Відносини США та Російської Федерації на сучасному етапі

Вступ

Актуальність теми. США є головним гравцем у сучасній системі міжнародних відносин і тому найменші зміни в теоретичних підходах і практичній реалізації американської зовнішньої політики значно впливають на стабільність і передбачуваність більшості міжнародних процесів.

Сьогодні важливо визначити, як поєднуються декларації докорінної зміни принципів реалізації американської зовнішньої політики з об’єктивними національними інтересами Сполучених Штатів, яким чином ці зміни вплинуть на європейські міжнародні відносини та європейську систему безпеки в цілому та на російсько-американські відносини зокрема. Особливого значення набуває для України проголошення “перезавантаження” американсько-російських відносин та вплив цього процесу на трикутник США-Росія-Україна і чи не буде здійснено “перезавантаження” за рахунок зниження інтенсивності подальшого наповнення українсько-американського партнерства реальним змістом.

Метою дослідження є узагальнюючий аналіз російсько-американських відносин в контексті становлення нової структури європейсько-американських стосунків та безпеки.

У відповідності до зазначеної мети визначено наступні дослідницькі завдання:

— охарактеризувати особливості відносин Росії та США в світовій економіці;

— дослідити тенденції російсько-американських відносин у сфері економіки;

— розглянути стратегічне партнерство США та Росії ;

— проаналізувати державні соціально-економічні пріоритети: досвід США й інтереси Росії;

— показати еволюцію поглядів представників російської політичної еліти на проблему розширення зони відповідальності НАТО і повноважень альянсу, що вийшли за рамки оборонних завдань;

— визначити основні інтереси США і Росії в питаннях розбудови системи європейської безпеки;

— дослідити міжгосподарські позиції й перспективи економічних відносин Росії та США.

Об’єктом дослідження є російсько-американські відносини 1990-х –.2014-х років в контексті нової ситуації у сфері безпеки в Європі після закінчення “холодної війни”.

Предметом дослідження є особливості системи російсько-американських відносин протягом зазначеного періоду.

Хронологічні рамки дослідження. Робота охоплює період з 1990-х і до 2014 року. Нижня межа обумовлена такими знаковими історичними подіями, як прийняття Лондонської декларації НАТО з програмою заходів щодо розширення військово-політичного співробітництва із країнами Організації Варшавського договору, ухвалення “Паризької Хартії нової Європи”, першого багатостороннього документу прийнятого Нарадою з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ), що оголосив закінчення “холодної війни” та початок нової ери співробітництва. Знаковим моментом цього періоду став розпад СРСР та руйнування системи інститутів країн соціалістичного простору: ОВД, РЕВ тощо. Ці події визначили новий характер міжнародних відносин і заклали підвалини нового світового устрою.

Вибір верхньої межі обумовлено появою нових загроз та викликів міжнародній безпеці на початку ХХІ століття, найяскравішим прикладом чого стали терористичні атаки Росії проти України в 2014 р., що істотним чином змінило розстановку сил у світі і, зокрема, у Європі.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є фундаментальні основи наукового аналізу – принципи історизму, наукової об’єктивності, системності і цілісності, конкретизації, прогнозування.

Принцип історизму дозволяє досліджувати питання ролі російсько-американських відносинах у процесі їх розвитку, у зв’язку із конкретними умовами та динамікою міжнародної ситуації протягом зазначеного періоду.

Системний (комплексний) підхід передбачає врахування усієї різноманітності факторів, які вплинули на розвиток російсько-американських відносин в контексті трансформації Північноатлантичного альянсу у конкретно-історичній обстановці 1990-х-початку 2000-х років.

Застосування вищезазначених методів реалізовувалося через звернення як до загальнонаукових методів (логічного, аналізу, синтезу, системного підходу), так і до спеціально-історичних (порівняльний, хронологічний, ретроспективний).

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів (які поділяються на підрозділи), загальних висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації складає 100 сторінок, список використаних джерел і літератури включає 42 найменувань.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів (які поділяються на підрозділи), загальних висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи складає 40 сторінок, список використаних джерел і літератури включає 21 найменувань.

Розділ 1. Еволюція міжнародних взаємовідносин Росії та США

1.1. Розвиток російсько-американських відносин після терактів 11 вересня 2001 р.

У постбіполярному світі взаємовідносини Росії і США неодноразово змінювалися. Існує цілком достатньо підстав для ретельного аналізу проблем і перспектив російсько-американських відносин у сторіччі, що наступило, оцінки їхньої ролі у формуванні нового світоустрою, утримування політики США на російському напрямку, місця Росії в системі зовнішньополітичних пріоритетів США, а також оцінки сфер взаємодії двох найбільших ядерних держав у майбутні роки, так само як і областей суперництва й розбіжностей.

Відправним моментом аналізу майбутнього відносин Росія — США, природно, стає узагальнення підсумків і уроків їхнього розвитку протягом минулих шести років XXI століття, ретельний розбір їхнього сучасного стану. Тим більше що тут у наявності досить суперечлива картина. З одного боку, мав місце активний політичний діалог між лідерами двох держав, що звичайно сприяв знаходженню взаємоприйнятих рішень таких складних проблем, як скорочення стратегічних наступальних озброєнь, боротьба з міжнародним тероризмом, а також співробітництво, особливо в багатобічному форматі, з метою запобігти появі нових ядерних держав. З іншого боку, розширюється сфера розбіжностей у тім, що стосується пострадянського простору, проблеми демократії в Росії, шляхів і способів боротьби з міжнародним тероризмом, протидії розповзання ОМУ, енергетичній безпеці. Є також небезпека зламування існуючих режимів контролю над ядерними й звичайними озброєннями.

Російські й американські фахівці заговорили про «нове відчуження» між двома країнами, обговорюючи те, як не допустити сповзання до нової конфронтації між ними. Особливої уваги заслуговує узагальнення тих дискусій, які ведуться й у Росії, і в США навколо таких проблем російсько-американських відносин, як контроль над ядерними озброєннями й проблеми нерозповсюдження зброї масового знищення (ОМУ), урегулювання міжнародних конфліктів. Вони не тільки зберігають своє першорядне значення, але й вимагають всі зростаючої уваги й спільних зусиль. Разом з тим збільшується й питома вага нових погроз і проблем, що стосуються боротьби з міжнародним тероризмом, наркотрафіком, запобіганням міжцивилізаційного зіткнення, коли це стосується забезпечення енергетичної безпеки. З’явилася також необхідність всебічного розгляду питань формування нового світоустрою в нинішнім столітті.

