Вступ

Виборче право і системи, встановлюючи правила обрання і розподілу парламентських місць і урядових повноважень, тим самим встановлюють специфічні форми взаємовідносин між парламентом, урядом і електоратом; між виконавчою і законодавчою владою, політичною елітою і населенням, політичними партіями і державою і т.ін. Зокрема, той чи інший виборчий принцип може посилювати тенденції до президентської або до парламентської форми управління, схиляти на користь стабільного уряду або коаліційного і менш стабільного, визначати рух до двопартійної або мультипартійної структури і т.ін.

У більшості сучасних держав взаємодія політичних партій з державним механізмом безпосередньо проявляється у відносинах, що складаються між партіями та урядом. Попри все значення для партій парламентської діяльності, головне їх завдання — оволодіння урядовою владою, що зумовлює вирішальну роль політичних партій в утворенні й діяльності уряду. При цьому слід мати на увазі різницю між формами правління, передбаченими в конституціях. У парламентських республіках та багатьох державах зі змішаною формою правління політичні партії відіграють вирішальну роль у формуванні уряду, його відносинах із главою держави та парламентом. У президентських республіках та деяких державах зі змішаною формою правління політичні партії або взагалі не беруть участі у процедурі формування уряду та контролі за ним, або їх участь обмежена і завжди опосередкована парламентом, в якому вони представлені, щодо здійснення відповідних повноважень (наприклад, у США сенат затверджує кандидатури членів уряду, призначених президентом, в Україні Верховна Рада затверджує кандидатуру глави уряду, призначеного президентом, і може виявити вотум недовіри урядові). У парламентських державах конституції, зазвичай, містять норму про те, що глава уряду призначає прем’єр- міністром лідера партії, яка має більшість у парламенті (як правило, в нижній палаті), чи кандидатуру, висунуту коаліцією партій (Болгарія, Греція, Конго, Монголія). Але формулюється ця норма по-різному.

1. Сутнiсть i типологiя виборчих систем

Результати голосування, представництво політичних сил в органах державної влади, а, відповідно, і напрям державної політики, значною мірою залежать не лише від ідеологічних орієнтацій та уподобань виборців, а й від типу виборчої системи, яку застосовують у тій чи іншій країні.

Під виборчою системою розуміють спосіб організації та проведення виборів, зафіксований у юридичних нормах; порядок, за яким рішення виборців трансформуються у владні повноваження.

Тип виборчої системи залежить від комбінації низки елементів:

1) кількісного критерію визначення результату виборів (переможця визначають більшістю голосів чи пропорційним представництвом);

2) типу виборчих округів (одномандатні чи багатомандатні);

3) форми висування кандидатів і способів голосування;

4) типу виборчого списку.

Виділяють три основні типи виборчих систем: мажоритарну, пропорційну і змішану (мажоритарно-пропорційну).

Мажоритарна виборча система (лат. majorite — більшість) — виборча система, згідно з якою переможцем є той кандидат, котрий набрав встановлену законом більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Тут головним суб’єктом виборів є особа (кандидат). Для мажоритарної виборчої системи притаманний поділ країни на одномандатні виборчі округи. Залежно від способу встановлення переможця, виділяють:

1. Мажоритарну систему абсолютної більшості (переможцем стає той кандидат, котрий набрав понад 50 % голосів виборців). Якщо жодний із кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів, відбувається другий тур виборів, у якому беруть участь два чи більше кандидати, що набрали найбільше голосів виборців або ж подолали встановлену законом межу голосів.
2. Мажоритарну систему відносної більшості (переможцем стає кандидат, котрий набрав найбільшу кількість голосів, порівняно з іншими кандидатами, але не обов’язково більше половини).
3. Мажоритарну систему кваліфікованої більшості (кандидату потрібно набрати встановлену законом кваліфіковану більшість, зазвичай 2/3чи 3/4 голосів виборців). Застосовують вкрай рідко через високу нерезультативність.

Переваги мажоритарної виборчої системи:

1) наявність постійного зв’язку між кандидатом і виборцями округу;

2) виборці голосують за конкретну людину, яку можуть оцінити;

3) потенційний демократизм, оскільки переможця підтримує більшість виборців;

4) простота у підрахунку голосів;

5) до парламенту потрапляють лише великі політичні партії, що, своєю чергою, сприяє стабільності парламентських коаліцій і урядів;

6) наявність у кандидата значної свободи у діях, оскільки він завдячує своїм обранням виборцям округу, а не партійному керівництву;

7) можливість контролю за діяльністю депутата, персональна його відповідальність перед виборцями.

