ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

1.1. Становлення тасучасний стан системи органів санітарно-епідеміологічної служби

1.2. Загальна характеристика функцій органів санітарно-епідеміологічної служби

1.3.Адміністративна юрисдикція в органах санітарно-епідеміологічної служби

1.4.Загальнообов’язкові правила і норми у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2.ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ЮРИСДИКЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ В ОКРЕМИХ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ

2.1.Загальна характеристика повноважень органів санітарно-епідеміологічної служби

2.2.Види адміністративних проваджень у діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби

2.3.Діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби щодо припинення порушень санітарного законодавства

2.4. Адміністративно-юрисдикційна діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби щодо застосування адміністративних стягнень за порушення санітарного законодавства

Висновки до розділу 2

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Реалізація правової реформи в Україні передбачає трансформацію на демократичних засадах усіх основних державно-правових інститутів, запровадження нових принципів здійснення державної влади, вдосконалення діяльності органів, які за своїм призначенням повинні забезпечувати належні умови існування людини в суспільстві, в тому числі й пов’язані з охороною її здоров’я. Не випадково на конституційному рівні серед найвищих соціальних цінностей визнається здоров’я людини.

Втілення в життя зазначених конституційних положень значною мірою обумовлено належним рівнем функціонування системи державних органів, діяльність яких спрямована на забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення. Серед численних напрямків діяльності цих органів одним із пріоритетних виступає реалізація адміністративно-юрисдикційних повноважень, що певною мірою ускладнюється наявністю низки факторів. По-перше, це певна недосконалість законодавчої бази діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду, в тому числі й процесуальних аспектів притягнення до адміністративної відповідальності. По-друге, значний обсяг профілактичної та організаційної діяльності по забезпеченню санітарно-епідеміологічного благополуччя населення фактично звужує можливості суто юрисдикційної діяльності, надає певною мірою їй другорядного характеру. По-третє, певні труднощі у правозастосовчій практиці органів санітарно-епідеміологічного нагляду обумовлені недостатньою юридичною кваліфікацією працівників цих органів. Такий стан справ істотно ускладнює правозастосовчу діяльність у відповідній сфері відносин, створює проблеми у діяльності суб’єктів адміністративної юрисдикції, негативно впливає на ступінь захищеності прав і свобод осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності. З огляду на це виникає нагальна необхідність наукового осмислення питань реалізації органами санітарно-епідеміологічного нагляду юрисдикційних повноважень та визначення пріоритетних напрямків вдосконалення цього важливого напрямку їх діяльності.

Слід також зазначити, що у вітчизняній юридичній літературі проблемам адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду приділяється мало уваги і вони є ще недостатньо дослідженими. Таким чином, необхідність посилення захисту прав, свобод і законних інтересів громадян та інших суб’єктів відповідних правовідносин, боротьби з порушеннями санітарного законодавства, використання з цією метою адміністративно-попереджувальних заходів, заходів адміністративного припинення обумовлює актуальність даної проблеми й потребує глибокого і всебічного дослідження широкого кола питань адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами.Дисертація виконана згідно з комплексною цільовою програмою "Права людини та проблеми становлення організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні" (номер державної реєстрації 0186.0.070865), яка розробляється в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого. Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол №5 від 20 грудня 2002 р.).

Мета і завдання дослідження. Метадисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації визначити сутність, підстави та особливості адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду, а також шляхи її вдосконалення.

Відповідно до визначеної мети поставлено й послідовно вирішуються такі наукові завдання:

– проаналізувати становлення та сучасний статус органів санітарно-епідеміологічної служби в Україні в системі органів виконавчої влади;

– розкрити поняття, зміст і напрямки наглядової та контрольної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби, їх співвідношення;

– охарактеризувати зміст загальнообов’язкових правил у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення;

– з’ясувати сутність повноважень санітарно-епідеміологічної служби та особливості їх адміністративно-юрисдикційної діяльності;

– охарактеризувати окремі адміністративно-юрисдикційні провадження в діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби;

–сформулювати рекомендації щодо поліпшення практичного здійснення відповідними посадовими особами органів санітарно-епідеміологічної служби адміністративно-юрисдикційної діяльності;

–визначити напрямки вдосконалення правового регулювання адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби.

Об’єктом дослідження єсуспільні відносини, які виникають у сфері адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду щодо забезпечення прав і свобод людини на охорону здоров’я та безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Предмет дослідження становлять теоретико-методологічні та правові засади адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду, її підстави та процедури.

Методи дослідження.Методологічною основою дисертації є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування спрямовується системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту та юридичної форми, здійснити комплексний аналіз адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду. У роботі використано діалектичний, структурно-функціональний, історико-правовий, порівняльно-правовий, системно-структурний та інші методи. На основі діалектичного методу пізнання розглянуто особливості адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду в сучасних умовах та принципи її здійснення. При дослідженні виникнення і становлення органів санітарно-епідеміологічної служби в Україні застосовувався історико-правовий метод. Структурно-функціональний метод використовувався при виявленні характерних ознак адміністративно-юрисдикційних проваджень діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби. При з’ясуванні системи таких проваджень, проведенні їх класифікації застосовувався системно-структурний, статистичний, порівняльно-правовий та структурно-логічний метод. Вони використовувалися при визначенні поняття адміністративно-юрисдикційної діяльності, розробці механізму, напрямків удосконалення теоретико-правових засад і практики його здійснення. У процесі виконання дисертаційного дослідження проведено аналіз наукової літератури та нормативних актів, які відносяться до теми дослідження, що дає можливість говорити про його об’єктивність та обґрунтованість, а також використано результати попередніх розробок і публікацій автора.

Науково-теоретичне підґрунтя дисертаційного дослідження склали загальнотеоретичні та наукові праці фахівців у галузі адміністративного права В.Б. Авер’янова, О.Ф. Андрійко, Г.В. Атаманчука, О.М. Бандурки, Д.М. Бахраха, Ю.П. Битяка, В.В. Богуцького, Г.П. Бондаренка, І.І. Веремеєнка, І.А. Галагана, В.М. Гаращука, І.П. Голосніченко, В.М. Горшеньова, Є.В. Додіна, Л.В. Коваля, Ю.М. Козлова, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпакова, В.Г. Перепелюка, О.В. Петришина, В.Ф. Сіренка, І.С. Студенікіної, Ю.А. Тихомирова, М.М. Тищенка, І.Б. Шахова, Ю.С. Шемшученка, А.П. Шергіна, Є.В. Шоріної та ін.

Нормативною базою дисертації є Конституція України, чинні законодавчі та інші нормативно-правові акти держави, які регулюють адміністративно-юрисдикційну діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби. Дисертант звертався також до публікацій публіцистичного характеру, в яких розглядалися питання діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду. Емпіричну базу дослідження становлять статистичні матеріали щодо діяльності санітарних лікарів та фактичні дані стосовно практичної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших у вітчизняній правовій науці комплексним дослідженням, присвяченим проблемах адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду. У результаті проведеного дослідження у дисертації сформульовано низку нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем, а саме:

Уперше:

–визначено сутність, зміст та особливості адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду;

–з’ясовано фактори, які впливають на ефективність адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду;

–сформульовано пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду;

– запропоновані конкретні зміни та доповнення до чинного законодавства про санітарно-епідеміологічну службу в Україні.

Удосконалено:

–існуючи погляди щодо підстав та змісту адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду як складової їх діяльності по забезпеченню санітарно-епідеміологічного благополуччя населення;

–обґрунтування видів адміністративно-юрисдикційних проваджень, які здійснюються органами санітарно-епідеміологічного нагляду, зокрема, провадження по застосуванню адміністративно-попереджувальних заходів, заходів адміністративного припинення, провадження по справах про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення.

Дістали подальшого розвитку:

–визначення змісту та напрямків адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду;

– дослідження характеристики та змісту загальнообов’язкових правил у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення;

–шляхи розв’язань проблем практичного застосування і виконання органами санітарно-епідеміологічної служби адміністративних стягнень.

Практичне значення одержаних результатівполягає в тому, що вони становлять як загальнотеоретичне, так і практичне значення для науки адміністративного права:

–у сфері науково-дослідної діяльності – основні висновки дослідження можуть бути використані для подальшої розробки проблем адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду;

–управотворчості–результати дослідження будуть сприяти вдосконаленню правового регулювання адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічного нагляду та їх посадових осіб;

–у правозастосовчій діяльності – використання одержаних результатів дозволить поліпшити практичну діяльність посадових осіб органів санітарно-епідеміологічного нагляду щодо здійснення адміністративно-юрисдикційних повноважень;

–у навчальному процесі – матеріали дисертації можуть використовуватися при викладанні дисциплін "адміністративне право", "адміністративна відповідальність", при підготовці методичних і навчальних посібників, а також відповідних розділів підручників для вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дисертації. Висновки і положення дисертаційного дослідження неодноразово обговорювалися на кафедрі адміністративного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Результати розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднені дисертантом на науково-практичних конференціях:Наука і вища освіта: Тези доповідей учасників ХІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 20 травня 2004 р.: У 2 ч. – Ч. 2 / Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во – Запоріжжя: ГУ “ЗІДМУ”, 2004.– С. 37-38.; Проблеми удосконалення правового регулювання місцевого самоврядування в Україні: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 25 травня 2004 р. / За ред. проф. Ю. П. Битяка. – Х.: Інститут державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України, 2004. – С. 298-300.; Конституція України – основа побудови правової держави і громадянського суспільства: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених та здобувачів (26-27 червня 2006 р.) / За заг. ред. М.І. Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2006. – С. 315-320.;Проблеми правового забезпечення медичної діяльності в Україні: Матеріали науково-практичної конференції 26 жовтня 2006 р. / Відповідальні за випуск Кубрак О.В., Черкасова А.О., Беденко О.А., Єгорова В.О. – Х.: Харківська медична академія післядипломної освіти, 2006 – С. 25-26.

Публікації за темою дисертації.Основні положення дисертації відображені у трьох статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України, а також у чотирьох тезах доповідей та наукових повідомлень на науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг роботи.Відповідно до мети, завдань, предмета і логіки дослідження дисертація складається зі вступу, двох розділів, що містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та двох додатків. Загальний обсяг дисертації становить 202 сторінки. Список використаних джерел складається із 204 назв на 20 сторінках.

РОЗДІЛ 1

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИВ УКРАЇНІ

1.1. Становлення та сучасний стан системи органівсанітарно-епідеміологічної служби в Україні

Медицині стародавнього світу вже були відомі такі заходи боротьби з епідеміями, як виселення захворілих з міста, спалювання речей хворих та померлих, залучення тих, хто вже перехворів, доглядати за хворими і т. ін. У XIV ст. в Європі застосовувався карантин, хворим віспою заборонялося відвідувати церкви, пекарні, користатися колодязями. Саме в ті часи зароджувалося те, що сьогодні носить назву “санітарно-епідеміологічною службою”.

Зародження санітарної справи в нашій державі як окремого напрямку медицини йде своїми коренями в XIX ст. Ще в Російській імперії, до складу якої на той час входила і Україна, в 1866 р., з метою припинення епідемій, Московський генерал-губернатор засновує тимчасовий “Комітет охорони народного здоров'я”.

Однак одним зі справжніх засновників міської санітарної організації справедливо можна вважати Ф.Ф. Эрисмана. За його ініціативою й особистою участю в 1891 р. була створена перша міська санітарна станція при Гігієнічному інституті Московського університету.

Ф.Ф. Эрисман став основоположником наукової гігієни в Росії. Певний час він працювати на посаді професора Московського університету, потім був звільнений за політичними мотивами. Він є автором багатьох праць і посібників з усіх основних розділів гігієни.

Офіційне відкриття станції відбулося 15 лютого 1891 р. Ф.Ф. Эрисман назвав цю установу “аналітичною станцією для дослідження харчових речовин та інших предметів споживання” [84, с. 16].

Становлення і розвиток санітарно-епідеміологічної служби в Україні наприкінці XIX ст. пов'язано з епідеміями холери, що змушували земства і державу виділяти асигнування на їх ліквідацію. На початкових етапах у боротьбі з ними першорядне значення набули організаційні заходи, насамперед, створення єдиної централізованої системи управління для здійснення необхідних у державному масштабі санітарно-епідеміологічних робіт [66, с. 3,4]. Зазначимо, що розгляд історичних аспектів становлення й функціонування санітарно-епідеміологічної служби має значення для її розвитку і сьогодні, оскільки багато в чому дозволяє осмислювати минулий досвід для вдосконалення практичної роботи цієї служби в теперішній час [73, с. 186].

Історія розвитку санітарно-епідеміологічної служби України свідчить про неухильне підвищення ефективності всієї системи охорони здоров'я. У ній відображено етапи її виникнення і становлення, оскільки в багатьох починаннях, здійснюваних у цій сфері, Україна мала певні пріоритети серед інших республік СРСР [74, с. 38].

Народний комісаріат охорони здоров'я України, до складу якого входив санітарно-епідеміологічний відділ, був створений на початку 1919 р. в Харкові. При органах охорони здоров'я в цей же час функціонували надзвичайні санітарні комісії для боротьби з епідеміями, які у свою чергу були наділені значними повноваженнями, в тому числі і юрисдикційними. На законодавчому рівні це не знайшло своє відображення , але у вищезазначені органи мали багато повноважень по припиненню правопорушень.

У 1919-1920 рр. широкий розвитку отримала ініціатива громадськості в галузі охорони здоров'я, що зіграло важливу роль у боротьбі з епідеміями: при виконкомах створювалися санітарні комісії, які стали керівними санітарними органами на місцях, спрямовували роботу Санітарного управління в питаннях санітарної пропаганди, санітарно-житлового та санітарно-промислового нагляду, виявлення й ізоляції хворих. План роботи санітарних закладів затверджували безпосередньо виконкоми Рад робочих, селянських і солдатських депутатів. На нарадах і з'їздах закладались підвалини санітарної організації країни у вигляді перших декретів Радянської влади з питань боротьби з епідеміями та поліпшення санітарного стану країни. З 1920 р. такі з’їзди проводили в столиці Україні – Харкові. Так, на Всеукраїнському з'їзді санітарних лікарів у 1922 р. при Народному комісаріаті здоров’я була створена перша колегія санітарно-епідемічного управління [84, с. 16, 17].

У період, так званого, воєнного комунізму периферичні санітарні установи у своїй роботі підпорядковувалися місцевим організаціям, завданням яких було направляти діяльність цих установ. Протиепідемічна робота визначалася завданнями, практично незалежно від планів керуючих центральних органів.

Рада народних комісарів України 1 червня 1923 р. прийняла постанову “Про санітарні органи республіки”, якою визначались завдання державних санітарних органів республіки – від Народного комісаріату здоров’я до місцевих відділів охорони здоров'я. Головні з них – санітарна охорона води, повітря, ґрунту, житла, харчових продуктів, рекреаційних зон, охорона здоров'я дітей, нагляд за промисловими підприємствами, організація протиепідемічних заходів, організація боротьби із соціальними хворобами, санітарна освіта, вивчення здоров'я населення, санітарна статистика та ін. Очолювали санітарну організацію Санітарно-епідеміологічний відділ і Санітарно-технічна Рада Народного комісаріату здоров’я України, а в губерніях – санітарно-епідемічні відділи губздраввідділів і санітарно-технічні ради. Постановою визначені права й обов'язки, структура санітарних органів, порядок проведення санітарно-протиепідемічних заходів [66, с. 7,8;16, с. 5,6].

Постановою Ради народних комісаріатів УРСР “Про санітарно-технічну раду”від 3 вересня 1923 р. була створена Центральна санітарно-технічна рада Народного комісаріату здоров’я УРСР, губернські й окружні санітарно-технічні ради при відділах охорони здоров'я. Санітарно-технічним радам доручалося розглядати проблеми і проекти, що передбачають вирішення питань охорони води, повітря, ґрунту, харчових продуктів, житла, благоустрою населених місць. Рада була міжвідомчою, затверджувалася окружним виконкомом Ради робочих, селянських і червоноармійських депутатів і приймала обов'язкові до виконання постанови.

16 червня 1924 р. Рада народних комісаріатів України приймає постанову “Про заходи боротьби з малярією”. Ще однією – “Про санітарний нагляд за виготовленням, збереженням і продажем харчових продуктів і напоїв”постановою від 12 лютого 1925 р. уведена посада “спеціальних санітарних лікарів”. Пізніше ця посада одержала найменування “санітарний лікар з харчової санітарії” [23, с. 6].

У жовтні 1927 р. був опублікований Закон “Про санітарні органи республіки”, відповідно до якого обов'язковим елементом діяльності санітарних органів установлювався попереджувальний нагляд. На основі цього Закону колегія Народного комісаріату здоров’я УРСР 30 листопада 1927 р. затвердила постанову VI Всеукраїнської санітарної ради. В ній передбачалося включення до складу установ санітарної організації ще Районних санітарних станцій як окремих санітарно-епідеміологічних установ із самостійним бюджетом, а здравінспектурам пропонувалося при узгодженні бюджету на 1928 р. передбачати організацію районних станцій в усіх районах, де є санбаклабораторії та санітарні лікарі [66, с. 6, 7; 84, с. 16, 17]. Основними завданнями санітарних органів республіки, що були зазначені в цьому нормативному, акті були:

–санітарна охорона води, повітря і ґрунту;

– санітарна охорона житла;

– санітарна охорона харчових продуктів;

– санітарна охорона лікувальних місцевостей;

– охорона здоров'я дітей;

– участь у санітарному нагляді за промисловими підприємствами;

– організація протиепідемічних підприємств;

– організація боротьби із соціальними хворобами;

– санітарна освіта;

– вивчення стану здоров'я широких шарів населення республіки;

– санітарна статистика;

– участь у загальній організації лікувально-санітарної справи.

На санітарні органи були покладені санітарний контроль за станом зовнішнього середовища, санітарна охорона води, повітря, ґрунту, житла, харчових продуктів, протиепідемічні заходи, заходи з боротьби із соціальними хворобами, охорони здоров'я дітей, санітарна освіта і т. ін.

Відповідно до Закону “Про санітарні органи республіки”, до складу санітарної організації входили як центральні, так і губернські санітарні органи. Так, до центральних санітарних органів відносилися:

– санітарно-епідеміологічний відділ, як орган, що керує всією санітарною організацією республіки;

– санітарно-бактеріологічні інститути, як вищі наукові і науково-практичні державні центри;

– санітарно-технічна рада для вироблення і проведення практичних заходів.

Губернські санітарні органи складалися із санітарно-епідеміологічних підвідділів і санітарно-технічних рад.

Організаційною формою, що найбільш відповідала поставленим перед санітарною організацією завданням в Україні, стали створені в 1927 р. санітарно-епідеміологічні станції. Чисельність санітарних лікарів і мережа санітарно-епідеміологічних установ у республіці зростали швидкими темпами. В 1932 р. в санітарній організації України працювало 1250 лікарів, а мережа санітарно-епідеміологічних установ складалася з 146 санітарно-епідеміологічних станцій, 268 санітарно-бактеріологічних лабораторій, 33 протималярійних станцій, 16 промислово-санітарних станцій та ін [66, с. 7; 84, с. 17].

Важливим кроком у зміцненні санітарної організації республіки стала реформа у сфері підготовки санітарних лікарів. Зі створенням на початку 30-х років санітарно-гігієнічних факультетів медичних інститутівбула практично вирішена проблема підготовки санітарних кадрів. На санітарну службу, перш за все, було покладено попереджувальний нагляд, а також низка нових завдань з санітарної охорони зовнішнього середовища, боротьби з інфекційною захворюваністю, санітарної охорони харчування населення, охорони здоров'я підлітків, поліпшенню взаємодії з лікувально-профілактичною мережею, державними, громадськими і кооперативними установами тощо.

У цей же період одержує подальший розвиток і законодавче регулювання попереджувального санітарного нагляду при вирішенні питань проектування і здійснення нового будівництва. Перший типовий проект санітарної станції був розроблений в 1930 р. Всеукраїнським інститутом соціалістичної охорони здоров'я і затверджений Науково-технічною радою та комітетом стандартизації Наркомздрава УРСР 1 вересня 1933 р.

22 листопада 1931 р. Раднарком УРСР ухвалив запропонувати райвиконкомам, за вказівкою Наркомздрава, реорганізувати всі санбаклабораторії в районах у районні санітарні станції і передати їм весь санітарно-епідеміологічний персонал у районі. До кінця першої п'ятирічки в Україні було організовано вже 131 санітарну станцію. У РРФСР усю санітарно-епідеміологічну роботу проводили через диспансери за різними напрямками роботи, об'єднуючи лікування і профілактику. У деяких лікарнях організовувалися санітарні бюро. І лише після того, як досвід України себе виправдав, з 1935 р. по всій країні стали організовувати санітарно-епідеміологічні станції [66, с. 8].

Величезний розмах будівництва промислових підприємств, виникнення нових міст, розширення комунальних споруд, у тому числі водопроводів, каналізацій та ін., потребували подальшого посилення попереджувального і поточного санітарного нагляду. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 23 грудня 1933 р. з метою поліпшення санітарного обслуговування населення у складі органів охорони здоров'я союзних і автономних республік була створена державна санітарна інспекція. Розширилися правові основи санітарної діяльності, підвищилась якість усіх видів поточного і, особливо, попереджувального санітарного нагляду [23, с.7; 68, с. 40].

За роки п'ятирічок у системі органів санітарно-епідеміологічної служби було створено понад 10 нових структурних підрозділів, з'явилися нові функціональні обов'язки. 28 квітня 1934 р., з метою поліпшення санітарного обслуговування населення, всебічного охоплення санітарним наглядом усіх галузей виробництва, праці та побуту, зокрема харчової промисловості і громадського харчування, було прийнято постанову “Про Державну санітарну інспекцію УРСР”. На відміну від союзної постанови, в ній йшлося про всі галузі й види санітарного нагляду [66, с.10].

14 травня 1939 р. Народним комісаріатом охорони здоров’я СРСР затверджене “Положення про районну і міську санітарно-епідеміологічну станції”[23, с. 8; 97, с. 7]. Таким чином, в Україні до 1940 р. було створено 627 санітарно-епідеміологічних станцій, 33 дезинфекційні станції, 119 дезинфекційних пунктів, 39 промислово-санітарних і 5 харчових станцій, 5 бактеріологічних інститутів і 487 дезинфекційних загонів.

До початку Великої Вітчизняної війни органи охорони здоров'я УРСР мали у своєму розпорядженні велику розгалужену санітарну організацію з багатопрофільною науково-педагогічною базою, централізованим керівництвом. У 1940 р. в УРСР нараховувалося 810 санітарно-епідеміологічних станцій, 533 санітарно-бактеріологічні лабораторії. Число санітарних лікарів складало 2548 [84, с. 15].

Серед багатьох труднощів, які довелося переборювати органам охорони здоров'я в перші повоєнні роки, була недостатня кількість санітарних лікарів, лабораторного устаткування, а також те, що приміщення санітарно-епідеміологічних станцій були зруйновані.

Розвиток економіки в післявоєнний період, бурхливе зростання промислового, житлового і культурного будівництва в республіці обумовили розширення з подальшою спеціалізацією всіх видів санітарної діяльності. З цією метою в 1949-1957 рр. було проведено низку організаційних заходів щодо зміцнення санітарної служби, хоча не всі вони дали бажані результати. Зокрема, не виправдала себе ліквідація самостійних санітарно-епідеміологічних станцій в сільських районах і перетворення їх у санітарно-епідеміологічних відділення лікарень. Наприкінці 60-х років ці установи були відновлені і санітарна служба значно зміцніла й отримала подальший розвиток.

Одночасно з розвитком попереджувального нагляду збільшився й обсяг діяльності санітарних органів по здійсненню поточного санітарного нагляду. Досвід засвідчив, що виділення попереджувального нагляду в самостійну структурну форму Державної санітарної інспекції і передача поточного санітарного нагляду протиепідемічній службі (1949 р.) не забезпечили необхідного зв'язку між цими двома видами нагляду. У жовтні 1954 р. Головна державна санітарна інспекція і Головне санітарно-протиепідемічне управління були об'єднані й ввійшли до структури санітарних органів Міністерства охорони здоров'я СРСР і союзних республік [97, с.7; 195, с. 13].

Пошуки нових форм санітарно-протиепідемічної діяльності привели в 1957 р. в Україні, Молдавії і деяких областях РРФСР до об'єднання сільських районних санітарно-епідеміологічних станцій з районними лікарнями, до складу яких вони ввійшли як відділення. Однак ця реформа не дала потрібного рівня ефективності ні в Україні, ні в РРФСР.

Санітарне законодавство як єдиний державний акт соціально-гігієнічного напрямку, що визначає місце і завдання державного санітарного нагляду в народному господарстві, структуру служби, обсяг нагляду та права посадових осіб, не могло залишатися незмінним.

На подальше вдосконалення організаційних форм, структури, змісту роботи санітарно-епідеміологічної служби, визначення шляхів подальшого розвитку санітарного нагляду як однієї з провідних її функцій органів та установ значно вплинули постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 14 січня 1960 р. “Про заходи для подальшого поліпшення обслуговування й охорони здоров'я населення СРСР” і постанова Ради Міністрів СРСР від 29 жовтня 1963 р. “Про державний санітарний нагляд у СРСР”. Ці нормативні акти мали за мету вдосконалити діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби, визначити шляхи подальшого розвитку санітарного нагляду як однієї з провідних функцій органів і установ санітарно-епідеміологічної служби [93, с. 3, 4].

У травні 1973 р. затверджується Положення про державний санітарний нагляд у СРСР, яке визначило завдання, структуру санітарно-епідеміологічної служби, коло посадових осіб, які очолюють систему державного санітарного нагляду, їхні права та обов'язки, що сприяло подальшому розвитку санітарно-епідеміологічної служби, її організаційному і науково-технічному поліпшенню [23, с. 6, 7; 66, с. 47, 48; 97, с. 7].

З метою зміцнення санітарно-епідеміологічної служби республіки та підвищення якості її роботи було здійснено низку важливих заходів. Розширилася мережа санітарно-епідеміологічних станцій, санітарно-бактеріологічних, вірусологічних і радіологічних лабораторій. Значна увага приділялася діяльності з охорони навколишнього середовища.

Постановою ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР від 8 жовтня 1968 р. № 525 “Про заходи для подальшого поліпшення охорони здоров'я ірозвитку медичної науки в Української РСР” перед санітарно-епідеміологічною службою було поставлено завдання подальшого поліпшення санітарного стану в країні, що значною мірою визначалося бурхливим розвитком науково-технічного прогресу та його впливом на здоров'я населення. Це обумовило необхідність приділяти більше уваги санітарній охороні навколишнього середовища, вивченню дій фізичних і хімічних факторів на людей [66, с. 11].

З набуттям Україною незалежності настав новий етап у діяльності санітарно-епідеміологічної служби.

Кожна галузь державного управління в Україні очолюється центральним органом, який займає в ній головне та керівне положення і наділяється найширшими повноваженнями. Таким органом в галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України (далі – МОЗ України). Законодавство визначає його як “спеціально уповноважений центральний орган державної виконавчої влади в галузі охорони здоров’я”.

Кабінет Міністрів України постановою № 469 від 12 серпня 1992 р. затвердив “Положення про Міністерство охорони здоров’я України” [127], згідно з яким Міністерство реалізує державну політику в галузі забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, охорони і зміцнення здоров’я громадян на основі розвитку профілактики захворювань і формування здорового способу життя, організації висококваліфікованої медичної допомоги населенню. Було проведено переорієнтацію санітарно- епідеміологічної служби міст на проведення факторного нагляду за об'єктами зовнішнього середовища, відбувався пошук причин і факторів, що визначають стан здоров'я, в тому числі захворюваність населення міст.

Як орган виконавчої влади, МОЗ України у межах своєї компетенції організує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний нагляд та контроль за цим, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і виносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Можна визначити такі завдання МОЗ України щодо забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення:

–реалізація державної політики у сфері санітарного та епідеміологічного благополуччя населення;

– розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань;

–розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності населення;

Міністерство відповідно до покладених на нього завдань здійснює діяльність за багатьма напрямками, серед яких можна виділити такі:

– контроль за додержанням установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби МОЗ України, іншими підприємствами, установами та організаціями права громадян на охорону здоров'я;

– координація діяльності установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби щодо діагностики і профілактики захворювань, формування здорового способу життя;

– контроль і нагляд за додержанням санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення;

– проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи відповідно до законодавства;

– вивчення, аналізу і прогнозувати показників стану здоров'я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини; участь у розробці заходів, спрямованих на недопущення шкідливого впливу факторів довкілля на здоров'я людини;

– участь у визначенні заходів та проведенні разом з центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування роботи із запобігання хворобам, а також зниження захворюваності;

–підготовка пропозицій щодо забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, запобігання занесенню та поширенню на території України особливо небезпечних (у тому числі карантинних) інфекційних хвороб;

– контроль за усуненням причин та умов виникнення й поширення інфекційних хвороб, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіаційних уражень людей;

– участь у розробленні державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров'я, затвердження відповідних норм та нормативів у цій сфері;

– затвердження відповідно до законодавства державних санітарних норм, правил, гігієнічних нормативів; визначення в межах своєї компетенції державних стандартів якості лікарських засобів, імунобіологічних препаратів, питної води, медичної техніки та виробів медичного призначення; участь у розробці та введенні в дію екологічних нормативів та норм радіаційної безпеки;

– погодження в установленому законодавством порядку всіх державних стандартів, технічних умов, промислових зразків, іншої нормативно-технічної документації об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я населення;

– участь разом з відповідними центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у здійсненні державного регулювання радіаційної безпеки, складанні експертних висновків щодо визначення категорій зон радіоактивного забруднення територій;

– реалізація державної політики зайнятості працівників у сферах санітарно-епідеміологічного благополуччя населення.

На установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби центрального органу виконавчої влади в галузі охорони здоров'я покладаються функції відповідних адміністративно-територіальних, транспортних та об'єктових органів державного санітарно-епідеміологічного нагляду. У свою чергу, на установи, заклади і підрозділи державної санітарно-епідеміологічної служби інших державних органів покладаються функції органів державного санітарно-епідеміологічного нагляду на підпорядкованих їм територіях, об'єктах, у частинах і підрозділах.

Установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби центрального органу виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є юридичними особами. Їх мережа, організаційна структура встановлюються головним державним санітарним лікарем України. Мережа та організаційна структура установ, закладів, частин і підрозділів державної санітарно-епідеміологічної служби інших державних органів встановлюються головними державними санітарними лікарями відповідних державних органів за погодженням з головним державним санітарним лікарем України.

Установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби здійснюють свою діяльність на підставі положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні та положення про державну санітарно-епідеміологічну службу України, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, а також положень про державну санітарно-епідеміологічну службу.

24 лютого 1994 р. Верховною Радою України прийнято основний документ, що регламентує діяльність органів державної санітарно-епідеміологічної служби – Закон України “Про забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення” [109].

Державна санітарно-епідеміологічна служба України нараховує сьогодні 819 установ, у складі яких: Український центр державного санітарно-епідеміологічного нагляду МОЗ України, республіканська санітарно-епідеміологічна станція Автономної Республіки Крим, 24 обласних, 191 міська, 478 районних санітарно-епідеміологічних станцій сільських районів, 18 – на водному, 1 – на повітряному і 56 санітарно-епідеміологічних станцій на залізничному транспорті, 2 протичумні, 16 санітарно-епідеміологічних станцій СМСЧ, 33 дезинфекційні станції. Крім цього, існують санітарно-епідеміологічної служби Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Державного комітету у справах охорони державних кордонів, Служби безпеки України.

Науковий потенціал санітарно-епідеміологічної служби представлений 13 науково-дослідними інститутами і центром гігієнічного й епідеміологічного профілю, 63 кафедрами вищих навчальних закладів та інститутів удосконалення лікарів [66, с. 11; 84, с. 18].

Слід зазначити, що згідно зі ст. 50 Конституції України, кожен громадянин має право на безпечне для життя навколишнє середовище, більш того, відповідно до ч. 4 ст. 49 Основного Закону, держава повинна забезпечувати санітарно-епідемічне благополуччя.

Основними напрямками діяльності установ санітарно-епідеміологічної служби є:

–вивчення й оцінка імунологічної захищеності населення від інфекцій, що здійснюється засобами специфічної профілактики;

– розробка, організація і проведення гігієнічних заходів, спрямованих на збереження і зміцнення здоров'я підростаючого покоління;

–попередження спалахів групових інфекційних захворювань і харчових отруєнь, пов'язаних з неякісною продукцією підприємств харчових галузей промисловості, громадського харчування, дитячих і підліткових установ і водопостачанням;

–постійний контроль за умовами праці на промислових і сільськогосподарських підприємствах, профілактика професійних захворювань;

–вивчення епізоотичної ситуації та оцінка її впливу на стан здоров'я людей тощо.

В останні роки спостерігається покращання роботи органів санітарно-епідеміологічної служби, органів і установ охорони здоров'я з вирішення проблем екологічної епідеміології захворювань, проводяться дослідження за програмою соціально-гігієнічного моніторингу, вдосконалюються лабораторні бази, відбувається освоєння нових методів роботи в системі інформаційної і правової забезпеченості населення. Створюється нормативна і законодавча база для функціонування установ державної санітарно-епідеміологічної служби.

Законом України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [109] визначено порядок регулювання суспільних відносини, що виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, відповідні права та обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян, а також порядок організації державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

Відповідно до ст. 31 Закону, систему державної санітарно-епідеміологічної служби України складають:

– центральний орган виконавчої влади в галузі охорони здоров'я;

– установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби центрального органу в галузі охорони здоров'я;

– відповідні установи, заклади, частини і підрозділи центральних органів виконавчої влади в галузі оборони, внутрішніх справ, у справах охорони державного кордону, з питань виконання покарань, Державного лікувально-оздоровчого управління, Служби безпеки України;

– державні наукові установи санітарно-епідеміологічного профілю.

Структуру органів санітарно-епідеміологічної служби конкретизовано в “Положенні про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні” [125], відповідно до якого діяльність в цій сфері здійснюють:

– Головне санітарно-епідеміологічне управління МОЗ України;

– управління з медичних проблем аварії на Чорнобильській АЕС МОЗ України;

–Кримська санітарно-епідеміологічна станція; обласні, міські, районні, районні у містах санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції;

–центральні санітарно-епідеміологічні станції на залізничному, повітряному, водному транспорті, санітарно-епідеміологічні станції на залізницях, а також станції басейнів і портів;

– відповідні установи, заклади, з’єднання, частини і підрозділи державної санітарно-епідеміологічної служби Міноборони, МВС, Держкомкордон, Служби безпеки України.

Слід зазначити, що державна санітарно-епідеміологічна служба України на сьогодні є єдиною централізованою системою органів і установ, що здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні.

Посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби України є головні державні санітарні лікарі та їх заступники, інші працівники державної санітарно-епідеміологічної служби України, уповноважені здійснювати державний санітарно-епідеміологічний нагляд, а також контроль за дотриманням санітарного законодавства.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює головний державний санітарний лікар України, який за посадою є першим заступником керівника центрального органу виконавчої влади в галузі охорони здоров'я. Головний державний санітарний лікар України з питань державного санітарно-епідеміологічного нагляду підзвітний безпосередньо Кабінету Міністрів України.

Головний державний санітарний лікар України має першого заступника та заступників, які призначаються на посади і звільняються з посад Кабінетом Міністрів України, але за поданням головного державного санітарного лікаря України і за погодженням з керівником центрального органу виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

До його повноважень належить право в межах своєї компетенції видавати накази з питань діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби України, обов'язкові для виконання всіма юридичними та фізичними особами постанови, розпорядження, висновки, приписи щодо дотримання вимог санітарного законодавства, проведення санітарних заходів; вносити пропозиції центральним і місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, іншим державним органам щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення України.

Головний державний санітарний лікар України представляє державну санітарно-епідеміологічну службу в центральних і місцевих органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування, інших державних органах, у тому числі в суді та господарському суді.

При розгляді й вирішенні найважливіших питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби утворюється Колегія державної санітарно-епідеміологічної служби України, яку очолює головний державний санітарний лікар України. Положення про Колегію державної санітарно-епідеміологічної служби України та її персональний склад затверджує Кабінет Міністрів України за поданням головного державного санітарного лікаря України. Колегії державної санітарно-епідеміологічної служби також можуть утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на водному, залізничному та повітряному транспорті. Колегії очолюють відповідні головні державні санітарні лікарі. Положення про ці колегії та їх персональний склад затверджує головний державний санітарний лікар України. На засіданнях колегій державної санітарно-епідеміологічної служби можуть заслуховуватися повідомлення і пояснення керівників органів виконавчої влади, інших державних органів, у тому числі органів нагляду та контролю, підприємств, установ і організацій, їх об'єднань, інших посадових осіб з приводу виконання ними вимог санітарного законодавства. Таким чином забезпечується реалізація принципу колегіальності прийняття рішення.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою області, міст Києва і Севастополя здійснює головний державний санітарний лікар відповідної адміністративної території, який призначається на посаду та звільняється з посади наказом головного державного санітарного лікаря України.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою на водному, залізничному, повітряному транспорті здійснюється головним державним санітарним лікарем відповідного виду транспорту, який призначається на посаду і звільняється з посади наказом головного державного санітарного лікаря України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, місті, районі в місті очолює головний державний санітарний лікар відповідної адміністративної території, який призначається на посаду і звільняється з посади наказом відповідно головного державного санітарного лікаря Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя за погодженням з головним державним санітарним лікарем України.

