавці [25], а також науковці [158, с. 25] віднесли до об’єктів промислової власності винаходи, корисні моделі, промислові зразки; сорти рослин, породи тварин; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; знаки для товарів і послуг; зазначення походження товарів (географічні зазначення); комерційні (фірмові) найменування; раціоналізаторські пропозиції.

Вищим органом у системі суб’єктів управління у зазначеній сфері є Кабінет Міністрів України [159, с.54], який фактично очолює систему цих суб’єктів. Таке місце Кабінету Міністрів належить, зокрема, завдяки включенню до його компетенції положення про те, що він „спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади” (п. 9 ст. 116 Конституції [77]). Аналіз ст. 116 Конституції України дозволяє виділити ряд напрямків діяльності Уряду України, в межах яких знаходять прояв певні елементи управління в сфері охорони прав на об’єкти промислової власності. Так, Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у сфері науки, розробляє і здійснює загальнодержавні програми науково-технічного розвитку України, здійснює управління об’єктами державної власності, здійснює заходи щодо забезпечення національної безпеки України тощо. Основною формою реалізації компетенції Кабінету Міністрів є прийняття правових актів – постанов і розпоряджень, які обов’язкові до виконання на території України.

У формі постанов Кабінету Міністрів видаються акти, які мають у переважній більшості випадків нормативний характер, або з питань, що мають найбільш важливе загальне значення. Відмітимо, що Урядом України було видано значну кількість постанов, які є правовою формою його управлінської діяльності, пов’язаної із охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності і спрямованої на забезпечення організаційно-правового режиму правомірного використання об’єктів інтелектуальної, зокрема, прав на промислові зразки. Зазначені нормативні акти, можуть бути зведені до певних груп, де підставою групування буде виступати конкретна мета їх видання.

Так, можна вести мову про три основні класифікаційні групи постанов Кабінету Міністрів України:

• постанови, спрямовані на деталізацію положень законодавчих актів, які визначають загальні засади правової охорони та захисту об’єктів інтелектуальної (промислової) власності. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності” [99], „Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі) чи зареєстрованої топографії інтегральної мікросхеми” [160] тощо;
• постанови, спрямовані на утворення та/або визначення, удосконалення правового статусу суб’єктів управління в сфері охорони прав на промислові зразки. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України „Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності”[161], „” [162];
• постанови, спрямовані на організацію взаємодії, у тому числі і міжнародної, між суб’єктами управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України „Про утворення Міжвідомчої координаційної ради з інтелектуальної власності на сорти рослин” [163], „Про затвердження Угоди про співробітництво сфері інтелектуальної власності між Кабінетом Міністрів України і Урядом Китайської Народної Республіки” [164].

Поряд з цим відмітимо, що Кабінет Міністрів України може здійснювати певний управлінський вплив на зазначені вищи суспільні відносини також і шляхом прийняття індивідуальних актів управління – постанов, через видання яких призначаються або звільняються з посад керівники (заступники керівників) державних органів, покликаних здійснювати охорону прав на об’єкти інтелектуальної (промислової) власності.

Певне місце серед правових актів управління Кабінету Міністрів України, які використовуються ним також у сфері адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки, займають і розпорядження, які у переважній більшості випадків мають індивідуальний характер. Наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 червня 2003 р. № 383 „Про призначення представника Уряду України в Спільній робочій Комісії держав-учасниць Угоди про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності” [165].

Опосередковану участь в адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки займає Міністерство юстиції України, одним із завдань якого, відповідно до Указу Президента України „Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” [166] є реєстрація нормативних актів, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер виданих, зокрема, суб’єктами адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки. До моменту такої реєстрації зазначені нормативні акти управління не можуть вступити у дію, а від так і регулювати суспільні відносини у зазначеній сфері.

Зазначені вище суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки можуть бути зведені до групи суб’єктів, що володіють загальною компетенцією у даній сфері, а тому їх охоронна діяльність у переважній більшості випадків обмежується лише створенням організаційно-правового режиму правомірного використання прав на промислові зразки, що досягається, як було показано вище, шляхом видання правових актів регулювання.

У той же час такий об’єм правової охорони не в змозі задовольнити потреби суспільства, держави, окремих осіб щодо гарантування прав на той або інший об’єкт промислової власності. У зв’язку з цим, державою створюється наступний рівень правової охорони об’єктів промислової власності, який уособлюється у діяльності спеціального суб’єкту галузевої компетенції – Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (далі – Держдепартамент).

Необхідність існування даного державного органу проголошена ще у Паризької конвенції, де, зокрема, зазначено, що незалежно від політичного й економічного устрою держави, для реалізації державної політики у сфері промислової власності необхідно утворити спеціалізовану установу – патентне відомство.

Патентне відомство має бути цілісною спеціалізованою установою, головним завданням якої є проведення робіт з надання правової охорони об’єктам промислової власності і регламентації прав, починаючи з прийняття заявок і закінчуючи видачею охоронних документів та підтримання їхньої чинності [167].

Виконуючи вимоги міжнародних документів Україна на початку 90-х років почала реалізовувати їх на практиці. Так, постановою Президії Верховної Ради України від 2 грудня 1991 року № 1897 „Про деякі організаційні заходи, що стосується забезпечення охорони промислової власності” [168] було доручено Кабінету Міністрів України розробити „Тимчасове положення про охорону об'єктів промислової власності” та створити патентне відомство й інші необхідні структури державного регулювання питаннями охорони об'єктів промислової власності, а також, забезпечити узгодження питань охорони об'єктів промислової власності з урядами інших держав – членів колишнього СРСР. Наслідком видання зазначеного документу стало створення у січні 1992 р. Державного патентного відомства України (далі — Держпатент України) зі статусом центрального органу виконавчої влади у сфері правової охорони промислової власності. З 1992 р. до 2000 р. відбувався активний та практично безперервний процес реформування та перепорядкування Держпатенту України, який завершився створенням Держдепартаменту.

Але при цьому, на жаль, не можна стверджувати, що за сучасних умов правовий статус, організаційна структура Держдепартаменту відповідає сучасним світовим стандартам. По-перше, головна проблема полягає у тому, що Держдепартамент не має статусу центрального органу виконавчої влади, а є лише урядовим органом державного управління, що діє у складі Міністерства освіти і науки і йому підпорядковується. Окрім цього на базі Держдепартаменту створено Державне підприємство „Український інститут промислової власності” (Укрпатент). Все це зробило систему галузевих органів управління охороною промислової власності трьох ступневою.

Дослідження світової практики показують, що такої системи не існує в жодній країні світу [158, с.114].

По-друге, на теперішній час статус центрального органу виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності (Установа), правовий статус якого визначено в ряді нормативних актів різної юридичної сили, де-юре має Міністерство освіти і науки України, а де-факто більшість цих повноважень виконують Держдепартамент, Укрпатент, Українське агентство з авторських та суміжних прав (далі – УААСП). Досить показово, що, наприклад, у Правилах складання та подання заявки на промисловий зразок, затверджених наказом Міністерства освіти і науки України від 18 лютого 2002 р., відсутні будь-які посилання на повноваження Установи, передбачені, зокрема, Законом України „Про охорону прав на промислові зразки” та іншими спеціальними законодавчими актами. З ними повністю ототожнюються повноваження Держдепартаменту, здійснювані на основі „творчого” розвитку сумнівної з погляду законності формули, яка застосовується в деяких постановах Кабінету Міністрів України, типу „Міністерство освіти і науки в особі Державного департаменту інтелектуальної власності, що діє у складі зазначеного Міністерства” [167, с. 104].

По-третє, ситуація, коли одна юридична особа (Держдепартамент, Укрпатент) виконує більшість власних повноважень, діючи (де-юре чи де-факто) „в особі”, від імені іншої юридичної особи свідчить про відсутність чіткого розмежування компетенції між Міністерством освіти і науки, Держдепартаментом та іншими державними підприємствами, які діють у даній сфері.

Отже, можна констатувати, що в Україні розмито статус патентного відомства і як, справедливо з цього приводу зазначає Л. Комзюк, його як цілісного органу виконавчої влади, по суті, не існує. У зв’язку з цим ми повністю розділяємо думку автора, який виступає з пропозицією утворити на базі Держдепартаменту, Укрпатенту та УААСП потужне Державне патентне відомство зі статусом спеціального органу виконавчої влади, відповідального за здійснення державної політики у сфері промислової власності й авторських та суміжних прав, яке мало б автономну юрисдикцію (на нашу думку, краще автономний правовий статус), притаманну патентним відомствам розвинутих краї [169].

Але не дивлячись на зазначені недоліки, Держдепартамент досить успішно виконує свої завдання щодо управління у сфері охорони прав на об’єкти промислової власності, де під охороною розуміється діяльність останнього, спрямована на ідентифікацію, визнання, реєстрацію та видачу охоронного документу на об’єкт промислової власності, а також забезпечення організаційно-правового режиму його правомірного використання [170]. Можна констатувати, що при цьому Держдепартамент здійснює дозвільне провадження. Переконує в цьому визначення дозвільного провадження сформульоване С.В. Лихачовим, як особливий вид адміністративного процесу, сукупність послідовних дій, врегульованих адміністративно-процесуальними нормами, які забезпечують певний порядок реалізації дозвільної політики, відповідної конституційним положенням щодо напрямків державного будівництва [171, с. 149].

Таким чином, фактично управлінська діяльність Держдепартаменту щодо охорони прав на об’єкти промислової власності здійснюється у процедурній формі або іншими словами у формі адміністративних процедур, як сукупності дій спрямованих на дослідження відповідності певного об’єкту його законодавчо закріпленим критеріям та ознакам, яким повинен відповідати обороноздатний об’єкт промислової власності. Якщо таку відповідність державним органом встановлено, то заявник має право на одержання правоохоронного документу на об’єкт промислової власності – патенту (винахід, корисна модель, промисловий зразок, селекційне досягнення) або свідоцтва (топографія інтегральної мікросхеми, знак для товарів і послуг, кваліфіковане зазначення походження товарів і послуг).

Розглянемо більш детально зміст адміністративної процедури з видачі правоохоронного документу на промисловий зразок. При цьому відмітимо, що незважаючи на наявність певних особливостей у порядку оформлення прав на той або інший об’єкт промислової власності, наприклад промисловий зразок та знак для товару і послуг, все ж таки можна виділити загальні елементи, які характеризують діяльність з видачі будь-якого правоохоронного документу.

З огляду на зазначене вище діяльність Держдепартаменту пов’язана з видачею охоронних документів обволікається у форму адміністративної процедури, яку у найзагальнішому вигляді можна розглядати як сукупність процедурних дій в межах певних стадій провадження у справі. Але, вказане визначення, на що вже зверталася увага [172], є неповним, оскільки не враховує деякі принципово важливі моменти. У зв’язку з цим необхідно пам’ятати наступне: по-перше, у межах адміністративної процедури знаходить вираз юридична діяльність, яка регламентується адміністративно-процедурними нормами; по-друге, обов’язковим учасником будь-якої адміністративної процедури є орган публічного управління (орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, інший суб’єкт, якому делеговані державно-владні повноваження); по-третє, юридична діяльність, яка здійснюється у межах адміністративної процедури, має зовнішній характер, тобто спрямовується на фізичних або юридичних осіб організаційно непідпорядкованих суб’єкту публічного управління; по-четверте, наслідком такої діяльності практично завжди є видання правового акту управління (іншого документу, що має юридичне значення) [173, с. 88].

Зазначені ознаки адміністративної процедури у повній мірі характеризують також і діяльність уповноважених осіб Держдепартаменту з видачі патентів (свідоцтв) на об’єкти промислової власності. Розглянемо їх більш докладно.

На сьогоднішній день процедури видачі патентів (свідоцтв) регламентуються рядом нормативних актів різної юридичної сили, які містять значну кількість процедурних норм, тобто норм, що містять загальнообов’язкові правила поведінки і у зв’язку з цим регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі вирішення адміністративної справи щодо видачі патенту (свідоцтва) на об’єкт промислової власності. Зазначені норми сконцентровані перш за все у Законах України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” [22], „Про охорону прав на промислові зразки” [23], „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” [174], „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” [24], „Про охорону прав на зазначення походження товарів” [175]наказах Міністерства освіти і науки України „Про затвердження Правил розгляду заявки на винахід та заявки на корисну модель” [176], „Про затвердження Правил складання і подання заявки на винахід та заявки на корисну модель” [177], „Про затвердження Правил складання та подання заявки на промисловий зразок” [178], „ Про затвердження Правил складання, подання та розгляду заявки на реєстрацію топографії інтегральної мікросхеми” [179] тощо.

Обов’язковим суб’єктом адміністративної процедури, якого можна ще назвати лідируючим суб’єктом, стає Держдепартамент, правовий статус якого визначено у постанові Кабінету Міністрів України „Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності”, участь якого у процедурі видачі патенту на винахід надає їй державно-владного характеру. Це пов’язано з тим, що Держдепартамент виступає від імені держави і у зв’язку з цим наділений правом приймати односторонньо владні рішення, які можуть виступати у якості юридичних фактів, що породжують, змінюють або припиняють правовідносини. У сукупності зазначені вище завдання Держдепартаменту щодо теми нашої розмови полягає у тому, що він спрямовує розгляд справи про видачу охоронного документа та сприяє її вирішенню, застосовуючи при цьому форми та методи державного впливу на учасників процедурних відносин. Поряд з цим необхідно відмітити, що в адміністративній процедурі з видачі патенту (свідоцтва) приймає участь окрім Департаменту також і державне підприємство „Український інститут промислової власності”, адміністративно-процедурний статус якого, як лідируючого суб’єкту, на сьогоднішній день визначено неналежним чином. Справа у тому, що „Український інститут промислової власності” з однієї сторони є звичайним підприємством, заснованим на державній формі власності, а з іншої, з погляду на його повноваження, є фактично суб’єктом публічного управління, тобто самостійним лідируючим суб’єктом адміністративної процедури. Зазначене непорозуміння щодо організаційно-правової форми інституту та покладених на нього функцій вимагає свого відповідного вирішення [167, с. 108].

Як і будь-яка інша адміністративна процедура, процедура з видачі патенту (свідоцтва) на об’єкт промислової власності проходить послідовний розвиток, де достатньо чітко просліджуються групи процедурних дій, пов’язані загальністю досягнення певних проміжних цілей, сукупність задач, які для цього вирішуються і які (дії) здійснюються певними суб’єктами у відносно обмежених часових межах. Тобто іншими словами, мова йде про стадії зазначеної адміністративної процедури, яких можна виділити чотири.

Перша стадія – подання заявки та визначення дати її подання.

Друга стадія – розгляд заявки та прийняття рішення за результатами її розгляду.

Третя стадія – державна реєстрація патенту (топографії інтегральної мікросхеми, знака для товарів і послуг, кваліфікованого зазначення походження товарів) та опублікування відомостей щодо нього (зрозуміло, що дана стадія, як і наступна буде мати місце лише при наявності позитивної відповіді державної експертизи).

Четверта стадія – видача патенту (свідоцтва).

При цьому кількість зазначених стадій може бути збільшена за рахунок введення до їх переліку стадії оскарження прийнятого (неприйнятого) рішення, яка може, фактично, повторюватися після кожної з названих стадій (зауважимо, що зазначена стадія, навіть може розглядатися у якості самостійного способу охорони прав на об’єкти промислової власності [180, с. 194].

Необхідно також звернути увагу на той факт, що у межах кожної з названих стадій можна виділити в свою чергу процедурні елементи більш низького рівня, до яких доцільно віднести процедурні етапи та окремі процедурні дії. Прикладом процедурного етапу у межах першої стадії, може бути діяльність з попереднього розгляду заявки, де, зокрема, розглядається питання щодо наявності в заявці на видачу планету на винахід матеріалів, які можуть бути віднесені до державної таємниці. До процедурного етапу можна віднести також публікацію відомостей про заявку. Зазначений етап, на нашу думку, є досить важливим, оскільки дозволяє ще до вирішення питання про видачу охоронного документу, надати можливість зацікавленим особам представити патентному відомству (закладу, що проводить експертизу) свої заперечення проти видачі свідоцтва. Такий порядок, як справедливо відмічають деякі автори [181], дозволяє врахувати наявні в Україні пріоритетні права інших осіб і тим самим уникнути виникнення великої кількості суперечок.

Важливе значення для адміністративної процедури з видачі патенту (свідоцтва) на об’єкт промислової власності, мають строки, адже повільність є однією з найбільш вад адміністрації [182, с. 50]. Законодавством про охорону прав на промислові зразки не достатньо чітко визначені строки „проходження” заявки у межах визначених стадій, не піддані детальній строковій регламентації також і процедурні етапи та процедурні дії.

Але при цьому, на жаль, не можна стверджувати, що питання строків надання правової охорони зазначеним об’єктам вирішено остаточно. Так, на сьогоднішній день значне занепокоєння у винахідників та працівників Держдепартаменту, Укрпатенту викликає існуючий строк видачі патенту на винахід (термін дії – 20 років), який у ідеальній моделі складає близько 30-36 місяців. Безперечно, на певному етапі розвитку патентної системи України зазначений строк справедливо розглядався як досягнення у діяльності патентного відомства, оскільки до того заявки на винахід розглядалися протягом 4-5 років [183], але на теперішній час його вже не можна визнати допустимим. Отже, одним з першочергових завдання розвитку патентної системи України є скорочення існуючого терміну розгляду заявки на винахід до 2 років [184]. Подібний строк встановлено також і у США, але окрім цього законодавством передбачено, що процедура видачі патенту може бути прискорена, якщо винахіднику випололося більше 65 років, він хворіє або винахід стосується збереження енергії та охорони навколишнього природного середовища або заявка базується на результатах проведеного заявником або за його дорученням патентного пошуку. У цих випадках строк проходження заявки складає від 6 місяців до одного року [185]. Таким чином, з викладеного стає наочно видним намагання влади США всебічно захистити та підтримати особу, яка претендує на державне визнання та захист результатів її інтелектуальної творчості.

На сьогодні строк проведення експертизи заявки на промисловий зразок де-юре не встановлений, а де-факто він становить шість місяців. Збільшиться строк може за клопотанням заявника про відстрочку визначених дій, або з вини заявника, тобто затягування строків [186, с. 202].

Повертаючись до національного законодавства відмітимо, що встановлення строків здійснення тих або інших процедурних дій (етапів) ще само по собі не здатне повністю забезпечити їх дотримання посадовими особами лідируючого суб’єкту. Для цього, на нашу думку, не вистачає ще і надійних юридичних гарантій, у якості яких може виступити інститут адміністративної відповідальності, тим паче, що він вже використовується для досягнення подібних цілей. Так, наприклад ст. 96¹ (Порушення законодавства під час планування і забудови територій) Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність посадових осіб за недодержання термінів надання замовникові висновків комплексної експертизи проектної документації або обґрунтованої відмови щодо їх надання, недодержання термінів подання відповідних висновків до складу комплексної експертизи, а також вимагання під час проведення експертизи документів, не передбачених законодавством. Вважаємо, що подібне положення буде доцільним для запровадження і у сферу адміністративної процедури з видачі патенту на промисловий зразок. Поряд з цим необхідно розглянути і питання щодо запровадження юридичної відповідальності не тільки працівників Держдепартаменту, але і самого патентного відомства. Аналіз правових актів, які визначають правовий статус зазначеного суб’єкта управління, показує, що серед їх норм взагалі відсутні ті, що встановлюють відповідальність Держдепартаменту. Про неприпустимість такого стану речей вже неодноразово йшлося на сторінках юридичних видань [187, с. 158].

Не менш важливе значення у справі забезпечення прав учасників адміністративно-процедурних відносин займають принципи адміністративної процедури, які, як слушно наголошено у літературі, є тим каркасом, що допомагає не схибити як у правотворчості, так і у правозастосуванні [182, c.32]. На жаль, законодавство України про охорону прав на промислові зразки не містить належним чином визначених та структурованих принципів адміністративних процедур, у тому числі, і з видачі охоронних документів. На нашу думку, зазначене положення має бути змінене як найшвидше. Так, вважаємо за необхідне законодавчі акти про охорону прав на промислові зразки, доповнити статтею, яка б закріпила принципи здійснення адміністративної процедури з видачі патенту на промисловий зразок, де у якості останніх були б такі: принцип законності; принцип рівності осіб, які звертаються із заявками про отримання патенту; принцип публічності; принцип ефективності; принцип строковості; принцип доступу до інформації; принцип підконтрольності діяльності лідируючих суб’єктів адміністративної процедури.

Логічним завершенням процедури експертизи заявки на промисловий зразок є видача патенту на промисловий зразок – охоронного документу. Юридична сутність патенту полягає у тому, що виступаючи техніко-юридичним документом, він володіє значною кількістю функцій, серед яких виділяються наступні:

• патент є підставою для виникнення права на промисловий зразок;
• патент засвідчує пріоритет і право власності на промисловий зразок;
• патент забезпечує право на промисловий зразок примусовою силою держави;
• патент є засобом перетворення права на промисловий зразок в товарну форму.

Особливість же авторського свідоцтва, як охоронного документу, полягає у тому, що його головним призначення є засвідчення факту державної реєстрації об’єкта правової охорони, хоча при цьому воно, за своїми юридичними властивостями, мало чим відрізняються від патенту.

Отже, викладене дозволяє з впевненістю розглядати діяльність Держдепартаменту з видачі патенту на промисловий зразок у якості адміністративної процедури. У зв’язку з цим адміністративно-процедурна діяльність зазначеного суб’єкта адміністративно-правового регулювання вимагає приведення її до сучасних стандартів, що допоможе вирішити ряд важливих завдань, зокрема:

• підтримати осіб, які звернулися до Держдепартаменту із заявкою про видачу патенту на промисловий зразок перед зазначеним суб’єктом адміністративно-правового регулювання;
• забезпечити законність та ефективність діяльності з видачі охоронного документа;
• підвищити якість діяльності лідируючих суб’єктів зазначеної адміністративної процедури.

Поряд з ідентифікацією, визнанням, реєстрацією та видачею охоронного документу на промисловий зразок Держдепартамент покликаний також забезпечувати організаційно-правовий режим їх правомірного використання, що здійснюється, зокрема, через реєстрацію договорів про передачу прав на промисловий зразок.

Відповідно до чинного законодавства у сфері охорони прав на промислові зразки власник охоронного документа має право передавати права на промисловий зразок, що охороняється в Україні, будь-якій фізичній або юридичній особі. Згідно з зазначеними законами передача прав на промисловий зразок:

• передачу права власності на промисловий зразок на підставі договору про передачу права власності на промисловий зразок;
• передачу права на використання промислового зразка на підставі ліцензійного договору (видачу ліцензії).

Чинність зазначених договорів стосовно іншої особи виникає тільки після їх реєстрації в Держдепартаменті. Іншими словами, для того, щоб права, передані на підставі зазначених договорів, були дійсними стосовно іншої особи (будь-якої фізичної або юридичної особи, яка не є стороною договору (ліцензійного договору)) і охоронялися законом, договори та ліцензійні договори повинні бути зареєстровані в Держдепартаменті. Будь-яке позадоговірне використання об’єкту промислової власності оцінюється чинним законодавством як порушення прав на цей об’єкт [189, с. 221].

Процедура реєстрації зазначених договорів, як слушно відмічено у літературі [190, с.5], має важливе значення, оскільки, по-перше, перевіряється дія охоронного документа; по-друге, реєстрація дає повну інформацію про використання прав і дозволяє з’ясувати якою мірою вичерпані права, котрі випливають з охоронного документа. Може виникнути ситуація за якої власник охоронного документа вже передав такий обсяг прав за раніше укладеними ліцензійними договорами, що у нього залишилося лише формальне право на володіння охоронним документом; по-третє, при передачі права власності на промисловий зразок, право на використання якого раніше було передано за ліцензійним договором, строк дії якого не скінчився, реєстрацією підтверджується, що правонаступник приймає на себе всі обов’язки по виконанню умов ліцензійного договору.

