Консульське право

1.Консульське право, його аспекти щодо громадян іноземних держав

2. Правовий статус в Україні

3. Суб'єкти міжнародного права, поняття публічного міжнародного права

Список використаної літератури.

1.Консульське право, його аспекти щодо громадян іноземних держав

Консульське право являє собою галузь міжнародного права, сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють діяльність консульських установ і членів їхнього персоналу (статус, функції, права й обов'язки).

Консульське право - одна з найдавніших галузей міжнародного права. Його виникнення збіглося з появою міжнародної торгівлі й мореплавання, а також необхідністю захисту прав і інтересів купців і ремісників, що жили за межами своєї країни. Фахівці в області історії міжнародних відносин уважають, що сучасному інституту консульського представництва передували проксенія (добровільне представництво громадянином поліса інтересів іноземців у судах і адміністративних органах), що існував у Древній Елладі, і давньоримські звичаї хоспициума (гостинності) і патронату (заступництва).

Джерелом консульського права протягом тривалого часу залишався звичай. У цей час (поряд зі збереженням значення звичаю) зростає значення двосторонніх і багатосторонніх договорів. До останнього відносять Каракаську конвенцію про консульські функції 1911 року, Гаванську конвенцію про консульських чиновників 1928 року (обидві регіональні характери) і Віденську конвенцію про консульські зносини 1963 року. Крім того, кожна держава вправі містити з іншими країнами окремі консульські угоди. Україна, зокрема , уклала такі угоди з Австралією (1992), Австрією (1991), Азербайджаном (1997), Болгарією (1996), Угорщиною (1991), В'Єтнамом (1994), Грецією (1997), Грузією (1997), Казахстаном (1994), Китаєм (1992), КНДР (1994), Кубою (2002), Литвою (1995), Македонією (2000), Монголією (1992), Польщею (1991), Росією (1993), Румунією (1992), Сербією й Чорногорією (2001), Туреччиною (1998), Туркменістаном (1998), Узбекистаном (1998), Хорватією (1994). У порядку правонаступництва України зберегли свою силу радянські конвенції з Італією, Чехією, Словаччиною, США.

Консульські відносини між державами, як правило, установлюються автоматично - одночасно із установленням дипломатичних відносин (якщо не обумовлюється інше). Розрив дипломатичних відносин у той же час не веде автоматично до ліквідації консульських відносин. Відповідно до міжнародного звичаю, при відсутності дипломатичних відносин і наявності консульських консульські установи виконують функції дипломатичних представництв.

Консульські установи - це постійний державний орган зовнішніх відносин, що перебуває на території іншої держави й діючий на основі міжнародної угоди для виконання консульських функцій.

Консульські установи бувають:

  • самостійні;
  • відділи в дипломатичних представництвах.

Перші діляться на чотири класи:

  • генеральні консульства;
  • консульства;
  • віце-консульства;
  • консульські агентства.

Функції консульських установ складаються з основних, в основному співпадаючих з функціями дипломатичних представництв (захист у державі перебування інтересів держави, що представляє, його громадян і організацій і розвиток дружніх зв'язків в області економії, торгівлі, науки, утворення, культури), і спеціальних.

До спеціальних функцій консульській установі ставляться:

  • інформування влади держави, що представляє, про економічне, торговельне, соціальне, культурне, наукове й політичне життя країни перебування й консульського округу;
  • облік співвітчизників, що перебувають на території держави перебування (консульського округу);
  • інформування, що перебувають на території держави перебування співвітчизників про закони й звичаї цієї держави;
  • практична допомога співгромадянам, юридичним особам своєї країни, військово-морським, морським, повітряним судам і членам їхніх екіпажів;
  • паспортно-візова робота (продовження, видача, анулювання паспортів своїх співвітчизників, оформлення віз особам, що направляються в представляємо державу);
  • виконання функцій органів реєстрації актів громадянського стану;
  • установлення й засвідчення дійсності підписів на документах - консульська легалізація;
  • охорона в державі перебування інтересів своїх співвітчизників - неповнолітніх і не володіють дієздатністю;
  • здійснення необхідних дій по представництву співвітчизників у судових і інших органах держави перебування;
  • виконання доручень слідчих або судових органів держави перебування.