Виявлення ступеня впливу цих дискусій на практичну політику тієї й іншої сторони, на сприйняття ними один одного представляється надзвичайно важливим для майбутнього російсько-американських взаємин.

Що стосується США, то в останні роки там у наявності нове бачення Росії як країни, у якій відбувається наростання авторитарних тенденцій, проявів «імперських» підходів до сусідніх країн. Росію обвинувачують у використанні енергетичних ресурсів як головний інструмент забезпечення своїх зовнішньополітичних інтересів. Звичайно, в американських політичних і наукових колах є й інші точки зору щодо російського фактору, але досить негативний імідж Росії явно переважає. У плані практичної політики мова йде про заперечення можливості партнерських відносин з Росією, про перехід до концепції «виборчого співробітництва» в окремих, важливих для США областях. Розширення ж співробітництва погоджується самим безпосереднім образом зі ступенем демократизації російського суспільства й забезпечення прав громадян, волі ЗМІ й верховенства закону. У зв’язку із цим встає питання першорядної важливості — чи стане такий підхід основою політики США на російському напрямку, особливо в тому випадку, якщо на майбутнім в 2008 р. президентських виборах переможе кандидат Демократичної партії, у якій подібного роду погляди досить популярні.

Руйнування біполярної системи істотним чином вплинуло на всю систему міжнародних відносин, зумовивши виникнення широкої дискусії щодо необхідності перегляду існуючих оборонно-безпекових механізмів.

Зникнення небезпеки спалаху третьої світової війни викликало суперечки між провідними європейськими державами відносно політичного лідерства в Західній Європі, а також щодо необхідності подальшого домінування Сполучених Штатів у питаннях забезпечення безпеки європейського континенту. Підставою для підняття питання про зменшення американського впливу в Європі став також активний розвиток європейських інтеграційних процесів, інституціалізація Євросоюзу та зростання економічної потужності європейського співтовариства, яке почало успішно конкурувати з економікою США. З цими дискусіями безпосереднім чином було пов’язано питання щодо подальшої ролі НАТО — організації, в якій безсумнівним було і залишається лідерство Сполучених Штатів, у майбутній системі європейської безпеки. [38, c. 3-15]

Проте, незважаючи на закінчення періоду конфронтації, проблеми безпеки Європи залишалися актуальними, особливо в контексті спалаху низки регіональних конфліктів, зокрема у колишній Югославії та на пострадянському просторі. На момент завершення конфронтаційного періоду в Європі не з’явилося адекватної альтернативи американській військовій присутності, а отже і НАТО, яка компенсувала недостатній розвиток національних збройних сил у країнах Західної Європи та надавала країнам Центрально-Східної Європи гарантії безпеки.

Рубіж 1980-х-1990-х років позначився активними дискусіями в середовищі академічної та правлячої еліти США щодо доцільності збереження присутності у Європі. Аналіз зовнішньополітичних пріоритетів адміністрації Клінтона показав, що глобальні інтереси США вимагали присутності (у тому числі і військово-політичної) у всіх ключових регіонах світу. Європа, як один з лідерів світового економічного розвитку, безумовно, виступає саме таким регіоном, а НАТО була й залишається основою оновленої системи євроатлантичної безпеки. Одночасно з’явилося розуміння того, що необхідно змінити механізми взаємодії, насамперед методи здійснення політики США в Європі з тим, щоб вони відповідали новій міжнародній ситуації і характеру відносин між Америкою та Європою.

На початку 1990-х років НАТО зіткнулася з кризою власної інституціональної ідентичності внаслідок зміни характеру основних загроз міжнародній безпеці. Саме через це Північноатлантичний блок розглядався багатьма політиками і експертами як організація, що вже виконала своє призначення і має бути розпущена. Однак в нових політичних умовах ступінь конфліктності і військово-політичної нестабільності в Європі не лише не зменшилася, а й набула нового змісту, оскільки на перший план вийшли проблеми адекватної відповіді на нові загрози безпеці та врегулювання регіональних конфліктів. У цій ситуації неможливо було відмовитися від налагодженої системи відносин, механізму консультацій, прийняття та реалізації рішень, яким виступав Північноатлантичний союз.

Задля збереження та реформування НАТО у відповідності до нових міжнародних умов, США розробили концепцію “нового атлантизму”, яка визначила оновлені цілі і завдання блоку, обґрунтувавши їх появою нових загроз безпеці (розповсюдження зброї масового знищення, етнічні і релігійні конфлікти, тероризм тощо). Порівняльний аналіз основних положень Стратегічних концепцій НАТО 1990-х років, який виявив характерні риси і відмінності, що мали принциповий характер і вплинули на подальше реформування альянсу, фактично вивівши Північноатлантичний альянс за рамки регіональної організації, надавши намірам і планам блоку глобального характеру, а також відновивши значення військової складової блоку, підкресливши її важливість як дієвого інструменту зовнішньополітичної діяльності країн-учасниць, насамперед США. [9, c. 81-95]

Необхідною складовою цієї проблематики є питання оцінки впливу російського чинника на процес формування євроатлантичної безпеки. Однією з визначальних рис зовнішньої політики РФ першої половини 1990-х років була її надзвичайна мінливість, характерна і для концепцій, і для зовнішньополітичної практики. Прозахідний курс початку 1990-х років змінився ідеєю про необхідність захисту національних інтересів, відновлення міжнародного авторитету та прагненням належати до кола провідних геополітичних гравців на рівних умовах із США.

З самого початку будівництва демократичної Росії у обох сторін були різні міркування щодо нового місця Росії. США як держава-переможець вважали, що переможена країна має йти у фарватері їх політики і відбудовувати свою економіку за схемою, узгодженою з ними. Російські владні структури планували, що нова Росія повинна мати право на власну зовнішню політику, зокрема на європейському і пострадянському просторах.

Незважаючи на зазначені протиріччя, протягом певного часу відносини між США та Росією розвивалися позитивно. У 1997 році після російсько-американського саміту в Гельсінкі було намічено подальше скорочення стратегічних наступальних озброєнь обох країн, США заявили про підтримку вступу Росії в Лондонський і Паризький клуби кредиторів та в СОТ, а також була досягнута угода про виділення Росії певної фінансової допомоги. Але подальші події значно погіршили взаємовідносини Москви та Вашингтона.

