Основи правознавства

Вступ.

1. Найпоширеніші погляди на походження держави і права.

2. Загальна характеристика та структура Конституції України - основного закону держави.

3. Поняття та види правопорушень.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Вивчення процесу походження держави і права має не тільки академічний, але і практичних характер. Воно дозволяє глибше осягнути соціальну природу держави і права, їх особливості і риси, дає можливість проаналізувати причини і умови їх виникнення і розвитку.

Питання про походження або виникнення держави можна розглядати з двох позицій. По-перше, яким чином в умовах родового суспільства зародилась держава? По-друге, яким чином в останні століття і в сучасний період виникають нові держави? Умови виникнення держави в останні століття відомі, оскільки збереглись історичні джерела виникнення таких держав. Їх можна проаналізувати щодо виникнення нових суверенних держав після розпаду Радянського Союзу, в тому числі і виникнення України. Більш складніше питання — виникнення держави в “доісторичний” період, в умовах родового суспільства, оскільки дуже мало збереглось письмових джерел, де пояснюються причини і умови її виникнення. В зв'язку з цим (та з інших причин) в науці виникло декілька теорій про історичне походження держави.

Серед теоретиків держави і права немає і не було не тільки єдності, а й спільності поглядів по відношенню до процесу походження держави і права. В світі завжди існувало і існує безліч різноманітних теорій, які пояснюють процеси виникнення держави і права. Це досить природно і зрозуміло, бо кожна з них відображає або різноманітні погляди і думки різних груп населення, націй, представників філософських доктрин на даний процес. Розкрити всі теорії неможливо через їх багатоманітність, тому зупинимось лише на деяких з них, найбільш відомих і поширених.


1. Найпоширеніші погляди на походження держави і права

Одною з найдавніших теорій походження держави є теологічна теорія. Вона полягає в тому, що походження і існування держави є результатом виявлення волі Бога. Згідно з теологічним вченням, держава є втіленням божественної сили і тому державна влада вічна і не може бути скасована, а підкорення їй цілком природно. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

Найбільш широке поширення ця теорія отримала в епоху середньовіччя і мала головною своєю спрямованістю обґрунтування переваг церковної влади над світською. Ми можемо побачити її в творах вченого-богослова Фоми Аквінського (1225-1274), вчення якого побудовано на ієрархії форм: від Бога - чистого розуму - до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найреакційніші держави, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і вона покликана захищати благо всіх. Починаючи з ІХ-Х століть формулюється так звана теорія двох мечів, згідно з якою для захисту християнства Богом були дані два мечі – церковний та світський. Обидва вони передаються церкві, яка, зберігши для себе духовний меч, світський передала монарху. Тому від повинен підкорятись церкві. Однак прихильники незалежної царської влади, навпаки, стверджували, що імператори отримали свій меч безпосередньо від Бога. Основний зміст даної теорії в тому, щоб ствердити пріорітет духовної організації (церкви) над світською і довести, що немає держави, влади і права «не від Бога».

Релігіозні вчення про походження держави і права мають розповсюдження і в наші часи. В сучасних умовах її розвинули ідеологи ісламської релігії, католицької церкви (Мартен, Месьє та інші).

Патріархальна теорія походження держави і права трактує виникнення держави як результат історичного розростання патріархальної сім'ї: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель трактував це так: люди – істоти колективні, які прагнуть до взаємного спілкування, що призводить до створення сім`ї. В наступному розвитку сім`я розширюється, збільшується кількість її членів і все це призводить до створення держави. Звідси, влада правителя є продовженням влади батька (патріарха) в сім`ї, яка є необмеженою. Оскільки визнається первинно божественне походження влади «патріарха», піддані мають покірно підкорятись правителю. Будь-який спротив владі недопустимий. Лише батьківська опіка правителя може забезпечити необхідні для людини умови життя. Як і в родині батько, в державі монарх не обирається, не призначається і не зміщується підданими тому, що останні – це його діти. В Китаї цю теорію розвинув Конфуцій (551 - 479 гг. до н.э.). Він розглядав державу як велику родину. Влада імператора уподібнювалась до влади батька, а відношення правителів і підвладних – родинним стосункам, де молодші залежать від старших і повинні бути їм віддані, слухатись і підкорятись без заперечень. А правителі в свою чергу повинні піклуватись про благо своїх підданих, як це має бути в родині[3, c. 26-28].