Організація державної санітарно-епідеміологічної служби на водному, залізничному, повітряному транспорті забезпечується за лінійним принципом. Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою на лінійних підрозділах та об'єктах транспорту здійснюють головні державні санітарні лікарі, які призначаються на посаду і звільняються з посади наказом головного державного санітарного лікаря відповідного виду транспорту за погодженням з головним державним санітарним лікарем України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу на об'єктах з особливим режимом роботи очолюють головні державні санітарні лікарі цих об'єктів, які призначаються на посаду і звільняються з посади наказом головного державного санітарного лікаря України. Перелік об'єктів з особливим режимом роботи визначається Кабінетом Міністрів України.

Головні державні санітарні лікарі Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, районів, міст, районів у містах, на водному, залізничному, повітряному транспорті, лінійних підрозділах та об'єктах транспорту, на об'єктах з особливим режимом роботи є керівниками відповідних установ державної санітарно-епідеміологічної служби центрального органу виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Державну санітарно-епідеміологічну службу центральних органів виконавчої влади в галузі оборони, внутрішніх справ, у справах охорони державного кордону, з питань виконання покарань, Державного лікувально-оздоровчого управління, Служби безпеки України очолюють головні державні санітарні лікарі відповідного державного органу.

Зазначені посадові особи а також головні державні санітарні лікарі територій, з'єднань, частин та підрозділів можуть бути керівниками закладів та підрозділів відповідно до положень про державну санітарно-епідеміологічну службу зазначених державних органів.

Посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби центрального органу виконавчої влади в галузі охорони здоров'я здійснюють свої повноваження на відповідних адміністративно-територіальних одиницях та об'єктах, а посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби інших державних органів – на територіях, на які поширюється їх діяльність, на підпорядкованих їм об'єктах, у підрозділах.

Центральним органом виконавчої влади у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення є МОЗ України. Найважливіше значення для належної організації управління в будь-якій галузі суспільних відносин має створення відповідної системи, яка включає в себе утворення суб’єктів управління, визначення його об’єктів і налагодження між ними управлінських зв’язків. Під об'єктами діяльності варто розуміти визначені суспільні відносини, пов'язані з виконанням будь-яких правил, обов'язків чи вимог. Важливим при цьому є окреслення завдань, функцій і повноважень органів управління всіх рівнів, відмежування їх від завдань, функцій і повноважень інших органів, тобто чітке визначення їх правового статусу, від чого значною мірою залежить ефективність майбутньої управлінської діяльності.

Короткий огляд розвитку санітарно-епідеміологічної служби в Україні дає підстави відділити п’ять етапів її розвитку:

– дореволюційний – зародження санітарно-епідеміологічної служби;

– 1918-1932 рр. – створення санітарних організацій та установ, формування і зміцнення санітарних органів як обов'язкових ланок охорони здоров'я;

– 1933-1949 рр. – створення державної санітарної інспекції, посилення державних контрольних функцій і диференціація санітарно-епідеміологічної роботи;

– 1950-1990 рр. – утворення єдиної комплексної санітарно-епідеміологічної служби й посилення її ролі в плануванні та координації профілактичної роботи; проведення державної санітарної діяльності в рамках єдності попереджувального й поточного санітарного нагляду; розвиток матеріально-технічної бази, в тому числі будівництво і реконструкція приміщень усіх районних і міських санітарно-епідемічних станцій;

– з 1991 р. – створення законодавчої бази для функціонування установ державної санітарно-епідеміологічної служби і центрів санепіднагляду; переорієнтація санітарно-епідеміологічної служби на проведення санітарного нагляду за об'єктами зовнішнього середовища, пошук причин і факторів, що визначають стан здоров'я, в тому числі захворюваність населення у зв’язку з проблемами екології, епідеміології, захворювань; освоєння нових методів роботи в системі інформаційної й правової забезпеченості населення щодо санітарного та епідеміологічного стану в суспільстві.

1.2. Загальна характеристика функцій органівсанітарно-епідеміологічної служби

Законодавство України в галузі охорони здоров'я покладає на всі державні органи, установи, організації, громадські організації та їх посадових осіб обов'язок здійснювати заходи з охорони здоров'я працівників, піклуватися та підтримувати санітарно-епідемічне благополуччя на рівні визначених професійних вимог, тобто відповідно до встановлених МОЗ України санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм.

З метою забезпечення дотримання цих правил в Україні створено систему державного санітарного нагляду, здійснення якого покладено на МОЗ України. Безпосередньо державним санітарним наглядом займаються органи санітарно-епідеміологічної служби, які проводять санітарно-протиепідемічні заходи, а також контролюють дотримання міністерствами, відомствами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами як санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, так і санітарного законодавства в цілому.

У системі органів охорони здоров'я існує спеціальна підсистема – санітарно-профілактичні органи й установи, через які органи санітарно-епідеміологічної служби здійснюють функції по нагляду за дотриманням непідпорядкованими державними органами, підприємствами, установами, організаціями, їх посадовими особами і громадянами санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм.

На наш погляд, для розкриття сутності державного санітарного нагляду необхідно більш ретельно проаналізувати співвідношення понять контролю і нагляду.

У “Положенні про державний санітарний наглядв Україні” [125] говориться, що діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби являє собою саме нагляд. Але згідно з п. 8 даного нормативного акта, державний санітарно-епідеміологічний нагляд включає:

– контроль за дотриманням юридичними і фізичними особами передбачених санітарним законодавством, санітарних та протиепідемічних (профілактичними) заходів, приписів, постанов, висновкам, дозволам та реєстраційним свідоцтвам, умовам державної реєстрації вимог безпеки для здоров'я і життя людини;

– контроль за організацією і проведенням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів;

– контроль за якістю та ефективністю використання дезінфекційних засобів;

–санітарно-епідеміологічний контроль і нагляд у пунктах пропуску через державний кордон.

Таким чином, законодавець регламентує здійснення органами санітарно-епідеміологічної служби двох самостійних видів адміністративної діяльності – контролю і нагляду.

Юридичний енциклопедичний словник визначає санітарний нагляд як контроль за проведеннями протиепідемічних заходів і дотриманням міністерствами (відомствами), підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами, громадянами санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил та норм [199, с. 324].

Автори іншого юридичного словника вказують, що державний санітарний нагляд являє собою контроль за дотриманням міністерствами, відомствами, підприємствами, організаціями, установами і громадянами санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил [200, с. 182].

Юридичний довідник визначає поняття "санітарний нагляд" як спосіб забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення шляхом контролю за дотриманням санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм.

Таким чином у приведених випадках поняття нагляду та контролю фактично ототожнюються.

Відсутня єдність поглядів на поняття державного санітарного нагляду і в навчальній юридичній літературі. Так, у підручнику “Советское административное право” відзначено, що органи та установи санітарно-епідеміологічної служби здійснюють державний контроль і санітарний нагляд [167, с. 190]. Інше джерело вказує на те, що державний санітарний нагляд здійснюється у формі попереджувального і поточного нагляду [168, с.424].

П.Т. Василенков вважає, що основним завданням державного санітарного нагляду є здійснення контролю за проведенням санітарно-протиепідемічних заходів [171, с.363]. Аналогічно розглядають дане питання автори підручника “Советское административное право” за редакцією Ю.М. Козлова [170, с. 286-292].

Немає відповіді на це питання й у спеціальній медичній літературі, зокрема, присвяченій організації й діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби. Так, у навчальному посібнику для студентів медичних інститутів “Соціальна гігієна й організація охорони здоров'я”, автори ставлять знак рівності між поняттями "санітарний контроль" і "санітарний нагляд" [174, с. 429-430]. Немає визначення поняття державного санітарного нагляду і в роботах одного з основоположників організації санітарно-епідеміологічної служби Л.Г. Вебера [26, с. 13-18].

У "Популярній медичній енциклопедії" [101, с. 559] поняття державного санітарного нагляду розкривається як контроль за дотриманням і виконанням санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм.

Відомі медики-гігієністи Г.Х. Шахбазян і Е.Н. Гончарук у своїй роботі вказують, що попереджувальний санітарний нагляд полягає у контролі за дотриманням діючих санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм [191, с. 5].

Таким чином, в юридичній і медичній літературі поняття державного санітарного нагляду переважно визначається як контроль за проведенням санітарних і протиепідемічних заходів.

Варто зазначити, що проблемам контролю як виду діяльності органів державного управління приділялось більш уваги в порівнянні з проблемами наглядової діяльності.

Питаннями контролю займались багато вчених-правознавців, вони знайшли своє відображення в багатьох наукових працях [9; 13; 21; 29; 32; 100; 150; 196; 197; 198].

Термін "контроль" походить від французького слова "le contrôle", що означає співставлення або протиставлення [189, с. 124].

Уцілому контроль – це операція саме з підтримання встановленого порядку, а не встановлення порядку. "Контроль – одна з багатьох функцій управління" – зазначає В.Ф. Опришко [90, с. 49].

Як вірно підкреслює В.М. Гаращук, контроль – основний спосіб забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні. Він є одним з найважливіших елементів державного управління, важливою функцією держави. Контроль є одним із факторів, який дисциплінує поведінку службовців державного апарату та громадян як у галузі державного управління, так і в суспільстві взагалі [29,с.36].

Сутність контролю полягає у спостереженні за відповідністю діяльності підконтрольного об’єкта тим приписам, які він отримав від управляючої ланки [9, с. 221-231; 62, с. 662].

Разом з тим, коли увага дослідників звертається до наглядової діяльності спеціальних органів державного управління, можна відмітити певні протиріччя. В одних випадках така діяльність відноситься до спеціалізованого контролю [181, с. 40, 180, 533-541], в інших адміністративний нагляд визначається як контроль у спеціальній сфері діяльності органів управління [42, с. 140]; як особливий вид управлінської діяльності спеціально уповноважених на те органів виконавчої влади [31, с. 147]; різновид надвідомчого контролю, і як службова функція по відношенню до нагляду взагалі [175, с.19].

Деякі науковці розкривають зміст наглядової діяльності як здійснення її тільки органами прокуратури, тим самим не приділяючи належної уваги проблемі нагляду, здійснюваного іншими органами у галузі державного управління, або органами, яким притаманні певні риси зазначеної діяльності. Так, згідно з ч. 2 ст. 20Закону України "Про прокуратуру" [143],прокурор має право вносити подання на рішення місцевих рад до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень норм права та умов, що їм сприяли. Але такий акт, як подання, мають право вносити не лише органи прокуратури, а й органи санітарно-епідеміологічної службипро відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності відповідно до Наказу МОЗ України "Про затвердження Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності" [122]. Тож на цьому прикладі можна переконатись, що наглядову діяльність здійснюють як органи прокуратури, так і органи санітарно-епідеміологічної служби, або останнім притаманні певні риси наглядової діяльності. Відзначимо, що в адміністративно-правовій літературі питанням адміністративного нагляду, розкриттю змісту його форм і методів присвячені лише окремі дослідження [146, с. 69-78; 40; 47; 29, с. 50-51].

Власне кажучи, в адміністративно-правовій літературі існують дві основні точки зору. Одна група авторів вважає, що адміністративний нагляд є самостійним способом забезпечення законності в державному управлінні й існує поряд з контролем, а також наглядом органів прокуратури [40;46;58;147]. Інша група авторів виходить з похідного від контролю положення нагляду і стверджує, що адміністративний нагляд є різновидом надвідомчого контролю, таким чином, права на самостійне існування немає [171; 170].

На наш погляд, вищевказана розбіжність стосується сутності адміністративного нагляду, його змісту та співвідношення з іншими способами забезпечення законності в державному управлінні, в тому числі контролем і прокурорським наглядом. Різниця між зазначеними способами забезпечення законності в державному управлінні полягає у специфіці застосовуваних методів і правових форм впливу.

Слід зазначити, що залежно від організаційного взаємозв'язку суб'єкта й об'єкта управління, прийнято розрізняти внутрішній (відомчий) і зовнішній (міжвідомчий) контроль [169, с. 189-195]. Відомчий контроль здійснюється з боку суб'єкта управління за діяльністю організаційно-підлеглих йому об'єктів. Таким за своїм змістом можна визнати контроль міністерства за діяльністю підпорядкованих йому підприємств, установ і організацій.

На відміну від відомчого, міжвідомчий контроль не обмежується рамками однієї системи, а поширюється також на інші об'єкти, незалежно від їхньої відомчої приналежності, оскільки здійснюється органами державного управління спеціальної компетенції відносно організаційно-непідлеглих об'єктів [178, с. 15].

Міжвідомчий контроль відіграє важливу роль у державному управлінні здійснюється шляхом проведення єдиної політики у вирішенні окремих питань міжгалузевого характеру (наприклад, у дотриманні спеціальних правових норм, а саме санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних). Оскільки органи державного управління, що здійснюють міжвідомчий контроль, не входять в одну відомчу систему з об'єктами, вони позбавлені негативного відомчого впливу. Як показує практика, результати міжвідомчої контрольної діяльності частіше вище і достовірніше, ніж результати відомчого контролю.

Міжвідомчий контроль характерний для діяльності всіх органів державного управління міжгалузевої компетенції. Однак здійснення даного виду контролю не є головною функцією зазначених органів управління. Разом з тим, у системі органів державного управління існують спеціальні органи, основним змістом діяльності яких є здійснення як наглядових, так і контрольних функцій. Діяльність такого роду в юридичній літературі характеризувалася як адміністративний нагляд [147, с.271-273]. Таким чином, в юридичній літературі фактично санітарний нагляд відносять до адміністративного нагляду, тож здійснення контролю окремими органами, в тому числі органами санітарно-епідеміологічної служби, можна віднести до діяльності по здійсненню адміністративного нагляду.

Між контролем і наглядом є багато спільного, насамперед, у них спільні цілі – перевірка відповідності діяльності об'єктів вимогам норм діючого законодавства. Разом з тим, між ними можна відзначити й істотні відмінності. Розглянемо їх докладно.

По-перше, контроль і нагляд можна розрізнити за суб'єктами. Міжвідомчий контроль здійснюють органи міжгалузевого управління, а адміністративний нагляд – органи державного управління спеціальної компетенції. Але варто звернути увагу на те, що, наприклад, органи прокуратури, які мають тільки наглядові повноваження, можуть втручатись в оперативну діяльність через внесення актів прокурорського реагування іншим державним органам управління, які у свою чергу наділені контрольними повноваженнями та, як правило, об’єкт контролю знаходиться в їх галузевій компетенції. Зазначимо, що така діяльність органів прокуратури здійснюється шляхом внесення актів прокурорського реагування відповідному органу або безпосередньо посадовим особам.

Більшість органів державного управління за характером виконуваних завдань є не галузевими, а функціональними органами [178, с.87]. Такими можна визнати й органи санітарно-епідеміологічної служби, що у свою чергу входять у систему Міністерства охорони здоров'я України.

По-друге, державні органи контролю і нагляду можна розрізняти за характером повноважень. Як було зазначено вище, органи, що здійснюють контроль, втручаються в оперативно-господарську діяльність об'єктів, оцінюють її з погляду законності. Отже, вони наділені повноваженнями, що дозволяють втручатися в діяльність об'єктів, виправляти і направляти її шляхом встановлення відповідних вимог або безпосереднім впливом на такий об'єкт. Такі органи мають право застосовувати до підконтрольних об'єктів адміністративний примус, а також притягати винних осіб до юридичної відповідальності.

Більшість авторів, досліджуючи питання адміністративного нагляду, доходять висновку, що за своїм характером ця діяльність містить у собі елементи контролю і нагляду, тобто за своєю суттю є контрольно-наглядовою [178, с.19-20; 40, с.23-27; 94, с.44-54].

Також можна відзначити, що в діяльності органів адміністративного нагляду тісно переплітаються і доповнюють один одного повноваження як контрольного, так і наглядового характеру. Слід уточнити, що нагляд від контролю також можна відрізнити за специфічними методами і формами його здійснення [146, с.77].

Як було зазначено раніше, органи санітарно-епідеміологічної служби, на які покладене здійснення державного санітарного нагляду, є органами державного управління в галузі охорони здоров'я, а точніше – у сфері забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення.

В юридичній літературі відсутня єдність думок з питань розкриття змісту державного санітарного нагляду. Так, І.Я. Бичков вказує, що органи санітарно-епідеміологічної служби здійснюють виконавчо-розпорядчу діяльність по охороні здоров'я, основним змістом якої є нагляд за дотриманням санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил та норм посадовими особами і громадянами [22, с. 23]. Зазначимо, що зміст виконавчо-розпорядчої діяльності значно ширше діяльності по здійсненню нагляду та контролю, але це не заперечує того, що органи санітарно-епідеміологічної служби здійснюють виконавчо-розпорядчу діяльність.

В.І. Шабайлов стверджує, що діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби по здійсненню державного санітарного нагляду і контролю являє собою сукупність заходів, спрямованих на попередження, виявлення та усунення порушень у сфері санітарного законодавства, а саме санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, а також застосування примусових заходів [190, с. 68]. Дане визначення сутності санітарного нагляду розкриває основні сторони його змісту, хоча, на нашу думку, не є повним і вичерпним. Виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що здійснюючи санітарний нагляд, органи санітарно-епідеміологічної служби по суті здійснюють контроль.

Таким чином, контрольна діяльність за дотриманням санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, виявлення і припинення порушень, залучення винних осіб до адміністративної відповідальності – усе це важлива складова частина адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби. Здійснюючи контроль, дані органи наділені певним обсягом адміністративно-владних повноважень міжвідомчого характеру.

Повноваження органів санітарно-епідеміологічної служби, відповідно до завдань, покладених на них визначені у ст. 39 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [109], а саме:

– нагляд за організацією і проведенням органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів;

– нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення, участь у розробці та контроль за виконанням програм, що стосуються запобігання шкідливому впливу факторів навколишнього середовища на здоров'я населення;

– нагляд за дотриманням санітарного законодавства;

–проведення державної санітарно-епідеміологічної експертизи, гігієнічної регламентації небезпечних факторів і видача дозволів на їх використання.

Отже, ці завдання повинні здійснюватися шляхом наглядових перевірок. Але, фактично, ця діяльність носить по суті контрольний характер.

Що стосується останнього пункту цього переліку, то нормативно-правове регулювання проведення санітарно-епідеміологічної експертизи відображено в наказі МОЗ України “Про затвердження Тимчасового порядку проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи” [132]. Згідно з цим нормативним актом, державна санітарно-гігієнічна експертиза – невід'ємна складова частина державного санітарно-епідеміологічного нагляду, що полягає в комплексному вивченні об'єктів експертизи та пов'язаних з ними небезпечних факторів на відповідність вимогам санітарних норм, оцінці можливого негативного впливу об'єктів експертизи на здоров'я населення шляхом досліджень, у ході яких встановлюються критерії безпеки та умови використання об'єктів експертизи. Таким чином законодавець фактично оцінює діяльність органів санітарно-епідемічної служби по здійсненню санітарно-гігієнічної експертизи як знову таки наглядову. На нашу думку, такий підхід не може бути вірним, оскільки таку діяльність, як здійснення експертизи, не можна порівнювати з наглядовою діяльністю, адже відсутній зміст останньої, а саме: усунення наслідків правопорушення, притягнення винних до відповідальності без права втручання в господарську або оперативну діяльність під наглядових об’єктів. Відсутній сам піднаглядовий об’єкт, адже стадії експертизи не містять такого елементу, як здійснення перевірок. Насамперед, підставою для проведення даної експертизи є звернення заявника, а прикінцевий результат – це висновок.

Згідно з "Тимчасовим порядком проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи", метою останньої є збереження та захист здоров'я людей шляхом виявлення, попередження, зменшення та усунення шкідливого впливу на них об'єктів експертизи [132].

Основними завданнями експертизи є:

– обґрунтування необхідності застосування вимог санітарного законодавства до конкретного об'єкта експертизи;

– організація обстеження, дослідження об'єктів експертизи та встановлення відповідності їх вимогам санітарних норм. У разі відсутності санітарних норм – наукове обґрунтування відповідних вимог стосовно об'єктів експертизи – критеріїв безпеки та умов використання з встановленням гігієнічних та епідеміологічних регламентів реалізації, функціонування, транспортування, утилізації чи інших аналогічних дій стосовно об'єкта експертизи, застосування відповідних показників та їх гранично допустимих рівнів, вмісту, концентрацій тощо;

– оцінка ефективності, обґрунтованості, достатності заходів щодо охорони здоров'я населення;

– оцінка можливого негативного впливу небезпечних факторів, пов'язаних з діяльністю об'єктів експертизи, визначення потенційного ризику для здоров'я населення;

– підготовка об'єктивних, обґрунтованих висновків державної санітарно-гігієнічної експертизи.

Відповідно до “Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні” [125], державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється шляхом вибіркових перевірок, дотримання санітарного законодавства за планами органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, а також позапланово, залежно від санітарної, епідемічної ситуації та за заявами громадян.

Згідно з п. 4 “Положення про державну санітарно-епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я України” [126],завданнями державної санітарно-епідеміологічної служби МОЗ України є:

– здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

–узагальнення практики застосування законодавства у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, розроблення пропозицій щодо вдосконалення цього законодавства;

– визначення першочергових заходів щодо профілактики інфекційних хвороб та масових неінфекційних захворювань, запобігання шкідливому впливу на стан здоров'я і життя людини факторів середовища життєдіяльності;

–забезпечення гігієнічного нормування та державної реєстрації небезпечних для здоров'я і життя людини факторів середовища життєдіяльності;

–аналіз причин і умов виникнення ситуацій санітарного та епідемічного неблагополуччя (поширення інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань, радіаційних уражень людей), підготовка пропозицій щодо запобігання виникненню таких ситуацій, контроль за здійсненням відповідних заходів;

– координація роботи з проведення гігієнічного виховання населення;

– координація діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Як і в Законі України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”[109], “Положенні про державну санітарно-епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я України”[126]не містить повноважень відповідно до завдань, покладених на органи санітарно-епідеміологічної служби по здійсненню контролю.

У свою чергу, завдання санітарно-епідеміологічного нагляду визначено в п. 4 Положення “Про державний санітарно-епідеміологічний нагляд”[125]:

– контроль за виконанням санітарного законодавства, санітарних та протиепідемічних заходів, а також приписів, постанов і вимог, викладених у висновках, що видаються головним державним санітарним лікарем;

–санітарно-карантинний контроль у пунктах пропуску через державний кордон;

–контроль за санітарною та епідемічною ситуацією на території України;

–проведення санітарних та епідеміологічних розслідувань, спрямованих на встановлення причин та умов виникнення і розповсюдження інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань та радіаційних уражень людей та ін.

При цьому особливу увагу треба звернути на таке завдання, як проведення санітарних та епідеміологічних розслідувань. Реалізація контрольних повноважень органами санітарно-епідеміологічної служби пов’язана з проведенням санітарних та епідеміологічних розслідувань. При цьому, реалізація контрольних повноважень органами санітарно-епідеміологічної служби безпосередньо пов’язана з проведенням санітарних та епідеміологічних розслідувань. Слід зазначити, що регулювання санітарних та епідеміологічних розслідувань не знайшло свого відображення в чинному законодавстві України. Ця діяльність включає в себе збирання, аналіз та оброблення інформації, прийняття рішення та доведення його до адресата, контроль за виконанням рішень. На нашу думку, вищезазначене можна ототожнити з другою та третьою стадіями контролю – аналітичною та підсумковою. Для повного та всебічного виконання робітниками органів санітарно-епідеміологічної служби своїх обов’язків необхідно, щоб це питання було нормативно врегульовано. Так, Порядок проведення санітарних та епідеміологічних розслідувань, спрямованих на встановлення причин та умов виникнення і розповсюдження інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань та радіаційних уражень людей, який би регулював вищезазначені стадії, значною мірою сприяв би ефективності такого роду діяльності.

Що ж стосується завдань, то, як бачимо, на відміну від переліку останніх, покладених на органи санітарно-епідеміологічної служби, визначених у Законі України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [109] та в “Положенні про державну санітарно-епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я України” [126], в Положенні “Про державний санітарно-епідеміологічний нагляд” [125] вказуються як наглядові, так і переважно контрольні повноваження.

При розгляді вищезазначеного виникають певні питання щодо організації діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби.

По-перше, в різних нормативних актах визначено різні завдання санітарно-епідеміологічного нагляду, які в деяких випадках співпадають, в деяких доповнюють одне одного, але чіткого та вичерпного переліку завдань, визначених у Законі, покладених на санітарно-епідеміологічний нагляд, немає. У положенні “Про державний санітарно-епідеміологічний нагляд” [125] присутні як наглядові, так і контрольні повноваження, що певною мірою ускладнює розуміння та практичне застосування цих нормативних актів посадовими особами органів санітарно-епідеміологічної служби.

Здійснення контролю покладено на державний санітарно-епідеміологічний нагляд, проте в нормативних актах, що регулюють діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби, бракує повного та чіткого переліку повноважень по здійсненню контролю. З цього приводу слід зазначити, що вищезазначені органи здійснюють контроль, але згідно з чинним законодавством – виключно через державний санітарно-епідеміологічний нагляд.

Державна санітарно-епідеміологічна служба здійснює свої завдання через санітарно-епідеміологічний нагляд. У ст. 39 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [109] визначено поняття санітарно-епідеміологічного нагляду – діяльність органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби по контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по застосуванню заходів правового характеру щодо порушників. Таким чином, законодавець ототожнює санітарний нагляд та контроль, що, на нашу думку, не зовсім вірно. Раніше ми говорили про те що, відмінність нагляду від контролю полягає в тому, що останній в першу чергу характеризується втручанням в оперативну діяльність піднаглядових об’єктів. Відповідно до цього, наглядову діяльність не можна визнати контрольною. Законодавець об’єднує поняття контролю та нагляду. Поряд з цим слід зазначити, що в науковій літературі, як вказано вище, не має єдиної точки зору з цього приводу, що в свою чергу приводить до змішуванню понять контролю та нагляду.

Таким чином, основними відмінностями контролю від нагляду є те, що контрольна діяльність, на відміну від наглядової, характеризується втручанням в оперативну діяльність підконтрольного органу та правом самостійно притягувати винних осіб до правової відповідальності [29].

З практичної точки зору, необхідно в першу чергу підвищити рівень наглядової діяльності, здійснити певні конкретні заходи правового та організаційно-управлінського характеру [34, с. 46]. Як вже було вказано вище, органи санітарно-епідеміологічної служби наділені правом видавати такий акт, який є по своїй природі аналогічний акту прокурорського реагування. На наш погляд, враховуючи значущість та дієвість актів, які застосовуються органами прокуратури, можливо розглянути питання надання органам санітарно-епідеміологічної служби право застосовувати такі форми, як подання про усунення порушень санітарного законодавства та офіційний припис про усунення такого роду порушень.

Викладене надає можливість стверджувати, що контрольно-наглядова діяльність, здійснювана органами управління, зокрема органами санітарно-епідеміологічної служби є їх функцією управління.

Функції контролю та нагляду слугують меті суспільства, інтереси якого повинні забезпечуватися реалізацією таких видів діяльності [185, с. 17-18].

По-перше, контрольно-наглядова діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби є самостійним, завершеним видом управлінської діяльності, який органічно пов’язаний з іншими спорідненими видами управлінської діяльності, зокрема з аналізом.

По-друге, сутність контрольно-наглядової діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби характеризується її спрямованістю, яка полягає в утриманні піднаглядових об’єктів в існуючому правовому режимі.

Таким чином, аналіз контрольно-наглядової діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби дозволяє зробити висновок, що вона полягає як у нагляді, так і в контролі за дотриманням санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм та санітарного законодавства в цілому. Державний санітарний нагляд є також формою контрольно-наглядової діяльності у сфері забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення.

Аналіз понять „контроль” та „нагляд” та юридичному значенні, доведено, що відсутність єдиної думки різних вчених щодо співвідношення цих понять можна пояснити різноманітністю критеріїв, які є основою розмежування цих понять.

1.3. Адміністративна юрисдикція в органахсанітарно-епідеміологічної служби

Більшість науковців, що займалися питанням юрисдикційної діяльності, не зійшлись поглядами стосовно розкриття поняття “юрисдикція”. Це, перш за все, О.К. Засторожна [39], М.Я. Масленніков [80], В.Д. Сорокін [173], М.М. Тищенко [183] та А.П. Шергін [193; 194]. Аналіз правової літератури з даної проблеми дає підстави стверджувати, що адміністративній юрисдикції притаманні певні ознаки, а саме: наявність адміністративного правопорушення, розгляд та винесення рішення по справі. Більше того, адміністративно-юрисдикційна діяльність притаманна тільки уповноваженим органам, вона починається саме з виявлення правопорушень або внаслідок звернення громадян.

Зазначимо, що вихідною позицією адміністративної юрисдикції в галузі управління є виникнення особливих конфліктів – спорів між сторонами управлінських відносин, врегулювання яких передбачено нормами адміністративного права. Данні спори виникають за ініціативою однієї зі сторін учасників управлінських відношень, яка вважає, що певні права чи законні інтереси порушені іншою стороною.

В процесі вирішення правового спору здійснюється правова оцінка поведінки конкретного учасника управлінських відношень, яка регламентована визначеним порядком, що закріплений нормами адміністративного права.

Як і будь якій формі юрисдикції у своєму кінцевому результаті передбачають винесення владного одностороннього рішення про правомірність поведінки певних учасників управлінських відносин із застосуванням відповідних адміністративно-правових методів управління.

Таким чином, адміністративно-юрисдикційну діяльність можна визначити як діяльність уповноважених на те органів (посадових осіб) по виявленню правопорушень та їх фіксації, розгляду та вирішенню рішень по ним, а також як вирішення адміністративно-правових спорів.

Адміністративна юрисдикція в Україні здійснюється органами державного управління та судами. Роль і місце державного органу в правоохоронному механізмі визначиається його цільовим призначенням. Побудова системи органів адміністративної юрисдикції складається з множинності суб'єктів і виходить з різноманіття адміністративних порушень.

Характеризуючи статус суб’єкта адміністративної юрисдикції, на наш погляд, потрібно виходити із загальнотеоретичного поняття “статус суб’єкта права”. Багато вчених, зокрема В.Б. Авер’янов [1], Ю.П. Битяк [18], О.В. Петришин [96], М.М. Тищенко [183], вважають, що статус суб’єкта адміністративної юрисдикції містить у собі загальні права і обов’язки. Сюди можна віднести загально конституційні і загально галузеві права та обов’язки особи.

Розкриваючи поняття “орган” і “посадова особа”, необхідно зазначити недостатнє дослідження проблеми стосовно їх адміністративно-юрисдикційної діяльності. У науковій літературі під поняттям “орган держави” розуміють юридично-оформлену організацію, організаційно-технічну обумовлену частину державного механізму, що складається з державних службовців, які наділені владними повноваженнями та необхідними матеріальними засобами для здійснення в межах своєї компетенції конкретних завдань та функцій держави [18, с. 112-114]. Також виділяють ознаки, які притаманні органам держави:

– формування їх за волею держави та здійснення ними своїх функцій від імені держави;

–виконання кожним державним органом суворо визначених, встановлених в законодавчому порядку видів та форм діяльності;

– наявність у кожного державного органу організаційної структури, територіального масштабу діяльності, спеціального положення, яке визначає його місце та роль в державному апараті, а також порядку його взаємовідносин з іншими державними органами та організаціями;

– наділення державних органів повноваженнями державно-владного характеру [69, с. 161].

З огляду на це, для того, щоб відповідний орган міг бути визначений як державний, він повинен мати всі вказані ознаки. У противному разі, як уявляється, цей орган не можна віднести до органів, які входять до держаного апарату, або він є структурно-функціональним підрозділом державного органу.

При розгляді питання про правовий статус суб’єкта адміністративної юрисдикції слід детальніше вивчити аспекти співвідношення правового статусу органу держави з посадовою особою.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України “Про державну службу”, посада – це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень [107]. Можна зробити висновок, що термін “посада” похідний від терміну “орган держави”, і ці категорії співвідносяться між собою. Цей висновок базується на тому, що посада визначається як первинна одиниця відповідного органу.

Як визначено в ч. 2 ст. 2 цього Закону, посадовою особою вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їхнього апарату, інші державні службовці, на яких законами чи іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій [Там же]. На думку окремих науковців це трактування не зовсім вдале.

Так, В.Н. Протасов зазначає, що посадова особа – службовець, діяльність якого здійснюється з метою реалізації управлінських функцій, має владно-розпорядчий характер і спрямована на організацію та забезпечення якості праці службовців та інших учасників службових відносин [182, с. 195].

Розкриваючи поняття “посадова особа”,О.Ф. Скакун наголошує, що це фахівець з управління, який обіймає посаду в державному органі, підприємстві, установі, комерційній організації, постійно чи тимчасово виконує організаційно-розпорядчі та інші функції, пов’язані з владним впливом на підлеглих [179, с. 374].

В.І. Новосьолов висловлвав негативну думку щодо самого терміна “посадова особа” стосовно адміністративно-юрисдикційної діяльності. Він вважав, що під суб’єктом адміністративної юрисдикції слід розуміти не посадових осіб, а представників влади [87, с. 19].

Не можна не погодитись з думкою Ю.П. Битяка, який класифікує всіх службовців органів державного управляння на види за межами їх владних повноважень, а саме: допоміжний персонал, спеціалісти, посадові особи та представники адміністративної влади [3, с. 91].

Проаналізувавши вищезазначені твердження, можна зробити висновок, що адміністративно-юрисдикційними повноваженнями наділені посадові особи через те, що на них покладено здійснення організаційно-розпорядчих функцій, та надано право застосовувати адміністративні стягнення. Також слід зазначити, що характер діяльності певних службовців завжди обумовлений видом і місцем посади в структурі державного органу.

Відповідно до чинного законодавства, органи санітарно-епідеміологічної служби є суб’єктами юрисдикційних проваджень по справах, що перебувають в їхній підвідомчості. Це обумовлюється тим, що орган або посадова особа вправі розглядати чи вирішувати тільки ті питання, які віднесені до його підвідомчості. Займаючи місце в системі суб’єктів адміністративної юрисдикції, органи санітарно-епідеміологічної служби виконують специфічні завдання, пов’язані з їх особливим становищем.

Необхідно зазначити, що поняття “суб’єкти адміністративної юрисдикції в органах санітарно-епідеміологічної служби” значно вужче, ніж поняття “органи (суб’єкти) санітарно-епідеміологічної служби”, тому що не всі посадові особи в цих органах мають юрисдикційні повноваження.

Для повного та всебічного розкриття цього питання необхідно дати визначення поняттю “орган адміністративної юрисдикції”.

Орган адміністративної юрисдикції – державний орган, уповноважений розглядати справи про адміністративні правопорушення та адміністративно-правові спори. Процедура розгляду адміністративних справ має двоїстий характер: управлінський і юрисдикційний. З цього приводу можна зробити висновок: адміністративна юрисдикція тісно зв'язана з державним управлінням.

Одним із критеріїв ефективності швидкого реагування органів адміністративної юрисдикції на правопорушення можна забезпечити широкою мережею компетентних органів.

Головний принцип побудови системи органів адміністративної юрисдикції – територіально-галузевий, тому система органів адміністративної юрисдикції поділяється на дві підсистеми: територіальну і галузеву.

Територіальна підсистема включає в себе органи та їх посадових осіб, що здійснюють адміністративно-юрисдикційну діяльність на визначеній адміністративно-територіальній одиниці. Таку підсистему, на наш погляд, можна вважати універсальною для розгляду підвідомчих справ.

Галузевій підсистемі притаманна конкретна спеціалізація. Вона нерозривно пов'язана з галузевими органами державного управління. У галузеву підсистему входять органи відомчої належності.

Дві вищезазначені підсистеми, кожна з яких поєднується з іншою, здійснюють одну загальну функцію – юрисдикційну. Орган або посадова особа адміністративної юрисдикції може здійснювати свої повноваження не тільки в рамках будь-якої галузі, але і на визначеній території.

Слід підкреслити основну рису, що характеризує орган адміністративної юрисдикції, – дії цього органа спрямовані на розгляд справ про адміністративні правопорушення та вирішення адміністративно-правових спорів. Адміністративна юрисдикція тісно пов'язана з державним управлінням. Характер цієї діяльності є управлінським і юрисдикційним одночасно, і визначає правовий статус суб'єкта адміністративної юрисдикції.

Державний орган має певні повноваження для реалізації покладених на нього функцій, однак юрисдикційними повноваженнями, як правило, володіє його окремий підрозділ або посадова особа, та його компетенція походить від компетенції органа державного керування.

Виникає питання: чи виступає суб'єктом адміністративної юрисдикції державний орган у тому випадку, якщо всі його функції реалізуються через окремий його підрозділ чи посадову особу?

З одного боку, державний орган має певну компетенцію, структуру, територіальний масштаб діяльності, володіє певними методами роботи, наділений певними повноваженнями.