НАТО під певним тиском США прийняв рішення про розширення Альянсу на схід. Рішення щодо воєнної операції в Югославії було прийнято без узгодження з Радою безпеки ООН та в обхід позиції Росії. Ці події унаочнили політику Білого дому щодо європейських інтересів Росії. Президент Росії Б. Єльцин, виступаючи на саміті ОБСЄ наприкінці 1994 року, заявив, що така політика може призвести до появи «холодного миру» в відношеннях Росії і НАТО.

Після акції в Югославії Росією було оприлюднено проект нової Воєнної доктрини, де робилася ставка на ядерну зброю. На засіданні Ради національної безпеки було розглянуто проблеми «…розвитку і використання тактичної ядерної зброї…». Російські бомбардувальники виконали учбово-тренувальний рейд у район Ісландії, де змоделювали пуски крилатих ракет по території США, та біля кордонів Норвегії — по континентальній Європі. На цьому «війна» Росії з США і НАТО завершилася.

З того часу зазначені події стали центральними чинниками у формуванні відповідної політики Росії щодо США і НАТО, а питанням воєнно-політичної протидії розширенню Альянсу на схід стала приділятися значна увага.

Російсько-американські відносини змінилися на краще після відомих подій у вересні 2001 року. Рушійною силою зближення позицій стало єднання у боротьбі проти спільного ворога — міжнародного тероризму, що створювало також можливість реалізації стратегічних переваг для кожної із сторін.

США отримували союзника, який мав другий у світі за своєю потужністю стратегічний ракетно-ядерний арсенал, і могли розраховувати на слабкішу протидію Росії щодо створення національної ПРО. Крім того, такий союз позбавляв американську адміністрацію «головної болі» щодо нарощування співробітництва Росії з Китаєм, Іраном, Іраком та Індією після подій в Югославії. За певних умов Росія могла б слугувати форпостом захисту американських інтересів в Євразії та сприяти присутності США в країнах Центральної Азії як для впливу на Китай та Індію, так і для контролю за джерелами каспійської нафти. [29, c. 3-14]

Для НАТО створювалися більш сприятливі умови для співробітництва Росії у форматі «двадцятки», а для країн Європи — членів НАТО — можливість тіснішої співпраці в енергетичній сфері, а з часом — і можливість певного доступу своїх компаній до розробки російських нафтогазових родовищ.

Росія могла сподіватися на отримання значніших обсягів фінансової підтримки і інвестицій від США і країн Заходу, які б дозволили їй вирватися з боргової пастки, в якій вона опинилася, і таким чином сформувати у стисліші терміни необхідні умови для стабілізації і розвитку своєї економіки.

Але таким сподіванням не судилося збутися. Подальші протиріччя між США і Росією з питання вступу України до НАТО дедалі ставали гострішими.

З приходом В. Путіна до влади розпочався період прагматичного партнерства Росії і США. Дві найбільш могутні ракетно-ядерні держави не могли не співробітничати, оскільки мали спільні завдання щодо підтримки стабільності і миру в світі низку взаємних стратегічних інтересів.

За правління В. Путіна російська економіка почала розвиватися помітними темпами1, а політична вага Росії — збільшуватися. Це створило умови для рішучих дій у напрямі Схід-Захід. Однією з форм захисту російських інтересів стала активніша участь Росії у відповідних міжнародних блоках, особливо у Шанхайській організації співробітництва (ШОС).

До складу ШОС входять поки що шість країн (Росія, Китай, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан), чотири з яких є членами Ташкентського договору колективної безпеки. Бажання вступити до ШОС висловили Індія, Пакистан та знакова країна — Іран. Прийнята Хартія ШОС передбачає співробітництво країн-учасників в оборонній сфері. Заступник голови уряду Росії С. Іванов у квітні 2006 року на прес-конференції після наради міністрів оборони країн-членів ШОС підкреслив, що використання країнами ШОС військової сили «…планується тільки для парирування нових викликів і загроз, особливо міжнародного тероризму, і передусім таких його виявів, що характеризуються масштабністю, технічною витонченістю, використанням найсучасніших видів озброєння…».

Найсучасніші види озброєнь притаманні насамперед високотехнологічним країнам, зокрема США, а не терористичним угрупованням з їх асиметричними методами та засобами боротьби. З цього випливає, що військова сила ШОС можне використовуватися не тільки проти терористів.

У червні 2006 року відбувся черговий саміт ШОС, на якому прийнято Декларацію діяльності організації на наступні п’ять років, за своїм змістом здебільше антиамериканського спрямування. На саміт був запрошений президент Ірану, якого В. Путін підтримав в питаннях використання мирної ядерної енергетики, підкресливши, що ШОС має наміри «практичними справами збагачувати взаємодію…» з країнами-спостерігачами (до яких входить Іран), «… особливо за кризових ситуацій…».

Проведення саміту ШОС збіглось у часі з обговоренням США питання прискореного вступу України до НАТО. Враховуючи стратегічне значення для Росії цього питання, не можна виключати того, що в разі продовження Білим домом цього процесу, Іран за російської допомоги може стати членом ШОС. На думку російських експертів, прийом до цієї організації Ірану — одного з лідерів мусульманського світу — і посилення російського співробітництва з ним посилить позицію Москви у її протидії США з питання членства України в НАТО.

З наведеної причини політика Росії щодо НАТО нагадує асиметричні нелінійні коливання, у яких амплітуда негативу відносин час від часу перевищує амплітуду позитиву, незважаючи на співпрацю обох сторін. Чинник, який збуджує негатив у відносинах та породжує протидію Росії, той самий: розширення Альянсу на схід. Саме він був врахований при узгодженні у 1994 році Росією та НАТО спільної програми «Партнерство заради миру» (ПРМ), оскільки її виконання, з одного боку, відкривало шлях до співробітництва з НАТО, і з другого — сприяло гальмуванню зближенню країн Центральної і Східної Європи з Альянсом через активізацію їхньої взаємодії з Росією. [34, c. 39-42]

У 1997 р. Росія і НАТО підписали Основоположний акт, який поклав початок новому рівню відносин між ними, які наприкінці XX століття з наведених вище причин знову погіршилися. Для їх покращення у 2002 року на Римській сесії Альянсу було прийнято Декларацію глав держав і урядів Росії і урядів країн-членів НАТО. Була створена Рада Росія-НАТО (РРН), яка передбачала, що «… у рамках Ради Росія-НАТО Росія і держави-країни НАТО працюватимуть як рівні партнери у сферах, що становитимуть загальний інтерес…».

