Вступ

Більшість вчених вважає, що управління у своєму розумінні існувало вже з тих часів, коли людина за допомогою «батога та пряника» змусила іншу людину зробити дещо наперед визначене. Практика управління така ж давня, як існування людства. Важливий внесок у формування передумов управлінської теорії зробила церква, запровадивши описи обов’язків священнослужителів різних рівнів. Чітке формулювання їх обов’язків забезпечувало надходження інформації (розпоряджень) від Папи римського до мирян, тобто була створена ефективна комунікаційна мережа.

Хоча давні цивілізації та церква подають приклади ефективної практики управління, технічні впровадження періоду промислової революції здійснювали більш динамічний вплив на розвиток теорії менеджменту. Це наочно проявилося в історії Великобританії у період з 1700 до 1785 рр., коли в організації виробництва відбулися суттєві зміни. У XVIII ст. спочатку виникла система кустарної промисловості, коли виробники виготовляли продукцію у власних домівках. Однак невдовзі з’явилися підприємливі люди, які пропонували забезпечити кожного виробника необхідними матеріалами за умови сплати їм визначеної суми за кожну виготовлену одиницю продукції.

1. Основні наукові школи управління

У першій половині XX ст. отримали розвиток чотири школи управлінської думки. Хронологічно вони можуть бути подані так, як наведено нижче.

Досвід засвідчує, що названі школи стикаються та перетинаються у питаннях теорії і практики менеджменту, а в межах організації можна знайти елементи всіх підходів. Наукові основи управління отримали розвиток в 1880-1930 рр.

Розвиток виробництва на межі ХІХ-ХХ ст. змусив керівників зосередитися на розробці наукових і раціональних принципів управління людьми, обладнанням, матеріалами та фінансами. Ця проблема постає у двох аспектах:

1) як збільшити продуктивність (відношення об’єму виробництва до використання ресурсів) за рахунок полегшення виконуваної роботи;

2) як мотивувати працівників, щоб вони скористалися перевагами нових методів. Вчені і практики, які вирішували згадані питання, започаткували школу наукового управління.

Засновником школи наукового управління був американський інженер-механік Фредерік Тейлор (1856-1915), якого часто називають батьком наукових методів управління. Він вважав, що, використовуючи спостереження, заміри, логіку та аналіз, можна вдосконалити виробничі операції, досягти їх ефективного виконання. Першою фазою методології наукового управління був аналіз змісту роботи і визначення її основних компонентів. На основі отриманої інформації розроблялися рекомендації для усунення зайвих, непродуктивних рухів з метою підвищення ефективності виробництва.

Значне місце в системі наукового управління надавалося персоналу. Суттєвим досягненням цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавлення працівників у збільшенні продуктивності та обсягів виробництва. Передбачалася також можливість відпочинку та перерв у виробництві, а час на виконання певних завдань вважався реальним і справедливо визначеним. Це давало можливість керівництву встановлювати норми виробництва і додатково платити тим, хто перевищував заданий мінімум. Ф. Тейлор і його послідовники визнавали також можливість відбору людей, які фізично та інтелектуально відповідали б виконуваній роботі [5, c. 28-29].

Ф. Тейлор розглядав науковий менеджмент як дієву зброю для зближення інтересів всього персоналу завдяки зростанню добробуту робітників і налагоджуванню більш тісного їх співробітництва з господарями та адміністрацією у досягненні виробничих та економічних завдань організації. Ф. Тейлор вважав, що для тих, хто сприйматиме систему наукового менеджменту в повному обсязі, наслідком було усунення всіх суперечок між сторонами, оскільки формування «чесного денного виробітку» робітника буде предметом наукового пошуку замість спроб шахрайства. Суттєвим внеском Ф. Тейлора в теорію менеджменту було відокремлення управлінських функцій від фактичного виконання роботи. Ф. Тейлор, за словами його послідовників, здійснив «інтелектуальну революцію» трактуванням промислового менеджменту як спільної діяльності управлінців та робітників, заснованої на спільності інтересів. Менеджмент характеризувався ним як процес злиття матеріальних ресурсів і технології з власне людським потенціалом для досягнення мети організації. Науковий менеджмент, відмічав Ф. Тейлор, сприяє розвитку почуття товариськості, оскільки стосунки людей у виробництві — це вже не стосунки господарів і підлеглих, як в старих системах управління, а стосунки взаємодопомоги між друзями, що допомагають один одному виконати ту роботу, до якої кожний з них краще підготовлений. З іншого боку, Ф. Тейлор підкреслював, що рушійна сила продуктивності праці — особиста зацікавленість працівника.

