Регіональна економіка

Вступ.

1. Методологічні основи і методи регіональної економіки.

2. Принципи формування бюджету.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Сучасна господарська система функціонує в умовах досить складних економічних взаємозв’язків, аналіз яких потребує серйозної фахової підготовки. Це вимагає від економістів глибоких знань теоретичних основ розміщення продуктивних сил, принципів територіальної організації виробництва, світових тенденцій розвитку продуктивних сил. Особливого значення в практиці господарювання набуває розробка прогнозів (схем) розміщення і розвитку продуктивних сил певних територій, якими визначаються завдання і основні показники економічного та соціального розвитку регіонів України, напрями комплексного використання природних ресурсів, шляхи розв’язання соціальних та екологічних проблем. Оволодіння методологією прогнозування тенденцій розвитку продуктивних сил на найближчу та віддалену перспективу можливе лише на основі глибоких знань як теоретичних, так і прикладних аспектів організації територіального господарювання.

Наука про розміщення продуктивних сил постійно розвивається, збагачується новими теоретичними положеннями, методологічними і методичними розробками, рекомендаціями практичної спрямованості. Вона взаємодіє з іншими науками — природничими, географічними та технічними. Велику роль у розвитку науки про розміщення продуктивних сил відіграє економічна теорія, яка вивчає і формулює економічні закони і категорії, що слугують необхідним методологічним підґрунтям для розвитку власного понятійного апарату науки про розміщення продуктивних сил. Остання використовує також результати наукових досліджень галузевих економік, економіки природокористування, економічної статистики, економічної і соціальної географії, економічної кібернетики, економіки праці, фінансів, історії народного господарства, картографії та ін.


1. Методологічні основи і методи регіональної економіки

З поняттям "регіон" пов'язаний термін регіональна економіка — науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття "регіональна економіка"та "розміщення продуктивних сил" близькі за змістом; усе-таки регіональна економіка більше "прив'язана" до поняття "регіон", у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнорегіональними проблемами. У сучасній літературі регіональну економіку прийнято вважати, перш за все, ужитковою наукою.

Одна з функцій регіональної економіки — створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових типів сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптації досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв'язання завдань регіонального характеру.

У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону.

Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

— комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

— єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

— територіальна спільність виробництва;

— відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;

— цілісність системи соціальної інфраструктури;

— поєднання територіального та галузевого управління об'єктами[8, c. 154-156].

Регіональна економіка використовує наступні наукові методи: програмно-цільовий, системного аналізу, балансовий, картографічний, соціально-економіко-математичного моделювання.

Програмно-цільовий методу сучасних умовах формування ринкових економічних відносин має важливе значення для комплексної реалізації невідкладних і загальнозначущих регіональних соціальних завдань, що передбачають максимальну ефективність використання задіяних засобів і таких, що характеризуються конкретними (за можливістю вираженими кількісно) кінцевими показниками, досягнення яких вистачає для вирішення поставленою програмою проблеми. Кожна програма повинна розроблятися з обліком адресності та обмеження у часі, містити завдання для конкретних виконавців і детально розроблену систему управління. Фінансування даних програм здійснюється з місцевого бюджетів (або федерального).

Класифікація регіональних соціальних програм здійснюється за їхнім статусом, функціональній спрямованості і термінам реалізації. До найбільш значущих та актуальних для більшості регіонів соціальних завдань відносяться: адресна допомога громадянам і групам населення з низькими доходами, що знаходяться за межею бідності, обумовленими об'єктивними, що не залежать від них обставинами (непрацездатність, наявність великого числа утриманців і т.п.); поліпшення здоров'я населення; збереження досягнутого рівня і якості виховання підростаючого покоління та його підвищення на основі нових освітніх технологій; підтримка культурного потенціалу, заощадження культурної спадщини тощо.

Метод системного аналізуґрунтується на принципі поетапності, включає визначення цілей, завдань, постановку наукової гіпотези для всебічного вивчення кожної з територіальних систем, особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил (головним критерієм оптимального розміщення є ефективність виробництва, найбільш повне задоволення потреб населення). Метод системного аналізу розглядає цілісність системи, її внутрішні і зовнішні зв'язки, погоджує складні галузеві і територіальні проблеми, що особливо важливо в умовах суверенізації регіонів при становленні ринкових відносин[2, c. 28-29].