Одним з досягнень спільної взаємодії за таким принципом стало створення спеціальної Рамкової програми оперативної сумісності військових структур Росії і НАТО. Відповідно до цієї програми протягом 18 місяців було вжито понад 60 різних заходів. Важливим практичним кроком у зміцненні відносин має стати створення російської 15 окремої мотострілкової бригади як миротворчого з’єднання для спільних дій з НАТО. Досягнуто прогресу у сфері співробітництва зі створення протиракетних систем оборони ТВД, де відпрацьовуються механізми забезпечення спільного захисту від ракет у ході операцій кризового реагування (зокрема під час проведення командно-штабних навчань по ПРО ТВД під егідою РРН, які відбулись у Нідерландах у березні 2005 року).

У 2005 році на засіданні Ради Росія-НАТО на рівні міністрів обговорено широке коло питань поточного співробітництва. У спільному документі «Заява за підсумками засідання «Ради Росія — НАТО на рівні міністрів оборони» відзначено помітний прогрес у співробітництві.

У своєму виступі на 40-й Мюнхенській конференції з питань безпеки «Питання міжнародної безпеки у контексті відносин Росія-НАТО» міністр оборони Російської Федерації С. Іванов, підсумовуючи розвиток співробітництва з НАТО, заявив: «Сьогодні головне завдання — перетворити механізм «двадцятки» з політичного чинника, що вже зараз відіграє значну роль у формування духу сучасної системи міжнародних відносин, на чинник, що зумовлює практичні дії і Альянсу, і Росії у силовій сфері.

Причому не тільки у сфері допоміжних силових технологій (рятівні та гуманітарні операції, обмін інформацією), але і за основними напрямами діяльності збройних сил Альянсу та Росії».

Одночасно з співпрацею з НАТО російська політична і військова еліта наполегливо впроваджують, як і у відносинах зі США, доктринальні положення та превентивні заходи протидії розширенню НАТО на схід. Так, в Концепції національної безпеки Росії однією з основних загроз у міжнародній сфері визначено «зміцнення воєнно-політичних блоків і союзів, передусім розширення НАТО на схід». [11, c. 37-54]

Наприкінці 2002 року Держдума Росії прийняла заяву «Про ситуацію у зв’язку з розширенням НАТО», в якій підкреслювалося, що розширення Альянсу суттєво змінить ситуацію щодо забезпечення безпеки в Європі. У 2003 році Держдума Росії доручила уряду розробку комплексного плану протидії розширенню НАТО, а в березні 2004 року прийняла заяву «У зв’язку з розширенням НАТО», відповідно до якої у разі подальшого розширення НАТО на схід Дума буде рекомендувати президенту і уряду Росії «… вжити необхідних заходів щодо надійного забезпечення безпеки Російської Федерації, включаючи визначення доцільності подальшої участі в міжнародних договорах у сфері контролю над звичайним озброєнням і перегляд принципів побудови Збройних сил РФ у напрямі посилення їх ядерного потенціалу…».

Завершення періоду глобальної конфронтації характеризувалося появою дедалі зростаючої тенденції “європеїзації” системи безпеки в Європі, що можна пояснити послабленням консолідуючої дії ідеологічного фактору та відсутністю реальної об’єднуючої загрози. Європа, яка в повоєнний період виступала молодшим партнером Сполучених Штатів у глобальному протистоянні з радянським блоком, у новій міжнародній ситуації прагнула стати самостійним гравцем у світовій політиці. Розвинувшись у потужне економічне співтовариство, Євросоюз прагнув набути політичної ваги міжнародного рівня, з цією метою розпочавши розбудову зовнішньополітичного та оборонного вимірів, формуючи власні структури та позиції з ряду міжнародних проблем. Процес розбудови європейських військово-політичних структур з точки зору процесу формування західноєвропейської альтернативи НАТО, очолюваної Францією та ФРН, яка у перспективі могла б загрожувати трансатлантичній єдності.

Поява невоєнних загроз європейській стабільності, конфлікти нового покоління, особливо на Балканах, викрили неадекватність можливостей Європи у спробах врегулювання або іншого вирішення таких проблем та продемонстрували безумовні військово-політичні переваги НАТО. Проте процес створення автономного потенціалу у сфері безпеки та оборони ЄС триває, а це істотним чином впливає на ситуацію на континенті. У дисертації досліджуються позиції різних зацікавлених сторін – країн ЄС, США і РФ – щодо перспектив оборонно-безпекового виміру Євросоюзу та можливі шляхи взаємодії у цій сфері. Незважаючи на всі протиріччя між атлантичними союзниками, США не збираються відмовлятися від НАТО, яка для Вашингтона є основним, якщо не єдиним дієвим інструментом впливу на Європу – свого головного економічного суперника на міжнародній арені. Одночасно Європа усвідомлює той факт, що в епоху глобальних ризиків та асиметричних загроз забезпечення власної безпеки без участі США неможливе. Нині практично усі європейські держави зосереджені на проблемах внутрішньої політики і не можуть виробити спільну зовнішньополітичну та стратегічну орієнтацію, без чого неможлива ефективна реалізація спільної європейської політики у сфері безпеки та оборони. Вартим уваги є той факт, що ідея незалежних від НАТО (а отже і від Сполучених Штатів) європейських військових сил не надто популярна серед центрально- та східноєвропейських держав, які покладали значні надії, у зв’язку зі вступом до НАТО, на підвищення свого політичного статусу та зміцнення загальної військово-політичної безпеки. Тому представниками цих країн висловлювалося занепокоєння, що імовірне дублювання функцій лише негативно вплине на ефективність Північноатлантичного альянсу, який розглядався країнами “нової Європи” як гарант стабільності та територіальної недоторканності. [32, c. 3-24]

1.2. Основні мотиви і інтереси США та Росії у політичній, безпековій та економічній сферах

Розділ 2. Трансформація зовнішньої політики США та Росії

2.1. Еволюція російської зовнішньої політики

У сформованих умовах виявилося можливим виробити спільне бачення «нових російсько-американських відносин», що в основному знайшло відбиття у двох документах — Спільній заяві президентів РФ і США про нові відносини між Росією й США (листопад 2001 р.) і їхньої Спільної декларації про нові стратегічні відносини між Російською Федерацією й Сполученими Штатами Америки (травень 2002 р.).

