Вступ

Антропологічну історію українців, як і інших європейських народів, можна порівняти з генним потоком через століття, до якого час від часу вливались окремі струмочки, струмки, а то й ріки. Розпочавшись у віддалені історичні періоди, він триває й нині, знаходячи відображення в антропологічному складі сучасної людності — цього наочного втілення “етнічної біографії” народу.

Дослідження показали, що дані антропології — науки про мінливість фізичного типу людини в часі та просторі — містять важливу етногенетичну інформацію. Передаючись від покоління до покоління, антропологічні ознаки відіграють роль своєрідних біологічних “міток”, які дозволяють визначити ступінь фізичної (морфо-фізіологічної) спорідненості людських колективів; з’ясувати шляхи міграцій племен, що мали місце в минулому; визначити співвідношення місцевої та прибулої людності в етногенетичних процесах; висвітлити роль окремих етнічних компонентів у формуванні давніх та сучасних народів; намітити напрямки їхніх генетичних зв’язків1. За певних обставин антропологічні дані мають переваги перед іншими категоріями етногенетичних джерел — археологічними, етнографічними, лінгвістичними, оскільки мова та культура можуть поширюватись шляхом запозичення, а зміна фізичного типу етнічної спільності є безперечним доказом контактів — часом вимушених, а часом і добровільних — з прибулими спільнотами.

Крім того, вони зберігають свої інформаційні можливості навіть тоді, коли йдеться про дуже віддалені історичні епохи. Це пояснюється консервативністю спадкових фізичних рис людей, які самі по собі мало змінюються в часі. Так, в невеликих ізольованих популяціях —“демах” перерозподіл ознак відбуваються впродовж життя близько 50 поколінь людей, або 1250 років. Ще повільніше змінюється фізична подоба представників тих етнічних груп, чисельність котрих вища, ніж чисельність демів, і яким властиве ширше коло шлюбних зв’язків. Останнє дозволяє визначити ступінь генетичної спорідненості поколінь, розділених тисячоліттями, причому лінію спадкоємності можна реконструювати навіть тоді, коли в антропологічному вивченні окремих історичних епох наявні “білі плями”, зумовлені відсутністю вихідних даних.

1. Антропологічний склад українського народу

Антропологічну історію українців, як і інших європейських народів, можна порівняти з генним потоком через століття, до якого час від часу вливались окремі струмочки, струмки, а то й ріки. Розпочавшись у віддалені історичні періоди, він триває й нині, знаходячи відображення в антропологічному складі сучасної людності — цього наочного втілення “етнічної біографії” народу.

Одним з перших до висвітлення даної проблематики звернувся визначний український етнолог Федір Вовк, який дійшов висновку про переважання серед людності українських етнічних земель високого зросту, брахікефалії, тобто округлої форми голови, темного забарвлення волосся і райдужини очей. Сукупність цих ознак він назвав “українським антропологічним типом”, розглядаючи його як різновид адріатичної, або динарської раси, поширеної здебільшого серед південних і західних слов’ян — сербів, хорватів, чехів, словаків, за винятком поляків.

Протилежних поглядів дотримувався відомий вітчизняний дослідник Василь Дяченко, який виділяв на теренах України кілька антропологічних областей: спочатку п’ять (центральноукраїнську, карпатську, нижньодніпровсько-прутську, валдайську або деснянську, ільменсько-дніпровську), а згодом – навіть сім (поліську, верхньодніпровську, центральноукраїнську, нижньодніпровсько-прутську, дунайську, динарську і карпатську). Кожній із них, за винятком карпатської, він знайшов аналогії в Росії і Білорусі.

З цим не погодилась Тетяна Алексєєва – автор фундаментальної монографії, присвяченої антропології східних слов’ян. На її думку, росіяни та білоруси належать до кола північних, а українці, яким властивий доволі однорідний комплекс ознак, – південних європеоїдів.

Неоднозначність оцінок ступеню однорідності, наявності локальних варіантів і напрямків антропологічних зв’язків українців, — оцінок, які до того ж здебільшого ґрунтуються на одних і тих же матеріалах, — вимагають перегляду підсумків попередніх досліджень і залучення для висвітлення даної проблематики тих систем морфо-фізіологічних ознак, які увійшли в програму і практику етнічної антропології порівняно недавно.

