Вступ

Актуальність теми. Важливим аспектом економічної політики держави є забезпечення дієвої моделі управління державним сектором, котрий має здійснювати позитивний вплив на конкурентоспроможність національної економіки в цілому.

Більшість країн світу з 70-х років минулого століття проводять політику оздоровлення національних економік шляхом пошуку оптимального співвідношення між державним та приватним секторами (воно у кожної країні специфічне, що пов’язано з традиціями та історичними чинниками розвитку), що знаходить відображення, зокрема, у послідовному, взаємоузгодженому та системному проведенні процесів приватизації та націоналізації, вдосконаленні регуляторної політики, а в цілому — в еволюції моделей управління державним сектором. Тобто зазначені процеси стосуються як форм власності та організаційно-правових форм господарювання підприємств, умов їх функціонування на ринку, так і системи державного управління, механізмів та інструментів впливу на суб’єкти господарювання державного сектора та національну економіку в цілому.

Іноземний досвід свідчить, що стандартів стосовно оптимального розміру державного сектора не існує. В одних країнах він достатньо великий (Греція, Італія, Франція), в інших — майже відсутній (Японія, Люксембург); десь сконцентрований у невеликій кількості галузей (Нідерланди), а десь «розмазаний» по всій економіці (Франція, Португалія). У деяких країнах він високоефективний (Швеція, Франція), в інших — неефективний (Бельгія, США). Тобто усюди діють національні моделі, і основне питання полягає в успішності їхньої практичної реалізації. Головний принцип полягає в тому, що жоден уряд не може миритися з великим, але неефективним і обтяжливим у фінансовому відношенні держсектором. Або він неефективний, і тоді його розміри й обсяг фінансування повинні бути мінімальними, або високоефективний, і тоді його частка в національній економіці може бути досить велика. І хоча кількість підприємств, що мають статус юридичної особи, постійно зменшується, все ж поряд з приватизацією характерною є періодична націоналізація, котру слід розглядати як один із дієвих засобів регулювання оптимального розміру держсектора.

Принципи розвитку управління державним сектором є предметом дослідження на протязі багатьох років. Моделі управління держсектором розробляють та вдосконалюють багато вчених, зокрема: І. К. Бондар, О. І. Пасхавер, О. В. Рябченко, М. В. Чечетов.

Метою дослідження є розвиток науково-методичних основ формування сучасної моделі державного сектору та обґрунтування пропозицій, спрямованих на його реалізацію в Україні.

Для досягнення цієї мети вирішено такі задачі:

• проаналізовано модель управління державним сектором і організаційно-правові форми державних підприємств в Україні;
• розроблено методологічні підходи до визначення частки державного сектора в національній економіці;
• обґрунтовано підходи до удосконалення принципів формування структури державного сектора економіки України;
• визначено перспективи розвитку державного сектора економіки України.

Об’єктом дослідження є система відносин власності.

Предметом дослідження є відносини державного сектору.

Методи дослідження: у курсовій роботі використовувалися такі прийоми, як діалектичний метод, метод порівняльного аналізу, єдності історичного і логічного, аналізу і синтезу, статистичні узагальнення та розрахунки. Теоретичною базою слугували роботи вітчизняних і зарубіжних юристів, економістів, філософів, соціологів.

1. Сутність державного сектору у сучасній економіці

Поняття “державний сектор” економіки в законодавстві України не виділене, однак Господарський кодекс України оперує поняттям “суб’єкт господарювання державного сектора економіки”, до якого належать суб’єкти, що діють на основі державної власності, та суб’єкти, державна частина у статутному фонді яких перевищує 50%. Таким чином, до державного сектора в Україні належать об’єкти державної власності, стосовно яких можливе здійснення управління органами державної влади, а сам державний сектор складається із сукупності суб’єктів державного сектора економіки.

Основним фактором, що впливає на формування державного сектора України, стала реалізація ліберальної доктрини, що домінувала на початку 90-х рр. ХХ ст. Якщо у більшості західних демократій державний сектор формувався впродовж сторіч у рамках еволюційного          історико-економічного процесу, то в Україні державний сектор виступив “будівельним матеріалом” для приватного сектора, зростання якого вважалося основним пріоритетом економічної політики. Ці процеси й визначили структуру та інституціональну роль українського державного сектора.

Незважаючи на зазначені умови, державний сектор в Україні зберігає значні частки державних підприємств у таких сферах діяльності, як: видобувна промисловість, виробництво й розподіл електроенергії, газу й води, транспорт і зв’язок, охорона здоров’я і соціальна допомога, освіта, колективні та особисті послуги.

Сучасні стандарти статистичних спостережень, що проводяться в Україні, на жаль, не дають змоги повністю описати кількісно державний сектор, оскільки не ведеться облік базових параметрів економічної діяльності акціонерних товариств із домінуючою державною часткою, а ця організаційно- правова форма містить у собі приблизно до 50% держсектору.

Зараз частка державного сектору перейшла з фази різкого скорочення у фазу монотонного скорочення, а сама приватизація перестала виконувати системоутворю- вальну функцію і почала зумовлюватися природними економічними процесами. Приватизаційні процеси набули більш “зрілої” форми та почали реалізовуватись виключно на ринковій конкурентній основі.

Слід також вказати на низьку ефективність держсектору України. Основними причинами такого стану є недоліки управління, вузькість інвестиційної бази, утримання завищеного штату співробітників.

