Правоохоронні органи в ЗУНР

Розпад Австро-Угорської імперії, взяття українцями влади у м. Львові та більшості повітів Східної Галичини висунули на перший план необхідність розбудови Української держави на нових національних принципах, що виходили за рамки автономістських чи навіть федералістських підходів тогочасної української політичної еліти. Ситуація вимагала швидких та адекватних дій. Для цього потрібно було формувати власні державні та місцеві органи влади та управління, що утверджували б не тільки проголошену державну незалежність, забезпечували правовий, соціально-економічний та військовий лад. Необхідно було створити відповідну правову основу, яка через відповідні законодавчі та нормативні документи унормовувала б державне та суспільне життя. Лідери Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) усвідомлювали конечність такого підходу, з перших днів намагалися забезпечити чіткий правовий статус та повноваження державних органів, сформувати політико-правову систему [1, 182].

На жаль, нині відсутні комплексні ґрунтовні дослідження питань створення, функціонування правоохоронних органів у ЗУНР, що свідчить про актуальність їх дослідження.

Водночас варто відзначити, що окремі аспекти зазначених питань досліджували як учені-історики, так і правознавці: С. Адамович, П. Арсенич, М. Кугутяк, М. Литвин, К. Науменко, О. Карпенко, В. Гордієнко, В. Куль- чицький, Б. Тищик, О. Вівчаренко, М. Кобилецький та ін.

Метою статті є дослідження особливостей створення та діяльності правоохоронних органів у ЗУНР в істори- ко-правовому аспекті.

Незмінною залишилась структура прокуратури: їй передавались попередні функції. З утворенням Найвищого Державного Суду у м. Львові планувалося створити Генеральну державну прокуратуру, передаючи їй функції державного обвинувачення в судах. Генеральну державну прокуратуру мав очолити Генеральний державний прокурор, якого так і не було призначено. Старший прокурор при окремому Судовому Сенаті ІІ інстанції у м. Станіславі став старшим прокурором ЗУНР. У судових округах та повітах Державним секретарством судівництва планувалось призначити прокурорів за поданням Генерального державного прокурора [2; 3, 43]. Деяких прокурорів-українців було призначено Державним секретарством судівництва, але, на відміну від суддів, переважна більшість прокурорів були австрійці та поляки.

Відсутність достатньої кількості прокурорських кадрів стала основною причиною неможливості створення дієвих прокурорських органів у ЗУНР. Хоча останнім прокурором Австрії був українець О. Ганинчак [4;3, 43]. Прокуратурою розслідувались найважливіші кримінальні справи, в основному пов’язані з розкраданням державного майна, та посадові злочини. Після перевірки, проведеної працівниками Державного секретарства внутрішніх справ, «харчового уряду», у Долині виявлено великі зловживання при продажу 90 вагонів солі спекулянтам, які пізніше її перепродали за завищеними цінами. Також незаконно було продано в Угорщину нафту, яка мала використовуватись для потреб повіту, присвоєно конфісковані у населення товари. Винні особи були заарештовані, а справу передано державній прокуратурі [5; 3, 43-44]. Аналогічну кримінальну справу за обман покупців було порушено проти начальника бюро продажу солі у м. Болехові В. Василевського. Він продавав сіль за завищеними цінами, а незаконно отриманий прибуток присвоював собі [3, 43]. По суті, крім нових назв та осіб, система судів та судоустрою не зазнала жодних змін. На території ЗУНР продовжувало діяти старе австрійське законодавство, яке, крім позитивних, мало і негативні сторони. Воно характеризувалося великою кількістю посилань на старі нормативні акти, у яких неюристу було важко розібратись. У ЗУНР діяв Австрійський цивільний кодекс 1811 р., який зберігав свою правову силу до 1933 р., та цивільно-процесуальний кодекс 1895 р. Австрійський кримінальний кодекс 1852 р., як і цивільний, продовжував діяти до 1932 р. на території Галичини. Також діяв із незначними змінами і доповненнями кримінально-процесуальний кодекс Австрії 1873 р. [6].

Паралельно з процесом формування систем цивільного та військового судочинства в ЗУНР відбувався і процес становлення системи органів охорони суспільного порядку. Слід зазначити, що в основному він знайшов своє висвітлення у працях тих авторів, які описували функціонування органів судової влади в державі. У них переважно зосере-джується увага на аналізі структури і діяльності такого інструменту системи органів охорони суспільного порядку, як жандармерія [7, 199].

