Проблеми права

1. Склад кримінального злочину

2. Засади правосуддя

3. Шлюбний договір

Список використаної літератури

1. Склад кримінального злочину

Склад злочину упорядковує процес кримінально-правової кваліфікації, дозволяє проводити порівняння відповідних ознак в загальноприйнятій послідовності, гарантує від того, що певні ознаки будуть зігноровані чи пропущені. Відомо, що склад злочину становить собою не просто сукупність ознак, а їх систему. Елементи складу злочину та ознаки, які характеризують кожний із цих елементів, розташовані в суворій послідовності, вони ієрархічно пов'язані між собою.

Встановлення одних ознак складу злочину дозволяє з'ясувати зміст інших ознак цього ж складу. Так, безспірним є положення про те, що суспільно небезпечні наслідки посягання є не чим іншим, як шкодою, заподіяною об'єкту. Тому, наслідки, які "виходять за межі об'єкта" — полягають у заподіянні шкоди іншому об'єктові, не можуть бути визнані наслідками даного злочину. Наприклад, істотна шкода потерпілому як наслідок крадіжки (об'єктом якої є відносини власності) може полягати лише в шкоді майнового, матеріального характеру. Шкода ж морально-етична, яка б вона не була значна (наприклад, жаль за викраденими сімейними реліквіями), не може бути врахована при визначені розміру наслідків крадіжки й служити підставою її кваліфікації як такої, що завдала значної шкоди потерпілому. Помилка у визначенні навіть однієї ознаки складу злочину може потягти за собою невірну правову оцінку посягання в цілому.

Використання конструкції складу злочину як програми кримінально-правової кваліфікації, передбачає аналіз ознак складу злочину в чітко визначеній послідовності. Дотримання послідовності у встановленні наявності відповідних ознак насамперед служить економії зусиль суб'єкта кваліфікації. Адже констатація того, що та чи інша ознака складу злочину відсутня, однозначно означає, що й всього складу відповідного злочину в скоєному немає. А отже, немає жодної потреби аналізувати всі інші ознаки складу цього ж злочину. Так, встановлення того, що відсутній обов'язковий для певного злочину (названий у диспозиції статті кримінального закону) предмет посягання означає, що на цьому слід припинити кваліфікацію діяння за даною статтею. Адже навіть наявність усіх інших обов'язкових ознак не утворять склад відповідного злочину.

Аналіз ознак складу злочину в певній послідовності є також запорукою правильності встановлення кожної із них. Адже взаємозв'язок між ознаками означає, що одними ознаками можна "перевіряти" інші. Наприклад, встановлення того, що суб'єкт розкрадання є особа, якій державне або колективне майно ввірене чи передане у відання, підтверджує висновок про те, що способом вчинення цього розкрадання було саме привласнення чи розтрата.

Ознаки складу злочину закономірно випливають одна із однієї, логічно обґрунтовують одна одну. Разом із тим, встановлення окремих таких ознак в ході правозастосувальної діяльності — це діалектичний процес, під час якого доводиться інколи повертатися до вже встановлених ознак, уточнювати їх зміст. Порядок встановлення окремих ознак інколи задається не логічною послідовністю, а інтересами простоти і ясності доведення. Так, об'єкт, який порушено при вчиненні посягання, можна встановити лише з'ясувавши характер заподіяної шкоди, предмет, на який було спрямоване діяння або потерпілого, що йому була заподіяна шкода. В той же час встановлення об'єкта в свою чергу дозволяє вияснити — яка ж заподіяна шкода становить наслідки даного злочину.