Частка державного сектора в інвестиціях в основний капітал істотно знижується, а частка в основних коштах залишається незмінною. Ці процеси призводять до підвищеного спрацювання устаткування, зниження продуктивності праці. Основною причиною такого стану варто вважати недотримання необхідних для побудови ефективного держсектора бюджетних параметрів.

Питання умов функціонування державного сектору економіки недостатньо опрацьовано не тільки у вітчизняній науці, але й у світовій. Знайти розумне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням — одне з ключових завдань, яке на сьогодні постало перед Українською державою. Україна має сформувати такі модель ринку та систему державного регулювання економіки, які враховували б вітчизняні історичні реалії та сучасний зарубіжний досвід, який, у свою чергу, не є однозначним.

2. Історичний розвиток (еволюція) державного сектору в Україні

На початковому етапі реформування економіки України та відносин власності декларувався переважно ліберальний підхід, однак послідовна і цілісна концепція перетворень фактично була відсутня. Державний сектор розглядався як другорядний елемент економічної системи. Такий стан став причиною тривалої трансформаційної кризи і загальної дезорієнтації в макроекономічній політиці. Реалізація ряду приватизаційних програм не привела до очікуваного підвищення ефективності економіки в цілому, а потенціал державного сектора значно знизився.

Незважаючи на деяку макроекономічну стабілізацію, що намітилася останніми роками, багато проблем розвитку і подальшої трансформації української економіки недостатньо розглянуто теоретично і практично не вирішено. Однією з таких проблем є визначення цілей, масштабів і форм діяльності державного сектора.

Відповідно до Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств”, під приватизацією розуміється відчуження майна, що перебуває в державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних і юридичних осіб. Вона є складовою роздержавлення, що полягає в переході об’єктів державної власності у приватну та колективну форми власності.

Реформування власності почалось у 1990 р., коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, де в VI розділі було записано, що “Українська РСР забезпечує захист всіх форм власності”. Це положення хоча й побічно, але вже вказувало на можливість існування приватної власності в країні.

Прийняття Декларації можна вважати початком першого етапу приватизації (1990-1992 рр.). У п. 4 ст. 2 Закону УРСР “Про власність” також зазначалось, що “власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними”. Правові, економічні та організаційні основи приватизації державного сектора закріплені в Законі України “Про приватизацію майна державних підприємств”, прийнятому 04.03.1992 р. (за час свого існування він зазнав безліч змін), і ряді інших законодавчих актів, що регулюють процес приватизації різних об’єктів. У 1992-1993 рр. в Україні формувались державні інститути приватизації, які були покликані реалізовувати її на практиці: Комісія Верховної Ради з питань економічної політики та управління народним господарством; відділ з питань власності й підприємництва в Кабінеті Міністрів України; Міністерство зі справ роздержавлення власності й демонополізації виробництва (створене 13.05.1991 р., ліквідоване       20.03.1992 р.); Фонд державного майна України.

На другому етапі (1993 р. — липень 1994 р.) приймаються такі нормативні акти, як Декрет Кабінету Міністрів України “Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств і їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду”, відповідно до якого всі орендні підприємства, крім дрібних, мають приватизуватись шляхом продажу належних державі акцій відкритих акціонерних товариств, створених державними органами приватизації та орендарями; Декрет Кабінету Міністрів України “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” — зазначений документ був вирішальним пунктом масової приватизації об’єктів агропромислового комплексу, особливо об’єктів харчової промисловості; Указ Президента України “Про корпоратизацію підприємств” — метою прийняття Указу було реформування існуючої системи управління державним сектором економіки, підвищення відповідальності державних підприємств за результати економічної діяльності та підготовка їх до приватизації; Указ Президента України “Про приватизацію об’єктів незавершеного будівництва” від 14.10.1993 р. дав змогу розгорнути приватизацію довготривалого будівництва зі станом готовності до 50% і вище у випадку відсутності фінансування на завершення будівництва та наявності згоди органів управління.

Серед характерних рис другого етапу приватизації можна виділити такі: проведення перших аукціонів із продажу об’єктів малої приватизації; початок роздержавлення більших промислових об’єктів шляхом корпоратизації, а також масової приватизації в агропромисловому комплексі; створення мережі органів приватизації; слабка підтримка процесів приватизації галузевими міністерствами та відомствами, місцевими органами влади; відставання інших напрямів економічних реформ від процесу приватизації.

Третій етап (серпень 1994 р. — червень 1996 р.) ознаменувався введенням у готівковий обіг іменних приватизаційних сертифікатів, найбільш інтенсивним розвитком малої приватизації, початком процесів продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, що стало основою для діяльності фондового ринку.

Цей етап характеризується прийняттям таких нормативних актів, як Указ Президента України “Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів” від 26.10.1994 р. та Указ Президента України “Про компенсації громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху”, у якому, зокрема, зазначено, що компенсаційні сертифікати видаються як індексація грошових заощаджень громадян України, перебувають у вільному обігу й використовуються у процесі приватизації державного майна.

У цей період приватизація залишається у полі зору різних політичних і корпоративних інтересів. Моделі приватизації були компромісом цих інтересів і не відповідали кращій світовій практиці. Характерною рисою вітчизняної приватизації був неконкурентний механізм продажу майна трудовим колективам. Прийнята модель приватизації не могла забезпечити підвищення ефективності виробництва. Продуктивність одного працівника приватизованого промислового під-приємства була на 18% нижче, ніж у цілому по галузі. Аналіз роботи об’єктів малої приватизації показав, що ефективніше працюють ті з них, які були приватизовані на конкурентних основах переважно не працівниками підприємства [2, с. 98].