Прихильником цієї теорії був Р. Філер (ХVII ст.), який в своєму творі "Патріархія чи природна влада короля" твердив, що абсолютна влада монарха бере початок безпосередньо від Адама. Держава виростає з сім'ї, а влада монарха через Адама дана Богом і непідвладна ніяким людським законам. Адам був не тільки батьком людства, але і його властителем. Монархи – це наступники та нащадки Адама, які успадкували від нього свою владу.

В Росії до цієї теорії схилялись соціолог Н.К. Михайловський (1842-1904 рр.) та М.Н. Покровський. Ця теорія отримала сучасне звучання в ідеї державного патерналізму, тобто прийняттям держави на себе піклування про своїх громадян і підданих у випадку несприятливих для них ситуацій – хвороби, інвалідності, безробіття та інш. Позитивним в цій теорії було те, що її прихильники, наприклад, Н.К. Михайловський закликали усувати з життя все аморальне, шкідливе та нерозумне по відношенню до людини. А це можливо лише в суспільстві, яке побудоване по типу сімейних відношень.[2]

Договірна теорія або теорія суспільного договору ґрунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта доброї волі людей (які до цього знаходились в «природному», первинному стані), згоді про те, що одні будуть управляти, а інші - виконувати їхні управлінські рішення. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку. В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Елементи цієї теорії можна знайти в процесі виникнення держави в Стародавньому Римі, коли точилася боротьба між патриціями і плебеями за державну владу і вони прийшли до компромісу — угоди. Окремі положення цієї теорії також були розвинуті в V-IV століттях до н.е. софістами в Давній Греції, наприклад, Гіппієм (460-400 рр. до н.е.)[4, c. 36-38].

Але найбільший свій розвиток ця концепція отримала в XVII-XVIII століттях і її найбільш яскравими представниками є Г.Гроций, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, А.Н. Радищев, Дж.Локк, Я.Козельский, І.Кант та інші.

Класичне обґрунтування договірна теорія отримала в працях Ж.-Ж. Руссо. Виходячи з історичного досвіду він прийшов до висновку, що правителі стали дивитись на державу як на свою власність, а на громадян як на рабів. Вони стали деспотами, людьми, які пригнічують народ. Деспотизм, за Руссо, це вищий прояв суспільного розшарування: нерівності бідних та багатих як наслідок приватної власності, сильних і слабких як наслідок влади, господ та рабів як наслідок заміни законної влади владою зловживання.

Джон Локк (1632-1704) виходив з того, що будь-яке мирне утворення держав мало в своїй основі згоду народу. Локк розвивав ідеї щодо того, що «об`єднання в єдине політичне суспільство» може і повинно відбуватись за допомогою «одної лише згоди». А це, на думку автора, і є «весь той договір, який існує або повинен існувати між особистостями, які вступають в державу або його створюють».

Подібних поглядів дотримувались й інші прихильники цієї концепції.

Теорія насильства пояснює виникнення держави з як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представниками теорії були Л. Гумплович, К. Каутський, Є. Дюрінг та ін. Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності. Державна влада, на думку соціолога Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем'ям, а згодом перетворюється на панування класу. Внаслідок цього панування виникає рабство, рабство в свою чергу веде до виникнення приватної власності і класів. Державна влада, за Гумпловичем, виникає з фізичної сили: панування племені, яке основане спочатку тільки на фізичній перевазі над іншим плем`ям.

К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна — панує, інша — гнобиться. Виникає апарат примусу для управління переможеними – держава[1, c. 18-20].

Психологічна теорія держави і права виникла в середині ХІХ століття. Широке розповсюдження вона отримала в кінці ХІХ-першій половині ХХ століть. Найбільш відомий її представник – російський державознавець і правознавець Л.Петражицький (1867-1931 рр.). Прихильники психологічної теорії визначають суспільство як суму психологічних взаємодій людей і різноманітних їх об`єднань. Суть даної теорії полягає в ствердженні психологічної потреби людини жити в межах організованого суспільства, а також в відчутті необхідності колективної взаємодії. Говорячи про природні потреби суспільства в певній організації, представники психологічної теорії вважають, що суспільство і держава є наслідком психологічних закономірностей розвитку людини.