Основними завданнями адміністрації, на думку Ф. Тейлора, є:

• розробити науковими, методами кожний елемент роботи замість використання примітивних емпіричних методів;
• на науковій основі здійснювати відбір, навчання та розвиток робітників, тоді як в минулому вони самостійно обирали собі роботу і готувалися до неї, як могли;
• поєднувати робітників та науку воєдино, забезпечити дружнє співробітництво між працівниками для виконання роботи відповідно до розроблених наукових принципів;
• забезпечити більш суворий розподіл праці між робітниками та менеджерами, щоб на стороні перших концентрувалася виконавська праця, а на стороні других — розпорядництво та нагляд. Завдяки цим заходам, за Ф. Тейлором, суб’єктивізм старих методів управління замінюється «науковою логікою» правил, законів та формул [2, c. 31-32].

В контексті своїх досліджень та експериментів Ф. Тейлор вивів ряд загальних принципів, які лягли в основу його системи. До їх числа належать:

• розподіл праці — цей принцип реалізується не лише на рівні цеху, а й розповсюджується на всю управлінську діяльність. За менеджером повинна бути закріплена функція планування, а за робітником — функція виконання. Крім того, Ф. Тейлор рекомендував здійснювати розподіл конкретних завдань, щоб кожний робітник, менеджер був відповідальним за одну функцію;
• вимірювання праці — цей принцип передбачає вимірювання робочого часу за допомогою так званих «одиниць часу»;
• завдання-розпорядження — згідно з цим принципом виробничі завдання повинні бути не тільки щохвилинно розписані, але й супроводжуватися детальним описом оптимальних методів їх виконання;
• програма стимулювання — для робітника повинно бути зрозуміло, що будь-який елемент праці має свою ціну і його оплата залежить від обсягів виробництва продукції, а у випадку досягнення вищої продуктивності робітнику виплачуються преміальні,’
• праця як індивідуальна діяльність — вплив групи робить робітника менш продуктивним;
• мотивація — особиста зацікавленість є рушійною силою для більшості людей;
• роль індивідуальних здібностей (існування відмінностей між здібностями робітників та менеджерів): робітники працюють заради вигоди, а менеджери — заради вигоди в майбутньому;
• роль менеджменту — відстоювання всіх авторитарних методів управління, за якими організаційні правила, стандарти, що регламентують працю, повинні бути посилені;
• роль профспілок — скептичне ставлення до профспілкового руху, оскільки лише широке впровадження принципів менеджменту здатне зменшити конфлікт між робітниками та адміністрацією;
• розвиток управлінського мислення — з управлінської практики повинні бути виведені певні закони, а управління повинно набути такого ж наукового статусу, що й інженерна справа.

Ф. Тейлор залишив після себе солідну творчу спадщину, яка прославила його ім’я. Серед його творчого доробку найбільш відомими є книги «Відрядна система» (1895), «Цеховий менеджмент» (1903) та «Принципи наукового менеджменту» (1911) [6, c. 19].

Подібні проблеми вирішували і подружжя Френк Гілбер т (1868-1924) та Ліліан Гіяберт (1878-1972), які займалися переважно питаннями вивчення фізичної роботи у виробничих процесах і досліджували можливість збільшення виробництва продукції за рахунок зменшення зусиль, затрачених на їх виробництво. Результати своєї роботи вони виклали в книгах «Вивчення рухів» (1911) і «Психологія управління» (1916). У цих працях підкреслювалася важливість зв’язку між наукою управління та даними соціологічних і психологічних досліджень. Довгий час, працюючи в будівельній індустрії, Ф. Гілберт був вражений масштабами непродуктивної праці і вирішив її усунути. Ф. Гілберта приваблювала в основному та сфера досліджень, яка пізніше стала відомою під назвою «вивчення рухів».

