Вступ

Європейський Союз є унікальним міжнародним утворенням, для якого економічна інтеграція у наш час являється загальносвітовим явищем і розвивається не тільки на просторі Європи, а й в інших частинах Земної кулі. Значимі події відбуваються і в Україні, яка проводить економічні реформи та має реальні перспективи тісної інтеграції із Західною й Центральною Європою.

Питання про вплив інтеграційних об’єднань на світову торгівлю і торговельну систему став важливим предметом обговорення на сторінках наукових видань як зарубіжної так й вітчизняної юриспруденції. Зокрема в монографії російського вченого Т.М. Ісаченко [2] поданий комплексний аналіз торговельної політики Європейського Союзу, яка характеризується різноманітністю інструментів регулювання і специфікою їх застосування стосовно окремих груп країн. Економічна складова у здійсненні спільної торговельної політики стала предметом дослідження українського вченого О.І. Шниркова [5]. Однак тематика інтеграційних процесів переважає в працях фахівців з міжнародних відносин та економічної науки, у той час як питання правового регулювання торговельних відносин у Європейському Співтоваристві будуть сприяти всебічному висвітленню цих об’єктивних процесів.

Розвиток інтеграції відбувається у світі неоднаковими темпами і, отже, має різні правові форми. Виділяють більше 10 форм економічної інтеграції, але головними серед них вважаються чотири: зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний і валютний союз.

Розвиток взаємної торгівлі країн-членів інтеграційного угруповання віддзеркалює основні етапи його становлення і здійснює безпосередній вплив на економіку як окремих держав, так і регіону в цілому. Оптимальна торговельна політика окремої країни повинна враховувати комплексний вплив сучасних тенденцій міжнародної торгівлі та інтеграції, реальний вплив міжнародної торгівлі на економіку країн-інтеграторів.

1. Правові засади функціонування торговельних відносин на єдиному просторі Європейського Співтовариства

Розвиток торговельних відносин у рамках регіонального об’єднання надає можливість країнам-учасницям більш ефективно проводити трансформацію виробничого сектору та підвищувати свою конкурентоспроможність на світових ринках, виходячи з національних і регіональних інтересів. З початку 90-х років у Європі спостерігається певне поглиблення інтеграційного процесу, яке знаходить прояв у розширенні меж інтеграційного об’єднання Європейського Союзу з одночасним переходом до більш високої форми інтеграції — Економічного і валютного союзу. Спостерігається тенденція поступового стирання економічних бар’єрів між ЄС та іншими країнами цього регіону.

Поняття «спільна торговельна політика» (Common commercial policy) охоплює відносини пов’ язані з регулюванням зовнішніх торговельних відносин та виражається в торговельних угодах спільнот з третіми країнами, в участі спільнот у багатосторонніх угодах, їх співробітництві з міжнародними організаціями і в проведенні своїх власних, автономних заходів, зокрема, у встановленні загальних правил експорту та імпорту, спільного митного тарифу, єдиних субвенцій, а також захисних і антидемпінгових заходів.

Спільна торговельна політика (далі СТП) європейських спільнот складалась поступово. Для цього вимагалось узгодження підходів і конкретних дій, а також поступове зняття обмежень і пониження митних бар’єрів, встановлених у державах-членах. Тому можливість здійснення спільної торговельної політики стала реальною тільки наприкінці перехідного періоду, після завершення якого компетенція у сфері зовнішньої торгівлі перейшла від держав-членів до Співтовариства [5, c. 81].

Спільну торговельну політику Європейського співтовариства слід розглядати в контексті інших спільних політик як одну з видів діяльності ЄС. Політика Співтовариства

—         це забезпечене правове зобов’язання, що є спільним для всіх держав-членів, поширюється за межі їхньої території і створює права та зобов’язання як для держав, так і для окремих осіб. Під спільною політикою слід розуміти узгоджений механізм Європейського співтовариства та його держав-членів, що має власну мету та заходи, для побудови економічних відносин з третіми країнами.

Важливе значення у розумінні розвитку та ефективності взаємної торгівлі країн-членів ЄС має поняття механізму її регулювання. Механізм регулювання взаємної торгівлі країн-членів інтеграційного угруповання визначає основні напрями реалізації торговельної політики як кожної держави, так і їх об’єднання в цілому у взаємозв’язку із світовим господарством, базується на застосуванні принципів і методів управління потоками товарів, послуг, технологій. Механізм регулювання взаємної торгівлі країн- членів інтеграційного угруповання можна визначити як систему управління торговельними відносинами за допомогою специфічних важелів (інструментів, показників) спеціальними методами відповідно до сфери торгівлі з урахуванням правового, законодавчо-нормативного та інформаційного забезпечення.