Мажоритарна виборча система має й низку недоліків:

1) суттєва розбіжність між кількістю отриманих голосів та кількістю депутатських мандатів, тобто викривлення результатів голосування;

2) неврахування голосів значної кількості виборців;

3) велика можливість для здійснення тиску на виборців, маніпуляцій та фальсифікацій;

4) перешкоджання розвитку малих і середніх партій[1].

Пропорційна виборча система (лат. proportionalis — співрозмірний) — система, за якої мандати розподіляються між списками політичних партій (блоків) пропорційно до кількості отриманих голосів. Вона характеризується створенням багатомандатних виборчих округів або єдиного багатомандатного округу. У такому разі виборці голосують за партійний список кандидатів у депутати. За впливом виборця на розташування кандидатів у списку розрізняють такі види пропорційної системи:

1) із жорсткими списками;

2) з напівжорсткими списками;

3) з преференціями.

За жорстких списків виборець голосує за партію загалом і не може вплинути на розташування кандидатів. При застосуванні преференцій виборець не лише голосує за список, а й віддає голоси кандидатам із списку у порядку їх привабливості для виборця. Система напівжорстких списків передбачає для виборця можливість голосувати як за список загалом, так і можливість надавати перевагу певному кандидату.

Для того, щоб не допускати швидкого зростання малих непредставницьких партій та роздрібненості парламенту, застосовують виборчий поріг — певний відсоток голосів виборців, набрання якого є умовою участі в розподілі місць у парламенті.

Переваги пропорційної виборчої системи:

1) голоси виборців розподіляються пропорційно, мінімізується їх утрата;

2) враховуються інтереси різних суспільних груп;

3) відбувається сприяння розвитку партійної системи та партійної ідеології;

4) існує менше можливостей для фальсифікацій результатів волевиявлення громадян.

Недоліки пропорційної виборчої системи:

1) виборці голосують не за конкретних людей, а за партійний список, у якому можуть виявитися прізвища невідомих, некомпетентних, непопулярних політиків;

2) відсутність тісного зв’язку, контактів між депутатами і виборцями;

3) доволі складна система підрахунку голосів;

4) до парламенту потрапляє багато політичних сил, що ускладнює процедуру формування парламентської більшості та часто робить уряд у країні нестабільним;

5) відсутність персональної відповідальності депутата перед виборцями за свої дії;

6) обмеження свободи дій депутата, його залежність від партійного керівництва, якому він завдячує своїм обранням.

З метою нівелювання недоліків мажоритарної та пропорційної виборчих систем деякі країни впроваджують різновиди змішаної системи. Змішана виборча система — процедура проведення виборів, яка охоплює елементи як мажоритарної, так і пропорційної виборчих систем. Цю виборчу систему застосовують зазвичай у тих державах, де триває пошук і становлення виборчої системи, або необхідно досягти компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду[2].

Найпростішим та найпоширенішим варіантом змішаної виборчої системи є паралельне комбінування (певну частину представницького органу обирають за мажоритарною системою, іншу — за пропорційним принципом). Однак є й більш складні варіанти поєднання мажоритарного та пропорційного принципів проведення виборів.

2. Вплив виборчих систем на iнститути політичної системи

Вибір на користь тієї чи іншої виборчої системи, перед необхідністю якого стоять країни, що переходять до демократії, зокрема Україна, повинен спиратися на знання такого типу тривалих наслідків.

Як правило, мажоритарна система відносної більшості сприяє формуванню монолітної партійної більшості в парламенті, формуванню однопартійного кабінету і, внаслідок цього, стабільного уряду, здатного, спираючись на парламентську більшість, проводити сильну політику в управлінні державою. Така система сприяє ефективному функціонуванню політичних інститутів, посилює управлінські «вертикальні» аспекти демократії. Однак необхідно відзначити, що стабільний уряд ще не гарантує стабільності політичної ситуації у значенні наступності політичного курсу. Не виключена різка зміна політики на випадок перемоги опозиційної партії. Ця особливість мажоритарності одержала назву «коливання маятника»[3].

У пропорційній же системі, оскільки в розподіленні місць беруть участь усі партії, важко добитися однозначної парламентської більшості і сформувати уряд більшості. Тому тут спостерігається коаліційний принцип діяльності парламенту і коаліційний тип уряду з усіма наслідками, що випливають: переговори, узгодження, компромісні угоди, нетривалість і крихкість коаліцій та ін. Як наслідок — слабкість урядів, їх нестабільність, партійні торги і угоди, дрібне політиканство, непропорційний вплив дрібних партій. Однак при певних умовах коаліційний принцип може демонструвати відсутність різких змін в уряді (як у випадку однопартійного кабінету), що надає політиці держави наступність і сприяє тривалій політичній стабільності (хоча і при постійній урядовій нестабільності). А оскільки прийняття виконавчою владою рішень здійснюється шляхом переговорів і узгоджень, то, по-перше, уряд об’єктивно враховує різноманітні інтереси населення і соціальних груп, і, по-друге, є велика вірогідність, що вони не будуть проігноровані органами виконавчої влади.