Погоджені сторонами підходи в самому стислому виді виглядали в такий спосіб:

Нові відносини для XXI сторіччя повинні будуватися на прихильності цінностям демократії, вільному ринку, верховенству закону, а також на основі дружби, співробітництва, довіри, відкритості й передбачуваності. Росія й США перебороли спадщину «холодної війни», жодна йз сторін не розглядає іншу як супротивник або джерела погроз. Обоє держави є партнерами й будуть співробітничати заради розвитку стабільності, безпеці, економічній інтеграції, спільної протидії глобальним викликам і погрозам — тероризму, поширенню ОМУ, агресивному націоналізму, етнічної й релігійної нетерпимості, регіональним конфліктам. Обидві сторони стали фактичними союзниками в глобальній війні проти міжнародного тероризму;
Нинішні рівні ядерних озброєнь обох країн не відповідають реаліям сучасної воєнно-стратегічної ситуації. Звідси — необхідність значних скорочень стратегічних наступальних озброєнь, продовження консультацій з питань стратегічних оборонних озброєнь, збереження режимів нерозповсюдження ядерних, біологічних і хімічних озброєнь, поліпшення фізичного захисту й обліку ядерних матеріалів у всіх ядерних державах, а також запобігання незаконного поширення ядерних матеріалів;
Необхідне будівництво єдиного, вільного й мирного євроатлантичного співтовариства, без винятку кого-небудь, при повазі незалежності, суверенітету й територіальної цілісності всіх держав. У цих умовах необхідне створення нових механізмів консультацій, співробітництва, спільного прийняття рішень і здійснення скоординованих спільних дій Росії й НАТО;
Ринкова економіка, воля економічного вибору й відкрите демократичне суспільство — найбільш діючі кошти забезпечення добробуту громадян Росії й США. Обоє держави будуть співробітничати, у тому числі шляхом підтримки прямих контактів між діловими колами, у справі розвитку російсько-американських економічних, торговельних і інвестиційних зв’язків. У цих цілях необхідне усунення законодавчих, адміністративних перешкод, створення прозорого інвестиційного клімату, затвердження верховенства закону, ринкових економічних реформ, а також наполеглива боротьба з бюрократизацією економіки, економічними злочинами й корупцією. Росія й США будуть прагнути використовувати потенціал світової торгівлі для розширення економічних зв’язків, подальшого поглиблення інтеграції Росії у світову економіку в якості одного із провідних учасників світової економічної системи. Сторони надають пріоритетного значення вступу Росії у Всесвітню торговельну організацію (ВТО) на стандартних умовах;
Росія й США будуть продовжувати співробітництво в захисті прав людини, терпимості, релігійних воль, волі слова й незалежних ЗМІ, економічних можливостей і верховенства закону. Сприяння активізації обмінів між людьми — важливий фактор розширення взаєморозуміння між російським і американським народами.

Таким чином, «нові відносини» бачилися обома сторонами як відносини, що опираються на розвиток співробітництва одночасно у всіх ключових сферах, що орієнтуються на тривалу історичну перспективу.

У листопаді 2006 р. був також підписаний двосторонній протокол про приєднання Росії до ВТО.

Американські експерти, що виступають за співробітництво з Росією, розцінили результати липневої сутулості як свідоцтво того, що адміністрація Буша нарешті починає розуміти всю серйозність виклику ядерного тероризму й необхідність пошуку стратегії відповіді на нього. Однак їх турбують загальні тенденції розвитку російсько-американських відносин, які далеко не оптимістичні.

Свою оцінку стану російсько-американських відносин і перспектив їхнього розвитку, а також політиці адміністрації Буша дав і президент Росії В.В. Путін 9 вересня 2006 р. Приводом стала часткова переорієнтація поставок, що планувались раніше, газу в США зі Штокманського родовища в країни Європейського Союзу й, насамперед, у Німеччину. В.В. Путін сказав, що Росія не стане діяти проти інтересів США, але в той же час буде захищати свої законні зовнішньополітичні інтереси. [14, c. 40-51]

Не можна не бачити й того, що в 2006-2007 р. негативні тенденції в російсько-американських відносинах стали наростати. У засобах масової інформації й у Конгресі США критика внутрішньої й зовнішньої політики Росії помітно підсилилася. Керівники американських військових і розвідувальних відомств стали наголошувати на те, що усе ще високий військово-космічний потенціал Росії являє загрозу національної безпеки США. Почастішали обвинувачення Росії у використанні енергоносіїв для тиску на сусідні держави, насамперед в інтересах надання впливу на внутрішню політику деяких країн СНД.

Іншими словами, без взаємодії Россі й США попросту не обійтися в пошуках рішення таких складних міжнародних проблем, як запобігання багатобічної гонки ядерних озброєнь, урегулювання іракської кризи й близькосхідного конфлікту, стабілізація ситуації в Афганістані, ядерні програми Ірану й Північної Кореї, глобальне потепління, енергетична безпека й інші нові виклики й загрози в сторіччі, що наступило.

2.2. Трансформація зовнішніх відносин США та Росії у світовій політиці

Лондонський саміт Великої двадцятки (квітень 2009 р.) показав, що на шляху вирішення основних завдань американської зовнішньої політики стоїть багато перешкод. Передусім — це розбіжності в поглядах щодо найважливіших світових проблем з основними європейськими союзниками, бо Німеччина та Франція відстоюють зовсім інші шляхи подолання економічної кризи та подальший розвиток міжнародних відносин.

Якими ж стали основні результати першого року перебування Б. Обами у Білому домі? Передусім світове співтовариство почало асоціювати нову зовнішньополітичну стратегію Сполучених Штатів з терміном “перезавантаження”, який було влучно використано віце-президентом Джозефом Байденом та його командою. Головним чином експерти використовували його для характеристики нових підходів у розбудові відносин з Російською Федерацією, але він стосувався всіх напрямків реалізації зовнішньої політики США на світовій арені. Було проголошено нові принципи стратегії побудови відносин Сполучених Штатів з мусульманським світом, державами Латинської Америки, зміни підходів до вирішення основних глобальних проблем, таких як боротьба з тероризмом і розповсюдження зброї масового знищення, світова економічна криза та проблеми охорони оточуючого середовища.