Основним нормативно-правовим актом щодо спільних політик ЄС є Договір про заснування Європейського співтовариства [1] (далі Установчий договір), який створює правову основу для сфери її зазначених політик й визначає основні принципи їх розвитку (ст.ст. 2, 3). Зокрема, в Установчому договорі ЄС закладена правова основа для створення, розвитку й функціонування спільної торговельної політики, що має власну мету й інструменти її досягнення.

У статті 2 Установчого договору сформульовано основні завдання Європейського співтовариства, серед яких визначальними є наступні: встановити спільний ринок та прогресивно гармонізувати економічні політики. Спільні політики ЄС мають сприяти гармонійному, збалансованому і стійкому розвиткові економічної діяльності, високому рівню зайнятості й соціального захисту, рівноправ’ю жінок й чоловіків, сталому й безінфляційному зростанню, високому рівню конкурентоспроможності й зближенню економічних показників, високому рівню захисту й покращенню якості оточуючого середовища, підвищенню рівня й якості життя, економічному й соціальному зближенню та солідарності держав-членів.

Згідно статті 3 Установчого договору передбачено вироблення спільних політик ЄС у торговельній політиці, сфері сільського господарства та рибальства, сфері транспорту, соціальній сфері, сфері навколишнього середовища та сфері розвитку співробітництва. Оскільки Установчий договір ставить перед ЄС економічні завдання, то спільні політики, закріплені у цьому Договорі, спрямовані на регулювання відносин у зовнішньоекономічній сфері та економічний розвиток й функціонування Співтовариства та його держав-членів. Спільна торговельна політика є основою сфери зовнішньоекономічних зносин ЄС та належить до найбільш врегульованих правом Співтовариства спільних політик. Це сфера виняткових повноважень Співтовариства (ст. 133 Установчого договору), у рамках якої країни Співтовариства утворили митний союз зі спільними принципами щодо зміни тарифних ставок, укладення тарифних і торговельних угод з третіми країнами, імпортної та експортної політик тощо. Рішення ухвалюються в Раді міністрів кваліфікованою більшістю голосів.

Згідно Про розширення повноважень спільної торговельної політики йдеться в Амстердамському договорі [6] (1997), який надав Раді можливість одностайним голосуванням поширювати повноваження СТП на міжнародні переговори і угоди щодо послуг та інтелектуальної власності. Ніццький договір [7] (2001) дозволив це робити кваліфікованою більшістю. Втім, як і раніше, одностайності потребують рішення щодо угод у сферах, в яких повноваження поділені між Спільнотою і державами-членами (аудіовізуальні послуги, а також послуги у галузі культури й освіти) [7, c. 56-57].

Установчий договір встановлює порядок здійснення спільної торговельної політики Співтовариством, укладання та предмет угод в рамках СТП з третіми країнами. статті 133 Установчого договору, спільна торговельна політика базується на єдиних принципах, зокрема щодо змін у ставках митного тарифу, укладення тарифних та торговельних угод, досягнення уніфікації у заходах щодо лібералізації та експортної політики, а також заходів захисту торгівлі, насамперед тих, які застосовують у разі демпінгу та субсидування. Зазначена стаття Договору в сфері зовнішньої торгівлі ЄС встановлює єдині принципи щодо тарифів, міжнародних угод та заходів торговельного захисту. Ці принципи спрямовані на договірні та захисні аспекти зовнішньої торгівлі ЄС та спрямовані на ліквідацію розбіжностей, що існують серед держав-членів у сфері оподаткування чи підприємницької діяльності та впливають на торгівлю з третіми країнами. При цьому слід мати на увазі, що Установчий договір, який містить основні положення про СТП (Розділі IX), не передбачає визначення терміну «спільна торговельна політика».

У сфері спільної торговельної політики між ЄС та його державами-членами існує два проблемних питання: 1) щодо природи компетенції Співтовариства (виключної чи спільної), яка позначається на обсязі повноважень у цій сфері, та 2) щодо предмета торгівлі в рамках СТП.