Використовуючи свій винахід (мікрохронометраж), Гілберти могли аналізувати окремі трудові рухи, точно визначати, скільки часу необхідно для виконання операції (хронометраж). Крім того, вони пішли далі і змогли систематизувати всі рухи людської руки та розробити їх на 17 елементарних рухів (наприклад, такі як «захоплення», «утримування», «установка»), які вони назвали «треблігами» (прізвище Гілберт, прочитане у зворотному порядку). Ці ідеї виявилися корисними для всіх галузей промисловості.

Гілберти вважали, що національний добробут залежить від індивідуальної освіченості працівників, від їх знань і здатності робити внесок у суспільне багатство. Щоб бути прибутковою, будь-яка виробнича діяльність повинна плануватися і керуватися, за нею повинні стояти здібності, досвід і знання управлінців. Крім Гілбертів, послідовниками Ф. Тейлора були Г. Гантт, Г. Емерсон та ін.

Концепція наукового управління стала переломним етапом, завдяки якому управління почало широко визнаватися як самостійна галузь наукових досліджень. Вперше керівники-практики та вчені побачили, що методи і підходи, які застосовувалися в науці і техніці, можуть ефективно використовуватися в практиці досягнення цілей організації [1, c. 27-28].

2. Антикризовий менеджмент

Економічна криза — погіршення економічного становища, якого суспільство зазнає, в першому випадку, виробляючи надлишок товарів, а в іншому — виробляючи надлишок споживачів. Виходячи з цього, антикризовий менеджмент — це процес застосування форм, методів і процедур, направлених на соціально-економічне оздоровлення фінансово-господарської діяльності індивідуального підприємця, підприємства, галузі, створення і розвиток умов для виходу з кризового стану економіки регіону або країни в цілому.

Кризові явища в в економічній сфері виявляються, по-перше, у стратегії, по-друге, у тактиці, і, по-третє, у платоспроможності суб’єктів фінансово-господарської діяльності. Криза на рівні регіону або держави може виявлятися у вигляді втрати фінансової стійкості, неефективного державного регулювання економічних процесів, у зростанні безробіття, погіршення рівня і якості життя населення. Ми бачимо, що антикризовий менеджмент стосується кожної людини в країні. І тому він має бути ефективним, щоб як можна скоріше країна вийшла із важкого економічного стану.

Основними напрямками антикризового менеджменту на рівні господарюючого суб’єкта насамперед слід вважати:

• постійний моніторінг фінансово-економічного стану підприємства,
• розробку нових управлінської, фінансової і маркетингової стратегій.

У практику діяльності фірми, компанії доцільно запроваджувати:

• скорочення постійних і змінних витрат,
• підвищення продуктивності праці,
• залучення засобів засновників,
• посилення мотивації персоналу.

До заходів регіонального або федерального рівня  входять коригування фінансово-економічної, соціальної, науково-технічної, інвестиційної політики, виявлення і прогнозування внутрішніх і зовнішніх погроз економічній стабільності, розробка комплексу оперативних і стратегічних заходів з подолання негативних чинників, зміцнення контролю, правопорядку, дотримання законодавства.

Антикризовий менеджмент – це система управлінських заходів і рішень, спрямованих на діагностику, попередження, профілактику, ліквідацію кризових явищ і нейтралізацію дії кризи в майбутньому [10, c. 85].

Тому успіх чи невдача менеджменту визначається ступенем готовності менеджера фірми до потенційних загроз і кризових їх проявів, наявністю резервів, ступенем дублювання, рівнем компетенції і досвіду менеджерів, якістю профілактичних заходів та ефективністю застосовуваних методів управління.

