Вступ.

1. Структура соціально-економічних відносин.

2. Відносини власності як основа соціально-економічної системи.

3. Шляхи реформування суспільства та соціально-економічних відносин.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Соціально-економічні відносини — це ті відносини, які виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних і духовних благ, їхню основу, ядро становлять відносини власності на засоби виробництва і виготовлений продукт.

Соціально-економічні відносини зумовлюють систему зв’язків <людина — людина>. До них належать закономірності розвитку відносин власності (передусім на засоби виробництва), тісно пов’язаних з ними розподілу і відтворення суспільного виробництва в цілому як економічного кругообігу, який відбувається через виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів та послуг.

Дослідження соціально-економічних відносин розкриває соціальні можливості інтеграційних процесів в сучасному суспільстві та управлінні господарством. Це дозволяє також визначити рівень відповідності економічної діяльності вимогам зростання суспільного багатства і пов’язаним з ним інтересам переважної більшості членів суспільства.

Вивчення соціально-економічних відносин дає змогу побачити, хто реально володіє засобами виробництва та фінансами, привласнює їх, тобто в чиїх інтересах відбувається розподіл вироблених продуктів та послуг, і, нарешті, як і скільки трудівник працює на себе та інших членів суспільства.

1. Структура соціально-економічних відносин

Економічні відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв’язків між господарюючими суб’єктами в процесі виробництва, обміну та споживання матеріальних благ, послуг та доходів.

Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи соціально-економічних відносин.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Соціально-економічні відносини мають складну і багатогранну структуру, що ґрунтується на відносинах власності. Власність визначає суспільний спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва та відповідні стосунки між людьми з приводу привласнення матеріально-речових елементів і результатів виробничого процесу. Соціально-економічні відносини є цілісною, структурно субординованою системою, що постійно розвивається від простого до складного. Основою цього процесу є розвиток продуктивних сил суспільства, їхньої матеріально-речової та економічної структури. Водночас соціально-економічні відносини є відносно самостійними, формуються на основі свідомої діяльності людини, що бере участь у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання створюваних цінностей.

Як і виробничі, соціально-економічні відносини також є економічною категорією. Економісти визначають відносини власності (соціально-економічні відносини) як зв’язки між чисельними соціальними групами, окремими колективами і членами суспільства щодо привласнення чинників і результатів виробництва.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності.

В основі життя людей завжди лежать потреби матеріального характеру. З метою досягнення того чи іншого результату люди вступають у відносини між собою. Це створює в суспільстві різноманітні соціально-економічні відносини — майнові, особисті немайнові, адміністративні, трудові, шлюбно-сімейні, фінансові та інші.

Отже, соціально-економічні відносини втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність — це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні соціально-економічні відносини детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини — базисні, юридичні — надбудовні.

Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

б) відносини господарського використання майна;

в) економічні форми реалізації відносин власності. Розглянемо ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага — предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі — це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія — не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.

2. Відносини власності як основа соціально-економічної системи

Основу соціально-економічної системи повинні становити відносини власності. Вони завжди були тим стрижнем у суспільстві, навколо якого формувались і розвивались всі інші суспільні відносини. Привласнення матеріальних та духовних благ у різних економічних системах складає суть економічних відносин, що виражаються поняттям "власність". Проте серед вчених-економістів досі немає єдності в трактуванні відносин власності.

Одним з найдискусійніших в наш час економічним визначенням власності є таке: власність — це відношення між людьми з приводу речей. Певною мірою це визначення відбиває саме економічний, а не правовий, соціальний чи якийсь інший аспект власності. Адже найбагатший капіталіст стане злиденним, якщо опиниться сам на сам зі своїми заводами, палацами, кораблями і нікому буде ані працювати на них, ані купувати вироблене. Багатство капіталістичного суспільства — товар. Його має хтось виробити, хтось купити та спожити і таким чином принести власнику капіталу прибуток.