Перша проблема щодо природи компетенції ЄС та обсягу повноважень виникла як результат відсутності чіткого закріплення у Договорі сфери виключної компетенції ЄС і пов’ язана з небажанням його держав-членів під час створення Співтовариства передавати йому все більший обсяг своїх повноважень. У сфері спільної торговельної політики таке небажання привело до виникнення ряду суперечок щодо поділу повноважень між ЄС та його державами-членами після завершення дванадцятирічного (1957 — 1969 рр.) перехідного періоду, протягом якого держави-члени проводили автономну торговельну політику з третіми країнами, а Співтовариство не могло виконувати свої повноваження у зовнішній сфері повною мірою. Уявляється, що зазначені суперечки повинні припинитися з прийняттям і набранням юридичної сили Конституції Європейського Союзу, яка має визначити виключну компетенцію Євросоюзу у сфері спільної торговельної політики.

Значну роль у вирішенні цих суперечок відігравав Суд ЄС, який неодноразово наголошував на виключній компетенції ЄС у сфері зовнішньої торгівлі. Починаючи з 1975 р. Суд ЄС прийняв ряд рішень, за якими держави-члени наприкінці перехідного періоду не мають більше права проводити автономну торговельну політику щодо третіх країн, підтвердивши тим самим виключність природи повноважень ЄС у сфері СТП [6, c. 149-150].

З приєднанням ЄС до Світової організації торгівлі (СОТ) у 1994 р. розпочалися нові суперечки щодо обсягу повноважень Співтовариства у сфері СТП, які були спричинені зміною структури світової торгівлі в цілому та включенням Генеральної Угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ) 1947 р. до ГАТТ 1994 р. Європейський Союз підтвердив прийняття норм СОТ у Рішенні Ради № 94/800/ЄС від 22 грудня 1994 р. щодо укладення від імені Співтовариства в рамках його компетенції угод, що були досягнуті під час Уругвайського раунду багатосторонніх переговорів. Суд ЄС розглянув питання про сумісність спільного укладання Співтовариством та державами-членами угод, які стали результатом Уругвайського раунду переговорів, з розподілом повноважень, передбачених Установчим договором. Суд визнав, що Співтовариство має виключну компетенцію відповідно до статті 133 Установчого договору укладати ГАТТ, але має спільну з державами-членами компетенцію укладати Генеральну Угоду про торгівлю послугами (ГАТС), Угоду про торгівлю комерційними аспектами інтелектуальної власності (ТРІПС) й Угоду про утворення СОТ. Таким чином, у 1994 р. Суд ЄС підтвердив, що у сфері зовнішньої торгівлі товарами Співтовариство має виключні повноваження, а у сфері зовнішньої торгівлі послугами та комерційними аспектами інтелектуальної власності — спільні повноваження.

Ніццький договір значною мірою змінив та доповнив положення Установчого договору про СТП, які стосувалися наступного. Перше, відповідно до зміненої статті 133 Договору, ЄС здобув право ведення переговорів та укладання угод у сфері торгівлі послугами і комерційними аспектами інтелектуальної власності «тією мірою, якою на ці угоди не поширюється дія інших параграфів статті 133, та з урахуванням параграфа 6 статті 133». Щодо цих договорів Рада ЄС отримала право приймати рішення як кваліфікованою більшістю голосів так і одноголосно. Друге, Ніццька редакція Установчого договору додала до статті 133 параграф 6, відповідно до якого Рада ЄС не може самостійно укласти торговельну угоду, що містить положення, які виходять за рамки внутрішніх повноважень Співтовариства, особливо ті положення, що тягнуть за собою гармонізацію законів та підзаконних актів держав-членів у сферах, в яких Установчий договір виключає таку гармонізацію. До таких угод віднесено: угоди у сфері торгівлі культурними та аудіовізуальними послугами, послугами у сфері освіти, соціальним та медичним обслуговуванням людей.

Зрозуміло, що на обсяг повноважень Співтовариства у сфері спільної торговельної політки, відповідно до норм Установчого договору та рішень Суду ЄС, впливає предмет торгівлі. Так, якщо предметом торгівлі є товари, то ЄС самостійно визначає та веде спільну торговельну політику, укладає тарифні та торговельні угоди, встановлює та застосовує заходи захисту й спільний митний тариф (ст. 133). З іншого боку, якщо предметом торгівлі є послуги й комерційні аспекти інтелектуальної власності, то Співтовариство поділяє компетенцію з державами-членами під час укладання угод та застосування заходів захисту (п. 5 ст. 133).