2. Антропологічні зони на теренах України

За підсумками комплексного аналізу встановлено, що серед українців загалом переважає відносно високий зріст, брахікефалія, тобто округла форма голови, здебільшого доволі темний колір волосся і очей, відносно широке обличчя з середнім горизонтальним профілюванням, переважання прямої спинки носа. Крім того, їм властиві суто європеоїдні варіації одонтологічних, дерматогліфічних та гематологічних характеристик. На Півночі, Заході і Півдні спостерігаються відхилення від переважаючого комплексу ознак, що дає підстави для виділення на теренах України чотирьох антропологічних зон, а саме: північної, центральної, західної та південної.

Північна зона охоплює Волинь, Правобережне та Лівобережне Полісся, Північ Галичини. Згідно з даними соматології, у цих регіонах України розповсюджені волинський, поліський, валдайський, або деснянський та ільменсько-дніпровський морфологічний варіанти, які за певними характеристиками (брахікефалія, відносно широке і невисоке обличчя, помірний розвиток третинного волосяного покриву, світліша пігментація волосся тощо) тяжіють до білорусів, західних росіян, східних литовців і східних естонців — носіїв так званого “валдайсько-верхньодніпровського” антропологічного комплексу. Це в першу чергу стосується мешканців Північної Чернігівщини – найбільш світлоокої і світловолосої групи українського народу, яка ще в кінці ХІХ ст. була відома під назвою “будаки”. Аналізуючи їхні морфологічні особливості, В. Дяченко відзначив наступне: “… світлопігментований палеоєвропейський компонент тут беззаперечний”. На його думку, схожі риси зовнішності “… характерні для північних і північно-східних поляків, північних білорусів, новгородців – північновеликорусів, мордви-ерзі, західних комі та ряду груп естонців”. Він також звернув увагу на співзвучність етнонімів “будаки” та “будіни”, які, за словами Геродота, “живуть в країні, що вся заросла різними деревами”. Можливо, між ними дійсно існує певний зв’язок, оскільки в іншому місці четвертої книги Геродотових “Історій” йдеться про те, що будіни – “… велике й численне плем’я і всі вони мають зовсім блакитні очі і руде волосся”.

Аналіз даних, зібраних Українською антропологічною експедицією 1956 – 1963 рр., показує, що на Волині і Правобережному Поліссі — прадавній колисці слов’янства — збереглися деякі архаїчні риси (протоєвропейські) фізичного типу (відносно масивне надбрів’я, значний нахил чола, низьке і широке обличчя тощо), які згідно з підсумками палеоантропологічних досліджень були властиві мезолітичній і неолітичній людності України. Одним із перших на це звернув увагу Ф. Вовк, висловивши припущення, що тут “… заховалось старовинне населення країни”. Подібних висновків дійшов також В. Дяченко, зауваживши: “Мимоволі впадає в очі натяк на якесь збереження кроманьйоїдних ознак у сучасного українського населення Волині, а також Правобережного Полісся”.

Кроманьйонці – одна із верхьопалеолітичних груп людності Європи, яким, серед іншого, було властиве широке і низьке обличчя. Ці риси надалі були поширені й серед мезолітичної та неолітичної людності Європи.

Ці спостереження добре узгоджуються з одонтологічними даними, які засвідчили наявність на Північному Заході України архаїчних варіантів так званого середньоєвропейського типа — своєрідного “антропологічного еквівалента” балто-слов’янської єдності, що мала місце в минулому18. Зауважимо, що близьке поєднання одонтологічних характеристик (дуже низький рівень редукції нижніх молярів і майже повна відсутність ознак “східної” орієнтації, а саме: лопатоподібних форм верхніх медіальних різців, дистального гребеня тригоніда, колінчатої складки метаконіда) було властиве ще неолітичній людності України — творцям низки археологічних культур дніпро-донецької історико-культурної спільноти, могильники яких виявлені в Надпоріжжі та Приазов’ї. За межами України ці різновиди середньоєвропейського типу нині розповсюджені також в Південній Балтіі, Білорусі, Західній Росії — ареалі широколицих балтських й слов’янських племен кінця І – початку ІІ тис. (ятвягів, жемайтів, латгалів, полоцьких і смоленських кривичів, древлян і волинян), в антропологічному складі яких зберігалися фізичні риси пращурів балтів та слов’ян.