Реєстрація договору (ліцензійного договору), як і видача охоронного документу на промисловий зразок, являє собою адміністративну процедуру у формі якої і здійснюється адміністративно-правове регулювання даним напрямком охорони прав на промислові зразки. У межах зазначеної процедури Держдепартамент виконує такі основні функції:

• розглядає заяву про реєстрацію договору (ліцензійного договору) та додані до неї документи;
• готує рішення про реєстрацію договору (ліцензійного договору) або вмотивовану відмову в разі повернення документів; запити про додаткові матеріали;
• реєструє договір (ліцензійний договір) у відповідному Державному реєстрі;
• направляє на адресу власника охоронного документа, або на іншу адресу, вказану в заяві, два примірники зареєстрованого договору (ліцензійного договору) та рішення про його реєстрацію. Оригінал зареєстрованого договору (ліцензійного договору) зберігається в Держдепартаменті з дотриманням вимог до збереження конфіденційної інформації;
• публікує відомості про зареєстрований договір (ліцензійний договір) в офіційному бюлетені Держдепартаменту „Промислова власність”.

При цьому відмітимо, що до функцій Держдепартаменту не входять повноваження щодо подальшого контролю виконання сторонами взятих на себе на підставі зазначених договорів зобов’язань.

Розглянуті види діяльності Держдепартаменту являють собою основні напрямки його управлінського впливу на суспільні відносини пов’язані з охороною прав на промислові зразки. Безперечно, як було показано вище, діяльність Держдепартаменту у зазначеній сфері потребує свого як нормативно-правового, так і технічного удосконалення, пов’язаного, зокрема, із впровадженням інформаційних технологій в Держдепартаменті та Укрпатенті. Як справедливо зазначається з цього приводу, діяльність, пов’язана із створенням об’єктів інтелектуальної власності, набуттям прав на них, використанням та захистом цих прав, неможлива без досконалої системи патентно-інформаційного забезпечення [191]. Зазначена проблема, а також можливі шляхи її вирішення були визначені ще у 2001 році у „Програмі розвитку державної системи охорони інтелектуальної власності в Україні на 2001-2004 роки”. У названому документі поміж іншим наголошувалося на необхідності розвитку інформаційного забезпечення діяльності в сфері інтелектуальної власності, формування національної системи інформації як складової глобальної інформаційної мережі Всесвітньої організації інтелектуальної власності WIPOnet [192]. Подібні завдання висунуто також і в Указі Президента України від 27.04.2001 р. № 285 „Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні” [193]. Дещо з наміченого вже виконано [194; 195; 196], але багато питань ще потребують свого доопрацювання та принципового вирішення, серед яких виділимо таки: розробка та впровадження системи доступу електронного доступу до заявок на об’єкти промислової власності, які вже отримали правову охорону; вдосконалення впровадження системи електронного подання заявок на промислові зразки; розробка інтегрованої бази даних „ Промислові зразки зарубіжних країн” як для судової експертизи так і для заявників; розширення та вдосконалення процедур автоматизованої підготовки відомостей для їх внесення до бази даних реєстру охоронних документів на об’єкти промислової власності; створення національних патентно-інформаційних продуктів на дисках CD-ROM та DVD.

Окрім зазначеного, залишається не вирішеними ще і проблеми іншого порядку. Так, вже досить давно дискутується питання щодо необхідності чіткого визначення суб’єкту (органу державної влади), який би від імені держави здійснював функції власника інтелектуальної власності, створеної (повністю або частково) за рахунок коштів державного бюджету [197]. Відсутність подібного державного органу (яким би міг стати, наприклад, Фонд винаходів України, існування якого, до речі, було передбачено у першій редакції Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”) приводить до неспроможності держави повною мірою розпоряджатися і, як наслідок, захищати об’єкти промислової власності, створення яких фінансується за рахунок коштів її бюджету або таких, права на які, перейшли державі на встановлених законом підставах (наприклад, по заповіту). Відмітимо, що подібні органи з успіхом функціонують у зарубіжних країнах. Так, у Російській Федерації подібна інституція була створена вже у 1998 році і отримала назву Федерального агентства щодо правового захисту результатів інтелектуальної діяльності воєнного, спеціального і подвійного призначення. А у складі Міністерства торгівлі США створено Центр з використання технологій, що належать федеральним органам [198].

Особливістю діяльності вище зазначених суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на об’єкти промислової власності є той факт, що вона носить так званий „позитивний характер” і у її підґрунті закладено регулятивні норми права. Але, на жаль, досить часто трапляються випадки порушення або створення загрози порушення прав на об’єкти промислової власності, що охороняються законом і у цьому разі виникає необхідність у застосуванні охоронних правових норм, у яких закладено підстави та порядок припинення негативної суспільно шкідливої діяльності, поновлення порушених прав та притягнення винних осіб до відповідальності. Зазначений вид діяльності, як вже було відмічено вище, охоплюється терміном „захист прав на промислові зразки” і характеризує діяльність правоохоронних та контролюючих органів, які виступають наступними суб’єктами управління в сфері охорони прав на об’єкти промислової власності.

Що стосується правоохоронних органів України та їх участі в охороні прав на об’єкти промислової власності, то вона зводиться у преважній більшості випадків до попередження та припинення адміністративних правопорушень, пов’язаних з посяганням на об’єкти права промислової власності.

На сьогоднішній день у Кодексі України про адміністративні правопорушення передбачено дві статті, норми яких встановлюють адміністративну відповідальність за порушення прав на об’єкти промислової власності. Мова йде про ст. 51² та 164³ КУпАП.

Об’єктом адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 51² КУпАП є майнові та особисті немайнові права автора об’єкта промислової власності, володільця патенту або ліцензії на об’єкт промислової власності.

Об’єктивна сторона правопорушення полягає у використанні об’єкту промислової власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, знаку для товарів та послуг, топографії інтегральної мікросхеми, раціоналізаторської пропозиції, сорту рослин тощо) без згоди особи, яка має на нього охоронний документ (патент, свідоцтво), а також у привласненні авторства на такий об’єкт або у іншому порушенні порушені прав на об’єкт промислової власності. Відмітимо, що особливістю об’єктивної сторони даного правопорушення є той факт, що у її зміст входять дії, пов’язані із порушення прав навіть на ті об’єкти промислової власності (наприклад, раціоналізаторська пропозиція), які не отримали до сьогоднішнього дня спеціальної правової охорони у формі окремого законодавчого акта.

З викладеного видно, що закон передбачає відкритий перелік можливих порушень прав на об’єкт промислової власності, що дозволяє застосовувати дану статтю за різних фактичних обставин вчинення правопорушення. Таким порушеннями, наприклад, можуть бути:

• виготовлення, пропонування для продажу, введення в господарський оборот, застосування або ввезення чи зберігання в зазначених цілях продукту, що охороняється патентом;
• застосування способу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні;
• пропонування для продажу, введення в господарський оборот, застосування або ввезення чи зберігання в зазначених цілях продукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється патентом.

Викладене є чинним і для інших об’єктів промислової власності. Наприклад, для топографії інтегральної мікросхеми порушеннями визнаються дії з боку будь-якої особи щодо: копіювання топографії; виготовлення інтегральної мікросхеми із застосуванням даної топографії; виготовлення будь-яких виробів, що містять такі інтегральні мікросхеми; ввезення таких інтегральних мікросхем та виробів, що їх містять, на митну територію України; пропонування для продажу, продаж, зберігання в зазначених цілях та інше введення в обіг інтегральної мікросхеми, виготовленої із застосуванням зареєстрованої топографії, та будь-яких виробів, що містять такі інтегральні мікросхеми [199, с. 5].

Суб’єктом даного правопорушення можуть виступати як громадяни, так і посадові особи.

Суб’єктивна сторона правопорушення характеризується умисною формою вини, тобто особа усвідомлює, що своїми протиправними діями вона порушує права автора об’єкту промислової власності або володільця охоронного документу на об’єкт промислової власності.

Відповідно до ст. 255 КУпАП правом на складання протоколів про дане адміністративне правопорушення наділені посадові особи органів внутрішніх справ України та податкової міліції. Наділяючи посадових осіб зазначених органів правом на складання протоколів про адміністративне правопорушення, законодавець одночасно надав їм право і на застосування низки інших заходів, так званих заходів забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення, які відносяться у теорії адміністративного права до методів державного управління. Однією із принципових особливостей зазначених заходів є те, що вони застосовуються з метою припинення адміністративних проступків, коли вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи правопорушника, складання протоколу про адміністративне правопорушення, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справи, виконання прийняв постанов [200, с. 159]. До переліку зазначених заходів, які можуть бути застосовані працівниками зазначених вище правоохоронних органів у зв’язку з припинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 51² КУпАП можна віднести доставлення правопорушника, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей та документів.

Розгляд справ за фактом вчинення зазначеного правопорушення віднесено до компетенції місцевих судів, якім надано права застосовувати до правопорушників штраф від десяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення. Поряд із зазначеним правопорушенням КУпАП містить ст.164³ (Недобросовісна конкуренція), частина першої якої передбачає також відповідальність за порушення прав на об’єкти промислової власності. Дії, які становлять об’єктивну сторону даного правопорушення досить повно розкрито у ст. 4-6 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції (при цьому відмітимо, що положення зазначених статей фактично ідентичні зі змістом ч. 1 ст. 164³ КУпАП за тим лише виключенням, що вони розповсюджують свою дію (встановлюють відповідальність) лише на юридичних осіб (їх об’єднання), об’єднання громадян). Аналіз вказаних статей законодавчого акту показує, що порушення, які у них місяться (щодо фірмових найменувань, знаків для товарів і послуг, зазначень походження товарів), фактично співпадають із об’єктивною стороною правопорушення, передбаченого ст. 51² КУпАП. Розмежування зроблено тільки щодо промислового зразка, тобто під дію ст. 164³ КУпАП а також ст. 6 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції” не підпадають діяння, пов’язані з посяганням на право на промисловий зразок, який має охорону як об’єкт інтелектуальної власності. Отже, у такому випадку зазначене правопорушення має бути кваліфіковане за ст. 51² КУпАП. З погляду на це стає незрозумілим чому таке застереження зроблено лише щодо промислового зразку, оскільки це викликає явну конкуренцію правових норм.

У зв’язку з цим ми вважаємо, що у об’єктивну сторону правопорушення, передбаченого ст. 164³ КУпАП, мають входити дії, які посягають лише на ті результати інтелектуальної діяльності в сфері промислової власності, які ще не отримали або об’єктивно (з погляду на відсутність відповідних нормативних актів, наприклад Закону України „Про охорону фірмових найменувань”) не можуть отримати правової охорони на підставі відповідних законодавчих актів. Якщо ж діяння завдають шкоди правам на вже визнані державою об’єкти інтелектуальної власності, то вони мають кваліфікуватися за ст. 51² КУпАП. Враховуючи той факт, що метою подібних порушень може бути також отримання незаконних прибутків, тобто вони можуть вчинятися з корисливою метою, можна запропонувати доповнити зазначену статтю часиною другою, яка б і визначила відповідальність за вчинення подібних дій. В даному випадку доцільно використовувати зарубіжний досвід охорони прав на комерційні найменування щодо обмеження використання в комерційному найменуванні слів чи фраз, які окремо або в контексті є непристойними, висміюючи чи принижуючи будь-яку особу чи групу осіб, авторитет державної установи чи організації [201, с. 351]

Правом розслідування правопорушень, передбачених ст. 4-6 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції” та ст. 164³ КУпАП наділені посадові особи Антимонопольного комітету України та його структурних підрозділів (працівники ОВС України також мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення передбачені ч. 1 ст. 164³ КУпАП).

Відмітимо, що зазначені посадові особи наділені досить широкими правами, які дозволяють їм реалізовувати покладені на них повноваження в сфері охорони прав на об’єкти промислової власності. При цьому зауважимо, що обсяг владних повноважень працівників Антимонопольного комітету України буде відрізнятися в залежності від того, розслідуванням якого правопорушення вони займаються. Або того, що передбачено ст. 164³ КУпАП, або передбаченого ст. 4-6 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції”. У останньому випадку їх можливості примусового впливу на порушників антимонопольного законодавства є значно ширшими. Так, наприклад, для забезпечення виконання рішень Антимонопольного комітету України, його територіальні відділення мають право виносити розпорядження про:

• заборону особі, в діях якої вбачаються ознаки порушення (відповідачу), вчиняти певні дії;
• накладення арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачу.

Окрім цього Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення у справах про недобросовісну конкуренцію мають право приймати обов’язкові для виконання рішення про:

• визнання факту недобросовісної конкуренції;
• припинення недобросовісної конкуренції;
• офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей;
• накладання штрафів;
• вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого господарюючого суб’єкта (підприємця);
• скасування або зміну центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими органами місцевого самоврядування прийнятих ними неправомірних актів і розірвання укладених ними угод.

Останнім з контролюючих органів, діяльності якого у сфері управління охороною прав на об’єкти промислової власності необхідно приділити увагу, є Державна митна служба України.

На сьогоднішній день в усьому світі роль митних органів у боротьбі з правопорушеннями у сфері інтелектуальної (промислової) власності є загальновизнаною. Тому особлива увага приділяється гармонізації захисту прав інтелектуальної (промислової) власності митними органами. Справді, митні органи – це надійний і досить ефективний бар’єр на шляху контрафактних товарів (тобто товарів, що містять об’єкти права інтелектуальної власності, ввезення яких на митну територію України або вивезення з цієї території призводить до порушення прав власника, що захищаються відповідно до чинного законодавства України та міжнародних договорів України, укладених в установленому законом порядку (ст.1 Митного кодексу України)), оскільки саме митник приймає рішення про переміщення товарів через митний кордон [202].

В Україні заходи для захисту прав інтелектуальної власності на митному кордоні було запроваджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2001 р. № 412 „Про затвердження Положення про порядок реєстрації та переміщення через митний кордон України товарів, що містять об’єкти інтелектуальної власності” [203] та деталізовано рядом відомчих нормативних актів [204; 205].

Аналіз зазначених нормативних актів свідчить про існування дещо особливої процедури захисту прав на об’єкти інтелектуальної (промислової) власності. Суть даної процедури полягає у тому, що вона може бути приведена у дію лише за заявою фізичної або юридичної особи, яка має переконливі підстави вважати, що при імпорті або експорті товарів, які містять її інтелектуальну (промислову) власність, порушуються її права. Отже, змістом заяви є клопотання особи, яка володіє правами на той або інший об’єкт інтелектуальної (промислової) власності, про запровадження контролю за переміщенням через митний кордон України об’єктів інтелектуальної (промислової) власності. Для цього правовласник або його представник подає до Державної митної служби окрім самої заяви ще і вичерпну інформацію про: розпізнавальні ознаки оригінального товару; офіційних дистриб’юторів; перевізників і види транспортувань; країни експорту та імпорту. Правовласник надає інформацію про контрофактні товари і тих, хто переміщує їх через кордон (у разі наявності таких відомостей). Ця інформація заноситься до комп’ютерної бази даних Державної митної служби України, на основі чого складається відповідний реєстр товарів. Завдяки реєстру усі митниці мають доступ до цієї інформації і можливість ідентифікувати товари, що імпортуються чи експортуються, з товарами, зареєстрованими у базі даних.

Отже, роль митниці у процедурі захисту прав на об’єкти промислової власності головним чином полягає у сприянні їх захисту.

Ефективність участі митниць у захисті прав інтелектуальної (промислової) власності на кордоні, як справедливо зазнається у літературі [196; 206], залежить від чіткої взаємодії між правовласником та митницею. Правовласник має своєчасно повідомляти митницю про усі зміни у поданій заяві, гарантувати погашення збитків імпортера або експортера у разі наявності законних підстав про нанесення таких збитків через безпідставне затримання митного оформлення товарів. Він має право протягом терміну реєстрації звертатися до будь-якого митного органу України стосовно призупинення митного оформлення товару, який переміщується через митний кордон України з порушенням його прав.

Заходи для захисту прав інтелектуальної (промислової) власності застосовуються на останньому етапі митного оформлення – перед випуском товарів у вільний обіг, тобто, до цього моменту вже остаточно встановлено код товару (згідно з Українським класифікатором товарів зовнішньоекономічної діяльності), митну вартість, а також почалася юридична відповідальність декларанта за вірогідність поданих документів (вантажна митна декларація вже не може бути відкликаною) [202, с. 28].

У разі виявлення ознак порушення прав інтелектуальної власності при переміщенні через митний кордон України товарів, які внесені до реєстру Державної митної служби України, митниця має право призупинити митне оформлення таких товарів (зазначені дії ми розглядаємо у якості адміністративно-примусового засобу, тобто методу управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної (промислової) власності) терміном на 15 робочих днів та терміново повідомити про це правовласника, який повинен негайно прибути на місце затримання товару для огляду та прийняття відповідних заходів. Термін призупинення митного оформлення товарів за наявності вагомих підстав може бути продовженим ще на 15 робочих днів. За допомогою засобів електронного зв’язку повідомлення про призупинення митного оформлення таких товарі або будь-які зміни в інформації про зареєстровані товари терміново надходять на усі митниці.

Якщо протягом зазначених строків, контрафактність товарів щодо яких прийнято рішення про призупинення митного оформлення, буде підтверджена, митний орган зобов’язаний порушити справу про порушення митних правил, а товари – безпосередні предмети правопорушення – вилучити та зберігати до вирішення справи по суті. Відповідальність за подібні дії передбачена ст. 345 (Переміщення товарів через митний кордон України з порушенням прав інтелектуальної власності) Митного кодексу України [207]. Але при цьому необхідно звернути увагу на досить м’які санкції, які містяться у зазначеній статті. Так, наприклад до юридичних осіб може бути застосовано штраф у розмірі від 510 до 2550 гривень, що на нашу думку, з погляду на обсяги контрафактної продукції яка переміщується через державний кордон, є надто мало. Подібна позиція законодавця до встановлення юридичної, фактично адміністративної відповідальності за переміщення товарів через митний кордон України з порушенням прав інтелектуальної власності стає ще більш незрозумілою з погляду на санкції, які були встановлено за подібні дії у Митному кодексі України від 1991 року [208]. Зазначений нормативний акт дозволяв застосувати до порушника (юридичної особи) штраф у розмірі від 10 до 1200 офіційно встановлених на день вчинення порушення митних правил мінімальних розмірів заробітної плати (у 2003 році, останньому році чинності Митного кодексу України від 1991 р., мінімальна заробітна плата складала 185 гривень (до 1 грудня 2003 р.) [209]), тобто від 1850 до 222000 гривень. На нашу думка, така поблажлива позиція законодавця щодо порушників прав на об’єкти промислової власності з погляду на розповсюдженість подібних порушень, з погляду на необхідність створення в Україні надійних гарантій захисту прав на об’єкти інтелектуальної (промислової) власності, необхідність запровадження яких випливає із міжнародних зобов’язань України, не сприяє проведенню результативної боротьби із зазначеними порушеннями.

Немає підстав долучати до зазначених суб’єктів Державну митну службу й Антимонопольний комітет. Ми пояснюємо це тим, що ці державні органи не мають законодавчих підстав для здійснення захисту прав на промислові зразки. Адже відомо, що адміністративно-правові відносини виникають тільки на підставі норми права[210, с. 31]

Але все-таки ж у цілому, можна стверджувати, що викладена вище система захисту прав інтелектуальної (промислової) власності на митному кордоні у своїй переважній більшості відповідає міжнародним вимогам і створює більш-менш надійні умови для швидкого реагування митних органів на звернення правовласників про захист їх прав на об’єкти інтелектуальної (промислової) власності.

2.3.Форми та методи адміністративно-правового регулювання правовідносин у сфері охорони прав на промислові зразки

Досить складним та у той же час принциповим питанням є форми та методи управління у сфері охорони прав на промислові зразки. Саме завдяки аналізу зазначених категорій можна наочно уяви межи та глибину адміністративно-правового впливу, який здійснюється відповідним суб’єктом регулювання на об’єкти регулювання, встановити той правовий інструментар, що виступає засобом досягнення цілей управління, відмежувати діяльність з охорони прав на промислові зразки, яка регулюється нормами адміністративного права від діяльності, яка підпадає під регулювання інших галузей права.

Форми адміністративно-правового регулювання завжди привертали увагу дослідників, які проводили свій науковий пошук у межах адміністративно-управлінської проблематики, але не дивлячись на це, зазначене питання не втрачає своєї актуальності. З одного боку це пов’язано з тим, що на ниві розвитку науки адміністративного права та теорії управління відбувається логічне переосмислення практики застосування існуючих форм управлінської діяльності, що викликає зміну пріоритетів у користуванні тією або іншою з них, необхідність впровадження у практику державного управління принципово нових форм управління. Так, підтвердження цьому ми знаходимо у Концепції адміністративної реформи в Україні [211, с. 8], де зокрема зазначено, що одним із напрямків адміністративної реформи є формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління. З іншого боку актуальність дослідження форм управлінської діяльності пов’язується з намагання дисертанта дослідити таку сферу управлінських відносин, яка ще не була піддана ґрунтовному вивченню через призму адміністративно-правових засобів, у тому числі і форм управління.

Отже, переходячи безпосередньо до предмету нашого дослідження спочатку визначимося з доктринальним розумінням категорій „форма”, „форма державного управління”.

1. Одним із досить розповсюджених прийомів з’ясування сутності того або іншого терміну є його аналіз за допомогою лексичних прийомів. Так, з точки зору лексики форма (від латинського forma) визначається як зовнішній вияв якого-небудь явища, пов’язаний з його сутністю, змістом[212, с. 1328]. Подібні погляди на з’ясування сутності терміна „форма” висловлюють також і філософи, зауважуючи, що будь-яке явище має зміст і форму (форми). Зміст – це сукупність взаємопов’язаних внутрішніх суттєвих для якісної характеристики будь-якого явища його властивостей та ознак, а форма – вираз змісту, спосіб його існування та розвитку. Зміст завжди оформлений, причому форма впливає на зміст, сприяючи або заважаючи його реалізації та розвитку. Зміст обумовлює форму, а форма змістовна [213]. Таким чином, співвідношення змісту і форми діалектичне [173,с. 43].
2. Наведені висновки представників філософської науки, висновки якої, як відомо проявляються у рівній мірі у будь-які сфері життєдіяльності суспільства, дозволили вченим-адміністративістам пристосувати їх до „своїх потреб” і визначити форму управління як спосіб зовнішнього практичного вираження управлінської діяльності. У такому розумінні форми управлінської діяльності дозволяють отримати відповідь на питання, як практично виконуються функції управління, вирішуються управлінські задачі, тобто здійснюється управлінська діяльність [215, с. 299]. Відмітимо, що подібних поглядів на сьогоднішній день дотримується більшість представників науки адміністративного права та теорії державного управління [216, с.120; 217, с.131]. Отже, можна стверджувати, що вчені перебувають у стані консенсусу щодо розуміння призначення категорії „форма управління”, але при цьому не можуть дійти єдиної точки зору щодо її термінологічно виразу. Про це свідчить розмаїття термінів, які вживаються для визначення „способу зовнішнього практичного вираження управлінської діяльності”. Так, є автори, що у своїх працях ведуть мову про „форму державного управління” [218, с. 28], інші кажуть про наявність „форми реалізації державної виконавчої влади” [219, с.135], „форми діяльності органів публічної адміністрації” [217, с. 45], „форми управлінської діяльності” та „форми виконавчої діяльності” [221, с. 161]. Аналіз наведених позицій свідчить, що за своїм внутрішнім змістом зазначені терміни практично не відрізняються, а отже вони використовуються як синоніми. Однак, у переважній більшості випадків з цим погодитися не можна. Так, необхідно розмежовувати, наприклад, „форму управлінської діяльності”, „форму державного управління”, з одного боку, та „форму виконавчої діяльності”, „форму реалізації виконавчої влади” – з іншого, оскільки вони відповідно відносяться до державного управління та виконавчої влади, які, як доведено у літературі [222, с.191-194], не є тотожними. Відомо, що державне управління є однією із форм здійснення виконавчої влади; є більш широким поняттям щодо виконавчої влади; воно обумовлює якісні характеристики останньої і спостерігається у діяльності усіх гілок державної влади.