Серед норм, що встановлюють виключну компетенцію Європейського співтовариства у сфері зовнішньої торгівлі товарами, існує виняток з правила, визначений у статті 134 Установчого договору. Положення цієї статті надають право державам-членам ЄС застосовувати національні заходи захисту у формі обмеження імпорту товарів із третіх країн у випадках відхилення торговельного потоку або у разі економічних труднощів у одній чи кількох державах-членах, які спричинені різницями у заходах торговельної політики [4, c. 276-277].

2. Напрями правового регулювання міжнародних економічних відносин в рамках інтеграційних об’єднань

Характеризуючи основні напрямки розвитку спільної торгівельної політики країн-членів ЄС можна виділити основні: визначення показників диференціації країн-членів за динамікою питомої ваги та приросту обсягів експортно-імпортних операцій у взаємній торгівлі; оцінка географічної структури взаємної торгівлі з точки зору пріоритетів двосторонньої торгівлі; визначення пріоритетів товарної структури взаємної торгівлі з точки зору спеціалізації окремих країн; оцінка структури взаємної торгівлі в окремих галузях виробництва; характеристика дисбалансу в торгівлі окремими групами товарів країнами-членами ЄС; аналіз структурних змін товарної структури окремих країн. Лібералізація внутрішньої торгівлі ЄС сприяла впровадженню єдиної торгової політики у відносинах із третіми країнами, яка обмежила імпорт єдиним митним тарифом та іншими паратарифними (близькими до тарифних) бар’єрами.

Розвиток спільного ринку ЄС сприяв зміні структури взаємної торгівлі. Основними пріоритетами в обсягах товарообігу країн ЄС є продукція машинобудування і транспортне устаткування, промислові вироби, хімічні товари, продукти харчування, спиртні напої та тютюнові вироби, що свідчить про орієнтацію взаємної торгівлі на виробництво високотехнологічної готової продукції.

Розвиток взаємної торгівлі країн — членів ЄС у цілому справляє позитивний вплив на добробут та зайнятість його населення. Важливим виміром програм інтеграції ринків в межах ЄС є, з одного боку, здійснення заходів щодо розвитку ринків праці і створення нових робочих місць, забезпечення соціальних стандартів Співтовариства, а з другого — запровадження єдиних механізмів, які гарантують права споживачів.

Функціонування єдиного ринку розширює масштаби конкуренції, посилює конкурентну боротьбу і веде до зміни стратегії фірм, які вже орієнтуються не тільки на національний, але й на європейський ринок.

Предмет спільної торговельної політики становить торгівля товарами, послугами, комерційними аспектами інтелектуальної власності, що визначено у статті 133 Установчого договору, а судова практика розширює цей перелік торгівлею вугіллям та сталлю, а також атомною енергією. До цього слід додати торгівлю прямими іноземними інвестиціями.

Протягом інтеграційних процесів міждержавні угоди ЄС системно звужували можливості держав-членів застосовувати власні, незалежні торговельні заходи захисту. Виконання заходів торговельної політики будь-якою державою-членом не має гальмуватися торговим дисбалансом та призводити до економічних труднощів в одній чи більше державах-членах. Сфера дії спільної торговельної політики ЄС сконцентровано у п’яти основних напрямах: гармонізована зміна тарифних ставок; укладання тарифних і торговельних угод; досягнення уніфікації заходів з лібералізації; експортна політика; заходи із захисту торгівлі, такі як ті, що мають бути прийняті у випадку демпінгу чи субсидування. В цілому в ЄС, відповідно до вимог Світової організації торгівлі відбувається системна заміна тарифних методів регулювання на нетарифні, наприклад, санітарні та екологічні стандарти [5, c. 84-85].

Торгівля сільськогосподарською продукцією підпадає не тільки під спільну торговельну політику, але й під спільну сільськогосподарську політику. Однак положення Установчого договору щодо спільної сільськогосподарської політики не передбачають процедури укладання міжнародних торговельних угод й застосування захисних заходів, тому під час проведення зазначених процедур у сфері торгівлі сільськогосподарською продукцією застосовуються положення Установчого договору про спільну торговельну політику.