В окремих регіонах Житомирського та Київського Полісся простежуються сліди присутності ще одного одонтологічного типа Східної Європи: північного грацильного, “класичні” варіанти якого в найбільш яскравій формі представлені серед фіномовних народів Північно-Східної Європи – карелів, фінів, марі, східних естонців. Його риси властиві північним білорусам і росіянам Півночі та Південного Заходу Східної Європи. Висловлювалась думка , що “північний грацильний тип є “антропологічним еквівалентом” прадавнього фіно-угорського субстрату”. Отже, одонтологічні дані дозволяють порушити питання про роль прадавнього фінського компоненту в антропологічній історії Північної України, що майже не піддається фіксації на підставі “традиційних” систем морфо-фізіологічних ознак.

Грацильний (від грец. “gracylis” — тонкий, тендітний. Грацильні одонтологічні типи відзначаються високим рівнем редукції зубів.

Територія північної зони майже повністю збігається з ареалом одного із дерматогліфічних варіантів українців, котрий відзначається дуже своєрідним поєднанням папілярних малюнків пальців і долоні. Опосередковано це свідчить про збереження архаїчних рис даної морфологічної системи. За дуже низьким дельтовим індексом – найважливішої дерматогліфічної ознаки, що чітко розмежовує представників великих расових груп – українці даної зони знаходять аналогії серед білорусів басейну ріки Прип’ять, росіян Північного Заходу та Півночі європейської частини Російської Федерації, деяких груп литовців та латишів Південної Балтії і фіномовних народів Східної Європи.

Своєрідність антропологічних характеристик людності Північної України засвідчили також гематологічні дослідження, за підсумками яких Є.І. Данилова виокремила тут дві зони – поліську та деснянську. За деякими маркерами мешканці цих зон тяжіють до білорусів, росіян Північного Заходу, поляків, балтських та фіномовних народів.

Центральна антропологічна зона охоплює майже всю Середню Наддніпрянщину, більшу частину Поділля і Слобожанщини, де, за даними В. Дяченка, поширений центральноукраїнський тип, який відзначається високим зростом, брахікефалією, відносно широким і помірно високим обличчям, переважанням прямої форми носа, досить темною барвою очей і волосся, помірним розвитком третинного волосяного покриву. Наведене поєднання ознак властиве переважній більшості сільського населення України. За багатьма характеристиками центральноукраїнський тип, що характеризується доволі однорідним комплексом характеристик, займає проміжне положення між крайніми морфологічними варіантами, зосередженими в північних, західних та південних областях України.

Відносна гомогенність фізичних рис українців центральної зони, яка відзначалась багатьма дослідниками, пояснюється як давніми етногенетичними процесами, так і змішуванням вихідців із різних куточків історичних українських земель в добу пізнього середньовіччя, надто під час національно визвольних змагань 1648 – 1654 рр. під проводом Б. Хмельницького та “Руїни” другої половини ХVII століття.

Все ж інтенсивне змішування людності центральної зони, що мало місце в різні історичні періоди, не змогло повністю нівелювати локальні відмінності її фізичного типу. Так, в окремих регіонах Середньої Наддніпрянщини простежується незначна монголоїдна домішка, виявом якої є ослаблення горизонтального профілювання обличчя, дещо сильніший розвиток складки верхньої повіки та певна тенденція до сплощення поперечної спинки носа тощо. Поява цих рис пов’язана з впливом тюркомовних кочівників давньоруського часу і наявністю більш пізнього кримсько-татарського компоненту. Перше передусім стосується Поросся, де в ХІІ ст. існував союз Чорних Клобуків, які знаходились на службі у київських князів; друге – Лівобережжя України, куди, за свідченням писемних джерел, в добу пізнього середньовіччя масово переселялись великі групи кримських татар. Як приклад можна навести повідомлення, вміщене на одній із сторінок Львівського літопису ХVII ст.: “В тім же року (1637 – автор) татаров поддалося дванадцять тисяч королю польському і присягнули пред гетьманом Конецьпольським, і указано їм мешканнє за Дніпром межи козаками”.