Четвертий етап (липень 1996 р. -1999       р.) — перехідний період від масової приватизації до індивідуальної та розвитку реформ у сфері власності. Для цього етапу характерні: ліквідація державної монополії в багатьох галузях народного господарства, створення основи конкурентної ринкової економіки; розподіл і закріплення за приватними особами значної частини державного майна, створення умов для подальшої концентрації власності в руках більш ефективних власників; закладення основ нового корпоративного сектора економіки; створення таких інститутів ринкової економіки, як фондовий ринок і, зокрема, ринок корпоративних цінних паперів.

П’ятий етап (із січня 2000 р. — до сьогодні) — індивідуальна приватизація. У травні 2000   р. була прийнята Програма приватизації на 2000-2002 рр., у ній, зокрема, з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації по-новому класифікуються об’єкти приватизації.

Видаються такі нормативні акти, як Указ Президента України “Про негайні заходи по прискоренню приватизації майна в Україні” і Постанова Кабінету Міністрів України “Про внесення змін і доповнень у перелік підприємств, що мають стратегічне значення для економіки й безпеки держави” від 16.02.2000     р., відповідно до цього документа виведені зі складу стратегічних і, отже, спрощено порядок приватизації понад 20 великих об’єктів промисловості. Постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2000     р. був затверджений новий перелік підприємств, що мають стратегічне значення для економіки й безпеки країни. Ця постанова виключала з попереднього переліку 60 підприємств.

Цей приватизаційний період пов’язаний із приватизацією великих і стратегічно важливих для економіки об’єктів державної власності та переходом до грошового етапу приватизації.

Поняття суб’єкта державного сектору економіки в українському законодавстві згадується у ст. 22 Господарського кодексу України від 16.01.2003 р. У трактуванні цього документа суб’єктами державного сектора економіки є суб’єкти, які діють на основі тільки державної власності, а також суб’єкти, державна частина в статутному фонді яких перевищує 50% або є величиною, що забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів. До прийняття цього кодексу межі державного сектора окреслювалися поняттям державної власності, відображеним у розділі 5 Закону України “Про власність”.

Таким чином, можна зробити висновок, що поняття власності є в українському законодавстві ключовим для визначення поняття державного сектора. Однак, як зазначалося вище, ці поняття не можна визнати тотожними через те, що використання державної власності можливо як у рамках державного, так і приватного секторів (а саме: перебування державної власності в концесії, оренді або міноритарні державні пакети акцій). Критерієм віднесення господарської структури до державного сектора має бути можливість здійснення управління державною діяльністю цієї структури. У джерелах, що надають статистичні дані, акціонерні товариства з різною часткою участі держави (від якої безпосередньо залежить контроль держави над акціонерним товариством і віднесення або невіднесення цих акціонерних товариств до державного сектора) подаються як “колективна форма власності”, навіть якщо участь держави в них становить 100%. [7, c. 32-34].

3. Класифікація державного сектору за ступенем економічного розвитку

Державний сектор економіки України представлений значною кількістю видів суб’єктів господарювання — від суто державних підприємств, що перебувають у повному державному володінні, до змішаних акціонерних компаній з різною часткою державної власності. Слід зазначити, що значну частку державного сектора економіки складають бюджетні установи, які включають установи освіти, заклади охорони здоров’я, соціальних послуг, суспільного транспорту; національні і місцеві державні підприємства, а також державні корпорації. До складу виключно державних підприємств належать казенні підприємства, акціонерні компанії, а також державні холдингові компанії.

З метою систематизації видів суб’єктів державного сектора, перш за все, необхідно їх згрупувати, тобто визначити інституційну структуру за основними класифікаційними ознаками. З цією метою проведемо аналіз усталених підходів щодо складових елементів державного сектора з правової, інформативної та науково-методичної точок зору.

Розглядаючи правове поле, слід відмітити, що у Господарському кодексі України (далі — ГКУ) хоча й не розкрито сутність даного поняття, але визначено суб’єкти державного сектора економіки. Так, відповідно до статті 22 ГКУ, суб’єктами господарювання державного сектора економіки є суб’єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб’єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п’ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів [4].

Отже, відповідно до ГКУ суб’єкти державного сектора України можна розглядати з декількох позицій, а саме: по-перше, за видом діяльності — комерційні і некомерційні, по-друге, за формою власності — суб’єкти державної і змішаної форми власності, по-третє, за правовим режимом по відношенню до державного майна — підприємства створені на праві господарського відання та оперативного управління державним майном [4].

В правовому регулюванні взаємовідносин між суб’єктами господарювання вирішальна роль належить Цивільному кодексу України. У відповідності до даного законодавчого акту загальна класифікація юридичних осіб має наступний вигляд (рис. 2).

В Цивільному кодексі України чітко не вписано суб’єкти державного сектора економіки, але відповідно до статті 167 держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) та юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом [11]. Що стосується організаційно-правової форми, то, як уже зазначалося, держава має право створювати або приймати участь у створенні як некомерційних, так і комерційних підприємницьких структур різних організаційно-правових форм. Таким чином, ми можемо виокремити ще одну класифікаційну ознаку — ступінь автономії, що передбачає існування державних підприємств (установ, організацій) приватного та публічного права.