Таким чином, не в якому разі не може бути поставлений знак рівності між такими категоріями як „форма управлінської діяльності”, та „форма реалізації виконавчої влади”, оскільки перша з них є значно ширшою за своїм змістом у порівнянні з другою.

Отже, під формами управління у сфері, що розглядається, необхідно розуміти зовнішньо виражену діяльність суб’єктів управління, яка здійснюється останніми у межах їх компетенції і спрямована на виконання покладених на них завдань з охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Із зазначеного визначення видно, що форма управлінської діяльності це завжди зовнішній вияв певних дій, а не самі дії суб’єктів управління. Зазначене зауваження є, на нашу думку, принциповим, оскільки дозволяє розмежувати зміст управлінської діяльності та її зовнішнє виявлення.

Усі форми управління прямо або опосередковано окреслені тими юридичними нормами, за допомогою яких держава регламентує діяльність суб’єктів управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Це означає, що форми управлінської діяльності обираються суб’єктами управління не навмання, а, як справедливо відмічають деякі автори [223, с.300], відповідно до певних закономірностей. Найбільш суттєвими з них є такі:

• відповідність форми діяльності призначенню та функціям адміністративно-правового регулювання, оскільки форма має відповідати та визначатися змістом адміністративно-правового регулювання;
• відповідність форми діяльності змісту та характеру управлінських питань, які підлягають вирішенню;
• відповідність форми діяльності особливостям конкретного об’єкта адміністративно-правового регулювання;
• відповідність форми діяльності конкретним цілям даного впливу (наприклад, необхідність наявності прямих юридичних наслідків або їх відсутності).

Визначення поняття форм адміністративно-правового регулювання, а також факторів, які впливають на вибір конкретної з них у межах управлінської діяльності, зумовлює необхідність більш конкретно розгляду їх існуючого переліку. На сьогоднішній день у процесі адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки суб’єкти адміністративно-правового регулювання використовують значну кількість форм управління, які потребують свого належного групування. Проведення класифікації форм управлінської діяльності у зазначеній сфері має як практичне значення – оволодіння усіма формами управлінської діяльності відкриває широкі можливості для більш чіткого та ефективного використання кожної форми і забезпечує вірне поєднання форм у практичній діяльності суб’єктів управління, так і теоретичну цінність – дозволяє більш повно та глибоко розкрити сутність адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки.

При цьому слід відмітити, що на сьогодні в літературі відсутні єдині, загально визнані критерії класифікації форм адміністративно-правового регулювання, що обумовлює наявність великої кількості їх авторських варіантів. Так, автори підручника „Адміністративне право України”, виданого за редакцією Ю.П. Битяка, розрізняють чотири форми управлінської діяльності: видання нормативних актів управління, видання індивідуальних актів управління, проведення організаційних заходів, здійснення матеріально-технічних операцій [216, с. 122]. Шляхом перерахування існуючих форм управління йдуть також і інші вчені, які наголошують на існуванні таких форм: встановлення загальнообов’язкових норм; видання адміністративних актів; укладення договорів; здійснення суспільно-організаційної діяльності; здійснення матеріально-технічних дій [216, с. 301]. Дещо вужче виглядає перелік форм управлінської діяльності, запропонований К. Солянніком, який веде мову про правові, організаційні та матеріально-технічні форми [225, с. 100]. Б.М. Лазарєв, в свою чергу, доводить наявність структурної, процедурної (процесуальної) форм управління, які існують паралельно з іншими формами управління – виданням актів управління, вчинення суспільно-організаційних дій та матеріально технічних операцій [213, с. 6].

Таким чином, викладене свідчить, що питання про форми управлінської діяльності, їхвиди, критерії класифікації все ще належать до дискусійних. Хоча при цьому можна погодитися з думкою Д. Бахраха про те, що, „не зважаючи на різне трактування питання, яке досліджується, всі адміністративісти розрізняють правові і неправові форми адміністративної діяльності, а вже потім виділяють різновиди першої та другої груп. Відповідно можна вести мову про єдиний в принципі підхід до розуміння і класифікації форм державного управління” [227].

Погоджуючись з викладеною позицію, пропонуємо і у межах нашого дослідження усю сукупність форм адміністративно-правового регулюванняу сфері охорони прав на промислові зразки розділити на дві основні групи – правову та організаційну. Підставою для такого розподілу форм адміністративно-правового регулюванняє наявність або відсутність правових наслідків, як результату застосування тієї або іншої форми адміністративно-правового регулювання, а точніше кажучи дій, які становлять зміст відповідної форми управління. Так, результатом застосування дій, які набувають правової охорони стає виникнення, зміна або припинення правовідносин, створення або внесення змін до відповідних адміністративно-правових режимів. Подібні наслідки виникають усякий раз при виданні правових актів управління, укладанні адміністративних договорів, вчиненні юридично значимих дій. І навпаки використання організаційної форми адміністративно-правового регулювання (сюди необхідно включати організаційні та матеріально-технічні дії) не вносить ніяких юридично значимих змін у суспільні відносини, не змінює правового статусу учасників зазначених відносин.

При цьому відмітимо, що дисертант свідомо відмовляється від використання терміну „неправова форма управління”, оскільки, на нашу думку, він несе у собі негативне смислове (зовнішнє) навантаження, та може за певних обставин асоціюватися з такими категорією як „незаконний”, „протизаконний”. У зв’язку з цим більш доцільним виглядає вживання терміну „організаційна форма управління”.

Розглянемо більш докладно зазначені вище форми адміністративно-правового регулювання та особливості їх використання у сфері охорони прав на промислові зразки.

Найбільш розповсюдженою правовою формою адміністративно-правового регулювання, що використовується у зазначеній сфері є видання правових актів управління. При цьому зазначимо, що досить часто у літературі названа форма управління розкладається на два самостійних елементи, наслідком чого стає виділення вже двох форм управління – видання нормативних актів управління та видання індивідуальних (ненормативних) актів управління [227, с. 122; 216, с.218-219].

Отже, в процесі адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки уповноважені суб’єкти мають право видавати правові акти двох основних видів – нормативні та індивідуальні. Основне призначення нормативних актів – виконання й деталізація законів та указів Президента України, які закладають правовий режим охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, а також більш детальна регламентація відносин учасників охоронних правовідносин. Їх дія розрахована на довгострокове та багаторазове застосування [228]. Встановлення норм права підзаконного характеру у процесі управлінської діяльності у зазначеній сфері практично втілюється в адміністративній правотворчості [229, с. 286]. Завдяки наявності подібних повноважень суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки мають можливість оперативно впливати на підвідомчу їм сферу суспільного життя. Як показує практика державного управління взагалі, та управління у сфері, що розглядається за допомогою нормативних актів:

• визначаються конкретні задачі, права та обов’язки, повноваження та відповідальність учасників управлінських суспільних відносин. Так, наприклад Кабінетом Міністрів України було видано постанову № 582 від 29 травня 2001р., якою було створено Науково-дослідний інститут інтелектуальної власності [230];
• формуються основні лінії взаємодії між різними елементами системи державного управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. У якості прикладу можна навести постанову Кабінету Міністрів України від 2 липня 2008 р. № 601„”[231];
• встановлюються обумовлені специфікою управлінських відносин обмеження та заборони. Так, наприклад у постанові Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1994 р. № 545 „Про затвердження Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених)” [232] встановлено обмеження, за наявності яких особа не може претендувати на надання їй статусу патентного повіреного, а також визначено коло осіб, які не можуть взагалі бути патентними повіреними;
• покладаються у необхідних випадках певні спеціальні обов’язки або надаються спеціальні повноваження. Наприклад, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 674 „Про затвердження Положення про державного інспектора з питань інтелектуальної власності Державного департаменту інтелектуальної власності” [233] на державного інспектора з питань інтелектуальної власності покладаються наступні спеціальні обов’язки: у разі виявлення порушень законодавства з питань інтелектуальної власності та виробництва, експорту, імпорту дисків, що містять ознаки кримінального злочину, негайно повідомляти про це відповідні правоохоронні органи; у разі виявлення ознак адміністративного правопорушення за статтями 51², 164⁹, 164¹³ Кодексу про адміністративні правопорушення складати протокол про адміністративне правопорушення та передавати його на розгляд до суду; разі проведення огляду та вилучення продукції, до складу якої входять об'єкти права інтелектуальної власності, зокрема примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних, що виробляються, розповсюджуються, надаються в прокат, зберігаються, використовуються або переміщуються з порушенням вимог законодавства, та вилучення відповідних документів складати протокол або робити відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення, а у разі закупівлі (у тому числі контрафактної продукції) – акт закупівлі тощо. З метою виконання покладених на нього завдань державний інспектор має право: перевіряти у суб’єктів господарювання наявність дозволу на використання об’єктів права інтелектуальної власності на будь-якій стадії їх виробництва, розповсюдження, прокату чи провадження іншої діяльності, пов’язаної з їх використанням; проводити огляд та вилучати у суб'єктів господарювання з метою вивчення на необхідний строк, але не більш як 30 днів, об'єкти права інтелектуальної власності у разі, коли є обґрунтована підстава підозрювати вчинення порушення вимог законодавства у сфері інтелектуальної власності тощо;
• здійснюються правоохоронні функції управлінського характеру та передбачаються юридичні гарантії охорони встановленого у сфері адміністративно-правового регулювання порядку відносин. Так, наприклад наказом Міністерства освіти і науки України від 15.09.2003 р. № 622 „Про затвердження Регламенту Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності” [234] при Держдепартаменті створено Апеляційну палату для розгляду в адміністративному порядку заперечень проти рішень за заявками на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, топографії інтегральних мікросхем і зазначення походження товарів.

Так, М.К. Галянтич доцільно зазначає, що Апеляційна палата Держдепартаменту має бути наділена статусом юридичної особи і мати процесуальну правоздатність. При цьому необхідно визначити: структуру Апеляційної палати; категорії підвідомчих справ; адміністративні процедури розгляду апеляцій та порядку виконання рішень; вимоги, яким повинні відповідати члени Апеляційної палати; умови залучення та порядок відбору експертів для роботи в Апеляційній палаті; ступінь обов’язковості їх рішень для Апеляційної палати; відповідальність експертів [235, с. 12].

Отже, аналізуючи викладені вище положення, а також творчі розробки представників науки адміністративного права [236, с. 288] можна стверджувати, що під нормативним актом управління, як формою управління в сфері охорони прав на промислові зразки, необхідно розуміти акт компетентного суб’єкту управління, наділеного державно-владними повноваженнями, виданий у встановленому законом порядку і формі, який містить у собі норми права [237]. Будучи актом правотворчості, він спрямований на створення, зміну чи припинення правових норм, тобто встановлених компетентними органами і охоронюваних примусовою силою держави правил поведінки, розрахований на невизначений строк дії і на невизначене коло осіб, на багаторазове використання зі збереженням дії норм незалежно від їх виконання.

Визнаючи наукову значимість та практичну корисність зазначеного визначення зауважимо на тому факті, що все ж таки необхідно на законодавчому рівні дати офіційне тлумачення терміну „правовий акт управління”. Такий крок допоможе закласти єдиний підхід до розуміння цього надзвичайно важливого правового феномену, розробити єдині підстави для подальшої класифікації зазначеної групи правових актів.

Як було зазначено вище, поряд з правотворчою діяльністю суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки видають також і індивідуальні (ненормативні) акти управління, які, як наголошується у літературі , домінують серед інших актів. Індивідуальні акти управління, розповсюджуючи свою дію на окремих суб’єктів — юридичних та фізичних осіб, мають яскраво виражений правозастосовчий характер, будучи за своєю юридичною природою розпорядчими актами. Їх існування обумовлюється владно-організаційним характером адміністративно-правового регулювання, і як наслідок управління в сфері охорони прав на промислові зразки, необхідністю повсякденного і безперервного здійснення різноманітних управлінських функцій, оперативного захисту та поновлення у разі необхідності порушених прав на промислові зразки. Вони є юридичними фактами, які зумовлюють виникнення, зміну або припинення конкретних адміністративно-правових відносин у зазначеній сфері. У такому розумінні індивідуальні правові акти управління виступають ні чим іншим як управлінським рішенням [238, с. 8-10; 36, с. 139; 239], покликаним надати юридичну форму змісту діяльності суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки.

Характер, безпосередні цілі індивідуальних актів управління, з погляду на їх призначення, об’єми використання в практиці управлінської діяльності, є різними. У найбільш узагальненому вигляді, з чим важко не погодитися, можна вести мову про дві їх крупні групи:

• оперативно-виконавчих актів;
• правоохоронних (юрисдикційних) актів [238, с. 309].

І в тому, і в іншому випадку присутня основна ціль адміністративного розпорядництва, а саме забезпечення необхідної поведінки учасників адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки. Досягається ця єдина мета, однак, різними засобами. Головне, що може характеризувати виконавчу діяльність суб’єктів адміністративно-правового регулювання, полягає у тому, що вони у своїх індивідуальних актах управління, як правило, застосовують або реалізують диспозицію відповідної правової норми (оперативно-виконавчі акти). Це діяльність, так званого, позитивного характеру, у процесі якої конкретизуються права та обов’язки, повноваження учасників адміністративно-правового регулювання у зв’язку з оперативним управлінням цих відносин (наприклад, утворення таких державних підприємств як „Український інститут промислової власності”, „Інтелзахист”, „Українське агентство з авторських та суміжних прав”; призначення на посади керівників та працівників зазначених підприємств; затвердження посадових інструкцій або положень про структурні підрозділи органів управління тощо).

Правоохоронні індивідуальні акти суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки реалізують санкцію правової норми, втілюючи у собі юрисдикційну діяльність цих органів (наприклад, рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, за адміністративне правопорушення, передбачене ст. 51² Кодексу України про адміністративні правопорушення тощо).

Наступною правовою формою адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки є адміністративний договір, дослідженню сутності якого останнім часом приділяється все більша та більша увага. Наявність зазначеної форми адміністративно-правового регулювання в практиці діяльності суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері, що розглядається може бути пояснена загальною тенденцією розвитку форм та методів адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, де суттєва роль відводиться побудові диспозитивних основ адміністративно-правового регулювання. Саме цей факт і дозволяє використовувати адміністративні договори в зазначеній сфері діяльності.

Вивчення адміністративно-правової літератури, присвяченої дослідженню сутності адміністративних договорів [240, 241; 242; 243; 244; 245], дозволяє визначити головні риси, властиві адміністративним договорам, що укладаються за участю суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки. Так, адміністративний договір є правовою формою діяльності зазначених суб’єктів, оскільки він завжди безпосередньо викликає правові наслідки, тобто виступає або актом правотворчості, або актом правозастосування, чи поєднує у собі обидва їх види; адміністративний договір базується переважно на нормах адміністративного права і дозволяє суб’єктам охоронної діяльності виконувати їх публічно-правові завдання; предметом адміністративного договору є питання володарювання, управління або саморегуляції; адміністративний договір може бути укладено як для вирішення внутрішньоуправлінських, так і зовнішньоуправлінських завдань; обов’язковим учасником адміністративного договору є суб’єкт адміністративно-правового регулювання (державний орган, посадова особа, громадська організація), який має відповідні владні повноваження; право на укладання адміністративного договору передбачається у відповідних нормативних актах; виконання умов адміністративного договору його учасниками забезпечується специфічними засобами.

Таким чином, адміністративний договір – це угода, що укладається на підставі норм адміністративного права суб’єктом адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки з іншими учасниками охоронних правовідносин і яка може містити у собі загальнообов’язкові правила поведінки (нормативний характер) або встановлювати (змінювати, припиняти) конкретні правовідносини між її учасниками (індивідуальний характер). У якості прикладів зазначених договорів можна назвати угоди Міністерства освіти та науки України з власниками авторського права і суміжних прав щодо управління їхніми майновими правами в Україні та за її межами; Угоду про співробітництво у сфері інтелектуальної власності між Кабінетом Міністрів України і Урядом Азербайджанської Республіки про співробітництво в області хорони промислової власності[246] тощо.

Останньою правовою формою управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності є вчиненні інших юридично значимих дій [247, с. 36], наприклад, державна реєстрація прав на промислові зразки; видача охоронних документів на промисловий зразок; реєстрація договорів про передачу прав на промисловий зразок, що охороняються на території України, та ліцензійних договорів; складання протоколів про адміністративні правопорушення, які посягають на права інтелектуальної власності тощо.

Поряд з правовими формами управління у сфері охорони прав на промислові зразки суб’єкти зазначеної діяльності використовують, як вже зазначалося вище, і організаційні форми управління. Зазначені форми управління на відміну від правових не пов’язуються з реалізацією державно-владних повноважень суб’єктами управління, а у переважній більшості випадків сприяють їх здійсненню. У такому розумінні їх можна назвати другорядними щодо правових форм управління, що, можливо, і позначається на їх правовій регламентації, яка у переважній більшості випадків носить загальний або суто формальний характер. На нашу думку, це досить загрозлива тенденція, яка відкриває шлях до свавілля з боку суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки.

Наявність організаційних форм управління обумовлюється насамперед організаційним змістом самого управління, що „найбільш чітко має вираз у плануванні колективних зусиль та розподілі обов’язків їх учасників у досягненні конкретних цілей, у розпорядництві, тобто у регулюванні повсякденної діяльності колективів, у контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні усіх стадій управлінського процесу. Тобто управління – це насамперед організація дій з координації, об’єднання в систему спеціалізованих зусиль групи людей” [221, с. 34]. Отже, з цього стає видно, що організаційні форми управління у сфері охорони прав на промислові зразки мають двоєдине призначення: з однієї сторони вони спрямовуються на створення оптимальної організації та діяльності самого суб’єкту управління (іншими словами організаційні форми управління завжди, на відміну від правових форм управління, забезпечують здійснення внутрішнього управління у межах структури суб’єкта управління), а з іншого – завдяки цьому, сприяють забезпеченню ефективності його діяльності пов’язаної з охороною прав на промислові зразки.

У межах організаційних форм управління традиційно виділяють організаційні дії (заходи) та матеріально-технічні дії [286; 216; 100; 221].

Кількість можливих організаційних заходів, які складають зміст зазначеної форми управління надзвичайно велика, що пояснює намагання авторів провести їх групування [249, c.94-95], яке дозволило дисертанту більш повно та всебічно підійти до вивчення останніх у межах даного наукового дослідження. Отже, усі існуючі організаційні заходи, які застосовуються у сфері адміністративно-правового регулювання охороною прав на промислові зразки поділяються на такі, що:

• забезпечують загальну організацію діяльності суб’єктів адміністративно-правового регулювання (планування тощо);
• забезпечують організаційну роботу з кадрами суб’єктів адміністративно-правового регулювання (підготовка, підбор та розстановка кадрів тощо);
• забезпечують проведення навчання кадрів суб’єктів адміністративно-правового регулювання (підвищення кваліфікації, стажування тощо);
• забезпечують проведення внутрішньовідомчого контролю у структурі того або іншого суб’єкта адміністративно-правового регулювання (інспектування, особистий контроль керівника тощо);
• забезпечують організаційну роботу суб’єкта адміністративно-правового регулювання спрямовану на вдосконалення власної діяльності (науково-практичні конференції, вивчення та узагальнення передового досвіду роботи тощо);
• забезпечують колективне обговорення організаційних питань діяльності суб’єкта адміністративно-правового регулювання (наради, колегії).

Таким чином, організаційні дії не потребують видання спеціальних правових актів і здійснюються у процесі повсякденної управлінської діяльності. Однак як передумови їх застосування, так і наслідки у певних випадках можуть отримати юридичну фіксацію (наприклад, результатом роботи колегії Державного департаменту інтелектуальної власності може стати видання наказу).

Що ж стосується матеріально-технічних дій, то зауважимо, що останні покликані також забезпечувати ефективність управлінської діяльності у даній сфері, але пов’язуються вже з ведення діловодства, наприклад, за заявами громадян про видачу охоронних документів, веденням державних реєстрів щодо об’єктів права інтелектуальної власності, оформленням, тиражуванням та розсиланням документів, матеріалів, наданням витягів з реєстрів щодо чинності прав на промислові зразки, обробкою інформації, аналітичними аналізами, статистичною діяльністю.

Проведений аналіз форм адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки свідчить про наявність їх значної кількості, використання яких дозволяє суб’єктам адміністративно-правового регулювання досягнути цілей управлінської діяльності. При цьому зазначимо, що на сьогоднішній день багато з них (форм) потребують свого удосконалення, і перш за все – процедурного. Більшою мірою, звичайно, це стосується правових форм адміністративно-правового регулювання. З погляду на те, що зазначені форми адміністративно-правового регулювання використовуються у практичній діяльності значної кількості суб’єктів управління, які відрізняються один від одного багатьма елементами свого правового статусу, дисертант у даному підрозділі дослідження не буде вдаватися до деталізації напрямків удосконалення останніх, а зупиниться лише на загальних моментах. Так, неодмінного вирішення потребують питання розробки єдиних, науково обґрунтованих процедур відпрацювання та прийняття правових актів управління, перш за все нормативних. На теперішній час не визначено також конкретних видів правових актів управління, які можуть бути видані суб’єктами управління у зазначеній сфері, а також об’єм їх правового впливу на учасників охоронних суспільних відносин. Так, наприклад Державний департамент інтелектуальної власності видає такі правові акти управління як накази, розпорядження, інформаційні повідомлення, листи. Існування значної кількості чинних правових актів управління, виданих зазначеними вище суб’єктами обґрунтовує необхідність розробки науково обґрунтованих критеріїв їх класифікації та подальшої систематизації, що, як слушно зауважує В. Стефанюк [250], здатне позитивно вплинути на покращення доступності інформації, яка міститься в актах управління, для фізичних та юридичних осіб.

Потребують встановлення також процедури укладання суб’єктами адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки і адміністративних договорів, про які, до речі, навіть не згадується у нормативних актах, які закріплюють правовий статус останніх.

Окремо слід зупинитися і на необхідності удосконалення такої організаційної форми адміністративно-правового регулювання, як проведення колегій такого галузевого суб’єкта адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки як Державного департаменту інтелектуальної власності. Сьогоднішня редакція положення про зазначений вище урядовий орган державного управління свідчить, що склад його колегії обмежується головою Держдепартаменту, його заступниками (за посадою) та керівниками структурних підрозділів Держдепартаменту. Подібне вирішення питання щодо складу колегії Держдепартаменту, на нашу думку, не можна визнати вірним. Вбачається необхідним передбачити можливість введення до складу колегії з правом дорадчого органу представників інших державних органів та громадських організацій, які задіяні у справі охорони прав на промислові зразки. Окрім цього до підготовки та розгляду питань, що належать до компетенції колегії Держдепартаменту необхідним було б і залучення також вчених і провідні фахівців в галузі права, економіки, тощо. Наявність у складі колегії Держдепартаменту осіб, які не є працівниками зазначеного державного органу дозволить, використовуючи їх досвід і знання, підвищити компетентність колегії у вирішенні питань управління у сфері охорони прав на промислові зразки. Входження у колегію осіб, незалежних від керівника органу по службі і, як наслідок, не підвладних „впливу його авторитета” [251], створює додаткові можливості для об’єктивного розгляду питань,розвитку критики та самокритики, контролю громадськості за роботою органів управління [252, с.67].