З іншого боку, функції державного органа реалізуються через діяльність його підрозділів і службовців.

Виходячи із зазначеного, можна зробити висновок: суб'єкт адміністративної юрисдикції – це окремий підрозділ або його посадова особа, через яких реалізуються функції державного органа, дії якого спрямовані на об'єкт управління. При цьому поняття об'єкту управління можна ототожнити з поняттям об'єкту адміністративної юрисдикції.

На наш погляд, об'єктом адміністративної юрисдикції можна визнати, в тому числі, юридичних та фізичних осіб, які вчинили адміністративний проступок, на яких спрямовані дії органів, до компетенції яких входить розгляд адміністративної справи й прийняття рішення.

З філософської точки зору, об’єкт – це те, що протистоїть суб’єкту, на що направлена діяльність особи. Так, об’єкт і суб’єкт – парні категорії. Кожне явище, відчуваючи на собі вплив з боку іншого явища, виступає об’єктом останнього [71, с. 493].

Як правило, орган адміністративної юрисдикції входить до певної управлінської системи, тісно пов'язаний з нею, виконує різні види діяльності. Незважаючи на це, орган адміністративної юрисдикції розглядає справу про адміністративне правопорушення і приймає рішення самостійне, керуючись діючими нормативними актами.

Серед суб’єктів адміністративної юрисдикції особливе місце займають органи санітарно-епідеміологічної служби України як різновид органів виконавчої влади, що покликані виконувати функції у сфері правоохоронної діяльності держави, в тому числі попередження, припинення протиправних проявів та притягнення до відповідальності за адміністративні порушення. Таке особливе положення органів санітарно-епідеміологічної служби як суб’єктів адміністративної юрисдикції визначає їх ширші повноваження щодо застосування адміністративних стягнень та складення протоколів про адміністративні правопорушення.

Адміністративна юрисдикція органів санітарно-епідеміологічної служби України має здійснюватись на пріоритеті прав людини, захисту її прав , свобод та законних інтересів.

Зазначимо, що адміністративна юрисдикція органів санітарно-епідеміологічної служби, яка обумовлює її правовий зміст, полягає в тому, що, як різновид загальної юрисдикції, адміністративна юрисдикція органів санітарно-епідеміологічної служби одночасно є складовою частиною діяльності органів виконавчої влади. Після вищезазначеного можна визначити ознаки, які характеризують адміністративно-юрисдикційну діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби як різновид:

– реалізація виконавчої влади;

– юрисдикційна діяльність виконавчих органів держави.

У концептуальній моделі адміністративної юрисдикції органів санітарно-епідеміологічної служби принципову роль відіграє взаємозв’язок зазначеного правового явища з цілями та завданнями виконавчої влади.

Безпосередньо на органах виконавчої влади лежить практична реалізація та виконування таких цілей та завдань: забезпечення законності; забезпечення особистої безпеки громадян, суспільства, держави; створення умов щодо забезпечення населення, розвитку держави; створення умов для забезпечення реалізації громадянами своїх прав, свобод та законних інтересів. У свою чергу, адміністративна юрисдикція органів санітарно-епідеміологічної служби має цілі та завдання, які визначені у ст. 245 Кодексу України про адміністративні правопорушення [53], але в деяких випадках вони багато в чому співпадають з цілями та завданнями органів виконавчої влади. Більш конкретні завдання, покладені на органи санітарно-епідеміологічної служби, які у свою чергу реалізуються через державний санітарно-епідеміологічний нагляд, визначені у ст. 39 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [109], а саме:

– нагляд за організацією і проведенням органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів;

– нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення, участь у розробці та контроль за виконанням програм, що стосуються запобігання шкідливому впливу факторів навколишнього середовища на здоров'я населення;

– нагляд за дотриманням санітарного законодавства;

–проведення державної санітарно-епідеміологічної експертизи, гігієнічної регламентації небезпечних факторів і видача дозволів на їх використання. Зазначимо, що ці завдання фактично не пов’язані зі здійсненням юрисдикційних повноважень.

Відповідно до Положення "Про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні", державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється шляхом вибіркових перевірок за дотриманням санітарного законодавства за планами органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, а також позапланово залежно від санітарної, епідемічної ситуації та за заявами громадян [125]. Згідно з п. 4 Положення, завданням санітарно-епідеміологічного нагляду є:

– контроль за виконанням санітарного законодавства, санітарних та протиепідемічних заходів, а також приписів, постанов і вимог, викладених у висновках, що видаються головним державним санітарним лікарем;

– санітарно-карантинний контроль у пунктах пропуску через державний кордон;

– контроль за санітарною та епідемічною ситуацією на території України;

–проведення санітарних та епідеміологічних розслідувань, спрямованих на встановлення причин та умов виникнення і розповсюдження інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань та радіаційних уражень людей;

–розроблення пропозицій щодо проведення санітарних та протиепідемічних заходів:

– здійснення державного санітарно-епідеміологічного нормування;

– проведення державної санітарно-епідеміологічної експертизи;

–державна реєстрація небезпечних для здоров'я і життя людини факторів середовища життєдіяльності;

– статистичне спостереження у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, державний облік інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань та радіаційних уражень людей у зв'язку із шкідливим впливом факторів середовища життєдіяльності;

–вжиття заходів для припинення порушень санітарного законодавства та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні таких правопорушень.

При розгляді завдань та повноважень, що покладені на органи санітарно-епідеміологічної служби, виникає ряд питань.

По-перше, в різних нормативних актах визначено різні завдання санітарно-епідеміологічного нагляду, які в деяких випадках співпадають, в деяких – доповнюють одне одного, але вичерпного переліку завдань, визначених у Законі, покладених на санітарно-епідеміологічний нагляд, немає. У вищезазначених переліках присутня як наглядові, так і контрольні повноваження, що значно ускладнює розуміння цих нормативних актів посадовими особами органів санітарно-епідеміологічної служби.

По-друге, державна санітарно-епідеміологічна служба реалізує свої завдання через санітарно-епідеміологічний нагляд. Отже, можна зробити висновок, що завдання санітарно-епідеміологічної служби покладені на санітарно-епідеміологічний нагляд. У ст. 39 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” визначено поняття санітарно-епідеміологічного нагляду – це діяльність органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби по контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по застосуванню заходів правового характеру щодо порушників [109]. Таким чином законодавець розкриває санітарний нагляд як контроль. На нашу думку, це не зовсім вірно. Відмінність нагляду від контролю зводиться до того, що останній в першу чергу характеризується втручанням в оперативну діяльність піднаглядових об’єктів, а характерною рисою нагляду є винесення відповідного акта, а саме – подання, припис, протест.

Таким чином контрольну діяльність, яку здійснюють органи санітарно-епідеміологічної служби, можна визначити юрисдикційною, оскільки їй притаманні певні риси: наявність правопорушення, розгляд справи та винесення рішення по ній.

Правозастосовча діяльність становить систему різноманітних дій основного та допоміжного характеру, що мають творчий, організуючий зміст [6, с. 318]. Сутність правозастосування полягає в діях компетентних органів держави, громадських організацій, посадових осіб з підведення певного юридичного факту під відповідно-правову норму і прийняття державно-владного рішення, тобто у вирішенні на основі норм адміністративного права певних адміністративно-управлінських справ [65, с. 12]. Щодо органів санітарно-епідеміологічної служби мова у більшості випадків йде про вирішення певних правових спорів, які виникають під час розгляду та вирішення справ про адміністративні правопорушення і розгляду скарг.

Адміністративна юрисдикція органів санітарно-епідеміологічної служби пов’язана з реалізацією виконавчої влади, з формами реалізації права і з примусовим засобом правозастосування, з його правоохоронною формою. Таким чином, адміністративна юрисдикція органів санітарно-епідеміологічної служби є різновидом як правозастосування, так і правоохоронної діяльності. Характерними ознаками, які притаманні діяльності як органів санітарно-епідеміологічної служби, так і органів виконавчої влади: наділення юридично-владними повноваженнями; державно-владний, організуючий, предметний та безперервний характер.

Цілі та завдання діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби, як було зазначено вище, є похідними від цілей і завдань виконавчої влади.

Ю.С. Адушкін вважає, що дослідження будь якої процесуальної форми передбачає необхідне висвітлення принаймні чотирьох основних її елементів: цілей, принципів, суб’єктів і стадій. Визначаючи результати, на досягнення яких направлено провадження і основні засади його побудови, хто і які здійснює в ньому функції і в якій часовій послідовності розвивається процесуальна діяльність, ці категорії розкривають специфічні риси і доповнюють характеристику сутності відповідної процесуальної форми. Інші категорії процесу (підвідомчість, акти, строки, докази і доказування) мають похідний характер і в повній мірі можуть бути розкритими у процесі аналізу перших [5, с. 51].

Вищезазначене можна підтвердити існуючими поглядами на призначення різних процесуальних форм, на завдання будь-якого юрисдикційного процесу та адміністративно-юрисдикційної діяльності санітарно-епідеміологічної служби зокрема.

Так, на думку Л.В. Коваля, існує потреба необхідності розмежування в адміністративно-деліктному відношенні його найближчих (покарання конкретного правопорушника) та кінцевих (захист правопорядку, викорінення адміністративних правопорушень) цілей [51, с. 48].

А.П. Шергін, розкриваючи зміст охоронної та виховної функції юрисдикції, бачить її перш за все у вирішенні справ про правопорушення, усуненні причин та умов, які сприяли вчиненню правопорушень [193, с. 23].

Є.В. Додін вважає, що основне завдання адміністративного процесу (в широкому розумінні) полягає в досягненні найбільш оптимального результату щодо конкретної індивідуальної справи, інші завдання – охорона громадських відношень, прав організацій і громадян, а найбільш загальні завдання ті, що стоять перед держаним управлінням у цілому [35, с. 18].

Досліджуючи характерні ознаки адміністративної юрисдикції в органах санітарно-епідеміологічної служби, необхідно визначити її управлінський характер, пов’язаний зі збором, дослідженням, оцінкою інформації, прийняттям управлінського рішення та його виконанням.

Як уявляється, основними видами адміністративно-юрисдикційних проваджень в органах санітарно-епідеміологічної служби є: провадження у справах про адміністративні правопорушення, підвідомчі зазначеним органам; провадження у справах про дисциплінарні проступки працівників органів санітарно-епідеміологічної служби; провадження за скаргами громадян в органи санітарно-епідеміологічної служби.

Адміністративна юрисдикція органів санітарно-епідеміологічної служби має відмінності в порядку вирішення адміністративних справ, що свідчить про різнобічність процесуальної форми цього виду діяльності. Юрисдикційний процес в органах санітарно-епідеміологічної служби має особливості, пов’язані з його правовою регламентацією, обсягом повноважень посадових осіб, порядком розгляду справ, порядком оскарження.

Здійснення юрисдикційних проваджень в органах санітарно-епідеміологічної служби, їх ефективність перебувають у прямій залежності від виконання і правильного застосування посадовими особами санітарно-епідеміологічної служби норм матеріального і процесуального права. Для цього необхідно не лише пізнати зміст закону, його спрямованість, зв’язок з іншими нормами законодавства, але й врахувати принципи адміністративних (юрисдикційних) проваджень. Ці принципи є проявами адміністративного процесу, що відображають характерні риси зазначеного адміністративного провадження.

Процесуальні принципи адміністративного права утворюють основу, на якій здійснюється розробка і реалізація норм. Значимість принципів випливає з їх тлумачення як першооснови всього вихідного пункту. Принцип – основоположне теоретичне знання, яке є таким, що не потребує доведення [67, с. 363].

Розкриваючи поняття принципів права, М.І. Байтін писав, що останні є тим, “на чому засноване формування, динаміка і дія права як демократичного або, навпаки, тоталітарного. Принципи права виражають те головне, основне в праві, тенденції його розвитку, те, на що право повинне бути орієнтоване, націлене” [12, с.4-15].

Можна погодитись з думкою О.В. Фатхутдінової, яка стверджувала, що “принцип для процесу – це те саме, що і принцип для права. Він може розглядатись як: чинник, рівень реалізації якого є показником правового стану” [186, с. 19].

Аналізуючи загальне поняття “принципу”, що означає початкову керівну ідею [187, с. 362], основне вихідне положення [188, с. 528], а також загального поняття принципів права, можна зробити висновок, що принципи адміністративно-юрисдикційної діяльності витікають із Конституції України і закріплені у поточному адміністративному законодавстві як основоположні ідеї, які визначають суть, організацію і спрямованість даного виду діяльності, її цілі, завдання, функції, методи і форми здійснення, а також процесуальний стан суб’єктів цієї діяльності.

Процесуальні принципи тісно пов’язані між собою. Для виявлення їх особливостей їх треба розділити на групи за видами: залежно від характеру нормативних актів, в яких знайшов відбиття їх зміст, – на конституційні й закріплені в інших нормативних актах, від предмету регулювання – на організаційні та функціональні, від їх дій в системі права – на загально-правові, міжгалузеві й галузеві.

Фундаментальним, основним щодо інших, принципом адміністративної юрисдикції є законність, яка передбачає та уособлює неухильне виконання, дотримання правових норм (матеріальних і процесуальних) суб’єктами адміністративного провадження.

Принцип законності репрезентує певну змістову якість діяльності державних органів. Як зазначає В.М. Гаращук, “законність, зовні відображена в правових актах, є тією межею, яка обмежує свободу кожного заради свободи всіх” [30, с. 108]. Л.В. Коваль вказував, зокрема, на гласність провадження і необхідність установлення об’єктивної істини, дотримання строків, передбачених законодавством; допущення не лише фактичного захисту, що здійснюється самим порушником, а й формального захисту, якщо він здійснюється офіційно захисником; право суб’єкта, що звертається до державного органу, знайомиться з матеріалами справи; володіти повною інформацією щодо документів на будь-якій стадії провадження; право давати пояснення, подавати докази, вносити клопотання, відповідати на будь-які аргументи, представлені супротивною стороною [52, с. 21].

Принцип законності – принцип права, який означає, що юрисдикційна діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби повинна здійснюватись на підставі закону. Це зобов’язує уповноважені органи (посадові особи) застосовувати заходи впливу за адміністративні правопорушення в межах своєї компетенції і в відповідності з законодавством.

Законність у державному управлінні складається зі спеціальних вимог, що характеризують специфічні риси даної галузі. По-перше, серед таких вимог можна назвати обов’язок суб’єктів управління здійснювати державну політику у формі виконавчого розпорядництва. По-друге, органи виконавчої влади та інші суб’єкти наділені публічними повноваженнями і зобов’язані дотримуватись спрямованості закону [164, с. 59]. Г.В. Атаманчук з цього приводу має іншу точку зору, він стверджує про існування такого принципу державного управління, як потреба правової упорядкованості державного управління [11, с. 195].

Вимога законної поведінки прямо відбивається у правозастосовчій діяльності. В теорії держави і права законність розуміють як змістовну сторону правового режиму державного та суспільного життя [48, с. 54]. Після вищевикладеного можна зробити висновок: процес додержання законності виявляється передумовою правопорядку.

Принцип законності закріплений у ст. 7 КУпАП[53]і проявляється в таких положеннях: ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставі і в порядку, встановленим законом; провадження по справам, про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого дотримання законності; застосування уповноваженими на то органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції та в точній відповідності із законом.

Наступним принципом адміністративної юрисдикції в органах санітарно-епідеміологічної служби можна визначити гуманізм. Суть принципу гуманізму полягає в повазі до гідності та прав особи. Така вимога звернута до всіх оточуючих дану особу суб’єктів права [95, с. 145]. Прояви принципу гуманізму можна побачити у відносинах особи і держави. О.В. Петрішин стверджує, що характер цих взаємовідносин показує ступінь визнання державного пріоритету та верховенства права. На його думку поняття правової держави повинно мати гуманістичний зміст [96, с. 9].

Гуманізм є визначальним принципом при побудові та діяльності апарату держави. У цьому принципі головним критерієм виступають загальнолюдські цінності. Ефективний механізм задоволення інтересів особи і суспільства в цілому будується саме через систему державних органів.

Гуманізм є невід'ємною частиною в системі принципів правозастосування. А.І. Сморчков стверджує, що достеменно визначена істина у справі має оцінюватись згідно з моральними принципами [166, с. 92]. О.К. Застрожна визначала за необхідне встановити в юрисдикційних провадженнях норму про повагу до особи [39, с. 61].

Принцип гласності повинен забезпечувати відкритий розгляд адміністративної справи. Ю.М. Козлов визнав, що засади гласності передбачають відкритий розгляд адміністративно-юрисдикційних справ, проведення процесу в неробочий час, нерідко за місцем роботи, проживання або навчання правопорушника [4, с. 389-390]. Самою важливою ознакою цього принципу можна визначити можливість рівного доступу до справи з боку громадян, гарантування можливостей інформування суспільства про перебіг і наслідки вирішення адміністративної справи[78, с. 198].

Принцип справедливості будується на формально визначених міркуваннях про справедливість. Цей принцип є необхідною умовою юрисдикційного провадження, тому що без з’ясування волі об’єкта правозастосовчій акт не буде справедливим. О. Михайленко писав, що при прийнятті правозастосовчого акту, незалежно від виду органу, посадові особи мають керуватись справедливістю, гарантії якої неможливі без права на слушність своєї думки і доведення її перед державою [85, с. 44]. Принцип справедливості проявляється перш за все у справедливості відносин, закріплених у матеріально-правових приписах, та у приписах індивідуально-правового акту, проникає в усі процесуальні дії в ході правозастосування.

Принцип рівності сторін передбачає надання безперешкодної можливості кожній із сторін брати участь у всіх стадіях розгляду справи. Цей принцип закріплюється перш за все у ст.24 Конституції України, згідно з якою: громадяни України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом [64]. Принцип рівності перед законом передбачає відсутність привілеїв чи обмежень за такими ознаками: політичних, релігійних чи інших переконань, раси, кольору шкіри, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання. Цей перелік ознак, притаманний даному принципу, не є вичерпним. Принцип рівності перед законом застосовується також і до юридичних осіб. Він повинен застосовуватися, коли мова йде про стосунки держави, з одного боку, та фізичної або юридичної особи – з іншого.

Також у публічно-правовій сфері можна виділити принцип рівноправності суб’єктів права. Характерною ознакою цього принципу є те, що об’єкт управління не може зазнавати ущемлення своїх інтересів через більш великий обсяг прав, якими наділений владний суб’єкт.

Усі наведені принципи виступають засадами та ідеями для всіх галузей права, в тому числі й адміністративного, тому їх можна віднести до конституційних або загально-правових.

Тепер, після вищевикладеного, можна виділити специфічні принципи, притаманні адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби.

Принцип компетентності в нашому випадку означає, що не всі суб’єкти управління наділені повноваженнями адміністративно-юрисдикційного характеру. Ці повноваження, як правило, існують у всіх виконавчих органів (органів санітарно-епідеміологічної служби), але це стосується тільки реалізації дисциплінарної влади і вирішенню скарг. Суворе дотримання принципу компетентності забезпечує належне застосування юридичних засобів впливу, сприяє посиленню відповідальності уповноважених органів (посадових осіб) за вчинення ними процесуальних дій [33, с. 389-390].

Стосовно принципу об’єктивності, всі факти об’єктивної дійсності повинні бути правильно і повно відображені у відповідних актах, які регулюють діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби. Під час прийняття рішення по адміністративній справі посадова особа органу санітарно-епідеміологічної служби повинна ґрунтувати свої висновки на фактах реально існуючої дійсності. Органи санітарно-епідеміологічної служби в особі посадових осіб зобов’язана зібрати й оцінити всю інформацію, тобто всі фактичні дані щодо наявності або відсутності правопорушення, винності об’єкта в його вчиненні та інших обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Принцип публічності – обов’язок на всіх стадіях юрисдикційних проваджень, який забезпечує безперешкодне настання передбачених законом юридичних наслідків у випадку наявності процесуальних та матеріальних юридичних фактів. У загальному вигляді під принципом публічності розуміється здійснення процесу владно, від імені влади чи держави. Багато науковців, зокрема, Л.В. Коваль [50, с. 122], М.Н. Марченко [88, с. 316], та зарубіжні вчені [202; 203; 204] свідчать про те, що ініціатором правозастосовчого процесу може бути держава або уповноважений державою орган, що виступає від її імені, в даному випадку органи санітарно-епідеміологічної служби.

Принцип участі громадськості в адміністративному провадженні виявляється в різних формах, передбачених адміністративно-процесуальним законодавством, а інколи і в формах, утворених за ініціативою самих громадян, їх колективів, громадських організацій, які беруть участь у вирішенні адміністративних спорів [82, с. 21]. Наприклад, відповідно до Закону України “Про звернення громадян”, особа, яка подала скаргу, або яка вчинила адміністративний проступок, має право бути присутньою при розгляді зазначених адміністративних спорів [138]. Цей принцип, перш за все, закріплений у ст. 38 Конституції України, яка передбачає, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами [64].

Принцип змагальності розкривається у відмінності публічних та приватних інтересів. Спір про адміністративне право зумовлює змагання між сторонами матеріального право відношення у сфері управління [49, с. 23-25]. Головною спільною рисою для юрисдикційних адміністративних проваджень можна вважати активність зацікавлених осіб, яку у свою чергу можна охарактеризувати двома рисами: присутність правознавця під час використання сторонами своїх прав щодо доведення правової позиції, властиве спілкування між сторонами. Цей принцип властивий тільки спірним провадженням, а безспірні можуть характеризуватися активністю зацікавленої особи.

Принцип економії процесуальних засобів виявляє себе у вимогах простоти і економічності адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби. Адміністративно-юрисдикційне провадження не знає інституту судових витрат, в ньому бере участь значно менше суб’єктів, поряд з іншими галузями процесуальної діяльності, тому процедуру розгляду адміністративних справ можна визначити значно простішою, порівняно з кримінальним і цивільним процесами. Але здійснення принципу економії процесуальних засобів ні в якому випадку не допускає припущення спрощення в застосуванні заходів стягнення.

Принцип безпосередності полягає в об’єктивному вираженні процесуальних дій, яке передбачає, що посадова особа, котра розглядає справу, повинна безпосередньо сприймати процесуальні дії, які здійснюються учасниками провадження. Цей принцип характеризує процесуальну форму процесуальних дії зі сторони їх здійснення.

Л.В. Коваль стверджує, що принцип безпосередності вимагає, щоб між органом, який здійснює провадження в адміністративній справі, та іншою стороною (особою, що подала скаргу, або особою, яка бере участь у з’ясуванні обставин справи) було якомога менше посередніх (проміжних) елементів, що впливають на внутрішнє переконання тих, хто приймає рішення [50, с. 147].

Характерна риса принципу контролю полягає в тому, що в кожному процесі є наявність ідеї про можливість перегляду прийнятого по справі рішення. Можна погодитись з думкою І.О. Галагана, який визначає, що “принцип інстанційності або контролю поширений і на адміністративний процес. Але в останньому цей принцип не має повного закріплення через його оперативність та нерозвиненість процесуальних форм. Контроль у переважній більшості проваджень має місце тільки за остаточним рішенням по справі” [28, с. 181].

Проаналізовані принципи, на нашу думку, є визначальними для розкриття змісту юрисдикційного процесу в системі органів санітарно-епідеміологічної служби.

Слід підкреслити, що через розуміння принципів можна досягти позитивних результатів у практичному здійсненні органами санітарно-епідеміологічної служби юрисдикційної діяльності. На думку В.М. Самсонова, “принципи протистоять свавіллю і вседозволеності в державному управлінні і практично здійснюють відповідний вплив на всі його сторони” [151, с. 35].

На основі вищевикладеного можна сформулювати такі особливості адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби.

1. Адміністративно-юрисдикційна діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби обумовлена завданнями, функціями і характером їх управлінської діяльності.

2. Адміністративно-юрисдикційна діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби, як і будь-яка інша, ґрунтується на суворому дотриманні чинного законодавства. Підрозділи або посадові особи органів санітарно-епідеміологічної служби, які реалізують надані їм адміністративно-юрисдикційні повноваження, повинні діяти в рамках закону. За своїм основним призначенням адміністративно-юрисдикційну діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби можна признати правозастосовчою.

3. Адміністративно-юрисдикційна діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби здійснюється в офіційному порядку від імені держави в особі працівника органу санітарно-епідеміологічної служби. Зміст адміністративної юрисдикції органів санітарно-епідеміологічної служби полягає у збиранні, дослідженні та оцінці інформації щодо певної події, а також прийнятті рішення по справі в порядку, встановленому законом. Все це повинно відбуватися в рамках адміністративно-процесуальної форми.

4. Юрисдикція органів санітарно-епідеміологічної служби завжди є адміністративною, яка здійснюється спеціально уповноваженими органами чи посадовими особами. Правом розгляду справ про адміністративні проступки, застосування до винних осіб адміністративних стягнень відповідно до чинного законодавства наділені такі посадові особи органів санітарно-епідеміологічної служби: головний державний лікар України та його заступники, головні державні лікарі Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, головні державні лікарі водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізних доріг та їхні заступники, головні санітарні лікарі районів, міст, районів в містах, лінійних підрозділах, та об’єктів водного, залізничного, повітряного транспорту, об’єктів, які мають особливий режим роботи, а також лікарі-гігієністи, лікарі-епідеміологи. А розглядати справи про дисциплінарні проступки мають право в порядку підлеглості вповноважені посадові особи структурних підрозділів органів санітарно-епідеміологічної служби, яким правом наділені.

5. Адміністративно-юрисдикційна діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби завжди характеризується державно-владним характером та здійснюється тільки в офіційному порядку. Органи санітарно-епідеміологічної служби наділені колом повноважень, у рамках яких вони реалізують належне їм право щодо вирішення адміністративних спорів. Відповідно до чинного законодавства, передусім ст. 236 КУпАП України [53], органи санітарно-епідеміологічної служби розглядають справи про порушення санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил та норм, а також про слідуючи адміністративні правопорушення: порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці; порушення порядку здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу або впливу на неї фізичних та біологічних факторів; випуск в експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах; експлуатація автомототранспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах; порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання відходів; порушення правил ведення первинного обліку та здійснення контролю за операціями поводження з відходами або неподання чи подання звітності щодо утворення, використання, знешкодження та видалення відходів; виробництво продукції з відходів чи з їх використанням без відповідної нормативно-технічної та технологічної документації; приховування, перекручення або відмова від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх об'єднань щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними; змішування чи захоронення відходів, для утилізації яких в Україні існує відповідна технологія, без спеціального дозволу; порушення правил передачі відходів; порушення встановлених правил і режиму експлуатації установок і виробництв з оброблення та утилізації відходів; порушення правил застосування, зберігання, транспортування, знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів; невиконання правил і норм у процесі створення, виробництва, зберігання, транспортування, використання, знешкодження, ліквідації, захоронення мікроорганізмів, біологічно активних речовин та інших продуктів біотехнологій; порушення правил і норм ядерної та радіаційної Безпеки; випуск і реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів; випуск у продаж нестандартної продукції; виконання робіт, надання послуг громадянам-споживачам, що не відповідають вимогам стандартів, норм і правил; недодержання стандартів при транспортуванні, зберіганні і використанні продукції.

До даного переліку можливо віднести: невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків, а так само інших законних вимог посадових осіб органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби.

6. Основним у здійсненні юрисдикційних повноважень органів санітарно-епідеміологічної служби є виконання ними в особі уповноважених органів і посадових осіб правоохоронної функції. Так, основні завдання санітарного нагляду сформульовані в п. 4 Положення “Про державний санітарно-епідеміологічний нагляд”. Таким чином, адміністративно-правова охорона вищезазначених об’єктів є визначними функціональними обов’язками органів санітарно-епідеміологічної служби, зокрема санітарного нагляду.

7. Із семи видів адміністративних стягнень, зазначених у ст. 24 КУпАП України [53], органи санітарно-епідеміологічної служби правомочні застосовувати одне– штраф.Штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених КУпАП та іншими законами України (ст. 27 КУпАП України).

8. Також особливістю можна визначити факти, що підлягають доказуванню у процесі юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби. Як свідчить практика, більшість адміністративних правопорушень, підвідомчим органам санітарно-епідеміологічної служби, – це порушення санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил та норм. Тому, доказування у справах про адміністративні правопорушення, що здійснюється органами санітарно-епідеміологічної служби, спрямовано головним чином на встановлення фактичних обставин справ про порушення санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил та норм.

У доказуванні у справах про адміністративні правопорушення беруть участь суб’єкти, точно визначені у ст. 236 Кодексу України про адміністративні правопорушення[53]. Можливість розширення цього кола відомчими нормативними актами виключається. Засобом встановлення істини в адміністративно-юрисдикційній діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби, є докази, визначені як “фактичні дані, що використовуються для встановлення обставин справи відповідно до принципу об’єктивної істини” [7, с. 334].

9. Ще однією з ознак адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби можна визнати відповідну спеціалізацію. Спеціалізація дозволяє більш якісно та диференційовано підходити до планування та організації цієї діяльності в окремих підрозділах органів санітарно-епідеміологічної служби, деталізувати аналітичну та профілактичну роботу, підвищувати ефективність боротьби з різними адміністративними правопорушеннями.

1.4. Загальнообов’язкові правила і норми у сферісанітарного та епідемічного благополуччя населення

Демократичні перетворення у суспільстві, вимагають створення сучасного законодавства як юридичної основи державного управління, основними завданнями якого є практична реалізація державної політики та забезпечення державних інтересів.

За роки незалежності в Україні здійснено значну роботу з формування законодавчої бази санітарного законодавства, деталізації та конкретизації основних конституційних положень, які стосуються правового регулювання цієї актуальної проблеми. Але слід звернути увагу на те, що завжди існують реальні проблеми, що стримують розвиток даної сфери. Тому виникає потреба постійного аналізу чинної системи нормативно-правових актів щодо дієвості у вирішенні реальних проблем у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та визначення конкретних шляхів її удосконалення і розвитку. Такий аналіз створює наукове підґрунтя для прогнозування і планування нормотворчості [79, с. 25].

Не можна обійти увагою наявність значної роботи з підготовки і видання низки законів, які безпосередньо чи опосередковано регулюють забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення. До них відносяться: “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [109], “Про захист населення від інфекційних хвороб” [135], “Про захист прав споживачів” [136], “Про охорону атмосферного повітря” [140], “Про охорону праці” [141], “Про екологічну експертизу” [108], “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” [105], “Про пестициди та агрохімікати” [142], “Про якість і безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини” [144], “Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання” [134], “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” [104].

У спеціальній літературі проводився вибірковий аналіз законодавчої бази охорони здоров’я, відмічаючи реальну ситуацію з правотворчістю у сфері охорони здоров’я з тих чи інших питань. Це стосувалося, зокрема, вдосконалення правового поля діяльності органів і установ державної санітарно-епідеміологічної служби [72, с. 223-226].

Першим кроком на шляху до формування нового санітарного законодавства України стало прийняття 24 лютого 1994 р. Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”[109]. Відповідно до цього Закону, а також до Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд, суб’єкти санітарного нагляду повинні дотримуватись вимог санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм. Державний санітарно-епідеміологічний нагляд за дотриманням цих норм і правил державними органами, підприємствами, організаціями, установами незалежно від форм власності, підприємцями – фізичними особами і громадянами покладений на органи державної санітарно-епідеміологічної служби України.

Систематизувати санітарно-гігієнічні та санітарно-протиепідемічні загальнообов’язкові правила можна за різними критеріями. Одним з них є сфера (вид діяльності) де вони застосовуються.

1. “Державні санітарні норми та правила "Транспортування продовольчої продукції"” [119] встановлюють гігієнічні вимоги і норми до повітряного, водного і залізничного транспорту, що забезпечують перевезення продовольчої продукції груп.

Згідно з вказаним нормативним актом, юридичні та фізичні особи, які транспортують продовольчу продукцію, є відповідальними за її відповідність вимогам санітарних норм і безпеки для здоров'я і життя населення.

2. “Державні санітарні правила і норми для підприємств і суден, що виробляють продукцію з риби та інших водних живих ресурсів” [120] – обов'язковий для виконання нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади в галузі охорони здоров'я, який встановлює санітарно-гігієнічні та санітарно-протиепідемічні вимоги до виробництва продукції з риби та інших водних живих ресурсів.

Ці правила поширюються на діючі берегові переробні підприємства і судна, які виробляють продукцію з риби та інших водних живих ресурсів, незалежно від форм власності.

3. “Державні санітарні норми та правила при роботі з джерелами електромагнітних полів” [110] встановлюють вимоги до умов праці працівників, що займаються виготовленням, експлуатацією, обслуговуванням та ремонтом обладнання, при роботі якого виникають постійні магнітні поля та електромагнітні випромінювання.

Ці санітарні норми і правила не поширюються на працівників, що працюють з візуальними дисплейними терміналами електронно-обчислювальних машин або виконують роботи в не вимкнених електроустановках.

4. “Державні санітарні правила та норми "Підприємства вугільної промисловості"” [114] визначають вимоги щодо устрою та утримання вугледобувних підприємств, розрізів, збагачувальних і брикетних фабрик, а також щодо конструкції машин, механізмів, обладнання, технологій, речовин та матеріалів, призначених для вугільної промисловості, та є обов'язковими для усіх підприємств вугільної промисловості на території України незалежно від форм власності.

Метою Правил є збереження здоров'я працівників шляхом обмеження несприятливої дії шкідливих виробничих чинників, наприклад, фізичних, хімічних, біологічних), і зниження ризику розвитку професійних і виробничо обумовлених захворювань.

5. “Порядок і правила проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру” [130].

Обов'язкове страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки проводиться з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну третіх осіб, у тому числі довкіллю, внаслідок пожеж та/або аварій на об'єктах підвищеної небезпеки.

6. “Правила санітарної охорони території України” [131] регламентують порядок здійснення загальнодержавних медико-санітарних заходів (організаційних, санітарно-гігієнічних, лікувально-профілактичних та протиепідемічних), спрямованих на запобігання занесенню і розповсюдженню на території України інфекційних хвороб людини, таких як холера, чума, жовта гарячка (карантинні хвороби), контагіозні вірусні геморагічні гарячки, та інші небезпечні для людини інфекційні хвороби, а також на локалізацію та ліквідацію осередків цих хвороб.

7. “Державні санітарні правила і норми "Вода питна. Гігієнічні вимоги до якості води централізованого господарсько-питного водопостачання"” [112].В документі систематизовані та викладені основні гігієнічні вимоги до якості води централізованого господарсько-питного водопостачання, порядок здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду за якістю води у системах централізованого господарсько-питного водопостачання в звичайних та екстремальних ситуаціях, а також відповідальність за недотримання вимог цих Державних санітарних правил і норм.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд за дотриманням санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм усіма організаціями і установами, посадовими особами та громадянами на всій території України покладено на органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України.

8. “Державні санітарні норми і правила захисту населення від впливу електромагнітних випромінювань” [113].До джерел електромагнітного випромінювання в населених пунктах належать радіо-, телевізійні та радіолокаційні станції різного призначення, що працюють у смузі радіочастот, а також мережа ліній електропередачі, яка складається з повітряних високовольтних ліній електропередачі та електричних підстанцій. До складу підстанцій можуть входити: розподільні пристрої, перетворювачі електроенергії, трансформатори, випрямлячі та інші пристрої і споруди.

Питання охорони здоров'я населення від впливу електромагнітних випромінювань має важливе медичне та соціально-економічне значення. Особлива увага при цьому приділяється санітарному нагляду за джерелами цих випромінювань. Основою організації санітарного нагляду є санітарні норми і правила, які містять як норми, так і основні положення гігієнічних вимог до засобів випромінювання. Ці документи разом з методичними вказівками до них дозволяють регламентувати умови експлуатації та розміщення засобів випромінювання відносно житлової забудови і тим самим забезпечити охорону здоров'я населення від впливу електромагнітних полів, що виникають у навколишньому середовищі.

9. “Санітарні правила і норми по застосуванню харчових добавок” [116]. Харчові добавки – природні або синтезовані речовини, які навмисно вводяться до продуктів харчування з метою надання їм необхідних властивостей та не вживаються самостійно у вигляді харчових продуктів або звичайних компонентів їжі. Харчові добавки можуть залишатися у харчових продуктах у повному обсязі або у вигляді речовин, які утворюються після хімічної взаємодії добавок з компонентами продуктів харчування.

Ці Санітарні правила і норми по застосуванню харчових добавок не поширюються на забруднюючі сторонні речовини, які ненавмисно потрапляють до продуктів харчування під час вирощування рослин та тварин або агротехнічних та ветеринарних заходів при виробленні, переробленні, приготуванні, упакуванні, зберіганні, транспортуванні та реалізації харчових продуктів внаслідок контакту з обладнанням, тарою, зовнішнім середовищем; а також на живі мікроорганізми, їх токсини, механічні домішки.

Згідно із санітарним законодавством України, вироблення, застосування та реалізація харчових добавок на території держави повинні здійснюватися виключно з дозволу МОЗ України.