У Методиці визначення питомої ваги державного сектора в економіці, затвердженій спільним наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Державного комітету статистики та Фонду державного 4 листопада 2003р № 307/375/1963 [10], зазначено, що до суб’єктів господарювання державного сектора економіки належать суб’єкти, які діють на основі виключно державної власності; суб’єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує 50 відсотків; суб’єкти, діяльність яких з питань, що належать до компетенції загальних зборів, безпосередньо або опосередковано контролюється державою. Відповідно до даної методики суб’єкти даного сектора можуть займатися наступними видами економічної діяльності: сільське господарство, мисливство та лісове господарство, промисловість, будівництво, оптова й роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги з ремонту, готелі та ресторани, транспорт та зв’язок, фінансова діяльність, операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам, державне управління, освіта, охорона здоров’я та соціальна допомога, колективні, громадські та особисті послуги.

Відповідно до Класифікації, на нашу думку, державний сектор економіки може складатися з чотирьох підсекторів, які, в свою чергу, включають набір певних інституційних одиниць. Структуру державного сектора можна представити як сукупність нефінансових та фінансових корпорацій, некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства, а також сектора загальнодержавного управління, який управляє і контролює діяльність суб’єктів даного сектора.

Розглядаючи інституційні сектори державного сектора зазначимо, що до державних нефінансових корпорацій відносяться корпорації та квазікорпорації, які є резидентами й контролюються органами державного управління; при цьому контроль за корпорацією визначається шляхом розроблення генеральної політики корпорації та призначення директорів (якщо існує така необхідність).

В Україні до державних нефінансових корпорацій належать суб’єкти господарювання за такими організаційно-правовими формами:          державне підприємство, казенне підприємство, комунальне підприємство та державна акціонерна компанія; відкрите акціонерне товариство, закрите акціонерне товариство, холдингова компанія та дочірнє підприємство, корпоративні права яких належать державі; корпорація, консорціум, концерн, які створені на підставі нормативних актів Кабінету Міністрів України або розпорядчих актів органів державної влади [8].

В свою чергу, фінансові корпорації (установи) включають всі корпорації, які спеціалізуються на фінансових послугах чи допоміжній фінансовій діяльності. Виходячи з цього, державні фінансові корпорації включають наступні підсистеми: Національний банк України, державні депозитні корпорації, державні фінансові посередники, крім страхових корпорацій та недержавних пенсійних фондів, державні допоміжні фінансові організації, державні страхові корпорації.

До складу державного сектора економіки України, на нашу думку, можна також включити некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства. Вони утворюють великі окремі соціально-культурні підрозділи нефінансових і фінансових підприємств і організацій, які надають послуги в галузі освіти, охорони здоров’я, культури та відпочинку своїм працівникам і членам їхніх сімей безкоштовно або за зниженими цінами за рахунок відрахувань від прибутку підприємств та умовно розглядаються як самостійні інституційні одиниці, які надають неринкові послуги і відносяться до даного сектора.

Важливу роль у складі державного сектора відіграє сектор загального державного управління, який об’єднує юридичні особи, основною діяльністю яких є виконання функцій законодавчої, виконавчої або судової влади відносно інших інституційних одиниць у межах певної території. Вони мають повноваження збирати податки та інші обов’язкові платежі, а також витрачати їх відповідно до урядової політики. Сектор загального державного управління включає всі державні установи та всі неринкові некомерційні організації, які контролюються і в основному фінансуються органами державного управління. Державні установи, як правило, є неринковими виробниками, які надають товари та послуги домашнім господарствам або суспільству в цілому, в основному, безкоштовно або за економічно незначущими цінами для досягнення певних політичних або соціальних цілей. Надходження від реалізації товарів і послуг за економічно незначущими цінами становлять частину неринкової продукції цих закладів і поступають до державного бюджету. До таких організацій можуть належати, наприклад, галузеві науково-дослідницькі організації. Таким чином, незважаючи на контролюючі й управлінські функції сектор загальнодержавного управління є складовою державного сектора економіки України.Проведений аналіз наукової літератури з питань інституціонального забезпечення державного сектору економіки дає можливість виділити наступні точки зору щодо виділення складових елементів даного сегменту.

Так, деякі науковці в складі державного сектора виділяють наступні суб’єкти, а саме бюджетні установи, державні підприємства, державні фінанси, державні резервні фонди, державні банки, органи влади та державного управління [5, 3]. Наведена структура структури державного сектора є дискусійною, оскільки, по-перше, бюджетні установи, державні підприємства, державні резервні фонди, державні банки, органи державної влади та державного управління є ланками державних фінансів, а по-друге, державні фінанси відображають результати функціонування не лише державного сектора, а всієї економіки в цілому. А тому, на нашу думку, включення державних фінансів до складу державного сектора є недоцільним, що пояснюється їх економічної сутністю.

Характеризуючи державний сектор економіки з інституційної точки зору інші вчені виділяють наступні його складові, а саме:

—         суб’єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб’єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п’ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів [9];

—         суб’єкти, які діють на основі державної власності, а також суб’єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п’ятдесят відсотків або складає величину, яка забезпечує державі право ухвального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів [6];

—         державні комерційні підприємства, казенні підприємства, акціонерні товариства, де держава володіє значними пакетами акцій, а також державне майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, але знаходиться на їх балансі [7];

—         державні підприємства, організації, установи, що знаходяться у державній власності і управляються державними органами або уповноваженими особами, які призначаються ними [1].

