Вплив Олександра Довженка на літературну творчість Миколи Вінграновського є досить значним. Пафос творчості Довженка, його сприйняття творчості як тріумфу свободи і краси, відгукується в кожному слові Вінграновського. Хоча він не копіює Довженка і його стиль може бути більш свавільним, розшарпаним і уразливим, відповідно до різниці епох, все ж його роботи зберігають гуманістичний підхід видатного митця, який стверджував: «Митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що саме по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ».

Під час навчання кінорежисурі, Микола Вінграновський не лише створював сценарії, а й написав свої перші вірші. Як студент-режисер, його вірші публікувалися в українських журналах, таких як «Дніпро» (1957, ч. 2), «Жовтень» (1958, ч. 8, нині «Дзвін»), «Вітчизна» (1960, ч. 5), «Прапор» (1960, ч. 8, нині «Березіль») та інших.

Митець вважав, що поєднання кінематографічної і літературної діяльності не лише не заважає йому, а навпаки, сприяє творчому процесу: «Кіно допомагає поетові писати «видимі» вірші, де читач бачить кольори, конкретні деталі і відчуває рух. А поезія, в свою чергу, надає режисерові можливість створювати фільми з певним, характерним для цього митця, ритмом».

Однак справжній резонанс викликала велика добірка віршів Миколи Вінграновського на цілу сторінку, опублікована в «Літературній газеті» 7 квітня 1961 року під назвою «З книги першої, ще не виданої». Наступного року ця книга, яка отримала назву «Атомні прелюди», вийшла в світ і стала однією з основних причин полемічного ажіотажу навколо нової поетичної генерації. Це вплинуло і на обговорення дебютів В. Симоненка і М. Вінграновського 1963 року. Хоча були позитивні відгуки від М. Соми, В. Іванисенка, Л. Коваленка та Л. Забашти, Т. Масенко висловив таку тезу: «Я люблю всіх молодших товаришів, але не будемо виділяти їх як якесь незвичайне явище в літературі…». Проте, історія підтвердила, що це «незвичайне явище» існувало, і воно полягало у відмові від стандартної ідеологічної схоластики і запереченні уніфікованого підходу, що давало право індивідуальному мисленню і переживанням виявлятися. Саме це спричинило різноманітність стильових новацій у поезії 60-х років — від каскадної метафоричності І. Драча до національно піднесеного неореалізму В. Симоненка. Реакція критики на той час, навіть у своїх доброзичливих відгуках, виявляла страх не перед художніми експериментами як такими, а перед їх «недостатньою» ідеологічною обґрунтованістю: «Він зловживає нагнітанням трагічних образів-символів, що заважає чітко і ясно виявити позицію поета».

Як і слід було очікувати, радянська система негативно сприйняла ці нові течії. Поета звинуватили в абстракціонізмі та сюрреалізмі, що висловлювали люди, які не мали уявлення про справжній зміст цих термінів. Ситуацію дещо заспокоїв М. Рильський, який у 1962 році у своїх «Вечірніх розмовах» визнав талановитість Вінграновського, відзначив національну виразність його лірики, а також удачі й невдачі образів.

Лірика «Атомних прелюдів» була наповнена красивими прагненнями та благородними закликами, що ставило її в опозицію до реалій життя і мистецтва, які підтримували ці реалії. Водночас вона зберігала зв’язок з попередньою традицією і не могла бути повністю незалежною від неї. Поетика «Атомних прелюдів» характеризувалася щирістю поривань та ідей, а не формою, що відображало залежність «раннього» Вінграновського від соцреалістичної естетики з її диктатом належного. Але тут належне було спрямоване на особистість. Тим не менше, для справжнього прориву у світ свободи, правди і краси, до якого прагнув М. Вінграновський і його покоління, цього було недостатньо. Це і пояснює почуття невдоволення, неповноти і непритульності, що є зворотним боком життєлюбних поривів поета.

Однак великий резонанс отримала велика добірка віршів Миколи Вінграновського, опублікована на цілу сторінку в «Літературній газеті» 7 квітня 1961 року під заголовком «З книги першої, ще не виданої». Ця збірка, що вийшла наступного року під назвою «Атомні прелюди», стала однією з головних причин обговорення нової поетичної хвилі. Це відзначилося і на обговоренні дебютів В. Симоненка та М. Вінграновського в 1963 році. Хоча були позитивні відгуки від М. Соми, В. Іванисенка, Л. Коваленка та Л. Забашти, Т. Масенко висловив думку: «Я поважаю всіх молодших колег, але не варто виділяти їх як щось надзвичайне в літературі…». Проте історія підтвердила, що це «надзвичайне явище» дійсно існувало, і полягало воно в відмові від стандартної ідеологічної схоластики і запереченні уніфікованих підходів, що дозволяло індивідуальному мисленню та переживанням виявлятися. Це стало причиною різноманітності стильових новацій у поезії 60-х років — від метафоричності І. Драча до національно піднесеного неореалізму В. Симоненка. Критику того часу, навіть у своїх позитивних відгуках, більше турбували не самі художні експерименти, а їх «недостатня» ідеологічна обґрунтованість: «Він зловживає нагнітанням трагічних образів-символів, що заважає чітко виявити позицію поета».

Як і можна було очікувати, радянська система негативно сприйняла ці нові тенденції. Поета звинуватили в абстракціонізмі та сюрреалізмі, терміни яких використовували люди, що не розуміли їх справжнього значення. Ситуацію дещо заспокоїв М. Рильський, який у 1962 році у своїх «Вечірніх розмовах» визнав талант Вінграновського, відзначив національну виразність його лірики, а також вдалі й невдалі образи.