Нормативно-правовою основою функціонування жандармерії були: закони УНРади: «Про Корпус Української Державної Жандармерії» від 6 листопада 1918 р. [8], «Про внесення змін до закону про жандармів» від 15 лютого 1919 р. [9]; розпорядки Державного Секретаріату: про створення Корпусу Української Державної Жандармерії від 13 листопада 1918 р. [10], про присвоєння чергових звань «старшинам українського Війська і Жандармерії» від 1 січня 1919 р. [11], про підвищення плати «воякам і гажистам державної жандармерії» від 1 квітня 1919 р. [12]; обіжники Державного Секретаріату внутрішніх справ Державним Повітовим Комісарам про невтручання у справи жандармерії від 2 та 13 березня 1919 р. [13] та ін. Ці документи закладали нормативну базу не лише у процес формування структури органів охорони суспільного порядку, а й під матеріально-фінансове забезпечення їх діяльності, визначали ті владні інституції, яким і в яких межах підпорядковувалась жандармерія [7, 199].

Важливим джерелом для вивчення процесу формування та діяльності органів жандармерії у ЗУНР є повідомлення, інформації, редакційні статті, які були надруковані в тогочасній крайовій пресі. Серед них — повідомлення газети «Новини» від 22 березня 1919 р. про покарання звинувачених у мародерстві [14], повідомлення газети «Наддністрянські вісті» від 21 квітня 1919 р. про вирок польового суду в м. Золочеві організаторам повстання проти ЗОУНР [15], публікація цією ж газетою 5 травня 1919 р. звернення Державного Секретаріату внутрішніх справ до всіх громадських комісаріатів з приводу крадіжок на залізницях [16] тощо. їх вивчення та використання дає можливість простежити не лише основні напрями діяльності силових структур органів охорони суспільного порядку, а й визначити ефективність виконання обов’язків, покладених на них державними інституціями, рівень співпраці з місцевими органами влади та управління тощо [7, 200].

У контексті розглядуваного питання варто згадати наукову працю М. Стахіва «Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу (1772-1918)», в якій містяться дані про чисельність та бойовий склад корпусу Української Державної Жандармерії весною 1919 р.: «6 булавних старшин, 25 сотників і хорунжих, 100 жандармів і 400 пробних жандармів [17]. Ці дані повторюються в працях сучасних дослідників історії ЗУНР [18].

До документів, які містять більш конкретний матеріал про перебіг подій, пов’язаний зі становленням системи органів охорони суспільного порядку на місцях, доцільно віднести повідомлення Радехівської повітової військової команди УНРаді про ситуацію в повіті від 16 листопада 1918 р. У ньому, зокрема, зазначається: «Загального команданта повітової жандармерії як також і міліції ще не визначено... Жандармерію для повіту організує на разі повітовий комендант. Она складається з бувших жандармів Українців нашого повіту і жовнірів, котрі мають вишкіл жандармський; на разі число їх доходить до 25 осіб» [19]. Однак, незважаючи на різну інформативну насиченість того чи іншого документа, всі вони в сукупності дають можливість стверджувати, що вже з перших днів Листопадової національно-демократичної революції розпочався процес становлення і утвердження системи органів охорони суспільного порядку. Вони створювались і функціонували в кожному з повівів краю, де утверджувалася влада ЗУНР [7, 201-202].