10. “Державні санітарні правила розміщення, улаштування та експлуатації оздоровчих закладів” [118]. Ці правила обов'язкові для виконання проектними, будівельними та іншими організаціями, що займаються проектуванням, будівництвом, реконструкцією та експлуатацією оздоровчих закладів, а також органами, установами та закладами санітарно-епідеміологічної служби, що здійснюють контроль за дотриманням цих правил.

Правила поширюються на всі діючі оздоровчі заклади, а також на ті, що проектуються, будуються та реконструюються, як для дорослих, так і змішані для дорослих та дітей (будинки відпочинку, пансіонати та комплекси цих закладів, туристичні бази, туристичні притулки, бази відпочинку та ін.).

При будівництві, реконструкції, обладнанні та експлуатації закладів відпочинку або окремих підрозділів, які входять до їх складу, необхідно керуватися також вимогами чинних будівельних норм і правил та інших нормативно-технічних документів, що регулюють проектування, будівництво та благоустрій територій оздоровчих закладів.

11. “Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів” [117] включають основні гігієнічні вимоги до планування і забудови як нових, так і існуючих міських та сільських поселень України, їх санітарного упорядкування та оздоровлення. Дотримання цих Правил повинно забезпечити найбільш сприятливі в гігієнічному відношенні умови життєдіяльності населення.

Правила є обов'язковими для дотримання всіма державними, кооперативними, колективними та приватними підприємствами, організаціями та установами незалежно від відомчого підпорядкування та форм власності, а також посадовими особами та громадянами України, а також інвесторами-громадянами інших держав.

При вирішенні питань планування та забудови населених пунктів необхідно керуватися вимогами діючих будівельних норм і правил та інших інструктивно-методичних документів, узгоджених з Міністерством охорони здоров'я України, що використовуються для вказаних цілей.

12. “Державні санітарні правила для підприємств порошкової металургії” [111] поширюються на діючі підприємства і цехи по виготовленню порошків і виробів з них, а також на підприємства, що знаходяться у стані проектування, реконструкції і будівництва незалежно від форми власності.

Галузеві правила безпеки, інструкції та інші документи повинні мати розділи по регламентації санітарно-гігієнічних вимог і відповідати цим Санітарним правилам.

Вимоги Санітарних правил, реалізація яких пов'язана з необхідністю капіталовкладень на діючих підприємствах, повинні здійснюватися за планами, узгодженими з установами і закладами санітарно-епідеміологічної служби.

13. “Санітарні правила в лісах України” [115] – це сукупність норм здійснення санітарно-оздоровчих заходів та санітарних вимог, які встановлюються з метою охорони та захисту лісів при веденні лісового господарства, використанні лісових ресурсів та здійснення робіт, не пов'язаних з веденням лісового господарства, підприємствами, установами, організаціями та громадянами.

14. “Санітарні правила для виноробних підприємств” [153].Порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм тягне дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Державний санітарний нагляд за дотриманням санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм державними органами, а також усіма підприємствами, установами й організаціями, посадовими особами і громадянами покладається на органи й установи санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України.

15. “Санітарні правила для підприємств продовольчої торгівлі” [156]. Порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм також волоче дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Державний санітарний нагляд за дотриманням санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм державними органами, а також усіма підприємствами, установами й організаціями, посадовими особами і громадянами покладається на органи й установи санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я України.

16. “Санітарні правила для підприємств громадського харчування, включаючи кондитерські цехи і підприємства, що виробляють м'яке морозиво” [154] поширюються на діючі, споруджувані та реконструкційні підприємства громадського харчування незалежно від форм власності і відомчої приналежності і визначають санітарні вимоги до території, приміщенням і їх оснащенню, транспортуванню, прийомові та збереженню харчових продуктів, обробці сировини, виробництву і реалізації продукції, а також до умов праці й особистої гигикне персоналу підприємства.

Асортимент продукції, що випускається підприємством громадськогохарчування, розробляється у точній відповідності з типом підприємства, набором приміщень, оснащенням його холодильним і технологічним устаткуванням. Підприємства громадськогохарчування забезпечують випуск своєї продукції на основі нормативно-технічної та технологічної документації, дотримання якої гарантує безпека блюд і виробів для здоров'я населення.

17. “Санітарні правила устрою, обладнання та експлуатації лікарень, пологових будинків та інших лікувальних стаціонарів” [162] призначені для органів і установ охорони здоров'я та інших відомств, підприємств, організацій, що мають у своєму веденні лікарні, пологові будинки та інші лікувальні стаціонари, медичні кооперативи, а також для проектних, будівельних й інших організацій, що займаються питаннями вибору земельних ділянок, проектування, будівництва, реконструкції та експлуатації зазначених лікувальних установ.

Дійсні правила поширюються на всі споруджувані, реконструційні, а також діючі лікарні, пологові будинки та інші лікувальні стаціонари, незалежно від відомчої й іншої приналежності.

18. “Санітарні правила оснащення, обладнання і утримання гуртожитків для робітників, студентів, учнів середніх спеціальних навчальних закладів і професійно-технічних училищ” [161] поширюються на проектовані, споруджувані, реконструційні та існуючі гуртожитки, незалежно від їхньої відомчої приналежності.

Відповідальність за виконання даних Правил покладається на адміністрацію гуртожитку, а також підприємства, установи або організації, у веденні якої знаходиться гуртожиток.

Контроль за виконання Санітарних правил у гуртожитках, що належать підприємствам, організаціям і установам міністерств і відомств, які мають у своєму складі відомчу санітарну службу, покладається на органи та установи цієї служби.

19. “Санітарні правила і норми охорони прибережних вод морів від забруднення в місцях водокористування населення” [159] мають на меті попередження й усунення існуючого забруднення морської води, що може привести до розвитку інтоксикацій і зниженню оздоровлюючого ефекту морського водокористування населення, виникненню інфекційних паразитарних захворювань і шкірно-дратівної дії при використанні забрудненої морської води для рекреаційного, лікувально-оздоровчого і господарсько-питного морського водокористування, а також при використанні в їжу гідробіонтів та риби, що нагромадили шкідливі речовини та мікроорганізми у стравоходах.

Правила поширюються на прибережні райони територіальних і внутрішніх вод, включаючи прибережні зони в межах міст, гирла рік, що використовуються і є перспективними для рекреаційних, лікувально-оздоровчих і господарсько-питних потреб населення, а також на прилеглу смугу суші шириною 2 км від лінії максимального рівня води.

20. “Основні санітарні правила роботи з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань” [92] поширюються на всі підприємства й установи всіх міністерств і відомств, професійних союзів та інших громадських і кооперативних організацій, де виробляються, обробляються, переробляються, застосовуються, зберігаються, знешкоджуються і транспортуються природні й штучні радіоактивні речовини та інші джерела іонізуючих випромінювань.

21. “Санітарні правила влаштування, обладнання, експлуатації амбулаторно-поліклінічних установ стоматологічного профілю, охорони праці і особистої гігієни персоналу” [152] призначені для головних лікарів стоматологічних поліклінік, завідувачів стоматологічних відділень, кабінетів і зуботехнічних лабораторій, стоматологів і зубних техніків, архітекторів, інженерів й інших фахівців, що займаються питаннями проектування, реконструкції та експлуатації стоматологічних лікувально-профілактичних установ, а також санітарних лікарів, що здійснюють контроль за санітарним станом стоматологічних установ.

Влаштування та експлуатація рентгенівських і фізіотерапевтичних кабінетів, автоклавних, адміністративних і побутових приміщень, електроустаткування та електромереж у стоматологічних поліклініках, відділеннях, кабінетах і зуботехничних лабораторіях повинні відповідати діючим правилам та інструкціям, з дотриманням відповідних правил техніки безпеки, охорони праці та пожежної безпеки.

22. “Санітарні правила зі збору, зберігання, транспортування та первинної обробки вторинної сировини” [158] поширюються на такі види вторинної сировини, що заготовлюється від населення, підприємств та організацій і використовується після відповідної обробки в різних галузях промисловості.

Санітарні правила мають забезпечити безпечні в санітарно-епідемічному відношенні умови праці працюючих на заготівлі, транспортуванні та первинній обробці вторинної сировини.

23. “Санітарні правила для підприємств лікеро-горілчаної промисловості” [155] визначають санітарні вимоги до облаштування, устаткування і складу підприємств лікеро-горілчаної промисловості.

Вони пов'язані з реконструкцією діючих цехів і ділянок, при зміні технології вони повинні виконуватися за узгодженням з місцевими органами та установами санітарно-епідеміологічної служби та іншими органами у встановленому порядку.

Введення в експлуатацію новозбудованих або реконструйованих лікеро-горілчаних підприємств допускається лише за узгодженням з місцевими органами та установами санітарно-епідеміологічної служби, що здійснюють державний санітарний нагляд.

24. “Санітарні правила облаштування і утримання місць занять з фізичної культури та спорту” [160] поширюються на всі види спортивних споруд і місць організованих занять з фізичної культури і спорту.

Вибір ділянки під розміщення спортивних споруд і місць організованих занять з фізичної культури і спорту, а також проекти розширення і реконструкції діючих спортивних споруд підлягають узгодженню з органами та установами санітарно-епідеміологічної служби. Приймання вибудованих будинків і споруд в експлуатацію здійснюється при обов'язковій участі представників санітарно-епідеміологічної служби.

Організації, установи і підприємства, у веденні яких є фізкультурно-спортивні споруди, перед кожним спортивним сезоном повинні одержати дозвіл місцевих санітарно-епідеміологічних установ на їхню експлуатацію.

25. “Санітарні правила для підприємств спиртової промисловості” [157] визначають санітарні вимоги до облаштування, устаткування і складу підприємств спиртової промисловості.

При розміщенні підприємств спиртової промисловості необхідно дотримувати вимог норм проектування, генеральних планів промислових підприємств і санітарних норм проектування промислових підприємств, а також діючих Правил.

Введення в експлуатацію новозбудованих і реконструйованих підприємств здійснюється відповідно до встановленого порядку.

26. “Санітарні правила щодо улаштування, утримання та обладнання молокороздавальних пунктів на промислових підприємствах” [163].

На промислових підприємствах, де організовано постачання молока, останнє повинно видаватися і споживатися лише в їдальнях або буфетах підприємств і цехів.

У разі відсутності на підприємствах їдалень, буфетів зберігання, роздача і споживання молока робітниками та службовцями мають здійснюватися у спеціально виділених з цієї метою приміщеннях – молокороздавальних пунктах та їх філіях, у цехах.

На основі вищевикладеного, можна простежити чітку тенденцію до збільшення після 1995 р. загальної кількості прийнятих наказів Міністерства охорони здоров’я України, які стосуються санітарного та епідемічного благополуччя населення. Слід зазначити, що данні нормативні акти регулюють найактуальніші та ситуаційні проблеми у даній сфері.

Аналіз загальнообов’язкових правил дає можливість дійти до висновку що приорітетними напрямками забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення є:

–запобігання зниженню захворюваності населення, особливо на інфекції, небезпечні та соціально значущі хвороби;

– ефективна охорона навколишнього середовища;

–удосконалення діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби;

– розвиток і впровадження інформаційних технологій.

Таким чином, за роки незалежності в державі сформовано правову базу санітарного законодавства, яка вцілому відповідає сучасним потребам, характеризується достатньо високим рівнем систематизації і є основною для реалізації державної санітарної політики. Але не можна не звернути увагу на те, що значна частина санітарного законодавства – це законодавство яке діяло ще до отримання Україною незалежності. Тому належне функціонування органів санітарно-епідеміологічної служби вимагає оновлення і розвитку нормативно-правової бази відповідно до основних напрямів розвитку соціальної політики держави у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, наближання його до світових стандартів.

Висновки до розділу 1

1. Аналіз процесу становлення та розвитку санітарно-епідеміологічної служби в Україні дає підстави вирізнити п’ять етапів її формування:

– дореволюційний – зародження санітарно-епідеміологічної служби;

– 1918-1932 рр. – створення санітарних організацій та установ, формування і зміцнення санітарних органів як обов'язкових ланок охорони здоров'я;

– 1933-1949 рр. – створення державної санітарної інспекції, посилення державних контрольних функцій санітарно-епідеміологічної роботи;

– 1950-1990 рр. – утворення єдиної комплексної санітарно-епідеміологічної служби й посилення її ролі в плануванні та координації профілактичної роботи; проведення державної санітарної діяльності в рамках єдності попереджувального й поточного санітарного нагляду; розвиток матеріально-технічної бази, в тому числі будівництво і реконструкція приміщень усіх районних і міських санітарно-епідемічних станцій;

– з 1991 р. – створення нормативної та законодавчої бази для функціонування установ державної санітарно-епідеміологічної служби і центрів санепіднагляду; переорієнтація санітарно-епідеміологічної служби на проведення санітарного нагляду за об'єктами зовнішнього середовища, пошук причин і факторів, що визначають стан здоров'я, в тому числі захворюваність населення у зв’язку з проблемами екології, епідеміології, захворювань; освоєння нових методів роботи в системі інформаційної й правової забезпеченості населення щодо санітарного та епідеміологічного стану в суспільстві.

2. Контрольно-наглядова діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби полягає як у нагляді, так і в контролі за дотриманням санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм та санітарного законодавства в цілому.

3. Адміністративно-юрисдикційна діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби ґрунтується на дотриманні чинного законодавства. Таким чином, адміністративно-юрисдикційну діяльність можна визначити як діяльність уповноважених на те органів (посадових осіб) по виявленню правопорушень та їх фіксації, розгляду та вирішенню адміністративно-правових спорів. Адміністративно-юрисдикційну діяльність можна визначити як діяльність уповноважених на те органів (посадових осіб) по виявленню правопорушень та їх фіксації, розгляду та вирішенню адміністративно-правових спорів.За своїм основним призначенням адміністративно-юрисдикційну діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби можна признати правозастосовчою.

4. За роки незалежності в державі сформовано правову базу санітарного законодавства, яка вцілому відповідає сучасним потребам, характеризується достатньо високим рівнем систематизації. Вона включає пакет нормативно-правових актів, що забезпечують можливість ефективного функціонування галузі і визначають реформаторський вектор розвитку органів санітарно-епідеміологічної служби.

РОЗДІЛ 2ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ЮРИСДИКЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ В ОКРЕМИХ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ

2.1. Загальна характеристика повноваженьорганів санітарно-епідеміологічної служби

Одним із найважливіших принципів державного управління є галузевий принцип, згідно з яким управління здійснюється окремими галузями і відповідно будується система галузевих органів управління.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд є видом контрольної і наглядової діяльності, що носить міжгалузевий характер. Однак його суб'єктами є органи галузевої системи охорони здоров'я – МОЗ України й підлеглі йому санітарно-профілактичні органи та установи.

МОЗ України є центральним галузевим органом державного управління у сфері охорони здоров'я населення країни в цілому. До його системи входять різні лікувально-профілактичні, санітарно-профілактичні, аптечні, а також такі органи та установи як: лікарні, поліклініки, амбулаторії, диспансери, санітарно-епідеміологічні станції тощо. Однак МОЗ України у своїй системі об'єднує далеко не всі органи та установи охорони здоров'я. По-перше, охорона здоров'я як галузь управління так само містить у собі діяльність оздоровчо-курортних установ (санаторії, пансіонати, будинку відпочинку і т. ін.), що знаходяться у веденні профспілкових чи органів окремих міністерств і відомств. Також у галузь охорони здоров'я можуть бути включені установи фізичної культури і спорту (стадіони, басейни, спортивні комплекси і т. ін.), тому що їхня діяльність спрямована на досягнення головної мети охорони здоров'я – збереження і зміцнення здоров'я людей. Це обумовлено тим, що охорона здоров'я як галузь управління є значно ширше, ніж МОЗ.

По-друге, різні міністерства, відомства, підприємства, установи та організації мають у своєму підпорядкуванні численні органи й установи охорони здоров'я. Багато хто з них створили в себе цілі системи органів і установ охорони здоров'я, наприклад, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України.

Міністерство охорони здоров'я України, будучи галузевим органом управління у сфері охорони здоров'я населення, здійснює деякі функції міжгалузевого управління. Так, відповідно до Положення про Міністерство охорони здоров'я України, воно здійснює координацію діяльності (включаючи методичне керівництво) лікувально-профілактичних, науково-дослідних й інших установ охорони здоров'я, що не входять в його систему, з питань розпізнавання, лікування і профілактики захворювань, охорони території України від заносу і поширення карантинних та інших інфекційних захворювань, а також з питань санітарно-епідеміологічного обслуговування населення; контролює цю діяльність; визначає основні напрямки розвитку охорони здоров'я у країні; здійснює контроль за станом здоров'я дітей; здійснює державний санітарно-епідеміологічний нагляд і методичне керівництво роботою органів санітарно-епідеміологічних служб, незалежно від відомчої підпорядкованості тощо.

Зазначені вище функції міжгалузевого управління МОЗ України свідчать, що його діяльність виходить за межі своєї системи. Тому для здійснення даних функцій міністерство та його органи наділені комплексом міжвідомчих повноважень, які регулюють правовідносини, що виникають за межами системи міністерства, у відношенні організаційно не підлеглих міністерству та його органам об'єктів. Як вказує О.П. Альохін, практично жодне міністерство не поєднує у своїй системі весь комплекс об'єктів даної галузі, але разом з тим будь-яке міністерство неодмінно має у своєму веденні об'єкти інших галузей [102, с. 88]. Таким чином, галузевий принцип державного управління в необхідних випадках доповнюється функціональним принципом, що лежить в основі міжгалузевого управління.

Здійснюване МОЗ України міжгалузеве управління у сфері охорони здоров'я населення найбільше яскраво виявляється при реалізації їм своїх міжвідомчих повноважень. Аналіз цих повноважень дозволяє більш детально зрозуміти і побачити міжвідомче положення МОЗ України та його органів стосовно інших галузевих систем управління [47, с. 147].

МОЗ України та його органи наділені різноманітними повноваженнями міжвідомчого характеру, що обумовлено складністю поставлених перед ними питань і завдань. Особливий інтерес являють міжвідомчі повноваження щодо здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду. Саме вони дозволяють МОЗ України та його органам, зокрема, органам санітарно-епідеміологічної служби, здійснювати міжгалузеве управління щодо забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення і державного санітарного нагляду.

Органи санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні державного санітарно-епідеміологічного нагляду діють від імені та в інтересах усієї держави.

Відповідно до ст. 39 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, державний санітарно-епідеміологічний нагляд – це діяльність органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби по контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по застосуванню заходів правового характеру щодо порушників [109].

Наглядова діяльність, здійснювана органами санітарно-епідеміологічної служби, має велике значення для створення оптимальних умов ефективної діяльності всієї системи органів державного управління. Здійснюючи нагляд, органи санітарно-епідеміологічної служби домагаються дотримання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, виявляють порушення і, в необхідних випадках, притягають до адміністративній відповідальності особу, яка вчинила правопорушення. Таким чином, діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби по здійсненню державного санітарно-епідеміологічного нагляду є одним із засобів забезпечення законності в державному управлінні.

Аналіз правового положення органів санітарно-епідеміологічної служби та їхніх повноважень дозволяє дійти висновку, що дані органи створюються для здійснення адміністративного нагляду за дотриманням санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм. Органи санітарно-епідемічної служби, здійснюючи державний санітарно-епідеміологічний нагляд, виступають як суб'єкти державного управління спеціальної компетенції. Характерною рисою їхньої діяльності є здійснення керуючого впливу по спеціальних питаннях на організаційно-непідлеглі об'єкти, тобто здійснення міжвідомчих повноважень. До такого об'єкта можна віднести забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення.

Санітарно-епідеміологічне благополуччя населення спрямоване на забезпечення здоров'я, життя людей, збереження навколишнього середовища в нормальному стані. Середовище мешкання людини включає в себе не лише стан довкілля, але і стан здоров'я тих людей, з якими приходиться знаходитися у зв'язках, відносинах, з тими матеріальними благами, що вони створюють і споживають. За визначенням Всесвітньої Організації Охорони Здоров'я, здоров'я людей – це стан їх повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність у них хвороб і фізичних дефектів [86].

З методологічних позицій санітарно-епідеміологічне благополуччя населення варто розглядати через суспільні відносини, що містять у собі виробничі, соціально-економічні, природні, управлінські, спеціальні та особистісні фактори.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”,санітарне та епідемічне благополуччя населення – це стан здоров'я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на встановленому рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами [109].

Виходячи з вимог цього Закону, варто визначити правову природу санітарно-епідеміологічного благополуччя населення і встановити, яка галузь законодавства чи сукупність галузей здійснює на нього регулюючий вплив.

У правовій літературі загальновизнано, що об'єкт правової охорони відноситься до тієї галузі права, що регулює даний вид суспільних відносин. При цьому виділяється, що будь-яка галузь права визначається за предметом і методом правового регулювання [71].

Забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення розглядають як сферу адміністративного права через інститут державної організації, управління, контролю і нагляду [8].

Найбільшою мірою державний характер діяльності санітарно-епідеміологічної служби виявляється в характері повноважень, якими вона наділена для виконання поставлених перед нею завдань. Слід зазначити, що, будучи спеціалізованою системою державних органів, створених з метою охорони здоров'я, шляхом здійснення державного санітарного нагляду вона наділена визначеними державно-владними повноваженнями.

Юридично-владний характер повноважень санітарно-епідеміологічної служби виявляється насамперед у розробці й погодженні санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, що є нормативними актами управління, обов'язковими для всіх державних органів, підприємств, установ, організацій, громадських організацій і громадян, тобто для всіх суб'єктів державного санітарно-епідеміологічного нагляду. Ці правила і норми розробляються від імені держави, фактично їхнє погодження є прерогативою МОЗ України.

Специфічною особливістю державно-владних повноважень органів санітарно-епідеміологічної служби є те, що вищевказані правила і норми виходять за рамки її системи і навіть системи охорони здоров'я, і поширюють свої дії на всі сфери державного управління, тобто є міжгалузевими. У той же час ці правила і норми не втрачають і свій галузевий характер [57, с. 80]. Необхідно відзначити, що затверджені МОЗ України санітарно-гігієнічні та санітарно-протиепідемічні правила і норми поширюються не лише на працівників певних галузей державного управління, але й у деяких випадках на окремих громадян. На нашу думку, цей фактор найбільше чітко і яскраво відбиває сутність державно-владних повноважень.

Головним питанням у визначенні сутності зазначених повноважень, їхньої ролі у здійсненні функцій міжгалузевого управління є питання їхньої класифікації. Можна розглянути кілька варіантів класифікації повноважень міжвідомчого характеру як органів міжгалузевого характеру взагалі, так і органів санітарно-епідеміологічної служби зокрема.

Першу з них запропонував Я.А. Здір, розділивши міжвідомчі повноваження на дві групи:

– повноваження щодо організації контролю і нагляду;

–повноваження щодо застосування примусових заходів до осіб, винних у порушенні спеціальних правил [40, с. 15].

Цю точку зору розділяє Ф.С. Разаренов, викладаючи у своїй роботі варіант двозвеневої класифікації, вказуючи, що права органів адміністративного нагляду поділяються на права, які дають можливість здійснювати нагляд, і права щодо застосування санкцій до правопорушників [146, с. 76].

Досліджуючи дане питання, С.А. Маєвський виділив такі міжвідомчі повноваження:

– право з видання постанов і вказівок, обов'язкових для виконання;

–право щодо здійснення контролю над діяльністю міністерств, відомств, підприємств і організацій;

– право щодо залучення до своєї роботи непідвідомчих їм організацій [91, с. 92-93].

В.С. Проніна поділяє міжвідомчі повноваження на такі групи:

–повноваження щодо нормативного регулювання і методичного керівництва;

– повноваження щодо здійснення контролю [145,с. 91,103].

На думку В.В. Васильєва, міжвідомчі повноваження можна поділити таким чином:

– повноваження з планування;

– повноваження щодо нормативного регулювання відповідних сторін діяльності непідлеглих об'єктів;

–повноваження щодо координації цієї діяльності з питань, що відноситься до компетенції міністерств;

–повноваження з контролю і нагляду за цією діяльністю [25,с.11-12].

Е.С. Фролов виділяє такі групи міжвідомчих повноважень:

– право видавати обов'язкові до виконання іншими центральними органами юридичні акти;

– право здійснювати контроль і державний нагляд за діяльністю інших органів державного управління;

– право погоджувати окремі акти і дії інших органів державного управління;

– право виступати як органи, з якими зобов'язані погоджувати свої дії інші органи управління;

– право давати іншим органам державного управління роз'яснення і вказівки з питань, що відносяться до їхньої компетенції;

– право одержувати відомості, дані від інших органів управління, що вимагаються для здійснення покладених на них функцій [190,с.31-32].

На нашу думку, найбільш точна і проста класифікація міжвідомчих повноважень представлена В.С. Проніною. Вона поділяє міжвідомчі повноваження на повноваження щодо нормативного регулювання і методичного керівництва та повноваження щодо здійснення контролю [145, с. 91, 103].

Одним із авторів, які досліджували правові питання санітарно-епідеміологічної служби та її повноваження, є В.І. Шабайлов. Розглядаючи повноваження санітарно-епідеміологічної служби, він поділяє їх на такі групи:

– повноваження з визначення відповідності піднаглядних об'єктів вимогам санітарних санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм;

– повноваження з попередження порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм;

– повноваження з усунення порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм;

– право застосовувати заходи примусу [170,с.291-292].

Уявляється, що автор даної класифікації повноважень санітарно-епідеміологічної служби не вказує на повноваження щодо правового регулювання діяльності об'єктів державного санітарного нагляду, а також на розробку і погодження санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм.

Наведені варіанти класифікації міжвідомчих повноважень органів міжгалузевого управління свідчать про відсутність єдності поглядів в юридичній літературі з цього питання. Кожна з даних класифікацій містить у своїй основі логічні засади і критерії, але, проте, вони не позбавлені певних недоліків. Насамперед, необхідно відзначити, що в роботах, в яких наводиться класифікація міжвідомчих повноважень, аналізується переважно діяльність державних комітетів. Однак слід зазначити той факт, що міністерства, як органи міжгалузевого управління, наділені певним обсягом міжвідомчих повноважень. Можна зробити висновок, що, визначаючи критерії класифікації міжвідомчих повноважень, необхідно виходити з чіткої позиції, що суб'єктами міжгалузевого управління є як державні комітети, так і міністерства, а також те, що класифікація міжвідомчих повноважень повинна бути єдиною як для перших, такі для інших.

Аналіз представлених у літературі варіантів класифікації міжвідомчих повноважень органів міжгалузевого управління показує, що, з одного боку, по цьому питанню серед авторів немає єдності, з іншого – більшість авторів, пропонуючи свої варіанти класифікації, близькі один до одного. Аналізуючи наведені точки зору, можна дійти висновку, що міжвідомчі повноваження поділяються на дві основні групи:

–повноваження щодо правового регулювання відповідних сторін діяльності організаційно-непідлеглих об'єктів управління;

– повноваження з контролю і нагляду за цією діяльністю.

Необхідно відзначити, що це найбільш ясна й переконлива позиція, тому що зазначені групи повноважень притаманні всім суб'єктам міжгалузевого управління, як державним комітетам, так і міністерствам.

На вищевказані дві групи можна поділити і повноваження МОЗ України та органів санітарно-епідеміологічної служби щодо здійснення державного санітарного нагляду. Органами, що здійснюють державний санітарний нагляд, реалізуються повноваження з розробки і прийняття санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм. До них можна віднести МОЗ України. Всі інші органи санітарно-епідеміологічної служби здійснюють державний санітарний нагляд за дотриманням цих правил і норм у діяльності організаційно не підлеглих об'єктів.

Стосовно діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби можна зробити висновок, що для забезпечення дотримання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, а також санітарно-епідеміологічного благополуччя населення перед даною службою поставлені такі завдання:

–попередження порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм;

–виявлення і припинення правопорушень у сфері санітарного законодавства;

– залучення до відповідальності винних осіб і виконання покарання.

Таким чином, вищевикладене збігається за змістом з основними рисами юрисдикційної діяльності. З цього випливає, як зазначено раніше, що органи санітарно-епідеміологічної служби наділені юрисдикційними повноваженнями.

Для вирішення зазначених завдань органи санітарно-епідеміологічної служби наділені юридично-владними повноваженнями. Відповідно до завдань, які поставлені перед ними, їх можна розділити на такі групи:

–повноваження щодо попередження правопорушень у сфері санітарного законодавства;

– повноваження з виявлення і припинення правопорушень у сфері санітарного законодавства;

– повноваження щодо застосування адміністративних стягнень.

Усі зазначені повноваження мають імперативний характер. Юридично-владний характер повноважень органів санітарно-епідеміологічної служби обумовлений тісним зв'язком з оперативним управлінням, тому що вони є органами управління, а здійснюваний ними державний санітарно-епідеміологічний нагляд є своєрідним проявом управлінських функцій.

На основі вищевикладеного можна зробити такі висновки:

1. Основу охорони здоров'я населення складають соціально-економічні заходи щодо поліпшення умов життя громадян, підвищення культурного рівня і рівня добробуту, профілактики захворювань, ефективного лікування з метою збереження і продовження їхнього активного і творчого життя. Державне управління охороною здоров'я за своєю природою є видом галузевого управління, але оскільки у сфері управлінських відносин у сфері охорони здоров'я включаються такі питання, як, наприклад, створення безпечних умов праці на виробництві, незалежно від відомчого підпорядкування даного виробничого об'єкта, вирішення яких не входить до компетенції центрального органу державного управління охороною здоров'я – МОЗ України, і залежить не лише від діяльності органів і установ, що входять до його системи. Можна зробити висновок, що органи санітарно-епідеміологічної служби України наділені певним комплексом міжвідомчих повноважень відносно організаційно-непідлеглих об'єктів.

2. За становище санітарно-епідеміологічного стану населення у країні несе відповідальність МОЗ України, яке є центральним органом відомчого управління. З погляду на міжгалузевий характер відносин у сфері охорони здоров'я, МОЗ здійснює у відношенні організаційно не підлеглих йому об'єктів певні функції міжгалузевого управління. Однією з них є державний санітарно-епідеміологічний нагляд, що здійснюється з метою дотримання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм на організаційно не підлеглі йому органи, підприємства, установи та організації, а так само на окремих громадян. Для здійснення даної функції органи санітарно-епідеміологічної служби наділені певним обсягом державно-владних повноважень, що дозволяють їм впливати на організаційно-непідлеглі об'єкти, здійснювати наглядову діяльність за дотриманням санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм.

3. Юридично-владний характер даних повноважень виявляється в тому, що МОЗ України, органи та установи охорони здоров'я діють від імені та в інтересах усієї держави. У процесі реалізації даних повноважень між об'єктами і суб'єктами державного санітарно-епідеміологічного нагляду виникають адміністративно-правові відносини. Відсутність між ними організаційної підпорядкованості вказує на специфічні особливості цих відносин. У даному випадку має місце підпорядкованість піднаглядового характеру. Здійснюючи дані повноваження, органи санітарно-епідеміологічної служби застосовують стосовно об'єктів визначені примусові заходи впливу.

4. Усі повноваження міжвідомчого характеру здійснює спеціально-утворена для цих цілей система санітарно-профілактичних органів і установ охорони здоров'я – органи санітарно-епідеміологічної служби. Повноваження органів санітарно-епідеміологічної служби стосовно діяльності державного санітарно-епідеміологічного нагляду варто розділити на дві групи: повноваження з правового регулювання діяльності об'єктів державного санітарного нагляду у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення; повноваження з безпосереднього здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду. Остання група повноважень відповідно до завдань, які поставлені перед нею, у свою чергу підрозділяється на три підгрупи: повноваження з попередження порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм; повноваження з виявлення і припинення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм; повноваження щодо застосування адміністративних стягнень.

5. Повноваження органів санітарно-епідеміологічної служби, насамперед, характеризуються правом застосовувати в окремих випадках для забезпечення виконання вимог, що містяться в санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правилах і нормах, установлені примусові заходи. У випадку невиконання рішень органів санітарно-епідеміологічної служби з боку окремих посадових осіб, підприємств, установ чи організацій громадян вони наділені правом застосувати примусові заходи, а також накладати адміністративні стягнення.

Разом з тим необхідно відзначити, що в основі діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби лежить проведення організаційних і медико-санітарних заходів, робота з роз'яснення і пропаганди санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм. Примусові заходи підкріплюють цю роботу.

Таким чином, органи санітарно-епідеміологічної служби для виконання поставлених перед нею завдань наділені певними державно-владними повноваженнями. Дана служба діє від імені держави (видає юридичні акти, забезпечує їхню реалізацію, здійснює контрольно-наглядову діяльність, а також застосовує міри адміністративного примусу).

2.2. Види адміністративних проваджень у діяльностіорганів санітарно-епідеміологічної служби

Проблема визначення кола адміністративних проваджень привертає увагу вчених на протязі значного часу. В юридичній літературі зустрічаються різноманітні класифікації адміністративно-юрисдикційних проваджень.

Так, С.Н. Махіна включає у структуру адміністративно-юрисдикційного процесу такі провадження: провадження у справах про адміністративні правопорушення; провадження щодо застосування адміністративно-відновних заходів; дисциплінарне провадження; провадження щодо встановлення нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі; юрисдикційні процедури щодо застосування заходів припинення; юрисдикційні процедури щодо застосування адміністративно-попереджувальних заходів [83, с. 115].

Класифікацію видів адміністративних проваджень надає і В.К. Колпаков, до яких він відносить: провадження щодо застосування заходів примусу в державному управлінні; дисциплінарне провадження; провадження в справах про адміністративні правопорушення; провадження щодо застосування заходів матеріального впливу [62, с. 328-329].

У свою чергу, М.М. Тищенко виділяє юрисдикційні провадження наступним чином: провадження за скаргами громадян; дисциплінарне провадження; провадження щодо застосування заходів адміністративного попередження та припинення; провадження в справах про адміністративні правопорушення [3, с. 193].

А.Б. Пєшков до адміністративно-юрисдикційних проваджень відносить: застосування заходів адміністративного припинення; застосування адміністративно-попереджувальних заходів; застосування заходів адміністративної відповідальності; застосування заходів дисциплінарної відповідальності [98, с. 123].

В.Г. Розенфельд та В.В. Серьогіна виділяють більш розширену класифікацію видів адміністративно-юрисдикційних проваджень, а саме:

1)провадження, пов’язані з розглядом індивідуальних адміністративних спорів (розгляд за участю представників органів виконавчої влади, профспілок, трудових колективів, колективних трудових конфліктів, розгляд представниками виконавчої влади, місцевими адміністраціями скарг громадян, а також розгляд судами скарг на незаконне порушення прав, свобод та інтересів громадян, правові акти і дії органів влади, місцевого самоврядування, посадових осіб та громадських організацій);

2)провадження щодо застосування заходів державного примусу (застосування таких заходів, як примусова госпіталізація інфекційних та венерично-хворих осіб, примусове лікування, адміністративний нагляд та ін.);

3) провадження у справах про адміністративні правопорушення;

4) провадження у справах про порушення митних правил [99, с. 11-138].

На основі вищевикладеного можна виділити такі види адміністративних проваджень щодо органів санітарно-епідеміологічної служби, а саме:

–провадження у справах про адміністративні правопорушення (накладення та стягнення штрафів);

–застосування адміністративно-попереджувальних заходів;

–дисциплінарне провадження;

–застосування заходів адміністративного припинення (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення, припинення інвестиційної діяльності, а також примусового вилучення з реалізації предметів);

–провадження за скаргами громадян;

–провадження щодо внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності;

–дозвільне провадження;

–провадження з проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи;

• застосування фінансових санкцій;
• атестаційне провадження;
• провадження з нормування.

Поряд з цим можна виділити провадження, що носять юрисдикційний характер: провадження у справах про адміністративні правопорушення (накладення та стягнення штрафів); дисциплінарне провадження; застосування заходів адміністративного припинення; провадження за скаргами громадян.

Дисциплінарне провадження. Більшість громадян за порушення правил дисципліни несуть відповідальність згідно з приписами трудового законодавства, і лише дисциплінарна відповідальність службовців може регулюватися іншими правовими актами. Службовці несуть дисциплінарну відповідальність як за дисциплінарні проступки, пов’язані з невиконанням покладаннях на них обов’язків, так і за перевищення своїх повноважень, а також вчинення дій, які дискредитують орган управляння (в даному разі орган санітарно-епідеміологічної служби).

Дисциплінарному провадженню притаманні такі ж стадії, як і іншим видам адміністративних проваджень, а саме: викриття порушення провадження; розгляд і вирішення справи; виконання рішення; оскарження рішення. Остання стадія традиційно носить факультативний характер.

Зазначимо, що дисциплінарне стягнення застосовується органом або посадовою особою, яким надано право прийняття на роботу даного працівника. З цього приводу, ми бачимо, що посадовці органів санітарно-епідеміологічної служби мають право застосовувати дисциплінарне стягнення тільки до організаційно-підлеглих працівників зазначеного органу. До застосування дисциплінарного стягнення, у порушника повинно відібратися письмові пояснення, в разі відмови – складається відповідний акт. Стягнення не може бути накладено не пізніше шести днів, та застосовується протягом одного місяця з дня виявлення проступку, не рахуючи часу службової перевірки, тимчасової непрацездатності працівника та перебування його в відпустці.