Психологічною теорією також керувались вчені Г.Тард (США), англійський етнограф Д.Фрезер (кінець ХІХ – початок ХХ століть), російські юристи Н.М. Коркунов, М.М. Ковалевський.

Один із засновників расової теорії, француз Ж. Гобіно (1816-1882) оголосив арійців «вищою расою», покликаною володарювати над іншими расами. До нижчих рас були приписані семіти, слов`яни та інші. На расовій основі складалась особлива система цінностей «души раси», «чистоти крові», «вождя нації» та інш. Вищою метою арійця оголошувалось збереження чистоти крові. Важливим засобом вирішення всіх найважливіших державно-правових питань оголошувалась війна. Для їх обґрунтування використовувались положення, висловлені відомим філософом Ф.Ніцше (1844-1890 рр.): «війна для держави така ж необхідність як раб для суспільства» та інш. Расова теорія призвела до практики «законного» винищення цілих народів, національних меншин та інших прошарків населення. Історично расова теорія була повністю дискредитована після другої світової війни. Вона не використовується зараз ні як офіційна, ні як напівофіційна ідеологія. Але як наукова, академічна доктрина вона має деяку популярність і понині.

Суть органічної теорії така: суспільство і держава представлені як організм, і тому їх сутність можливо зрозуміти з будови і функцій цього організму. Все незрозуміле в побудові і діяльності суспільства і держави може бути пояснено по аналогії з закономірностями анатомії та фізіології.

Ця теорія, найбільш відомим представником якої був Герберт Спенсер (1820-1903) в закінченому вигляді була сформульована в ХІХ столітті. На думку Г.Спенсера, держава – це певний суспільний організм, який складається з окремих людей. Важливою стороною даної теорії є твердження про те, що держава виникає одночасно із своїми складовими частинами – людьми, і буде існувати доти поки існує людське суспільство[2, c. 24-26].

Соціально-економічна теорія висуває три основних форми виникнення держави: афінську, римську і германську. Афінська форма – класична. Держава виникає безпосередньо з класових протиріч, які формуються в суспільстві. Римська форма відрізняється тим, що родове суспільство перетворюється на аристократію, ізольовану від численної але безправної плебейської маси. Перемога останніх руйнує родовий устрій, на руїнах якого виникає держава. Германська форма – держава виникає як результат завоювання великих територій, якими родовий устрій вже керувати не може – як наслідок виникає держава.

Ця концепція викладена в роботі Ф. Енгельса “Походження сім'ї, приватної власності і держави” на узагальненні і аналізі виникнення держав в Афінах, Стародавньому Римі і в германців, а також в працях К.Маркса і Ф.Енгельса «Німецька ідеологія», «Маніфест комуністичної партії». Виникнення кожної конкретної держави має свої особливості і загальні закономірності: виникнення моногамної сім'ї, приватної власності і протилежних антагоністичних класів.

Серед альтернативних теорій виникнення держави також вирізняють іригаційну теорію. Цю теорію пов`язують з іменем німецького вченого К.Віттфогеля. В своїй праці «Східний деспотизм» він пояснює виникнення держави необхідністю побудови гігантських іригаційних споруд в аграрних районах. І дійсно, в перших містах-державах – Месопотамії, Єгипту, Індії, Китаю діяли процеси створення великих іригаційних систем. У зв`язку з цим сформувався прошарок управлінців, які знали як підтримувати роботу цих споруд, забезпечувати судоходство, розподіляти воду, ремонтувати споруди та інш. Ці роботи, на думку Віттфогеля, потребували жорсткого централізованого управління, розподілу і т.п. Ця теорія відображала деякі реальні процеси, які мали місце у східних регіонах, але в дійсності процеси виникнення держави і ведення іригаційний робіт йшли паралельно, хоча створення держави було первинним, оскільки саме держава була здатна вести такі гігантські роботи як побудова зрошувальних систем.

Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна і технократична. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на землю політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями. Суть цієї концепції можна знайти в літературі останніх десятиліть, де розповідається про роль космічних цивілізацій в житті земної цивілізації. Суть технократичної теорії виникнення держави начебто полягає в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці[4, c. 19-22].


2. Загальна характеристика та структура Конституції України - основного закону держави

Структура Конституції Україні відображає її зміст, дає уявлення про основні питання, що підлягають конституційно-правовому регулюванню. Категорія «структура конституції» є складовим елементом такого явища, як форма конституції, під якою прийнято розуміти спосіб організації та упорядкування нормативного матеріалу, який містить кожна окрема конституція.

Форма конституції має зовнішню і внутрішню сторони, тобто систему і структуру. Система Конституції України як об'єктивне явище конституційного права впливає на її внутрішню побудову, яка значною мірою формується під впливом суб'єктивних чинників. Водночас зв'язок системи і структури конституції є взаємним. Структура Конституції України не лише відображає її систему, а й впливає на якісні характеристики цієї системи.

Структура Конституції України є, власне, внутрішньої побудовою єдиного цілісного нормативно-правового акта найвищої юридичної сили. Як справедливо зазначав П. Б. Стецюк, питання структури кон-ституції як документа, очевидно, найкраще і найпростіше розглядати у випадках, коли йдеться про писану одноактну (тобто таку, яка є єдиним логічно побудованим і завершеним документом) конституцією. За наявності конституцій з іншими формами вираження (писаної не-кодифікованої чи змішаної конституцій), розгляд питання про їхню будову як таку певним чином ускладнюється2. Конституція України 1996 р. належить саме до писаних одноактних конституцій. Говорячи про її структуру, слід мати на увазі структуру єдиного нормативно-правового акта.

Щодо поняття структури конституції думки вітчизняних і зарубіжних учених у цілому збігаються. На думку Ю. М. Тодики, структура конституції — це спосіб її внутрішньої побудови, тобто порядок об'єднання однорідних конституційних норм у певні комплекси — розділи та послідовність їх розміщення1. При цьому під структурою конституції вчений розуміє логічний зв'язок різних інститутів незалежно від місця розміщення норм у тексті конституції. П. Б. Стецюк вважає, що структура конституції — це її внутрішня будова, це поділ її тексту (за логічними критеріями) на окремі складові частини.

Російські вчені-конституціоналісти також схильні розуміти під структурою конституції її зовнішню форму, спосіб внутрішньої побудови конституції як нормативно-правового акта. Так, М. В. Вітрук розуміє під зовнішньою формою конституції зовнішнє вираження конституційних положень у вигляді одного або кількох нормативних актів, що мають специфічну назву — конституція, основний закон, декларація, статут і т. д.4.

Отже, структура Конституції України — це внутрішня взаємоузгоджена побудова Основного Закону як нормативно-правового акта найвищої юридичної сили[7, c. 134-137].

Преамбула Конституції України декларує:

«Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,

дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,

піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,

прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,

усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями,

керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймаємо цю Конституцію — Основний Закон України».

Преамбула Конституції України 1996 р. визначає основні цілі, задля досягнення яких було прийнято цю Конституцію, а саме: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя; зміцнення громадянської злагоди; розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

Класифікація функції Конституції України є похідною від класифікації основних функцій національного конституційного права як галузі права. Відповідно основними критеріями класифікації функцій Конституції України слід вважати: 1) об'єкти впливу Конституції України на суспільні відносини; 2) способи і засоби впливу Конституції України на суспільні відносини; 3) умови впливу Конституції України на суспільні відносини тощо.

У першу чергу, функції Конституції України класифікуються за об'єктами впливу норм цього найважливішого нормативно-правового акта на суспільні відносини. Основними об'єктами впливу Конституції України є основні сфери суспільного та державного ладу, а саме — політична, економічна, соціальна, культурна (ідеологічна або духовна), а також зовнішньополітична сфери. Відповідно необхідно розрізняти такі об'єктні функції Основного Закону, як політична, економічна, соціальна, ідеологічна та зовнішньополітична[3, c. 159-161].