Однак американські експерти переконані, що головним принципом нової зовнішньополітичної концепції “перезавантаження» є один — політика Дорджа Буша-молодшого була політикою протистояння, активного втручання США у світові процеси та превентивних дій, тоді як нова політика Б. Обами спрямована на пошук “спільної основи”, “загальних пріоритетів”, “зближення“ і “посилення взаєморозуміння всіх без винятку акторів сучасних міжнародних відносин.

Попередня адміністрація США аргументувала плани розміщення систем ПРО у Східній Європі можливістю виникнення загрози ракетних ударів з боку Ірану та окремих терористичних організацій даного регіону. У рамках цієї ініціативи було розроблено план розміщення до 2013 р. десяти ракет-перехоплювачів у Польщі, а також радару в Чехії. У відповідь Москва заявила, що американська ПРО буде загрожувати її інтересам безпеки в регіоні і запропонувала власну ініціативу щодо змін і шляхів підвищення ефективності роботи європейської системи міжнародної безпеки.

З обранням нового президента США ситуація дещо змінилася. Нова демократична адміністрація спочатку відмовлялася коментувати свої плани щодо ПРО і пояснюючи це тим, що “до даного питання поки не дійшли руки“. 17 вересня Б. Обама і глава Пентагону Роберт Гейтс оприлюднили нові ініціативи про внесення коректив в плани зі створення системи протиракетної оборони. За новими планами Пентагону США не відмовилися від розміщення наземних елементів ПРО в Європі, а лише перенесли початок їх розгортання на 2015 р. Закінчення розбудови повного комплексу ПРО заплановано на 2020 р. (план розраховано в чотири етапи). А для попередження виникнення загроз ракетного удару з боку потенційного противника до моменту появи перших наземних об’єктів береги Європи патрулюватимуть військові кораблі США з ракетами-перехоплювачами на борту [11].

Такий перегляд ініціатив Дж. Буша-молодшого викликав схвальні оцінки з боку провідних російських політиків. Президент РФ Д. Медведев висловився на користь нових планів США. У пресі також зазвучали заяви про те, що США прислухалися до думки Росії і плани будуть і надалі переглядатися з метою їх згортання. Ці натяки представники американської адміністрації, починаючи з самого Б. Обами, категорично відкинули, підкресливши, що завдання ПРО — протистояння потенційній загрозі з боку Ірану.

І якщо з проблем розміщення ПРО в Європі спостерігається явне напруження між Москвою та Вашингтоном, то щодо іранської ядерної загрози сторони знайшли спільну мову. Іще на саміті “двадцятки“ у Піттсбурзі Барак Обама, Ніколя Саркозі і Гордон Браун оголосили про виявлення в Ірані секретного заводу зі збагачення урану, з різкими заявами осуду іранських програм виступили Росія та Китай. Єдність думок у цьому питанні особливо підкреслював Б. Обама, вважаючи цей факт одним із головних зовнішньополітичних здобутків своєї адміністрації. З огляду на важливість даної проблеми для мирного розвиту Близькосхідного регіону та в цілому світової системи міжнародних відносин тісна співпраця щодо Ірану з Росією та іншими членами “шістки“ американська адміністрація називає одним із пріоритетів своєї зовнішньої політики

Важливою подією для розвитку відносин США і РФ на новому етапі став московський саміт — візит Б. Обами в Москву в липні 2009 р. За результатами цього візиту Б. Обама і Д. Медведєв підписали цілий пакет документів, у тому числі про створення двосторонньої президентської комісії щодо зміцнення співпраці між країнами.

У рамках цієї комісії передбачалося функціонування 16 робочих груп, але на зустрічі держсекретаря США X. Клінтон і глави МЗС РФ С. Лаврова було досягнуто угоду про збільшення їх кількості. Про результати діяльності комісії говорити поки передчасно, але робочі групи (з боротьби з розповсюдженням наркотиків, зі зміцнення торговельних зв’язків тощо) регулярно проводять зустрічі яку Москві, так і у Вашингтоні.

Ще одним важливим кроком у розвитку російсько-американських відносин стала підготовка та підписання договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (ЄНО).

На сьогодні в американській адміністрації спостерігається своєрідний поділ за окремими напрямками реалізації зовнішньої політики. Так, Б. Обама з держсекретарем X. Клінтон в основному зайняті відновленням відносин з Росією, разом з тим віце-президент США Дж. Байден заспокоює країни, що є сусідами Росії, пояснюючи їм, що “перезавантаження44 не буде шкодити їхнім інтересам у розвитку відносин із США. Спочатку Байден, майже одночасно з візитом Б. Обами до Москви, здійснив офіційні візити до Грузії і України, Польщі й Чехії, які висловлювали занепокоєння щодо зниження інтенсивності міждержавних відносин із США тау зв’язку зі зміною американської концепції ПРО в Європі.

Загальна трансформація зовнішньої політики США викликана, насамперед, внутрішньо-економічними причинами, пов’язаними з наслідками світової фінансової кризи та загальним попитом громадянського суспільства Сполучених Штатів на оновлення політичних еліт та державних інститутів. Прихід до влади команди першого в історії США темношкірого президента Б.Обами ілюструє очікування громадянами США цих змін. З огляду на потенціал збройних сил (включно з ракетно¬ядерною складовою), масштаби американської економіки, роль та місце господарського комплексу США у світовому розподілі праці корекція зовнішньої політики Сполучених Штатів неминуче вплине на стан справ у всіх без винятку регіонах планети.

Вперше про необхідність «перезавантаження» американсько-російських відносин новообраний президент Сполучених Штатів Б.Обама заявив у грудні 2008 року: «Для нас важливо перезавантажити відносини з Росією. Ця країна досягла суттєвих успіхів останніми роками. Очевидно, їм допомогли високі ціни на нафту. Але коли це стосується Грузії та загроз на адресу сусідніх держав, я думаю, що вони порушили міжнародні норми. Ми хочемо співробітничати з ними, де це можливо. Наприклад, нерозповсюдження зброї масового ураження та протистояння тероризму. Але ми повинні надіслати їм чіткий сигнал, що вони повинні припинити загрожувати своїм сусідам».