В антикризовому управлінні вирішальне значення має стратегія управління. Коли стає явною неминучість кризи, неможливість її усунути чи сповільнити, у стратегії антикризового управління головна увага приділяється проблемам і засобам виходу з кризи. Пошук шляхів виходу з економічної кризи безпосередньо зв’язаний з усуненням причин, що сприяють її виникненню. Проводиться ретельний аналіз зовнішнього і внутрішнього середовища бізнесу, виділяються ті компоненти, що дійсно мають значення для організації, проводиться збір і відстеження інформації з кожного компонента і на основі оцінки реального положення підприємства з’ясовуються причини кризового стану [2, с. 71]. Точна, комплексна, своєчасна діагностика стану підприємства — перший етап у розробці стратегії антикризового управління діяльністю підприємства.

3. Безпека бізнесу

Забезпечення належного рівня безпеки бізнесу є однією із фундаментальних засад підтримання його життєздатності в умовах динамічного економічного середовища.

Безпека бізнесу — це основа збереження стійких конкурентних позицій, передумова ефективного функціонування та стабільного розвитку суб’єкта господарювання. Отож, управління безпекою є невід’ємним елементом культури ведення бізнесу, а згідно сучасним поглядам — якості бізнесу в цілому.

Якість бізнесу визначається такими основними елементами як:

—         економічна ефективність;

—         соціальне спрямування;

—         безпека.

Щодо безпеки як складової «якості» вітчизняного бізнесу, то, на думку експертів, основними негативним чинниками є:

—         відсутність повноцінного ринкового середовища;

—         незавершеність формування інституційної бази економічної політики;

—         незбалансованість державної регуляторної політики;

—         недосконалість бюджетної політики; зловживання монопольним становищем цінового характеру;

—         збільшення кількості кримінальних посягань, так званого «рейдерства», корупційних та дискримінаційних дій щодо підприємців;

—         недосконалість судової системи, корумпованість органів влади та відсутність державних інститутів, які б ефективно захищали права власника;

—         низький рівень конкурентоспроможності підприємств та їх інноваційної активності;

—         незадовільні показники фінансового стану та ефективності функціонування підприємств і використання ними ресурсного забезпечення тощо [6, c. 142].

Загалом безпека бізнесу — це такий стан корпоративних ресурсів (ресурсів капіталу, персоналу, інформації і технології, техніки та устаткування, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їхнє використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам.

Основними функціональними елементами безпеки бізнесу є: фінансова, інтелектуальна й кадрова, техніко-технологічна, політико-правова, інформаційна, екологічна, майнова.

Варто зауважити, що наукові погляди щодо теоретичних засад управління безпекою бізнесу поступово змінюються. Так, у другій половині ХХ-століття в основу парадигми було закладено ідею антикризового менеджменту. Суть антикризового управління полягає у таких положеннях: кризи можна передбачати, очікувати і викликати; кризи, у визначеній мірі, можна прискорювати, випереджати, відсувати; до криз можна і необхідно готуватися; кризи можна пом’якшувати; управління в умовах кризи вимагає особливих підходів, спеціальних знань, досвіду і мистецтва; кризові процеси можуть бути до визначеної межі керованими; управління процесами виходу з кризи здатне прискорювати ці процеси і мінімізувати їхні наслідки.

У практиці західних корпорацій управління безпекою здійснюється на платформі концепції забезпечення стійкості та неперервності бізнесу. Поняття «аналіз дії на бізнес» (Business Impact Analysis, BIA), «планування безперервності бізнесу» (Business Continuity Planning, BCP) і «планування відновлення» (Disaster Recovery Planning, DRP) сформувалися порівняно недавно. Приблизно з 2000 року у ряді високотехнологічних країн, головним чином в США, Великобританії, Німеччині та Канаді, проводяться щорічні слухання спеціально створених комітетів і комісій із питань стабільності та стійкості корпоративних інформаційних систем та бізнесу в цілому. Підготовлено більше десятка різних стандартів та специфікацій управління безпекою, які детально регламентують процедури планування та підтримки безперервності бізнесу, серед яких найбільшу популярності набули міжнародні та національні специфікації і стандарти ISO 17799-2002 (BS 7799), ISO 17799-2002 (BS 7799), NIST, COOP, HIPAA Gramm-Leach-Bliley, The Expedited Funds Availability, SAS 78/94.

