Основні компоненти суспільства

Вступ.

1. Зміст основних елементів суспільства.

2. Характерні особливості сучасного суспільства.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

В Україні набуття державної незалежності відбувалося одночасно із соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бюрократичних на демократичні, плюралістичні. Незалежність часто сприймалася однобічно — як відокремленість від тодішньої спільності, а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на радикальне оновлення глибинних засад суспільного життя. Комплекс об'єктивних чинників, а також грубі помилки у суспільному врядуванні зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, загострення соціальних проблем, занепад моральності. Негативно позначилися і відсутність концепції трансформації суспільства, недооцінка складності системної трансформації. Усе це спричинило соціальну аномію (розпад системи цінностей в українському суспільстві). Український соціум перебуває у стані так званого посттоталітарного синдрому. Його особливість полягає у гіпертрофовано запобігливому, підневільному, властивому авторитарно-тоталітарному суспільству, ставленні мас до влади і у владній інерції еліти розпоряджатися, контролювати та регулювати розвиток суспільства. На думку К. Фрідріха та 3. Бжезинського, посттоталітарний синдром характеризують:

— переважання ролі окремих інтересів над загальним (раніше було навпаки);

— встановлення ідеологічного вакууму;

— протести населення проти насильства та ігнорування натиску згори (як наслідок масового терору);

— демілітаризація суспільства (противага мілітаризації економіки, політики, свідомості за радянських часів);

— інформаційний плюралізм.


1. Зміст основних елементів суспільства

У результаті взаємодії всіх системоутворюючих елементів (чинників) суспільство стає цілісною великою соціальною (соціетальною) системою з новими якостями, яких немає у жодного із включених у неї окремо елементів. Крім того, внаслідок своїх інтегральних якостей суспільство як соціетальна система здобуває відому самостійність по відношенню до особистостей (що входять у нього), а також відносно самостійний спосіб свого функціонування і розвитку.

Таким чином, суспільство являє собою найбільш загальну і складну природно-історичну соціальну (чи соціетальну) систему, а її елементами є люди, соціальна діяльність, зв'язки і відносини яких обумовлюються визначеним соціальним положенням (статусом), що вони посідають; соціальними функціями (ролями), що вони виконують; соціальними нормами і цінностями, прийнятими в даній соціальній системі, а також їх індивідуальними якостями (соціальні якості особистості, мотиви, ціннісні орієнтації, інтереси і т.д.) [7, с.204].

Як соціетальна система суспільство володіє властивістю до самовідтворення, яке здійснюється за допомогою ряду необхідних диференційованих функцій. Ці функції, з одного боку, є наслідком механічного-розподілу суспільної праці, а з іншого — доповнюючи і взаємодіючи одна з одною, додають суспільству характеру особливого соціального організму. Диференціація суспільних функцій супроводжується створенням різних безособистісних структур (економічних, соціальних, політичних та інших інститутів і організацій), що виступають як "речові або матеріальні" носії цих функцій. Ці структури заповнюються людьми, що володіють визначеними якостями (психологічними, професійними й ін.), необхідними для виконання тих чи інших функцій (економічних, політичних і ін.). Люди, включені у функціонування тих чи інших соціальних структур, виконують свої функції не ізольовано, а у взаємодії один з одним. Унаслідок цього в межах тих чи інших безособистісних соціальних структур (інститутів або організацій) складається визначена структура міжособистісних відносин. Саме за допомогою цих міжособистісних відносин, суб'єктами яких є реальні індивіди, приводяться в дію, або, вірніше, виконуються ті чи інші функції з боку безособистісних структур.

Найважливішими елементами суспільства як соціетальної системи є його економічна, соціальна, політична й ідеологічна (чи духовна) структури, взаємодія елементів яких інституціалізує їх у соціальні системи (економічну, соціальну, політичну, ідеологічну тощо). Кожна з цих соціальних систем посідає визначене місце в суспільстві і виконує у ньому чітко окреслені функції. Наприклад, економічна система виконує функцію виробництва, обміну і розподілу матеріальних благ, соціальна — функцію соціалізації індивідів, політична — функцію соціального управління і контролю, ідеологічна (чи духовна) — функцію виробництва духовних цінностей. Ці елементи суспільства утворюють ієрархічну залежність, у якій економічна система є визначальною, а соціальна, політична й духовна — похідними від неї. Однак це не означає, що між цими системами в суспільстві відсутній зворотний зв'язок, навпаки, кожна наступна система робить істотний зворотний вплив на попередню. У свою чергу, кожна з цих більш загальних соціальних систем включає до своєї структури як елементи нескінченну безліч соціальних систем менш загального порядку: сім'я, трудовий колектив тощо (рис.1).