Конституція України, уособлюючи найзначніші здобутки галузі конституційного права, здійснює цілеспрямований вплив на всі основні сфери суспільного і державного ладу нашої держави. Зокрема, в політичній сфері Конституція України забезпечує реалізацію народного суверенітету, визначає політичні права громадян України і гарантує їх здійснення, визначає і регулює форми безпосередньої демократії — вибори, референдуми та ін., регулює відносини між вищими органами державної влади та між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, в тому числі органами Автономної Республіки Крим, визначає конституційно-правовий статус політичних партій та інших суб'єктів політичної діяльності; в економічній сфері Конституція України визначає основи економічної системи України, закріплює форми власності, визначає та гарантує економічні права і свободи людини і громадянина; в соціальній сфері — встановлює основні принципи існування та розвитку громадянського суспільства, встановлює і гарантує соціальні права і свободи людини та громадянина, визначає конституційно-правовий статус таких соціальних груп, як об'єднання громадян, національні меншини, релігійні громади тощо; у культурній (духовній, ідеологічній) сфері — визначає національну ідеологію державотворення та правотворення, сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові культурної самобутності корінних народів і національних меншин України, а також забезпечує задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави, встановлює культурні права та свободи людини та громадянина і гарантує їх реалізацію, а також забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя та право національних меншин на вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин тощо; у зовнішньополітичній сфері Конституція України визначає основні принципи зовнішньополітичної діяльності, пріоритети зовнішньої політики держави.

Об'єктні функції Конституції України можна класифікувати й за основними інститутами конституційного права, що об'єктивізовані в розділах Основного Закону, тобто за предметами конституційно-правового регулювання, що властиві певним групам норм Конституції України. Зокрема, слід розрізняти функції: конституційно-правового регулювання основ суспільного і державного ладу; прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; форм безпосередньої демократії; правового статусу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх службових і посадових осіб; місцевого самоврядування; адміністративно-територіального устрою України; правового захисту Конституції тощо.

Функції Конституції України слід також розрізняти за способами і засобами впливу на суспільні відносини, що є предметом конституційного права. Як і для галузі конституційного права в цілому, для Конституції Україні властиві (за способом і засобом) такі функції, як Регулятивна, установча, охоронна, контрольна, інтегративна (системоутворююча), правотворча, правозастосовча, інформаційна, аксіологічна та ряд інших[5, c. 108-110].


3. Поняття та види правопорушень

Усі людські вчинки умовно можна поділити на суспільно корисні і шкідливі. Всякий вчинок, який суперечить встановленим і схваленим суспільством правилам, завдає шкоди іншим людям, є викликом суспільству, порушує моральні умови існування людини і суспільства. Суспільно корисні вчинки узгоджуються з нормами права, а суспільно шкідливі, як правило, є порушенням правових норм. Протиправна поведінка є антиподом правомірної поведінки і породжує правопорушення.

Отже, правопорушення - це суспільно шкідливий, протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. Щоб встановити, чи є конкретний вчинок або поведінка правопорушенням, необхідно проаналізувати склад правопорушення. До особливостей складу правопорушення слід віднести такі:

• суб'єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, що спроможна нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення;

• суб'єктивна сторона правопорушення - внутрішнє психологічне ставлення суб'єкта до вчиненого протиправного діяння та його наслідків.

Ознакою правопорушення є караність протиправного діяння (поведінки) — юридична відповідальність.

Серед причин і умов, які можуть визначати скоєння правопорушень або сприяти їм, характерними є:

• дефекти сімейного виховання (жорстокість, відсутність моральних принципів, культ грошей);

• безробіття і майнова нерівність у суспільстві;

• пияцтво і наркоманія;

• вплив певних творів так званої масової культури (особливо перегляд фільмів, у яких популяризуються жорстокість, аморальність, насильство);

• низький рівень правосвідомості й правової культури, правовий нігілізм.

Сприяти скоєнню правопорушень можуть і певні суб'єктивні причини, соціально-психологічні особливості (наявність психічних відхилень, темперамент, вік, риси характеру, фізичні вади тощо).

Впливають на скоєння правопорушень і факти недосконалості чинного законодавства (високі податки на суб'єктів господарської діяльності, відсутність ліцензування певних видів діяльності, відсутність прогресивного податку на власність та ін.).