Здійснення консульської місії відбувається на основі спеціального патенту, виданого в державі, що надіслала. Приймаюча держава на підставі цього патенту видає спеціальний документ, що підтверджує права консула. Цей документ зветься екзекватура. Екзекватура може носити характер резолюції на консульському патенті. При зміні рангу консула або границь консульського округу потрібне одержання нової екзекватури. Кількість і розміри консульських округів визначаються за узгодженням із владою країни перебування.

Закінчення консульської місії відбувається на підставі:

  • відкликання держави, що представляє;
  • анулювання екзекватури;
  • витікання терміну дії консульського патенту;
  • закриття консульської установи в конкретному населеному пункті;
  • припинення консульських відносин між державами;
  • виходу території консульського округу з-під суверенітету держави перебування (як наприклад консульські установи, розташовані в Києві як столиці УРСР після грудня 1991 р., здебільшого були перетворені в посольства).

При розриві консульських відносин консул, що залишає країну, доручає виконувати відповідні функції відносно своїх співгромадян консульству третьої країни (на добровільній основі, природно).

У поняття консульський корпус у вузькому змісті входять всього глави консульських представництв. Старший за рангом і часом одержання екзекватури є дуаєном консульського корпуса. До консульського корпуса в широкому змісті ставляться всі співробітники консульських установ" включаючи всіх співробітників консульств, консульських відділів посольств, позаштатних (почесних) консулів.

Почесний, або позаштатний, консул - це особа, яка не числиться на державній службі країни, що представляє, але з її доручення й при згоді держави перебування виконуючі консульські функції. Почесним консулом можуть бути громадяни держави, що представляє, держави перебування або третьої держави. Виконання почесним консулом своїх функцій здійснюється безкоштовно, але він може одержувати консульські збори (плата за нотаріальні послуги й ін.) у свою користь. Співробітники консульських установ є консульськими службовцями. Вони мають волю пересування в рамках консульського округу. Дипломатична й консульська служби можуть діяти в рамках єдиних структур у рамках міністерства закордонних справ, або представляти самостійні органи. У нашій країні дипломатична й консульська служби об'єднані в єдині підрозділи й мають єдині ранги.

Більшість держав не визнає автоматично за консульськими службовцями дипломатичного статусу (якщо іншого не передбачено двосторонніми угодами). Вони можуть бути викликані в суд для дачі показань і навіть арештовані при підозрі в здійсненні тяжкого злочину. Консульські службовці користуються особистими митними пільгами, мають право встановлювати державний прапор своєї країни на житлі й транспортному засобі, а також користуватися консульським щитом (герб країни з написами на двох мовах). Вони мають волю пересування в рамках консульського округу, зобов'язані поважати закони й правила держави перебування. Але ця держава повинне забезпечити консульській установі нормальні умови для виконання своїх функцій.

Іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

2. Правовий статус в Україні

Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава почала свою новітню історію з моменту прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 p., схваленого 1 грудня 1991 р. всенародним референдумом.

Суверенітет України як об'єктивно властива з моменту виникнення будь-якої держави особливість характеризує верховенство держави на всій її території і незалежність у міжнародних відносинах. Саме суверенність, притаманна тільки державам, визначає характерні риси держави і як суб'єкта міжнародного права. На основі своєї суверенності Україна ipso facto (в результаті факту свого існування) стала суб'єктом міжнародного права — носієм юридичних прав та обов'язків.

У ст. 2 Конституції закріплена норма про устрій держави, тобто про те, що Україна є унітарною державою. Відповідно до уявлень класичного міжнародного права, що відображені у деяких фундаментальних теоретичних курсах міжнародного права, питань про міжнародну правосуб'єктність унітарної держави не виникало. Вважалося, що унітарна держава бере участь у міжнародних відносинах як єдина держава. Проте на сучасному етапі міждержавних відносин питання про правовий характер не лише самої унітарної держави, а й її складових частин є дуже актуальним.