Розгляд питання про форми адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки тягне за собою аналіз іншого правового явища – методу здійснення управління у зазначеній сфері. У загальному розумінні метод управління являє собою правовий засіб досягнення поставленої мети, розв’язання задач, що виникли. Методи, по суті, – це способи впливу, звернені до поведінки суб’єктів соціального життя. [159, с.18].

Для методів управління характерно те, що вони використовуються суб’єктами адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки для вирішення завдань, що стоять перед ними – забезпечення режиму законності у володінні, користуванні, розпорядженні правами на промислові зразки; припинення порушень режиму володіння, користування, розпорядження правами на промислові зразки; притягнення осіб, що скоїли правопорушення, пов’язані з порушенням встановленого режиму володіння, користування або розпорядження правами на промислові зразки, до юридичної відповідальності; застосовуються повсякденно та вибірково, в залежності від необхідності вирішення того або іншого завдання; знаходять вираз у взаємодії суб’єкта адміністративно-правового регулювання з об’єктом адміністративно-правового регулювання; дозволяють найбільш повно та всебічно встановити межі владних повноважень суб’єктів управління.

Отже, викладене дійсно дозволяє погодитися з думкою тих авторів [228, с.228], які стверджують, що метод адміністративно-правового регулювання обов’язково знаходить вираження у формі адміністративно-правового регулювання. Іншими словами, якби не було б форми адміністративно-правового регулювання, методи адміністративно-правового регулювання, були б позбавлені усякого сенсу, оскільки управлінський вплив залишився лише б ідеєю, бажанням і був би позбавлений формального змісту. Наприклад, як можна притягти особу до адміністративної відповідальності за порушення прав на промисловий зразок без документального оформлення таких управлінських дій, тобто без прийняття відповідного індивідуального акту управління?

Таким чином, можна зробити висновок, що вирішення завдань щодо охорони прав на промислові зразки здійснюється суб’єктами адміністративно-правового регулювання через використання методів управлінського впливу.

Серед різноманітних методів, які використовуються у процесі управлінської діяльності, виділяють перш за все методи переконання та примусу, які застосовуються у будь-якому виді державної або громадської діяльності [253, с.144]. Справедливим є також віднесення зазначених методів до групи універсальних, так як і той і інший знаходяться у підґрунті державного та громадського життя. І все, що в управлінні фігурує у якості його методів, тим або іншим чином є відповідним варіантом їх конкретного вираження [215, с.280].

Окрім цього відмітимо, що, на нашу думку, також є справедливим відношення зазначених методів управління до групи адміністративно-правових методів [216, с.149; 173, с.59]. Така назва методів управління, зокрема і тих, що використовуються у процесі управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, пояснюється сутністю взаємовідносин між суб’єктом та об’єктом управління, які завжди носять адміністративний характер, який передбачає обов’язкову підпорядкованість об’єкта управління його суб’єкту. У зв’язку з цим управлінські взаємовідносини справедливо характеризуються як субординаційні [254, с.29-30].

Даючи більш детальну характеристику зазначеним методам управління, відмітимо, що сутність методу переконання полягає у тому, що об’єкти державного управління у сфері охорони прав на промислові зразки (фізичні та юридичні особи, користувачі правами інтелектуальної власності) мають додержуватись певних вимог внаслідок їх внутрішнього визнання, а не через сліпе підкорення велінням влади. Переконання визначається як система заходів правового і не правового характеру, які проводяться державними та громадськими органами, що виявляється у здійсненні виховних, роз’яснювальних та заохочувальних методів, спрямованих на формування у громадян розуміння необхідності чіткого виконання законів та інших нормативних актів [216, с. 149-150]. Особливе значення мають набути правові форми переконання, тобто заходи, які закріплюються у нормах права. Однак, аналіз чинного нормативного масиву, присвяченого питанням охорони прав на промислові зразки свідчить, що питанням правової пропаганди приділяється неналежна робота. Показовим у цьому плані є діяльність, наприклад, підрозділів департаменту громадських зв’язків та масово-роз’яснювальної роботи Державної податкової адміністрації України, одним із головних завдань яких є пропаганда податкового законодавства з метою профілактики його порушення [255]. Органами державної податкової служби напрацьовано чимало форм переконання. Це і проведення семінарів, науково-практичних конференцій, спрямованих на роз’яснення необхідності і важливості своєчасної та повної сплати податків та інших обов’язкових платежів, це і виступи на телебаченні, публікації у засобах масової інформації, матеріальне та моральне заохочення сумлінних платників податків. При цьому варто відмітити, що зазначена діяльність дає свої позитивні результати.

Головним напрямом освітньої та інформаційної політики має стати, удосконалення змісту навчання відповідно до вимог сучасного виробництва, уніфікації підручників з гуманітарних дисциплін та програм їх викладання в усіх освітніх закладах. Для вирішення цих завдань необхідні підготовлені кадри, які були б здатні професійно управляти правами інтелектуальної власності на етапах створення об’єктів інтелектуальної власності, набуття прав, використання, та правового захисту. Необхідної умовою цього є обмін досвідом і вироблення стратегії запровадження знань з питань інтелектуальної власності у вищих навчальних закладах, як елементу розвитку системи безперервної освіти у цій сфері в Україні.

Поряд з переконанням у практиці діяльності суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки досить широко використовується і державний примус, який характеризується тим, що цей метод державного впливу є допоміжним, здійснюється на підставі переконання і тільки після застосування переконання [258, с. 109]. Його особливістю стає те, що він застосовується вже до осіб, які вчинили дії, пов’язані з порушенням прав на промислові зразки.

Отже, державний примус – це метод впливу держави на свідомість і поведінку осіб, що допускають протиправні вчинки. Цей інститут виявляється у застосуванні встановлених правовими нормами заходів впливу морального, майнового, фізичного та іншого характеру, які мають на меті попередження правопорушень, покарання та виховання правопорушників і застосовуються незалежно від волі та бажання правозобов’язаних суб’єктів.

Державний примус, якщо зважати на конкретні заходи впливу, передбачені правовими нормами, неоднорідний. Правовий примус виявляється, перш за все, у різних формах відповідальності: кримінальній, адміністративній, дисциплінарній і майновій, яку несуть громадяни, посадові і юридичні особи, що допустили правопорушення, а також у застосуванні уповноваженими державними органами та посадовими особами інших заходів примусового впливу щодо осіб, які добровільно не виконують вимоги правових норм [200, с.28-29].

В юридичній літературі зазвичай визначають чотири основних види державного примусу: кримінально-правовий, цивільно-правовий, адміністративно-правовий, дисциплінарно-правовий. Усі зазначені різновиди примусу розрізняються залежно від того, якою галуззю права регулюються підстави і порядок застосування його заходів. Останнє характерно, зокрема, для заходів адміністративного примусу, якими охороняються найрізноманітніші суспільні відносини, які виникають в сфері державного управління, зрозуміло і ті, що пов’язані з дотриманням встановленого законодавством режиму володіння, користування та розпорядження правами на об’єкти інтелектуальної власності.

Слід звернути увагу на ще одну важливу особливість адміністративного примусу, яка виділяє його серед інших видів державного примусу і робить використання останнього у сфері адміністративно-правового регулювання охороною прав на промислові зразки найбільш доцільним, а головне – найбільш ефективним, принаймні у ідеальній моделі. Так, на відміну від інших видів державного примусу, які завжди є реакцією на протиправні діяння суб’єктів, заходи адміністративного примусу, у сфері що розглядається, можуть використовуватися з потрійною метою: по-перше, для попередження, профілактики порушень прав на промислові зразки. Необхідність їх використання в цих випадках пояснюється тим, що досить часто реально існує загроза правам на промислові зразки, завдання їм шкоди, хоча саме порушення ще відсутнє. Держава змушена тоді вдаватися до застосування примусових заходів щодо осіб, невинних у порушенні норм права, відповідні органи у встановлених законом випадках обмежують їх права [258, с. 28]; по-друге, для припинення реально існуючих порушень прав на промислові зразки; по-третє, для притягнення до адміністративної відповідальності осіб, винних у вчиненні протиправних дій. Зазначена потрійна мета застосування заходів адміністративного примусу викликала існування і відповідної класифікації останніх, у межах якої виділяється три групи заходів адміністративного примусу:

• заходи адміністративного попередження;
• заходи адміністративного припинення;
• заходи адміністративного стягнення [259].

Не вдаючись до детального аналізу зазначених вище заходів адміністративного примусу, як через обмежений об’єм дослідження, так і через досить повне вивчення зазначених питань, зосередимо свою увагу лише на тих конкретних адміністративно-примусових заходах, які використовуються у якості методів управління у сфері охорони прав на промислові зразки.

Група заходів адміністративного попередження, як, до речі, і інших видів заходів адміністративного примусу представлена досить широко, що пов’язується, звичайно, з наявністю різних за своїм правовим статусом суб’єктів управління, уповноважених на їх застосування. Нагадаємо, що це і органи загальної та галузевої компетенції, правоохоронні та контролюючі інституції, не кажучи вже про громадські організації.

Аналіз нормативних актів і спеціальної літератури дозволяє визначити приблизний перелік заходів адміністративного попередження, включивши до нього: 1) перевірки – дозволів на використання об’єктів права інтелектуальної власності; 2) огляд – особистий огляд і огляд речей, вантажів, багажу, транспортних засобів, різних об’єктів (дисків, матриць, книг, аудіо-, відеокасет); 3) відвідування підприємств, установ, організацій, а також суб’єктів господарювання, діяльність яких пов’язана з використанням об’єктів права інтелектуальної власності; 4) внесення подань в державні органи, підприємства, установи, організації, посадовими особам про необхідність усунення причин та умов, які сприяли вчиненню порушень прав на об’єкти прав інтелектуальної власності; 5) отримання копій документів, що підлягають перевірці.

Отже, заходи адміністративного попередження є одним з видів адміністративного примусу, застосовуються відповідними суб’єктами управління з метою попередження правопорушень та обставин, що загрожують правам фізичних та юридичних осіб на об’єкти права інтелектуальної власності. Вони є обмеженнями адміністративно-правового характеру, адміністративно-примусовими діями щодо громадян та інших суб’єктів права.

Заходи адміністративного попередження, як уже неодноразово зазначалося, виступають засобом охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності від можливих порушень і можливих шкідливих наслідків. Але поряд з цим допускаються реальні порушення, які загрожують зазначеним об’єктам, завдають їм шкоди. У зв’язку з цим Л.Л. Попов та О.П. Шергін зауважують, що “інтереси захисту від таких порушень вимагають “невідкладної” допомоги з боку держави, яка надає її у вигляді припинення дій, що порушують правові приписи” [258].

Значення зазначених заходів у системі правових засобів охорони прав на промислові зразки важко переоцінити, оскільки їх використання дозволяє вирішити ряд завдань: по-перше, припинити порушення правових норм, які регламентують порядок користування, володіння, розпорядження правами на промислові зразки; по-друге, створити умови для подальшого притягнення винних осіб до відповідальності; по-третє, усунути шкідливі наслідки порушення прав на промислові зразки; по-четверте, запобігти вчиненню нових порушень; по-п’яте, відновити попередній правомірний стан.

Не дивлячись на той факт, що сутність заходів адміністративного припинення, особливості їх класифікації та порядку застосування в основному вже є з’ясованим у юридичній науці, зазначено, що при цьому відсутній вичерпний перелік таких заходів. Це пояснюється тим, що по-перше тим, що питання захисту прав на промислові зразки є ще не повністю вивченим, оскільки з моменту створення національної системи захисту прав інтелектуальної власності пройшло не так багато часу. І, по-друге, вивченням зазначеної проблематики займаються у переважній більшості випадків представники цивільно-правової науки, які у своїх роботах практично не намагаються висвітлювати питання використання адміністративно-правових засобів у справі охорони прав на промислові зразки.

Суттєво відрізняються від заходів адміністративного попередження та заходів адміністративного припинення заходи адміністративної відповідальності, які також застосовуються у якості методу адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки. Так, зокрема, особливості заходів адміністративної відповідальності полягають у тому, що: по-перше, вони несуть у собі яскраво виражений „санкційний характер”, оскільки є правовим наслідком вчиненого правопорушення; по-друге, наслідком застосування до особи будь-якого адміністративного стягнення стає його фактичне притягненням до адміністративної відповідальності; по-третє, на відміну від перших двох груп заходів адміністративного примусу, заходи адміністративної відповідальності шляхом закритого переліку визначено у чинному законодавстві; по-четверте, правом застосування заходів адміністративної відповідальності у сфері адміністративно-правового регулювання охороною прав на промислові зразки наділений лише суд (суддя).

Отже, можна дійти висновку, що за вчинення правопорушень, пов’язаних з порушенням прав на промислові зразки, винні особи можуть бути притягнуті до двох видів „несудової” юридичної відповідальності – адміністративної та фінансової. Не вдаючись до розгорнутої останнім часом на сторінках юридичних видань дискусії з приводу сутності та місця фінансової відповідальності у структурі юридичної відповідальності, зауважимо, що для дисертанта важливим є лише той факт, що фінансова відповідальність (фінансові санкції), завдяки її властивостям (регулюється нормами публічного права, застосовуються органами (посадовими) особами виконавчої влади у позасудовому порядку; охороняє суспільні відносини, що склалися у сфері адміністративно-правового регулювання) може розглядатися у якості методи адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки.

Роблячи загальний висновок з викладеного можна стверджувати, що суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки в процесі своєї діяльності мають можливість використовувати широку гаму різноманітних форм та методів управлінського впливу, завдяки наявності яких, власне, і здійснюється процес цілеспрямованого впливу останніх на об’єкти адміністративно-правового регулювання. Проведений аналіз форм та методів, які використовуються у зазначеній сфері управлінських відносин, свідчить про їх потенційно високі можливості у регулюванні суспільних відносин, які, на жаль, не можуть проявитися у повній мірі через існуючи прогалини їх правового регулювання, недосконалої практичної організації застосування. Так, вимагають неодмінного вирішення питання впровадження у практику діяльності суб’єктів адміністративно-правового регулювання договірних форм управління, вдосконалення процедури відпрацювання та прийняття правових актів управління.

Висновки до РОЗДІЛУ II

У межах даного розділу було зроблено такі висновки:

1. Отже, механізм адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки — це система всіх юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини у сфері набуття, здійснення та захисту прав на промисловий зразок.

2. Адміністративно-правовий механізм регулювання охорони прав на промислові зразки в Україні складається із таких елементів, як:

— норми права – загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені з метою регулювання суспільних відносин у сфері адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки;

— правовідносини – вольові суспільні відносини, що виникають на основі норм права у сфері адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки;

— акти реалізації норм права – процес фактичного втілення конкретних приписів правових норм стосовно конкретних суб’єктів у сфері адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки.

3. Мета адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки полягає у ефективному забезпеченні функціонування промисловості та її сталий прогресивний розвиток шляхом вдосконалення чинного законодавства, в тому числі шляхом систематизації нормативно-правових актів.

4. Завданнями адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки є :

1) адаптація до ринкових умов господарювання, формування ефективної системи охорони прав на промислові зразки;

2)створення необхідного підґрунтя для розвитку, стимулювання, інвестування вітчизняної промисловості шляхом вдосконалення чинного законодавства;

3) забезпечення удосконалення системи охорони прав на промислові зразки щодо міжнародних вимог з депонування промислових зразків; розширення переліку об’єктів, що можуть охоронятися як промислові зразки.

5. Визначаючи коло суб’єктів та їх адміністративно-правовий статус наголошується, що особливістю названих відносин є участь в них, як обов’язкового суб’єкта органів виконавчої влади. Аналізуючи їх діяльність, автор відзначає, що спеціальну компетенцію в сфері охорони прав на промислові зразки має лише державний орган в сфері інтелектуальної власності – Державний департамент інтелектуальної власності. Те що Державний департамент інтелектуальної власності знаходиться в системі органів виконавчої влади, дозволяє йому гнучко і оперативно вирішувати питання в підвідомчій галузі. Разом з тим, аналіз його компетенції дає підстави зробити висновок, що вона недостатня для дієвого виконання покладених на нього завдань. Враховуючи цей факт, в роботі обґрунтовується необхідність надання Державному департаменту інтелектуальної власності контрольних повноважень, що, на думку автора, сприятиме додержанню законності в сфері захисту прав на промислові зразки.

Всі інші державні органи в питаннях регулювання прав на промислові зразки мають загальну компетенцію і реалізують її із здійсненням своїх основних завдань.

6. Зупиняючись на визначенні форм адміністративно-правового регулюванняу сфері, що розглядається, зроблено наголос на тому факті, що реформування адміністративного права, розпочате у нашій державі, вимагає пошуку та впровадження у діяльність відповідних суб’єктів нових форм адміністративно-правового регулювання.

До форм адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки, на нашу думку, відносяться: видання правових актів управління, адміністративний договір, вчинення інших юридично значущих дій, організаційні дії (заходи) та матеріально-технічні дії, зроблено висновок про необхідність більш широкого впровадження у практику діяльності суб’єктів управління договірних форм управління, вдосконалення процедури відпрацювання та прийняття правових актів управління.

7. Даючи загальну характеристику методам адміністративно-правового регулювання, наголошуємо, що вони використовуються суб’єктами адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки для вирішення завдань, що стоять перед ними – забезпечення режиму законності у володінні, користуванні, розпорядженні правами на промислові зразки; припинення порушень режиму володіння, користування, розпорядження правами на промислові зразки; притягнення осіб, що вчинили правопорушення, пов’язані з порушенням встановленого режиму володіння, користування або розпорядження правами на прав на промислові зразки, до юридичної відповідальності.

РОЗДІЛ 3

НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАВ НА ПРОМИСЛОВІ ЗРАЗКИ

3.1. Удосконалення механізму адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки

Розвиток науки неможливий без постійного удосконалення її понятійного та категорійного апарату. Виходячи з положень загальної теорії права, досліджувати питання удосконалення адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки, провести їх аналіз системно, глибоко та всебічно можна, тільки звернувшись до проблеми механізму адміністративно-правового регулювання.

Зазначимо, що в теорії адміністративного права інтерес до складових адміністративно-правового механізму детерміновано необхідністю більш чіткого їхнього визначення, з’ясування їхньої сутності та ролі, доцільності відношення складової до цілого. Відповідно до цього, розглянемо різні думки щодо конструкції механізму адміністративно-правового регулювання в теорії адміністративного права, тобто його складових: норми адміністративного права, адміністративно-правові відносини, акти тлумачення норм адміністративного права, акти реалізації адміністративно-правових норм і відносин [260, с. 34; 261, с.8].

Термін „механізм правового регулювання” в юридичну літературу запровадив та розкрив його зміст радянський науковець С.С. Алексєєв. Він визначає його як систему правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативний правовий вплив на суспільні відносини, і відносить до його елементів юридичні норми, правові відносини, акти реалізації суб’єктивних юридичних прав та обов’язків, акти застосування права, а також деякі додаткові елементи – індивідуальні акти, правоположення практики [262, с. 35]. Інший радянський адміністративіст А.М. Вітренко, пропонував характеризувати механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, як норми права різного призначення, акти застосування права і діяльність організацій та посадових осіб щодо втілення їх у життя [263, с. 42]. На думку фахівців А.В.Малька та К.В. Шундікова, правовий механізм – це чисто інструментальна субстанція, особливий набір (як правило, досить великий) кількох правових інструментів [264, с. 46].

В юридичній літературі звертається увага на те, що категорія механізму адміністративно-правового регулювання є досить місткою і багатогранною, такою, яка допускає різні підходи і дозволяє розглядати її в різних аспектах. Тобто дослідження питання про механізм адміністративно-правового регулювання є системним поняттям, яке включає всі правові явища, які справляють певний регулюючий вплив на суспільні відносини.

За аналогією з поняттям, яке використав у своєму дослідженні С.С.Засунько [265, с. 89], механізм адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки – це комплекс спеціальних заходів, засобів і способів, що мають юридичний зміст і націлені на регулювання механізму управління щодо набуття, здійснення та захисту прав на промислові зразки.

Головне ж, у чому виявляється зміст механізму адміністративно-правового регулювання, – це переведення правових приписів у впорядкованість суспільних відносин. Зазначений механізм включає три головні стадії.

Перша – найважливіша стадія механізму правового регулювання, пов’язана з правовою регламентацією відносин у сфері охорони прав на промислові зразки, що потребують упорядкування. Це етап, на якому проходить розробка, формулювання юридичних норм як загальнообов’язкових правил поведінки, визначається правове положення суб’єктів права.

На другій стадії на підставі норм права та за наявності юридичних фактів виникають суб’єктивні права і юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин. Тобто, загальні приписи правових норм трансформуються в конкретну модель поведінки конкретних суб’єктів.

Третя стадія – реалізація суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. На цьому етапі правове регулювання досягає своєї цілі – дозволяє фактично використати права та виконати обов’язки. Ця стадія включається до механізму правового регулювання при наявності перешкод до задоволення законних інтересів суб’єктів, коли вищезазначені стадії доповнюються стадією застосування охоронних норм права.

Характер зв’язків держави і механізму правового регулювання обумовлений нерозривним зв’язком між державою і правом. Саме держава як апарат політичної влади здійснює через свої органи правотворчу, правозастосовчу і правоохоронну діяльність. Тому діяльність державних органів є необхідною умовою функціонування механізму правового регулювання суспільних відносин.

У теорії права існує декілька суттєвих основ визначення підзаконної діяльності, і якщо їх перекласти в русло нашого дослідження, то серед них можна сформулювати наступні:

1) підзаконна діяльність у сфері охорони прав на промислові зразки здійснюється відповідно до законів України, при якій акти адміністративно-правового регулювання видаються на основі законів;

2) самостійність діяльності органів у сфері охорони прав на промислові зразки повинна відбуватися у відповідності реалізації вимог закону, що її регламентує;

3) здійснення повноважень щодо реалізації норм щодо набуття і здійснення прав на промислові зразки повинно здійснюватися у встановлених межах законодавчих обмежень і заборон.

При цьому, необхідність тлумачення норм адміністративного права обумовлена також особливостями зовнішнього оформлення норм права, їх мовно-логічною і юридичною формою. Оскільки нормативно-правові акти у сфері охорони прав на промислові зразки у відповідному стилі, то з’ясування їх змісту потребує іноді великих зусиль від суб’єктів правозастосування, знання правової, літературної і спеціальної термінології у зазначеній сфері. Особливо такими знаннями повинні володіти керівний склад всієї вертикалі органів виконавчої влади. Ці знання потрібні для того, щоб, по-перше, правильно розуміти закони у сфері охорони прав на промислові зразки; по-друге, створювати підзаконні акти, тобто механізми реалізації законів.

Отже, необхідність тлумачення норм права обумовлена тим, що норми права взаємопов’язані. Це означає, що норми права діють не ізольовано одна від одної, а в певній системі. В процесі тлумачення нормативно-правових актів встановлюється значення нормативних приписів, основна мета, ціль і соціальна направленість, місце в системі правового регулювання.

Адже тлумачення права служить правильному, точному і однозначному розумінню і застосуванню нормативно-правових актів, що в свою чергу впливає на стан законності і правопорядку. Тлумачення не повинно вносити поправок у діючі нормативно-правові акти.

При цьому, встановлені адміністративно-правові норми виконують свої функції тільки у тому разі, якщо вони реалізуються. Реалізація норм означає практичне використання правил поведінки, що містяться в них, з метою адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки, тобто втілення у життя волевиявлення, яке вони містять.

Відомо кілька підходів до питання про реально існуючу кількість способів реалізації адміністративно-правових норм. Найчастіше виділяють чотири способи: виконання, використання, додержання, застосування [266, с. 76; 267, с.33]. Рідше виділяють тільки два способи: застосування і виконання, а використання і додержання розглядаються як форми виконання[268, с. 73]. Однак академічний курс адміністративного права під редакцією професора В.Б.Авер’янова, пропонує виділити три самостійні форми реалізації адміністративно-правових норм, а саме:

• виконання норм;
• використання норм;
• застосування норм [46, с. 168].