Правопорушення, як правило, зумовлюються не якоюсь однією причиною, а відразу багатьма.

Залежно від ступеня суспільної небезпечності всі правопорушення поділяють на злочини і проступки (провини). Злочинами визнаються правопорушення, з якими пов'язана найбільша небезпека для суспільства та особи. У 1999 р. в Україні зареєстровано 5 581 693 злочини, а в 2000 році в ув'язненні перебувало понад 177 тис. осіб[3, c. 126-128].

Для наукових і практичних цілей створені різні класифікації правопорушень. Види правопорушень розрізняються між собою за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості), за об'єктами посягання, за суб'єктами, за поширеністю, за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторін, а також за процедурами їх розгляду.Проступки-делікти (лат. delictum — проступок) — це правопорушення, що завдають шкоди особі, суспільству, державі і є підставою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності. Проступки можуть бути: конституційні, дисциплінарні, адміністративні, матеріальні, цивільно-правові.

Конституційні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди порядку організації і діяльності органів влади і управління, конституційним правам і свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.

Дисциплінарні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у невиконанні робітником, службовцем, військовослужбовцем, студентом виробничих, службових, військових або учбових обов'язків, порушенні правил внутрішнього трудового розпорядку. Підрив трудової дисципліни завдає шкоди нормальній діяльності підприємств, установ, організацій і спричиняє дисциплінарну відповідальність.

Адміністративні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) посяганні на суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління і охороняються законом. Адміністративними проступками є вчинки, що заважають здійсненню нормальної виконавчої і розпорядчої діяльності державних і громадських органів і організацій, посягають на суспільний або державний порядок, власність, права і законні інтереси громадян.

Як правило, вони регулюються нормами адміністративної, фінансової та інших галузей права і не пов'язані з виконанням службових обов'язків (наприклад, порушення правил протипожежної безпеки; незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного одержання інформації; останнім часом — порушення митних правил: недоставлення в митницю товарів і документів для контролю, пошкодження митного забезпечення, розвантаження, видача і використання імпортних вантажів без дозволу митниці, порушення зобов'язань щодо транзиту)[4, c. 131-133].

Новим видом правопорушення є податкові проступки — суспільне небезпечні протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб'єктів податкових правовідносин. За їх вчинення встановлена юридична відповідальність.

Матеріальні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди майну підприємства його працівником.

Цивільно-правові проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у порушенні громадянами і організаціями майнових і особистих немайнових відносин, що складаються між суб'єктами права і становлять для них матеріальну і духовну цінність (наприклад, невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором, поширення чуток, що принижують честь і гідність людини).

Цивільно-правові проступки регулюються нормами цивільного, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів цивільні проступки не мають вичерпного переліку в законодавстві. Цивільно-правова відповідальність носить значною мірою правовідновлючий (компенсаційний) характер.

Залежно від характеру цивільно-правового порушення розрізняють'.

— договірні правопорушення — пов'язані з порушенням зобов'язань сторін цивільно-правового договору;

— позадоговірні правопорушення — пов'язані з недодержанням або невиконанням вимог цивільно-правових норм.

Від цивільного правопорушення слід відрізняти: невинне заподіяння шкоди або суб'єктивно-випадкову поведінку, об'єктивно-випадкову дію непереборної сили, порушення майнових прав унаслідок правомірних дій — рятування майна.

Від проступку слід відрізняти злочин.

Кримінальний злочин — це передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), яка полягає у посяганні на суспільний лад держави, її політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, яке полягає в посяганні на правопорядок (наприклад, вбивство людини).

Якщо суспільне небезпечний проступок не заборонений кримінальним законом, він злочином не визнається.

Якщо проступок має всі ознаки, перелічені в кримінальному законодавстві, але не має підвищеного ступеня суспільної небезпечності, він також не може бути визнаний злочином[7, c. 203-205].

Для особи, яка вчинила злочин і притягнена до відповідальності, законом як наслідок цього передбачена судимість.

Правопорушення за сферами громадського життя:

Правопорушення за колом осіб:

- особисті;

- групові(колективні) .