Міждержавні акти останнього десятиліття у рамках НБСЄ (мається на увазі Декларація Гельсінської зустрічі на вищому рівні в 1992 р.) підкреслюють дедалі зростаючу роль регіональних зв'язків, іменованих транскордонним співробітництвом. Держави—учасниці Гельсінської зустрічі схвалили не тільки регіональні, а й саме транскордонні зв'язки держав як ефективну форму сприяння принципам і цілям НБСЄ, виконанню і розвитку зобов'язань держав. Передбачається, що транскордонне співробітництво має охоплювати уряди, регіональні і місцеві органи влади та громади. "Транскордонне співробітництво має максимально можливою мірою набувати всеосяжного характеру і сприяти розширенню контактів на всіх рівнях, включаючи контакти між особами, яких об'єднує спільне походження, культурна спадщина і релігійні переконання", — підкреслюється в IX розділі Декларації;

З нашого повсякденного життя ми знаємо, що зростає обсяг таких зв'язків, зокрема, між містами-побратимами, адміністративно-територіальними підрозділами.

Ця тенденція належним чином відображена у конституційному праві України. Поряд з принципом єдності і цілісності державної території (ст. 132 Конституції) за основу територіального устрою України взято також принципи єднання, централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів.

Систему адміністративно-територіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста і т. д. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, що визначається законами України (ст. 133 Конституції). Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада, а урядом — Рада міністрів, які діють у межах своїх повноважень (ст. 136 Конституції). У зв'язку з цим можливості автономії дещо ширші, ніж інших територіальних одиниць. З урахуванням розглянутих конституційних норм в Україні істотно зростає обсяг укладених регіональних і транскордонних угод у галузі культури, економіки тощо. При цьому питома вага таких зв'язків у системі взаємодії держав стає дедалі більш відчутною і значущою.

Скажімо, у ст. 9 Закону України "Про Автономну Республіку Крим" від 17 березня 1995 р. прямо визначено, що "Автономна Республіка Крим бере участь у формуванні і здійсненні внутрішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України з питань, що стосуються інтересів Автономної Республіки Крим. Автономна Республіка Крим вступає у відносини з органами інших держав і міжнародних організацій тільки в сферах економіки, охорони навколишнього середовища і культурного співробітництва в межах повноважень, передбачених цим Законом і іншими Законами України". Таким чином, законом передбачаються відносини Автономної Республіки Крим з іншими державами і міжнародними організаціями. Хоч і в обмеженій сфері, але це є ні що інше, як міжнародні зв'язки автономії як частини унітарної держави.

Таке явище відображено і в конституційному праві деяких західноєвропейських країн, зокрема Бельгії. У цій країні в результаті конституційної реформи 1980 р. Конституція встановила, що міжнародне культурне співробітництво і співробітництво з питань, що стосуються особи, є компетенцією громад. У зв'язку з цим при укладенні з Бельгією договорів з питань, що стосуються компетенції громад, їх ради беруть участь у переговорах. Угоди, укладені громадами самостійно з іноземними контрагентами, бельгійський уряд не розглядає як такі, що мають характер міжнародних договорів. На підставі цього держава не несе відповідальності за угодами, у яких стороною є її частини.

Аналіз розглянутих норм конституційного права України і Бельгії показує, що основною їх особливістю є внутрішня колізійність. Це визначає потребу подальшого врегулювання питань участі частин адміністративно-територіальних одиниць і автономій унітарних держав у міжнародних відносинах.

3. Суб'єкти міжнародного права, поняття публічного міжнародного права

Поняття суб'єкта міжнародного права тісно пов'язане з поняттям предмета міжнародно-правового регулювання. Ми вже зазначали, що тільки у процесі міжнародних (міждержавних) відносин у широкому розумінні створюються норми поведінки для учасників цих відносин. Таким чином, тільки учасникам цих відносин надавався статус міжнародної правосуб’єктності. Спроможність брати участь у відносинах, що регулюються міжнародно-правовими нормами, розглядалася нами як передумова, але не головна риса суб'єкта. Основна властивість суб'єкта — юридична здатність до самостійних міжнародних дій, включаючи створення погоджених міжнародно-правових норм, до незалежного здійснення прав та обов'язків, установлених цими нормами.