Процес реалізації адміністративно-правових норм, а також відносин нині далекий від ідеального. Такий його стан є характерним наслідком кризової ситуації у державі. У механізмі адміністративно-правового регулювання ця ситуація проявляється у недієздатності багатьох адміністративно-правових норм, великій кількості правопорушень адміністративного характеру.

Провідну роль в ефективному функціонуванні адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки відіграє право. Зовнішній вираз право знаходить у законодавстві – отже, реформування останнього є першим кроком для досягнення результатів в сфері забезпечення виключних майнових прав на промислові зразки.

Вдосконалення законодавства повинно здійснюватись відповідно до норм Конституції України і провадитись у таких напрямках, як:

— розробка концепції розвитку законодавства у сфері інтелектуальної власності;

— розробка правових засад зовнішньої і внутрішньої політики щодо охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності;

— трансформація правової системи у відповідності до вимог ринкової економіки та міжнародних правових норм;

— запровадження попередньої експертизи законопроектів;

— стимулювання творчої ініціативи населення;

— розробка засад протидії недобросовісній конкуренції, антимонопольної, регіональної економічної та податкової політики;

— розробка державної програми створення спеціальних (вільних) економічних зон;

— упорядкування діяльності органів виконавчої влади на регіональному та місцевому рівнях.

Необхідно розробити таку структуру законодавства, яка б містила не лише закони, а й підзаконні нормативні акти, відзначалася логічною послідовністю прийняття таких актів, системною їх узгодженістю. Йдеться про їх узгодженість не лише в рамках певної галузі законодавства, а й законодавства у цілому — адже відносини у сфері охорони прав на промислові зразки потребують комплексного впливу на них з боку норм різних галузей права і законодавства (конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, господарського, кримінального та ін.).

Так, законодавчо необхідно визначити:

– виключний перелік об’єктів, які охороняються як промислові зразки;

– умови набуття прав на незареєстровані промислові зразки;

– процедуру отримання патенту на промисловий зразок та зміст виключних майнових прав власника такого патенту;

– правила надання ліцензій (виключних та невиключних) на використання промислового зразки;

– посвідчення ліцензійних договорів;

– способи захисту прав на промисловий зразок як в адміністративному порядку та і в юрисдикційному.

– прозорі правила захисту прав на промислові зразки в адміністративному та юрисдикційному порядку.

Суттєвим недоліком існуючої системи адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки є те, що фактично не існує комплексного підходу до процесів інформаційного забезпечення експертизи, забезпечення правового захисту, економічної оцінки вартості та використання прав на промислові зразки. Як наслідок цього – стратегічні цілі, завдання та пріоритети спрямовані переважно на вирішення окремих аспектів. Адміністративно-правове регулювання прав на промислові зразки фактично закінчується на стадії видачі охоронного документа, а система регулювання, яка б вирішувала питання, пов’язані з оцінкою прав на промислові зразки і введенням їх у господарський обіг, тобто економічною віддачею – одержанням прибутку або іншої користі – головного, заради чого, власне, створюються промислові зразки, відсутня.

До найгостріший проблем сьогодення, на нашу думку, слід віднести:

– відсутність належної координації у діяльності органів адміністративно-правового регулювання;

– недостатньою ефективністю у діяльності структур, які забезпечують захист прав на промислові зразки;

– недостатність сучасних технологій управління і технічного забезпечення у системі відомств, які опікуються питанням захисту прав на промислові зразки, особливо щодо належного інформаційного забезпечення у цій сфері;

– нерозвиненість системи надання послуг у сфері інтелектуальної власності, що пов’язано із загальним станом інфраструктури цієї діяльності, особливо у регіонах.

Таким чином, на сьогодні існує актуальна потреба в удосконаленні існуючої системи адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки, приведенні її параметрів у відповідність з поточними та перспективними вимогами ринкового середовища.

Адміністративно-правові відносини – це врегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, в яких їх сторони (суб’єкти) взаємопов’язані й взаємодіють шляхом здійснення суб’єктивних прав і обов’язків, встановлених і гарантованих відповідними адміністративно-правовими нормами [46, с. 178].

Адміністративно-правові відносини у сфері охорони прав на промисловіє різновидом адміністративно-правових відносин, тому володіють деякими характерними рисами:

• обов’язки і права суб’єктів і об’єктів відносин пов’язані з діяльністю органів адміністративно-правового регулювання;
• адміністративно-правові відносини у сфері охорони прав на промислові зразки є складовою відносин у сфері управління, вони виникають у повсякденній практичній реалізації завдань і функцій держави із забезпечення національної безпеки;
• у цих відносинах одним із суб’єктів виступає орган державного управління або громадська організація, які наділені державно-владними повноваженнями у сфері охорони прав на промислові зразки;
• дані відносини виникають за ініціативою чи то об’єкта, чи то суб’єкта, і згода іншої сторони не є обов’язковою умовою для їх виникнення;
• адміністративно-правові відносини – особливий зв’язок між їх учасниками, один з яких за даних обставин має право вимагати від іншого такої поведінки, яка передбачена адміністративно-правовою нормою;
• суб’єкт адміністративно-правового регулювання зобов’язаний реалізувати власні матеріально-правові і процесуальні права, тобто право виступає одночасно і обов’язком суб’єкта адміністративно-правових відносин у сфері охорони прав на промислові;
• у випадку порушення норм, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони прав на промислові, порушник несе відповідальність не перед іншою стороною, а перед державою;
• адміністративно-правові відносини у сфері охорони прав на промислові не завжди є відносинами, які здійснюють за методом влади і примусу. Ці відносини можуть реалізовуватися на основі як влади і підпорядкування, так і рівності сторін, коли кожна сторона повинна виконувати конкретні вимоги правової норми. Наявність взаємних прав і обов’язків є притаманною ознакою адміністративно-правових відносин у сфері охорони прав на промислові, оскільки остання виступає як поліструктурний феномен, а це потребує об’єднаного єдиною спільною метою управління в різних сферах життєдіяльності, тобто міжгалузевого управління;
• санкції, що застосовуються до сторін адміністративно-правових відносин у сфері охорони прав на промислові зразки залежать від рівня суспільної небезпеки правопорушення, важливості (цінності) цих відносин для держави;
• спори, що виникають між сторонами адміністративно-правових відносин, вирішуються як в адміністративних, так й інших судах.

Згідно з теорією адміністративного права, адміністративні правовідносини у сфері охорони прав на промислові – це відносини, в яких є присутнім як вертикальний, так і горизонтальний аспект. Якщо вертикальні відносини (владні відносини) – це відносини субординаційного характеру між органами виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань цивільного захисту, то горизонтальні відносини, як вже вказувалось, не завжди є відносинами, що будуються за методом влади і підпорядкування, так і рівності сторін. Такі відносини характеризують гнучкість системи управління, її здатність адекватно реагувати на зміни.

Таке ставлення, суперечить висновкам, які дав професор В.К. Колпаков, що такі відносини перебувають у прямій суперечності із сутністю адміністративно-правового методу регулювання. „Горизонтальними правовідносинами визнаються ті, в яких сторони фактично і юридично рівноправні”. Підставою виникнення даних відносин є адміністративно-правова норма, внаслідок чого суб’єкти (адресати норми) не можуть відмовитися від вступу у правовідносини, а також не можуть вийти за рамки державних настанов, якими регламентовано їхні взаємні права та обов’язки. Слушною є думка, що „горизонтальні відносини мають чітко виражений допоміжний і тимчасовий характер” [266, с. 89].

Прикладом горизонтальних відносин у сфері охорони прав на промислові зразки є відносини, що виникають між органами виконавчої влади та науково-дослідним центром судової експертизи з питань інтелектуальної власності.

Отже, першорядна роль у визначенні змісту адміністративно-правових відносин належать їх сторонам. Такими сторонами виступають суб’єкти адміністративно-правового регулювання – носії передбачених адміністративно-правовими нормами прав і обов’язків у сфері охорони прав на промислові зразки, що здатні ці права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати.

Адміністративно-правові відносини у сфері охорони прав на промислові зразки виникають не лише у випадку діяльності людей, а й у випадку виникнення подій. Події – це явища, які не залежать від волі людей, але тягнуть за собою настання певних наслідків, до них належать стихійні лиха (землетруси, повені, пандемії тощо).

У цілому адміністративно-правові відносини у сфері охорони прав на промислові зразки характеризуються двома важливими рисами: з одного боку – це форми соціальних відносин, оскільки в них обов’язково беруть участь люди або їх об’єднання, а з іншого – форми організаційних відносин, у процесі реалізації яких вирішуються завдання управлінської діяльності зі створення сприятливих умов для реалізації завдань щодо охорони прав на промислові зразки.

Підсумовуючи викладене можна зазначити що, механізм адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки у цілому обумовлений рівнем розвитку і станом права і правопорядку у країні, правовою зрілістю держави і суспільства, ступенем розвитку правової свідомості і правової культури громадян. Дієвість механізму правового регулювання поряд з іншими факторами визначається рівнем правової підготовки суб’єктів системи забезпечення, їхньою дисциплінованістю і відповідальністю, а також стійкими навичками правового поводження.

Отже, нами була зроблена спроба конструювання теоретичної моделі механізму адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки у сучасних умовах.

Норми адміністративного права займають домінуюче місце серед інших правових норм, які регулюють відносини у сфері охорони прав на промислові зразки. Саме тому механізм адміністративно-правового регулювання цих відносин є важливою складовою формування і реалізації державної політики у цій сфері, а дослідження норм адміністративного права, які діють у цій сфері, і відповідних правовідносин, є перспективним напрямком правових досліджень.

3.2. Юридична відповідальність за порушення прав на промислові зразки

Актуальність питання юридичної відповідальності обумовлене економічною, культурною та соціальною значимістю результатів творчої діяльності, збільшенням кількості правопорушень у сфері охорони прав на промислові зразки, необхідністю забезпечення законних прав і інтересів їх суб’єктів, прагненням запобігти економічним втратам на внутрішньому і зовнішніх ринках. Правові відносини стосовно використання прав на промислові зразки (майнових прав суб’єктів) сьогодні прирівнюються до відносин матеріального виробництва, а їх використання в підприємництві забезпечує значний прибуток, а порушення таких прав завдає чималої шкоди виробникам.

Найдинамічніші експортні галузі в промислово розвинених країнах часто завдячують своїми успіхами серйозним науково-дослідним й інноваційним зусиллям. Інтенсивна торгівля об’єктами інтелектуальної власності становить дедалі більшу частку зовнішнього обігу цих країн. Водночас ця категорія товарів дуже вразлива для шахрайства, фальсифікацій, контрабанди.

Посягання на інтелектуальну власність справді набули в окремих секторах масштаби стихійного лиха, завдаючи особливо серйозної шкоди французький промисловості, яка виробляє майже половину світового ринку предметів розкоші. За оцінками комітету Кольбера наприкінці 1990-х років з кожних десяти підробок на світовому ринку – сім імітували французькі марки: сфальшовані футболки „Шанель”, сорочки „Лакост”, краватки „Гермес”, підробні парфуми всіх марок і сумки нібито „Вуїтон” Але предмети розкоші – лише частина явища, що масово вразило інші товари: відеокасети, лазерні диски, електронні ігри та ще відчутніше – фармацевтичні продукти, деталі до літаків та автомобілів[269 , с.57].

Українське законодавство щодо інтелектуальної власності, зокрема у сфері охорони прав на промислові зразки, розроблене з урахуванням вимог міжнародних конвенцій, відповідає їх принципам та є адаптованим до вимог ринкової економіки. Але, не дивлячись на це, проблемним залишається виконання ним охоронної та превентивної функцій на етапі переходу до ринкових відносин. Саме тому на сьогодні є нагальною необхідністю забезпечення міжнародних зобов’язань України при вступити у Світову організацію торгівлі, що є неможливим без приведення національного законодавства у відповідність до міжнародного законодавства та без ефективної діяльності держави в особі її органів щодо запобігання правопорушенням у сфері інтелектуальної власності.

Будь-який законодавчий акт у сфері охорони інтелектуальної власності містить положення, спрямовані на захист прав, що надаються цим законодавчим актом. Немає сенсу створювати систему надання прав і поширення інформації про ці права, якщо власники цих прав не мають можливості забезпечити їх захист на належному рівні Власники прав повинні мати можливість вчиняти дії проти осіб, що порушують їх права, з тим щоб запобігти подальшим порушенням і компенсувати збитки, заподіяні внаслідок зазначеного порушення.

Таким чином, система охорони інтелектуальної власності повинна бути зміцнена ефективною системою захисту прав, що має відповідну нормативно-правову базу та інфраструктуру, укомплектовану необхідною кількістю фахівців з відповідною підготовкою і досвідом [270, с. 9].

Так, стаття 42 TRIPS зобов’язує держави-учасниці робити цивільно-правові судові процедури доступними для власників прав з метою примусового впровадження прав інтелектуальної власності, на які поширюється дія Угоди TRIPS. При цьому держави-учасниці зобов’язуються забезпечити всі умови для того, що у Сполучених Штатах зазвичай визначають як належний процес.

Це визначення містить такі умови:

• підзахисним має вчасно надаватися письмова інформація про обґрунтування вимог, що до них висуваються;
• обом сторонам має бути надано можливість користуватися послугами незалежного юридичного консультанта;
• не допускаються надмірно обтяжливі вимоги особистої присутності;
• обом сторонам має бути надано можливість обґрунтувати свої вимоги і надати докази, які стосуються справи;
• повинна забезпечуватися конфіденційність інформації, якщо це не суперечить положенням Конституції України [271, с. 287].

Розглянемо, що саме необхідно визнавати порушенням прав на промислові зразки. Стосовно промислових зразків, які є об’єктами інтелектуальної власності, слід зазначити, що будь-яке посягання на права власника патенту, які передбачені ст.20 Закону України „Про охорону прав на промислові зразки”, вважається порушенням прав власника патенту, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством України. Таким порушенням визнаються з боку будь-якої особи щодо виготовлення, пропонування для продажу, введення в господарський оборот, застосування або ввезення чи зберігання в зазначених цілях продукту, що охороняється патентом;

Необхідно знати, що продукт визнається виготовленим із застосуванням запатентованого промислового зразка, якщо при цьому використано кожну ознаку, включену до опису промислового зразка, або ознаку, еквівалентну їй.

При цьому, на вимогу власника охоронного документа (патенту, свідоцтва) таке порушення повинно бути припинено, а порушник зобов’язаний відшкодувати власнику патенту заподіяні збитки. Вимагати поновлення порушених прав власника патенту може також особа, яка придбала ліцензію, якщо інше не передбачено ліцензійним договором.

Тоді як, для захисту виключного права власник повинен довести, що його патент було порушено. Таким чином у справах про контрафакцію, тобто порушення прав на патент, центральним є питання збору доказів про факти порушення.

Так, цивільно-правові способи захисту являють собою передбачені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання або відновлення прав, що порушені або оспорюються, та інтересів власників прав на промисловий зразок, припинення порушень, а також майновий вплив на порушників.

Відомо, що основна мета цивільно-правової відповідальності – не покарання за недотримання встановленого правопорядку, а відшкодування заподіяних збитків [272].

Стаття 16 ЦК передбачає способи захисту цивільних прав та інтересів судом серед яких виділяють: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. З огляду на те, що частина друга пункту 2 статті 16 вказаного Кодексу зазначає на те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який встановлений договором або законом, наведений перелік способів захисту не є вичерпним.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 ЦК (частина перша статті 432 ЦК) і суд може постановити рішення, зокрема, про:

1. застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
2. зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
3. вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;
4. вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;
5. застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;
6. опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Статтею 22 ЦК передбачено право особи на відшкодування збитків, яких їй завдано у результаті порушення її цивільного права. Збитки включають:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Якщо особа, яка порушила чиєсь право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила це право. Існування в законодавстві України норми щодо відшкодування особі, права якої порушені упущеної винагороди свідчить про виконання Україною зобов’язань по Угоді TRIPS, більш того, законодавством України навіть встановлена мінімальна межа розміру збитків, яка не може бути менша від доходів, одержаних особою, що порушила чиєсь право інтелектуальної власності на промисловий зразок.

Порядок захисту прав – це застосування відповідальними органами в межах визначеної процедури відповідних способів захисту. Необхідно визначити особливість адміністративних відносин порівняно з цивільними, коли питання про винесення певного адміністративного акту вирішується волею однієї сторони. Головна позитивна особливість адміністративного порядку полягає в простоті й оперативності розгляду справ, що створює об’єктивні можливості для швидкого відновлення порушених прав [273].

Право на судовий захист означає, що за певних умов особа, яка вважає своє право порушеним, може вимагати від суду винесення рішення про застосування одного із способів захисту, а суд зобов’язаний винести рішення відповідного змісту. Судовий порядок захисту прав є найдосконалішим для встановлення істини. Тому судовий порядок є головною формою захисту прав.

Тоді як, адміністративний порядок захисту прав на промисловий зразок, як виняток із загального правила, застосовується тільки у прямо зазначених законодавством випадках.

У межах правових систем деяких країн-учасниць судові заборони та рішення про відшкодування можуть видаватися адміністративними, а не судовими органами. У цьому разі адміністративні процедури повинні за своєю суттю відповідати принципам, встановленим для судових процедур та засобів захисту прав[271, с. 290].

А саме, адміністративний порядок полягає насамперед у розв’язанні і вирішенні спору органом адміністративно-правового регулювання. Справи розглядаються на основі спеціальної процедури, яка є спрощеною порівняно з цивільним судочинством. Обсяг процесуальних гарантій тут значно вужчий від судових. Так, далеко не завжди передбачається особиста участь заінтересованих осіб або їхніх представників у розгляді справи. Не є обов’язковим колегіальний розгляд спору. Адже законодавство може не регламентувати використання при розгляді справ в адміністративному порядку різних видів доказів, таких як показання свідків та інше. Свідків та експертів, що залучаються до участі в адміністративному провадженні, не попереджують про відповідальність за надання неправдивих свідчень або відмову від них. При цьому відомчі органи при розгляді справи в адміністративному порядку керуються не тільки законом, а й загальними директивами і конкретними вказівками вищих органів управління.

Розділ V Угоди TRIPS містить кримінальні процедури членів Угоди. Запобіжні заходи включають тюремні ув’язнення, грошові штрафи. В деяких випадках запобіжні заходи включають накладення арешту, конфіскацію та знищення контрафактних товарів та інших матеріалів та знарядь виробництва, що використовувались при здійсненні правопорушення. Члени Угоди TRIPS можуть передбачити інші кримінальні процедури та покарання з метою застосування в інших випадках прав інтелектуальної власності, особливо, коли вони здійсненні умисно та в особливо великих масштабах.

Відповідно до Кримінального кодексу України [274] незаконне використання промислового зразка, привласнення авторства на нього, або інше умисне порушення права на цей об'єкт, якщо це завдало матеріальної шкоди у значному розмірі, караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її виготовлення (стаття 177 порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію).

У випадку, коли власник має підстави вважати, що порушення його прав носить кримінальний характер, має право подати заяву до правоохоронного органу, який має повноваження на припинення та розслідування цього злочину. На сьогодні таким органом є прокуратура. Але слід зважати на те, що кримінальні справи з питань порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності для України сьогодні є дуже рідкісним явищем. Достатньо зазначити, що за роки незалежності в Україні не було порушено жодної кримінальної справи у сфері охорони прав на промислові зразки.

Всі вимоги розділу V Угоди TRIPS стосовно кримінальних процедур Україною дотримані. До правопорушників застосовуються як грошові штрафи, так і тюремні ув’язнення (позбавлення волі), конфіскація та знищення контрафактних товарів та інших матеріалів і знарядь виробництва, що використовувались при здійсненні правопорушення. В самих санкціях статті 177 КК перелічені засоби, що застосовуються до правопорушників, але це не означає, що суд повинен тільки ними керуватися при винесенні (ухваленні) рішення. Безпосередньо особа, права якої порушені щодо права інтелектуальної власності на промисловий зразок може вимагати:

1. припинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення його права відносно становища, що існувало до порушення права;
2. стягнення завданих збитків, включаючи не одержані доходи;
3. відшкодування моральної шкоди;

вжиття інших передбачених законодавством заходів, пов'язаних із захистом прав на промисловий зразок.

Цивільно-правова відповідальність різниться від кримінально-правової тим, що порушник несе відповідальність не перед державою, а безпосередньо перед винахідником чи патентоволодільцем, причому обоє є юридично рівними суб’єктами.

До Цивільного процесуального кодексу України [275] внесено зміни, що дають змогу за мотивованою ухвалою суду здійснювати закритий розгляд справ у судах з метою запобігання розголошенню конфіденційної інформації сторін. У Кримінально-процесуальному кодексі України також передбачені положення щодо запобігання розголошенню конфіденційної інформації учасників судового розгляду що гармонізує законодавство України у сфері інтелектуальної власності з міжнародними вимогами.

У Великій Британії, Німеччині та деяких інших країнах є спеціалізовані патентні суди. Це дає змогу зосередити досвід розв’язання патентних суперечок, створити умови для правильного й однакового застосування нормативних актів, скоротити кількість інстанцій, що розглядають суперечки.

В Україні поки що немає патентного суду, але практика створення судових колегій з інтелектуальної власності, наприклад, при Вищому господарському суді України. У таких колегіях працюють судді, які мають спеціальну фахову підготовку з інтелектуальної власності й тому можуть компетентно розв’язувати суперечки щодо інтелектуальної власності [276, с. 431]

Виконавчий директор і генеральний адвокат Міжнародного альянсу з інтелектуальної власності (МАІВ) Ерік Х. Сміт вважає, що право інтелектуальної власності повинне охоронятися в країні на належному рівні і для цього повинні бути встановлені жорстокі санкції у вигляді кримінальних штрафів та тюремних ув’язнень. Тільки в тому разі, коли країною будуть встановлені жорсткі кримінальні санкції, накладені на порушників прав інтелектуальної власності, які будуть стримувати порушників щодо вчинення порушення, тоді і будуть захищені особи, що мають право інтелектуальної власності. [271, с. 319-320].

Для нашого дослідження не аби який інтерес становитьпрактика застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об’єкти інтелектуальної власності за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України. А саме оглядовий лист Вищого господарського суду України № 01-8/844 від 17.04.2006 року за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України „Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на промисловий зразок та прав на раціоналізаторську пропозицію”[277]та Постанова Вищого господарського суду України № 12/144 від 28 листопада 2006 року[278]. Аналіз цих документів дозволив зробити таки висновки:

1. Патент на промисловий зразок захищає права на зовнішні форми (дизайн) продукту, а не права на вирішення технічної проблеми у створенні продукту чи технологічного процесу його виготовлення.

2. Як вже зазначалось вище необхідно довести факт виготовлення продукту патенту на промисловий зразок.

3. У вирішенні спору про припинення дій, що порушують виключні права власника патенту на промисловий зразок, господарський суд має повністю з’ясувати як обставини, що свідчать про наявність такого права, так і фактичні дані, що підтверджують наявність чи відсутність протиправного використання відповідачем усіх суттєвих ознак запатентованого позивачем промислового зразка.

4. Висновки експертів підлягають оцінці судами як на предмет дотримання належного процесуального оформлення зокрема, про попередження про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 Кримінального кодексу України особу, яка проводить дослідження, доручене судом не експертній установі, так і на предмет їх фактичного змісту.

5. Виготовлення товару починаючи з 1999 року, є питанням факту, який мав бути встановлений не експертом, а господарським судом, оскільки згідно з пунктом 1 статті 22 Закону добросовісне використання будь-якою особою в Україні заявленого промислового зразка до дати подання відповідної заявки (дати її пріоритету) є достатньою підставою для визнання права попереднього користування.