Груповими називаються правопорушення, вчинені об'єднанням дій членів групи, які характеризуються певним ступенем спільності інтересів, цілей і єдністю дій.

Звернемо увагу на міжнародні правопорушення. Міжнародні правопорушення — це дії або бездіяльність суб'єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права або власним зобов'язанням і заподіюють шкоду іншому суб'єкту, групі суб'єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству.

У кожному із видів правопорушень можливі:

- рецидив — вчинення правопорушення того самого виду після застосування примусового заходу за перше правопорушення;

- повторність — вчинення нового правопорушення до застосування примусового заходу за перше правопорушення.

Крім того, частина осіб, які вчинили правопорушення і зазнали покарання, після цього вчиняють правопорушення іншого виду (більш-менш тяжкі). Мають місце і приховані правопорушення. Їх безкарне вчинення негативне впливає на моральну і правову свідомість як самих правопорушників, так і тих осіб (особливо хитливих), що знали про їх вчинення.

Однією з характеристик суспільства є правопорушність Якщо правопорушення — це соціальне значущий акт індивідуальної поведінки, що включає в себе, крім суспільних моментів, біологічні, фізіологічні, психологічні характеристики, то правопорушність — соціальне явище, яке являє собою систему (сукупність) конкретних правопорушень. Це один із видів соціальних відхилень.

Правопорушність виступає як неминучий наслідок соціального розвитку, пов'язаного з ним прогресу або регресу виробництва і обумовленого ними розузгодження соціального статусу індивіда. Суперечності між потребами і соціальними засобами їх задоволення, так само як і розузгодження статусу індивіда (освітнього, культурного), неминучі. Невідповідність (розузгодження) соціального статусу індивіда обумовлює замах на існуючий суспільний порядок (наприклад, політичний діяч зловживає владою, щоб «зрівняти» своє економічне становище з роллю в партії або державі; особи найманої праці використовують нелегальні можливості, коли продаж власної робочої сили не дозволяє їм задовольнити свої потреби, сформовані суспільством)[6, c. 89-91].


Висновки

Отож, правопорушення - це юридичний факт, який має місце за наявності всіх вищезазначених ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення, як наявність конкретних елементів, що їх закріплюють у законі, як модель правопорушення.

Проступки класифікуються як адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові.

Адміністративні проступки - такі, що посягають на державний чи громадський порядок, власність, права і свободи осіб, на встановлений порядок управління; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них закон передбачає адміністративну відповідальність.

Дисциплінарні проступки - такі, що посягають на дисципліну праці, військову, державну, навчальну та інші види дисциплін; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них законодавством (іншими нормативними актами) передбачено дисциплінарну відповідальність.

Цивільно-правові проступки - шкідливі, протиправні, винні порушення деліктоздатною особою врегульованих нормами цивільного права майнових і зв'язаних з ними немайнових особистих відносин, а також схожих з ними майнових і особистих відносин, передбачених нормами сімейного, земельного, колгоспного права.

Причини правопорушень - комплекс явищ об'єктивного й суб'єктивного характеру, що здатні детермінувати протиправну поведінку суб'єктів права.


Список використаної літератури

1. Кириченко В. Правознавство: Модульний курс/ Віктор Кириченко,; М-во освіти і науки України, Запорізь. нац. техн. ун-т. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 327 с.

2. Кравченко В. Правознавство: Навчальний посібник/ Віктор Кравченко, Олександр Савчук,. - К.: Атіка, 2005. – 559 с.

3. Правознавство: Навч. посіб. для студентів неюрид. спец. вузів/ За ред. Миколи Кравчука,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - Тернопіль: Карт-бланш, 2003. - 401 с.

4. Правознавство: Підручник/ М-во освіти і науки України; Ред. В.В. Копєйчиков. - 6-е вид., стереотип.. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 735 с.

5. Правознавство: Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ В. Д. Понікаров, І. В. Ялдин , Л. В. Єрофєєнко; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. - Х.: Інжек, 2004. - 270 с.

6. Правознавство: Підручник/ М-во освіти і науки України, КНЕУ; Ред. Віталій Оп-ришка, Федір Шульженко. - К.: КНЕУ, 2003. - 767 с.

загрузка...
Top