Основним завданням чорних клобуків був захист південних рубежів Київської Русі від нападів половців, які намагались прорватися так званим «бузьким степовим коридором». За підрахунками О.Моці, тюркомовні середньовічні кочівники, складали приблизно п’яту частину населення Поросся. В Середній Наддніпрянщині, надто на Лівобережжі простежуються також сліди давнього іранського (південноєвропеоїдного) компоненту, з яким пов’язані посилення пігментації очей і волосся й інтенсивніший, ніж в інших регіонах, розвиток бороди.

Присутність південноєвропеоїдного компоненту в центральній зоні України засвідчують також дані інших антропологічних систем. Так, майже третина вибірок Середньої Надніпрянщини (Південна Київщина, Східне Поділля, Південно-Західна Полтавщина) належать до південного дерматогліфічного комплексу України, який за своїми характеристиками (підвищений дельтовий індекс, відносно низький індекс Каммінса, невисока кількість міжпальцевих додаткових трирадіусів тощо) знаходить аналогії серед гагаузів, болгар, молдаван, окремих груп південних росіян. В Південній Київщині та на Полтавщині локалізується південно-східний одонтологічний комлекс, що за деякими ознаками (високим рівнем редукції нижніх молярів, низьким відсотком варіанта ІІ другої борозни метаконіда тощо) тяжіє до так званого південного грацильного типу, властивого південним європеоїдам, надто людності Балкан і Кавказу.

Ареал центральної антропологічної зони України майже повністю збігається з центральноукраїнською гематологічною зоною, яка обіймає майже всю Середню Наддніпрянщину, Поділля, окремі регіони Південної Волині і Північної Слобожанщини. За співвідношенням груп крові системи АВО українці окресленої зони мають певні аналогії з росіянами центральної та південної смуги європейської частини Російської Федерації.

Західна, або карпатська антропологічна зона обіймає Закарпаття, гірські райони Карпат, Прикарпаття та Захід Буковини, людність яких характеризується загалом найбільш округлою формою голови та найтемнішим кольором волосся і очей. Крім того, пересічний мешканець цієї зони характеризується сильним третинним волосяним покривом, здебільшого середнім зростом, досить високим обличчям, відносно довгим вузьким носом, що різко виступає з площини обличчя.

Аналіз соматологічних даних дає змогу виокремити в ареалі цієї зони два локальних варіанти, а саме: східний і північно-західний.

Людність східної частини Українських Карпат, надто гуцули Закарпаття і Буковини, характеризуються яскраво вираженою брахікефалією, вузьким і високим обличчям, найпрямішим лобом з найслабкішим розвитком надбрів’я, найвищим в Україні відсотком темних очей, дуже темною барвою волосся, значним переважанням опуклих носів над вгнутими. Прямі аналогії даному комплексу ознак простежуються на Заході Буковини. Наведений комплекс ознак, поширений також серед чорногорців, сербів, боснійців, північно-західних румунів, південно-західним словаків, окремих груп греків та угорців, відомий під назвою «динарська раса» або «динарський тип». Однак “класичному” (балканському) різновиду динарців властивий дещо вищий зріст, ніж карпатоукраїнцям.

На північному заході Східних Карпат, особливо в Північному Прикарпатті, спостерігається деяке ослаблення брахікефалії, збільшення ширини обличчя, часом – зменшення зросту. Крім того, тут значно нижчий відсоток випуклих носів, спинка якого здебільшого має пряму форму. Що ж стосується барви волосся та очей, то тут трапляються як дуже темнопігментовані, так і світлопігментовані варіанти. Схожий комплекс ознак часто зустрічається у поляків, а також етнічних груп басейну р. Дунай, а саме: словенців, хорватів, німців та австрійців. Це, очевидно, й дало підстави В.Дяченку назвати його “дунайським”.