Майданчиком для апробації нової формули американсько-російських відносин стала Мюнхенська конференція з питань міжнародної безпеки у лютому 2009 року. Саме в Мюнхені світова політична еліта традиційно звіряє «дорожні карти» напрямів зовнішньої політики та політики у сфері безпеки. Зокрема, віце-президент Сполучених Штатів Дж.Байден, презентуючи світу «команду Б.Обами», охарактеризував «перезавантаження» наступним чином: «Ми не погоджуємося з Росією у всьому. Ми взагалі не визнаємо право будь-якої нації мати сфери впливу. Ми продовжуємо вважати, що суверенна держава зберігає право приймати рішення на власний розсуд, на власний розсуд вибирати собі союзників. При цьому, ми визнаємо, що прийшов час перезавантажити наші відносин у різних сферах, ми повинні працювати разом з Росією»

У площину конкретних дій «перевантаження» було перенесено у березні 2009 року державним секретарем США Г.Клінтон під час її зустрічі з міністром іноземних справ РФ К.Лавровим. Сторони домовились інтенсифікувати процес підготовки нового договору по СНВ, консультації стосовно ядерної програми Ірану та ракетно-ядерної проблематики в цілому.

Демократична адміністрація Б.Обами формує нову архітектуру міжнародної безпеки, відмовившись від жорстких односторонніх кроків, характерних для доктрини Дж.Буша- мол. Наполягаючи на безумовному збереженні свого статусу світової наддержави, Сполучені Штати налаштовані на прагматичній основі визнання інтересів інших світових акторів якісно змінити систему міжнародних відносин. Російська Федерація, в цьому процесі, не є рівноправним партнером, Москва розглядається Вашингтоном скоріш інструментом реалізації власних геополітичних та геоекономічних проектів.

Відомий американський дипломат Т.Ірем характеризує російський напрям політики Держдепартаменту наступним чином: «Для адміністрації покращення відносин з Росією не є самоціллю. Ці відносини — лише засіб, який повинен полегшити США реалізацію їх пріоритетів, в першу чергу по відношенню до Афганістану, Пакистану, Ірану та Близького Сходу».

Розділ 3. Російсько-американські відносини на сучасному етапі

3.1. Сучасні виклики в міжнародних відносинах за 2014 р.

Формування нового зовнішньополітичного курсу Сполучених Штатів триває. Адміністрація Б.Обами продовжує пошук оптимальної конфігурації відносин з традиційними союзниками й партнерами на міжнародній арені у контексті захисту американських інтересів в світі та реакції на нові загрози безпеці держави. Труднощі «перезавантаження» пов’язані з необхідністю врахування комплексу наступних досить суперечливих чинників.

Прагнення американського суспільства до скорочення бюджетних витрат у сфері безпеки, оборони та зовнішньої політики.
Пошук зовнішньоекономічних механізмів подолання впливу світової фінансової кризи на господарський комплекс США.
Завершення ініційованих попередньою адміністрацією надкоштовних військових операцій в Афганістані та Іраку.
Переведення у практичну площину проекту розгортання елементів протиракетної оборони в Європі.
Активна протидія міжнародному тероризму, як в середині країни, так й за її межами.
Інтенсифікація політики забезпечення ядерної безпеки.

Головною якісною характеристикою оновленої зовнішньополітичної стратегії США є прагматизм у двосторонніх та багатосторонніх відносинах. Разом з цим, президент США Б. Обама, отримавши Нобелівську премію миру по суті «авансом», намагається виправдати значною мірою завищені очікування світової спільноти, зберігаючи при цьому відданість історичній місії Сполучених Штатів у світі — утвердження та захист демократичних прав і свобод.

Вирішення цих та багатьох інших зовнішньополітичних завдань вимагає від керівництва єдиної світової наддержави часткової зміни пріоритетів своєї політики, відмови від геополітичних проектів попередньої адміністрації, які в сучасних умовах не можуть бути реалізованими.

При цьому, європейська складова американської зовнішньої політики, як у контексті політики Північноатлантичного альянсу, так й на міждержавному рівні залишається однією з ключових. Наголосивши на тому, що «європейська безпека залишається якорем американської зовнішньої політики та політики безпеки», державний секретар Г.Клінтон в своєму виступі у військовій академії Франції L’Ecole Militaire виклала основні напрями співпраці з європейськими союзниками :

відновлення стабільності в Афганістані;
протистояння небезпеці, пов’язаній з ядерною програмою Ірану;
подолання наслідків кризи та відновлення світової економіки;
співробітництво в галузі боротьби з крайньою бідністю, гендерним насильством, пандемічними захворюваннями.

Керівник американського зовнішньополітичного відомства підкреслила, що «права людини та універсальні цінності, які сповідують Європа та Сполучені Штати у своїй спільній історії, мають залишатися наріжним каменем безпекової політики. Лідерство в XXI столітті має взяти на себе Європа».

Росія разом зі США та їхніми союзниками рухаються до нової холодної війни. Про це в інтерв’ю Bloomberg заявив прем’єр-міністр Росії Дмитро Медведєв.

«Ми повільно, але впевнено рухаємося до другої «холодної війни», яка нікому не потрібна», – відзначив він. Медведєв також звинуватив президента США Барака Обаму у відсутності «політичного такту».

Водночас російський прем’єр відмовився гарантувати, що Росія не поглине українські Донецьку та Луганську області. Він також наголосив, що США і ЄС повинні зобов’язатися не втручатися до справ України і не підштовхувати її до НАТО.

США та Євросоюз звинувачують російську владу в підбурюванні заворушень проросійських сепаратистів на сході і півдні України. Росія, яка в березні анексувала український півострів Крим, заперечує підтримку сепаратистів і закликає до федералізації країни-сусіда.

3.2. Припинення дипломатичних відносин Росії із США

З моменту вторгнення в Крим між Путіним і президентом Бараком Обамою відбувалися регулярні телефонні розмови з метою деескалації ситуації в Україні.

Однак, враховуючи те, що США і ЄС готує нові санкції проти Росії, Путін вирішив, що взаємодія має припинитися, пише видання з посиланням на дипломатів і джерела, близькі до російського керівництва.

«Путін не буде говорити з Обамою під тиском», — сказав Ігор Юргенс, голова Інституту сучасного розвитку, близький соратник прем´єр-міністра Росії Дмитра Медведєва, зазначивши, що дипломатичні відносини розірвані не назавжди.

Дипломатичні джерела видання відзначають, що Путін не зацікавлений у розмові з Обамою у нинішніх умовах. Лідери двох країн могли б домовлятися в майбутньому, проте жодна з сторін не шукає прямого контакту, як це відбувалося на початку кризи в Україні.