Слід відмітити, що дані визначення в певній мірі віддзеркалюють структурну характеристику державного сектора, наведену в Господарському Кодексі України.

Таким чином, вивчивши та узагальнивши правові, інформаційні та науково-методичні підходи до визначення складу державного сектора економіки, ми можемо констатувати факт відсутності чіткої класифікації суб’єктів державного сектора економіки, оскільки державні підприємства, установи та організації розрізняють за цілями і характером діяльності, способом управління і мірою контролю з боку держави, характером фінансових і майнових відносин з нею і грошовим ринком, за ступенем господарської самостійності. Тому, на нашу думку, суб’єкти державного сектора економіки можна класифікувати за наступними ознаками: формою власності, видом діяльності, юридичною самостійністю, ступенем автономії, організаційно-правовою формою, правовим режимом по відношенню до державного майна, положенням на ринку, методом фінансування, способом утворення.

4. Роль державного сектору у сучасній економіці

Україна на сучасному етапі свого розвитку позиціонується як країна з ринковою економікою. Про це свідчать проведені за участю авторів дослідження на основі даних Єдиного реєстру об’єктів державної власності, що веде Фонд державного майна України (ФДМУ), та даних Державного комітету статистики України (Держкомстату), які підтверджують те, що рівень роздержавлення у промисловості в багатьох галузях України є одним з найвищих у світі.

В Україні приватних підприємств у 95 разів більше, ніж державних (у 32 рази більше, ніж комунальних), при цьому активи як державних, так і комунальних підприємств лише в 2 рази менші, ніж активи приватних, але чистий дохід приватних підприємств у 8,5 раза більший, ніж чистий дохід державних, і у 85 разів більший, ніж комунальних. Така ж пропорція зберігається за показником чистого прибутку державних підприємств, а комунальні підприємства взагалі збиткові.

Ця ситуація є природною виходячи з таких міркувань:

у розрахунках в загальний обсяг підприємств приватної форми власності увійшли індивідуальні та малі підприємства, яких створено дуже багато, але сумарна вартість їх основних фондів становить, за даними Держкомстату, 3 — 4 % від загальної вартості основних фондів всіх підприємств України, в той час як досить незначна кількість суб’єктів господарювання державної та комунальної форми власності використовує майже половину основних фондів, наявних в Україні;

використовуючи приблизно однакову кількість (майже половину наявних в Україні) основних фондів, суб’єкти господарювання приватного сектору одержують майже у вісім разів більше чистого доходу та у сім разів більше прибутку, ніж суб’єкти господарювання державного та комунального секторів, за рахунок того, що були приватизовані підприємства найбільш прибуткових та ринково адаптованих видів діяльності;

діяльність комунальних підприємств, які використовують чверть наявних у державі основних фондів, збиткова, що в умовах політики патерналізма, яка на даному етапі розвитку домінує в Україні, є цілком природним, тому що всі борги житлово-комунального сектору акумулюються саме на цих підприємствах, що не дає можливості їм господарювати достатньо ефективно і позбавляє стимулів до розвитку;

державні підприємства, серед яких залишилися заборонені до приватизації, стосовно яких у суспільстві не знайдений консенсус щодо ринкової комерціалізації, здійснюють свою діяльність, як правило, в умовах відсутності вільного вибору виду економічної діяльності та високих трансакційних витрат на управління. Отже, такі результати їх діяльності можна вважати цілком прийнятними в цих умовах.

З огляду на наведені нижче відмінності державної власності від приватної, результати процесу реформування відносин власності в Україні можна вважати цілком прийнятними виходячи з необхідності одночасного забезпечення дотримання зазвичай суперечливих вимог як соціальної справедливості, так і економічної ефективності.

Таблиця 4.1. Динаміка масштабних показників структури власності в Україні, %

Рік	Показник	Частка державної власності, включаючи комунальну	Частка недержавної власності
1992	Загальна кількість підприємств	70	30
	Загальна чисельність зайнятих	н. д.	н. д.
	Інвестиції в основний капітал	н. д.	н. д.
1995	Загальна кількість підприємств	41	59
	Загальна чисельність зайнятих	70	30
	Інвестиції в основний капітал	61	39
2005	Загальна кількість підприємств	13	87
	Загальна чисельність зайнятих	49	51
	Інвестиції в основний капітал	45	55
2010	Загальна кількість підприємств	12	88
	Загальна чисельність зайнятих	53	47
	Інвестиції в основний капітал	27	83

 

Одна з головних особливостей управління державною власністю полягає в тому, що ця власність відрізняється абсолютним масштабом усуспільнення, що утрудняє реалізацію оперативних управлінських впливів власника на об’єкти власності. У зв’язку з цим при управлінні державною власністю найбільш типовим управлінським рішенням є передача окремих об’єктів конкретним юридичним або фізичним особам, що дає змогу локалізувати управлінські впливи на них.

Функція управління державною власністю має кілька аспектів. З одного боку, держава є єдиним суб’єктом публічної влади, що встановлює норми господарського законодавства. Ця частина функції управління економікою визначається як нормативна.

З іншого боку, держава є одним із суб’єктів ринку, об’єкти власності якої функціонують у комерційному секторі економіки, підкоряючись нормам і правилам, створеним у результаті нормативного управління. Ця частина управлінських функцій держави визначається як продуктивна.