Поняття "власність" достатньо складна категорія. Найчастіше його ототожнюють з привласненням. Відносини привласнення в багатьох концепціях власності вважаються базовими. Привласнення вказує, кому належать блага (об'єкти власності), як вони розподіляються і з якою метою використовуються. Об'єктами власності є речі, які присвоюються, тобто всі елементи суспільного багатства, результати та фактори виробництва. Суб'єктами власності можуть бути окремі особи (громадяни), колективи, організації, фірми, асоціації, держава.

Важливим критерієм належності відносин власності до предмету економічної теорії є безпосередній зв'язок відносин власності з виробничими відносинами, відносинами між людьми по виробництву, розподілу і використанню засобів виробництва. Саме засоби виробництва є головним найбільш стійким об'єктом власності.

Таким чином, відносини власності — це певна система відносин з приводу володіння, розпорядження, користування, привласнення і споживання людьми як засобів виробництва, так і результатів праці.

Володіння — головна передумова власності. Але саме по собі володіння ще не означає власності в її повному економічному змісті. Володіти можна і пасивно. Володіння тільки фіксує об'єкт власності, визначає його конкретно.

Володіння цінне тим, що дає можливість розпоряджатися майном. Щоб відчути різницю між правом володіння і правом розпорядження, достатньо згадати деякі форми заповітів з художньої літератури: "Залишаю такому-то…те-то і те-то, але до стількох-то років або виконання ним таких-то умов…він не може ним розпоряджатися". Тут чітко і зрозуміло розставлені акценти між двома правами — володіння і розпорядження.

Користування — це відносини до об'єкту використання, спрямовані на отримання з нього корисного ефекту, при цьому реалізується ідея корисності, яка є абсолютним стимулом еволюції як виробництва конкретних цінностей, так і соціально-економічного розвитку суспільства.

Коли власник віддає об'єкт власності в оренду, він, відповідно, в межах договору оренди, передає право розпорядження і використання орендарю. Привласнення вони здійснюють спільно: орендодавець привласнює орендну плату, орендар — прибуток від господарської діяльності мінус орендна плата.

Отже, економічний зміст відносин власності полягає в реальних діях суб'єктів по володінню, розпорядженню і використанню об'єктів власності. Власність складає серцевину системи економічних відносин суспільства. Стабільність розвитку соціально-економічної системи залежить від наявності у ній таких форм власності, які б у найбільшій мірі сприяли розвитку продуктивних сил. Тому зміна форм власності відкриває нові горизонти розвитку економічної системи.

Людству відомі дві основні форми власності — приватна і суспільна.

Відмінною рисою приватної власності є те, що власник безпосередньо здійснює і реалізує право володіння, розпорядження, використання і привласнення. Підкреслюємо — безпосередньо. Особисто. На свій страх і ризик. Діє він на ринку, де господарює жорстока конкуренція. Проте успіх на ринку може бути повним. І це заслуга власника. Він присвоює здобутки свого успіху. Але на ринку панує стихія і анархія. Отже, він може і програти. Але і програш — його провина. Якщо він не отримав вигоду, то вона дісталась іншому. Тому приватний власник вчиться, шукає, взнає, придумує, купує, фінансує наукові дослідження. Однозначно розвиває продуктивні сили, а відповідно, суспільство в цілому. В цьому глибоке, прогресивне значення приватної власності.

Суспільна власність передбачає спільне володіння, розпорядження і виключає індивідуальне. Всі члени суспільства володіють спільно, індивідуально ж — ніхто. Суспільна власність на засоби виробництва зрівнює всіх членів суспільства як співвласників. Вони всі власники. Ніхто не має права на перевагу у володінні. Разом з тим в межах суспільної власності, оскільки суспільство не може розпоряджатися об'єктами власності безпосередньо, виникає адміністративна монополія, і при суспільному володінні розпорядження і привласнення здійснюється бюрократією (bureucratie — буквально влада столу).