Логічна ж послідовність встановлення ознак складу злочину полягає у аналізі ознак від об'єктивних до суб'єктивних, дотримання певного порядку при встановленні ознак, які входять в кожний із елементів складу злочину. Вказана послідовність є загальновизнаною в сучасний період. Раніше ж мав поширеність інший порядок аналізу елементів і ознак складу злочину. Так, Н.С.Тагенцев вважав, що істотні ознаки злочинного діяння, як і будь-яких юридичних відносин, можуть бути зведені до трьох груп: 1) діюча особа — винуватець злочинного діяння, 2) те, на що спрямована дія винного — об'єкт або предмет злочинного посягання і 3) саме злочинне посягання, яке розглядається з внутрішньої і зовнішньої його сторони. Отже, починати доведення наявності ознак складу злочину належить із ознак, які характеризують об'єкт посягання — від загального об'єкта до родового, згодом —безпосереднього. Якщо він складний — то спочатку встановлюється наявність основного безпосереднього об'єкта, потім — додаткових (додаткового обов'язкового, додаткового факультативного). Після встановлення наявності об'єкта можна переходити до доведення наявності предмета злочину, потерпілого від злочину (якщо вони є обов'язковими ознаками даного складу злочину). Далі встановлюється наявність об'єктивної сторони злочину, знову ж таки в певній послідовності. Серед ознак об'єктивної сторони злочину починають з суспільно небезпечного діяння. Причому наявність суспільнонебезпечного діяння належить встановлювати як тоді, коли воно вказане в диспозиції статті Особливої частини, так і тоді, коли його конкретні ознаки спеціально не окреслені в кримінальному законі. Адже будь-який злочин вчиняється завдяки виконанню конкретного діяння, те, що не полягає у певній дії чи бездіяльності (а є думками, намірами, переживаннями тощо) не може бути кваліфіковане як злочин. При цьому встановлюються загальні ознаки злочинного діяння — те, що поведінка особи була свідомою, вольовою, суспільно небезпечною, протиправною, а також ознаки, що характеризують дію або бездіяльність. Потім встановлюються ознаки, які стосуються суспільно небезпечних наслідків вчиненого діяння. Наслідки є ознакою складу злочину тоді, коли вони названі в диспозиції статті Особливої частини, тобто, коли має місце матеріальний склад злочину. В цих випадках вони мають значення для кваліфікації скоєного і встановлення їх наявності є обов'язковим. Відсутність же передбачених законом наслідків діяння може або свідчити про відсутність складу злочину в цілому, або ж — при прямому умислі — кваліфікуватися як готування до злочину чи замах на злочин. Якщо наслідки є обов'язковою ознакою складу злочину, то наступна ознака, яка повинна встановлюватися — це причиновий зв'язок між вчиненим діянням і наслідками злочину. Згодом встановлюється наявність таких ознак, як спосіб, час, місце, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину. Послідовність встановлення окремих із них в принципі не має значення, за винятком хіба що тих випадків, коли ці ознаки є взаємопов'язаними. Так, визначаючи наявність складу особливо злісного хуліганства (ч. 3 ст. 206 КК), спочатку належить визначити, що використані при його вчиненні знаряддя відносяться до вогнестрільної зброї або ножів, кастетів чи іншої холодної зброї, а так само предметів, спеціально пристосованих для нанесення тілесних ушкоджень, а вже потім констатувати наявність способу хуліганських дій — використання або спроби використання вказаних знарядь.

Якщо послідовність доведення наявності об'єктивних ознак складу злочину нині не викликає жодних дискусій в теорії кримінального права і на практиці, то цього не можна сказати про суб'єктивні елементи і ознаки складу злочину. Насамперед, не досягнуто єдності в питанні з чого слід починати аналіз: з ознак суб'єкта чи суб'єктивної сторони. В творах українських авторів зараз переважає позиція, згідно з якою спочатку аналізується суб'єкт злочину, а вже згодом — його суб'єктивна сторона. Зокрема, такої позиції притримуються автори та редактори найновіших підручників з Загальної частини кримінального права України. Видається, що суб'єктивну сторону злочину — внутрішні, психічні процеси, які відбуваються в волі і свідомості особи, яка вчинила діяння, можна досліджувати лише тоді, коли доведено, що ця особа є суб'єктом злочину. Тому правильною видається перша з наведених позицій.