Провал «женевських домовленостей» посилив тертя між Вашингтоном і Москвою. У свою чергу, представник Держдепартаменту Джен Псакі заявила, що США не припиняли взаємодії з Росією і не були проінформовані російською стороною про те, що це сталося.

Телефонні контакти міністра закордонних справ Російської Федерації Сергія Лаврова і держсекретаря США Джона Керрі, які були заплановані на 23 і 24 квітня, не відбулися.

Як відомо, США звинувачують Росію в причетності до розпалювання зіткнень та сепаратистських настроїв у Східних областях України після того, як РФ анексувала Крим.

Росія, у свою чергу, звинувачує США в заохоченні уряду України вдаватися до антиросійської політики.

Висновки

Відносини між США та Росією є одними з визначальних чинників безпекової ситуації у світі. Їх стан впливає на діяльність ключових європейських організацій, зокрема НАТО і ЄС. Питання американсько-російських відносин є важливе при визначенні пріоритетів зовнішньої політики України і при оцінці перспектив європейської та євроатлантичної інтеграції.

Відносини США і Росії – динамічний процес, складна дипломатична і геополітична гра. Чим закінчиться цього разу «перезавантаження», поки що достеменно не відомо. Ключовими «вузлами» у відносинах США і Росії у найближчій перспективі є умови, на яких буде досягнуто угоду зі СНО, і чи будуть розміщені елементи ПРО в інших країнах ЦСЄ замість Чехії і Польщі. Тому подальші розвідки з даного напряму будуть полягати у моніторингу двосторонніх (США–РФ) контактів, переговорів, досягнутих угод і об’єктивному їх аналізі.

Можна виділити ряд конкретних прагматичних аспектів економічного співробітництва США з Росією. Серед них — прагнення інвестувати у високоприбуткові й перспективні галузі російської промисловості, одержувати доступ до сировинних і інтелектуальних ресурсів на вигідних умовах. Це підтверджується вже існуючими напрямками експансії американського капіталу в Росію, відпливом умів з Росії в США, використанням американськими компаніями, що діють на території Росії, місцевих науково-технічних кадрів. В 90-ті роки, наприклад, США беручи участь у конверсії російських оборонних підприємств, мали на увазі ослаблення нашого військового потенціалу й конкурентоспроможності російських виробників військової техніки на світовому ринку. У цьому ж ряді коштує активна протидія проникненню російських виробників (наприклад, ракетних і ядерних технологій) на ринки третіх країн, а також російських експортерів сировини, металів і інших видів продукції на американський ринок.

Деякі із цілей США об’єктивно збігаються з інтересами Росії (створення ефективної ринкової економіки, приплив інвестицій у нашу економіку, розширення торгівлі багатьма товарами, співробітництво в області космосу й т.д.). Разом з тим ми повинні протидіяти прагненню американців одержати неконтрольований доступ до наших природних багатств, інтелектуальним і науково-технічним ресурсам. Потрібно домагатися усунення обмежень на експорт зі США високотехнологічного встаткування, на російські поставки в США. Необхідно домовитися про цивілізовану конкуренцію на ринках третіх країн у тих галузях, де Росія цілком конкурентоспроможна (озброєння, ракетні й атомні технології).

У цілому можна говорити про значний потенціал економічного співробітництва між Росією й США навіть при нинішніх досить недосконалих умовах. Конкретний хід подій буде визначатися стратегічними інтересами обох країн, а також зусиллями по подоланню існуючих по обидва боки бар’єрів і упереджень.

Список використаної літератури

Герасимов О. Світло і тіні російсько-американських відносин: Президенти Росії та США зустрінуться в Братиславі //Україна і світ сьогодні. — 2005. — № 6. — C. 9
Гончар Б. М. Миротворчі операції НАТО на Балканах в контексті стратегічної ситуації в Європі 90-х років ХХ ст. // Вісник КНУ ім. Т.Шевченка. Історія. Вип. 69. – 2003. – С. 92-96.
Давыдов Ю. Расширение зоны ответственности Атлантического мира //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2000. — № 3. — C. 12-30
Журавлева В.Ю. Российская внешняя политика глазами американских аналитиков //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2007. — № 4. — C. 92-102
Зименков Р.И. США и Рссия в мировых инвестиционных процессах //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2008. — № 7. — C. 3-20
Иванян Э.А. Из истории: Россия и США — союзники, партнеры или противники //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2001. — № 12. — C. 25-39
Капустина Е. Эволюция американской концепции партнерства с Россией в 1990-е годы //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2004. — № 9. — C. 81-95
Корнеев А. Новый этап российско-американского энергетического диалога //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2005. — № 8. — C. 17-34
Корсаков Г.Б. Договор про ПРО в контексте российско-американских отношений //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2000. — № 2 . — C. 37-54
Кременюк В.А. Россия и США: время испытаний //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2007. — № 12. — C. 5-16
Кремнюк В.А. Россия-США: первые уроки Балканского кризиса 1999 г. //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2000. — № 1 . — C. 3-15
Кудров В.М. США, Западная Европа, Россия и Китай в мировой экономике //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2000. — № 7 . — C. 40-51
Маргелов В. Россия и США: некоторые ориентиры отношений //Международная жизнь. — 2005. — № 7-8. — C. 110-128
Маргелов М. Россия и США. К вопросу о приоритете отношений/ //Международная жизнь. — 2005. — № 12. — C. 41-53
Мэнделбаум М. Российская внешняя политика в исторической перспективе //США: экономика, политика, идеология. — 1998. — № 9. — C. 45-52
Ознобищев С. Россия и США. Возможен ли откат к «холодному миру» //Международная жизнь. — 2004. — № 6. — C. 100-110
Орлик В. Опозиція курсу розширення НАТО у США у 1990-х рр. // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. Історія. Вип.70. – 2003. – С. 151-153.
Орлик В. По лінії “стара” – “нова” Європа // Політика і час. – 2004. – № 2. – С. 30-34.
Орлик В. Розширення НАТО на схід: позиції США та Росії щодо входження країн Балтії до Північноатлантичного альянсу // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. Історія. Вип. 65-66. – 2003. – С. 61-64.
Патрон А.П. Россия-США: геополитика и экономика в XXI веке //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2002. — № 8. — C. 21-35
Подлесный П.Т. Мир, США и Россия в начале XXI столетия: Сценарии мирового развития //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2006. — № 7. — C. 93-107

referat-ok.com.ua