Форми власності не є незмінними. Вони виникають, розвиваються, модифікуються і зникають із зміною умов і середовища, в яких вони існують. В основі еволюції форм власності лежить механізм постійного оновлення економічного устрою суспільства.

Історично першою формою власності була колективна, общинна власність на землю. Вона виражала спільне привласнення результатів праці всіма членами общини як єдино можливий засіб її виживання. Вся багатогранність первісних відносин земельної власності зводиться до трьох основних форм:

* азіатська (східна). В цих умовах вся земля розподілялась між общинами, а індивіди та їх сім'ї користувались земельними ділянками як особи, що належали до даного первісного колективу. Общини, в свою чергу, знаходились під владою деспотичної держави і не були самостійними власниками. Вони віддавали державі частину продукту в формі данини;

* антична (греко-римська). Тут одна частина землі знаходилась в розпорядженні общини (держави), а інша — у вигляді дрібних ділянок, парцел — оброблялась окремими сім'ями і була їх приватною власністю;

* німецька. При ній спостерігався більш високий ступінь відособленості землі від общини. Спільна власність на пасовища, ліси служила тільки простим доповненням приватної власності.

Антична і німецька власність були близькі одна до одної тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалась на праці самого власника.

У процесі розвитку продуктивних сил і суспільного поділу праці проходив розпад общини і виділення приватних власників. Розвивався обмін, росла майнова нерівність населення. З'явилася приватна власність, яка була заснована на експлуатації праці рабів і кріпаків.

З розвитком ринкової економіки панівного характеру набула приватна одноосібна власність, яка поступово модифікувалась в акціонерну (корпоративну) власність. Сучасна ринкова економіка ґрунтується на таких основних формах власності: дрібнотоварна, приватна індивідуальна, акціонерна, власність трудових колективів підприємств, державна, інтегрована корпоративна і інтегрована міждержавна. Така розмаїтість форм власності свідчить, що сучасна ринкова економіка — це змішана економіка.

3. Шляхи реформування суспільства та соціально-економічних відносин

Ринкова економіка може руйнівно впливати на суспільні структури (пригадаймо світову кризу 30-х років ХХ ст.) і тоді необхідним буде втручання держави. Надмірне ж одержавлення економіки викликає зворотну реакцію, характерну для перетворення суспільства. Ринок як форма організації економіки, з одного боку, викликає у людині активність (підприємливість), а з іншого — породжує соціальне розшарування населення, безробіття, не завжди керований ріст цін тощо. От чому необхідні культура економіки, культура ринку і відповідна підприємницька культура.

Основні причини негативних соціально-економічних явищ були очевидними. Вони крилися в самій адміністративно-командній системі: тотальному одержавленні власності на засоби та умови виробництва, абсолютизації централізованого планування, обмеженні товарно-грошових відносин і витратному ціноутворенні, наявності елементів зрівнялівки в оплаті праці, глибоких диспропорціях суспільного виробництва і хронічному дефіциті, пануванні бюрократизованих відносин і залежності економіки від ідеології та політики.

Кардинальні зміни в економічній сфері України та соціально-економічних відносинах спрямовані на:

1) роздержавлення економіки, приватизацію, розвиток підприємництва; пошук і використання резервів і можливостей;

2) формування ринку та його інфраструктури, розвиток господарських зв’язків ринкового типу і становлення нових мотиваційних механізмів розвитку підприємства;

3) демонополізацію економіки та усунення організаційних структур, що склалися в рамках адміністративно-командної системи і перешкоджають розвитку ринку;

4) поступове обмеження державного контролю над цінами, перехід до вільного ціноутворення;

5) здійснення жорсткої кредитно-грошової і фінансової політики, спрямованої на обмеження грошової маси в обігу;

6) створення сильної системи соціальних гарантій і підтримки населення, що полегшує людям адаптацію до умов ринкової економіки;

7) здійснення активної структурно-інвестиційної політики, яка, спираючись переважно на економічні методи, забезпечила б необхідні структурні зрушення в народному господарстві щодо її соціальної переорієнтації.