Лірика «Атомних прелюдів» була наповнена благородними прагненнями та закликами, що ставило її в опозицію до реалій життя і мистецтва, які ці реалії підтримували. Водночас вона зберігала зв’язок з попередньою традицією і не могла бути повністю від неї незалежною. Поетика «Атомних прелюдів» відзначалася щирістю поривань та ідей, а не формою, що свідчило про залежність «раннього» Вінграновського від соцреалістичної естетики з її вимогами. Але тут ці вимоги були спрямовані на особистість. Тим не менш, для справжнього прориву у світ свободи, правди і краси, до якого прагнув М. Вінграновський і його покоління, цього було недостатньо. Це пояснює почуття невдоволення, неповноти і непритульності, які є зворотним боком життєлюбних поривань поета.

Кінець 1960-х років був відзначений особливим інтересом митців до національної історії, народних традицій і фольклору. Микола Вінграновський, який чутливо реагував на нові тенденції в літературі, мав глибинний зв’язок з народнопоетичною традицією і усною пісенною творчістю. Як зазначав І. Дзюба, в основі його стилю лежать «народ, люди, безпосередній культурний і моральний ґрунт».

Проза є важливою частиною творчості поета, до якої він звернувся ще в 60-ті роки. Дослідники зазначають, що його ранні повісті, такі як «Світ без війни» (1958) і «Президент» (1960), демонструють вплив піднесеної стилістики О. Довженка [11, c. 20]. У наступних творах, зокрема в повістях і оповіданнях 80-х років, Вінграновський розвиває оригінальний стиль, що відповідає його поетичному письму. Зазвичай його сюжети мають умовну подієву основу і рухаються через почуття, які наповнюють світ, де звірі, птахи, рослини і води зливаються в єдине, зрозуміле і самодостатнє середовище. Цей світ, який відзначається химерністю і гумором, випромінює світло духовної свободи, не навантажене тиском дослідження певних філософських питань, хоча ці питання в ньому також присутні, супутньо відчуваючи в живих формах, звуках і кольорах життя. Наприклад, у повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986) розглядається стоїчна витривалість народу, у «Первінці» (1971) — моральне становлення особистості, у «Сіроманці» (1977) — конфлікт цивілізації і природи, а в «Літо на Десні» (1983) — безпричинність справжньої доброти, що перегукується з «Зачарованою Десною» Довженка.

Найважливішим прозовим твором Вінграновського є роман «Наливайко» (1991), який можна вважати важливою подією сучасної української літератури. У цьому романі через багатий образний стиль розкривається трагічна і героїчна українська історія, а саме її увічнений поетом дорогий образ. Автору важливо не тільки те, як це було насправді (хоча його сумлінність у роботі з історичним матеріалом є відзначеною), а те, як це є сьогодні, у нашій свідомості, в нашому ставленні до життя. Цей високий і гордий дух народної самості, ця неповторна ментальність наддніпрянця єдиною і незрадливою запорукою майбутнього. Роман «Наливайко» стає не поверненням до історії, а поверненням майбутнього для народу [55, c. 136].

Таким чином, літературна діяльність Миколи Вінграновського відзначається глибоким ідеалізмом, патріотизмом і народними мотивами. Ці якості дозволили йому подолати межі соцреалістичної естетики, з якими залишилися багато його літературних ровесників.

ВИСНОВКИ

Формування Миколи Вінграновського як представника українського шістдесятництва відбувалося в складних умовах. Важке дитинство залишило в пам’яті поета глибоке враження про радянську владу та її суперечності. Проте, літературна та художня діяльність у шкільні роки дали свої плоди, сприяючи його розвитку.

Поезія, проза та фільмографія Миколи Вінграновського є яскравими прикладами самобутнього художнього явища української культури XX століття. Його естетичні новації підтвердили як значення індивідуального новаторства, так і гармонійність його творчості з епохою і світовими тенденціями.

Акторська і режисерська діяльність Вінграновського відзначалася значним впливом його вчителя, Олександра Довженка. До 80-х років XX століття він активно працював у сфері художнього кіно, порушуючи теми побуту українців, війни, миру тощо. Незважаючи на незавершеність деяких історико-документальних проектів, вони продемонстрували високий рівень національної самосвідомості та відданості ідеалам шістдесятництва. Вінграновський, навіть в умовах суперечливих суспільно-політичних процесів 90-х років і відсутності національно-центричних орієнтирів в політиці незалежної України, залишався відданим справі відродження національної культури і історичної пам’яті українців.

У 60-х роках XX століття талант митця розвивався в контексті літературних тенденцій того періоду, зокрема посилення особистісного начала та розкутості ліричного «я». Це проявлялося в усвідомленні свободи як основної концептуальної засади творчості. Наприкінці існування Радянського Союзу в творчості Вінграновського все яскравіше проявлялися риси модерністської естетики. Модерна концепція поета спрямована на новаторське моделювання метафоричного художнього світу, який суттєво відрізняється від реального, та відзначається класичними ідеалами краси, свободи і гармонії.

Одне з літературознавчих досліджень грайливо використовує його прізвище, розглядаючи його як «він-грань-новий». Творчість Вінграновського дійсно багатогранна: його кіно і література, що взаємно впливали одне на одне, а також різні жанри та напрямки, разом формують багатоаспектну творчість цієї видатної особистості.