Балансовий метод–один з основних методів дослідження проблем в економічній географії і регіональній економіці. Він дозволяє вибрати найбільш раціональні співвідношення між галузями, що визначають профіль господарства економічного району і галузями, що доповнюють даний територіальний комплекс. Баланси необхідні при розробці варіантів розміщення виробництв, їхнього економічного обґрунтування, внутрірегіональних і міжрегіональних зв'язків. Використовуючи балансовий метод, можна визначити потреби регіонів у ресурсах і товарах, у робочій силі, оцінити ступінь задоволення регіону в продукції за рахунок власного виробництва, обсяги ввозу і вивозу необхідної продукції, а також виявити диспропорції в розвитку господарського комплексу регіону і намітити шляхи їх усунення. Баланси дозволяють оцінити доцільність розміщення нового господарського об'єкта на конкретній території, визначити його потужність і вартість. Найважливішою складовою частиною балансу є зведений розрахунок обсягу необхідних капіталовкладень для забезпечення динамічного соціально-економічного розвитку регіону.

Картографічний методє специфічним методом в економіко-географічних і регіональних дослідженнях. Карта – це джерело знань і об'єкт вивчення. Завдяки карті забезпечується якісне засвоєння великого фактичного матеріалу, яким володіють географія і регіональна економіка. Територіальні економіко-географічні процеси та особливості розміщення продуктивних сил у розрізі країни і окремих регіонів найбільш наочно відбиваються тільки на географічній карті.

Метод соціально-економіко-математичного моделюваннявикористовується в процесі досліджень у зв'язку з проблемами розміщення продуктивних сил і розвитку господарства регіонів, що стають більш складними, а галузеві і територіальні зв'язки – більш важкоуправлямими. Виділяють такі напрямки соціально-економіко-математичного моделювання територіальних економічних процесів, як:

· розробка моделей територіальних пропорцій розвитку регіонів;

· розробка математичних моделей по розміщенню різних галузей господарства і регіонів;

· моделювання процесів розміщення продуктивних сил у розрізі країни та окремих регіонів;

· моделювання формування господарських комплексів регіонів. Розробляючи математичні моделі, можна відпрацювати десятки і сотні варіантів територіальних сполучень продуктивних сил, що дає оптимальне рішення проблем їхньої територіальної організації.

Застосування перерахованих вище методів дозволяє забезпечити найбільш раціональне розміщення продуктивних сил, створити більш раціональну територіальну структуру господарства, впроваджувати цілеспрямовану регіональну політику[3, c. 26-27].


2. Принципи формування бюджету

Формування надходжень до бюджету та їх використання визначаються бюджетною політикою. Бюджетна політика — це економічна діяльність органів державної влади і державного управління з визначення системи організаційних і методологічних заходів щодо мобілізації фінансових ресурсів їх розподілу і використання у відповідності з потребами соціально-економічного розвитку суспільства. Вона відображає спрямування форм і методів утворення оптимальних обсягів фінансових ресурсів бюджету та їх найефективнішого розміщення і найбільш економного використання. Зміст бюджетної політики відображає такі аспекти функціонування бюджетної системи:

а) визначення науково обґрунтованої системи бюджетного регулювання соціально-економічного розвитку суспільства. Регулятивний процес здійснюється на основі виявлення фактичного рівня розвитку суспільства, аналізу стану економіки і соціальної сфери та стратегічних пріоритетів держави;

б) виявлення основних джерел мобілізації і напрямків використання бюджетних ресурсів на довгострокову і короткострокову перспективи. Визначальними вважаються досягнення цілей і завдань, передбачених економічною політикою з урахуванням зовнішніх і внутрішніх факторів впливу та можливостей зростання бюджетних ресурсів;

в) спрямування регулятивних заходів на вирішення завдань соціально-економічного розвитку суспільства.

Залежно від характеру завдань і тривалості періоду щодо їхньої реалізації бюджетна політика включає бюджетну стратегію і бюджетну тактику.