Із розвитком суспільства як соціетальної системи в ньому поряд із названими виникають й інші соціальні системи та органи соціального впливу на соціалізацію індивіда (виховання, освіта), на його естетичний (естетичне виховання), моральний (моральне виховання, припинення різних форм девіантної поведінки), фізичний (охорона здоров'я, фізичне виховання) розвиток.

Кожна зі структур суспільства, будучи її елементом, не тільки виконує визначену функцію, але і додає цій системі в процесі її відносин з іншими її структурами нову (системну) якість, що не зводиться до якостей її елементів. У той же час соціетальна система постійно відтворює соціальну якість своїх структур і відповідно соціальні якості індивідів і груп індивідів, включених до їхнього функціонування, тобто суб'єктів соціальних відносин. Виникає тенденція адаптації до форм і способів функціонування соціетальної системи її структурних і особистісних елементів. Це — один бік проблеми, пов'язаний із функціонуванням соціетальної системи.

Інший її бік полягає в тому, що в процесі функціонування соціетальної системи може статися "підміна" функцій, коли суб'єкти соціальних відносин, включені до даної системи, починають виконувати невластиві їй функції (наприклад, адміністративно-командні методи регулювання економічного життя з боку політичної системи) або виявляється "некомпетентність" особистісних елементів даної структури (наприклад, виконання технічними фахівцями економічних функцій). Унаслідок цього порушується баланс у функціонуванні як структурних, так і особистісних елементів системи, її поведінка стає дисфункціональною. Дисфункціональні розлади чи аномалії в поведінці системи ведуть до її деформації і дестабілізації, зростанню соціальної напруженості.

Виходом із такої ситуації є реформування як структурних, так і особистісних елементів системи, надання їх функціонуванню природно-історичного характеру. Реформування таким чином забезпечує перехід системи до її нового якісного стану, наприклад, перехід від авторитарно-бюрократичних — до наукових методів управління економікою; від економіки дефіцитної — до економіки з розвиненою системою споживання; від бюрократичного суспільства — до суспільства демократичного, від закритого суспільства — до суспільства відкритого.

Іншими елементами (чи системами) суспільства є класи, етнічні, демографічні, територіальні і професійні групи, сім'я, особистість і т. ін. [4, с 122-123]. Кожний з названих елементів також може розглядатися як соціальна система і містити в собі інші підсистеми. У такий спосіб соціальні системи взаємно перегруповуються, одні індивіди можуть бути елементами різних соціальних систем. Однак кожна з них, узята ізольовано чи в зв’язку з іншими, може розглядатися як відносно самостійна соціальна система (рис.2).

В основі класифікації соціальних систем може лежати й тип соціальних зв'язків. У цьому випадку за зв'язками-відносинами виділяються соціальні групи; за зв'язками-взаємодіями — соціальні спільноти; за інституціональними зв'язками — соціальні інститути; за зв'язками контролю — система соціального контролю; за організаційними зв'язками — соціальні організації.

Соціальні групи як елементи суспільної системи є об'єднанням людей на основі спільності соціально значущої ознаки. Структура і специфіка соціальних груп у кінцевому рахунку пояснюється структурою і специфікою соціально-економічного устрою суспільства, передусім способом виробництва і обумовленою ним класовою структурою суспільства. Соціальні групи характеризуються насамперед способом взаємовідносин їх членів (нація, клас, трудовий колектив і т.д.). Межі соціальної групи окреслюються участю (чи неучастю) тих чи інших індивідів у даному виді спільної діяльності.

Соціальні спільноти (місто, село, трудовий колектив, сім'я тощо) як елементи суспільної системи відрізняються тим, що практично всі соціальні системи утворюються саме на їхній базі. Соціальна спільнота - це сукупність людей, яку характеризують умови їх життєдіяльності (економічні, соціально-статусні, рівень професійної підготовки й освіти, інтереси, потреби тощо), загальні для даної групи взаємодіючих індивідів (нації, класи, соціально-професійної групи, трудові колективи і т.д.); приналежність досліджуваної групи взаємодіючих індивідів до тих чи інших соціальних інститутів (сім'я, освіта, наука, політика, економіка, релігія і т. д.). Функціонування і розвиток соціальної спільноти відбувається на основі взаємодії її елементів — індивідів.