Завершує встановлення ознак складу злочину доведення наявності ознак його суб'єктивної сторони — вини, а також мотиву, мети злочину.

Однак до складу злочину відносяться і ознаки, які не названі в статтях ні Загальної, ні Особливої частини кримінального закону. Так, обов'язковою ознакою будь-якого складу злочину є форма вини.

Оскільки злочин — це діяння, яке передбачене кримінальним законом, то й ознаки складу злочину також передбачаються кримінальним законом. Вони або прямо вказані в КК, або випливають зі змісту його норм.

2. Засади правосуддя

Суддя повинен бути високоморальною людиною.

У рішенні п'ятого з'їзду суддів України від 15.12.1999 р. зазначено: «при доборі кандидатів на посаду судді ретельно перевіряти професійні й моральні якості претендентів з тим, щоб виключити випадки рекомендування на суддівську роботу осіб із недостатньою для здійснення правосуддя професійною підготовкою та низьким моральним рівнем... Схвалити практику роботи кваліфікаційних комісій по очищенню суддівського корпусу від осіб, які своєю поведінкою скомпрометували високе звання судді». «Будьте суддями розуму і совісті», - нагадував Ф. Плевако.

Не менші моральні вимоги пред'являються і до слідчого та інших учасників процесу, які здійснюють судочинство. Слідчий

 

за родом своєї діяльності в складних психологічних умовах, у спресованих у часі миттє-востях процесуальної діяльності вирішує найскладніше завдання - що є істина і що буде справедливим. Для цього потрібні не тільки знання, досвід, сильна воля, натхнення і творча наснага. Найбільше необхідні людяність, чуйність і доброта. Слідчий повинен бути обачливим і уважним до долі людини, бачити в кожному ті добродійності, які треба збагачувати і завдяки яким людина, що спіткнулась у водоверті життя і порушила закон, змогла б стати на правильний шлях.

Це повною мірою стосується і дізнавача та прокурора. Прокурор у кримінальному процесі не повинен бути втіленням суворості, нетерпимості та ненависті до обвинувачуваного і підсудного. Ніяке покарання не замінить моральну травму, яка була нанесена потерпілому. І немає нічого більш жахливого, ніж звинувачення у злочині невинної людини. Прокурор не повинен оздоблюватися проти підсудного, звинувачувати його, що б не сталося. Він повинен бути дуже обачливим у виборі засобів і форми обвинувачення, виступати «зі спокійною гідністю сумного обов'язку».

Захисник повинен дотримуватися принципу чесного ведення судового розгляду. Не повинен захист обвинувачуваного перетворюватися на протидію намірам слідчого встановити істину, на брудну співучасть у приховуванні злочину, а захисник - не опускатися до рівня слуги свого підзахисного. Захисник ні за яких обставин не повинен повідомляти суду явно неймовірну або недостовірну інформацію. У законодавстві щодо статусу захисника мають бути закладені норми, аналогічні передбаченим відносно моральних якостей суддів у Законі України «Про статус суддів».

«Авторитет і реальна дійсність закону (права), - зазначає Г. Миронова, - ґрунтується на здатності певної правової системи слугувати кінцевим моральним цінностям людської культури, споконвічному ідеалу справедливого суспільного устрою».

У кримінальному процесі норми права і моралі мають однакову мету. В найбільш узагальненому визначенні - це свобода людини та благо суспільства, забезпечення справедливості та виправлення зла. Завдання кримінального процесу високоморальні і відповідають віковим уявленням людства

 

про істину, добро і справедливість. Тут повною мірою закладено принцип: на добро відповідають добром, на зло - справедливістю. Але ж мета не виправдовує засоби, і в цьому аспекті важливо, щоб засоби досягнення благородної мети були не менш благородними.