Бюджетна стратегія відображає довготривале спрямування бюджетної політики, розраховане на перспективу і передбачає вирішення глобальних завдань, визначених економічною стратегією держави. Вона включає основні тенденції дієвості бюджетного механізму, розробку концепції формування і використання бюджетних ресурсів, визначення основних принципів організації взаємовідносин між ланками бюджетної системи. Необхідність концентрації бюджетних ресурсів на вирішальних напрямках економічного і соціального розвитку суспільства зумовлює вибір пріоритетних довготривалих цілей і складання загальнодержавних цільових програм у бюджетній політиці[4, c. 75-77].

Конкретизація бюджетної стратегії у коротких періодах відбувається за допомогою бюджетної тактики. Вона спрямована на вирішення цілей і завдань певного етапу розвитку держави шляхом застосування конкретних способів регулятивних заходів бюджетних взаємовідносин суб'єктів суспільства та здійснення перерозподілу фінансових ресурсів.

На відміну від бюджетної стратегії, яка характеризується відносною стабільністю, фінансова тактика відрізняється гнучкістю, що зумовлюється певними змінами соціально-економічного розвитку та застосуванням регулятивних заходів з формування і використання бюджетних ресурсів на певному етапі розвитку суспільства.

Орієнтація функціонування бюджетного механізму на виконання стратегічних завдань визначається бюджетною політикою. її реалізація здійснюється на правовій основі — бюджетному законодавстві. Останнє визначає компетенцію усіх суб'єктів економічної системи щодо їх повноважень і відповідальності у сфері бюджетної Діяльності. На основі чинного законодавства органи виконавчої влади розробляють нормативні акти для практичної реалізації бюджетної політики.

Основною метою бюджетної політики є досягнення оптимальності у розподілі валового внутрішнього продукту між галузями економіки, регіонами держави та соціальними групами населення. Економічно обґрунтована бюджетна політика служить базою для забезпечення фінансовими ресурсами зростання економіки, удосконалення її структури, створення належних умов для розвитку підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.

Формування бюджетної політики відбувається під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників. До зовнішніх чинників належать економічні взаємовідносини з іншими державами щодо постачання сировини, матеріалів, енергоносіїв, обміну технологіями, рівнем інтеграційних процесів із світовим співтовариством тощо. До внутрішніх чинників належать структура та рівень розвитку економіки, соціальний склад та інтелектуальний рівень населення, рівень його добробуту, стабільність грошової одиниці тощо.

Науковий підхід у формуванні бюджетної політики відображає усі чинники, що впливають на рівень її обґрунтованості і забезпечують належне функціонування бюджетної системи. Саме формування науково-обґрунтованої фінансової політики сприяє соціально-економічному розвитку суспільства[1, c. 103-105].

Доходи бюджетів різних рівнів — це частина централізованих фінансових ресурсів, що вилучаються у фізичних і юридичних осіб та акумулюються державою для виконання властивих їй функцій. Вони відображають економічні відносини між державою та юридичними і фізичними особами в процесі формування доходів фінансових ресурсів, які надходять у розпорядження органів державної влади і державного управління.

Склад доходів Державного бюджету визначається Бюджетним кодексом України та Законом «Про Державний бюджет» на відповідний рік. Починаючи з 2000 р. Державний бюджет України (зведений бюджет) поділяється на дві складові: загальний фонд і спеціальний фонд.

Доходи загального фонду бюджету включають такі його складові, які призначені для забезпечення фінансовими ресурсами загальних видатків держави і не мають конкретного спрямування. До спеціального фонду бюджету України відносяться лише ті з них, що призначені для фінансування конкретних заходів.

За обсягом доходи бюджетів менші від державних доходів. Останні, крім доходів бюджетів усіх рівнів, включають фінансові ресурси позабюджетних фондів та державного сектора економіки. Сукупність усіх видів доходів та їх взаємопов'язане використання становить систему доходів бюджетів. Вона покликана вирішувати і фіскальні, і регулюючі завдання, зокрема, стимулювання зростання виробництва і підвищення його ефективності, сприяння прискоренню науково-технічного прогресу, забезпечення соціальних гарантій населення, розвиток соціальної інфраструктури тощо.

Доходи бюджетів усіх рівнів в Україні класифікуються за різними ознаками.

1. За джерелами утворення:

а) доходи, отримані від розподілу новоствореної вартості;

б) доходи, що включаються до фонду відшкодування;

в) доходи від реалізації багатства.