Таким чином, соціально-економічні реформи мають бути налаштовані на людину, на задоволення її потреб, розвиток її особистості.

Виходячи з викладеного, підкреслимо ще раз, що саме ці головні завдання стоять перед українською економікою у перехідний період. Слід зазначити, що наступним по порядку (але не за значенням!) завданням економіки України є її інституціональна ринкова трансформація. Роль цієї проблеми актуалізується ще й тим, що ринкова поведінка економічних агентів може спиратися лише на ринкові інститути. Адже в будь-якій економічній системі поведінка господарюючих суб’єктів задається «правилами гри». Оскільки саме ці правила визначають поведінку економічних суб’єктів, то в літературі вірно стверджується, що інституціональна трансформація первинна стосовно інших напрямів постсоціалістичних реформ.

Інституціональна трансформація у перехідний період — це процес виникнення, розвитку та зміцнення ринкових правил економічної поведінки і ринкових установ (організацій) та заміна ними старих інститутів (правил та організацій, які властиві адміністративно-командній системі).

Між вченими-теоретиками і досі точиться дискусія про те, що розуміти під терміном інститути. Так, лауреат Нобелівської премії Д. Норт вважає, що до них належать формальні і неформальні правила економічної діяльності. Однак інші фахівці до таких інститутів відносять не тільки правила поведінки суб’єктів, а й самі організації (установи), наприклад фірми, біржі, банки. Тому про інституціональну трансформацію перехідного періоду прийнято говорити не лише стосовно змін у господарському праві (законах), але й відповідно до змін у структурі та змісті економічних організацій, в т. ч. роздержавленні, приватизації, реструктуризації підприємств (погашенні заборгованості), розвитку різних форм малого бізнесу тощо.

Щодо України важливо, щоб практика трансформації не ігнорувала принципову рису нашого історичного розвитку — надзвичайно суттєву роль держави. Ігнорування цієї обставини і намір одномоментно звільнити економіку від державного втручання обернулося значними невдачами ранніх ліберальних перетворень і не дозволило ринковим реформам просунутись так, як на це розрахували ініціатори. Аналогічна ситуація притаманна і всім без винятку країнам СНД.

Нині важливо й те, щоб ці інституціональні перетворення утворювали цільну і взаємопов’язану систему. Ізольовані ринкові інститути, як стверджує практика, не завжди «працюють» за законами ринку.

Серед інституціональних реформ провідне місце займають роздержавлення і приватизація як вихідні умови зміни відносин власності. Сутність, форми і проблеми трансформації державної власності було розглянуто в попередніх темах.

Поряд з цим важливо зміцнити нормативно-регулюючі функції держави, оскільки невиконання законів і безладдя — одна з головних причин незадовільного функціонування ринкових відносин в Україні.

В основі нового трансформаційного курсу має бути відповідна економічна політика. За своєю сутністю — це концентрована, науково обґрунтована діяльність держави щодо забезпечення раціонального та ефективного функціонування національної економіки як на макро-, так і мікрорівні. Її довгострокова мета — структурна перебудова економіки, формування суб’єктів ринку, створення високотехнологічних і конкурентоспроможних виробництв, перехід до стійкого економічного зростання.

За умов успішного руху в даних напрямах створюватиметься реальне підґрунтя, аби протягом кількох перших десятиліть XXI ст. сформувати основи соціально орієнтованої ринкової (змішаної) економіки і тим самим завершити перехідний період.