6. У підпункті 6.2 пункту 6 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 29.03.2005 № 04-5/76 “Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності”зазначено: “Якщо в процесі вирішення спору між сторонами виникнуть розбіжності стосовно можливого виготовлення продукту із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), господарський суд залежно від обставин справи має запропонувати судовому експерту роз'яснити питання, чи використано при виготовленні цього продукту кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу (корисної моделі), або ознаку, еквівалентну їй” [279].

Отже, аналіз узагальненої практики Вищого господарського суду України дає підстави стверджувати, що для захисту своїх майнових прав інтелектуальної власності товаровиробнику тільки охорони прав на промислові зразки замало. Маючи патент на промисловий зразок неможливо захистити свій товар від посягань недоброякісних конкурентів. Практика правозастосування свідчити, що доцільно захищати той самий товар як знак для товарів та послуг.

Сьогодні необхідно використовувати усі можливості права і особливо його управлінсько-організуючу складову. Це пояснюється таким:

— по-перше, інтелектуальна власність є економічною цінністю суспільства.Суспільство сьогодні повинно активно вишукувати та нарощувати свій інтелектуальний потенціал, стимулювати творчі особистості і створювати належні умови для реалізації та охорони їх прав, у тому числі і права інтелектуальної власності. Держава – практично реалізовувати ці завдання;

— по-друге, якщо основний зміст діяльності державних органів складає охорона та захист прав фізичних осіб, то охорона прав інтелектуальної власності адміністративно-правовими засобами є складовою частиною механізму охорони прав людини взагалі. Вважаємо, що активна позиція держави і спеціальна діяльність її уповноважених органів щодо виявлення, попередження правопорушень у цій сфері і покарання винних осіб на даному етапі розвитку суспільства є важливим напрямом діяльності держави взагалі;

— по-третє, зростанню інтелектуального потенціалу держави повинне максимально сприяти його законодавство;

— по-четверте, необхідно концептуально визначитися у тому, що є об’єктом охорони і захисту у сфері інтелектуальної власності. Необхідно з’ясувати від кого захищати; якими правовими засобами та коли; як різні засоби такого захисту повинні співвідноситися між собою? Не менш важливо найти відповідь і на питання: чому ми маємо захищати інтелектуальну власність, чию і за чий рахунок? Така кількість питань потребує теоретико-функціонального підходу до з’ясування природи права інтелектуальної власності та загального спрямування його розвитку;

— по-п’яте, інститут адміністративної відповідальності за порушення цих прав в Україні є відносно новим і ще недостатньо відпрацьованим, що викликає складнощі в практиці її використання, відображається на ефективності застосування заходів примусу стосовно порушників;

— по-шосте, відсутність кваліфікованих спеціалістів, що можуть виявити правопорушення, кваліфіковано його зафіксувати і оформити, провести попередній розгляд матеріалів справи, довести її до логічного завершення. Значна частина цих справ безнадійно затягується на стадіях провадження, що не дає бажаного ефекту, або “розвалюються” здебільшого із суб’єктивних причин, в основі яких лежить відсутність достатньої кваліфікації або зацікавленості;

— по-сьоме, надія на саморегуляцію цих відносин засобами приватного і зокрема цивільного права не виправдалася, що спричинено низкою причин об’єктивного і суб’єктивного характеру.Томуна цьому етапі розвитку суспільства доцільно покращити засобами публічного права правовий захист прав і законних інтересів фізичних осіб [280, с.13].

Загальне спрямування змін та доповнень до чинного законодавства чи прийняття нових нормативних актів залежить від прийнятої концепції права інтелектуальної власності. Саме концептуальний підхід до визначення природи цього права, об’єктів його правової охорони, прав та юридичних обов’язків суб’єктів зазначених правовідносин підвищить ефективність механізму їх правового регулювання [281, с. 22]. Одночасно це вимагає перегляду обсягу компетенції уповноважених державних органів щодо здійснення управлінських повноважень в зазначеній сфері правовідносин. Серед засобів впливу на учасників суспільних відносин є і юридична, у тому числі й адміністративна відповідальність.

Ми погоджуємося із твердженням, що “юридическая ответственность – это правовая обязанность правонарушителя претерпевать меры государственного принуждения, порицающие его виновно совершенное противоправное деяние и заключающиеся в лишения личного или имущественного характера” [282, с. 24]. Хоча слід підкреслити, що осудом протиправної поведінки є сам факт притягнення до юридичної відповідальності.

Не можна не відмітити і більш складні теоретичні конструкції юридичної відповідальності, де підставами притягнення до відповідальності є: нормативно-правові, правосуб’єктні, юридико-формальні ознаки. До перших відноситься встановлення відповідальності безпосередньо нормативним актом чи договором, до других – наявність деліктоздатності у суб’єкта, що порушив норму права, до третіх – саме склад правопорушення [283, с. 84]. Варто зауважити, що така конструкція є актуальною для приватних деліктів, де дійсно вони можуть визначатися на договірних засадах. Для публічних деліктів є характерним те, що вони передбачені безпосередньо нормою права, а деліктоздатність правопорушника є необхідною складовою такого елементу складу правопорушення як суб’єкт.

Доволі цікаву конструкцію ознак адміністративного проступку запропоновано Д.Н. Бахрахом, який виділяє юридично значимі ознаки і такі, що не мають юридичного значення. У свою чергу юридично-значимі ознаки поділяються на такі, що входять у склад (конструктивні ознаки) і що не входять у склад (пом’якшуючі і обтяжуючі) та ті, які виключають адміністративну відповідальність [284, с. 39]. Тож у подальшому ми будемо притримуватись саме цього підходу при характеристиці елементів складу порушення авторських і суміжних прав.

Адміністративним правопорушенням визнається лише таке діяння, якому притаманні всі елементи його складу. Це має як загальне значення – визнання такого правопорушення як адміністративне, так і спеціальне – віднесення його до певної кваліфікаційної групи та виду. Загальнотеоретичне та практичне значення такого підходу є безумовним. Тому, вбачається необхідним аналіз складу правопорушень за статтею, що передбачає відповідальність за порушення прав на промисловий зразок. Оскільки до складу адміністративного правопорушення входять його об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона [285, с. 195; 286], то таку схему аналізу цих елементів доцільно використовувати у подальшому.

Також загальноприйнятим є те, що норми особливої частини КУпАП мають двох видову структуру: гіпотеза – частина норми, що описує умови настання відповідальності і санкція — частина норми, що вказує на вид та міру стягнення, що застосовується до правопорушника. Але ми категорично не можемо погодитися з тим, що санкція є диспозицією для правозастосувального органу при призначенні покарання [284, с. 41]. Санкція є завжди санкцією і переводити її в категорію диспозиції означає порушити основні принципи теорії юридичної науки.

Підставою для виділення адміністративної відповідальності за порушення прав на промисловий зразок є ті процеси, що відбуваються в матеріальному і духовному житті суспільства. Об’єктивна необхідність подолання на нинішньому етапі розвитку суспільства порушень прав на промислові зразки пояснюється перш за все необхідністю забезпечення законних прав і інтересів власників цих прав, а також створенням умов для розвитку економіки України, усуненням деформацій у ціноутворенні на інтелектуальний товар, дотриманні законодавства про добросовісну конкуренцію у підприємницькій діяльності, стимулювання творчої праці. Якщо ці права належать окремим суб’єктам, то з їх охороною зміцнюється і їх правове становище, а так і режим законності.

З об’єктивної сторони ці порушення характеризуються суспільною небезпекою як фундаментальною правовою категорією, що притаманна адміністративному правопорушенню. У той же час суспільна небезпека пов’язана із елементами складу правопорушення. Якщо об’єктивна сторона та об’єкт більш менш є стабільними, то суб’єкт і суб’єктивна сторона вносять елемент суб’єктивізму. Тому ми оцінюємо суспільну небезпеку правопорушення через особу самого правопорушника. Це дає підставу для характеристики суспільної небезпеки правопорушення як об’єктивно-суб’єктивної категорії. Разом з тим, спосіб вчинення правопорушення теж відображає якісну характеристику цього правопорушення: його інтенсивність, періодичність чи навіть системність. Це впливає на розмір заподіяної правопорушенням шкоди, а через це і на кваліфікацію самого правопорушення.

Отже, з урахування наведеного, права на промислові зразки є об’єктом суспільних відносин, рівень соціальної цінності яких є достатнім для їх окремої адміністративно правової охорони.

Серед основних чинників, що впливають на рівень суспільної небезпеки порушення прав на промислові зразки є характер та розмір заподіяної шкоди, спосіб вчинення правопорушення, характеристика правопорушника.

Разом з тим, підставою для притягнення до адміністративної відповідальності є і її процесуальна обґрунтованість, що втілюється у правозастосовчому акті суду за яким особа визнається винною у вчиненні правопорушення і їй назначається покарання. Як слушно вказує В.В. Іванов: “Процессуальная регламентация юридической ответственности – необходимая предпосылка последующего контроля и объективной проверки возбуждения, рассмотрения и разрешения дел о правонарушениях: при обнаружении ошибок, допущенных на том или ином этапе реализации ответственности, существует возможность вернуть дело на этот этап, рассмотреть его заново или вообще прекратить” [287, с. 106] .

Презумпція невинності і право на захист потребують детального фіксування і аналізу всіх обставин правопорушення, що є важливим для встановлення істини і правильного застосування норм матеріального права. До процесуально-правових гарантій законності притягнення до адміністративної відповідальності відносять: нормативне закріплення і дотримання на всіх стадіях провадження процесуальних принципів; чітке визначення кола органів і посадових осіб, що мають право здійснювати провадження у справі і накладати адміністративні стягнення; законодавче закріплення обставин, що виключають адміністративну відповідальність і провадження у справі про адміністративне правопорушення; визначення в законі поняття доказів, їх видів, джерел і правил оцінки; встановлення переліку осіб, що можуть приймати участь в адміністративно-юрисдикційному процесі, визначення їх прав і обов’язків; законодавче встановлення вимог до змісту адміністративного протоколу, а також вимог про своєчасне, всебічне і об’єктивне встановлення обставин кожної справи і її вирішення у точній відповідності до законодавства; встановлення процедури оскарження постанови і перегляду справи про адміністративне правопорушення; чітке визначення порядку виконання постанови про накладення адміністративного стягнення [287, с. 113].

Дотримання вимог матеріального і процесуального законодавства є гарантією дотримання законності при провадженні у справах про порушення авторських і суміжних прав. Матеріальні основи пов’язуються із встановленням складу правопорушення, тому доцільно більш детально зупинитися на характеристиці елементів складу адміністративного проступку: об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони.

На нашу думку, юридична відповідальність за порушення прав на промислові зразки:

• є слабким і найбільш вразливим місцем у системі охорони прав на промислові зразки;
• є нагальною необхідністю для встановлення правопорядку у досліджуваній сфері;
• дає можливість ефективно впливати на правопорушників;
• сприяє відновленню порушених прав на промислові зразки.

Отже, захист прав на промислові зразки має велике значення для забезпечення законності і правопорядку у цій сфері. Питання встановлення юридичної відповідальності за порушення прав на промислові зразки містять досить широку проблематику. Тому й виникає необхідність аналізу сутності порушень прав на промислові зразки, за які законодавством України передбачено юридичну відповідальність.

3.3. Гармонізація вітчизняного законодавства у сфері охорони прав напромислові зразки із законодавством Європейського Союзу

При вступі до Європейського союзу ( далі – ЄС) нові країни-учасники повинні повністю перейняти вже існуючий правовий комплекс норм Співтовариства, так названий acguis communautaire [288, с. 57]. Прагнення України стати членом ЄС підтверджується її нормативно-правовим наближенням до норм Ради ЄС. Директива Європейського Парламенту та Ради ЄС № 98/71/ЄС від 13 жовтня 1998 „Про правову охорону промислових зразків” [85] та Регламент Ради ЄС № 6/2002 від 12 грудня 2001 р. „Про промислові зразки Спільноти”[290].

Докладно зупинимось на характеристиці порядку охорони прав на промислові зразки в Європейському Союзі.

Інтенсивні інтеграційні процеси, які призвели до створення єдиного валютного та митного простору в країнах Європейського Союзу, кардинально змінили систему правової охорони інтелектуальної власності на європейському континенті.

Як відомо, з 1 квітня 1996 р. в Європейському Союзі стало можливим реєструвати єдині товарні знаки ЄС. Після реєстрації власник отримує захист товарного знака одночасно в 15 країнах, охоплюючи ринок, якій нараховує біля 380 млн. споживачів. Безперечні переваги цієї системи по відношенню з національними процедурами призвели до того, що потік заявок на реєстрацію товарних знаків ЄС перевищив всі сподівання.

Той успіх, яким користувався товарний знак ЄС, слугував поштовхом для створення єдиної системи захисту промислових зразків, а сама система захисту товарних знаків ЄС стала для неї основою. Ідея уніфікованого захисту промислових зразків в ЄС отримала закріплення в Директиві Європейської ради від 13 жовтня 1998 р., яка була спрямована на гармонізацію національного законодавства країн – членів ЄС в галузі охорони промислових зразків.

Ця директива покладена в основу Положення ЄС про промислові зразки №6/2002 від 5 січня 2002р. Відповідно до Положення з`явилась можливість захистити промисловий зразок в усіх країнах ЄС актом одночасно по єдиній процедурі, встановленої для всіх країн ЄС. Так само, як і для товарних знаків, для промислових зразків як і раніше паралельно діють національні процедури реєстрації в кожній країні ЄС.

Основна і найбільш цікава особливість системи захисту промислових зразків в ЄС полягає у тому, що вона умовно поділяється на дві підсистеми. Одна регулює відносини, які виникають з приводу захисту незареєстрованих промислових зразків ЄС, друга – зареєстрованих. Якщо перша підсистема діє вже з 6 березня 2002 р., то друга вступила в силу з 1 квітня 2003 р.

Перша підсистема була створена спеціально для тих промислових зразків, які користуються попитом дуже короткий період часу. Як правило, це вироби, які швидко морально застарівають і комерційне життя їх достатньо коротке. Саме з цієї причини проходження достатньо тривалих за часом і потребуючих фінансових витрат формальностей, пов`язаних з процедурою реєстрації таких промислових зразків, недоцільно. В той самий час захист надає його власнику більші переваги.

З цією метою незареєстрованим промисловим зразкам, які стали загальнодоступними на території ЄС, надається правова охорона без додержання формальностей, а також сплати мита одночасно на території всіх країн ЄС. Така правова охорона діє на протязі трьох років з того дня, коли промисловий зразок став загальнодоступним. Перше розкриття інформації повинно відбутися на території ЄС. Якщо промисловий зразок, наприклад, був вперше продемонстрований на виставці в Україні ( яка не є членом ЄС), то без відповідної реєстрації він вже не буде захищатися на території ЄС.

Зареєстрований промисловий зразок ЄС охороняється на протязі п`яти років, з можливістю чотирьохкратного продовження реєстрації на п’ять років так, що максимальний строк її дії з моменту подачі заявки не повинен перевищувати 25 років. Як видно, зареєстрований промисловий зразок може охоронятися в Європі на 10 років довше, ніж, наприклад, в Україні, де максимальний термін патентної охорони промислового зразка складає 15 років.

Таким чином, короткий термін охорони незареєстрованого промислового зразка – це, безперечно, один з його недоліків, але відсутність формальностей для отримання охорони – великій плюс.

Як зареєстровані, так і незареєстровані промислові зразки підлягають захисту, якщо вони відповідають визначенню промислового зразка и двом його критеріям: новизна та індивідуальність.

Визначення промислового зразка в ЄС набагато ширше, ніж в нашій країні. Як промисловий зразок може захищатися не тільки зовнішній вигляд виробу, але й його складові частини, а також обгортка, оформлення, графічні символи і типографічні шрифти. Крім того, охорона надається двохвимірним та трьохвимірних промисловим зразкам.

Критерій новизни полягає в вимозі світової новизни промислового зразка. Однак якщо заявка на промисловий зразок була подана до закінчення 12 місяців с того моменту, коли він став загальнодоступним, то ця обставина не буде порочить його новизну. Отже, якщо розкриття інформації відбулось не на території ЄС, то можливість захистить його в ЄС шляхом реєстрації зберігається на протязі 12 місяців.

Особливо цікавим і оригінальним постає критерій індивідуальності промислового зразка ЄС. Промисловий зразок відповідає цьому критерію, якщо ”загальне враження, яке він справляє на обізнаного споживача, відрізняється від того загального враження, яке справляє на відповідного споживача кожен інший загальнодоступний промисловий зразок”. Поняття “обізнаний споживач” в Положенні не роз’яснюється. Можливо припустити, що судова практика допоможе у визначенні даного поняття.

Об’єм правової охорони промислового зразка також характеризує крізь приведене вище визначення. Ця новела європейського законодавства в охороні промислових зразків ще більше споріднює його з товарним знаком.

Якщо порівняти, як визначений об’єм правової охорони промислового зразка в ЄС і в Україні, то вирізняються різні підходи з боку законодавців. В нашій країні промисловий зразок охороняється в об’ємі “сукупності суттєвих ознак промислового зразка, представлених на зображенні (зображеннях) виробу, внесеному до Реєстру, і засвідчується патентом з наведеною копією внесеного до Реєстру зображення виробу. Тлумачення ознак промислового зразка повинно здійснювати в межах його опису”. В нашому Законі міститься посилання до письмового переліку суттєвих ознак, а це формалізує. Порівнюючи з промисловим зразком ЄС вбачається звуження суттєвих ознак промислового зразка.

Отже, права власника промислового зразка в ЄС будуть захищатися ширше ніж в Україні. Це означає що контрафактними можуть бути визнані не тільки ідентичні промислові зразки, але і ті які створюють аналогічне “загальне враження”. Крім того, при визначенні об’єму правової охорони, яка надається промисловим зразкам ЄС, підкреслюється, що необхідно приймати до уваги “ступінь свободи дизайнера” в розробці промислового зразка. Видно, якщо в силу самої природи промислового зразка значно змінить його вигляд неможливо, то таки зміни вже оцінюються не в цілому, а скоріше в деталях. Наприклад, пластикова пляшка для води буде оцінюватися не через загальне сприйняття, а шляхом порівняння окремих деталей, таких, як форма горлечка, дна, розміщення, форма та кількість рельєфних поперечних виступів и т. і.

Важливо відмітити, що при поданні заявки на промисловий зразок ЄС необхідно вказати хоч один виріб, і якому він буде застосований або на якому з`явиться. В Положенні підкреслюється, що така вказівка не впливає на об’єм правової охорони промислового зразка. Ця норма викликає багато питань у патентних повірених та інших спеціалістів: дійсно немає тісного зв’язку між зареєстрованим промисловим зразком і виробом, в якому він буде втілений? Наприклад, якщо зареєстрований промисловий зразок зображення якої-небудь тварини для використання на обгортки цукерок, чи буде діяти така реєстрація і при використанні на ковдрах, шпалерах, одязі і таке інше? Відповіді на це питання поки що немає. Можливо ця норма так і залишиться декларацією. В кожному випадку відповідь буде дана судовою практикою про порушення прав на промислові зразки.

У відповідності до Закону України “Про охорону прав на промислові зразки” заявка повинна стосуватися одного промислового зразка і може містити його варіанти (вимога єдності) (п. 3 ст. 11). В ЄС такої вимоги немає, можлива подача єдиної заявки на необмежену кількість промислових зразків, якщо відповідно до Локарнської угоди, яка встановлює міжнародну класифікацію промислових зразків, вони відносяться до одного класу. Однак якщо в якості промислового зразка реєструється прикраса (ornamentation), то така заявка може включати необмежену кількість класів. Можна додати, що в Європі буде прийматися особлива євро-локарнська класифікація промислових зразків, в якій фактично з`явився новий клас – “прикраси”.

Ще одна особливість єдиної системи захисту промислових зразків в ЄС полягає в тому, що експертиза заявки по суті в традиційному розумінні не проводиться. Експертиза виявляє тільки, чи відповідає заявлений промисловий зразок визначенню, встановленому Положенням, і чи не суперечить він принципам моралі. Таким чином, рішення про реєстрацію промислового зразка приймається без перевірки відповідності критеріям новизни та індивідуальності.

Власник зареєстрованого промислового зразка ЄС має виключні права на даний промисловий зразок, це означає що він вправі використовувати його за своїм розсудом і забороняти використання третім особам без відповідного дозволу. Під використанням розуміється невичерпний перелік дій, якій включає в себе виготовлення, пропонування до продажу, імпорт, експорт та зберігання з цією ціллю виробу, якій містить зареєстрований промисловий зразок. Це визначення близьке до поняття використання, яке міститься в ст. 20 Закону.

На відміну від власника зареєстрованого промислового зразка, власник незареєстрованого промислового зразка має право забороняти третім особам тільки його пряме копіювання. Крім того, якщо у відношенні прав власника зареєстрованого промислового зразка діє презумпція дійсності, то власнику незареєстрованого промислового зразка для доказу факту порушення своїх прав прийдеться підтвердити, що він дійсно є власником. Для цього необхідно надати докази, що він першим заявив про себе як власник даного промислового зразка на певну дату, зробив свій промисловий зразок загальнодоступним на території ЄС, а відповідач просто його скопіював. Однак, якщо відповідач зможе довести, що промисловий зразок який він використовував був створений незалежно від позивача, то таке використання не буде порушенням права власника тотожного незареєстрованого промислового зразка.

Всі спори, пов’язані з порушенням прав власників зареєстрованих и незареєстрованих промислових зразків ЄС, будуть розглядатися спеціально створеними національними судами по промисловим зразкам, які діють в кожній країні ЄС. В компетенцію кожного з них входить розгляд таких спорів, незалежно від того, мало місце порушення на території тільки цієї або декількох країн ЄС. Це значно спрощує процедуру розгляду подібних спорів і робить її більш кваліфікованою.

Захистити промисловий зразок в ЄС можуть, також іноземні громадяни і юридичні особи, незалежно від місця їх постійного проживання або реєстрації. Заявка на реєстрацію промислового зразка подається до відомства по гармонізації внутрішнього ринку ЄС ( яке знаходиться в м. Аліканте, Іспанія). При цьому іноземний заявник може діяти тільки через патентних повірених по промисловим зразкам ЄС.

Для зменшення затрат по реєстрації промислового зразка в ЄС заявнику з України доцільно спочатку звернутись до українського патентного повіреного по промисловим зразкам для вірного оформлення заявки.

Підсумовуючи, можна констатувати, що переваги єдиної системи реєстрації промислових зразків в ЄС очевидні. І при зацікавленості в ринку ЄС українському творцю промислового зразка доцільно скористуватися описаною процедурою.

По-перше, система ЄС дає можливість захистити свій промисловий зразок одночасно в 25 країнах.

По-друге, є можливість отримати охорону для промислового зразка без його реєстрації, проходження відповідних формальностей і сплати мита.

По-третє, промисловому зразку ЄС надається більший об’єм охорони (значно більший по об’єму та строкам, ніж, наприклад, в Україні).

По-четверте, діє спрощений процес реєстрації, який включає можливість подачі комбінованої заявки на декілька промислових зразків одночасно.

По-п`яте, у випадку порушення за захистом прав слід звертатися в спеціально створені суди по промисловим зразкам, в компетенцію яких входить розгляд справ відповідної категорії.

Слід відмітити, що реєстрація промислового зразка, без сумніву, надає більш ефективний захист, ніж його охорона без реєстрації. Строк охорони зареєстрованого промислового зразка суттєво більше ( 25 років замість трьох років). Вона надає виключні права на захист від несанкціонованого використання промислового зразка третіми особами ( а не тільки від копіювання). Права власника зареєстрованого промислового зразка вважаються дійсними до тих пір, доки не буде доведено інше. Нарешті, незареєстрований промисловий зразок – це новий вид захисту, і пройде немало років, ніж в судах буде більш менш стабільна практика застосування цих норм.