2. За джерелом надходження соціально-економічного характеру:

а) доходи від господарської діяльності;

б) доходи від використання природних ресурсів;

в) доходи від зовнішньоекономічної діяльності;

г) доходи від реалізації дорогоцінних металів з Державного фонду

дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння;

д) державне мито;

є) митні платежі;

є) збори та інші неподаткові доходи;

ж) доходи від приватизації;

з) доходи від громадян тощо.

3. Залежно від способу зарахування до певної ланки бюджетної системи доходи бюджетів поділяються на закріплені й регулюючі.

Закріплені доходи — це обов'язкові платежі, які на тривалий період повністю або частково закріплюються як джерело доходів конкретного бюджету (бюджетів). Вони створюють основу дохідної бази бюджетів усіх ланок бюджетної системи України. Регулюючі доходи - це обов'язкові платежі, що можуть надходити до бюджетів різних ланок бюджетної системи України.

Віднесення тих чи інших доходів до закріплених чи регулюючих не є стабільним. Залежно від політичних і економічних завдань того чи іншого періоду соціально-економічного розвитку суспільства ті чи інші доходи можуть бути віднесені як до закріплених, так і до регулюючих[9, c. 116-118].


Висновки

На сьогодні регіональна економіка як навчальна дисципліна, що посідає місце на стику суспільної (соціально-економічної) географії та економіки, та як напрям наукових досліджень, зокрема для потреб державного управління, набула значного поширення в більшості країн. У сучасних європейських регіональних дослідженнях виділяють такі рівні регіональної політики:

1)відносини між органами центральної влади та регіонами;

2)державне втручання в розвиток окремих територій з метою подолання суттєвих регіональних відмінностей в умовах життя та підприємництва;

3)власна політика регіонів: соціальна, економічна, промислова, демографічна та ін.

Термін "регіональна політика" західноєвропейськими спеціалістами використовується при розв'язанні проблеми подолання серйозних регіональних відмінностей. У 50-х роках в Європі посилюється розвиток регіональної науки, активізується регіональна політика, здійснюються фундаментальні дослідження регіонального розвитку, спрямовані на розв'язання соціально-економічних проблем.

Зміст теорій регіональної економіки визначається предметом цієї науки. Як і будь-яка інша наука, регіональна економіка у своєму розвиткові поєднує індуктивний та дедуктивний підходи отримання нових знань та намагається створити нові узагальнюючі теорії.

На зміст та структуру регіональної економіки значно впливають загальні економічні теорії (наприклад, теорії загальної економічної рівноваги, економічного відтворення, економічного росту та інші), теоретична географія, а у останній час – міждисциплінарні теорії сталого розвитку.


Список використаної літератури

1. Авраменко О. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Конспект лекцій для студ. усіх спец. всіх форм навч. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2005. — 112с.

2. Антошкіна Л. Регіональна економіка: навч.-метод. посібник:для студ. ВНЗ. — Донецьк : Юго-Восток, 2008. — 231с.

3. Богорад О. Д., Невелєв О. М., Падалка В. М., Підмогильний М. В. Регіональна економіка: Словник-довідник / НДІ соціально-економічних проблем міста (НДІСЕП). — К. : НДІСЕП, 2004. — 346с.

4. Гіковата Н. Регіональна економіка: конспект лекцій / Харківський національний ун-т економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2008. — 124с.

5. Єпіфанов А.Регіональна економіка: Навч. посіб. для студ. екон. ф-тів вищих навч. закл.. — 2.вид. — К. : Наукова думка, 2000. — 344с.

6. Жук М. Регіональна економіка: підручник. — К. : Академія, 2008. — 416с.

7. Курочкін Г. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Національна академія управління. — К., 2004. — 272с.

8. Олійник Я. Б., Запотоцький С. П., Кононенко О. Ю., Мельничук А. Л., Пасько В. Ф. Регіональна економіка: навч. посібник / Я.Б. Олійник (ред.). — 2-ге вид., змінене і доп. — К. : КНТ; Видавець Фурса С.Я., 2008. — 440с.

9. Петкова Л. Регіональна економіка: [навч.-метод. посібник] / Черкаський держ. технологічний ун-т. — Черкаси : ЧДТУ, 2008. — 104c.

10. Чернюк Л. Г., Клиновий Д. В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К. : Університет "Україна", 2004. — 245с.

загрузка...
Top