Норми моралі та норми кримінально-процесуального права тісно пов'язані як за сферою застосування, так і за змістом. В ідеалі норми кримінально-процесуального права мають представляти не що інше як норми моралі, санкціоновані державою, викладені у формі законодавчих норм, забезпечуваних не лише духовним впливом, а й засобами державного примусу.

Важливо, щоб основні моральні принципи знайшли втілення в загальноюридичних та галузевих принципах права.. Наприклад, у сфері судочинства реалізуються загально-юридичні моральні принципи: гуманізм, справедливість, толерантність, рівність людей перед законом і судом, поваги честі та гідності особи тощо, а також знаходять реалізацію певні менш загальні засади: незалежність та неупередженість суду, принцип встановлення істини, недоторканності особистого життя, неприпустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім'ї, своїх близьких родичів.

Значним кроком на шляху зміцнення моральних засад кримінального судочинства стали норми, спрямовані на забезпечення прав і свобод людини при здійсненні процесуальної діяльності, а саме такі, що посилюють гарантії недоторканності особистого життя людини, таємниці телефонних розмов і листування, недоторканності житла, особистої недоторканності, нерушимості права власності.

Разом з тим слід зазначити, що багато питань як щодо законності, так і щодо моральності викликають норми законодавства про оперативно-розшукову діяльність, яким регламентуються такі дії, як негласне проникнення в приміщення та візуальне спостереження в них. Тим більше, що законодавець без обмежень пропонує використовувати результати цих дій як докази у кримінальних справах. Мабуть доречніше залишити таким діям статус негласних оперативно-розшуко-вих заходів та звузити сферу їх застосування розвідувальною та контррозвідувальною діяльністю.

Відповідно до Кодексу поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р., працівники правоохоронних органів, у тому числі ті, хто здійснює розслідування, зобов'язані поважати і захищати гідність і права людини; застосовувати примусові заходи тільки у випадках крайньої необхідності і в межах, в яких це потрібно для виконання обов'язків; зберігати в таємниці відомості конфіденційного характеру, отримувані в процесі своєї діяльності, якщо інтереси правосуддя не вимагають іншого; нетерпимо ставитися до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи такі, що принижують гідність людини, форми відносин; забезпечувати охорону здоров'я затримуваних.

Процесуальна форма і практика її застосування повинні відповідати високоморальним принципам і нормам. Процесуальній діяльності повинна бути притаманна висока етична, естетична, психологічна, юридична і загальна культура. Це стосується дій слідчого, прокурора, судді і матеріалізується в процесуальних документах, що, як правило, виступають дзеркалом культури і моральності.

Безумовно, розвиток моральних засад кримінального процесу не завершується. Життя вимагає поглиблення цих процесів. На першому плані стоїть завдання удосконалення інституту реабілітації осіб, безпідставно притягнутих до відповідальності, зміцнення гарантій захисту прав потерпілих, відшкодування їм матеріальної і компенсації моральної шкоди, гарантій істини і забезпечення справедливості правосуддя. Поглибленню моральних засад судочинства сприяло б, на нашу думку, запровадження в Україні суду присяжних і мирових суддів.

Моральні норми повинні не лише декларуватись, а в необхідних випадках і забезпечуватися засобами процесуальної й іншої юридичної відповідальності. Здійснення процесуальної діяльності на основі високоморальних норм повинно стати принципом кримінального процесу.

3. Шлюбний договір

Шлюбний контракт — це не що інше, як угода, договір про вирішення питань сімейного життя, закон для обох сторін. Він охоплює низку окремих пунктів (угод), що стосуються різноманітних сторін життя сім’ї, тому дії там можуть передбачатися найрізноманітніші: передати майно у власність, надати кошти на утримання одного з батьків, створити умови для належного виховання дітей, покарати за подружню невірність (компенсація моральної шкоди) тощо. Єдиної форми для документа немає, він може складатися як з одного пункту, так і з кількох сторінок, із докладним, вичерпним і розгорнутим описанням умов.