Провадження за скаргами громадян. Така процедура як звернення громадян першочергово закріплена у ст. 40 Конституції України, яка проголошує, що кожен має право направляти письмове звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування. У розвиток цих конституційних положень прийнято низку нормативних актів: Закон України "Про звернення громадян"[138],Указ Президента України "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення"[137], Інструкція з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян на підприємствах, установах, організаціях незалежно від виду власності, в засобах масової інформації [43].

Особливе місце серед звернень громадян займають скарги, оскільки виникає юрисдикційна ознака, а саме спір про право. При аналізу даного виду провадження можна виділити такі стадії: порушення провадження за скаргою, розгляд та прийняття рішення, оскарження рішення за скаргою, виконання рішення за скаргою.

Аналіз правових актів у сфері правового регулювання звернень громадян до органів санітарно-епідеміологічної служби дозволив сформулювати такі правила провадження за скаргами громадян: дотримання порядку прийому та реєстрації скарг; обов’язковість розгляду відповідними органами і посадовими особами скарг громадян; дотримання органами та посадовими особами прав громадян при розгляді їх скарг та належне виконання компетентними особами передбачених законодавством обов’язків щодо розгляду скарг громадян; дотримання термінів розгляду скарг громадян; безоплатність розгляду.

Попереджувальна діяльність. Ефективна попереджувальна діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби є одним з найважливіших завдань її організації та діяльності.

Для контрольної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби характерна, насамперед, попереджувальна (профілактична) робота. Попереджувальна спрямованість діяльності вимагає, щоб у процесі здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду виявлялися й усувалися як самі порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, так і причини їхнього виникнення.

Ця група повноважень займає особливе місце. Мета попереджувальної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби обумовлена завданнями, що стоять перед нею. Згідно з п. 3 Положення “Про державний санітарно-епідеміологічний наглядв Україні” [125],метою державного санітарно-епідеміологічного нагляду є запобігання, виявлення та припинення порушень санітарного законодавства. Як ми бачимо, у даному Положенні на першому місці стоїть запобігання порушень санітарного законодавства. Це ще раз підкреслює значущість попереджувальної роботи з погляду законодавця.

Сутність зазначеного виду діяльності полягає у своєчасному попередженні порушень санітарного законодавства, виявлені та усуненні причин їхнього виникнення, зміцненні законності у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, наданні допомоги піднаглядовим об'єктам у дотриманні й правильному виконанні санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм [47, с. 57].

Також можна визначити однією з цілей профілактичної роботи ефективність результатів. Слід зазначити, що в сучасній роботі органів санітарно-епідеміологічної служби мають місце непередбачувані результати. Цей фактор дає передумови для більш детального дослідження такого роду діяльності.

Відповідно до ст. 40 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [109], до групи повноважень головного державного санітарного лікаря України з попередження порушень санітарного законодавства, можна віднести такі:

–затверджувати державні санітарні норми, регламентувати використання небезпечних факторів, гранично допустимі концентрації, орієнтовно безпечні рівні хімічних і біологічних чинників у харчових продуктах, предметах та виробах, у воді, повітрі, ґрунті, а також встановлювати норми радіаційної безпеки та допустимі рівні впливу на людину інших фізичних факторів;

– визначати вимоги щодо комплексу заходів санітарної охорони державних кордонів України, контролювати і координувати діяльність органів виконавчої влади, місцевого самоврядування з цих питань;

– вносити на затвердження відповідно до чинного законодавства проекти законодавчих актів з питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення;

– затверджувати разом з центральним органом виконавчої влади в галузі економіки та центральним органом виконавчої влади з питань фінансів методики визначення ступенів ризику для здоров'я населення, що створюються небезпечними факторами;

– давати обов'язкові для розгляду висновки щодо проектів міждержавних, національних і галузевих програм з питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, профілактики захворювань та контролювати їх виконання;

– видавати розпорядчі документи щодо організації та здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні;

– визначати порядок ведення державного обліку інфекційних і професійних захворювань, отруєнь;

– погоджувати основні напрями фундаментальних і прикладних досліджень у галузі гігієни та епідеміології;

– погоджувати проекти норм проектування, стандартів і технічних умов, розміщення продуктивних сил та інші проекти, що можуть вплинути на здоров'я населення;

– погоджувати норми навчально-трудового навантаження, режими навчання та виховання дітей і підлітків у навчально-виховних закладах;

– встановлювати разом з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці перелік робіт, для виконання яких є обов'язковими медичні огляди, а також порядок їх проведення;

–затверджувати перелік інфекційних захворювань, за яких госпіталізація хворих є обов'язковою, а також перелік виробництв, до роботи в яких не допускаються особи, які хворіють інфекційними хворобами, є носіями збудників інфекційних захворювань або яким не зроблено щеплення проти визначених інфекційних захворювань;

– погоджувати методи контролю і випробувань продукції щодо її безпеки для здоров'я і життя населення;

– у разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях надзвичайного стану вносити до Кабінету Міністрів України обґрунтоване подання для прийняття рішення про встановлення карантину, в якому зазначаються: період і межі території його встановлення; перелік проведення необхідних профілактичних, протиепідемічних та інших заходів, які можуть бути проведені у зв'язку з введенням режиму надзвичайного стану і встановленням карантину, їх виконавці; вичерпно визначені тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб, додаткові обов'язки, що покладаються на них.

Відповідно до ст. 41 Закону України “ Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”[109], головним державним санітарним лікарям Республіки Крим, областей, міст, районів та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям на транспорті та їх заступникам, а також головним державним санітарним лікарям об'єктів з особливим режимом роботи у межах відповідних територій (об'єктів) надаються такі повноваження щодо попередження порушення санітарного законодавства:

–систематичного аналізу санітарної та епідемічної ситуації, показників здоров'я населення, окремих його груп;

– визначення факторів, що можуть шкідливо впливати на здоров'я населення, ступеня створюваного ними ризику для здоров'я населення регіону, території, об'єкта, окремих професійних груп тощо;

– контролю за проведенням санітарних і протиепідемічних заходів, виконанням програм профілактики захворювань, охорони здоров'я населення;

– погодження відведення земельних ділянок під забудову та інші види землекористування, місця водозаборів і скидання стічних вод, розташування промислових та інших об'єктів;

–винесення рішень про необхідність проведення державної санітарно-епідеміологічної експертизи, визначення складу комісій для її здійснення і затвердження висновків;

– погодження регіональних і місцевих програм у галузі соціально-економічного розвитку;

– винесення рішень про відповідність вимогам санітарних норм об'єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію;

– погодження видачі, а в передбачених законодавством випадках – надання дозволу на здійснення окремих видів діяльності;

– безперешкодного входу на територію і у приміщення всіх об'єктів нагляду за службовим посвідченням і обов'язкових для виконання вказівок щодо усунення виявлених порушень санітарних норм, а також проведення необхідних лабораторних досліджень;

– безплатного отримання від юридичних осіб і громадян, у тому числі іноземних, які перебувають або ведуть діяльність на відповідній території України, матеріалів і відомостей, статистичних та інших даних, що характеризують санітарний та епідемічний стан об'єктів і здоров'я людей;

– безплатного відбору зразків сировини, продукції, матеріалів для державної санітарно-епідеміологічної експертизи;

– визначення необхідності профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень.

Зазначені повноваження реалізуються шляхом здійснення попереджувального державного санітарно-епідеміологічного нагляду – окремого виду контрольно-наглядової діяльності санітарно-епідеміологічної служби.

Треба відзначити, що функція державного санітарно-епідеміологічного нагляду по попередженню порушень санітарного законодавства багато в чому фактично забезпечує санітарно-епідеміологічне благополуччя населення.

На основі вищевказаного можна виділити такі риси даного виду діяльності:

–систематичність;

–визначення факторів, шкідливих для здоров'я населення;

–контроль за проведенням санітарних і протиепідемічних заходів;

–погодження відведення земельних ділянок під забудову;

–винесення рішень про необхідність проведення державної санітарно-епідеміологічної експертизи;

–затвердження висновків державної санітарно-епідеміологічної експертизи;

–погодження видачі дозволу на здійснення окремих видів діяльності;

–безперешкодний вхід на територію і у приміщення всіх об'єктів нагляду;

–проведення необхідних лабораторних досліджень;

–отримання від юридичних осіб і громадян матеріалів і відомостей, статистичних та інших даних, що характеризують санітарний та епідемічний стан об'єктів і здоров'я людей;

– відбір зразків сировини, продукції, матеріалів для державної санітарно-епідеміологічної експертизи;

–визначення необхідності профілактичних щеплень та інших заходів профілактики.

Зазначені повноваження реалізуються шляхом здійснення органами санітарно-епідеміологічної служби попереджувального санітарного нагляду.Від того, наскільки ефективними є заходи, спрямовані на створення безпечних для здоров’я людини умов побуту, праці, навчання, відпочинку та інших сфер життя, запобігання виникненню та поширенню інфекційних хвороб, залежить санітарне та епідемічне благополуччя населення, тобто рівні захворюваності, шкідливого впливу на здоров’я населення чинників навколишнього середовища [37, с. 30].

Згідно з п. 7 “Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні”, запобіжний державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється шляхом [125]:

1) державного санітарно-епідеміологічного нормування;

2) державної санітарно-епідеміологічної експертизи;

3) видачі передбачених законодавством висновків та дозволів;

4) погодження;

5) визначення необхідності профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень;

6) проведення перевірки стану будівництва та видачі висновків на відповідність вимогам санітарних норм об'єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію;

7) видачі дозволів.

Необхідно відмітити, що це Положення чітко окреслює коло державного санітарно-епідеміологічного нормування, що полягає в: розробленні вимог до проведення науково-дослідних робіт з обґрунтування санітарних норм; розробленні або перегляді експертизи, затвердженні та опублікуванні санітарних норм; гігієнічній регламентації та державній реєстрації небезпечних для здоров'я і життя людини факторів середовища життєдіяльності; нагляді за впровадженням санітарних норм; реєстрації санітарних норм, формуванні та веденні бази даних щодо державного санітарно-епідеміологічного нормування.

Велике значення в діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби з попередження порушень у сфері санітарного законодавства мають повноваження, що полягають у праві давати дозволи і висновки по представлених проектах і дозволи на визначені види діяльності, застосування нових хімічних речовин і т. ін. Цей перелік найшов своє місце в Положенні про державний санітарно-епідеміологічний нагляд. Запобіжний державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється в тому числі видачею дозволів на: розроблення та виробництво нових видів продуктів харчування, впровадження нових технологічних процесів виробництва та оброблення нових видів матеріалів, що контактують з продовольчою сировиною чи продуктами харчування у процесі їх виготовлення, зберігання, транспортування та реалізації; проведення будь-яких діагностичних, експериментальних, дослідницьких, випробувальних, вимірювальних робіт на підприємствах, в установах і організаціях, діяльність яких пов'язана з використанням біологічних агентів, хімічної сировини, продукції та речовин з джерелами іонізуючих та неіонізуючих випромінювань і радіоактивних речовин, у тому числі на право роботи із збудниками патогенності (небезпечності), токсинами, рекомбінантними молекулами ДНК; виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі токсичних промислових відходів, продуктів біотехнології та інших біологічних агентів; виробництво, переробку та реалізацію продуктів харчування і харчових добавок, предметів гігієни та санітарії, косметично-парфумерних виробів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, товарів побутової хімії та дитячого асортименту; виконання робіт з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань; іншу діяльність, для провадження якої відповідно до законодавства видається дозвіл державною санітарно-епідеміологічною службою.

Повноваження, що включають у себе видачу дозволів і висновків, дозволяє органам санітарно-епідеміологічної служби здійснювати ефективний попереджувальні санітарний нагляд, усувати причини й умови можливих порушень у сфері санітарного законодавства.

Зазначені повноваження можна віднести до повноважень дозвільної системи. Таким чином, ми бачимо ще один вид провадження – дозвільне. Видаючи дозволи і висновки, органи санітарно-епідеміологічної служби перевіряють відповідність об'єкта дослідження діючим санітарно-гігієнічним і санітарно-протиепідемічним правилам і нормам, тобто перевіряють відсутність їхнього шкідливого впливу на здоров'я населення. Якщо таке встановлені органи санітарно-епідеміологічної служби відмовляють у дозволі.

Органам санітарно-епідеміологічної служби при проведенні попереджувального і поточного державного санітарного нагляду надано право вимагати від посадових осіб і громадян документи і дані для з'ясування санітарного й епідеміологічного стану об'єктів. Контрольно-наглядову діяльність за станом санітарних, гігієнічних і протиепідемічних умов виробництва здійснюють не тільки органи санітарно-епідеміологічної служби, але і санітарні лабораторії, розташовані безпосередньо на цих об'єктах. На відміну від органів санітарно-епідеміологічної служби, що здійснюють державний санітарний нагляд, санітарні лабораторії здійснюють свою діяльність у вигляді виробничого контролю. Органи санітарно-епідеміологічної служби часто залучають санітарні лабораторії, одержуючи від них необхідні дані, наприклад, дані аналізів проб води, атмосферного повітря і т. ін.

Санітарні лабораторії підприємств та організацій повинні проходити атестацію, відповідно до “Положенняпро проведення органами, установами та закладами державної санітарно-епідеміологічної служби МОЗУкраїни атестації санітарних лабораторій підприємств і організацій на право проведення санітарно-гігієнічних досліджень факторів виробничого середовища і трудового процесу для атестації робочих місць за умовами праці” [103].

Згідно з цим Положенням, атестація санітарних підприємств і організацій передбачає:

– розгляд та гігієнічну експертизу поданих матеріалів;

– ведення журналу реєстрації санітарних лабораторій підприємств, організацій, які подали заяви для атестації на право проведення санітарно-гігієнічних досліджень факторів виробничого середовища і трудового процесу;

– складання висновку санітарно-гігієнічної експертизи;

– перевірку фактичного стану санітарної лабораторії підприємства, організації на відповідність поданим матеріалам про атестацію;

– складання акта перевірки;

–підготовку листів-запрошень (телефонограм, телефаксів) підприємствам і організаціям на засідання атестаційної комісії;

–оформлення протоколу атестаційної комісії за розглянутими питаннями;

– видачу свідоцтва за формою, затвердженою цим наказом, або листа з обґрунтованою відмовою в атестації.

Слід звернути увагу на те, що допускається атестувати санітарну лабораторію підприємства або організації на право проведення окремих видів санітарно-гігієнічних досліджень факторів виробничого середовища і трудового процесу.

Санітарні лабораторії підприємств, організацій для виконання своїх функції обов’язково повинні мати:

– засоби вимірювальної техніки для проведення зазначених у заяві та переліку санітарно-гігієнічних досліджень;

– кадри, які володіють методами санітарно-гігієнічних досліджень, а також працюють із засобами вимірювальної техніки;

– методичну та нормативну базу;

–приміщення для проведення санітарно-гігієнічних досліджень, обробки результатів вимірювань та досліджень згідно з нормативними документами;

– протоколи та журнали для оформлення результатів санітарно-гігієнічних досліджень та вимірювань.

Санітарні лабораторії підприємств та організацій, що атестуються, зобов'язані:

По-перше, нести відповідальність за об'єктивність та достовірність відомостей, викладених у поданих матеріалах.

По-друге, надавати комісії додаткову інформацію, потрібну для проведення атестації.

По-третє, забезпечувати умови для перевірки матеріалів про проведення атестації.

Атестовані санітарні лабораторії повинні суворо дотримуватися обсягу санітарно-гігієнічних досліджень, наведених у свідоцтві на період його дії, та нести відповідальність згідно з чинним законодавством за результати досліджень.

Важливе значення при здійсненні органами санітарно-епідеміологічної служби попереджувального державного санітарного нагляду належать повноваження, що полягають у праві погоджувати: проекти місцевих програм соціально-економічного розвитку; схеми передпроектної документації, що стосується районного планування і забудови населених пунктів, курортів тощо, санітарних і протиепідемічних заходів; документи про надання земельних ділянок під будівництво та інші види землекористування, місць водозаборів і скидання стічних вод, розміщення промислових та інших об'єктів; проектну та технічну документацію на будівництво, реконструкцію, введення в експлуатацію нових і реконструйованих об'єктів виробничого, соціально-культурного та іншого призначення, санітарно-захисних зон підприємств; документацію на розроблення, виготовлення і використання нових машин, механізмів, устаткування, інших засобів виробництва, нових технологій, виробничих процесів; державних стандартів та технічних умов на виробництво, переробку та реалізацію продуктів харчування і харчових добавок, предметів гігієни та санітарії, косметично-парфумерних виробів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, товарів побутової хімії та дитячого асортименту, іншої продукції щодо її відповідності вимогам санітарних норм; діяльності, пов'язаної з комунально-побутовим та медичним обслуговуванням населення, навчанням та вихованням дітей і підлітків; методи контролю і випробування продукції на відповідність її вимогам безпеки для здоров'я і життя людини; інструкції або правила використання продукції підвищеної небезпеки для здоров'я і життя людини; перелік закладів, установ і організацій, яким надається право випробування продукції на відповідність її вимогам безпеки для здоров'я і життя людини; дозволи на спеціальне водокористування.

При наданні проектної документації на узгодження органам санітарно-епідеміологічної служби повинні бути обов'язково зазначені підстави напрямку проекту. До таких підстав можна віднести відсутність затверджених правил і норм на проектні рішення, що відносяться до діяльності санітарно-епідеміологічної служби, або необхідність часткового незначного порушення діючих правил і норм.

Даний вид діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби дозволяє усувати причини й умови можливих порушень у сфері санітарного законодавства.

Таким чином, діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби з попередження або профілактики адміністративних правопорушень у сфері санітарного законодавства є цінним явищем і розкриває ступінь відповідності діяльності поставленим перед нею завданнями. Однак її наслідки не завжди збігаються з цілями. Тому дана діяльність повинна бути пов'язана не тільки з цілями, але і з наслідками здійснених заходів.

Слід зазначити, що профілактичну роботу не можна віднести до контрольної. Не можна не звернути увагу на те що, контрольна функція лише частково виконує завдання підвищення рівня законності, проте останнє має за основну мету. На думку О. Старцева, за контролем має йти аналіз причин вчинення проступку та умов, що можуть сприяти його вчиненню у майбутньому [177, с. 74]. З цим можна погодитись, але на наш погляд, аналіз (в даному випадку мається на увазі попереджувальна діяльність) повинен мати місце не лише після вчинення правопорушення, а й до нього. Таким чином, ми бачимо, що діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби з попередження тісно пов’язана з контрольною функцією цих органів.

Функціонування і розвиток попереджувальної діяльності у сфері санітарного законодавства обумовлює необхідність розробки її нормативного регулювання. Слід зазначити, що в даний час дуже важливо якісно прогнозувати і свідомо попереджати адміністративні правопорушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм.

З практичної точки зору, принципами ефективності попереджувальної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби є:

– законність;

– цілеспрямованість;

– комплексність;

– якісність.

Необхідно відзначити, що характерною їхньою рисою є взаємозв'язок і взаємозумовленість. Розвиненість кожного критерію ефективності профілактичної діяльності обумовлена розвиненістю інших критеріїв.

Підвищення ефективності діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби з попередження порушень вимагає розвитку кожного критерію, дотримання необхідного балансу між ними, а також цілісного підходу до їх системи. На нашу думку, вищевказані критерії повинні виступати як притаманні елементам попереджувальної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби.

Таким чином, попереджувальна діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби не носить юрисдикційний характер. До юрисдикційної діяльності цих органів також не можна віднести, як зазначено вище, і діяльність щодо внесення подання про відсторонення осіб від роботи та іншої діяльності. Це право можна віднести до наглядових повноважень.

Порядок внесення подання регулюється, в першу чергу, Кодексом України про адміністративні правопорушення та Наказом МОЗ України “Про затвердження Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності” [122].

Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності – це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов'язує власників підприємств, установ, організацій або уповноважений ним орган або посадову особу у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб. Підставою для внесення подання можуть бути дані з акта перевірки об'єкта, довідка медичних закладів тощо.

Даний процесуальний документ складається у двох примірниках, один з яких направляється власнику або уповноваженому ним органу, що зобов'язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання.

У поданні обов'язково повинно вказуватись:

– місце, дата внесення;

– відомості про посадову особу, яка вносить подання;

– відомості про осіб, відносно яких вноситься подання;

–нормативний акт, який передбачає правочинність внесення подання;

– конкретну дію, яку власник підприємства або уповноважений ним орган (посадова особа) повинен здійснити;

– термін виконання подання (або з вказаної в поданні конкретної дати або виразом – "з моменту отримання");

– термін, на який відсторонюється особа, або умови, до виконання яких допуск до роботи особи заборонений;

– порядок оскарження;

–попередження про відповідальність за порушення санітарного законодавства.

Подання підписується посадовою особою органів санітарно-епідеміологічної служби, яка його внесла.

Умовами, внаслідок яких особа відсторонюється від роботи або іншої діяльності і до виконання яких допуск її до роботи або іншої діяльності заборонений, може бути відсутність:

– відомостей про проходження в повному обсязі обов'язкового медичного огляду;

– відомостей про щеплення проти інфекцій;

–необхідного медичного висновку лікувального або санітарно-епідеміологічного закладу.

Подання вручається під розпис власнику підприємства, який відповідає за його виконання, або може бути відправлено рекомендованим або цінним листом, передане по телеграфу, телетайпу, телефаксу, телексу або по радіо, що повинно бути засвідчено відповідними документами.

Слід зазначити, що копія подання про відсторонення осіб від роботи зберігається у справах посадової особи органів санітарно-епідемічної служби, яка його внесла.

У свою чергу, усунення від роботи або іншої діяльності здійснюється власником підприємства шляхом видання наказу та вжиття заходів по контролю за його виконанням.

Особи, які хворіють особливо небезпечними інфекційними хворобами або є носіями збудників цих хвороб, визнаються тимчасово чи постійно непридатними за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави у лікарнях, диспансерах та поліклініках, з виплатою допомоги з коштів соціального страхування.

Особа, яку усунено від роботи у зв'язку з тим, що вона була в контакті з хворими на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби, що внесла подання, видається лікарняний листок для надання допомоги з соціального страхування, а особі, котра здійснює догляд за дитиною, яку усунено від відвідування дошкільного закладу, а також особі, що усунена від навчання, – довідку про карантин.

Працівники, які без поважних причин не пройшли у встановлений термін обов'язковий медичний огляд у повному обсязі, від роботи відсторонюються без надання допомоги з соціального страхування та можуть бути притягнуті до дисциплінарної відповідальності.

Допуск до роботи проводиться за рішенням посадової особи органів санітарно-епідеміологічної служби, що внесла подання або з письмового дозволу вищого головного державного санітарного лікаря.

Рішення про допуск до роботи або іншої діяльності виноситься у письмовій формі протягом одного дня з моменту подання необхідних відомостей.

Також при висвітленні даного питання слід звернути увагу на те, що подання про відсторонення від роботи або дії щодо забезпечення його виконання в місячний термін можуть бути оскаржені.

За загальним правилом, розгляд скарги і прийняття по ній рішення проводиться в місячний термін з моменту надходження скарги. Слід відмітити, що оскарження подання не припиняє його дії, при цьому законодавець не вирішує питання щодо наслідків задовольняння скарги.

Таким чином, внесення подання можна визначити діяльністю, що пов'язана із здійсненням адміністративного нагляду, оскільки органи санітарно-епідеміологічної служби не втручаються в оперативну діяльність піднаглядових суб’єктів і не застосовують адміністративні стягнення. Так, вищезазначена діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби, яка за своєю природою не відноситься до контрольної, має елементи наглядової діяльності. При цьому наявність даних елементів не може перетворити цю діяльність на наглядову і тому вона може бути в цілому визнана як контрольна з елементом наглядової.

2.3. Діяльність органів санітарно-епідеміологічної службищодо припинення порушень санітарного законодавства

Головне завдання, що стоїть перед органами санітарно-епідеміологічної служби, – забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення. Ефективне його виконання можливе не лише шляхом діяльності з попередження порушень, а й за допомогою припинення порушень санітарного законодавства, в тому числі порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм.

Органи санітарно-епідеміологічної служби наділені широким колом повноважень міжвідомчого характеру щодо припинення даних порушень. Вони реалізуються шляхом застосування адміністративних заходів, підставою для яких є виявлене, що почалося або триваюче порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм.

Відповідно до ст. 42 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”[109],головним державним санітарним лікарям та їхнім заступникам надається право застосовувати такі заходи для припинення порушення санітарного законодавства:

– обмеження, тимчасова заборона чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій, об'єктів будь-якого призначення, технологічних ліній, машин і механізмів, виконання окремих технологічних операцій, користування плаваючими засобами, рухомим складом і літаками у разі невідповідності їх вимогам санітарних норм;

– обмеження, тимчасова заборона або припинення будівництва, реконструкції та розширення об'єктів за проектами, що не мають позитивного висновку за результатами державної санітарно-епідеміологічної експертизи, та у разі відступу від затвердженого проекту;

– тимчасова заборона виробництва, заборона використання та реалізації хімічних речовин, харчових продуктів, технологічного устаткування, будівельних матеріалів, біологічних засобів, товарів народного споживання, джерел іонізуючих випромінювань у разі відсутності їх гігієнічної регламентації та державної реєстрації, а також якщо їх визнано шкідливими для здоров'я людей;

–обмеження, зупинення або заборона викидів забруднюючих речовин за умови порушення санітарних норм;

– зупинення або припинення інвестиційної діяльності;

–вилучення з реалізації (конфіскація) небезпечних для здоров'я харчових продуктів, хімічних та радіоактивних речовин, біологічних матеріалів.

Слід зазначити, що законодавець надав права головним державним санітарним лікарям та їхнім заступникам вносити власникам підприємств, установ, організацій або уповноваженим ними органам подання щодо відсторонення від роботи або іншої діяльності осіб, який відніс цю діяльність до заходів адміністративного припинення. На наш погляд, діяльність з внесення подання не можна відносити до заходів адміністративного припинення. Як відзначалося раніш, ця діяльність носить переважно наглядовий характер, а заходи адміністративного припинення носять суто контрольний характер. Таким чином, ст. 42 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [109] потребує корегування, а саме – виключення даного пункту. Що стосується питання визначення місця в чинному законодавстві даного питання, то це також було зазначено вище, а саме – розділити контрольні та наглядові повноваження для подальшого легшого розуміння, в першу чергу працівниками органів санітарно-епідеміологічної служби.

Іншим посадовим особам органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби надаються такі ж самі вищезазначені повноваження застосовувати заходи для припинення порушення санітарних норм, окрім:

– припинення діяльності підприємств, установ, організацій, об'єктів будь-якого призначення, технологічних ліній, машин і механізмів, виконання окремих технологічних операцій, користування плаваючими засобами, рухомим складом і літаками у разі невідповідності їх вимогам санітарних норм;

– обмеження, тимчасова заборона або припинення будівництва, реконструкції та розширення об'єктів за проектами, що не мають позитивного висновку за результатами державної санітарно-епідеміологічної експертизи, та у разі відступу від затвердженого проекту;

– зупинення або припинення інвестиційної діяльності.

Зазначені повноваження, на відміну від повноважень попереджувального характеру, реалізуються органами санітарно-епідеміологічної служби у випадках виявлення порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм. Мета реалізації зазначених повноважень полягає в можливості примусовим шляхом припинити санітарне чи правопорушення запобігти його шкідливі наслідки.

Припинити правопорушення у сфері санітарного законодавства можливо шляхом застосування органами санітарно-епідеміологічної служби адміністративно-запобіжних заходів, до яких можна віднести:

– обмеження;

– тимчасова заборона;

– заборона;

– припинення;

– зупинення.

Посадова особа органів санітарно-епідеміологічної служби може застосовувати такі адміністративно-запобіжні заходи:

– тимчасову заборону та зупинення – із зазначенням певного періоду,

– припинення та заборону – безстроково,

– обмеження – як із зазначенням певного періоду, так і безстроково.

Згідно “Інструкцією про порядок застосування санітарно-епідеміологічною службою України адміністративно-запобіжних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення)”, право застосування заходів щодо припинення порушення санітарного законодавства надано таким посадовим особам органів санітарно-епідеміологічної служби: головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Національної гвардії України, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб [123].Вищезазначені посадові особи органів санітарно-епідеміологічної служби мають право застосовувати заходи адміністративного припинення відносно:

– діяльності підприємств, установ, організацій, взагалі об’єктів будь-якого призначення, технологічних ліній, машин та механізмів;

– виконання окремих технологічних операцій;

–користування плаваючими засобами, рухомими складами та літаками;

– будівництв, реконструкцій та розширення об’єктів;

–виробництва, використання та реалізації хімічних речовин, продуктів харчування, технологічного устаткування будівельних матеріалів, біологічних засобів, товарів народного споживання, а також іонізуючих випромінювань.

Існують винятки, коли посадові особи органів санітарно-епідеміологічної служби, крім вищезазначених, мають право на прийняття рішення про припинення діяльності підприємств, виконання технологічних операцій, користування транспортом, та обмеження, тимчасової заборони або припинення будівництв. На наш погляд, необхідно надати всім без винятку посадовим особам органів санітарно-епідеміологічної служби право застосовувати адміністративно-запобіжні заходи у разі суттєвої загрози санітарного та епідемічного благополуччя населення. Наприклад, це доцільно у разі виявлення посадовою особою органів санітарно-епідеміологічної служби, як правило, триваючого правопорушення, та термінового, оперативного реагування шляхом застосування заходів адміністративного припинення, а саме: заборони, припинення або зупинення.

Заходи адміністративного припинення можуть бути застосовані органами санітарно-епідеміологічної служби до підприємств, установ, організацій всіх без винятку форм власності та підлеглості.

Таким чином, можна визначити випадки, коли можливо застосування заходи адміністративного припинення.

<>1.2.3.Рішення про застосування зупиненняприймається у разі викиду забруднюючих речовинза умови порушення санітарних норм, якщо застосування обмеження неможливе (або його застосування не усуває ці порушення), але виконання певних заходів дозволить уникнути порушення санітарних норм.

–використання та реалізації продуктів здійснюється при відсутності їх гігієнічної регламентації та державної реєстрації;

– хімічні речовини, продукти харчування, технологічне устаткування, будівельні матеріали, біологічні засоби, товари народного споживання та джерела іонізуючих випромінювань визнані шкідливими для здоров'я людей;

– здійснюється викид забруднюючих речовинза умови порушення санітарних норм, якщо ні за яких умов у конкретному випадку усунення порушень санітарних норм неможливе.

При цьому слід звернути увагу на те, що до компетенції головних державних санітарних лікарів, їх заступників, а також інших посадових осіб органів санітарно-епідеміологічної служби відноситься обов’язкове складання постанов про застосування заходів адміністративного припинення, у разі виявлення адміністративного правопорушення у сфері санітарного законодавства. Даний документ складається у трьох примірниках, на яких обов’язково повинно вказуватись:

– місце, дата винесення;

– посада, прізвище, ім’я, по батькові особи, яка винесла постанову;

– обставини, внаслідок яких виноситься постанова;

– нормативний акт, який передбачає винесення постанови;

– конкретна дія, яку особа повинна здійснити або від якої вона повинна утримуватися;

– термін виконання постанови;

– порядок оскарження;

– попередження про відповідальність за невиконання постанови;

– особа, яка відповідає за виконання постанови.

Після всього вищезазначеного постанова підписується посадовою особою, яка її винесла.

Слід також зазначити, що органам санітарно-епідеміологічної служби надано право самостійне застосовувати такі адміністративні заходи, як: обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, призупинення.

Серед повноважень органів санітарно-епідеміологічної служби особливе місце займає право забороняти та припиняти експлуатацію відповідних об'єктів. Цей захід впливу здійснюється органами санітарно-епідеміологічної служби і є втручанням даного органу в діяльність піднаглядного об'єкта і може спричинити додаткові витрати, наприклад, ремонт, реконструкцію, зміну технології виробництва і т. ін.

Право забороняти або припиняти експлуатацію об'єктів та робіт відповідно до діючого санітарного законодавства надано суворо визначеному колу працівників органів санітарно-епідеміологічної служби, а саме: головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Національної гвардії України, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Зазначений захід адміністративного припинення може застосовуватися тільки при наявності виявленні реального порушення санітарно-гігієнічних або санітарно-протиепідемічних правил і норм.

Підставою для органів санітарно-епідеміологічної служби застосовувати такий захід, як заборона експлуатації об'єктів, може бути наявність серйозних порушень санітарного і протиепідемічного стану, усунення яких важко або неможливо здійснити у процесі експлуатації об'єкта.

Даний захід застосовується, як правило, у тих випадках, коли не усунуті порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, що у свою чергу були виявлені працівниками органів санітарно-епідеміологічної служби і заданими порушення були винесені приписи. У зв'язку з цим у постанові про заборону експлуатації об'єктів повинні бути викладені усі факти порушення діючого санітарного законодавства, а також зазначені невиконані попередні розпорядження органів санітарно-епідеміологічної служби.

Практичну реалізацію даного заходу адміністративного впливу здійснюють співробітники органів санітарно-епідеміологічної служби, що після прибуття на об'єкт, надають керівникам постанову про застосування запобіжних заходів експлуатації і пропонують їм залишити приміщення, після чого опечатують або опломбують об'єкт. Уповноважені посадові особи органів санітарно-епідеміологічної служби мають право застосовувати запобіжні заходи шляхом опечатування або опломбування приміщень, джерел енергії, агрегатів, механізмів та іншого устаткування з метою забезпечення контролю над припиненням порушень санітарного законодавства. Порядок опечатування або опломбування регулюється Інструкцією про порядок застосування державною санітарно-епідеміологічною службою України запобіжних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення).

Слід зазначити, що перед застосуванням даного заходу адміністративного припинення, власник підприємства, установи, організації або уповноважена їм особа інформується будь-яким доступним способом про майбутнє опломбування або опечатування.

Опечатування здійснюється посадовою особою органів санітарно-епідеміологічної служби шляхом наклеювання або вставки в контрольний замок листа папера відповідного розміру з відбитком круглої гербової печатки органа, установи чи закладу державної санітарно-епідеміологічної служби, а опломбування – шляхом навішення пломби з відбитком найменування органа, установи, або закладу державної санітарно-епідеміологічної служби.

Пломби і печатки накладаються таким чином, щоб діяльність об'єкта, що привела до порушення санітарного законодавства, не могла бути відновлена без порушення їхньої цілісності.

Опечатування або опломбування повинне здійснюватися з дотриманням техніки безпеки у присутності представника адміністрації об'єкта з наступним складанням акта. У даному акті обов’язково повинна вказуватись особа, що несе відповідальність за цілість пломби.

У випадку протидії адміністрації об'єкта проведенню посадовою особою дій, опечатування й опломбування здійснюється із залученням працівників внутрішніх справ.

У цьому контексті постають важливі питання.

По-перше, яку відповідальність несе особа за цілість пломби? Дане питання не врегульовано законодавством, у тому числі й Кодексом про адміністративні правопорушення. Логічно було б увести склад правопорушення на рівні кодексу, оскільки опечатування або опломбування здійснюють не лише органи санітарно-епідеміологічної служби, а й багато інших органів державного управління.

По-друге, в чинному законодавстві немає визначення поняття протидії, а саме, в чому конкретно вона виявляється? На наш погляд, коли мова йде про фізичну перешкоду адміністрації об’єкта проведенню посадовою особою дій – це повністю можна віднести до протидії. А як бути з випадками, коли адміністрація об’єкта, наприклад, доводить, що не була проінформована про майбутнє опломбування або опечатування. Це питання можна вирішити шляхом визначення способу інформування – вручення відповідного документу під розпис власнику підприємства або уповноваженій особі.

Згідно з п. “д” ст. 42 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [109], до заходів щодо припинення порушення санітарного законодавства відноситься зупинення або припинення інвестиційної діяльності. В “Інструкції про порядок застосування державною санітарно-епідеміологічною службою України адміністративно-запобіжних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення)” [123]про це мова не йдеться, що свідчить про недосконалість санітарного законодавства, оскільки в Інструкції повинно бути висвітлене дане питання для визначення повного переліку видів діяльності, на які поширюються заходи адміністративного припинення.

Дане питання регулюється “Порядком зупинення або припинення інвестиційної діяльностіпри порушенні санітарного законодавства” [129].

Згідно з цим нормативним актом, підставою для зупинення або припинення інвестиційної діяльності є порушення або можливість порушення Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [109], інших актів законодавства, що стосуються забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, а також державних санітарних норм, правил і гігієнічних нормативів.

Зупинення інвестиційної діяльності застосовується, якщо інвестиційний проект або програма не має висновку державної санітарно-гігієнічної експертизи або якщо внаслідок інвестиційної діяльності виникло порушення санітарного законодавства, яке можна усунути.

Припинення інвестиційної діяльності застосовується, якщо її продовження за висновком державної санітарно-гігієнічної експертизи призведе до порушення санітарного законодавства і ні за яких умов запобігти такому порушенню іншими засобами неможливо.

Зупинення або припинення може бути застосовано до інвестицій громадян, юридичних осіб, незалежно від підлеглості й форм власності, та держави щодо реалізації майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, з метою створення прибутку або досягнення соціального ефекту.

До таких цінностей можна віднести:

– кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

– рухоме та нерухоме майно;

– майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;

– сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва;

–права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права.