Реалізація нормативної функції управління досягається формуванням інституціональних об’єктів, до яких належать органи державного управління (в тому числі профільні міністерства), організації та некомерційні фонди. Функціонування цієї частини державної власності забезпечує вирішення різних завдань, до яких можна віднести підтримку обороноздатності, розвиток науки й культури, охорону здоров’я й освіту, утримання законодавчої, судової й виконавчої влади та ін.

За результатами дослідження доходимо таких висновків:

1. Виконання галузевими органами державної влади як нормативної (стосовно господарської діяльності об’єктів усіх форм власності в галузі), так і продуктивної (стосовно об’єктів, які належать до державного сектору економіки в галузі) функції спричиняє конфлікт інтересів, оскільки нормативна функція доволі часто використовується для створення переваг для об’єктів державного сектору при реалізації продуктивної функції, тобто сприяння діяльності підприємств державного сектору економіки, за ре-зультатами роботи яких визначається ефективність роботи органів державної влади, здійснюється за рахунок підприємств інших форм власності. Отже, потрібно свідомо та системно розділити функції управління об’єктами державної власності галузі та функції регулювання діяльності підприємств усіх форм власності галузі [4].
2. Віднесення об’єктів до державного сектору економіки передбачає збільшення трансакційних витрат на управління внаслідок:

ускладнення процедури прийняття управлінських рішень щодо об’єктів державної власності через необхідність узгодження органами державної влади;

зниження оперативності прийняття управлінських рішень державними чиновниками, що реалізують ці рішення.

3. За функціональною ознакою можна виділити два типи об’єктів, що мають належати до державного сектору економіки:

об’єкти, що безпосередньо задовольняють суспільні потреби, такі як оборона, забезпечення мінімальних соціальних гарантій;

виробництво у сфері природних монополій.

4. Під час впровадження алгоритму автоматизованого моніторингу структурних змін у державному секторі економіки слід виходити з того, що, незважаючи на частково незадовільні результати роботи суб’єктів господарювання, потрібно утриматися від неринкових методів впливу держави на їх діяльність.

Ринкова конкуренція сама встановлює оптимальний для економіки обсяг планування та ринкового регулювання в діяльності суб’єктів господарювання. Для кожної галузі та технології оптимальний розмір суб’єкта господарювання та його організаційно-правова форма будуть регулюватися потребою мінімізації трансакційних витрат.

5. Державний сектор в Україні

Загальною світовою тенденцією є своєрідне дрейфування від децентралізованої моделі управління держсектором (їй притаманна підпорядкованість підприємств галузевому міністерству з домінування цілей проведення промислової політики) до дуальної (в ній розмежовуються цілі щодо управління виробництвом та активами між галузевим органом управління та центральним), а також централізованої (властива підпорядкованість центральному органу управління з чіткою стратегією розвитку держсектора, орієнтованою на його фінансову ефективність при високому рівні корпоратизації та інтеграції (консолідації) підприємств та їх корпоративного управління) [4, 5]. При цьому обов’язковою умовою впровадження певної моделі управління державним сектором є забезпечення відповідних умов щодо кількості та стану його підприємств, застосування щодо них найбільш доцільних організаційно-правових форм господарювання та структуризації, а також рівня менеджменту.

Щодо розміру, структури та ефективності функціонування державного сектора в Україні, то слід зазначити, що на даний час, на жаль, відсутній належний облік (перш за все органами державної статистики), що ускладнює процес управління та зумовлює наявність ведення відомчого обліку підприємств та моніторингу ефективності їх функціонування. Так, за даними ФДМУ (на основі Єдиного реєстру об’єктів держвласності) кількість суб’єктів господарювання держсектора складає станом на 01.01.2011 р. 8031 од. (в тому числі визнана органами державного управління лише 4771од., або 59,4 %), з них левова частка припадає на державні комерційні підприємства (6589 од., або 82,0 %), а господарськими товариствами є лише 664 од. (8,3 %).

Із загальної кількості підприємств держсектора стратегічно важливими є понад 280, підприємствами, що не підлягають приватизації — 1250 од. (з них можуть бути корпоратизовані — 264 або 21,1 %); акціонерними (холдинговими) компаніями — 29.

За видами економічної діяльності (за інформацією Держстату при розрахунку частки державного сектора в економіці країни) станом на початок 2011 р.:

1)       за кількістю переважають підприємства з операцій з нерухомим майном, оренди, інжинірингу та надання послуг підприємцям (31,7 %), промисловості (25,1 %) та сільського господарства, мисливства та лісового господарства (22,7 %);

2)       за чисельністю працюючих — промисловості (43,1 %) транспорту та зв’язку (38,8 %) та сільського господарства, мисливства та лісового господарства (7,9 %);

3)       за обсягами реалізованої продукції — промисловості (41,7 %), операцій з нерухомим майном, оренди, інжинірингу та надання послуг підприємцям (32,3 %), транспорту та зв’язку (16,6 %);

4)       за залишковою вартістю основних засобів та нематеріальних активів — промисловості (43,9 %) та транспорту та зв’язку (43,6 %).