Правовий режим спільності та роздільності майна подружжя, визначений шлюбно-сімейним законодавством, може піддаватися трансформації відповідно до умов шлюбного контракту, яким визначаються засади встановлення на майбутній період договірного правового режиму майна, яке буде набуватися подружжям. У зв'язку з цим не можна погодитись з думкою, що договірний правовий режим також визначається договорами про поділ спільного майна подружжя, про встановлення часток, про передачу роздільного майна у власність та ін. Ця думка є некоректною, адже такими договорами не встановлюється порядок набуття подружжям майна у спільну власність, а забезпечується реалізація правомочностей щодо вже набутого ним майна. В українському законодавстві інститут шлюбного контракту має досить коротку історію. Норми про шлюбний контракт вперше були введені до КпШС Законом України від 23 червня 1992 р. № 2488-12.

Відповідно до нововведеної ст. 27-1 Сімейного кодексу України "особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права і обов'язки подружжя”.

Шлюбний договір може бути укладений як у відношенні наявного, так і відносно майбутнього майна чоловіка й жінки. Варіантів тут може бути безліч. Наприклад, у договорі може бути обговорено, що все майно, нажите в період шлюбу, є власністю дружини або, що майно, нажите в період шлюбу, належить дружинам на праві загальної часткової власності, причому дружині належить 60 %, а чоловікові - 40 %. Можна обмовити, що чоловікові належить нерухоме майно, а дружині - спонукуване. Кожна сімейна пара повинна знайти варіанти, найбільш прийнятні для неї. Практика показує, що при розірванні шлюбу й розділі спільно нажитого майна предметом судового розгляду стає розділ нерухомості, автомобілів, катерів, банківських вкладів, цінних паперів і т.п. Отже, саме ці питання необхідно в першу чергу врегулювати в шлюбному договорі. Крім того, можна передбачити, кому у випадку розірвання шлюбу будуть належати дорогі весільні подарунки, подарунки, отримані чоловіками під час шлюбу від загальних друзів і призначені для користування обох чоловіка й жінки, ювелірні прикраси, придбані чоловіками під час шлюбу, а також включити в шлюбний договір будь-які інші положення, що стосуються майнових відносин чоловіка й жінки.

Особисті права й обов'язки предметом шлюбного договору бути не можуть. Шлюбний договір не може обмежувати правоздатність або дієздатність чоловіка й жінки, їхнє право на звернення до суду за захистом своїх прав; регулювати особисті немайнові відносини між чоловіками, права й обов'язки чоловіка й жінки у відношенні дітей; передбачати положення, що обмежують право непрацездатного й нужденного чоловіка на одержання змісту; містити інші умови, які ставлять одного із чоловіка й жінки у вкрай несприятливе положення або суперечать основним початкам сімейного законодавства.

Шлюбний договір може бути визнаний судом недійсним повністю або частково на вимогу одного із чоловіка й жінки, якщо умови договору ставлять цього чоловіка у вкрай несприятливе положення.

Слід зазначити, що законодавець не забороняє передбачати поряд з майновими також і особисті немайнові права й обов'язки чоловіка й жінки (наприклад, дружина зобов'язується готовити чоловікові щоранку гарячий сніданок). Але як проконтролювати виконання або невиконання таких умов і, тим більше, застосувати які-небудь санкції за їхнє невиконання? Тому більш доцільно й розумно обмежитися рішенням тільки майнових відносин.