Слід зазначити, що право зупинення або припинення інвестиційної діяльності згідно зі ст. 42 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [109] надано головному державному санітарному лікарю України та його заступникам.

При наявності значних санітарних показань, а саме заподіяння або реальної загрози заподіяння шкоди здоров'ю, зупинення або припинення інвестиційної діяльності є обов'язком зазначених посадових осіб органів санітарно-епідеміологічної служби.

При виявленні порушень у сфері санітарного законодавства щодо інвестиційної діяльності посадови особи органів санітарно-епідеміологічної служби мають право виносити постанову про зупинення або припинення інвестиційної діяльності, згідно з якою здійснюється зупинення або припинення інвестиційної діяльності. Підставою для винесення постанови можуть бути висновок державної санітарно-гігієнічної експертизи, дані з акта перевірки об'єкта та інші відомості.

Постанова складається у двох примірниках за встановленою формою, в якій обов’язково зазначається:

– дата, номер винесення постанови;

– посада, прізвище, ім'я, по батькові особи, яка винесла постанову;

–відомості про інвестора, щодо діяльності якого виноситься постанова;

– викладення обставин правопорушення;

–нормативний акт, який передбачає правомірність винесення постанови;

– конкретна дія, яку інвестор повинен здійснити;

– термін виконання постанови;

– термін, на який зупиняється інвестиційна діяльність, або умови, до виконання яких інвестиційна діяльність заборонена;

– порядок оскарження;

– нормативний акт, який передбачає відповідальність за невиконання постанови.

За загальним правилом, постанова підписується особою, яка її винесла.

Постанову вручають під розпис громадянину або посадовій особі, яка має право приймати рішення про вкладання власних, позичкових або залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкт інвестування. При цьому посадові особи органів санітарно-епідеміологічної служби попереджаються про відповідальність за невиконання постанови. Також постанова може бути відправлена рекомендованим або цінним листом, передана по телеграфу, телетайпу, телефаксу, телексу. Копія постанови зберігається в особи, яка винесла постанову.

Необхідно зазначити, що повідомлення про зупинення або припинення інвестиційної діяльності обов’язково повинно надсилатися особою, яка винесла постанову, Радам народних депутатів, на території яких знаходяться об'єкти інвестування.

Постанова підлягає обов'язковому виконанню інвестором шляхом припинення фінансових операцій для об'єкта, інвестиційна діяльність відносно якого зупинена або припинена, з наступного дня після вручення постанови. Але за мотивованим клопотанням особи, відповідальної за виконання постанови, посадовою особою, яка винесла постанову, може бути прийнято рішення про відстрочення виконання постанови.

У випадку, коли інвестор не виконує постанову про зупинення або припинення інвестиційної діяльності, посадова особа органів санітарно-епідеміологічної служби надсилає до банку, який проводить фінансові операції для об'єкта, повідомлення про невиконання цієї постанови та копію постанови. Відповідальність за достовірність пред'явлених банку відомостей несе посадова особа державної санітарно-епідеміологічної служби.

Слід зазначити, що до адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби можна також віднести такий захід адміністративного припинення, як вилучення з реалізації або конфіскація. Цей захід реалізується відповідно до “Інструкції про порядок вилучення з реалізації (конфіскації) небезпечних для здоров'я продуктів харчування, хімічних та радіоактивних речовин, біологічних матеріалів” [121].

Необхідно також звернути увагу на те, що в Інструкції до переліку адміністративно запобіжних заходів не відноситься вилучення з реалізації, хоча таке було б логічно.

Згідно зі ст. 29 Кодексу України про адміністративні правопорушення, конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду [53]. Отже, конфіскувати будь що можливо лише за рішенням суду. Так, органи санітарно-епідеміологічної служби не мають права самостійно накладати таке адміністративне стягнення, як конфіскація.

Таким чином, можна зробити висновок, що санітарне законодавство потребує чіткості та вдосконалення. Логічно було б органи санітарно-епідеміологічної служби вилучали з реалізації небезпечні для здоров'я продукти харчування, хімічні та радіоактивні речовини, біологічні матеріалі, після чого, передавали справу до суду.

Слід підкреслити, що в даному випадку органи санітарно-епідеміологічної служби застосовують адміністративно-запобіжні заходи стосовно:

– продуктів харчування (продукти, що не потребують обробки, первинно оброблені та ті, що пройшли обробку);

– хімічних речовин, радіоактивних речовин (джерела іонізуючих випромінювань);

Згідно з вищевказаною Інструкцією, вилучення або конфіскація проводиться на підставі відповідної постанови, що виноситься посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби. За загальним правилом, постанова складається у двох примірниках, де обов'язково повинно вказуватися:

– місце, дата винесення;

– відомості про посадову особу, яка винесла постанову;

– опис предметів (назва, кількість, вага або об'єм, країна походження, дата виготовлення, підприємство-виготовлювач, призначення, відомості щодо сертифіката, особливі ознаки цих предметів, а також їх вартість у національній валюті);

– власник предметів;

–обставини, внаслідок яких предмети підлягають вилученню;

– нормативний акт, який передбачає правомірність винесення постанови;

– конкретна дія, яку особа повинна здійснити, та, за необхідності, вимоги щодо обов'язкової присутності при виконанні постанови представника державної санітарно-епідеміологічної служби;

– термін виконання постанови;

– порядок оскарження;

– нормативний акт, який передбачає відповідальність за невиконання постанови;

– особа, відповідальна за виконання постанови;

– дата надання інформації про виконання постанови.

Постанова обов’язково підписується посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби.

Постанова про вилучення з реалізації виконується власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи посадовою особою за власний рахунок і не повинна передбачати для установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби будь-яких додаткових витрат.

Вилучені предмети на підставі постанови здаються власником на переробку або обробку з метою наступної реалізації або оплатно передаються для певних потреб, де не створюють небезпеки для здоров'я людини, або передаються на тимчасове зберігання у визначені посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби місця сховищ до вирішення питання про спосіб виконання даної постанови.

При знищенні предмету обов’язково повинен складатися відповідний акт у двох примірниках, один з яких надається посадовій особі, що винесла постанову, для подальшого контролю.

Характерною рисою у даних діях є обов’язкова присутність представника державної санітарно-епідеміологічної служби при знищенні предметів.

Що стосується оскарження рішень і дій посадових осіб органів санітарно-епідеміологічної служби, то згідно зі ст. 43Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", постанови, розпорядження, приписи, висновки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби у місячний термін можуть бути оскаржені в такому порядку:

1) головного державного санітарного лікаря України – до Кабінету Міністрів України або до суду;

2) головного державного санітарного лікаря Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Національної гвардії України, Служби безпеки України – головному державному санітарному лікарю України або до суду;

3) інших головних державних санітарних лікарів та їх заступників державної санітарно-епідеміологічної служби – вищому головному державному санітарному лікарю або до суду.

При розгляді питання про застосування примусових заходів органами санітарно-епідеміологічної служби слід зазначити, що для ефективного здійснення державного санітарного нагляду дані органи необхідно наділити додатковими повноваженнями по припиненню правопорушень у сфері санітарного законодавства. До таких повноважень варто віднести право порушувати питання перед об'єктами санітарного нагляду питання про припинення та скасування актів управління, що не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм.

Видання акта управління, віддання розпорядження чи вказівки, що суперечать діючим санітарно-гігієнічним і санітарно-протиепідемічним правилам і нормам, є, по суті, правопорушенням. Саме тому, виявивши подібний акт, органи санітарно-епідеміологічної служби повинні мати повноваження щодо порушення питання про його скасування або припинення.

Чинне законодавство не передбачає такого права органам санітарно-епідеміологічної служби. Хоча пропозиція щодо надання таких повноважень цим органам раніше було запропоновано А.А. Кармолицьким [47,с.76-77].

Надання такого права органам санітарно-епідеміологічної служби доповнить і логічно завершить коло повноважень з припинення правопорушень у сфері санітарного законодавства.

Адміністративний примус при забезпеченні санітарного та епідемічного благополуччя населення суттєво відрізняється від використаного в організаторсько-розпорядницький діяльності органів державної влади та посадових осіб органів санітарно-епідеміологічної служби виду впливу, в розумінні переконання [19, с. 3]. Таким чином, якщо в основі адміністративного примусу лежать норми права, то в основі переконання повинні бути моральні цінності.

2.4. Адміністративно-юрисдикційна діяльністьорганів санітарно-епідеміологічної служби щодозастосування адміністративних стягнень запорушення санітарного законодавства

Відповідно до ст. 46Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, органи санітарно-епідеміологічної служби мають право застосовувати фінансові санкції та накладати штрафи за порушення санітарного законодавства, або невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадовців вищезазначених органів [109]. У даному випадку законодавство чітко встановлює розмір штрафів, що накладаються на осіб, винних у вчиненні таких правопорушень, а саме:

1. На посадових осіб – від одного до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. На громадян – від одного до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3. До підприємств, підприємців, установ, організацій, які порушили санітарне законодавство, застосовуються такі фінансові санкції:

– за передачу замовникові або у виробництво і застосування конструкторської, технологічної та проектної документації, що не відповідає вимогам санітарних норм, розробник цієї документації сплачує штраф у розмірі 25 % вартості розробки;

– за реалізацію продукції, забороненої до випуску і реалізації посадовими особами органів санітарно-епідеміологічної служби, підприємство (підприємець, установа, організація) сплачує штраф у розмірі 100 % вартості реалізованої продукції;

– за випуск, реалізацію продукції, яка внаслідок порушення вимог стандартів, санітарних норм є небезпечною для життя і здоров'я людей, підприємство (підприємець, установа, організація) сплачує штраф у розмірі 100 % вартості випущеної або реалізованої продукції;

– за реалізацію на території України імпортної продукції, яка не відповідає вимогам стандартів щодо безпеки для життя і здоров'я людей, санітарних норм, що діють в Україні, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100 % вартості реалізованої продукції;

– за ухилення від пред'явлення посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби продукції, яка підлягає контролю, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 25 % вартості продукції, що випущена з моменту ухилення.

У ст. 47 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” визначається порядок накладення і стягнення штрафів та застосування фінансових санкцій за порушення санітарного законодавства [109]. При накладенні штрафу та застосуванні фінансових санкції обов’язково повинна виноситись постанова на підставі протоколу про порушення санітарного законодавства, що є обов'язковими для виконання.

Чітке відображення в чинному законодавстві отримали суб’єкти, яким згідно з колом їхніх повноважень надано право видавати такі постанови, а саме:

1. За всі вищезазначені порушення – головний державний санітарний лікар України, його заступники, головні державні санітарні лікарі Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя, головні державні санітарні лікарі водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, центрального органу виконавчої влади з питань оборони, центрального органу виконавчої влади з питань внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону, центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, Державного лікувально-оздоровчого управління, Служби безпеки України та ін.

2. За вищезазначені порушення, за винятком передачі замовникові або у виробництво і застосування конструкторської, технологічної та проектної документації, що не відповідає вимогам санітарних норм, розробнику цієї документації можуть виносити постанови інші головні державні санітарні лікарі та їх заступники.

3. До повноважень інших посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби належить право виносити постанову про накладення штрафу та застосування фінансової санкції за передачу замовникові або у виробництво і застосування конструкторської, технологічної та проектної документації, що не відповідає вимогам санітарних норм.

Один примірник постанови про застосування фінансової санкції, повинен надсилатися державній податковій інспекції за місцезнаходженням підприємства, підприємця, установи, організації для контролю за її виконанням.

Слід зазначити, що у разі повернення необґрунтовано зарахованої до бюджету суми штрафу або фінансової санкції здійснюється фінансовими органами на підставі рішення органу, який скасував застосування штрафу чи санкції.

Отже, адміністративно-юрисдикційна діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби щодо застосування фінансових санкцій потребує більш ретельного розгляду.

У загальному вигляді фінансова санкція визначається як захід фінансово-правового примусового заходу, що полягає в покладанні на правопорушника обтяжень з метою приведення його поведінки у відповідність із пропонованими законом вимогами і недопущенням повторення даних провин.

Варто звернути увагу на те, що термін "фінансова санкція", як правило, застосовується лише відносно штрафів і пені, тобто грошових стягнень, що мають переважно публічно-правову підставу. Така позиція знайшла своє відображення в науковій і навчальній літературі [45, с. 194], а також у деяких актах міжнародного права [148, с. 65].

У науковій літературі вже здійснювалася спроба визначити правову природу фінансових санкцій, однак досліджувалися вони відносно відповідальності організацій (як платників податків) [201, с. 8, 13-14], що певною мірою заважало розкриттю цього поняття. Це свідчить про необхідність усебічного, комплексного розгляду правової природи фінансових санкцій.

Фінансові санкції виступають одним із різновидів примусових заходів, що володіють всіма ознаками, властивих такого роду державного примусу. Разом з тим фінансові санкції за своїми цілями, підставами, порядком застосування істотно відрізняються від запобіжних заходів, а також заходів, спрямованих на примусове виконання фінансових обов'язків.

Для з'ясування сутності фінансової санкції велике значення має питання про підставу її застосування. Виходячи із загального положення теорії права про те, що санкції норм права являють собою вказівки на примусові заходи, використовувані у випадку порушення правових вимог [89, с. 191], можна зробити висновок, що підставою для застосування санкції є здійснення правопорушення [77, с. 316].

Деякі науковці, розглядаючи відмінність фінансових санкцій від адміністративних стягнень, звертають увагу на їхній характер. Так, адміністративне стягнення носить каральний характер. Основна його мета – покарати правопорушника, розглядаючи характер і ступінь правообмежень, покладених на нього, винятково зі ступенем суспільної небезпеки зробленого їм діяння, тоді як фінансові санкції мають відбудовний характер. Їхня основна мета – усунути ті негативні наслідки для фінансової системи, що породили фінансове правопорушення. Тому характер і ступінь правообмежень, що складають зміст фінансових санкцій, визначаються в першу чергу не ступенем суспільної небезпеки, а його негативними наслідками для фінансової системи [35, с. 84]. З такими твердженнями не можна погодитись, адже фінансова санкція визначається законодавством як штраф, що накладається на підприємство, підприємця, установу або організацію, які порушили законодавство [128].

Слід зазначити, що одне і те ж діяння може бути одночасно й адміністративним проступком, і фінансовим правопорушенням.

При висвітленні питання про застосування органами санітарно-епідеміологічної служби фінансових санкцій треба звернути увагу на такий нормативний акт. Відповідно до п. 1.1 “Інструкції про порядок застосування фінансових санкцій за порушення санітарного законодавства” [128], фінансова санкція за порушення санітарного законодавства – це штраф за порушення санітарного законодавства, який накладається посадовою особою органів санітарно-епідеміологічної служби України на підприємство, підприємця, установу або організацію, які порушили санітарне законодавство.Зцього приводу можна побачити, що фінансова санкція може застосовуватись тільки по відношенню до юридичних осіб. Таким чином поняття фінансової санкції та штрафу ототожнюються, що можна визначити правильним.

У цьому нормативному акті чітко окреслено коло випадків, за яких органи санітарно-епідеміологічної служби мають право застосовувати застосовуються фінансові санкції,а також їх розміри. Ці питання вже розглядалися відносно ст. 46Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [109].

Слід звернути увагу на те, що порядок розгляду справи про застосування фінансових санкцій за порушення санітарного законодавства має певні особливості.

Підставою для розгляду справи є протокол про порушення санітарних норм. Протокол складається посадовцями органів санітарно-епідеміологічної служби у трьох примірниках, один з яких у триденний термін передається особі, що вповноважена розглядати справу, другий – залишається у представника порушника, третій – в особи, яка його склала. У випадках, коли посадові особи, які склали протокол, відповідно до своєї компетенції самі розглядають справи, протокол складається у двох примірниках.

У протоколі при фіксації факту порушення санітарного законодавства, за яке передбачено застосування фінансової санкції, обов'язково зазначаються:

–дата і місце його складання;

– посада, прізвище, ім'я, по батькові особи, яка склала протокол;

–відомості про порушника;

– суть порушення санітарного законодавства;

–нормативний акт, що передбачає відповідальність за таке порушення, в даному випадку це ст. 46 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення";

– прізвища, адреси свідків, якщо вони є;

– інші відомості, необхідні для вирішення справи.

Протокол підписується особою, яка його склала, та представником порушника. У разі відмовлення представника порушника від підписання протоколу, в ньому робиться запис про це. У разі відсутності представника порушника на місці факт порушення санітарного законодавства потребує обов'язкового засвідчення свідками.

Представник порушника має право подати пояснення або зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви свого відмовлення від підпису.

Головний державний санітарний лікар, який одержав протокол, повинен розглянути справу у п'ятнадцятиденний термін. Справа розглядається в присутності представника порушника. Розгляд справи під час відсутності представника порушника може бути лише у випадках, коли є дані про своєчасне сповіщення порушника про місце і час розгляду справи, і якщо від нього не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Слід зазначити, що у провадженні у справі про порушення санітарного законодавства можуть брати участь експерт та свідки. Так, експерт призначається особою, у провадженні якої перебуває справа, у разі, коли виникає потреба у спеціальних знаннях. Він має такі права:

– знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета експертизи;

– заявляти клопотання про надання йому додаткових матеріалів, необхідних для дачі висновку;

– бути присутнім при розгляді справи, з дозволу особи, у провадженні якої перебуває справа;

– ставити представнику порушника та свідкам запитання, що стосуються предмета експертизи.

Свідка викликають у випадках, коли факт порушення санітарного законодавства був зафіксований під час відсутності представника порушника, і цей факт оспорюється порушником. Свідком у справі про порушення санітарного законодавства може бути кожна особа, про яку є дані, що їй відомі які-небудь обставини, що підлягають встановленню по даній справі.

За результатом розгляду справи головний державний санітарний лікар виносить постанову про застосування фінансової санкції. Постанова оформлюється у трьох примірниках, один з яких у триденний термін вручається представнику порушника під розписку або висилається порушнику рекомендованим або цінним листом, передається по телеграфу, телетайпу, телефаксу, телексу або по радіо із засвідченням відправлення відповідними документами (поштова картка, опис цінного листа, виписка з реєстру поштових відправлень, виписка з журналу радіограм тощо), другий — направляється до державної податкової інспекції за місцем реєстрації порушника, третій – залишається в особи, яка винесла постанову.

Постанова про застосування фінансової санкції обов’язково повинна містити:

– посаду особи, яка винесла постанову;

– дату і місце розгляду справи;

– відомості про порушника;

–викладення обставин порушення санітарного законодавства, встановлених при розгляді справи;

– зазначення нормативного акта, який передбачає застосування фінансової санкції за дане порушення санітарного законодавства;

– розмір фінансової санкції, термін та порядок добровільної сплати;

– порядок оскарження.

Отже, фінансову санкцію можна віднести до адміністративних стягнень, але ж вона має певні особливості. Наприклад, її мета – усунути негативні наслідки для фінансової системи, на відміну від адміністративних стягнень (в нашому випадку штрафів), основна ціль яких – покарання. Взагалі, питання процедури накладення та стягнення штрафів органами санітарно-епідеміологічної служби є складнішим порівняно із застосуванням цими органами фінансових санкцій.

Адміністративний штраф, що накладається органами санітарно-епідеміологічної служби, займає особливе місце серед інших адміністративних стягнень.

В адміністративно-правовій літературі безпосередньо питаннями адміністративних штрафів присвячено праці Г.П. Бондаренка [20], І.І. Веремєєнка [27], М.Я. Савіна [149], проте більшість з них написані ще до набуття Україною незалежності, решта присвячена окремим питанням процедури застосування цього стягнення.

Штраф – захід адміністративного стягнення майнового характеру, що накладається на особу, винну у здійсненні адміністративного правопорушення [20, с. 10; 172, с. 227-228].

Адміністративний штраф, як захід юридичної відповідальності, характеризується:

– державним примусом;

– обмеженням майнових інтересів тих, до кого він застосовується;

– одноразовим стягненням [149, с. 3].

Штраф, що накладається в адміністративному порядку, є самостійним адміністративним стягненням.

Не можна не відзначити, що відзначені вище характерні риси адміністративного штрафу (державний примус, обмеження майнових інтересів правопорушників, одноразове стягнення) все-таки не забезпечують достатньої ефективності цього заходу стягнення у змісті впливу на правопорушника. Така його риса, як одноразовість, має і свої слабкі сторони, що полягають у разовому, а тому і короткочасному впливі на свідомість і поведінку правопорушника.

Згідно зі ст. 27. Кодексу України про адміністративні правопорушення [53], штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених законодавством України. Слід зазначити, що при накладенні штрафу враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Із семи видів адміністративних стягнень, зазначених у ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення, органи санітарно-епідеміологічної служби правомочні застосовувати одне – штраф.У багатьох випадках адміністративно-юрисдикційна діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби щодо розгляду індивідуальних справ є досить нескладною за формою та за змістом.

Штраф – стягнення майнового характеру, яке виявлється в отриманні з правопорушника у доход держави визначної суми грошей.

Як свідчить практика, більшість адміністративних правопорушень, підвідомчим органам санітарно-епідеміологічної служби, – це порушення санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил та норм. Згідно з чинним законодавством, органи санітарно-епідеміологічної служби можуть також розглядати справи про правопорушення, передбачені ст. 188 КУпАП України. Практика свідчить, що такого роду справи органами санітарно-епідеміологічної служби за 2003 р. не розглядалися.

Штраф передбачений санітарним законодавством як стягнення за переважну більшість порушень санітарних правил і є основним видом стягнення. Він не може застосовуватися як заміна інших стягнень.

Зазначимо, що кількість штрафів, накладених органами санітарно-епідеміологічної служби по Харківській області протягом 2002р. , наведено в додатку 1, за 2003р. – в додатку 2.

Отже, кількість штрафів за порушення санітарного законодавства за 2003р. зросла на 24,22% порівняно з 2002р. Одночасно спостерігається зростання кількостіотриманих штрафів у цілому на 31,61 % .

Також можна простежити зростання відсотка отриманих штрафів: за 2002р. їх отримано 71,57 %, 2003р. – 84,25 %. Тобто цей показник також зріс на 15,05 %.

Обставинами, що пом'якшують відповідальність за порушення санітарного законодавства, визначаються:

– щире розкаяння винного;

–відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;

–вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;

– вчинення правопорушення неповнолітнім;

– вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.

Окрім того, згідно з п. 1.13. “Інструкції про порядок накладення і стягнення штрафів за порушення санітарного законодавства” [124], посадова особа державної санітарно-епідеміологічної служби, яка вирішує справу про адміністративне правопорушення, може визнати пом'якшуючими й інші обставини, які не зазначені у законодавстві. З нашої точки зору, необхідно встановити в чинному законодавстві чітке коло обставин, які пом'якшують відповідальність за порушення санітарного законодавства, що дозволить органам санітарно-епідеміологічної служби приймати рішення з цього приводу тільки на основі законодавства й одночасно могло б поліпшити діяльність цих органів.

Обставинами, що обтяжують відповідальність за порушення санітарного законодавства, визнаються:

–продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;

– повторне, протягом року, вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;

– втягнення неповнолітнього у правопорушення;

– вчинення правопорушення групою осіб;

– вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;

– вчинення правопорушення у стані сп'яніння. При цьому посадова особа, яка накладає штраф, залежно від характеру порушення санітарного законодавства може не визнати дану обставину обтяжуючою.

Також при висвітленні даного питання слід вказати випадки, коли штраф не накладається за порушення санітарного законодавства. Це має місце, якщо його вчинено за обставин, коли:

1. Особа при вчиненні порушення санітарного законодавства діяла у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожувала державному або громадському порядку, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.

2. Особа при вчиненні порушення санітарного законодавства діяла у стані необхідної оборони, тобто порушення санітарного законодавства вчинено при захисті державного або громадського порядку, прав і свобод громадян, установленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, і якщо при цьому не було допущено явної невідповідності захисту характерові й суспільній шкідливості посягання.

3. Особа, яка під час вчинення порушення санітарного законодавства шляхом протиправної дії чи бездіяльності була у стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.

Загальновідомим є факт існування чотирьох стадій провадження справ про адміністративні правопорушення. До них відносяться: порушення справи та адміністративне розслідування; розгляд справи та винесення постанови; оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення; виконання постановипо справі. Про це свідчать багато правознавців, зокрема, С.В. Золопуп [41], Д.П. Калаянов [44], Л.В. Коваль [50]і з цим можна погодитись.

Деякі науковці розглядають адміністративне розслідування як самостійну стадію провадження [192, с. 83]. Це твердження можна спростувати наявністю факту відсутності достатньо послідовного й чіткого оформлення різних засобів пошуку та фіксації різних даних, що мають доказове значення [51, с. 185-186].

В юридичній науці виділяють декілька форм адміністративного провадження щодо застосування штрафів:

а) звичайне провадження;

б) прискорене провадження;

в) спеціальне провадження щодо застосування штрафів за вчинення злочинів, які не мають значної суспільної небезпеки;

г) провадження в органах адміністративної юрисдикції другої інстанції [193, с. 93-99; 14, с. 156].

Таким чином, провадження щодо застосування штрафів органами санітарно-епідеміологічної служби можна віднести до першої форми – звичайне провадження.

Порядок провадження по справам про адміністративні правопорушення у сфері санітарного законодавства регулюється Інструкцією про порядок накладення і стягнення штрафів за порушення санітарного законодавства. Розглянемо стадії провадження детальніше.

Перша стадія – порушення справи. Вона починається зі складання протоколу про порушення санітарних норм, і підставою для складання протоколу може бути: факт порушення санітарного законодавства; невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб органів санітарно-епідеміологічної служби. Такий факт обов’язково повинен фіксуватися в протоколі або попередньо може бути відмічений також в інших актах органів та установ державної санітарно-епідеміологічної служби України. До них можна віднести: акти перевірок дотримання санітарного законодавства, протоколи лабораторно-інструментальних досліджень, результати державної санітарно-гігієнічної експертизи тощо. Ці документи, а також скарги та заяви, що надійшли від органів, установ та громадян можуть прилучатися до протоколу.

Підставою для складання протоколу може бути акт перевірки дотримання санітарного законодавства, але в тому випадку, якщо у ньому з дотриманням визначеної форми зафіксовано факт порушення санітарного законодавства.

Зазначений акт повинен обов’язково містити:

– дату і місце складання;

– посаду, прізвище, ім'я, по батькові особи, що складає акт;

– у присутності яких посадових осіб або свідків проведено перевірку дотримання санітарного законодавства;

– з приводу чого вона проводилася (планово, позапланово, за заявою громадянина);

– виявлені при перевірці факти порушень санітарного законодавства;

– підпис посадової особи, яка склала акт, осіб, що брали участь у проведенні перевірки, і особливі думки, якщо вони є;

–підпис особи, відповідальної за дотримання санітарного законодавства на даному об'єкті або іншої особи, що вповноважена відповідною організацією бути присутньою при перевірці, про те, що вона з актом ознайомилася.

У даному документі також можуть вказуватись оцінка встановлених фактів щодо відповідності санітарному законодавству та пропозиції щодо усунення порушень санітарного законодавства але ці елементи не є обов’язковими. На нашу думку, ці альтернативні елементи є зайвими, тому що оцінка та пропозиції щодо усунення порушень повинні мати своє місце в постанові про порушення санітарного законодавства. Це було б логічніше та виключало плутанин в санітарному законодавстві.

Складати акт і протокол про порушення санітарних норм мають право посадові особи органів санітарно-епідеміологічної служби. Таким чином:

1. Головні державні санітарні лікарі, їх заступники та інші посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби адміністративних територій мають право відповідно до їх компетенції складати акти і протоколи щодо порушень санітарного законодавства, які вчинені в межах відповідних адміністративних територій.

2. Головні державні санітарні лікарі Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, водного, залізничного, повітряного транспорту, об'єктів, що мають особливий режим роботи, їх заступники та інші посадові особи цих служб мають право складати акти і протоколи щодо порушень санітарного законодавства, вчинених у межах підпорядкованих територій, об'єктів, частин та підрозділів.

3. У випадках погіршення санітарної або епідемічної ситуації в місцях дислокації об'єктів Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, та об'єктів, що мають особливий режим роботи, а також на водних басейнах і залізницях, право складати акти і протоколи з порушень санітарного законодавства, що вчинені в межах зазначених об'єктів та територій, надається також головному державному санітарному лікарю адміністративної території, його заступникам та іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби відповідної адміністративної території.

Слід зазначити, що протокол складається у трьох примірниках, один з яких у триденний термін передається посадовій особі, яка уповноважена розглядати справу, другий – порушнику, третій – зберігається у посадової особи, що склала протокол. У випадку, якщо посадова особа органів санітарно-епідеміологічної служби, яка склали протокол, сама розглядає справу, протокол складається у двох примірниках.

Протокол складається на спеціальному бланку із зазначенням обов'язкових реквізитів:

– дати і місця його складання;

– посади, прізвища, ім'я, по батькові особи, яка склала протокол;

– відомостей про особу правопорушника;

– місця, часу вчинення та суті адміністративного правопорушення, а саме в якій саме дії або бездіяльності та за яких умов це порушення відбулося з вказівкою на конкретні статті Закону “Про санітарне та епідеміологічне благополуччя населення”, пункти санітарних норм, що порушуються, або на конкретні постанови, розпорядження, приписи, висновки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, які не виконуються;

– статті Закону “Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” [109] або інших актів законодавства, що стосуються забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, і пункти санітарних норм, що порушуються, або яка конкретно постанова, розпорядження, припис, висновок посадової особи органу санітарно-епідеміологічної служби не виконується;

–нормативного акта, що передбачає адміністративну відповідальність за таке правопорушення;

– прізвища, адреси свідків та потерпілих, якщо вони є;

–пояснення порушника;

–інші відомості, необхідні для вирішення справи.

До протоколу можуть бути занесені й інші відомості, які на думку особи, що його складає, підтверджують факт порушення санітарного законодавства – характеризують особу порушника, майновий стан, обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність.

Протокол підписується особою, яка його склала, та особою, яка вчинила адміністративне правопорушення. При наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписаний також і цими особами. У разі відмови особи, яка вчинила правопорушення, від підписання протоколу, в ньому робиться запис про це, проте фіксація цього факту з вказівкою свідків не вимагається.

У разі відсутності бланка, протокол може бути складено на звичайному аркуші паперу. Вважається кращим складати протоколи про порушення санітарного законодавства тільки на спеціальних бланках, більш того, можливо потрібно запровадити номерні бланки, як це зроблено в інших органах, наприклад, в Державній автомобільній інспекції.

Слід зазначити таку важливу обставину, що якщо порушення санітарного законодавства вчинено декількома особами, протокол складається на кожного порушника окремо.

На сьогоднішні, згідно з наказом Міністерства статистики України (нині – Державний комітет статистики України) від 19 жовтня 1995 р. “Про затвердження форми державної статистичної звітності про порушення адміністративного законодавства та інструкції по її складанню”[133], інформація подається до органів статистики, проте цей орган не є юрисдикційним, внаслідок чого не може аналізувати спеціальну інформацію. Тому, потрібно створити єдиний спеціалізований орган, який би займався саме аналізом практики у справах про адміністративні правопорушення, що сприяло б поліпшенню якості діяльності по застосуванню штрафів.

Наступна стадія провадження по справі про адміністративне правопорушення – розгляд справи та винесення рішення. Справа про порушення санітарного законодавства розглядається вповноваженою посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби в п'ятнадцятиденний термін з дня одержання протоколу.

При направленні протоколу разом з іншими матеріалами справи для розгляду справи по суті потрібно правильно визначити підвідомчість. Підвідомчість у широкому розумінні означає віднесення певної справи до відання певного органу або посадової особи відповідно до його функцій. Підвідомчість тісно пов’язана з компетенцією, елементами якої є право та обов’язок здійснювати вказані в законі функції стосовно певного типу об’єктів [70, с. 60].

Отже, протоколи про адміністративні правопорушення у сфері санітарного законодавства складають посадові особи органів санітарно-епідеміологічної служби. З цього приводу протоколи, складені посадовцями вищих органів, на їх розсуд можуть бути передані на розгляд до нижчих посадових осіб. Також при висвітленні цього питання слід зробити уточнення відносно повноважень вищих головних державних санітарних лікарів або їх заступників. Вони мають право за своєю ініціативою взяти у провадження від нижчої посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби справу про порушення санітарних норм. Такі випадки повинні мати місце, коли, наприклад, заподіяні великі за розміром збитки. Але в чинному законодавстві бракує чіткості випадків, коли вищі посадовці органів санітарно-епідеміологічної служби мають право брати у провадження справу від нижчого посадовця цієї ж служби.

Щодо повноважень Головного державного санітарного лікаря України та його заступників, то вони мають право складати протоколи та розглядати справи незалежно від місця вчинення порушення санітарного законодавства та підлеглості об'єктів.

На даній стадії адміністративного провадження посадова особа органів санітарно-епідеміологічної служби зобов'язана вирішити такі питання:

– чи належить до її компетенції розгляд даної справи;

– чи правильно складено протокол та інші матеріали справи;

– чи повідомлено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду;

– чи витребувано необхідні додаткові матеріали (якщо вони потрібні);

– чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників та адвоката.

Розглянемо випадки, коли справи, які не належать до компетенції даної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби, розгляду не підлягають, а матеріали цих справ передаються на розгляд по суті до відповідних органів.

1. Протоколи про адміністративні правопорушення, у випадках погіршення санітарної або епідемічної ситуації в місцях дислокації, що мають особливий режим роботи, а також на водних басейнах і залізницях, про порушення санітарного законодавства або невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, що вчинені в зазначених місцях дислокації, передаються на розгляд уповноважених посадових осіб державних санітарно-епідеміологічних служб відповідних міністерств та відомств.

2. Матеріали про порушення санітарного законодавства або невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, що вчинені військовослужбовцями і призваними на збори військовозобов'язаними, якщо порушення вчинено ними при виконанні службових обов'язків, передаються на розгляд до військових судів.

3. Справи про адміністративні правопорушення, які передбачені ст. 42-1 КУпАП "Виробництво, заготівля, реалізація сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимі рівні концентрації", надсилаються на розгляд до адміністративних комісій при районних, міських, районних у містах Рад за місцем вчинення порушення санітарного законодавства.

4. Справи про адміністративні правопорушення, які передбачені ст. 42-2 КУпАП "Заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції" і ст. 46-1 КУпАП"Порушення вимог режиму радіаційної безпеки в місцевостях, що зазнали радіоактивного забруднення", та справи про адміністративні правопорушення, які вчинила особа віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, надсилаються на розгляд до судів за місцем вчинення порушення санітарного законодавства.

При висвітленні цього питання слід звернути увагу на такуважливу обставину. При наявності у порушенні санітарного законодавства ознак злочину, повідомлення про це надсилається до органів прокуратури або до органів внутрішніх справ. Усі документи повинні бути належно оформлені, а копії завірені. Ці матеріали мають містити:

– супровідний лист з повідомленням про дії, що мають ознаки злочину, та проханням порушити кримінальну справу за цими фактами;

– протокол про порушення санітарного законодавства;

–акти, доповідні, протоколи лабораторно-інструментальних досліджень, результати або висновки державної санітарно-гігієнічної експертизи, інші службові документи, де є відомості, що вказують на наявність ознак злочину;

– інформацію про застосовані попереджувальні заходи.

При підготовці до розгляду справи про адміністративне правопорушення у сфері санітарного законодавства посадова особа, яка розглядає справу в першу чергу потрібна своєчасно повідомити осіб, які беруть учать у її розгляді, про час і місце її розгляду.

Подібна справа обов’язково повинна розглядатись у присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. У разі відсутності останньої, справа може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи, і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. З цього приводу слід зазначити, що привід порушника, як захід забезпечення його явки при розгляді справи про порушення санітарних норм, не передбачається.

У розгляді справи можуть брати участь: потерпілий, законні представники, адвокат, свідки, експерти та перекладачі.

Потерпілою визнається особа, якій порушенням санітарного законодавства або невиконанням постанов, розпоряджень, приписів або висновків посадових осіб органів санітарно-епідеміологічної служби, заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Слід зазначити, що при розгляді справи про адміністративне правопорушення органами санітарно-епідеміологічної служби потерпілого можна опитувати як свідка.

Свідком у таких справах може бути кожна особа, про яку є дані, що їй відомі будь-які обставини, що підлягають установленню по даній справі. Але це не означає, що кожен свідок може бути потерпілим.

Експерт до розгляду справи може залучатися у разі виникнення потреби у спеціальних знаннях.

Перейдемо безпосередньо до розгляду справи про адміністративне правопорушення у сфері санітарного законодавства. Оосадова особа державної санітарно-епідеміологічної служби, розглядаючи справу, зобов'язана з'ясувати такі питання:

– чи було вчинено порушення санітарного законодавства;

– чи винна дана особа в його вчиненні;

– чи підлягає вона адміністративній відповідальності;

– чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність;

– чи заподіяна майнова шкода, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За результати розгляду справи обов’язково виноситься або постанова про накладення штрафу, або постанова про закриття справи. Остання виноситься при наявності таких обставин:

1. Оголошено усне зауваження.

2. Передано матеріали до прокурора, органів попереднього слідства або дізнання, відсутні подія та склад порушення санітарного законодавства.

3. Особа на момент вчинення адміністративного правопорушення не досягла шістнадцятирічного віку.

4. Особа, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність, є неосудною.