Окремі риси даного варіанту поширені серед українців Лемківщини, однак їм властивий трохи світліший колір очей. За цією ознакою вони тяжіють до людності Холмщини і, меншою мірою, Волині.

Територія західної антропологічної зони України відповідає ареалу карпатського одонтологічного комплексу, який охоплює Прикарпаття, Гуцульщину, Закарпаття, Лемківщину. За рівнем редукції зубної системи він має аналогії серед носіїв західного варіанту південного грацильного типу. Своєрідне положення в межах даного комплексу займають лемки Закарпаття, котрі за деякими характеристиками будови зубів тяжіють до волинян.

В Карпатах представлена західна гілка південного дерматогліфічного комплексу України, який характеризується наявністю південноєвропеоїдних рис, а саме: підвищенням дельтового індексу і частоти осьових карпальних трирадіусів t, зниження величини індекса Каммінса і додаткових трирадіусів долоні. За підсумками гематологічних досліджень, українці карпатської зони відзначаються найсвоєріднішим у Східній Європі поєднанням серологічних характеристик, виявляючи близькість до молдаван, болгар, північно-східних румунів, угорців, словаків, меншою мірою сербів, боснійців та інших південнослов’янських народів32. На відміну від людності інших регіонів, вони належать до північнобалкансько-карпатської гематологічної зони, яка охоплює більшу частину Балканського півострова і суміжні регіони Європи.

Генетична своєрідність українців Карпат пояснюється принаймні двома обставинами:

1) територіальною близькістю цього регіону з Балканським півостровом і давніми генетичними взаємостосунками з етнічними групами південно-східної Європи;

2) спільним з Балканами напрямком мутагенних процесів, зумовленим схожістю ландшафту і відносною ізоляцією окремих невеликих популяцій в гірській місцевості, що мала місце в минулому.

Загалом за підсумками соматологічних, одонтологічних, дерматогліфічних і гематологічних досліджень карпатоукраїнці характеризуються яскраво вираженим європеоїдним комплексом морфо-фізіологічних характеристик (без щонайменшої монголоїдної домішки). Карпатська антропологічна зона може розглядатись як своєрідний “місток” між українським народом і етнічними групами Центральної та Південної Європи. Південна антропологічна зона охоплює більшу частину Буковини, Північно-Західне Причорномор’я, Нижнє Подніпров’я, де виокремлюється прутський і нижньодніпровськой соматологічний варіанти.

Прутський варіант представлений серед українців східних районів Буковини і Північної Молдови, характеризуючись темною пігментацією волосся і очей, менш округлою формою голови, видовженим обличчям, чітко окресленим носом, спинка якого характеризується переважанням випуклих форм над увігнутими, дуже значним розвитком третинного волосяного покрову. Схожий комплекс ознак властивий також суміжним групам румунів.

Висловлювалась думка, що в антропологічному складі українців Карпат і Буковини простежується вплив давнього фракійського компонента, виявом котрого є відносно темна пігментація волосся та очей, максимальний розвиток третинного волосяного покриву та переважання випуклих спинок носа над угнутими. Певною мірою на це вказує також схожість одонтологічних характеристик дунайсько-дністровського варіанта черняхівської культури і карпатського комплексу сучасної людності України. Однак, остаточному вирішенню даного питання перешкоджає обмеженість палеоантропологічних даних.

Нижньодніпровський варіант відзначається високим зростом, темним кольором очей волосся, менш вираженою, ніж в інших регіонах України, брахікефалією, значним розвитком бороди. За цими ознаками він близький до прутського варіанту нижньодніпровсько-прутської області. За іншими характеристиками – морфологічною висотою обличчя, діаметром вилиць розвитком складки верхньої повіки тощо — людність Нижнього Подніпров’я тяжіє до мешканців центральної антропологічної зони.

В південній антропологічній зоні представлений південно-східний одонтологічний комплекс, ареал якої входить до “південної смуги грацильності”, на території України, яка утворилась внаслідок впливу південноєвропеоїдного морфологічного компонента. Наявність останнього засвідчують також дані дерматогліфіки і гематології, за якими тут виокремлюються локальні варіанти. Відзначалось, що за групами крові систем ABO, MN, Rg та іншими серологічними маркерами людність південно-східного гематологічного варіанту, яка охоплює Північне Причорномор’я і Великий Донбас, близька до населення Ставропольського і Краснодарського краю Російської Федерації, значна частина якого є нащадками запорізьких козаків.