На початку ХХ ст. боротьбою класових інтересів індустріальна цивілізація була розірвана на дві протилежні системи — соціалізм і капіталізм, що вступили між собою у гостру конфронтацію. Наприкінці ХХ ст. стало ясно, що ця конфронтація, яка стосується буквально всіх сторін життя, марнотратна і просто небезпечна. Виявилось прагнення відновити єдність сучасної цивілізації, подолати суперечності у відносинах між країнами. Економічна модель, що формується під визначальним впливом НТР, акумулює досвід як планового, так і ринкового господарства. Дана система дістала назву економічної моделі змішаної економіки.

Висновки

Відомо, що будь-яка соціально-економічна система, особливо ринкова, побудована на поділі повноважень і прав прийняття економічних рішень між різними державними структурами (інституціями) та окремими господарюючими суб’єктами. Ці повноваження і права по-різному поділяються в різних соціально-економічних системах. Так, у ринковій економіці основна маса факторів виробництва перебуває у власності самих суб’єктів господарювання, а не держави, як це має місце, наприклад, в адміністративно-командній (або плановій) економіці. У ринковій системі державні інституції мають право розпоряджатися майном, факторами виробництва і товарами настільки, наскільки вони спроможні купувати їх. Більше того, в плюралістичному демократичному суспільстві фінансова та економічна сфери мають бути поставлені під дійовий контроль суспільства (держави).

Ринкова економіка, особливо у теоретичному аспекті уособлює свободу економічного вибору, яка передбачає вільний вибір професії, роду занять, свободу виробництва та продажу товарів (послуг), у т. ч. робочої сили, досконалу конкуренцію тощо.

Щодо адміністративно-командної економічної системи, то в ній, як уже зазначалося, господарюючі суб’єкти мають такий ступінь свободи, який вважають прийнятним державні особи та інституції, котрі приймають політичні рішення.

Проміжне положення між цими полярними полюсами посідає так звана змішана економіка, яка в загальному розумінні поєднує різні форми власності та господарювання, а також ринкові принципи конкуренції і державного регулювання.

Досить плідним для теоретичного аналізу і чіткого розуміння даної проблеми є загальне визначення соціально-економічної (господарської) системи як особливим чином упорядкованої системи зв’язків між виробниками і споживачами економічних благ. Таке її трактування виходить з того реального масовидного факту, що не існує броунівського (хаотичного) руху в сучасній господарській діяльності людей, як це може здаватися на перший погляд. Процеси виробництва, обміну, розподілу та споживання благ, які здійснюються в різноманітних формах, завжди організовані тим або іншим чином.

Список використаної літератури

1. Говорушко Т. Економічна безпека України // Економіка. Фінанси. Право. -2000. -№ 12. — С. 3-5
2. Данільян О. Національна безпека України: Структура та напрямки реалізації: Навчальний посібник/ О.Г. Данільян, О.П. Дзьобань, М.І. Панов,. -Харків: Фоліо, 2002. -284 с.
3. Ковальчук Т. Економічна безпека і політика: Із досвіду професійного аналітика/ Трохим Ковальчук,; Авт.передм. В. П. Горбулін. -К.: Знання, 2004. -638 с.
4. Кравченко С. Основні напрямки забезпечення економічної безпеки України // Економіка. Фінанси. Право. -2002. -№ 12. — С. 6-10
5. Мазуренко В.І. Питання розробки концепції національної економічної безпеки України // Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. -1998. -Вип. 8: Міжнародні відносини. — С. 52-58
6. Мочерний С. Економічна безпека в контексті державного суверенітету України // Економіка України. -1998. -№ 4. — С. 4-12
7. Мусіна Л. Економічні важелі забезпечення національної безпеки // Україна-НАТО. -2006. -№ 5. — С. 14-20
8. Олійник О. Діяльність державних органів України щодо забезпечення воєнно-економічної безпеки // Актуальні проблеми економіки. -2003. -№ 1. — С.6-9
9. Пастернак-Таранушенко Г. Економічна безпека держави // Розбудова держави. -1998. -№ 9-10. — С. 12-15.