5. Дія вчинена особою у стані крайньої необхідності або необхідної оборони.

6. Видано акт амністії, який усуває застосування адміністративного стягнення.

7. Скасовано акт, який встановлює адміністративну відповідальність.

8. Закінчений на момент розгляду справи двомісячний термін з дня вчинення правопорушення.

9. Наявність за тим же фактом щодо особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу про накладення адміністративного стягнення, або не скасованої постанови про закриття справи про адміністративне правопорушення.

10. Порушено за даним фактом кримінальну справу.

11. Настала смерть особи, щодо якої було розпочато провадження у справі.

Перейдемо до змісту постанови про накладення штрафу. Вона повинна виноситься у трьох примірниках і обов’язково містити:

– посаду особи, яка винесла постанову;

– дату розгляду справи;

– відомості про особу, щодо якої розглядається справа;

– викладення обставин, установлених при розгляді справи;

– зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане порушення санітарного законодавства;

– розмір, термін та порядок сплати штрафу;

– рахунок, на який штраф повинен бути сплачений;

– термін та порядок оскарження постанови.

Після цього постанова підписується посадовою особою органів санітарно-епідеміологічної служби, яка її винесла.

Даний документ оголошується негайно по закінченні розгляду справи. Копія постанови у триденний термін вручається або надсилається особі, щодо якої її винесено, а також потерпілому на його прохання.

Посадовці державної санітарно-епідеміологічної служби, після розгляду справи, керуючись ст. 282 КУпАП [53] мають право внести у відповідний державний орган, громадську організацію або посадовій особі пропозиції про вжиття заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють вчиненню порушення санітарного законодавства та просити повідомити її про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження пропозиції.

Таким чином, зміст цієї стадії полягає в остаточному розслідуванні посадовцем органів санітарно-епідеміологічної служби по справі, правовій оцінці дій правопорушника, забезпеченні правильного застосування законодавства.

Наступна стадія адміністративного провадження – оскарження постанови про накладення штрафу. Сьогоднішній в науці адміністративного права та в законодавстві остаточно вирішено – стадія оскарження передує стадії виконання постанови по справі [2, с. 62-67; 17, с. 125-129; 50, с. 172-178].

Дану стадію можна охарактеризувати як перевірку законності та обґрунтованості справи суб’єктом, який має право скасувати, змінити або залишати винесену постанову без змін [15, с. 73].

Постанова про накладення штрафу може бути оскаржена тільки вищому головному державному санітарному лікарю або його заступнику, та до районного або міського суду, рішення якого є остаточним. З цього приводу, логічніше було б ввести норму права, яка б свідчила, що вибір зацікавленою особою будь-якого із шляхів оскарження постанов (адміністративного чи судового) повинен автоматично виключати інший [24, с. 13; 165, с. 23].

Скарга на постанову про накладення штрафу може бути подана протягом десяти днів з дня винесення постанови. Якщо скарга подана у встановлений термін, то виконання постанови зупиняється до її розгляду.

Слід зазначити, що скарга на постанову про накладення штрафу подається виключно через посадову особу державної санітарно-епідеміологічної служби, яка винесла цю постанову. Після чого, отримана скарга протягом трьох днів надсилається разом зі справою до суду або до вищестоящого головного державного санітарного лікаря, що уповноважений розглядати справу.

Якщо скаргу на постанову про накладення штрафу розглядається вищестоящим головним державним санітарним лікарем або його заступником, то вона повинна бути розглянута у десятиденний термін з дня її надходження.

Підготовка до розгляду справи про оскарження постанови про накладення штрафу можна охарактеризувати необхідністю витребувати від посадової особи органів санітарно-епідеміологічної служби, яка винесла постанову наступні документи: протокол; постанову про накладення штрафу; розписку особи, на яку накладено стягнення, про вручення їй постанови з вказівкою дати вручення.

Після розгляду скарги на постанову про накладення штрафу вищий головний державний санітарний лікар обов’язково повинен прийняти одне з наступних рішень:

– залишити постанову про накладення штрафу без змін, а скаргу без задоволення;

– скасувати постанову про накладення штрафу і направити справу на новий розгляд;

– скасувати постанову про накладення штрафу і закрити справу;

– зменшити розмір штрафу.

Слід зазначити, що після розгляду скарги на постанову про накладення штрафу, особа, яка розглядала скаргу, зобов’язана письмово повідомити про прийняте рішення посадову особу, дії якої оскаржувалися протягом трьох днів .

При повному висвітленні цього питання слід відмітити, що відповідно до Закону України “Про звернення громадян”[138], зацікавлена особа має право подати скаргу на постановупро накладення штрафу, а також на рішення по скарзі на постанову про накладення штрафу до прокуратури. Після чого прокурор має правовинести протест.

Протест прокурора на постанову про накладення штрафу розглядається посадовою особою органів санітарно-епідеміологічної служби, що винесла постанову, а протест прокурора на рішення по скарзі на постанову про накладення штрафу – вищою посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби або судом. Протест розглядається в десятиденний термін з дня його одержання.

Після розгляду протесту посадова особа органів санітарно-епідеміологічної служби має право: залишити постанову про накладення штрафу без змін, а протест прокурора – без задоволення; скасувати постанову про накладення штрафу і закрити справу; змінити розмір штрафу. Але після цього необхідно повідомити прокурора та особу, відносно якої винесена постанова про накладення штрафу, про результати розгляду протесту.

Особа, відносно якої штраф було відмінено, повинна подати до установи банку, яка прийняла суму штрафу на поточний рахунок, заяву про повернення утриманого штрафу, обов’язково з додатком оригіналу рішення про відміну стягнутого штрафу і довідку з бухгалтерії чи установи банку, що перерахували суму штрафу, з вказівкою дати банківської операції.

Остання стадія провадження по адміністративній справі про порушення санітарного законодавства – це виконання постанови про накладення штрафу. Характерною рисою даної стадії є те, що постанова про накладення штрафу підлягає виконанню з моменту її винесення.

Сутність цієї стадії полягає у практичній реалізації стягнення у вигляді штрафу. Від того, наскільки своєчасно і повно виконується постанова, значною мірою залежить ефективність зазначеного провадження й всього інституту адміністративної відповідальності [61, с.182].

Як вірно, зазначає О.Л. Жильців, постанова про накладення адміністративного стягнення повинна використовуватися з дня вручення її під розписку, тобто з дня одержання рішення про накладення адміністративного стягнення [38,с. 89].

При оскарженні або опротестуванні вона підлягає виконанню після залишення скарги або протесту без задоволення. Постанова про накладення штрафу виконанню не підлягає в тому випадку, якщо її не було звернено до виконання протягом трьох місяців з дня винесення.

Щодо строків сплати штрафів, то слід зазначити, що порушник повинен сплатити штраф не пізніше п'ятнадцяти днів з дня вручення йому постанови про накладення штрафу, а у випадках оскарження або опротестування – не пізніше п'ятнадцяти днів з дня повідомлення про залишення скарги без задоволення.

У разі несплати правопорушником штрафу у строк, застосовується примусове виконання постанови про стягнення штрафу згідно зі ст. 308 Кодексу України про адміністративні правопорушення “Примусове виконання постанови про стягнення штрафу”. Це здійснюється шляхом надсилання постанови про накладення штрафу до відділу державної виконавчої служби за місцем проживання порушника, роботи або за місцезнаходженням його майна для примусового виконання.

Як вірно зазначає М.О. Тучак, доцільно в законодавстві передбачити норму, яка б встановлювала додаткову відповідальність порушника у разі ухилення його від виконання постанови про накладення адміністративного стягнення [184, с. 256]. Це б дало змогу передбачити більш суворий захід стягнення, наприклад, підвищений розмір штрафу. Дана позиція знайшла підтримку також в інших наукових працях. Так, Т.О. Коломоєць стверджує, що у разі несплати суми штрафу у строк, передбачений для добровільної спати, передбачити відповідальність для цієї особи [60,с.129].

Виконанням постанови про накладення штрафу адміністративне провадження в справі закінчується, після чого здійснюється відповідний запис про закриття справи посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби, що розглядала справу, шляхом реєстрації їх у журналі обліку справ про порушення санітарного законодавства.

Таким чином, процедура накладення та стягнення штрафів органами санітарно-епідеміологічної служби має певні особливості та містить три основні стадії (порушення справи, розгляд справи та винесення постанови, виконання цієї постанови) та одну альтернативну(оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення)[76, с. 173].

Отже, адміністративні штрафи, які застосовуються органами санітарно-епідеміологічної служби, є досить ефективними, про що свідчить практика їх застосування. З огляду на реформування системи адміністративних стягнень необхідно підвищити їх ефективність, усунути можливі фактори, які дають змогу знижувати результативний вплив цієї санкції, шляхом удосконалення адміністративного законодавства, процесуальних аспектів реалізації штрафу, як виду адміністративного стягнення.

Одночасно слід звернути увагу, що не всі постанови про застосування адміністративних штрафів реально виконуються. Сплата суми штрафу повинна стимулювати подальшу правомірну поведінку особи, проте аналіз адміністративно-штрафної застосовної практики свідчить про значний відсоток несплачених штрафних сум. Причин існує чимало: прогалини та протиріччя в адміністративно-процесуальному законодавстві, недоліки в роботі органів адміністративної юрисдикції, зокрема, органів санітарно-епідеміологічної служби тощо [59, с. 118].

Відповідно до статті 236 Кодексу України про адміністративні правопорушення [53] – органам, установам та закладам державної санітарно-епідеміологічної служби надано право розглядати справи про адміністративні правопорушення, пов’язаних з порушенням державних санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, а також про наступні правопорушення: порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці; порушення порядку здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу або впливу на неї фізичних та біологічних факторів; випуск в експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах; експлуатація автомототранспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах; порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання відходів; порушення правил ведення первинного обліку та здійснення контролю за операціями поводження з відходами або неподання чи подання звітності щодо утворення, використання, знешкодження та видалення відходів; виробництво продукції з відходів чи з їх використанням без відповідної нормативно-технічної та технологічної документації; приховування, перекручення або відмова від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх об'єднань щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними; змішування чи захоронення відходів, для утилізації яких в Україні існує відповідна технологія, без спеціального дозволу; порушення правил передачі відходів; порушення встановлених правил і режиму експлуатації установок і виробництв з оброблення та утилізації відходів; порушення правил застосування, зберігання, транспортування, знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів; невиконання правил і норм у процесі створення, виробництва, зберігання, транспортування, використання, знешкодження, ліквідації, захоронення мікроорганізмів, біологічно активних речовин та інших продуктів біотехнологій; порушення правил і норм ядерної та радіаційної Безпеки; випуск і реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів; виконання робіт, надання послуг громадянам-споживачам, що не відповідають вимогам стандартів, норм і правил; недодержання стандартів при транспортуванні, зберіганні і використанні продукції; невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків, а так само інших законних вимог посадових осіб органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби.

Але необхідно зауважити що органи санітарно-епідеміологічної служби розглядають вищевказані справи про адміністративні правопорушення тільки в тому випадку, коли вони є порушеннями санітарно-гігієничних та санітарно-протиепідемічних правил і норм.

Відповідно до статті 255 Кодексу України про адміністративні правопорушення [53] уповноважені на те посадові особи органів санітарно-епідеміологічної служби мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення, розгляд яких віднесено до відання цих органів. Але крім цього по деяким правопорушенням право складати протоколи надано право посадовим особам інших органів держаного управління. Зокрема, громадський інспектор з охорони довкілля має право складати протоколи по порушенню здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу або впливу на неї фізичних та біологічних факторів. Протоколи по порушенню правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання відходів надано право складати члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, а також громадському інспектору з охорони довкілля. Останній також має право складати протоколи по правопорушенням, передбаченого статтею 90-1 КУпАП [53] Невиконання правил і норм у процесі створення, виробництва, зберігання, транспортування, використання, знешкодження, ліквідації, захоронення мікроорганізмів, біологічно активних речовин та інших продуктів біотехнологій. Органам охорони здоров’я надано право складати протоколи по наступним адміністративним правопорушенням: випуск і реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів; виконання робіт, надання послуг громадянам-споживачам, що не відповідають вимогам стандартів, норм і правил; недодержання стандартів при транспортуванні, зберіганні і використанні продукції.

Зазначимо що уповноважені особи органів санітарно-епідеміологічної служби України мають право складати протоколи по наступним адміністративним правопорушенням: виробництво, заготівля, реалізація сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимі рівні концентрації; заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції; виробництво, зберігання, транспортування або реалізація продуктів харчування чи продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами та іншими біологічними агентами понад гранично допустимі рівні; невиконання законних вимог посадових осіб спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері захисту рослин. Відповідно до статті 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення[53], право розгляду вищевказаних справ надано районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судам.

Необхідність вдосконалення законодавства про адміністративну відповідальність обумовило інтенсифікацію роботи по розробці проектів нового Кодексу про адміністративні проступки. У цих проектах знайшло своє відображення питання адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби.

Так, відповідно до проекту Кодексу про адміністративні проступки [54], органам санітарно-епідеміологічної служби також надано право розглядати наступні правопорушення:

1. Стаття 96 Порушення вимог законодавства щодо обов’язкових медичних оглядів.

2. Стаття 97 Ухилення від медичного огляду чи медичного обстеження

3. Стаття 102 Недотримання вимог санітарного законодавства при проектуванні, будівництві, розробці, виготовленні і використанні нових засобів виробництва та технологій.

4. Стаття 104 Порушення вимог санітарних норм при забезпеченні питною водою.

5. Стаття 105 Порушення гігієнічних вимог до атмосферного повітря в населених пунктах, повітря у виробничих та інших приміщеннях.

6. Стаття 106 Порушення вимог санітарного законодавства до жилих та виробничих приміщень, територій.

7. Стаття 108 Порушення вимог санітарного законодавства щодо застосування та знешкодження хімічних речовин і матеріалів, біологічних засобів.

8. Стаття 109 Порушення вимог санітарного законодавства при реалізації продукції.

9. Стаття 110 Ухилення від проведення санітарно-епідеміологічного контролю продукції.

10. Стаття 111 Передача і застосування документації, що не відповідає вимогам санітарних норм.

11. Стаття 112 Порушення вимог щодо запобігання шкоді здоров’ю споживачів харчових продуктів і продовольчої сировини.

12. Стаття 113 Використання та державна реєстрація нормативних документів на харчові продукти без установлення в них показників безпеки.

13. Стаття 114 Виготовлення харчових продуктів із сировини тваринного походження, забороненої до використання.

14. Стаття 129 Порушення правил утилізації, знищення сільськогосподарської діяльності і продовольчих продуктів.

15. Стаття 133 Перевищення нормативів гранично допустимих шкідливих фізичних впливів на навколишнє природне середовище.

16. Стаття 140 Порушення встановленого порядку поводження з небезпечними відходами.

17. Стаття 151 Допущення наднормативних викидів і скидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище.

18. Стаття 215 Порушення вимог законодавства щодо обов’язкових державних експертиз у сфері поводження з радіоактивними відходами

19. Стаття 216 Використання атмосферного повітря.

20. Стаття 263 Порушення порядку використання інформації.

Порівняльний аналіз положень діючого КУпАП [53] та приведеного проекту дозволяє говорити про те, що перелік складів адміністративних правопорушень в сфері санітарного законодавства, зазначений в проекті, фактично дублює діючий КУпАП [53]. Але при цьому, слід зазначити, що введення в проект нових складів правопорушень потребує більш детального аналізу та обґрунтування.

Відповідно до проекту Кодексу про адміністративні проступки[55], органи санітарно-епідеміологічної служби не мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення. Право розгляду справ про адміністративні проступки, відповідно до цього Кодексу надано тільки судам. Але повноваження по складанню протоколів органами санітарно-епідеміологічної служби залишилось. Вони мають право складати протоколи по наступним правопорушенням:

1. Стаття 36. Недотримання вимог санітарного законодавства при проектуванні, будівництві, розробленні, виготовленні і використанні нових засобів виробництва та технологій.

2. Стаття 37. Порушення вимог санітарних норм при транспортуванні, зберіганні та реалізації продуктів харчування і продовольчої сировини.

3. Стаття 38. Порушення вимог санітарних норм при забезпеченні питною водою.

4. Стаття 39. Порушення гігієнічних вимог до атмосферного повітря в населених пунктах, повітря у виробничих та інших приміщеннях.

5. Стаття 40. Порушення вимог санітарного законодавства до житлових та виробничих приміщень.

6. Стаття 42. Порушення вимог санітарного законодавства щодо застосування та знешкодження хімічних речовин і матеріалів, біологічних засобів.

7. Стаття 130. Порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо захисту населення від шкідливого впливу шуму чи правил додержання тиші в населених пунктах і громадських місцях.

8. Стаття 339. Ухилення від проведення санітарно-епідеміологічного контролю продукції.

Слід звернути увагу на те, що проектом Кодексу про адміністративні проступки [55]органи санітарно-епідеміологічної служби не виступають суб’єктами розгляду справ про адміністративні правопорушення, а їм лише надано право складати протоколи. На наш погляд такий підхід не можна визнати правильним. Специфіка правопорушень в сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення значною мірою пов’язана з чітким визначенням невідповідальності тих чи інших дій або бездіяльності відповідно до санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм. При цьому належна юридична оцінка дій правопорушника неможлива без чіткого професійного погляду на ті чи інших обставини і безумовно потребує належного рівня спеціальних знань, якими володіють відповідні особи органів санітарно-епідеміологічної служби. Поряд з цим слід зазначити, що розгляд такого роду справ саме органами санітарно-епідеміологічної служби дає змогу більш оперативно реагувати на факти правопорушень та запобігати їх шкідливим наслідкам.

Слід мати на увазі, що органам санітарно-епідеміологічної служби мають право застосовувати досить широкий спектр заходів адміністративного припинення і реалізація цих заходів є органічною частиною провадження про адміністративне правопорушення в цій сфері. Поряд з цим, немаловажним є і те, що розглядаючи справи про адміністративні правопорушення, органи санітарно-епідеміологічної служби мають змогу більш оперативно контролювати виконання рішення по справі, що значною мірою посилює ефективність застосування заходів адміністративного впливу.

Поряд з цим, в ході провадження по справі про адміністративне правопорушення даної категорії досить часто виникає потреба в проведені спеціальних досліджень, використання різноманітних засобів вимірювальної техніки. Результати такої роботи можуть більш оперативно оцінюватись та використовуватися при розгляді справ про адміністративні правопорушення, що також сприяє якості розгляду справ та додержання процесуальних строків.

Не можна не враховувати і той фактор, що значна кількість правопорушень в сфері санітарного законодавства у випадку розгляду їх виключно судами може оказати негативний вплив на ритмічність роботи судів по розгляду справ.

Важливим питанням є перелік складів адміністративних правопорушень, які мають право розглядати уповноважені особи органів санітарно-епідеміологічної служби України. Чіткість визначення складів адміністративних правопорушень має велике значення не тільки для правозастосовувача, а і для тих хто повинен дотримуватись відповідних правил. Цю обставину слід враховувати при визначені кола складів адміністративних правопорушень в сфері санітарно-епідемічного благополуччя населення.

На сьогодні певні важливі питання пов’язані з санітарно-епідемічним благополуччям населення та відповідальністю за конкретні правопорушення в цій сфері не отримали своє відображення в законодавстві. Окремі аспекти потребують більш ретельного підходу до формування складів адміністративних правопорушень в цій сфері.

Аналіз складів адміністративних проступків, що віднесені законодавством до підвідомчості органів санітарно-епідеміологічної служби дозволяє акцентувати увагу на низці питань. Перш за все, мова йде про необхідність встановлення належного контролю за особами які є чи можуть бути носіями певних інфекцій. Важливою профілактичною мірою в цьому питанні виступає медичний огляд таких осіб. Слід зазначити, що в статтях 44-1 та 45 КУпАП [53] передбачена адміністративна відповідальність за ухилення від медичного огляду чи обстеження. В ст. 44-1 КУпАП [53] суб’єктом є особа хвора на наркоманію ухиляється від медичного огляду на наявність наркотичного сп’яніння . В ст. 45 КУпАП [53] суб’єктом є особа, відносно якої є достовірні данні про те, що вони хворі на венеричну хворобу.На наш погляд, доцільно було б надати право органам санітарно-епідеміологічної служби складати протоколи та розглядати справи щодо вищевказаних правопорушень.

Зазначимо, що в існуючих проектах КУпАП [53] передбачена відповідальність за ухилення від проведення санітарно-епідеміологічного контролю продукції. Необхідність введення такої відповідальності обумовлена низкою факторів. По-перше, поява за останні роки нових матеріалів для виготовлення різноманітної продукції, які можуть негативно впливати не тільки на здоров’я осіб, які задіяні в технічних процесах виготовлення але й споживачів. Особливого звучання це питання набуває по відношенню до продукції для дітей. По-друге, значна частка такої продукції, що потребляється людьми – це пищева. Зазначимо, що виготовлення та реалізація такого роду продукції представляє особливу небезпеку для здоров’я громадян. По-третє, при здійсненні контролю, щодо санітарно-епідемічного стану різноманітної продукції на наш погляд недостатньо використовуються можливості адміністративного примусу. Практика свідчить про те, що завдання забезпечення здоров’я населення потребує використання більш дієвих засобів адміністративного впливу. Виходячи з цього ми повною мірою підтримуємо необхідність введення в КУпАП [53] такого складу адміністративного правопорушення, як “Ухилення від проведення санітарно-епідеміологічного контролю” та пропонуємо викласти в наступній редакції – „Непредставлення на вимогу посадових осіб органів санітарно-епідеміологічної служби продукції для здійснення її санітарно-епідемічного контролю представниками підприємств усіх форм власності, що її виготовляють або реалізують, а також здійснення інших дій, що свідчать про ухилення від проведення санітарно-епідемічного контролю”.

На наш погляд, робота над проектом КУпАП [53] щодо правопорушень в сфері санітарного законодавства повинна проводитись з урахуванням наступних концептуальних моментів. По-перше, це чітке визначення переліку адміністративних правопорушень, які можуть розглядати органи санітарно-епідеміологічної служби. По-друге, чітке визначення компетенції щодо складання протоколів правопорушень посадовими особами органів санітарно-епідеміологічної служби. По-третє, урахування доцільностей і можливостей складання протоколів про порушення санітарного законодавства представниками інших державних органів. По-четверте, оскільки санітарним законодавством охоплюється дуже велика кількість питань, пов’язаних з забезпеченням санітарного та епідемічного благополуччя населення і це певною, часом значною мірою затрудняє як правозастосовчу діяльність органів держави, так і слугує фактором скоєння правопорушень з боку громадян, які в достатній мірі не обізнані з існуючими правилами та нормами. При цьому важливим питанням є чітке формулювання складів відповідних правопорушень в КУпАП [53].Поряд з цим, при виділенні окремих складів в цій сфері слід особливу увагу приділяти тим з них, які мають найбільш важливе значення для забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Зазначимо, що органи санітарно-епідеміологічної служби мають право складати протоколи та розглядати справи по статті 82-3 КУпАП [53] “Приховування, перекручення або відмова від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх об’єднань щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними”. Поряд з цим, стаття 212-3 “Порушення права на інформацію”КУпАП [53] являється більш загальною та фактично дублює статтю 82-3 КУпАП [53]. В існуючому законодавстві право розгляду справ щодо порушення прав на інформацію мають виключно суди. На наш погляд, доцільно надати право складання протоколів та розгляду справ по вищезазначеному складу правопорушення органам санітарно-епідеміологічної служби, але виключно тільки коли мова йде у часті порушення санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил та норм.Таким чином, враховуючи вищевказане, стаття 82-3 КУпАП [53] пропонуємо виключити.

Одним із найважливіших аспектів діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби є здійснення контролю за додержанням правил поводження з відходами та вживання передбаченим законом заходів адміністративного впливу у разі їх порушення. Це обумовлено тією важливою обставиною, що відходи, а особливо небезпечні відходи можуть стати причиною ускладнення санітарно-епідемічної обстановки, фактором небезпечного впливу на здоров’я людей. Відповідні вимоги щодо поводження з відходами в тій чи іншій мірі знайшли своє відображення в низці законних актах: “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про охорону атмосферного повітря”, “Про санітарне та епідемічне благополуччя населення”.

Одним з найбільш ґрунтовних законодавчих актах є Закон України “Про відходи”[106]. У цьому Законі знайшли своє відображення ряд важливих моментів. Перш за все це чітке визначення понять відходів та поводження з ними. Зокрема, поняття відходи визначається, як будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворюються у процесі людської діяльності і не мають подальшого використання за місцем утворення чи виявлення та яких їх власник повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворюються у процесі людської діяльності і не мають подальшого використання за місцем утворення чи виявлення та яких їх власник повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення.

Поводження з відходами визначаються законодавцем, як дії, спрямовані на запобігання утворенню відходів, їх збирання, перевезення, зберігання, оброблення, утилізацію, видалення, знешкодження і захоронення, включаючи контроль за цими операціями та нагляд за місцями видалення.

Поряд з цим, законодавець виділяє поняття небезпечних відходів, як таких, що мають такі фізичні, хімічні, біологічні чи інші небезпечні властивості, які створюють або можуть створити значну небезпеку для навколишнього природного середовища і здоров'я людини та які потребують спеціальних методів і засобів поводження з ними.

На наш погляд, відокремлення категорій небезпечних відходів на законодавчому рівні є цілком виправданим та необхідним, оскільки пов’язана з можливістю заподіяння значної шкоди здоров’ю людей. Але при цьому, слід звернути увагу на одну важливу обставину – КУпАП [53] містить в собі декілька складів адміністративних правопорушень, які так чи інакше пов’язані з недодержанням правил поводження з відходами. Але в жодному складі мова не йде про небезпечні відходи. Вважаємо, що такий підхід потребує певного корегування на законодавчому рівні. Особливості поводження саме з небезпечними відходами повинні знайти своє відображення в законодавстві. На наш погляд, доцільним є акцентування уваги в КУпАП [53] на неприпустимість порушення відповідних правил саме з небезпечними відходами. Це можливо шляхом доповнення відповідними положеннями статей КУпАП [53].

Так, вважаємо доцільно доповнити ст. 82 КУпАП [53] частиною другою, в який слід закріпити відповідальність за порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання небезпечних відходів. При цьому, повинні бути передбачені більш жорстокі санкції за порушення цих норм. Відповідні доповнення можуть бути внесені та в інші статті КУпАП [53]. Так, до ст. 82-1 КУпАП [53] добавити частину другу – порушення правил ведення первинного обліку та здійснення контролю за операціями поводження з небезпечними відходами або неподання чи подання звітності щодо утворення, використання, знешкодження та видалення небезпечних відходів з порушенням встановлених строків, а так само порядку подання такої звітності;до ст. 82-2 КУпАП [53] добавити частину другу – виробництво продукції з небезпечних відходів чи з їх використанням без відповідної нормативно-технічної та технологічної документації, погодженої в установленому порядку; до ст. 82-4 КУпАП [53] добавити частину другу – змішування чи захоронення небезпечних відходів, для утилізації яких в Україні існує відповідна технологія, без спеціального дозволу спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища;до ст. 82-5 КУпАП [53] добавити частину другу – передача небезпечних відходів з порушенням установлених правил на зберігання, оброблення або видалення підприємствам чи організаціям, що не мають відповідного дозволу на проведення цих операцій; до ст. 82-6 КУпАП [53] добавити частину другу –порушення встановлених правил і режиму експлуатації установок і виробництв з оброблення та утилізації небезпечних відходів.

Слід відмітити ще рід моментів, які прямо торкаються юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби України по забезпеченню відповідного санітарного стану населених пунктів. Перш за все мова йде про посилення боротьби з забрудненням територій населених пунктів так званими побутовими відходами. Ця проблема є однією з найбільш актуальніших на сьогоднішній день, та її вирішення пов’язана не тільки зі складностями економічного характеру, а й з необхідністю активізації органів санітарно-епідеміологічної служби в цьому напрямку. На наш погляд, важливим аспектом вирішення цього питання є координація зусиль в цьому напрямку з іншими державними органами та громадкістю. Одним з найбільш типових проявів порушень правил ст. 82 КУпАП [53]є створення несанкціонованих звалищ відходів на вулицях чи дорогах населених пунктів, а також на придомових територіях. Такого роду дії охоплюються складом правопорушення, передбаченого ст. 82 КУпАП [53]. Справи по цим правопорушенням розглядають органи санітарно-епідеміологічної служби та право складання протоколів надано посадовим особам зазначених органів. При цьому слід зазначити, що посилення боротьби с такого роду правопорушеннями може сприяти надання права складати протоколи дільничним уповноваженим міліції. Доцільність надання такого роду можливостей обумовлена перш за все тією обставиною, щоб працюючи на певній дільниці, дільничний уповноважений має змогу контролювати наявну обстановку, найбільш оперативно виявляти факти скоєння відповідних правопорушень та реагувати на них. В повній мірі це може бути віднесено і до виявлення правопорушень, пов’язаних з порушенням правил поводження з відходами.

Характеризуючи діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби щодо попередження порушень відповідних санітарних норм, не можна не звернути увагу на ще один важливий аспект. Мова йде про здійснення різного роду підприємницьку діяльність (особливо це торкається підприємств, які здійснюють торгівлю продуктами харчування та оказують послуги пов’язані з реалізацією харчової продукції, яку самі виготовляють). Суб’єкти підприємницької діяльності досить часто не забезпечують належну чистоту на території, що безпосередньо прилягає до споруд, в яких розташовані та функціонують відповідні заклади. З огляду на це, вважаємо доцільно розширити відповідні можливості органів санітарно-епідеміологічної служби щодо забезпечення санітарного стану такого роду територій. Для цього перш за все необхідно нормативно закріпити відповідні межі територій, на яких ті чи інші суб’єкти підприємницької діяльності зобов’язані забезпечувати чистоту і порядок.

На наш погляд, це торкається не тільки територій, які розташовані на вулицях міст та інших населених пунктах а й територій внутрішніх дворів, та територія, яка безпосередньо прилягає до місць розташувань суб’єктів підприємницької діяльності, в тому числі і місць безпосереднього здійснення такого роду діяльності (наприклад, чітко визначену територію, яка прилягає до місць здійснення діяльності по виготовленню та реалізації продуктів харчування за межами населених пунктів, місць масового відпочинку громадян тощо).

Визначення меж такого роду територій може сприяти активізації діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби по забезпеченню санітарного стану територій загального користування. Логічним продовженням такого підходу виявляється і введення адміністративної відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності за незабезпечення чистоти і порядку на територіях, які безпосередньо прилягають до місць їх розташування та здійснення підприємницької діяльності.

При визначенні кола суб’єктів такого роду відповідальності можливо два підходи. Перш з них може передбачати відповідальність посадових осіб відповідних суб’єктів підприємницької діяльності. Інший варіант пов’язан з визначенням такого роду суб’єктів, як відповідних юридичних осіб. На наш погляд, більш сприйнятливий є другий варіант, оскільки такий підхід посилить відповідальність за додержанням та забезпеченням чистоти і порядку на відповідних територіях. При цьому, протоколи такого роду правопорушень можуть складати посадові особи органів санітарно-епідеміологічної служби та інших органів, які в силу своїх службових обов’язків пов’язані з забезпеченням порядку місць загального користування (наприклад, дільничний уповноважений органів міліції, посадові особи органів житлово-комунального господарства). При цьому, органи санітарно-епідеміологічної служби повинні використовувати можливості не тільки по притягненню до адміністративної відповідальності, а й відповідний арсенал передбачений законом засобів попередження та припинення такого роду правопорушень.

Висновки до розділу 2

1. Міжвідомчі повноваження поділяються на дві основні групи:

–повноваження щодо правового регулювання відповідних сторін діяльності організаційно-непідлеглих об'єктів управління;

– повноваження з контролю і нагляду за цією діяльністю.

Необхідно відзначити, що це найбільш ясна й переконлива позиція, тому що зазначені групи повноважень притаманні всім суб'єктам міжгалузевого управління, як державним комітетам, так і міністерствам.

2.Виділяємо наступні види адміністративних проваджень щодо органів санітарно-епідеміологічної служби, а саме:

–провадження у справах про адміністративні правопорушення (накладення та стягнення штрафів);

–застосування адміністративно-попереджувальних заходів;

–дисциплінарне провадження;

–застосування заходів адміністративного припинення (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення, припинення інвестиційної діяльності, а також примусового вилучення з реалізації предметів);

–провадження за скаргами громадян;

–провадження щодо внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності;

–дозвільне провадження;

–провадження з проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи;

– атестаційне провадження;

– провадження з нормування;

– застосування фінансових санкцій.

3.Співробітникам органів санітарно-епідеміологічної служби надається право застосовувати такі заходи для припинення порушення санітарного законодавства:

– обмеження, тимчасова заборона чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій, об'єктів будь-якого призначення, технологічних ліній, машин і механізмів, виконання окремих технологічних операцій, користування плаваючими засобами, рухомим складом і літаками у разі невідповідності їх вимогам санітарних норм;

– обмеження, тимчасова заборона або припинення будівництва, реконструкції та розширення об'єктів за проектами, що не мають позитивного висновку за результатами державної санітарно-епідеміологічної експертизи, та у разі відступу від затвердженого проекту;

– тимчасова заборона виробництва, заборона використання та реалізації хімічних речовин, харчових продуктів, технологічного устаткування, будівельних матеріалів, біологічних засобів, товарів народного споживання, джерел іонізуючих випромінювань у разі відсутності їх гігієнічної регламентації та державної реєстрації, а також якщо їх визнано шкідливими для здоров'я людей;

–обмеження, зупинення або заборона викидів забруднюючих речовин за умови порушення санітарних норм;

– зупинення або припинення інвестиційної діяльності;

–вилучення з реалізації (конфіскація) небезпечних для здоров'я харчових продуктів, хімічних та радіоактивних речовин, біологічних матеріалів.

4.При розгляді питання про застосування примусових заходів органами санітарно-епідеміологічної служби слід мати на увазі, що для ефективного здійснення державного санітарного нагляду дані органи необхідно наділити додатковими повноваженнями щодо припинення правопорушень у сфері санітарного законодавства. До таких повноважень варто віднести право порушувати питання перед об'єктами санітарного нагляду про припинення та скасування актів управління, що не відповідають вимогам санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм. Видання акта управління, розпорядження чи вказівки, що суперечать діючим санітарно-гігієнічним і санітарно-протиепідемічним правилам і нормам, є, по суті, правопорушенням. Саме тому, виявивши подібний акт, органи санітарно-епідеміологічної служби повинні мати повноваження щодо порушення питання про його скасування або припинення.

5. Процедура накладення та стягнення штрафів органами санітарно-епідеміологічної служби має певні особливості та містить три основні стадії (порушення справи; розгляд справи та винесення постанови; виконання цієї постанови) та одну альтернативну(оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення). Адміністративні штрафи, які застосовуються органами санітарно-епідеміологічної служби, є досить ефективними, про що свідчить практика їх застосування. Слід відмітити, що у контексті реформування системи адміністративних стягнень необхідно посилити їх ефективність, усунути можливі фактори, які дають змогу знижувати результативний вплив цієї санкції, шляхом удосконалення адміністративно-штрафного законодавства, процесуальних аспектів реалізації штрафу, як виду адміністративного стягнення.

ВИСНОВКИ

У дисертації теоретично узагальнено і по-новому вирішено наукове завдання, що полягає у дослідженні проблем адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби, шляхів оптимізації такого роду діяльності та підвищення її ефективності.

На підставі аналізу чинного законодавства України та практики його застосування, теоретичного осмислення низки наукових праць з різних галузей науки, автором сформульовано висновки, пропозиції та рекомендації, спрямовані на вдосконалення правового регулювання та практичного здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби Україні, основними з яких є:

1. Органи санітарно-епідеміологічної служби виступають важливими суб’єктами здійснення адміністративної юрисдикції, що зумовлено специфікою функцій, які покладені на них, особливостями застосування заходів адміністративного припинення, накладення адміністративних стягнень та міжгалузевим характером здійснення повноважень.

2. Аналіз контрольно-наглядової діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби дозволяє дійти висновку, що дана діяльність є як наглядом, так і контролем за дотриманням санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм та санітарного законодавства в цілому.

3. Об'єктом адміністративної юрисдикції можна визнати особу, що вчинила адміністративний проступок, на яку спрямовані дії органів, відомств, міністерств, до компетенції яких входить розгляд адміністративної справи та прийняття рішення у відношенні вищевказаних осіб.