Методи та засоби забезпечення безперервності бізнесу (Business Continuity Planning — BCP) і відновлення діяльності після лих — надзвичайних ситуацій (Business Disaster Recovery — BDR) широко відомі та апробовані на Заході. Технологія забезпечення безперервності бізнесу при надзвичайних ситуаціях є невід’ємною частиною діяльності крупних компаній та державних організацій, що дозволяє їм здійснювати практично безперебійне функціонування у разі надзвичайних подій малого і середнього масштабу і відновлювати свою діяльність з мінімальними, наперед прорахованими, збитками у разі широкомасштабних лих [11, c. 204-205].

Подальший розвиток методологія забезпечення безпеки отримала після подій терористичного нападу на Світовий торгівельний центр у Нью-Йорку (США), коли стало зрозумілим, що наявність плану, навіть найкращого, не є єдиною передумовою для захисту від надзвичайних ситуацій та їх наслідків. Саме тоді було закладено підвалини нової концепції — концепції управління стійкістю та безперервністю діяльності.

Висновки

У даний час методологія управління безпекою бізнесу будується на платформі інтеграції теорій антикризового управління, управління у надзвичайних ситуаціях та відновлення діяльності. Практичне застосування описаної теорії реалізується через застосування певних економічних механізмів управління безпекою та дотримання відповідних організаційних процедур.

У практиці діяльності вітчизняних підприємств, на жаль, вирішенню питань безпеки бізнесу приділяється надто мало уваги: у більшості випадків проблеми усвідомлюються лише тоді, коли кризові явища набувають суттєвих масштабів або, що значно гірше — незворотного характеру.

Отож, чи не найважливішим першочерговим завданням підвищення безпеки бізнесу в Україні є формування відповідного «культурного середовища», що передбачатиме: підвищення рівня захищеності підприємництва через посилення відповідальності держави (правової, судової, інституційної тощо) перед суб’єктами господарської діяльності; дієвість політики підтримки бізнесу; впровадження адаптивних систем управління безпекою; забезпечення внутрішньої збалансованості основних фінансово-економічних параметрів бізнесу; стратегічну орієнтацію на довгостроковий та раціональний розвиток.

Список використаних джерел

1. Єрмошенко М. Менеджмент: Навчальний посібник/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко,; Національна академія управління. — К.: Національна академія управління, 2006. — 655 с.
2. Кузьмін О. Основи менеджменту: Підручник/ Олег Кузьмін, Ольга Мельник,. — К.: Академвидав, 2003. — 414 с.
3. Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник/ Микола Мартиненко,. — К.: Каравела, 2005. — 494 с.
4. Осовська Г. Основи менеджменту: Підручник/ Галина Осовська, Олег Осовський,. — 3-е вид., перероб. и доп.. — К.: Кондор, 2006. — 661 с.
5. Рудінська О. Менеджмент: Посібник/ Олена Рудінська, Світлана Яроміч, Ірина Молоткова, ; М-во освіти і науки України, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. Економіко-правовий фак-т, Регіональний ін-т держ. управління. — К.: Ельга Ніка-Центр, 2002. — 334 с.
6. Скібіцька Л. І. Менеджмент: Навчальний посібник для вищих навч. закладів/ Л. І. Скібіцька, О. М. Скібіцький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 415 с.
7. Стадник В. Менеджмент: Посібник/ Валентина Стадник, Микола Йохна,. — К.: Академія, 2003. — 463 с.
8. Стеценко І. Основи менеджменту. Хто такий менеджер: Навч. посібник. — К. : А.С.К., 2004. — 224с.
9. Хміль Ф. Менеджмент: Підручник для студ. вуз./ Федір Хміль,. — К.: Академвидав, 2005. — 607 с.
10. Шегда А. Менеджмент: Учебник/ Анатолий Шегда,. — 3-е изд., испр. и доп.. — К.: Знання , 2006. — 645 с.
11. Шокун В. Основи менеджменту: Навч. посіб. для дистанц. навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». — К. : Ун-т «Україна», 2005. — 340с.