Розглянемо деякі міжнародно-правові документи, що визначають правосуб'єктність. Наприклад, 8 (20) листопада 1815 р. у Парижі представники шести держав (Австрії, Франції, Великобританії, Росії, Португалії, Пруссії) підписали Акт про визнання і гарантії постійного нейтралітету Швейцарії і недоторканності її території. У ньому, зокрема, зазначається, що держави, які його підписали, "урочисто визнають постійний нейтралітет Швейцарії і ручаються за цілісність і недоторканність володінь її в нових межах, як зазначені вони актом Віденського конгресу" .

Або інший документ. 12 вересня 1990 р. у Москві Німецька Демократична Республіка, Федеративна Республіка Німеччина, Об'єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки, Союз Радянських Соціалістичних Республік і Французька Республіка підписали Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини, тобто про створення Об'єднаної Німеччини у межах ФРН, НДР і Західного Берліна. У ст. 7 цього договору зазначається, що "Об'єднана Німеччина набуває повного суверенітету над своїми внутрішніми і зовнішніми справами".

У висновку Міжнародного суду 11 квітня 1949 р. щодо шкоди, заподіяної на службі в Об'єднаних Націях, говориться, що "суб'єкти права в юридичній системі не обов'язково повинні бути ідентичними з погляду своєї природи та обсягу прав". І хоч це судження у конкретній ситуації стосувалося правосуб'єктності ООН, воно, по суті, має загальне значення.

У сучасній доктрині міжнародного права традиційні суб’єкти міжнародного права прийнято поділяти на дві категорії: основні (первинні) та похідні (вторинні). До категорії основних (первинних) суб'єктів міжнародного права відносять держави, що володіють (як ми бачили на прикладах, наведених міжнародно-правових документів) державним суверенітетом і набувають на підставі свого виникнення (утворення) міжнародної правосуб'єктності.

Категорію похідних (вторинних) суб'єктів міжнародного права становлять міжнародні міжурядові організації і державоподібні утворення. Під державоподібними утвореннями розуміють особливі історично сформовані політико-релігійні або політико-територіальні одиниці (Ватикан, Мальтійський орден та ін.).

Особливе становище серед суб'єктів міжнародного права посідають нації і народи, які борються проти колоніалізму, іноземного панування за створення власної держави на основі національного суверенітету. Прикладом цього є Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 3236 (XXIX), що розглянула 22 Листопада 1974 р. питання про Палестину. У цій резолюції, зокрема, зазначається, що Генеральна Асамблея, "заслухавши заяву Організації визволення Палестини, що є представницею палестинського народу..., визнаючи, що палестинський народ має право на самовизначення відповідно до Статуту ООН...

6. Звертається з закликом до всіх держав і міжнародних організацій надати підтримку палестинському народу у його боротьбі за відновлення прав відповідно до Статуту.

7. Просить Генерального секретаря налагодити контакти з Організацією визволення Палестини з усіх проблем, що стосуються питання про Палестину" .

Аналіз Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3236 (XXIX) корисний для розгляду поняття суб'єкта міжнародного права з кількох аспектів. По-перше, резолюція закріплює становище Організації визволення Палестини як суб'єкта міжнародного права; по-друге, перераховуються основні (держави) і похідні (міжнародні організації) суб'єкти міжнародного права; по-третє, вказується на основну властивість суб'єкта — спроможність до самостійних міжнародних дій.

У теорії міжнародного права розглядається питання про статус і види деяких нетрадиційних суб'єктів міжнародного права. Можна назвати кілька таких суб'єктів. Це міжнародні неурядові організації, міжнародні господарські об'єднання. З урахуванням повноважень, передбачених конституціями деяких, насамперед федеративних, держав, визначених міжнародно-правовим статусом, характеризуються і суб'єкти федерацій (Російська Федерація, ФРН та ін.).

Як і раніше, спірною є думка про правосуб'єктність індивідів (фізичних осіб) у міжнародному праві. Так, австрійський юрист-міжнародник А. Фердросс, розглядаючи поняття і види суб'єктів міжнародного права, відзначав, що "суб'єктами міжнародного права є особи, поведінка яких регулюється безпосередньо міжнародним правопорядком".