Мабуть, найбільш значущим і емпірично спостережуваним є вплив виборчої системи на партійну структуру суспільства. Важливим етапом в розвитку теоретичних уявлень у даній області стала праця М. Дюверже “Політичні партії”. Відомий французький політолог сформулював «соціологічні закони Дюверже», які описують вплив виборчих процедур на кількість партій і характер партійних систем. М. Дюверже констатував, що виборча система впливає на політичне життя країни головним чином за посередництвом партій. Він же емпірично встановив, що мажоритарна система виборів сприяє двопартійній системі; голосування в один тур містить стимули до двопартійної системи, а голосування в два тури — до двоблокової багатопартійної структури[4]. Виборні посади в умовах цієї системи мають досить високу принадність для створення партій, основною метою яких є перемога на виборах. Це характерно як для президентської, так і для парламентської форм правління. У парламентській демократії це біпартійна система, при якій біля влади чергуються партії, у президентській — двоблокові коаліції різних партій.

Наприклад, зміна виборчої системи у Франції при переході до П’ятої республіки 1958 р. — з пропорційної на мажоритарну в два тури — різко перебудувала партійно-політичну структуру країни. Вона сприяла посиленню поляризації політичних сил, чіткому поділові їх на два табори: урядовий і опозиційний. Поширення ж принципу загального і прямого голосування на головні вибори в П’ятій республіці — президентські (1962 р.) — перетворило тенденцію до поляризації в один з найважливіших факторів політичного життя Франції. Французький досвід двотурових мажоритарних виборів показав, що перевагу одержує те угруповання, яке демонструє спроможність бути «об’єднувачем» політичних сил, що знаходяться з ним по один бік політичного суперництва. Логіка поляризації змушує крайні партії «справа» і «зліва» знімати перед другим туром свої кандидатури на користь «прохідного» кандидата, щоб не допустити перемоги протилежної сторони. Виборчі альянси і коаліції виключаються пропорційними виборами і малоймовірні при однотуровому мажоритарному голосуванні (провал створення так званої «третьої сили» перед першим туром президентських виборів у Росії — промовисте свідчення). Кожне політичне утворення бореться окремо. У двотуровому голосуванні партії і виборчі блоки одержують можливість укладання угод взаємного зняття і висунення «прохідних» кандидатур, а виборці, кандидат яких не пройшов у першому турі, одержують можливість голосувати за кандидата іншої партії — у другому. Угода про єдиного коаліційного кандидата визначається в політології як мажоритарна інвеститура[5].

Партії, основною метою яких є перемога на виборах і функціонування уряду, називають мажоритарними, на відміну від партій, мета яких не сягає далі         ідей і представництва інтересів. У мажоритарних системах малі партії не бувають повноцінними учасниками виборчого процесу і є значною мірою поза електоральними рухами. Мажоритарні партії М. Дюверже визначав як «електоральні апарати», що складаються головним чином із людей, які розуміються на тому, як здобувати голоси виборців, і на тому, на які урядові посади можна розраховувати в межах системи розподілу державних посад серед прибічників партій, що перемогли на виборах.

Висновки Дюверже отримали підтвердження    і подальший розвиток у роботі Р. Таагепери і М. Шугарта. Проведене цими вченими дослідження показало, що пропорційне представництво з високою величиною округу (М>5) сприяє зростанню фрагментації, тоді як мажоритарне і плюральне голосування з низькою величиною округу (М<5) — її скороченню. В цілому, як відмічають багато авторів, будь-яка виборча система підвищує вплив сильних політичних акторів за рахунок слабких, що ставить дрібні партії в невигідне становище. Однак система більшості з малою величиною округу робить цю тенденцію більш очевидною, ніж система пропорційного представництва. Дану властивість систем дослідники пояснюють таким чином: партія, що систематично займає третє місце в округах, не отримує адекватного представництва в парламенті (т.зв. механічний ефект). Такий стан речей робить певний психологічний вплив на виборців (т.зв. психологічний ефект), котрі, усвідомлюючи, що втрачають голоси, віддаючи їх на виборах за третю партію, перестають за неї голосувати. В результаті кількість партій зменшується.