4. До особливостей адміністративної юрисдикції можна віднести наступне: адміністративно-юрисдикційна діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби обумовлена завданнями, функціями і характером управлінської діяльності; зміст адміністративної юрисдикції органів санітарно-епідеміологічної служби полягає у збиранні, дослідженні та оцінці інформації щодо певної події, а також прийнятті рішення по справі в порядку, встановленому законом; діяльність органів санітарно-епідеміологічної служби завжди характеризується державно-владним характером та здійснюється тільки в офіційному порядку; органи санітарно-епідеміологічної служби наділені колом повноважень, у рамках яких вони реалізують належне їм право щодо вирішення адміністративних спорів;основним у здійсненні юрисдикційних повноважень органів санітарно-епідеміологічної служби є виконання ними в особі уповноважених органів і посадових осіб правоохоронної функції; із семи видів адміністративних стягнень, зазначених у ст. 24 КУпАП України, органи санітарно-епідеміологічної служби правомочні застосовувати одне штраф;до числа особливостей адміністративної юрисдикції органів санітарно-епідеміологічної служби відноситься не тільки одноособове її здійснення, таким чином при розгляді і вирішенні тільки найважливіших питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби утворюється колегія державної санітарно-епідеміологічної служби України; також особливістю можна визначити також факти, що підлягають доказуванню у процесі юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби. Останнє стосується переважно особливості доказування такого виду адміністративної юрисдикції органів санітарно-епідеміологічної служби, як провадження по справах про адміністративні правопорушення. Адміністративна відповідальність є відповідальністю ретроспективною. Навіть у тому випадку, якщо порушення санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил та норм тощо відбувається на очах працівника органів санітарно-епідеміологічної служби, до моменту порушення справи вони вже є подіями минулого, і завданням працівника є правильне та об’єктивне відтворення всіх фактів і обставин правопорушення. Більшість адміністративних правопорушень, підвідомчим органам санітарно-епідеміологічної служби, – це порушення санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил та норм. Тому доказування у справах про адміністративні правопорушення, що здійснюється органами санітарно-епідеміологічної служби, спрямоване головним чином на встановлення фактичних обставин справ про порушення санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил та норм.

5. Аналізуючи численні точки зору, можна дійти висновку, що надвідомчі повноваження органів санітарно-епідеміологічної служби поділяються на дві основні групи:

–повноваження з правового регулювання відповідних сторін діяльності організаційно-непідлеглих об'єктів управління;

– повноваження з контролю і нагляду за цією діяльністю.

6. В дисертації виділяються наступні види адміністративно-юрисдикційних проваджень щодо органів санітарно-епідеміологічної служби, а саме:

– дисциплінарне провадження,

– застосування заходів адміністративного припинення,

– провадження за скаргами громадян,

– адміністративне провадження по застосуванню адміністративних стягнень.

7. Недостатня ефективність адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби певною мірою зумовлюється наявністю розбіжностей в нормативному регулюванні окремих аспектів застосування відповідних заходів. Зокрема, це торкається певної неузгодженості правового регулювання застосування такого роду заходу, як зупинення або припинення інвестиційної діяльності. З огляду на це, чіткий порядок реалізації цього заходу потрібен знайти своє відображення в “Інструкції про порядок застосування державною санітарно-епідеміологічною службою України адміністративно-запобіжних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення)”

8. Для ефективного здійснення державного санітарного нагляду органи санітарно-епідеміологічної служби необхідно наділити додатковими повноваженнями щодо припинення правопорушень у сфері санітарного законодавства. До таких повноважень варто віднести право порушувати питання перед об'єктами санітарного нагляду про припинення та скасування актів управління, що не відповідають вимогам санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм. Видання акта управління, розпорядження чи вказівки, що суперечать діючим санітарно-гігієнічним і санітарно-протиепідемічним правилам і нормам, є, по суті, правопорушенням. Саме тому, виявивши подібний акт, органи санітарно-епідеміологічної служби повинні мати певні правові можливості щодо порушення питання про його скасування або припинення.

9. Відносно можливості складати протоколи про адміністративні правопорушення автором підкреслюється доцільність надати посадовим особам органів санітарно-епідеміологічної служби право складати протоколи про правопорушення, передбаченого ст. 212-3 КУпАП „Порушення права на інформацію” в випадках коли мова йде про інформацію, пов’язану з забезпеченням санітарно-епідемічного благополуччя населення. Поряд з цим, обґрунтовується доцільність доповнення КУпАП статтею 44-2 „Ухилення від медичного обстеження осіб, які є носіями небезпечних інфекцій” та надання права посадовим особам органів санітарно-епідеміологічної служби складати протоколи та виносити рішення по ній. З урахуванням необхідності координації зусиль по боротьбі з забрудненням територій населених пунктів побутовими відходами обґрунтовується пропозиція про можливість складання протоколів про такого роду правопорушень дільничними уповноваженими міліції. Дисертантом пропонується доповнити ст. 82 КУпАП частиною другою, в який слід закріпити відповідальність за порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання небезпечних відходів. При цьому, повинні бути передбачені більш жорстокі санкції за порушення цих норм. Відповідні доповнення можуть бути внесені та в інші статті КУпАП. Так, до ст. 82-1 КУпАП добавити частину другу – порушення правил ведення первинного обліку та здійснення контролю за операціями поводження з небезпечними відходами або неподання чи подання звітності щодо утворення, використання, знешкодження та видалення небезпечних відходів з порушенням встановлених строків, а так само порядку подання такої звітності;до ст. 82-2 КУпАП добавити частину другу – виробництво продукції з небезпечних відходів чи з їх використанням без відповідної нормативно-технічної та технологічної документації, погодженої в установленому порядку; до ст. 82-4 КУпАП добавити частину другу – змішування чи захоронення небезпечних відходів, для утилізації яких в Україні існує відповідна технологія, без спеціального дозволу спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища;до ст. 82-5 КУпАП добавити частину другу – передача небезпечних відходів з порушенням установлених правил на зберігання, оброблення або видалення підприємствам чи організаціям, що не мають відповідного дозволу на проведення цих операцій; до ст. 82-6 КУпАП добавити частину другу –порушення встановлених правил і режиму експлуатації установок і виробництв з оброблення та утилізації небезпечних відходів.

10. Обґрунтовується доцільність введення в КУпАП такого складу адміністративного правопорушення, як „Ухилення від проведення санітарно-епідемічного контролю”, та пропонується авторська редакція цієї статті – „Непредставлення на вимогу посадових осіб органів санітарно-епідеміологічної служби продукції для здійснення її санітарно-епідемічного контролю представниками підприємств усіх форм власності, що її виготовляють або реалізують, а також здійснення інших дій, що свідчать про ухилення від проведення санітарно-епідемічного контролю”.

11. Формулюються пропозиції щодо посилення можливостей органів санітарно-епідеміологічної служби відносно забезпечення санітарного стану на територіях, що безпосередньо прилягають до споруд, в яких розташовані та функціонують суб’єкти підприємницької діяльності.

Література

1. Авер’янов В.Б., Денисов В.Н., Сіренко В.Ф. Законодавство: проблеми ефективності. – К.: Наук. думка, 1995. – 140 с.
2. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч. посібник / Укладачі: Гординський М.І., Гуменюк В.А., Джагупов Г.В. та ін. / За заг. ред. доц. А.Т. Комзюка. – Х.: Ун-т внутр. справ, 1998. – 78 с.
3. Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. Ю.П. Битяка. – Х.: Право, 2000. – 520 с.
4. Административное право: Учебник / Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова. – М.: Юристъ, 1999. – 728 с.
5. Адушкин Ю.С. Дисциплинарное производство а СССР / Под ред. В.М. Манохина. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1986. – 128 с.
6. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1981. – Т. 1. – 360 с.
7. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1982. – Т 2. – 359 с.
8. Алехин А.П., Козлов Ю.М. Административное право. – М.: Теис, 1996. – 640 с.
9. Андрійко О.Ф. Контроль, як функція державного управління: Зміст види та правове регулювання // Державне управління: теорія та практика. – К., 1998. –С. 223-228.
10. Андрійко О.Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади: Дис. д-р юрид. наук. – К., 1999. – 390 с.
11. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – М.: Юрид. лит., 1997. – 400 с.
12. Байтин М.И. О принципах и функциях права: новые моменты // Правоведение. – 2000. – № 3. – С. 4-15.
13. Бандурка А.М., Тищенко Н.М. Административный процесс. – Х., 2001. – 352 с.
14. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник для вузов. – М.: Изд-во БЕК, 1997. – 368 с.
15. Бахрах Д.Н., Ренов Э.Н. Производство по делам об административных правонарушениях. – М.: Знание, 1989. – 95 с.
16. Безденежных И.С. Елкин И.И. Эволюция задач и формы организации санитарно-эпидемиологической службы // Журн. микробиологии, эпидемиологии и иммунологии. – 1972. – №8. – С. 7-8.
17. Битяк Ю.П., Зуй В.В. Адміністративне право України: Конспект лекцій. – Х.: НЮА України, 1996. – 160 с.
18. Битяк Ю.П. Посада в структурі державного органу та його апарату і категорії службовців // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку: Короткі тези доповідей та наукових повідомлень республіканської науково-практичної конференції. 9 – 11 листопада 1995 р. – Х.: НЮА України, 1995. – С. 112-114.
19. Богуцкий В.В., Волков С.Д., Кратенко И.С.Меры административного принуждения, применяемые при обеспечении санитарного и эпидемического благополучия населения. – Х., 1995. – 40 с.
20. Бондаренко Г.П. Административный штраф, условия и порядок его применения в современный период: Автореф. дис. канд. юрид наук: 12.00.02. – Х., 1966. – 23 с.
21. Боннер А.Т., Квиткин В.Т. Судебный контроль в области государственного управления: Учеб. пособие. – М., 1973. – 109 с.
22. Бычков И.Я. Правовые основы деятельности санитарных органов. – М.: Медгиз, 1954. – 96 с.
23. Бургасов П.Н. 50-летие органов санитарно-эпидемиологической службы СССР // Гигиена и санитария. – 1972. – №7. – С. 3-9.
24. Бурмистров С., Буткевич В. Рассмотрение судами жалоб на действия административных органов и должностных лиц // Советская юстиция. – 1985. – №20. – С. 13-14.
25. Васильев В.В. Надведомственные полномочия министерств СССР // Сов. государство и право. – 1977. – №4. – С.8-17.
26. Вебер Л. Организация санитарно-эпидемиологического дела в СССР. – М.: Медицина, 1968. – 252 с.
27. Веремеенко И.И. Административно-правовые санкции. – М.: Юрид. лит., 1975. – 192 с.
28. Галаган И.А. административная ответственность в СССР: процессуальное регулирование. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1976. – 198 с.
29. Гаращук В.М. Контроль та нагляд в державному управлінні.– Х., 2002. – 173 с.
30. Гаращук В.М. Сутність, принципи та гарантії законності // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій.– Х.: НЮАУ, 2000. – Вип. 42. – С. 106-112.
31. Гончарук С.Т. Адміністративне право України: Навч. посіб. – К., 2000. – 489 с.
32. Горшнев В.М., Шахов И.Б. Контроль как правовая форма деятельности. – М.: Юрид. лит., 1987. – 176 с.
33. Державне управління в Україні: Навч. посіб. / За заг ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 265 с.
34. Доброрез І. Прокурорський нагляд за додержанням законодавства // Прокуратура, людина, держава. – 2004. – №12(42). – С. 44-46.
35. Додин Е.В. Доказательства в административном процессе. – М.: Юрид. лит., 1973. – 192 с.
36. Емельянов А.С. Черногор Н.Н. Финансово-правовая ответственность. – М.: Финансы и статистика, 2004. – 208 с.
37. Єфімов С. Санітарно-епідеміологічні проблеми // Право: теорія та практика: Бухгалтерія. – 2001. – № 20/2 (435). – 47 с.
38. Жильців О.Л. Адміністративно-правові засоби боротьби с правопорушеннями: проблеми виконання юридичними особами постанов про накладення адміністративних стягнень // Нуковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Зб. наук. праць. – 2002. – №3 (9). – 308 с.
39. Засторожная С.К. Советский административный процесс: Учеб. пособие. – Воронеж: Воронеж. ун-т, 1985. – 100 с.
40. Здир Я. Государственные инспекции в СССР. – М.: Госюрисдат, 1960. – 134 с.
41. Золопуп С.В. Административноя ответственность // Библиотека бухгалтера. – 1998. – №9-10 (86-87). – С.3. – 124 с.
42. Иссерс Б.Б. Виды и содержание полномочий // Труды Иркутского ун-та. – 1976. – Т. 71. – Вып. 10. – С. 31-33.
43. Інструкція з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян на підприємствах, установах, організаціях незалежно від виду власності, в засобах масової інформації: Затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. // ЗПУ. – 1997. – №4. – Ст. 202.
44. Калаянов Д.П. Административно-юрисдикционная деятельность органов внутренних дел Украины. – Одесса: АО «БАХВА», 1998. – 127 с.
45. Карасаева М.В. Финансовое право: Общая часть. – М., 1999. – 506 с.
46. Кармолицкий А.А. Административно-правовое регулирование полномочий надведомственного характера // Правовые формы межотраслевого управления. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – С. 130-178.
47. Кармолицкий А.А. Административно-правовое регулирование надведомственных полномочий государственных инспекций. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1985. – 84 с.
48. Карташов В.Н. Принципы правоприминительной деятельности // Процессуальные вопросы повышения эффективности правового регулирования социалистических общественных отношений: Межвуз. темат. сб. – Ярославль, 1981. – С. 49-56.
49. Кіраталов О.В. Принципи юридичного процесу // Право України. – 1999. – №4. – С. 23-25.
50. Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій для студентів юрид. вузів та факультетів. – 3-є вид. – К.: Вентурі, 1998. – 208 с.
51. Коваль Л.В. Административно-деликтные отношения. – К: Высш. школа, 1979. – 230 с.
52. Коваль Л., Герасименко Є. Проблеми нормотворчості у сфері адміністративних правопорушень // Право України. – 1992. – №3. – С. 20-22.
53. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УССР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122.
54. Кодекс України про адміністративні проступки (проект) Проект координатора проектів ОБСЄ в Україні „Підтримка розвитку адміністративного права і адміністративної юстиції в Україні”. К., 2006. – 175 с.
55. Кодекс України про адміністративні проступки (проект) (Серія «Реформа судів України»). Харків: Консул, 2003. – 332 с.
56. Кодекс законів про працю України // Відомості Верховної Ради УССР. – 1971. – Додаток до № 50. – Ст. 375.
57. Козлов Ю.М. Аппарат управления и обеспечение законности в народном хозяйстве. – Горький: Изд-во ГВШМВССРСР, 1983. – 142 с.
58. Козлов Ю.М. Соотношение государственного и общественного управления в СССР. – М.: Юрид. лит., 1966. – 215 с.
59. Коломоєць Т.О. Ефективність штрафів як критерій ступеня захисту прав і свобод людини в Україні // Вісн. Запорізького юрид. ін-ту. – 2000. – №3. – 312 с.
60. Коломоєць Т.О. Законодавство України про адміністративні штрафи: деякі пріоритети реформування // Українське адміністративне право: актуальні проблеми реформування: Зб. наук. праць. – Суми: ВВП "Мрія" ЛТД: Ініціатива, 2000. – 282 с.
61. Коломоєць Т.О. Штрафи за законодавством про адміністративні правопорушення України (монографія). – Запоріжжя: ВЕРЖЕ, 2000. – 240 с.
62. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 733 с.
63. Колпаков В.К. Адміністративно-деліктний феномен (монографія). – К. Юрінком Інтер, 2004. – 528 с.
64. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
65. Коренев А.П. Применение норм советского административного права: Автореф. Дис. д-р юрид. наук. – М., 1971. – 37 с.
66. Кратенко И.С., Тонкошкур Т.И., Болдырев Е.Н. К 75-летию санэпидслужбы на Украине // Сборник материалов итоговой региональной научно-практической конференции, посвящённой 75-летию санэпидслужбы Украины. – Х., 1998. – С. 3-12.
67. Краткая филосовская энциклопедия. – М.: Изд. Группа Прогресс – Энциклопедия, 1994. – 576 с.
68. Кротков Ф.Г. Пути развития советской гигиенической науки // Вестник АМН СССР. – 1970. – № 6. – С. 32-49.
69. Лазарев Б.М. Компетенция органов управления: Правовые проблемы оформления и реализации / АН СССР. Ин-т гос-ва и права. – М.: Юрид. лит-ра, 1972. – 280 с.
70. Лунев А.Е.Административная ответственность за правонарушения. – М., Госюриздат, 1961. – 187 с.
71. Малько А.В. Курс лекций по теории государства и права: Ч. I. – Саратов, 1994. – 673 с.
72. Марієвський В.Ф., Проданчук М.Г., Рожковский. Г.П. Шляхи вдосконалення правового поля діяльності санітарно-епідеміологічної служби // Матеріали 3-го з’їзду соц. гігієністів і організаторів охорони здоров’я (Одеса 4-6 червня 1997 р.). – К., 1996. – Ч. 1. – С. 21-22.
73. Мартиновський В.В. Історія розвитку санітарно-епідеміологічної служби в Україні// Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2004. – Вип. 68. – С. 186-190.
74. Мартиновський В.В. До питання про історію розвитку санітарно-епідеміологічної служби в Україні// Наука і вища освіта: Тези доповідей учасників ХІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 20 травня 2004 р.: У 2 ч. – Ч. 2 / Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во – Запоріжжя: ГУ “ЗІДМУ”, 2004.– С. 37-38.
75. Мартиновський В.В. До питання про удосконалення професійної підготовки працівників органів санітарно-епідеміологічної служби України// Проблеми удосконалення правового регулювання місцевого самоврядування в Україні: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 25 травня 2004 р. / За ред. проф. Ю. П. Битяка. – Х.: Інститут державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України, 2004. – С. 298-300.
76. Мартиновський В.В. Нормативно-правове регулювання порядку накладення штрафів органами санітарно-епідеміологічної служби// Державне будівництво та місцеве самоврядування: Зб. наук. праць. – Вип. 9. – Харків: Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування. АПрН України, 2005. – С. 166-173.
77. Мартиновський В.В. Питання про порядок застосування фінансових санкцій органами санітарно-епідеміологічної служби// Конституція України – основа побудови правової держави і громадянського суспільства: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених та здобувачів (26-27 червня 2006 р.) / За заг. ред. М.І. Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України,2006. – С. 315-320.
78. Мартиновський В.В. Принципи адміністративної юрисдикції та їх застосування в діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби в Україні// Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2005. – Вип. 73. – С. 196-202.
79. Мартиновський В.В. Щодо питання про сучасний стан санітарного законодавства в сучасний період// Проблеми правового забезпечення медичної діяльності в Україні: Матеріали науково-практичної конференції 26 жовтня 2006 р. / Відповідальні за випуск Кубрак О.В., Черкасова А.О., Беденко О.А., Єгорова В.О. – Х.: Харківська медична академія післядипломної освіти, 2006 – С. 25-26).
80. Масленников М.Я. Административно-юрисдикционный процесс. – М.: Юрид. лит-ра, 1989. – 187 с.
81. Масленников М.Я. Административно-юрисдикционный процесс: сущность и актуальные вопросы правоприменения по делам об административных правонарушениях. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1990. – 209 с.
82. Матвеенков А.С. Производство по делам об административных правонарушениях. Учеб. пособие. – М.: Луч, 1992. – 103 с.
83. Махина С.Н. Управленческий и административный процессы: проблемы теории и перспективы правового регулирования: Дисс. канд. юрид. наук: 12.00.02. / Воронеж. гос. ун-т. – Воронеж, 1998. – 218 с.
84. Мельник М.Н. Санитарно-эпидемиологическая служба Украины после образования СССР // Гигиена и санитария. – 1972. – №12. – С. 16-18.
85. МихайленкоО. Проблеми справедливості при розбудові правової держави // Право України. – 1998. – №8. – С. 39-46.
86. Международно-правовыеакты // Права человека. – М., 1993.
87. Новоселов В.И. Правовые положения граждан в советском государственном управлении. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1976. – 216 с.
88. Общая теория государства и права: Акад. курс: В 2-х т. / Под ред. проф. М.Н. Марченко. – Т. 2: Теория права. – М.: Изд-во «Зеркало», 1998. – 431 с.
89. Теория государства и права / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Изд-во«Спартак», 1998. – 449 с.
90. Опришко В.Ф. Народно-господарчій комплекс: управління і право. – К.: Політмздат України, 1983 – с. 160-166.
91. Органы советского государственногго управления в современный период / Сборник статей. общая редакция д.ю.н. Ю.М. Козлова. – М.: Изд-во «Юрид. лит.», 1964 – 264 с.
92. Основні санітарні правила роботи з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань. – ОСП-72/87. Органи влади СРСР. Правила від 26 серпня 1987 р. № 4422-87.
93. Павлов А.В. Достижения санитарной службы Украинской ССР за 60 лет Советской власти // Врачебное дело. – 1977. – №11. – С. 1-6.
94. Певрушин С.В. Понятие административного надзора в советском государственном управлении // Вопросы административного и финансового права. – М.: Изд-во ВЮЗИ, 1983. – С. 44-45.
95. Перепелюк В.Г. Адміністративний процес. – Чернівці: Рута; ЧНУ, 2001. – 315 с.
96. Петришин А.В. К вопросу об общетеоретическом понятии прав человека // Проблемы законности. – 1997. – Вып. 32. – С. 3-11.
97. Петровский Б.В. 50-летие санитарной службы Украины // Гигиена и санитария. – 1972. – №9. – С. 3-9.
98. Пешков А.Б. Проблемы административно-правового метода регулирования советских общественных отношений. – Иркутск: Изд-во Иркутского гос. ун-та, 1974. – 180 с.
99. Побиченко И.Г. Хозяйственная юрисдикция (общее учение). – К.: Наук. думка, 1973. – 213 с.
100. Погосян Н.Д. Счетная палата Российской Федерации (конституционно-правовой статус): Дис. д-р юрид. наук. – М., 1984. – 248 с.
101. Популярная медицинская энциклопедия // Под ред. Б.В. Петровского. – М. : Сов. энциклопедия, 1984. – 703 с.
102. Правове положення міністерств СРСР /Общ. науч. Ред. Д.ю.н. Ю.М, Козлова – М.: «Юрид. лит.», 1971 – 296 с.
103. Про атестацію санітарних лабораторій підприємств і організацій з метою надання їм права проведення санітарно-гігієнічних досліджень факторів виробничого середовища і трудового процесу для атестації робочих місць за умовами праці. Зареєстровано: Мін'юст України від 7.10.1999 р. № 686/3979. Наказ від 21.04.1999 р. № 91.
104. Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз: Закон України від 5 липня 2001 р. //Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 49. – Ст. 258.
105. Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку: Закон України від 8 лютого 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 12. – Ст. 81.
106. Про відходи: Закон України від 5 березня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 36-37, Ст. 242.
107. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – Ст. 490.
108. Про екологічну експертизу: Закон України від 9 лютого 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 8. – Ст. 54.
109. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: Закон України від 24 лютого 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 27. – Ст. 218.
110. Про затвердження Державних санітарних норм та правил при роботі з джерелами електромагнітних полів. Зареєстровано: Мін'юст України від 13.03.2003 р. № 203/7524 МОЗ України. Наказ від 18.12.2002 р. № 476.
111. Про затвердження Державних санітарних правил для підприємств порошкової металургії. Зареєстровано: Мін'юст України від 15.07.1996 р. № 354/1379 МОЗ України. Наказ від 18.12.1995 р. № 235.
112. Про затвердження Державних санітарних правил і норм "Вода питна. Гігієнічні вимоги до якості води централізованого господарсько-питного водопостачання". Зареєстровано: Мін'юст України від 15.04.1997 р. № 136/1940 МОЗ України. Наказ від 23.12.1996 р. № 383.
113. Про затвердження державних санітарних правил та норм "Державні санітарні норми і правила захисту населення від впливу електромагнітних випромінювань". Зареєстровано: Мін'юст України від 29.08.1996 р. № 488/1513 МОЗ України. Наказ від 01.08.1996 р. № 239.
114. Про затвердження Державних санітарних правил та норм "Підприємства вугільної промисловості". Зареєстровано: Мін'юст України від 20.06.2003 р. № 498/7819 МОЗ України. Наказ від 13.12.2002 р. № 468.
115. Про затвердження Санітарних правил в лісах України: Постанова Кабінету Міністрів України від 27.07.1995 р. № 555.
116. Про затвердження Санітарних правил і норм по застосуванню харчових добавок. Зареєстровано: Мін'юст України від 16.12.1996 р. № 715/1740 МОЗ України. Наказ від 23.07.1996 р. № 222.
117. Про затвердження Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів. Зареєстровано: Мін'юст України від 24.07.1996 р. № 379/1404 МОЗ України. Наказ від 19.06.1996 р. № 173.
118. Про затвердження Державних санітарних правил розміщення, улаштування та експлуатації оздоровчих закладів. Зареєстровано: Мін'юст України від 24.07.1996 р. № 378/1403 МОЗ України. Наказ від 19.06.1996 р. № 172.
119. Про затвердження Державних санітарних норм та правил "Транспортування продовольчої продукції". Зареєстровано: Мін'юст України від 31.08.2004 р. № 1072/9671 МОЗ України. Наказ від 14.05.2004 р. № 239.
120. Про затвердження Державних санітарних правил і норм для підприємств і суден, що виробляють продукцію з риби та інших водних живих ресурсів. Зареєстровано: Мін'юст України від 04.06.2003 р. № 435/7756 МОЗ України. Наказ від 06.05.2003 р. № 197.
121. Про затвердження Інструкції про порядок вилучення з реалізації (конфіскації) небезпечних для здоров'я продуктів харчування, хімічних та радіоактивних речовин, біологічних матеріалів. Зареєстровано: Мін'юст України від 21.11.1995 р. № 416/952. Наказ від 14.04.1995 р. № 68.
122. Про затвердження Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності. Зареєстровано: Мін'юст України від 1.08.1995 р. № 270/806. Наказ від 14.04.1995 р. № 66.
123. Про затвердження Інструкції про порядок застосування державною санітарно-епідеміологічною службою України адміністративно-запобіжних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення). Зареєстровано: Мін'юст України від 15.08. 1995 р. № 298/834. Наказ від 14.04.1995 р. № 67.
124. Про затвердження Інструкції про порядок накладення і стягнення штрафів за порушення санітарного законодавства. Зареєстровано: Мін'юст України від 10.08.1995 р. № 291/827. Наказ від 14.04.1995 р. № 64.
125. Про затвердження Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні: Постанова Кабінету Міністрів України від 22.06.1999 р. № 1109.
126. Про затвердження Положення про державну санітарно-епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я України. Зареєстровано: Мін'юст України від 6.12.2002 р. № 960/7248. Наказ від 19.11.2002 р. № 420.
127. Про затвердження Положення про Міністерство охорони здоров'я України: Указ Президента України від 24 липня 2000 р. № 918/2000.
128. Про затвердження Порядку застосування фінансових санкцій за порушення санітарного законодавства. Зареєстровано: Мін'юст України від 7.12.1995 р. № 452/988. Наказ від 20.07.1995 р. № 135.
129. Про затвердження Порядку зупинення або припинення інвестиційної діяльності при порушенні санітарного законодавства. Зареєстровано: Мін'юст України від 6.05.1995 р. № 132/665. Наказ від 14.04.1995 р. № 65.
130. Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 16.11.2002 р. № 1788.
131. Про затвердження Правил санітарної охорони території України: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 24.04.1999 р. № 696.
132. Про затвердження Тимчасового порядку проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи. Зареєстровано: Мін'юст України від 10.01.2001 р. № 4/5195. Наказ від 09.10.2000 р. № 247.
133. Про затвердження форми державної статистичної звітності про порушення адміністративного законодавства та Інструкції по її складенню: Наказ Міністерства статистики України від 19 жовтня 1995 р. №266 // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №6. – Ст. 49; 1997. – № 31. – Ст. 199; 1998. – № 10. – Ст. 36.
134. Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання: Закон України від 14 січня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 22. – Ст. 115.
135. Про захист населення від інфекційних хвороб: Закон України від 6 квітня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 29. – Ст. 228.
136. Про захист прав споживачів: Закон України від 12 травня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 30. – Ст. 379.
137. Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення:Указ Президента України від 19 березня 1997 р. // Офіційний вісник України. – 1997. – № 12. – Ч.1. – Ст. 111.
138. Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.
139. Про мови в УССР: Закон Української РСР // Відомості Верховної Ради УССР. – 1989. –№ 45. – Ст. 631.
140. Про охорону атмосферного повітря: Закон України від 16 жовтня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 50. – Ст. 678.
141. Про охорону праці: Закон України від 14 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 49. – Ст. 668.
142. Про пестициди та агрохімікати: Закон України від 2 березня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 14. – Ст. 91.
143. Про прокуратуру: закон України від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793.
144. Про якість і безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини: Закон України від 23 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 19. – Ст. 98.
145. Пронина В.С. Конституционный статус органов межотраслевого управления. – М.: Наука, 1981. – 189 с.
146. Разаренов Ф.С. О сущности и значении административного надзора в советском государственном управлении // Вопросы советского административного права на современном этапе. – М.: Госюрисдат, 1963. – С. 69-78.
147. Разаренов Ф.С. Административный надзор как способ предотвращения правонарушений // Сов. государство и право. – 1973. – №2. – С. 34-40.
148. Рекомендации Комитета министров Совета Европы от 28 июня 1985 г. № R/85/11 «Комитет министров – государствам-членам относительно положения потерпевшего в рамках уголовного права и уголовного процесса» // Российская юстиция. – 1997. – №7.
149. Савин М.Я. Административный штраф. – М.: Юрид. лит., 1984. – 112 с.
150. Савченко Л.А. Правові проблеми фінансового контролю в Україні: Дис. д-р юрид. наук. – Ірпінь. – 2002. – 455 с.
151. Самсонов В.Н. Административное законодательство: понятие, содержание, реформа. – Х.: Основа, 1991. – 117 с.
152. Санітарні правила влаштування, обладнання, експлуатації амбулаторно-поліклінічних установ стоматологічного профілю, охорони праці і особистої гігієни персоналу. – Органи влади СРСР. Правила від 28.12.1983 р. № 2956а-83.
153. Санітарні правила для виноробних підприємств. – Органи влади СРСР. Правила від 07.06.1991 р. № 5788-91.
154. Санітарні правила для підприємств громадського харчування, включаючи кондитерські цехи і підприємства, що виробляють м'яке морозиво (СанПін 42-123-5777-91). – Органи влади СРСР. Правила від 19.03.1991 р.
155. Санітарні правила для підприємств лікеро-горілчаної промисловості. – Органи влади СРСР. Правила від 14.02.1978 р. № 1824-78.
156. Санітарні правила для підприємств продовольчої торгівлі. – Органи влади СРСР. Правила від 16.04.1991 р. № 5781-91.
157. Санітарні правила для підприємств спиртової промисловості. – Органи влади СРСР. Правила від 20.06.1973 р.
158. Санітарні правила зі збору, зберігання, транспортування та первинної обробки вторинної сировини. – Органи влади СРСР. Правила вiд 22.01.1982 р. № 2524-82.
159. Санітарні правила і норми охорони прибережних вод морів від забруднення в місцях водокористування населення. – Органи влади СРСР. Норми, Правила вiд 06.07.1988 р. № 4631-88.
160. Санітарні правила облаштування і утримання місць занять з фізичної культури та спорту. – Органи влади СРСР. Правила від 30.12.1976 р. № 1567-76.
161. Санітарні правила оснащення, обладнання і утримання гуртожитків для робітників, студентів, учнів середніх спеціальних навчальних закладів і професійно-технічних училищ. – Органи влади СРСР. Правила від 01.11.1988 р. № 4719.
162. Санітарні правила устрою, обладнання та експлуатації лікарень, пологових будинків та інших лікувальних стаціонарів (СанПіН 5179-90). – Органи влади СРСР. Правила від 29.06.1990 р.
163. Санітарні правила щодо улаштування, утримання та обладнання молокороздавальних пунктів на промислових підприємствах. – Органи влади СРСР. Правила від 16.05.1957 р. № 246-57.
164. Сиренко В.Ф. Интересы в системе основных институтов советского государственного управления. – К.: Наук. думка, 1982. – 159 с.
165. Скитович В. Процессуальные особенности рассмотрения дел по жалобам на деяния административных органов и должностных лиц // Сов. юстиция. – 1985. – №11. – С. 22-24.
166. Сморчков А.И. Правоприменительное решение // Юридическая деятельность: Сущность, структура, виды. – Ярославль: ЯрГУ, 1989. – 139 с.
167. Советское административное право (Особенная часть) / Отв. ред. В.Д. Сорокин. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1966. – 320 с.
168. Советское административное право / Под ред. В.М. Манохина. – М.: Юрид. лит., 1977. – 544 с.
169. Советское административное право / Методы и формы государственного управления. – М.: Юрид. лит., 1977. – 336 с.
170. Советское административное право / Управление социально-культурным строительством / Под ред. Ю.М. Козлова – М.: Юрид. лит., 1980. – 352 с.
171. Советское административное право / Под ред. Л.Т. Василенкова. – М.: Юрид. лит., 1981. – 464 с.
172. Советское административное право. Учебное пособие / Под ред. Ю.М. Козлова – М.: Юрид. лит., 1985 – 542 с.
173. Сорокин В.Д. Административно-процессуальное право. – М.: Юрид. лит., 1972. – 239 с.
174. Социальная гигиена и организация здравоохранения / Под ред. А.Ф. Серенко, В.В. Ермакова – М.: Медицина, 1984 – 263 с.
175. Старосьцяк Е. Элементы науки управления. – М., «Прогресс», 1965 – 423 с.
176. Старцев О. Правове регулювання дисциплінарної відповідальності державних службовців // Прокуратура людина держава. – 2005. – №1(43). – С. 73-77.
177. Старцев О. Правове регулювання юридичної відповідальності державних службовців // Прокуратура людина держава. – 2005. – №2(44). – С. 71-75.
178. Студенникина И.С. Государственный контроль в сфере управления. Проблемы надведомственного контроля. – М.: Юрид. лит. 1974. – 159 с.
179. Теория права и государства: Учебник / О.Ф. Скакун, Н.К. Подберезкий. – Х.: Консум, 1997. – 496 с.
180. Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса. – М., 1998. – 798 с.
181. Тихомиров Ю.А. О специализации в государственном управлении // Правовые проблемы науки управления. – М., 1966.– С. 35-38.
182. Тихомиров Ю.А. Публичное право: Учебник. – М.: БЕК, 1995. – 496 с.
183. Тищенко Н.М. Административно-процессуальный статус гражданина Украины, проблемы теории и пути совершенства. – Х.: Изд-во НУВД, 1998. – 268 с.
184. Тучак М.О. Деякі проблеми виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. // Українське адміністративне право: актуальні проблеми реформування: Зб. наук. праць. – Суми: ВВП "Мрія" ЛТД; Ініціатива, 2000. – 282 с.
185. Устинова І.П. Правовий статус органів фінансового контролю в системі органів державної виконавчої влади України: Дис. канд. юрид. наук. – К., 1997. – 197с.
186. Фатхутдінова О.В. Принципи юридичного процесу // Держава і право: Зб. наук. праць: Юридичні і політичні науки. – Вип. 5 / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України. – К.: Вид. дім “Юридична книга”, 2000. – С. 19.
187. Филосовский словарь / Под ред. А.М. Агапова. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – 631 с.
188. Филосовский энциклопедический словарь / Сост. С.С. Аверницев, Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичев, С.М. Ковалев, Н.М. Ланда. – 2-е изд. – М.: Сов. энциклопедия, 1989. – 815 с.
189. Философская энциклопедия / Под ред. Ф.В. Консантинова. – М., 1967. – Т.2 – 591 с.
190. Шабайлов В.И. Управление здравоохранением в СССР. – М.: Юрид. лит., 1968. – 183 с.
191. Шахбазян Г.Х., Гончарук Е.Н. Основы предупредительного санитарного надзора. – К.: Здоровья, 1975 – 213 с.
192. Шемшученко Ю.С., Погорілко В.Ф. Адміністративна охорона природи Української РСР. – К.: Наук. думка, 1973. – 128 с.
193. Шергин А.П. Административная юрисдикция. – М.: Юрид. лит., 1979. –143 с.
194. Шергин А.П. Проблемы административно-деликтного права // Государство и право. – 1994. – № 8 – 9. – С. 50-57.
195. Шицкова А.П. Развитие актуальных проблем гигиены в РСФСР // Гигиена и санитария. – 1972. – №12. – С. 8-16.
196. Шнейдер Х.Х. Контроль в советском государственном управлении: Автореф. Дисс. д-р юрид. наук. – Тарту, 1974 – 21 с.
197. Шорина Е.В. Контроль за деятельностью органов государственного управления в СССР. – М., 1981. – 300 с.
198. Шорин С.О. Правовое обеспечение деятельности контрольно-счетных органов субъектов Российской Федерации: проблемы и перспективы: Дис. д.ю.н. – М., 1999 – 423 с.
199. Юридический энциклопедический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева. – М.: Сов. энциклопедия, 1984. – 415 с.
200. Юридичний словник / За ред. Б.М. Бабія, Ф.Г. Бурчака, В.М. Корецького, В.В. Цвєткова. – 2-е вид. Перероб., доп. – Київ: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1983. – 872 с.
201. Юстус О.И. Финансово-правовая ответственность налогоплательщиков-организаций: Автореф. Дис .к.ю.н. – Саратов, 1997 – 195 с.
202. Goodnow F.G. The Principles the administrative Law of the United States of America. – N.-Y., 1905. – Р. 320.
203. Greenwood J., Wilson D. Public Administration in Britain Today. – L., 1989. – Р. 301.
204. Izdebski H., Kulesza M. Administracja publiczna. Zagadnienia ogolne.– Warszava: LIBER, 1999. – 308 s.