Найбільш повне уявлення про функціонування держсектора дає моніторинг Мінекономрозвитку України, за даними якого (станом на 1.01.2011 р.) із 3163 підприємств, які надали інформацію, працюючими є лише 79,3 % з них. Водночас не здійснювали господарську діяльність 20,7 % обстежених підприємств. Із загальної кількості підприємств, які не здійснювали господарську діяльність упродовж 2010 р. (655), 82 (або 12,5 %) перебували у процесі реорганізації, 351 (53,6 %) — у процесі ліквідації за рішенням відповідних органів управління, а 136 (20,8 %) — не здійснювали господарської діяльності, оскільки знаходяться на різних стадіях банкрутства.

За підсумками 2010 р., у держсекторі із 2508 суб’єктів господарювання, щодо яких органами управління надано інформацію для моніторингу, прибутково працювали 1589 підприємств (63,4 % до загальної кількості звітуючих), безприбутково — 97 підприємств (3,8 %), збитково — 822 (32,8 %). Слід відзначити, що з року в рік у держсекторі зростає частка збиткових підприємств. Зокрема, якщо у 2008 році збитково працювало 678 суб’єктів, або 27,0 % від загальної кількості працюючих підприємств, у 2009 році — 801, або 32,6 %, то у 2010 році — 822, або 32,8 %. В цілому ж рентабельність діяльності суб’єктів господарювання держсектора складала у 2010 р. (-)6,9%, а без урахування НАК «Нафтогаз України» — +2,7 %.

Згідно з визначеними критеріями ефективним визнано управління лише щодо 11,9 % підприємств, задовільним — 26,7, а неефективним — 61,4 %.

Таким чином, у цілому державний сектор в Україні можна охарактеризувати як такий, що достатньо великий за обсягом: його частка у ВВП країни складає, за оцінкою Євростату, — 37 % (довідково: у Канаді, Англії, Італії — близько 15 %, у США й Німеччині — близько 20 %, у Польщі — 25 %), різноманітний за організаційно-правовими формами господарювання (при домінуванні державних комерційних підприємств та недостатньому розповсюдженні господарських товариств), а за результативністю — низькоефективний.

Протягом тривалого часу (до грудня 2010 р.) управління держсектором здійснювалося в рамках децентралізованої моделі на основі положень Закону України «Про управління об’єктами державної власності», в якому визначено систему органів управління та їх повноваження. В цілому в Україні склалася досить детально розроблена нормативно- правова база щодо управління держсектором, хоча, на жаль, не всі її принципово важливі положення фактично були реалізовані на практиці [4]. Крім того, недостатньо уваги приділялося ефективності використання державних активів, а превалювало вирішення поточних питань часто за відсутності належної стратегії їх розвитку; приватизація об’єктів здійснювалася безсистемно, а сам державний сектор був своєрідним донором приватного. Це призвело до того, що зараз управління об’єктами держвласності органами влади здійснюється на недостатньому рівні і діюча система управління ними є малоефективною.

Державний сектор в Україні характеризується такими рисами, як:

—      переобтяженість об’єктами державної власності у зв’язку із незавершеністю як приватизаційних процесів, так і розмежування об’єктів державної та комунальної власності, а також нераціональність портфеля корпоративних прав держави, що призводить до розпилення зусиль управлінського потенціалу держави;

—      недосконалість структури та організаційно-правових форм господарювання (зокрема, недостатній рівень їх корпоратизації та інтеграції як важлива передумова дієвого управління);

—      розпорошеність і неузгодженість функцій управління між окремими органами;

—      низькі показники ефективності функціонування суб’єктів господарювання та дохідності активів;

—      недостатньо високий рівень якості управління як у уповноважених органів управління, так і менеджменту суб’єктів господарювання;

—      відсутність належної прозорості при прийнятті стратегічних рішень, наявність проявів корупції та рейдерства.

У кінцевому підсумку найбільш принциповим проявом сучасного стану держсектора є загрози в сфері національної та економічної безпеки держави, занепад інвестиційної та інноваційної діяльності, незацікавленість приватного капіталу у співпраці з державою у стратегічних для економіки країни сферах, що особливо важливо в умовах відсутності належних інвестиційних ресурсів у держави. Саме тому зміна діючої моделі управління об’єктами держвласності зумовлена необхідністю перегляду принципів і пріоритетів у сфері управління, посилення державного контролю й регулювання в держсекторі, що повинно здійснюватися в комплексі із заходами щодо посилення стратегічного управління та тих, що спрямовані на активізацію інвестиційно-інноваційної діяльності й удосконалення корпоративного управління.

Таким чином, до ініціювання адміністративної реформи децентралізовану модель управління держсектором можна охарактеризувати:

—      за концептуальною обґрунтованістю реформування та розвитку державного сектора — як фрагментарну з домінуванням поточних цілей тактичного характеру (у зв’язку із відсутністю стратегії реформування);

—      за кількісними параметрами об’єктів управління — як переобтяжену об’єктами державної власності (зі значною часткою збиткових підприємств та тих, управління якими визнано незадовільним);

—      за якісними характеристиками — як трансформаційну (тобто, по-перше, із наявними ознаками невизначеності в основних принципах, за якими формується та функціонує держсектор та його головна складова — державні підприємства, що знаходить відображення як у незавершеності приватизаційних процесів, так і розмежуванні об’єктів державної та комунальної власності; по-друге, з недостатнім рівнем інституційного забезпечення як стосовно механізмів та інструментів держрегулювання, так і окремих ринків (зокрема, фондового ринку); по-третє, з недостатньою часткою господарських товариств як найбільш прогресивної організаційно-правової форми господарювання, а також інтеграції (консолідації) корпоративних структур (з відповідним рівнем корпоративного управління);

—      за дієвістю — низькоефективну, що зумовлене як відсутністю належної чіткості в розмежуванні повноважень та відповідальності суб’єктів управління об’єктами державної власності, так і гнучкості (зокрема, щодо оптимізації держсектора за рахунок націоналізації).