Відомий американський юрист Ч. Хайд у своїй багатотомній праці "Міжнародне право, його розуміння і застосування Сполученими Штатами Америки" зробив докладний аналіз ставлення міжнародного права до фізичних осіб. Він зазначав, що у численних багатосторонніх договорах відображається властиве різним групам держав усвідомлення необхідності обмежити свободу фізичних осіб вчиняти протиправні дії (наприклад, проти дипломатичних та інших "представників" держав), які, якщо їх не припиняти, зробили б неможливим міжнародне спілкування. Ч. Хайд наводить випадок, коли Постійна палата міжнародного правосуддя заявила у своєму висновку, що можна легко допустити, що відповідно до усталеного принципу міжнародного права Beamtenabkommen (угода між Польщею і Данцігом 22 жовтня 1921 p.), будучи міжнародною угодою, не може як така надати прямі права та зобов'язання фізичним особам. І це Ч. Хайд вважає правильним.

На нашу думку, певну ясність у питання про правосуб'єктність фізичних осіб у міжнародному праві вносить відома юристка-міжнародниця О. Шибаєва, відмічаючи, що визначення суб'єкта права, дане загальною теорією права, можна застосувати і до міжнародного права. З цією думкою не можна не погодитися. Останнім часом у загальній теорії права розрізняють поняття "суб'єкт права" і "суб'єкт правовідносин". При цьому поняття "суб'єкт правовідносин" варто розглядати як вужче, ніж "суб'єкт права". У міжнародному праві, мабуть, доцільно розрізняти поняття суб'єкта права як потенційного учасника певних міжнародно-правових відносин і творця міжнародно-правових норм і поняття учасника правовідносин, тобто особи, яка реально бере участь у даних міжнародно-правових відносинах, а не у процесі створення норм міжнародного права. Цікаве й побажання В. С. Верещетіна про необхідність зняти "табу" з обговорення питання про правосуб'єктність особи в сучасному міжнародному праві .

На підтвердження цієї ідеї слід згадати, що Україна ратифікувала 1996 р. Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Відтепер є реальна можливість кожного громадянина України за потреби і якщо вичерпані всі національні засоби звертатися для захисту своїх прав у Європейський суд з прав людини. При цьому кожна така фізична особа стає стороною у відносинах із суверенною державою, тобто стає учасником міжнародних правовідносин. Отже, індивід дедалі безпосередніше й тісніше контактує з міжнародним правом, розширюється обсяг його міжнародної правосуб'єктності.

У світовій юридичній літературі існує величезна кількість різних визначень поняття міжнародного публічного права. Багато з них відображають філософські, концептуальні та наукові погляди тієї епохи, в яку жили їхні автори. На наукових поглядах українських юристів-міжнародників, що представляли як кафедри міжнародного права Київського, Харківського та Одеського (Новоросійського) університетів у Росії до 1917 p., так і наукові заклади в період між 1917 і 1991 pp., також відобразилося все розмаїття епохи. Не вникаючи в суть усієї багатоманітності визначень міжнародного права, які дійшли до нас, слід відзначити головне: еволюцію визначення міжнародного права починаючи від Гуго Гроція і до наших днів, підкреслюючи при цьому незмінність юридичного характеру міжнародного права, особливості його суб'єктів і предмета регулювання.

Серед сучасних українських учених найповніше дослідження походження терміна "міжнародне право" належить професору В. Буткевичу. У свою чергу, звертаючи увагу на те, що сам вираз jus gentium (право народів), яким визначалася ще у римському праві сукупність норм, що регулювали і деякі відносини між народами, слід підкреслити, що в дослідженнях римського права дуже часто правом народів називалося те, чого додержувалися тільки деякі цивілізовані народи, але воно не було основою будь-якої угоди. За висловом Г. Гроція, право народів періоду римського права являло собою "лише предмет взаємного наслідування або ж випадкового запозичення одними народами в інших".

Значущість для науки міжнародного права праці Г. Гроція "Про право війни і миру" полягає в тому, що він уперше спробував викласти саме те право, "яке визначає відносини між багатьма народами або їхніми правителями", тобто міжнародне право в його сучасному розумінні.

З огляду на багатоманітність визначень міжнародного права, а також розуміння міжнародного права кожною державою, доцільно привернути увагу до 6-томної монографії відомого американського юриста-міжнародника професора Ч. Хайда "Міжнародне право, його розуміння та застосування Сполученими Штатами Америки" . Вона свідчить про те, що кожній державі притаманний свій доктринальний підхід до сутності міжнародного права. Не є винятком щодо цього й Україна.