Поширення південноєвропеоїдних рис в південній антропологічній зоні України пов’язано з впливом так званого “неопонтійського” морфологічного субстрату, який протягом тривалого часу переважав в степовій смузі Східної Європи, де принаймні з енеолітичної доби активно взаємодіяли носії протоєвропейських та давньосередземноморських рис. Починаючи з І тис. до н.е., “неопонтійські” варіанти були представлені серед іраномовних скіфо-сарматських племен, включаючи й середньовічних аланів басейну Сіверського Дінця. Через них він увійшов до антропологічного складу сіверян, а згодом — українців Лівобережного та Нижнього Подніпров’я. У південній зоні України фіксуються також сліди давнього монголоїдного кочівницького компонента, який був принесений сюди протоболгарами, кочовиками доби Київської Русі, окремими групами кримсько-татарської людності.

Висновки

Отже, попри наявність на теренах України вищеозначених антропологічних зон, відмінності між окремими територіальними групами українського народу носять помірний характер, що дало підстави Ф. Вовку виділити “український”, І.Раковському та С.Руденку — “альпо-адріяцький”, В. Дяченку — “центральноукраїнський”, Т.Алексєєвій — “подніпровський” типи, які, за висновками цих фахівців, охоплюють переважну більшість українців. Відсутність різких відмінностей між людністю різних регіонів України засвідчили підсумки статистичного аналізу одонтологічних та дерматогліфічних даних методом “середніх таксономічних відстаней”. Всі обстежені системи ознак, за підсумками географічного і кореляційного аналізу, вказують на поступове посилення південноєвропеоїдного компонента з Півночі на Південний-Захід, Південь і Південний Схід України. Що ж до загальної антропологічної оцінки українців — носіїв дніпровсько-карпатської групи антропологічних типів, — то вони займають проміжне положення між північними та південними європеоїдами, тяжіючи до останніх.

Загалом, в антропологічному складі українського народу знайшли відображення багатовекторні етногенетичні процеси, що мали місце на Південному Заході Східної Європи упродовж тисячоліть. У них брали участь різні за походженням морфологічні компоненти, витоки котрих можна знайти як на території України, так і за її межами, а саме: в Центральній Європі, на Балканах, в Південній Балтії, на Північному Кавказі, в Поволжі, Приураллі, Середній Азії та в інших регіонах Євразії. Слід мати на увазі, що фізичні риси українців почали формуватись задовго до появи слов’янства на історичній арені.

Список використаної літератури

1. Алексеева Т.И. Этногенез восточных славян. — M.: Изд-во Моск. Ун-та, 1973. — 272 c.
2. Вовк Хв. Антропологічні особливості українського народу // Студії з української етнографії та антропології. — К.: Мистецтво, 1995. — С.56.
3. Дяченко В. Не тільки чорнії брови, карії очі (антропологічні типи на етнічній території українського народу) // Віче. — 1992. — №4 . — С. 117.
4. Дяченко В.Д. Антропологічна характеристика // Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. — К.: Наук. думка, 1987. — С.42.
5. Дяченко В.Д. Антропологічний склад українського народу. — К.: Наук. думка, 1965. — с.126.
6. Сегеда С. Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект. – К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2001.- 255 с.
7. Сегеда С. Антропологія. К.: Либідь, 2001. – 335 с.
8. Сегеда С. Основи антропології. К.: Либідь, 1995. – 208 с.
9. Сегеда С.П. Антропологічний склад давнього населення України: етногенетичні аспекти // Етнічна історія давньої України / Толочко П.П., Д.Н.Козак, Моця О.П., Мурзін В.Ю., Отрощенко В.В., Сегеда С.П. – К: Інститут археології НАН України, 2000. – С.242 – 276.
10. Чебоксаров Н.Н., Чебоксарова И.А. Народы. Расы. Культуры. — М.: Наука, 1985. — С. 153.