У державах з сильною президентською владою важливим фактором впливу на політичний процес виявляється метод обрання президента. Саме це є вирішальним чинником у визначенні структури партії і партійної системи. Одна з переваг президентської системи в цьому аспекті полягає в тому, що вона створює стимули для партій об’єднуватися і апелювати до всіх соціальних і національних груп для перемоги в боротьбі за посаду президента.

Наприклад, двопартійність політики у США і відсутність будь-якої третьої загальнонаціональної партії можна пояснити схемою, за якою проводяться вибори президента. Не вдаючись у подробиці, нагадаємо, що американський президент обирається не прямо — виборцями на президентських виборах. «Кожного першого вівторка листопада високосного року» (згідно з американською конституцією) обирається не президент, а колегія виборців у кількості 538 чоловік від усіх штатів країни. Кандидат, що одержує більшість (50% + 1) голосів у якому-небудь штаті, одержує всі голоси виборців від свого штату. Фактично для того, щоб стати президентом США, необхідно одержати, як мінімум, 270 голосів виборців, а не більшості населення країни, як це практикується в інших державах, наприклад, у Франції, Росії, Україні. Дрібні партії і непартійні кандидати, незважаючи на популярність і фінансові засоби, не в змозі конкурувати з кандидатами від традиційних крупних партій. Навіть 20% голосів у загальнонаціональному масштабі, які в 1992 році одержав незалежний кандидат — мультимільйонер Р. Перро, не принесли йому жодного голосу виборця. Все це змушує політиків згуртуватися в два блоки (партій) — демократів і республіканців. Це ж часто ускладнює успіх партій, підтримка яких обмежена якимось географічним регіоном, тобто партії, що добиваються посади президента, автоматично повинні бути «загальнофедеральними». Але, з другого боку, це й не централізовані загальнонаціональні партії, а швидше —     50 демократичних і 50 республіканських партій (від кожного штату).

Пропорційна система виборів, як правило, стимулює мультипартійну структуру, незацікавленість до об’єднання, а політиків — до пошуку розбіжностей у поглядах, бо саме останні можуть слугувати основою для заснування нової парламентської партії. Введення ж відсоткового порогу для обмеження впливу дрібних партій створює проблеми іншого ґатунку, про що йшла мова раніше. Зрештою, дрібна партійність може спостерігатися і при двотуровій, мажоритарній системі. Дрібні партії і групи одержують можливість брати участь у формуванні коаліцій для блокування найбільш популярного кандидата в першому і різного роду угодах перед другим туром. Тут вони потрапляють у свою стихію (ситуація напередодні другого туру президентських виборів у Росії).

Отже, очевидний вплив типу виборчої системи на типологічні характеристики і функціональні особливості партійно-політичного процесу. На основі цих, а також інших змінних, що емпірично спостерігалися, можна зробити висновок: мажоритарні системи сприяють утвердженню мажоритарно-конкурентного типу демократії, в той час як пропорційні — пропорційно-консенсусного.

Висновки

У сучасних демократичних державах основним способом утворення органів державної влади став інститут демократичних виборів. Вибори — це демократичний спосіб формування та зміни персонального складу органів влади голосуванням.

У суспільстві вибори виконують низку функцій:

— вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету;

— з допомогою виборів народ залучається до процесу управління державою;

— вибори є способом формування і вираження громадської думки;

— вибори є основним способом легітимації влади в демократичних державах;

— демократичні вибори сприяють послабленню соціальної напруги, досягненню суспільного консенсусу;

— вибори дають змогу громадянам здійснювати періодичний контроль за діяльністю влади;

— вибори є своєрідним фільтром, який відсіює непопулярних, некомпетентних політиків, сприяючи підвищенню рівня ефективності державного управління;

— через інститут виборів налагоджується зв’язок між народом і владою;

— вибори сприяють представленню інтересів різних суспільних груп;

— через вибори відбувається процес рекрутування політичної еліти.

Список використаної літератури

1. Політологія: Навч. посібник для вузів / Упоряд. та ред. М. Сазонова. — Харків: Фоліо, 1998. — 735 с.
2. Правова основа нової політичної системи України. — К., 1996.
3. Білоус А. Виборче законодавство та партійна система України в порівнянні з деякими країнами ЄС та Східної Європи // Нова політика. — 1999. — № 1.
4. Журавський В. Політична система України: особливості, фактори, чинники права // Віче. — 2000. — № 2.
5. Примуш М. Політичні партії: взаємодія з інститутами політичної системи // Віче. — 2000. — № 4.