Конституція України, прийнята Верховною Радою України від імені українського народу 28 червня 1996 p., закріплює ставлення держави до міжнародного права, чинного в системі міжнародних відносин. У ст. 18 Конституції зазначається, зокрема, що "зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". А за статтею 9 Конституції "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України".

Тому, підходячи до міжнародного публічного права з погляду його розуміння й застосування, можна відзначити такі його характерні особливості: 1) міжнародне публічне право чинне в системі міжнародних (міждержавних) відносин; 2) міжнародне публічне право — це самостійна правова система, норми якої ґрунтуються на звичаєвому праві, а також створюються шляхом узгодження позицій суб'єктів міжнародного права у процесі нормотворення та завершального його підписання суб'єктами міжнародного права між собою відповідних міжнародних угод; 3) останні реалізуються як у міждержавному спілкуванні, так і після їх ратифікації у внутрішньодержавній сфері, тобто беруть участь і в право-застосовному процесі.

Аналізуючи історію розвитку міжнародного публічного права з участю Радянського Союзу в період з 1917 по 1991 p., можна також стверджувати, що міжнародне правочинне не лише в системі міжнародних відносин, а й у системі історично можливих світових правопорядків. Отже, міжнародне право виникло у процесі історичного розвитку людства і може знову зникнути, щоб поступитися місцем іншому світовому правопорядку. На це також вказував свого часу відомий австрійський юрист-міжнародник Альфред Фердросс. Хоч радянська доктрина міжнародного права істотно вплинула на розвиток міжнародного права, проте вона вже стала історією — епохальною, монументальною, суперечливою, ідеологізованою.

У найширшому розумінні міжнародне право можна визначити як сукупність юридичних принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права.

Список використаної літератури

1. Антонович М. Міжнародне публічне право : Навч. посібник для студ. вузів/ Мирослава Антонович,. -К.: КМ Академія: Алерта, 2003. -307 с.

2. Анцелевич Г. О. Міжнародне публічне право : Підручник для студентів вищих навч. закладів/ Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук; За ред. Г. О. Анцелевича; М-во екон. України, Укр. акад. зовнішньої торгівлі. -К.: Алерта, 2005. -424 с.

3. Баймуратов М. Международное публичное право : Учебник/ Михаил Баймуратов,; М-во образования и науки Украины, Одесская нац. юриди-ческая акад.. -Харьков: Одиссей, 2004. -750 с.

4. Буроменський М. В. Міжнародне право : Гендерна експертиза/ М. В. Буро-менський; Міжнар. Фонд "Відродження", Ліга жінок-виборців України "50/50". -К.: Логос, 2001. -139 с.

5. Буткевич В. Міжнародне право : Основи теорії: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Володимир Буткевич, Всеволод Мицик, Олександр Задорожній,; Ред. В. Г. Буткевич. -К.: Либідь, 2002. -605 с.

6. Дмитрієв А. Міжнародне публічне право : Навч. посібник/ Анатолій Дмитрієв, Віктор Муравйов,; Відпов. ред.: Ю.С.Шемшученко, Л.В.Губерський; М-во освіти і науки України; Киів. ун-т права; Ін-т міжнарод. відносин Киів. нац. ун-ту ім. Т.Шевченка. -К.: Юрінком Інтер, 2000. -638 с.

7. Мацко А. Міжнародне право : Навчальний посібник/ Анатолій Мацко,; МАУП. -К.: МАУП, 2002. -210 с.

8. Тодоров И. Международное публичное право : Учебное по-собие/ Игорь Тодоров, Владислав Субботин, Александр Филонов,. -К.: Знання , 2005. -414 с.

9. Тускоз Ж. Міжнародне право : Підручник/ Жан Тускоз,; Пер. з фр. Л.Бадешко. -К.: "АртЕк", 1998. -401 с.

10. Черкес М. Міжнародне право : Підручник/ Марк Черкес,. -4-е вид., випр. і доп.. -К.: Знання, 2004. -292 с.

загрузка...
Top