Наступний тип соціальних систем суспільства твориться на основі спільностей, соціальні зв'язки яких обумовлені об'єднаннями організацій. Такі зв'язки називаються інституціональними, а соціальні системи — соціальними інститутами, що діють від імені суспільства як цілого (економіка, політика, спорт, релігія, мистецтво і т.д.). Інституціональні зв'язки називають ще нормативними, тому що їх характер і зміст установлюється суспільством з метою задоволення найзагальніших потреб його членів. Отже, соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління і контролю, що й дає власне можливість суспільству та його системам забезпечувати дотримання нормативних умов, порушення яких шкодить соціальній системі.

Соціальні інститути регулюють поведінку членів тієї чи іншої спільноти за допомогою системи санкцій і винагород. У кожному суспільстві їх завдання зводиться не тільки до примусу, але й до забезпечення гарантій свободи у визначених видах діяльності — свободи творчості, слова, віросповідання, права на одержання визначеної форми і величини доходу, на житло тощо. Зовні соціальний інститут виглядає як сукупність осіб, установ і організацій, забезпечених певними матеріальними засобами і виконуючих конкретну соціальну функцію. Зі змістовної сторони соціальний інститут — це визначена система цілеспрямованих, доцільно орієнтованих і стійких стандартів поведінки людей у конкретних ситуаціях у різних видах і сферах діяльності.

Ще одним типом соціальних систем суспільства є соціальні організації, що являють собою складну, ієрархічно взаємопов'язану систему соціальних позицій і ролей, котрі повинні виконуватися індивідами, які внаслідок цього стають її членами. Соціальні організації — це ієрархічні цільові системи (де їх елементи — люди — ієрархічно об'єднані для досягнення спільних цілей). Усе це змушує індивідів розподілятися за ролями (за цілями) — "горизонтально" — і за керівництвом, підпорядкуванням (за статусами) — "вертикально". Суспільство розглядає соціальну організацію як найважливіший інструмент вирішення економічних, соціальних, політичних, духовних та інших завдань. Соціальна організація дає можливість людині реалізувати свої потреби й інтереси, але в межах, визначених соціальним статусом людини і соціальною роллю, а також соціальними нормами і цінностями організації та суспільства в цілому. Соціальні організації створюються в суспільстві для досягнення визначених цілей і вирішення певних специфічних завдань, вони — головні інструменти функціонування і розвитку суспільства.

Варто підкреслити, що розмежування видів соціальних систем у суспільстві (чи елементів суспільної системи) має дуже умовний характер. Виокремлення соціальної системи за тим чи іншим критерієм визначається, як правило, завданням соціологічного дослідження.

Людина включається в соціальну систему (суспільство в цілому), підкоряється її законам і приймає її норми і цінності, виступаючи таким чином як особистість, яка також може розглядатися як соціальна система. Кожна особистість має визначену сукупність соціальних якостей, що утворюють її структуру. За посередництвом цих якостей відбувається вплив на неї цієї системи, а результатом є соціальні відносини і поведінка людей, типологізовані на основі їх схожих соціальних властивостей і інтегральних якостей тієї чи іншої соціальної системи і суспільства в цілому.

Таким чином,різні соціальні об'єкти, розташовані на макро- і мікро-рівнях, а також на об'єктивно-суб'єктивних континуумах, утворюють складну систему соціальних зв'язків, що управляє потребами, інтересами і цінностями людей. її можна позначити як систему соціетальних зв'язків. Вона упорядковується в кожній конкретній соціальній системі таким чином, щоб забезпечити її ефективне функціонування і розвиток.

Система соціетальних зв'язків виступає, таким чином, як організована сукупність різних форм соціальних зв'язків, що згуртовують індивідів та їхні групи у єдине функціональне ціле, тобто в суспільство (соціетальну систему). У той же час, яку б ми форму соціальних зв'язків між явищами не досліджували, вони завжди існують лише в системі і поза нею існувати не можуть. Різноманіття типів соціетальних зв'язків відповідає й різноманіттю типів соціальних систем, що утворюють суспільство і визначають ці зв'язки.