Щодо торгівлі вугіллям і сталлю, то цей ринок спочатку функціонував у рамках Європейського співтовариства з вугілля і сталі (ЄСВС), Договір про заснування якого терміном на п’ятдесят років Франція, Німеччина, Італія та три країни Бенілюксу підписали ще в 1951 р. З плином часу цей союз припинив своє існування (23 липня 2002 р.) й вугільна та металургійна галузь перейшли остаточно до «загального» спільного ринку ЄС.

Повноваження ЄС у сфері торгівлі атомною енергією врегульовано Договором про заснування Європейського співтовариства та рішеннями Суду ЄС. Згідно Установчого договору Співтовариства його положення не повинні порушувати положення Договору про створення Євратому. Водночас у Висновку 1/94 [4] Суд ЄС зазначив, що оскільки Договори про створення Євратому не містять положень щодо зовнішньої торгівлі, ніщо не перешкоджає поширювати сферу дії угод, які укладені відповідно до статті 133 Установчого договору, на міжнародну торгівлю продукцією Євратому. Тим самим Суд підтвердив повноваження Європейського співтовариства укладати міжнародні угоди щодо торгівлі атомною енергією.

У рамках спільної торговельної політики торгівля послугами (на відміну від торгівлі товарами) підпадає під спільну компетенцію ЄС та його держав-членів. Відповідно до статті 50 Установчого договору «послугами» є послуги, що їх надають зазвичай за винагороду, тією мірою, якою вони не підпадають під дію положень про свободу пересування людей, товарів та капіталу. Послугами, зокрема, є: діяльність промислового характеру, діяльність торговельного характеру, діяльність ремісників, діяльність осіб вільних професій. Торгівля послугами є предметом СТП, виходячи з наступного. По-перше, стаття 133 Установчого договору передбачає торгівлю послугами. По-друге, у Висновку 1/94 Суд ЄС зазначив, що оскільки СТП має відкритий характер, торгівля послугами не може бути виключена з предмета статті 133 Установчого договору, хоча тільки окремі обмежені аспекти ГАТС підпадають під СТП. Водночас Суд наголосив, що спільна торговельна політика ЄС не стосується послуг, які пов’язані із вільним рухом фізичних та юридичних осіб. По-третє, у доктрині СТП торгівлю послугами відносять до предмета СТП.

До спільної компетенції Європейського співтовариства та його держав-членів у рамках спільної торговельної політики належить торгівля комерційними аспектами інтелектуальної власності. Це питання є важливим з огляду на зв’ язок між зазначеною власністю та торгівлею товарами [5, c. 82].

Висновки

Отже, Європейському Співтовариству у сфері спільної торговельної політки притаманна як виключна так й спільна компетенція, що визначається предметом торгівлі. Правовий режим регулювання торговельних відносин у Європейському Співтоваристві передбачає повагу до цілей національної політики країн-членів, застосування гнучких підходів, поступовий доступ до ринку товарів та послуг. Для забезпечення виконання положень нормативних актів ЄС країни-члени повинні прийняти або реформувати широке коло питань внутрішнього регулювання у сфері торгівлі, що сприятиме реалізації, застосуванню та функціонуванню спільної торговельної політики.

Ефективне та повноцінне правове регулювання відносин міжнародного економічного співробітництва в умовах глобалізації та регіональної інтеграції не можна уявити поза процесами гармонізації національного законодавства з міжнародно-правовими нормами.

Список використаної літератури

1. Європейський Союз. Консолідовані договори. / За ред. В. Муравйова. — К., 1999. — 206 с.
2. Исаченко Т.М. Торговая политика Европейского Союза. — М.: ГУ-ВШЭ, 2010. — 395 с.
3. Мадиярова Д.М. Стратегия формирования внешнеэкономической деятельности. — Алматы: Экономика, 1999. — 184 с.
4. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ: Монографія/ Кер. Авт. Кол. і наук. Ред. Т.М. Циганкова. – К.: КНЕУ, 2003. – 660с
5. Миргородська Л.О. Фінансові системи зарубіжних країн. — Київ: Центр навчальної літератури, 2003. — 240 с.; С.81
6. Панфілова Т., Пісоцький В. Методичні підходи дослідження розвитку взаємної торгівлі країн ЄС в умовах поглиблення регіональних інтеграційних процесів // Збірник наукових праць. Вип. 26. – Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2000. – C. 147-153.
7. Шнирков О.І. Торговельна політика Європейського Союзу: Монографія. — К.: Вид.-полігр. центр «Київський університет», 2005. — 152 с.