Проаналізувавши основні норми законодавства ЄС у сфері охорони прав на промислові зразки можна стверджувати, що взагалі законодавство України у вказаній сфері досить таки гармонізовано до законодавства ЄС, але все ж таки є деякі моменти невідповідності:

Закон частково відповідає положення Директиви 98/71/ЄС, Регламенту 6/2002. Так Закон не відповідає в частині:

1) умов патентоспроможності промислового зразку:

– у статті 5 Закону має бути зазначено, що визначальним поміж іншим, може бути матеріал промислового зразка (як другорядна риса) (частина а статті 1 Директиви 98/71/ЄС);

– до статті 6 Закону має бути внесено додаткова умова патентоспроможності – індивідуальний характер промислового зразка та надано визначення „індивідуальний характер промислового зразка” (статті 3, 5 Директиви 98/71/ЄС);

– у статті 5 слід передбачити, що правова охорона не надається промисловим зразкам, які виконують виключно технічну функцію, а також промисловим зразкам з`єднувальних компонентів (стаття 7 Директиви 98/71/ЄС).

2) строків охорони промислового зразка. Частина п`ята статті п’ятої Закону потребує змін з приведенням строків охорони промислових зразків у відповідність до положень статті 10 Директиви 98/71/ЄС.

3) визначення новизни промислового зразка. Визначення новизни промислового зразка відповідно до частини другій статті 6 Закону має бути уточнено з урахуванням того, що за статтею 4 Директиви 98/71/ЄС промисловий зразок вважається новим, якщо на день подання заявки на реєстрацію або, у разі заяви про пріоритет, на дату виникнення права на пріоритет не було оприлюднено жодного тотожного промислового зразка. Промислові зразки вважаються тотожними, якщо їхні риси відрізняються лише в незначних деталях.

4) застереження щодо загальновідомості при визначені новизни. Поняття „загальнодоступність”, що використовується у частині другій статті 6 Закону, має бути уточнено з введенням „запобіжного застереження” у визначення новизни (стаття 6 Директиви 98/71/ЄС)

5) обсягу охорони, що надається промисловим зразкам. У статті 20 Закону мають бути внесені зміни з урахуванням вимог статті 9 Директиви 98/71/ЄС щодо обсягу охорони, що надається промисловим зразкам.

На цей час відповідно до підпункту 11 частини першої статті 8 Закону України „Про авторське право і суміжні права” твори ужиткового мистецтва охороняються авторським правом, „якщо вони не охороняються законами України про правову охорону об’єктів промислової власності”.

3. Гармонізовано в наступних частинах:

3.1. За законодавством України позивач звільняється від сплати державного мита за позовами що випливають з права інтелектуальної власності на промислові зразки. Це ж передбачено законодавством Спільноти. Отже, в цій часині законодавство України відповідає вимогам пункту 3 розділу 1 частини ІІІ Угоди TRIPS.

3.2. Одним із видів забезпечення позову є заборона вчиняти певні дії до об’єктів інтелектуальної власності, тобто суд компетентний зобов’язати осіб-порушників припинити на час судового провадження комерційний товару, що містить запатентований промисловий зразок.. Це повноваження суду також передбачено пунктом 1 статті 44 Угоди TRIPS.

Адаптація національного законодавства до європейського правового поля можлива тільки за наявності необхідного інституційного механізму і матеріально-технічних ресурсів. Відповідний інституційний механізм може мати тільки орган адміністративно-правового регулювання. Саме з цією метою Кабінетом Міністрів України був утворений Державний департамент з питань адаптації законодавства, що має статус урядового органу державного управління у складі Міністерства юстиції України, який відіграє чи не першу роль у здійсненні адаптації законодавства України до вимог ЄС [292]. Завданням Департаменту є реалізація державної політики по приведенню правової системи України до критеріїв ЄС, що висувається, до держав, які мають намір вступити в нього. Департамент повинен координувати співпрацю між Україною і ЄС у сфері юстиції і внутрішніх справ.

Отже, можна констатувати, що в основному законодавство у сфері інтелектуальної власності на промислові зразки відповідає законодавству ЄС.

Висновки до РОЗДІЛУ III

Проведене дослідження напрямів вдосконалення адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки дозволяє зробити такі висновки:

1) з метою удосконалення механізму адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки зроблено аналіз його елементів та стадій формування;

2) механізм правового регулювання правовідносин у сфері охорони прав на промислові зразки потребує негайного удосконалення шляхом прийняття сучасної концепції розвитку інтелектуальної власності в Україні, яка б врахувала всю систему елементів адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки;

3) система охорони інтелектуальної власності повинна бути зміцнена ефективною системою захисту прав, що має відповідну нормативно-правову базу та інфраструктуру, укомплектовану необхідною кількістю фахівців з відповідною підготовкою і досвідом;

4) порушенням прав на промисловий зразок слід вважати виготовлення продукту із застосуванням запатентованого промислового зразка, якщо при цьому використано кожну ознаку, включену до опису промислового зразка, або ознаку, еквівалентну їй;

5) на сьогодні юридична відповідальність за порушення прав на промисловий зразок залишається слабким і найбільш вразливим місцем у системі охорони прав на промислові зразки;

6) зроблений аналіз законодавства Європейського Союзу у сфері, що розглядається, та аналіз відповідності йому національного законодавства має на меті створення сприятливих умов для набуття, здійснення та захисту прав на промислові зразки в Україні.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення наукової проблеми, що полягає у необхідності вдосконалення механізму адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки в Україні, визначення адміністративно-правових засад діяльності державних органів щодо охорони прав на промислові зразки, специфіки форм і методів їх адміністративно-правового регулювання.

У результаті дослідження виявлено проблеми недосконалості поточного законодавства стосовно адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки. На основі вивчення вітчизняного та позитивного світового досвіду адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки сформульовано висновки, авторські визначення та рекомендації, запропоновано зміни і доповнення до чинного законодавства, спрямовані на більш ефективне регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки:

1. На основі вивчення праць вітчизняних та зарубіжних вчених-правознавців та практики адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки в Україні дано визначення таких понять:

– промисловий зразок – це твір у галузі художнього конструювання, що являє собою вирішення промислового виробу у вигляді креслення, малюнку, фотографії;

– права на промисловий зразок – це система виключних прав на результати інтелектуальної діяльності у сфері промислового дизайну;

– адміністративно-правове регулювання – це діяльність у сфері набуття, здійснення та захисту прав на промислові зразки органів виконавчої влади та посадових осіб, які входять до єдиної державної системи охорони прав інтелектуальної власності;

– механізм адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки – це система усіх юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини у сфері набуття, здійснення та захисту прав на промислові зразки;

– охорона прав на промислові зразки як об’єкт адміністративно-правового регулювання – це інститут інтелектуальної власності, який становить комплексне правове утворення, що перебуває одночасно під впливом норм приватного та публічного права.

Аналіз поняття, предмета, функцій, принципів, методів та форм адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки дозволив визначити сутність та особливості останнього.

2. Запропоновано використання позитивного зарубіжного досвіду, а саме:

– досвід Німеччини – з надання заявнику двох пільг одночасно: щодо розкриття промислового зразка і з відстрочки публікації;

– досвід Франції – з надання охорони назві промислового зразка та кодифікації норм права у сфері інтелектуальної власності;

– досвід Японії – з законодавчого закріплення санкцій за помилкове маркування, яке призводить до порушення прав на промисловий зразок;

– досвід Канади – з проведення експертизи та відповідальність заявника за запозичення промислового зразка.

Завдяки впровадженню зазначеного зарубіжного досвіду система охорони прав на промислові зразки в Україні стане варіантною та більш сприятливою для заявника, що надасть можливість дієвого захисту даних прав.

3. Мету адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки необхідно розглядати як забезпечення ефективного функціонування системи охорони прав на промислові зразки та її сталий прогресивний розвиток внаслідок удосконалення чинного законодавства, у т.ч. шляхом гармонізації законодавства.

Завдання ж адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки полягають у: 1)адаптації до ринкових умов господарювання, формування ефективної системи охорони прав на промислові зразки; 2)створенні необхідного підґрунтя для розвитку, стимулювання, інвестування вітчизняної промисловості шляхом вдосконалення чинного законодавства; 3)забезпеченні удосконалення системи охорони прав на промислові зразки щодо міжнародних вимог з депонування промислових зразків; 4) розширенні переліку об’єктів, що можуть охоронятися як промислові зразки.

4. Функціями адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки є прогнозування і моделювання, планування, координація, контроль та реєстрація, інформаційне забезпечення, створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств.

Принципи адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки, доцільно розглядати як правила, основоположні ідеї, на підставі яких здійснюється ця діяльність. Такими принципами є: законність, демократизм, цілеспрямованість, ефективність, об’єктивність, публічність, соціальна спрямованість, доступність, оптимізація регулятивного впливу, конкуренція, комплексність, контрольованість, централізація і децентралізація.

5. Встановлено, що адміністративно-правове регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки певною мірою здійснюється всіма органами державної влади, але головними суб’єктами управлінської діяльності у цій сфері залишаються органи виконавчої влади. З огляду на масштабність зазначеної групи суб’єктів запропоновано провести їх групування залежно від обсягу та характеру компетенції, якою вони володіють у сфері охорони прав на промислові зразки. Автор обґрунтовує необхідність до зазначених суб’єктів відносити суб’єктів загальної компетенції (Кабінет Міністрів України, Міністерство юстиції України); суб’єктів галузевої компетенції (Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України); суб’єктів спеціальної компетенції: правоохоронні органи (органи внутрішніх справ України, Служба безпеки України, податкова міліція Державної податкової адміністрації України); контролюючі органи (Державна податкова адміністрація України). До суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки віднесено також такі державні підприємства, як “Український інститут промислової власності”, “Українське агентство з авторських та суміжних прав”.

6. Обґрунтовано необхідність створення сучасної Концепції розвитку інтелектуальної власності в Україні, яка повинна передбачати: систему ідей, принципів, уявлень, що зумовлюють мету функціонування органів управління; механізми взаємодії суб’єкта і об’єкта управління; характер відносин між окремими ланками внутрішньої структури.

7. Вивчено практику правозастосування у досліджуваній сфері, що дало підстави стверджувати про низьку ефективність захисту прав на промислові зразки адміністративно-правовими заходами. На основі цього автор пропонує нову редакцію статті 51-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення:

Статтю 51-2 Порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності доповнити частиною третьою та викласти у такий редакції:

“Незаконне використання прав на промисловий зразок, привласнення авторства на незареєстрований промисловий зразок, спроба незаконного набуття прав на промисловий зразок або інше умисне порушення прав, що охороняється законом, –тягне за собою накладення штрафу від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією незаконно виготовленої продукції і матеріалів, призначених для її виготовлення”.8. Основними тенденціями розвитку правових та організаційних засад адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки в Україні є: а) удосконалення та гармонізація вітчизняного законодавства у сфері охорони прав на промислові зразки з європейським та міжнародним законодавством, а саме створення більш сприятливим правових умов для набуття, здійснення та захисту прав на промислові зразки; б) зміна змісту та меж державного впливу у сфері охорони прав на промислові зразки; в) удосконалення форм та методів адміністративно-правового регулювання охорони прав на промислові зразки; г) удосконалення системи заходів, які будуть сприяти формуванню правової свідомості громадян.Запропоновані зміни та доповнення до чинного законодавства будуть сприяти удосконаленню регулювання відносин, що виникають між уповноваженими державними органами, до компетенції яких віднесено питання охорони прав на промислові зразки, забезпеченню ефективного механізму функціонування єдиної державної системи охорони інтелектуальної власності, взаємодії органів такої системи з іншими структурами державної влади, а також громадськими об’єднаннями усфері охорони прав на промислові зразки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Основи інтелектуальної власності – К.: Юридичне видавництво “Ін Юре”, — 1999. – 578 с.

АлексееваО.Л. Эволюция законодательства России о промышленных образцах. / О.Л.Алексеева. // Патенты и Лицензии. — №12. – 2004. – С. 44 — 55

Лало В.М. До історії становлення державної системи охорони промислової власності України. / В.М. Лало, А.М. Ферчук// Інтелектуальна власність –№ 6. – 2005. – С.11-17

Макода В.Є.Правова охорона промислових зразків в Україні: дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Макода Володимир Євгенович. — К., 2001. – 190с.

Кирзнер А. И. Патентное и авторское право. / А.И. Кирзнер, В.В. Покровський. – Л-д., 1927. – 286 с.

Граве К.А. Промышленные образцы и производственная марка. / К.А. Граве. [Сборник научных работ] — М.: Госторгиздат, 1952. – С. 65-66.

О промышленных образцах (рисунках и моделях): Постановление ЦИК и СНК СССР // Свод Законов СССР. – 1924. — № 9. – ст.98.

Положение о промышленных образцах: Постановление ЦИК и СНК СССР № 60/946 от 17 мая 1936года // Вестник Комитета по делам изобретений.–1936.– № 6.– С.35.

О промышленных образцах . Постановление Совета Министров СССР от 9 июня 1965 года // Свод Правил СССР. – 1965. – ст.119.

Гаврилов Э.П. О правовой охране промышленных образцов в СССР / Э.П. Гаврилов //Вопросы изобретательства – 1975.– №7. – С. 19-24.

Положение о промышленных образцах: Постановление Совета Министров СССР от 18 октября 1968 года. // Свод Правил СССР. – 1968. – № 20. – ст.142.

Положение о промышленных образцах: Постановление Совета Министров СССР от 8 июня 1981 года № 538 // Законодательство СССР по изобретательству. – М., 1982. – Т.3: — С. 278-303.

Цивільний кодекс РСФСР (у редакції Указу ПВС РСФСР від 24 лютого 1987 р.) // Ведомости ВС РСФСР –1987. –№ 9. –Ст.250.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради – 2003. — № 40-44. – Ст. 356.

Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 № 55-XII // Відомості Верховної Ради —1990. —№ 31. —Ст.429.

Про економічну самостійність Української РСР: Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки від 3 серпня 1990 р. № 142-XII//Відомості Верховної Ради —1990. —N 34. — Ст. 499.

Про проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР від 24 серпня 1991 р. № 1427-XII// Відомості Верховної Ради —1991. —№ 38. —Ст. 502.

Про власність: Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки від 7 лютого 1991р. № 697-XII//Відомості Верховної Ради —1991. — № 20. —Ст. 249.

Про наукову і науково-технічну діяльність: Закон України від 13 грудня 1991 року N 1977-XII // Відомості Верховної Ради – 1992. — N 12.- Ст. 165.

Про Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні: Указ Президента України від 18 вересня 1992 року № 479/92 // Збірник указів Президента. —1992 р. — № 3.

Про науково-технічну інформацію: Закон України від 25 червня 1993 року №3322-XII// Відомості Верховної Ради. — 1993 р. — № 33. — Ст. 345.

Про охорону прав на винаходи і корисні моделі: Закон України від 15грудня 1993 року № 3687-XII// Відомості Верховної Ради. – 1994. — № 7. – Ст. 32.

Про охорону прав на промислові зразки: Закон України від 15грудня 1993 року № 3688-XII// Відомості Верховної Ради. – 1994. — № 7. – Ст. 34.

Про охорону прав на знаки для товарів і послуг: Закон України від 15грудня 1993 року № 3689-XII// Відомості Верховної Ради. – 1994. — № 7. – Ст. 36.

Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред Я. М. Шевченко. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”. – 2004. – Ч. 2. – 896 с.

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. — № 18, № 19-20. – Ст. 144.

Мосьондз С.О. Адміністративне право України у визначеннях та схемах: [навчальний посібник] /С. О. Мосьондз – К.: Прецедент, 2006. – 176 с.

Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 576с.

Пирожкова Ю. В.Адміністративно-правове регулювання у сфері автомобілебудування в Україні: дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Пирожкова Юлія Володимирівна. — Ірпінь, 2007. — с.

Кнорринг В.И. Искусство управления: [учебник] / В. И. Кнорринг. – М.: БЕК, 1997. – 288 с.

Дідківська Л. Державне регулювання економіки: [навчальний посібник] / Любов ІванівнаДідківська – 5-те вид. – К.: Знання, 2006. – 231 с.

Келина С.Г. Принципы советского уголовного права./ Софья Григорьевна Келина, Владимир Николаевич Кудрявцев. – М.: Наука, 1988. – 173 с.

Швайка Л.А. Державне регулювання економіки: [навчальний посібник] / ЛюбовАндріївнаШвайка. – К.: Знання, 2006. – 435 с.

Административное право и процесс: Полный курс. – 2-ое изд., перераб. и доп. / Под ред. Ю.А. Тихомирова. – М.: Изд-во. Тихомиров, 2005. – 697 с.

Колодій А.М. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: [підручник] / А.М. Колодій, А. Ю. Олійник – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 460 с.

<>36.Регуляторна реформа – інноваційний підхід до державного управління економікою. / BIZPRO. – 2003. – № 10. – С. 2–7.

<>38.Даль В.И. Толковый словарь русского языка. [Современная версия]. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999. – 736 с.

<>45.Адміністративне право України. Академічний курс: підруч. у 2 томах: / [ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова)].– К.: Видавництво „Юридична думка”, 2004.. – 584 с.

<>100.Аппарат государственного управления: интересы и деятельность / Отв. ред. В.Ф. Сиренко. – К.: Наукова думка, 1993. – 166 с.

<>103.Зеркин Д.П., Игнатов В.Г. Основы теории государственного управления. Курс лекций. / Д.П. Зеркин, В.Г. Игнатов. –Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. –448 с.

110. Кіндрацька Г.І. Основи стратегічного менеджменту.[навчальний посібник для студ. економ. спец.] / Г.І. Кіндрацька – Львів: КІНПАТРІ, 2000. – 320 с.

111. Виханський О.С. Стратигическое управление: Учебник. / О.С. Виханський – М.: МГУ, 1995. – 252 с.

112. Дорошев В.И. Стратегическое планирование на уровне стратегической бизнес-единицы / В.И. Дорошев // Современное управление. – 2001.– № 3. – С. 113–119.

113. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом (опыт системного исследования). / В.Г. Афанасьев – М.: Политиздат, 1973. – 390 с.

114. Бахрах Д.Н. Основные понятия теории социального управления: Учебное пособие по спецкурсу./ Д.Н. Бахрах – Пермь: ПГУ, 1978. – 102 с.

115. Суслов О.П. Програмно-цільове управління: аспекти моделювання. / О.П. Суслов, В.А. Вишневська – К.: Знання, 1998. – 115 с.

116. Федишин Б.П. Методичні рекомендації по розробці цільових комплексних програм. / Б.П. Федишин, Б.М. Андрушків – Тернопіль, 1995. – 24 с.

117. Лазарев Б.М. Государственное управление на этапе перестройки. Пер. с франц. В. Шовкун / Б.М. Лазарев. –М.: Юрид. лит., 1988. – 320 с.

118. Гурне Б. Державне управління: Пер. с франц. / Б. Гурне –К.: Основи, 1993. – 166 с.

119. Гурне Б. Введение в науку управлення. / Б. Гурне; пер. с франц. Г.С. Яковлева [ред. М.И. Пискотина]–М.: Прогресс, 1969. – 429 с.

120. Кунц Г. Управление: системный и ситуационный анализ управленческих функций. / Г. Кунц , С. О’Доннел. Пер. с англ. [Общ. ред. и предисловие Д.М. Гвишиани]. – Т. 1. –М.: Прогресс, 1981. – 493 с.

121. Драго Р. Административная наука. / Р. Драго. Пер. с франц. Л. Энтина [Под ред. и послесловие Б.М. Лазарева].–М.: Прогресс, 1982. –245 с.

122. Кхол Й. Эффективность управленческих решений: Пер. с чешск. / Й. Кхол –М.: Прогресс, 1975. –198 с.

123. Петров Г.И. Основы советского социального управлення. / Г.И. Петров –Л.: Изд. Ленингр. ун-та, 1974. – 291 с.

124. Ярмакі Х.П. Адміністративно-наглядова діяльність міліції в Україні: [монографія] / Х.П. Ярмакі. – Одеса: Юрид. Література, 2006. – 336 с.

125. Койчев Н. Государственное управление при переходе от планового хозяйства к рыночному / Н. Койчев // Проблемы теории и практики управления. – 1998. – №1.– С. 2-5.

126. Курашвили Б.П. Очерк теории государственного управлення / Б.П. Курашвили [Отв. ред. М.И. Пискотин]–М.: Наука, 1987. – 292 с.

127. Социальные и государственно-правовые аспекты управления в СССР / Под общ. ред. В.В. Цветкова. – К.: Наукова думка, 1978. –428 с.

128. Туманов Г.А. Организация управлення в сфере охрани общественного порядка. / Г.А. Туманов –М.: Юридическая литература, 1972. –232 с.

129. Попов Г.Х. Проблемы теории управлення. / Г.Х. Попов –М.: “Экономика”, 1974. – 318 с.

130. Колодій А.М. Принципи права України: [монографія]. / А.М. Колодій – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 208 с.

131. Яременко В. Новий тлумачний словник Української мови у 4-х т. – Т.2. / В. Яременко, О. Сліпушко – К.: Вид. Аконіт, 1998. – 910 с.

132. Лившиц Р.З. Теория права. Ученик. / Р.З. Лившиц – 2-е изд. – М.: БЕК, 2001. – 224с.

133. Органи державної влади України / За ред. В.Ф. Погорілко – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, 2002 – 595 с.

134. Скакун О.Ф. Теория государства и права [учебник] / О.Ф. Скакун. – Харьков: Эспада, 2000. – 730с.

135. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. Академ. курс в 2-х томах. – Т. 2. / Михаил Николаевич Марченко (ред.).– М.: Зерцало, 1998. – 656 c.

136. Олійник А. Ю.Теорія держави і права України: Навч. посіб. / Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д., Слюсаренко О.Л. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — 176с.

137. Васильев А.М. Правовые категории. Методологические аспекты разработки системы категорий теории права. / А.М. Васильєв(ред.). – М., 1976. – С.216-225.

138. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2-х т. / С.С. Алексеев – Т.1. – Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1972. – 396 с.

139. Лукашева Е.А. Принципы социалистического права / Е.А. Лукашева // Сов. гос. и право. – 1970. – № 6. – С. 21-29.

140. Проблемы общей теории права и государства / Под общ. ред. В.С.Нерсесянца. – М.: Изд-во Норма, 2001. – 832 с.

141. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій. / В.О. Котюк – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

142, Денисов А.И. ХХІV съезд и вопросы государства и права. – М.: Юрид. лит., 1972. – С.95.

143. Лукашева Е.А. Социалистическое правосознание и законность. / Е.А. Лукашева – М.: Юрид. лит., 1973. – 344 с.

144. Науковий коментар Кримінального кодексу України/ Проф. Коржанский М. Й. – К.:Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.- 656 с.

145. Борисов Г.А. О системе принципов, действующих в правовой сфере / Г.А. Борисов // Проблемы правоведения: Межвед. науч. сб. – К.: Вища шк., 1976. – Вып. 34. – С. 14-15.

146. Явич Л.С. Право развитого социалистического общества. Законность и принципы. / Л.С. Явич – М.: Юрид. лит.,1978. – 223 с.

147. Алексеев С.С. Общая теория права. В 2-х т. Т.1. / С.С. Алексеев – М.: Юрид. лит., 1981. – 360 с.

148. Семенов В.И. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. / В.И. Семенов – М.: Юрид. лит., 1982. – 150 с.

149. Свердлык Г.А. Принципы советского гражданского права. / Г.А. Свердлык – Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1985. – С. 105–192.

150. Берлач А. І.Безпека бізнесу: [навч. посіб. для вищ. навч. закл.]/ А. І. Берлач — К. : Університет "Україна", 2007. — 280с.

151. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави: Посіб. для студентів спеціальності «Правознавство». / П.М. Рабінович – Вид. 2-ге, зі змінами і доповн. – К., 1994. – 236 с.

152. Колпаков В.К. Адміністративне право України: [підручник]– [3-є вид.]– К.: Юрінком Інтер, 2001. – 752 с.

153. Ківалов С.В., Біла Р.Л. Адміністративне право України. [Навч. метод. посібн.]– [2-ге вид., перероб. і доп.]– Одеса: Юрид. літ., 2002. – 312 с.

154.Забарний Г. Г.Адміністративне право України. / Забарний Г. Г., Калюжний Р. А., Шкарупа В. К; навч. посібник. — К., 2003. — 212с.

155. Вінник О.М. Господарське право: Курс лекцій. / Оксана Мар'янівна Вінник – К.: Атіка, 2004. – 624 с.

156. Пирожкова Ю.В. Правові засади державного регулювання конкуренції в Україні / Ю.В. Пиріжкова // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції [«Влада і суспільство: проблеми взаємодії»], (м. Запоріжжя, 18-19 листопада 2005 р.) – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2005. – С. 54–56.

157. Крайнєв П. Промислова власність як об’єкт управління / П. Крайнев // Право України. – 2003. – № 3. – С. 103-108.

• Колпаков В.К. Адміністративне право України.[підручник] / В.К.Колпаков –К.: Юрінком Інтер, 1999. –736 с.
• Нижник Н.Р., Машков О.А. Системний підхід в організації державного управління: Навч. посіб. –К.: УАДУ, 1998. –160 с.
• Кондратьєв Р. Соціальне управління: поняття, реалізація в галузях права (теоретичний аспект) / Р. Кондратьєв // Вісник УАДУ при Президентові України. –2001. –№2. –С. 85-89.
• Тихомиров Ю.А. Механизм управления в развитом социалистическом обществе. – М., 1978. – 336 с.

Крайнєв П.П. Інтелектуальна економіка: управління промисловою власністю: [Монографія]. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. – 448 с.

Карпенко О.Д. Держава та промислова власність: організаційно-правові питання. / О.Д. Карпенко.– К.: Ін Юре, 1999. – 155 с.

: Постанова Кабінету Міністрів вiд 14.01.2004 № 8 // Урядовий кур'єр. – 2004. –№ 15.

: Постанова Кабінету Міністрі від 20.06.2000 р. № 997 //Офіційний вісник України –2000.–№ 25.– Ст. 1060.

: Постанова Кабінету Міністрів вiд 24.05.2006 № 711 // Офіційний вісник України вiд 07.06.2006 –№ 21. – с. 94. – Ст. 1562.

: Постанова Кабінету Міністрів від 21 липня 2005 р. N 621 //Офіційний вісник України – 2005. — № 30. – Ст. 1804.

Про затвердження Угоди про співробітництво у сфері інтелектуальної власності між Кабінетом Міністрів України і Урядом Китайської Народної Республіки: Постанова Кабінету Міністрів від 15 травня 2003 р. N691 // Урядовий кур'єр – 2003. –№ 96..

Про призначення представника Уряду України в Спільній робочій Комісії держав — учасниць Угоди про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності: Розпорядження Кабінету Міністрів від 27 червня 2003 р. № 383-р [Електроний ресурс] – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/

Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади: Указ Президента України від 03.10.1992 № 493/92 // Збірник указів Президента –1992. –№ 4.

Запорожець І.Г.Адміністративно-правові засади управління у сфері охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності: дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Запорожець Ірина Григорівна.— Х., 2006. — 205 с.

Про деякі організаційні заходи щодо забезпечення охорони промислової власності: Постанова Президії Верховної Ради України від 02.12.1991 № 1897-XII // Відомості Верховної Ради – 1992. –№ 7 –ст. 71.

Комзюк Л. Порівняльний аналіз правового статусу патентних відомств Польщі та України / Л. Комзюк // Право України. – 2002. – № 6. – С. 93-98.

Галянтич М. Актуальні питання охорони та захисту прав на об’єкти промислової власності / М. Галянтич // Юридична Україна. – 2003. – № 3. – С. 22-33.

Лихачов С.В.Дозвільне провадження в адміністративному процесі: дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Лихачов Сергій Васильович— Х., 2001. — 177 с.

Тимощук В. До проблеми правового регулювання адміністративно-процедурних відносин / В. Тимощук // Юридичний журнал. – 2003. – № 3– С. 15.

Гусаров С. М.Адміністративно-правові засади управлінської діяльності Державної автомобільної інспекції України щодо забезпечення безпеки дорожнього руху: дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Гусаров Сергій Миколайович. — Х., 2002. — 185 с.

Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем: Закон України від 05.11.1997 № 621/97-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1998.–№ 8.–Ст. 28.

Про охорону прав на зазначення походження товарів: Закон України вiд 16.06.1999 р. № 752-XIV // Відомості Верховної Ради. – 1999.–№ 32.–Ст.267

Про затвердження Правил розгляду заявки на винахід та заявки на корисну модель: Наказ Міністерства освіти і науки України № 197 від 15.03.2002 р. // Офіційний вісник України – 2002.–№ 16. –Ст. 887.

: Наказ Міністерства освіти і науки України вiд 22.01.2001 № 22 // Офіційний вісник України –2001.–№ 9 – Ст. 386.

Про затвердження Правил складання та подання заявки на промисловий зразок: Наказ Міністерства освіти і науки України від 18.02.2002 № 110 // Офіційний вісник України – № 11. –Ст. 531.

Про затвердження Правил складання, подання та розгляду заявки на реєстрацію топографії інтегральної мікросхеми: Наказ Міністерства освіти і науки України вiд 18.04.2002 № 260 // Офіційний вісник України –2002 . –№ 19. – Ст. 966.

Охорона інтелектуальної власності в України / С.О. Довгий, В.О. Жаров, В.О. Зайчик та ін. – К.: Форум, 2002. – 319 с.

Кожарська І., Пейкрішвілі М. Співвідношення правової охорони промислових зразків і знаків для товарів і послуг / І. Кожарська, М. Пейкрішвілі // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 1. – С. 11-15.

Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України / Автор-упорядник В.П. Тимощук. – К.: Факт, 2003. – 496 с.

Красовська А. Скільки часу чекати заявнику? / А. Красовська // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 7. – С. 13-15.

Охорона винаходів та інших об’єктів промислової власності в Україні // Вісник Національної академії наук України. – 2001. – № 9. – С. 9-11.

Дахно И. Беседы об охране интеллектуальной собственности в США / И. Дахно // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 4. – С. 34-39.

Чомахашвілі О. Ш. Надання державою кумулятивної охорони промисловим зразкам. / О.Ш. Чомахашвілі // Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції. Частина 1. – Київ, 2008. – С. 202.

Кравченко О. Кваліфікаційна експертиза заявок на винаходи / О. Кравченко // Інтелектуальна власність. – 2002. – № 2-3. – С. 8-12.

Реформа публічної адміністрації в Україні: проекти концепції та законів / Центр політико-правових реформ / І. Коліушко (упоряд.), В. Тимощук (упоряд.). — К. : Фокус-Ю, 2006. — 192с.

Мельник О.М. Проблеми охорони прав суб’єктів інтелектуальної власності в Україні. / О.М. Мельник. – Харків: Вид-во Національного університету внутрішніх справ, 2002. – 362 с.

Реєстрація договорів про передачу прав на об’єкти промислової власності / Кол. авторів: Л.І. Ніколаєнко, Л.А. Міняйло, О.П. Горобець та інші; За ред. В.А. Петрова. – К.: Вид. Дім „Ін Юре”, 1999. – 48 с.

Жаров В. Концепція розвитку системи правової охорони інтелектуальної власності / В. Жаров , Н. Максимова // Інтелектуальна власність. – 2003. – №2. – С. 3-6.

Паладій М. Перспективи розвитку державної системи охорони інтелектуальної власності в Україні / М. Паладій // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 3. – С. 3-5.

Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні: Указ Президента України від 27.04.2001 р. № 285 // Урядовий кур'єр. – 2001. –№ 79

Іваненко П. Першочергові задачі впровадження інформаційних технологій в Укрпатенті / П. Іваненко // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 6. – С. 21-25.

Іваненко П. Створення бази даних віддаленого колективного доступу „Відомості про зареєстровані в Україні знаки для товарів і послуг” / П. Іваненко // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 5. – С. 17-20.

Іваненко П. Створення спеціалізованої бази даних винаходів в Україні / П. Іваненко // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 11. – С. 21-25.

Глухівський Л.Й. Законодавствче забезпечення правової охорони інтелектуальної власності та інноваційної діяльності в Україні: стан та тенденції / Л.Й. Глухівський, Г.О. Андрощук // [Перспективи та актуальні проблеми охорони і ринкового використання інтелектуальної власності: Тези доповідей науково-практичного та інформаційно-консультативного семінару] (Х., 24 лютого 2000 р.) – Х., Харк. держ. політехн. ун-т, 2000. – С. 13-21.

Мітрахович М. Охорона об’єктів промислової власності воєнного призначення / М. Мітрахович // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 9-10. – С. 56-59.

Ніколаєнко Л.І., Радомський В.С. Захист прав на об’єкт промислової власності./ Л.І. Ніколаєнко, В.С. Радомський – К., 1999. – 28 с.

Комзюк А.Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації: [монографія] / За заг. ред. проф. О.М. Бандурки. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. – 336 с.

Чомахашвілі О.Ш. Зарубіжний досвід охорони прав на комерційні найменування / О.Ш. Чомахашвілі // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових праць. – Донецьк, 2006. – №4 – С. 345 – 352.

Шелепова К. Роль митних органів у захисті прав інтелектуальної власності/ К. Шелепова// Інтелектуальна власність. – 2003. – № 1. – С. 27-31.

Про затвердження Положення про порядок реєстрації та переміщення через митний кордон України товарів, що містять об’єкти інтелектуальної власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2001 р. № 412 // Урядовий кур'єр. – 2001. –№ 84.

Про затвердження Технологічної схеми здійснення контролю за переміщенням товарів, що містять об'єкти інтелектуальної власності: Наказ Державної митної служби України від 26.02.2002 р. № 178.

Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва, зберігання і реалізації племінних (генетичних) ресурсів, проведення генетичної експертизи походження та аномалій тварин: Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства аграрної політики України від 06.06.2005 р. № 48/250 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 26. – Ст. 1507.

Петрова Т. Роль митниці у боротьбі з порушеннями прав інтелектуальної власності на кордоні / Т. Петрова // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 11. – С. 10-12.

Про внесення змін до Митного кодексу України (щодо сприяння захисту прав інтелектуальної власності під час переміщення товарів через митний кордон України): Закон України від 16.11.2006 № 359-V//Відомості Верховної Ради –2007. –№ 3. –Ст.28.

Митний Кодекс України вiд 12.12.1991 № 1970-XII // Голос України вiд 25.03.1992р.

Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2003 рік: Закон України вiд 26.12.2002 № 372-IV // Відомості Верховної Ради – 2003.–№ 6. – Ст. 54.

Чомахашвілі О.Ш. Механізм адміністративно-правового регулювання прав на промислові зразки в Україні / О.Ш. Чомахашвілі // Віче. – 2008. – № 12. – С. 30-32.

Концепція адміністративної реформи в Україні. – К., Центр політико-правових реформ. – 1998. – 62 с.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2002. – 1440 с.

Лазарев Б.М. Формы советского государственного управления / Б.М. Лазарев // Формы государственного управления. – М.: Ин-т гос-ва и права АН СССР, 1983. – С. 3-8.

Гусаров С. М.Адміністративно-правові засади управлінської діяльності державної автомобільної інспекції України щодо забезпечення безпеки дорожнього руху: автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / С.М. Гусаров — Х., 2002. — 19с.

Аппарат управления социалистического государства. Ч. 1. М.: «Юрид. лит.», 1976. – 320 с.

Адміністративне право України: [підручник для юрид. вузів і фак.]/ за ред. Ю.П.Битяка. – Харків: Право, 2000. – 520 с.

Васильєв А.С. Административное право Украины (общая часть): Учебное пособие. – Х.: «Одиссей», 2002. – 288 с.

Овсянко Д.М. Административное право: Учебное пособие. – Изд. 3-е, пераб. и доп. / Д.М. Овсянко – М.: Юристъ, 2001. – 468 с.

Государственное управление: основы теории и организации. Учебник. В 2 т. Т. 2 / Под ред. В.А. Козбаненко. Изд. 2-е, с изм. и доп. — М: «Статут», 2002.- 592 с.

Коваль Л. В.Адміністративне право: Курс лекцій. / Л. В. Коваль — 3. вид. — К. : Вентурі, 1998. — 208с.

Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с.

Коренев А.П.Административное право России. Учебник. В 3-х частях. Часть I. / А.П. Коренев – M.: МЮИ МВД России. Изд-во «Щит-М», 1999. – 280 с.

Старилов Ю.Н. Курс общего административного права. В 3 т. Т. 1: История. Наука. Предмет. Нормы. Субъекты. / Ю.Н. Старилов – М.: Издательство НОРМА, 2002. – 728 с.

Приймаченко Д. В.Митна політика держави та її реалізація митними органами / Д.В. Приймаченко — Д. : Академія митної служби України, 2006. — 332с.

Соляннік К. Форми діяльності виконавчих органів місцевих рад / К. Соляннік // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 8. – С. 99-102

Кузьменко О. В.Адміністративний процес у парадигмі права: автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.07 / О. В. Кузьменко — К., 2006. — 32с.

Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник. – М., Изд-во БЕК, 1996. – 356 с.

Старилов Ю.Н. Курс общего административного права. В 3 т. Т. 2: Государственная служба. Управленческие действия. Правовые акты управления. Административная юстиция. / Старилов Ю.Н. – М.: Изд-во НОРМА (Издательская группа НОРМА–ИНФРА-М), 2002. – 600 с.

Константий О.В. Нормативні акти органів виконавчої влади // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб./ О.В. Константий [Відп. ред. В.Я. Тацій]. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2001. – Вип. 50. – С. 97-102.

: Постанова Кабінету Міністрів України від від 29 травня 2001р. № 582 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 22. – Ст. 994.

: Постанова Кабінету Міністрів від 2 липня 2008 р. № 601 // Урядовий кур'єр. –2008 –№ 127.

Про затвердження Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених): Постанова Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1994 р. № 545 // Зібрання постанов Уряду України, 1994. – №11. – Ст. 278.

Про затвердження Положення про державного інспектора з питань інтелектуальної власності Державного департаменту інтелектуальної власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 674 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 21. – Ст. 1042.

Про затвердження Регламенту Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності: Наказ Міністерства освіти і науки України від 15.09.2003 р. № 622 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 40. – Ст. 2148

Галянтич М. К.Адміністративно-правові питання захисту промислової власності в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право” / М. К. Галянтич. — Київ, 1999. — 19с.

Запорожець І. Видання управлінських актів як форма управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності / І. Запорожець // Право України. – 2004. – № 11. – С. 54-57

Яричевская Л.В. Правовые акты администрации учреждений здравоохранения / Л.В. Яричевская // Проблемы социалистической законности. Зборник научных трудов. В. 18. – 1986. – С. 129-135.

Аппарат управления социалистического государства. Ч. 2. М.: «Юридическая литература», 1976. – 352 с.

Тихомиров М.Ю. Акты центральных органов управления в условиях перестройки / М.Ю. Тихомиров // Известие вузов. Правоведение. – 1990. – № 1. – С. 45-52.

Афанасьєв К. К.Адміністративні договори: реалії та перспективи / Костянтин Костянтинович Афанасьєв. — Луганськ : РВВ ЛАВС, 2004. — 319с.

Афанасьєв К.К. Проблемы договорного регулирования административных правоотношений / К.К. Афанасьєв // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. – 2000. – № 4. – С. 45-62.

Битяк Ю. Правова природа адміністративних договорів / Ю. Битяк, О. Константий // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – № 3. – с. 101-109.

Савотин А.А. Административно-правовой договор в системе регулирования общественных отношений (понятие и классификация) / А.А. Савотин // Юрист. – 2001. – № 11. – С. 52-56.

Стефанюк В. Поняття, ознаки і публічно-правова природа адміністративного договору та його значення в управлінській діяльності / В. Стефанюк // Адміністративне право в Україні: шлях до Європейської інтеграції. Збірн. наук. праць. К., 2003. – С. 14-27.

Токар А. Адміністративний договір як форма управлінської діяльності (питання теорії) / А. Токар // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 6. – С. 72-74.

Про затвердження Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Азербайджанської Республіки про співробітництво в області хорони промислової власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2001 р. № 1254 // Офіційний вісник України вiд 12.10.2001 — 2001 — № 39 – Ст. 1772.

Государственное управление: основы теории и организации. [учебник]. В 2 т. Т. 2 / Под ред. В.А. Козбаненко. Изд. 2-е, с изм. и доп. — М: «Статут», 2002.- 592 с.

КодексУкраїнипроадміністративніправопорушеннязпостатейнимиматеріалами: Станомна1 січня2001 р. / Е.Ф.Демський(заг.ред.), В. К.Гіжевський(уклад.). — К. : ЮрінкомІнтер, 2001. — 1086с.

Кувакін С. В.Організаційні форми управління органами внутрішніх справ: загальнотеоретичний аспект: дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Сергій В'ячеславович Кувакін. — Запоріжжя, 2001. — 197 с.

Стефанюк В. Правові акти управління / В. Стефаник // Право України. – 2003. – № 7. – С. 3-9.

Лунев А.Е. Совершенствовать правовой статус и координацию деятельности министерств / А.Е. Лунев // Советское государство и право. – 1966. – № 1. – С. 8-16.

Давитнидзе И.Л. Коллегии министерств (правовое положение и организация работы). / И.Л. Давитнидзе — М., «Юрид. лит.», 1972. – 152 с.

Овсянко Д.М. Административное право: [учебное пособие]– Изд. 3-е, пераб. и доп. – М.: Юристъ, 2001. – 468 с.

Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. / О.М. Бандурка – Х.: „Основа”, 1999. – 440 с.

Про затвердження Положення про Департамент громадських зв’язків та масово-роз’яснювальної роботи: Наказ Державної податкової адміністрації України від 22 березня 2004 р. № 155.

Административное право Украины (Общая часть). Учебное пособие. – Х.: – ООО «Одиссей», 1999. – 224 с.

Комзюк В.Т. Адміністративно-правові засоби здійснення митної справи: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / Комзюк Володимир Трохимович. – Х., 2003. – 191 с.

Попов Л.Л. Управление. Гражданин. Ответственность (Сущность, применение и эффективность административных взысканий). / Л.Л. Попов, А.П. Шергин – Л., 1975.

Еропкин М.И. О классификации мер административного принуждения / М. И. Еропкин // Вопросы советского административного права на современном этапе. – М.: Госюриздат, 1963. – С. 60-68.

Тараненко С.М. Адміністративне право України (у структурно-логічних схемах): [навч.-метод. посіб.] / С.М. Тараненко. – Загальна та Особлива частини. – Донецьк: ДонУЕП, 2003. – 153 с.

Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття): [навчальний посібник] / І.П. Голосніченко. -К.: МАУП, 1998. – 52 с.

Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве./ С.С. Алексеев.– М., 1966. – 187 с.

Витченко А.М. Механизм правового регулирования социалистических общественных отношений, его понятие и структура /А.М. Витченко // Вопросы теории государства и права. – Саратов, 1968. – Вып. 1. – С. 41-47.

Цели и средства в праве и правовой политике:[монографія]/ Малько А.В., Шундиков К.В. – Саратов: Изд-во ГОУ ВПО «Саратовская государственная академия права», 2003. – 296 c.

Засунько С.С. Адміністративно-правове регулювання у сфері забезпечення техногенної безпеки в Україні: дис … канд. юрид. наук 12.00.07 / Засунько Сергій Станіславович. – К., 2006. – 225 с.

Колпаков В.К.Адміністративне право України: [підручник] / В.К.Колпаков. – [2-ге вид., допов.]. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 752 с.

Бахрах Д.Н. Административное право России: [учебник] / Д.Н.Бахрах.– [3-е изд., испр. и доп.]. – М.: ЭКСМО, 2007. – 528 с.

Административное право / [под ред. Л.Л. Попова]. – М.: Юристъ,2002.– 693 с.

Даніель Жуано. Світова організація торгівлі / Пер. з франц. – К: «К.І.С.», 2006. – 120с.

Господарське судочинство в Україні: Суд. Практика. Захист прав інтелектуальної власності / Упоряд.: В.С. Москаленко (кер) та ін.; Відп. ред. Д.М. Притика. – К.: Концерн „Видавничий Дім „ІнЮре”, 2004. – 904 с.

Захист прав інтелектуальної власності: досвід Сполучених Штатів Америки. – [Зб. документів, матеріалів, статей] / За заг. ред. О.Д. Святоцького. – К.: Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. – 368 с.

Науково-практичний коментар Цивільно кодексу України / За заг. ред. Харитонова Є. О. і Калітенко О. М.- Харків, ТОВ “Одіссей” 2003. –856с.

Святоцького О.Д. Охорона промислової власності в Україні: [монографія]/ За редакцією В. Л. Петрова. – К: Видавничий Дім “Ін Юре”, 1999.- 400с.

Кримінальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. — № 25. — Ст. 131.

Цивільний процесуальний Кодекс // Відомості Верховної Ради України — 2004. — №№ 40-42.- Ст. 492.

Управління інтелектуальною власністю / [Цибульов П. М., Чеботарьов В.П., Зінов В.Г., Суіні Ю]. – К:”К.І.С.”, 2005. – 448 с.

Оглядовий лист Вищого господарського суду України № 01-8/844 від 17.04.2006 року [Електроний ресурс]– Режим доступу: http://arbitr.gov.ua/

Постанова Вищого господарського суду України № 12/144 від 28 листопада 2006 року [Електроний ресурс]– Режим доступу: http://arbitr.gov.ua/

Рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 29.03.2005 № 04-5/76 “Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності” [Електроний ресурс]– Режим доступу: http://arbitr.gov.ua/

Корчевний Г. В.Адміністративна відповідальність за порушення авторських та суміжних прав: дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Геннадій Валерійович Корчевний — О., 2002. — 178 с.

Європейський вибір: концептуальні засади стратегічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки / Послання Президента України до Верховної Ради України //Урядовий кур’єр. — 2002. — № 100.

Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность. / А.В. Венедиктов — Л.: Изд АН СССР — 1948. — 841с.

Пушкин А. Предпринимательская деятельность и результаты творческого труда / А. Пушкин, Р. Шишка, И. Рябоконь // Бізнес-Информ. — 1994. — №8. — С.16.

Бахрах Д.Н. Производство по делам об админастративных правонарушениях./ Д.Н. Бахрах, Э.Н Ренов. — М.: Знание, 1989. — 96с.

Трейнер Т. Практика правозастосування та боротьба з котрафактною продукцією / Тім Трейнер // Інтелектуальний капітал. — 2002. — № 1. — С.36.

Берлач А.І. Адміністративне право України: [навч. посіб. для дист. навч.]/ А.І. Берлач – К.: Ун-т «Україна», 2005. – 472 с.

Интеллектуальная собственность в Украине: правовые основы и практика. Том 1. // Право интеллектуальной собственности. — К., 1999.

Витвицкая О. Право Европейского Союза. / О. Витвицкая , Г. Горниг – СПб.: Питер, 2005. – 256 с.

Про промислові зразки Спільноти: Регламент Ради ЄС № 6/2002 від 12 грудня 2001 р. [Електроний ресурс]– Режим доступу: http://www.wipo.int/clea/

Про утворення Державного департаменту з питань адаптації законодавства: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 24.12.2004 №1742 // Офіційний вісник України – 2004. – № 52. – Ст. 3447.