Шлюбний документ — це серйозна гарантія від сімейних сварок, чвар і багатомісячних судових процесів. Він може регулювати безліч питань, основним із яких буде майновий розподіл. Не завжди при розлученні, навіть відповідно до закону, можна поділити все порівну. Як, наприклад, поділити гараж або комп’ютер? У контракті можна обумовити, що кому дістанеться. Наприклад, чоловіку — мотоцикл, а дружині — пральна машина. З допомогою договору подружжя може ухвалити, що майно, нажите під час шлюбу, ділиться навпіл або залишається власністю одного з них. Речі, пов’язані з фаховою діяльністю подружжя (наприклад, стоматологічне крісло чоловіка-стоматолога), молоді можуть обумовити як роздільне майно. Можна також змінити положення закону, якщо майно, що належало комусь із подружжя до шлюбу, істотно подорожчало після вкладень коштів другої половини чи їх обох: воно може вважатися їхньою спільною власністю.

Принцип складання західних контрактів і наших приблизно однаковий: чесний поділ власності. Можна визначити, що з придбаного в шлюбі буде спільним, а що приватним, поділити конкретні речі, подаровані на весілля, установити часткове володіння майном. Загалом, у цій сфері обумовити можна все — наскільки вистачить фантазії. Ось лише основні приклади того, що можна ввести до шлюбного контракту:

— пункт про те, що майно, яке належить кожному із членів подружжя на правах приватної власності, належатиме йому в майбутньому, незалежно від тривалості спільного користування і спільних вкладень у період шлюбу;

— умови утримання та ремонту спільного і роздільного майна;

— умови, які не пов’язують права на отримання аліментів зі злиднями чи непрацездатністю стягувача аліментів. Можна обумовити форму аліментів: грошова, натуральна тощо. Умови про те, що за борги будь-якої зі сторін, що виникли до чи під час шлюбу, подружжя відповідатиме разом або окремо (ці умови не повинні суперечити законодавству);

— визначення майбутнього місця проживання кожного з членів подружжя, а також їхніх дітей; порядку користування спільним майном при окремому проживанні;

— умови розподілу спільного майна: продаж і розподіл грошей, обопільний розподіл з урахуванням вартості і часток кожного, передача майна комусь одному з виплатою другим компенсації тощо;

— у шлюбний контракт також можна внести умови немайнових питань життя: вибір прізвища при одруженні, визначення імені, прізвища і по батькові дітей, способи їх виховання тощо.

Однак при укладанні шлюбного контракту не можна:

— зобов’язати одного з членів подружжя заповідати належне йому майно особі чи кільком особам, на яких вкаже інший член;

— обмежувати право чоловіка (жінки) на звертання до суду по захист своїх прав;

— ставити одного з членів подружжя у вкрай несприятливе чи протизаконне становище (наприклад, не можна вносити в шлюбний контракт пункт про відмову одного з членів подружжя від аліментів);

— не припускається одностороння відмова від виконання шлюбного договору чи одностороння його зміна.

Отже, шлюбний контракт має певне право на існування. Він є конче необхідним під час переходу суспільства до ринкових відносин. Але, на мій погляд, життєздатним повною мірою цей інститут сімейного права буде тільки тоді, коли він стане основою вільного вибору подружжям принципів врегулювання певних відносин сімейного життя.

Список використаної літератури

 

  1. Бандурка О. М. Професійна етика працівників органів внутрішніх справ. - X., 2001.

  2. Жилинкова И. В. Брачный контракт.- Харьков, 1995

  3. Карпенко С. Контракт про шлюб // Галицькі контракти. - 1998. - № 39. - C. 44-46

  4. Кримінальне право України. Загальна частина. — К., 1997. — С. 150-188.

  5. Кримінальне право України. Загальна частина. — Харків, 1997. —С. 117-148;

  6. Маломуж О. Шлюбний договір // Право України. - 2005. - № 1. - С.73-75

  7. Маломуж О. Що треба знати про шлюбний договір // Соціальна політика. - 2004. - 21 жовтня. - C. 4

  8. Молдован В. В. Моральні засади діяльності прокурора // Сучасні проблеми держави та права. - К.; 1990.

  9. Про шлюбний контракт // Молодь і право. - 2000. - № 1. - C. 8-12

 

 

загрузка...
Top