2. Характерні особливості сучасного суспільства

Для визначення сучасного суспільства американський соціолог Деніел Белл (нар. у 1919 р.) запровадив термін «постіндустріальне суспільство». Постіндустріальне суспільство — стадія суспільного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному капіталізму, індустріальному суспільству. Таке суспільство перебуває на стадії тертіальних промислів, у сфері послуг якого зайнято не менше 50 відсотків працюючого населення. Воно виробляє як аграрні, так і промислові товари, набагато перевищуючи власні потреби. Крім надвиробництва, йому властиві ускладнення соціальних зв'язків, максимальний розвиток маркетингу, спрямованість у майбутнє, динамічна міжособистісна комунікація, велика роль наукових досліджень, освіти, престиж освіченості. Серед інших характеристик сучасного суспільства:

— рольовий характер взаємодії (очікування та поведінка людей зумовлюються їх суспільним статусом і соціальними функціями);

— поглиблений розподіл праці;

— формальна система регулювання відносин (на основі писемного права, законів, положень, договорів);

— складна система соціального управління (відокремлення інституту управління, соціальних органів управління та самоврядування);

— секуляризація (набуття світських ознак) релігії;

— виокремлення різноманітних соціальних інститутів.

У постіндустріальний період відбуваються зміни в усіх системах та підсистемах суспільства. Якщо раніше земля, праця, капітал були ключовими елементами виробництва, то в постіндустріальну епоху в багатьох галузях виробництва головною складовою стає інформація. У політичній сфері згасає роль національної держави, відбувається децентралізація політичної влади, яка частіше делегується згори донизу. Політика перестає бути сферою класового конфлікту, політична боротьба розгортається не за контроль над власністю, а за вплив на державу. У соціальному житті відбувається перехід від ієрархії (поділу на нижчі та вищі чини) до сіткової організації. Власність перестає бути головним критерієм соціальної диференціації. Класову структуру поступово змінює статусна ієрархія, яка формується на підставі освіти, рівня культури та ціннісних орієнтацій. Вісь соціального конфлікту пролягає не по лінії володіння чи неволодіння власністю, а по лінії володіння знаннями та контролю над інформацією.

Постіндустріальне суспільство характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних технологій та освіти. Телекомунікації визначають комунікаційну та інформаційну спроможності суспільства в цілому, створюють кожній людині можливість безпосереднього спілкування з іншими суб'єктами суспільства, без посередництва жодних груп, ідеологій, підвищують роль кожної людини як особистості. Освіта теж трансформується з інституту в самостійну систему, яка визначально впливає на сферу праці та економіки, є стратегічним ресурсом державних політичних структур, пріоритетним статусом і групоутворювальним чинником.

У зв'язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому інтелектуальні технології, інформація, обробка знань посідають дедалі важливіші місця. Термін цей запровадив японський вчений І. Масуда.

Інформаційне суспільство характеризується передусім розвитком виробництва інформаційних, а не матеріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки. Зростає не лише економічне значення інформаційного сектора, але й його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього суспільства є розумовий капітал, концентрація теоретичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструктура — інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління виступає погодження, а ідеологією — гуманізм.

Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслідки, позначені в соціології категорією «дуалістичне суспільство», яке поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші потерпають від труднощів; житлові райони забезпечених мешканців різко контрастують з районами незаможних; соціальна диференціація виявляється у багатьох формах. Тому одні вчені називають таке суспільство «одномірним», вважаючи, що можливість задоволення надпотреб пригнічує потенційні протести проти соціальної системи, робить діяльність і мислення індивіда однобічними, людину одномірною, наділеною «неправильною свідомістю», інші — «захищеною державою», маючи на увазі, що державний апарат контролює всі сфери суспільства; «дисциплінарним» суспільством, твердячи, що соціальні інститути є мережею примусових установ, а ті, хто має владу, підтримують дисципліну і здійснюють контроль за допомогою цих інститутів і систем, роблячи суспільство «холодним та відчуженим»; «суспільством ризиків», якому притаманні розвинуте виробництво, технологічний прогрес, економічне зростання, ефективність. Характеристики мають двоякий зміст: з одного боку, прогрес і добробут, з іншого — скорочення робочих місць, забруднення довкілля, внаслідок чого суспільство стає беззахисним перед природними катастрофами та соціальними проблемами. Але сучасне суспільство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, викиди та відходи виробництва тощо).

Перехід від однієї якості суспільства до іншої отримав назву модернізації, яку пов'язують передусім із зародженням і розвитком капіталізму, поширенням цінностей і досягнень саме цієї формації. Водночас побутує широке тлумачення її. Вона може трактуватися і як наукова теорія, і як процес вдосконалення суспільства.

Модернізація (франц. modernisation — оновлення) — система науково-методичних засобів дослідження особливостей і напрямів соціальних змін; механізм забезпечення здатності соціальних систем до вдосконалення.

Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними змінами в економічній, політичній, соціальній сферах.

У соціології розрізняють два види модернізації: органічну та неорганічну. Органічна модернізація відбувається завдяки ресурсам власного розвитку, підготовлена внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVIII ст.). Вона починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомості. Капіталізм у даному разі постає природним наслідком змін у традиціях, орієнтаціях, думках людей.

Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення розвинутіших країн, формою «наздоганяючого розвитку» з метою подолання історичної відсталості. Наприклад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розвинуті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 p.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню іноземних спеціалістів, навчанню за кордоном, залученню інвестицій, імпорту обладнання і патентів, відповідним змінам у соціальній та політичній сферах. Однак, в Японії за короткий час вона трансформувалася в органічну.

Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури. Її принципи не встигають охопити більшість населення, тому не мають достатньої підтримки. Саме такий вид модернізації властивий пострадянським країнам.

Теорія «модернізації» містить такі стрижневі ідеї:

а) розвинутою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;

б) суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»;

в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому теорію модернізації інколи називають теорією «вестернізації»);

г) модернізованість, розвинутість — комплексний феномен, який має технологічні, політичні, економічні, соціальні, психологічні аспекти; основою модернізації є науково-технічний і технологічний прогрес.

Пізніше виникла теорія «запізнілої модернізації». Її автори виходять з того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім — постіндустріальною. А запозичення «раціональних» соціально-економічних моделей найрозвинутіших країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями людини, призводить до «ірраціонально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

Усі ці аспекти важливі при аналізі трансформаційних процесів в українському суспільстві. Слід брати до уваги й те, що:

— «запізніла модернізація» може поставити суспільство у зовнішню залежність;

— модернізація може бути успішною за різкого зростання чисельності середнього класу, його високої соціальної мобільності;

— успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її вміння локалізувати, блокувати соціальні конфлікти;

— успішна модернізація потребує широкої соціальної опори, мобілізації соціального потенціалу, здатності населення спрогнозувати користь від неї, авторитету лідера.

Серед вітчизняних вчених відсутня єдина думка щодо сутності сучасного українського суспільства і напряму його трансформації. За словами А. Гальчинського, Україна поступово просувається до так званого соціалізованого капіталізму (Японія, Швеція). За іншими оцінками, сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який «поєднав у собі модернізовані відносини позаекономічного примусу, неринкові зв'язки як ознаки-атрибути феодальної системи з економічною міжіндивідуальною і міжкорпоративною конкуренцією та вільним ринком як ознаками класичного, ліберального капіталізму» (Є. Суїменко).

Попри різнобій оцінок, майбутнє України — в осягненні загальноцивілізованих засад суспільного буття.


Висновки

Суспільство являє собою найбільш загальну і складну природно-історичну соціетальну (велику соціальну) систему, а її елементами є люди, соціальна діяльність, зв'язки і відносини яких обумовлюються визначеним соціальним положенням (статусом), що вони посідають, соціальними функціями (ролями), що вони виконують, соціальними нормами і цінностями, прийнятими в даній соціальній системі, а також їх індивідуальними властивостями. Найважливішими елементами суспільства як соціальної системи виступають його економічна, політична, соціальна, духовна (ідеологічна), та правова структури, які заповнюються людьми та внаслідок взаємодії інституалізуються у соціальні системи, але менш загального порядку (у порівнянні із суспільством загалом). Кожна із цих систем посідає визначальне місце в суспільстві і виконує в ньому чітко окреслені функції. Наприклад, економічна система виконує функцію виробництва, обміну і розподілу матеріальних благ, соціальна — функцію соціалізації індивідів, політична — функцію соціального управління і контролю, духовна — функцію виробництва духовних цінностей.

З розвитком суспільства як соціетальної системи в ньому поряд із названими виникають й інші соціальні системи та органи соціального впливу на соціалізацію індивідів. Іншими елементами (чи системами) суспільства як соціетальної системи є соціальні класи, соціальні спільноти, соціальні групи, соціальні інститути, соціальні організації. Виокремлення видів соціальних систем у суспільстві (або елементів суспільної системи) носить умовний характер і визначається, як правило, виходячи із завдань соціологічного дослідження. Одна соціальна система в суспільстві, наприклад, сім'я — може однаковою мірою розглядатися і як соціальна спільність, і як соціальна група, і як соціальний інститут, і як соціальна організація, і як елемент соціального контролю тощо.

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівн. держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

загрузка...
Top