Слід зазначити, що на відміну від процесу формування органів державної жандармерії, становлення міліції на місцях відбувалося за відсутності конкретного нормативно-правового акта, прийнятого вищими органами державної влади та управління. Цілком ймовірно, що такого документа і не було. Більше того, повідомлення з місць про встановлення влади УНРади у краї та становище в повітах протягом листопада 1918 р. вказують на те, що формування органів міліції відбувалося під керівництвом адміністративних органів та регулювалося ними. Така ситуація призвела до появи різноманітних назв цієї частини системи органів охорони суспільного порядку. Так, серед переважної більшості документів зазначеного підвиду загальновживаною є просто назва — «міліція». При цьому в них здебільшого вказується лише на її статус: повітова, міська, сільська. Типовим у цьому випадку є звіт зборівського повітового комісара Наливайка УНРаді про становище в Поморянах від 9 листопада 1918 р., в якому він так і вказує: «Організація міліції поділяється на повітову, міську і сільську» [20]. У статті доктора Кисілевського для газети «Діло» про хід листопадових подій у Городоцькому повіті читаємо: «В кож- дім селі зорганізована господарська міліція» [21]. Зі звіту повітового комісара Підгаєцького повіту Осипа Танчаковського УНРаді про листопадові події в повіті від 9 листопада 1918 р. випливає, що в цій територіально-адміністративній одиниці міліція формувалась під безпосереднім керівництвом громадських комісарів як «узброєні нічні варти» [22]. Незважаючи на розмаїття форм і назв, міліція залишалася лише громадським органом, який разом із жандармерією був покликаний стати на сторожі суспільного порядку. До складу цього громадського органу, на відміну від жандармерії, як вказує повідомлення Радехівської повітової військової команди УНРаді про ситуацію у повіті від 1 листопада 1918 р., набиралося лише «людий нездібних до військової служби» [23; 7, 203].

Окремого з’ясування, зокрема і забезпечення джерелами, вимагає питання кількісного складу органів міліції протягом першого періоду існування ЗУНР. Так, автори монографії «Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923» Б. Тищик та О. Вівча- ренко стверджують, що «всього на території краю нараховувалось біля 3 тис. народних міліціонерів» [24]. Такої ж думки дотримуються й інші дослідники історії ЗУНР — М. Литвин та К. Науменко [25; 7, 203].

Отже, як зауважує В. Великочий, процес становлення та утвердження системи органів охорони суспільного порядку в державі з листопада 1918 р. по травень 1919 р. був послідовним та цілеспрямованим і відбувався у рамках загальнодемократичних тенденцій становлення держави, ґрунтувався на діючій тогочасній нормативно-правовій базі, враховував, крім того, і особливості національно-політичного характеру розвитку суспільства.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Західно-Українська Народна Республіка, 1918-1923 : ілюстрована історія / С. Адамович, П. Ар- сенич, О. Баран, Л. Бурачок, В. Бурдуланюк та ін ; гол. ред. М. Кугутяк. — Л. ; Івано-Франків., 2008. — 524 с.
  2. Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. — Л., 1921. — С. 25.
  3. Кобилецький М. Утворення та структура державного апарату ЗУНР : навч. посіб. — Л., 1998. — 60 с.
  4. Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях в 1918-1923 рр. — Філадельфія, 1956. — С. 22.
  5. Републіка. — 1919. — 2 квіт.
  6. Великочий В. С. Джерела до вивчення державного будівництва в ЗУНР. — Івано-Франків., 2003. — 278 с.
  7. Кульчицький В., Настюк М., Тищик Б. Історія держави і права України. — Л., 1996. — С. 147-151.
  8. Державний архів Львівської області, ф. 257, оп. 1, од. зб. 72, арк. 63.
  9. Вістник державних законів і розпорядків ЗО УНР. — 1919. — Вип. 3. — 2 берез. — С. 11-12.
  10. Центральний державний історичний архів м. Львова, ф. 581, оп. 1, од. зб. 96, арк. 6.
  11. Вістник Державного Секретаріату військових справ. — Станіслав, 1919. — Ч. 5. — 31 січ.
  12. Державний архів Львівської області, ф. 1259, оп. 1, од. зб. 1, арк. 129-130 // Новини. — 1919. — 22 берез.
  13. Вістник державних законів і розпорядків ЗО УНР. — 1919. — Вип. 8. — 30 квіт. — С. 55-56.
  14. Новини. — 1919. — 22 берез.
  15. Наддністрянські вісті. — 1919. — 21 квіт.
  16. Наддністрянські вісті. — 1919. — 5 трав.
  17. Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка... — С. 40; Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР... — С. 90.
  18. Стахів М.Західна Україна... — Т. 3. — С. 86.
  19. Ibid.
  20. Ibid. — K. 116.
  21. Ibid. — K. 32.
  22. Ibid. — K. 57.
  23. Ibid. — K. 73.
  24. Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка... — С. 40.
  25. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія УНР... — С. 90.
загрузка...
Top