Основні недоліки в управлінні держсектором зводяться до такого:

—      відсутність системних стратегій, програм ринкової трансформації та розвитку як окремих галузей та сфер діяльності в цілому, так і реформування державного сектора зокрема;

—      відсутність системності та наявність неврегульованих елементів у правовому полі щодо органів державного управління та їх повноважень;

—      відсутність належної прозорості при прийнятті стратегічних рішень і наявність проявів корупції та рейдерства.

Зазначені недоліки зумовлені тим, що протягом тривалого часу питанням управління об’єктами державної власності не приділялося належної уваги (зокрема, щодо розробки та реалізації виваженої державної політики розвитку держсектора як важливого елементу економіки), їх приватизація здійснювалася безсистемно, а сам державний сектор був своєрідним донором приватного. До цього часу немає чітко сформованої стратегії реформування та функціонування держсектора. Саме тому актуальним є визначення як основної стратегічної мети держсектора — формування раціонального його розміру та забезпечення конкурентоспроможності, що можливе лише шляхом зміни чинної моделі управління з урахуванням як світового досвіду, так і особливостей та стану національної економіки.

Висновки та пропозиції

Стратегічним напрямом удосконалення управління державним сектором є еволюційна трансформація сучасної децентралізованої моделі у коротко- та середньостроковому періоді в напрямі дуальної моделі, а також посилення засобів та інструментів стратегічного управління, інвестиційно-інноваційна діяльність та підвищення рівня корпоративного управління, а у довгостроковому — за наявності відповідних передумов щодо консолідації і корпоратизації держсектора та реформування системи органів виконавчої влади в межах адміністративної реформи — до централізованої.

Формування дуальної моделі повинно здійснюватися поетапно за рахунок системи заходів, що повинні бути розраховані на коротко- та середньостроковий період. При цьому зазначені заходи повинні бути спрямовані, з одного боку, на приведення у відповідність до сучасних потреб як кількості, так і організаційно-правових форм господарювання об’єктів, а також інших елементів у межах загального механізму управління державною власністю (зокрема, щодо правового, організаційно-економічного, фінансового, інформаційно-аналітичного блоків), а з іншого — власне впровадження елементів, що інституційно притаманні дуальній моделі (зокрема, щодо формування відповідних органів управління з делегуванням їм певних повноважень).

З позиції вдосконалення механізму регулювання формування та розвитку держсектора, а також забезпечення його раціональної структури, доцільним є врахування іноземного досвіду в цій сфері та запровадження комплексу таких заходів:

—      щодо оптимізації структури державного сектора:

—      актуалізація сфер діяльності та кола підприємств державного сектора з позиції виконання державою притаманних їй функцій; переліку підприємств, що не підлягають приватизації, та тих, котрі можуть бути корпоратизовані;

—      завершення приватизації як широкомасштабного соціально-економічного проекту трансформації державної власності (приватизація збиткових, непрацюючих та безперспективних підприємств, що можуть функціонувати у недержавному секторі, а також пакетів акцій господарських товариств з несуттєвим розміром державної частки — менше 25 %);

—      розмежування об’єктів суспільного значення між державним та комунальним секторами економіки;

—      щодо вдосконалення законодавства у сфері управління держмайном:

—      врегулювання питань щодо оптимізації розмірів державного сектора, функціонування та підтримки стратегічно важливих підприємств шляхом прийняття законів України «Про державне стратегічне планування», «Про стратегічно важливі підприємства», «Про націоналізацію»;

—      щодо реформування суб’єктів господарювання державного сектора та підвищення ефективності їх функціонування:

—      реструктуризація державних підприємств;

—      корпоратизація держсектора та активізація інтеграційних процесів шляхом поступового, виваженого перетворення державних комерційних підприємств у господарські товариства з одночасним чи подальшим формуванням інтегрованих корпоративних структур холдингового типу;

—      забезпечення ефективного менеджменту, підвищення кваліфікації управлінського персоналу, залучення консалтингових фірм;

—      щодо вдосконалення засобів (інструментів) управління держсектором:

—      підвищення рівня стратегічного управління та планування, формування стратегій розвитку державних підприємств, господарських структур і товариств, у статутному капіталі яких є державна частка; вдосконалення управління корпоративними правами держави; запровадження «золотої акції»;

—      впровадження засобів державної підтримки стосовно підприємств, що опинилися у скрутному фінансовому становищі, банкрутство чи ліквідація яких є неприйнятною у зв’язку із державними інтересами, а також запобіганням розмиванню державного пакета акцій;

—      щодо вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення управління суб’єктами господарювання державного сектора:

—      упорядкування обліку державного майна, удосконалення інструментарію діючої системи моніторингу виробничо-господарської та фінансової діяльності державних підприємств, а також господарських товариств за участю держави;

—      відновлення державним органам статистики відстеження показників діяльності державного сектора;

—      запровадження моніторингу фінансово-господарського стану стратегічно важливих підприємств для економіки та безпеки країни, а також підприємств-монополістів, що діють на загальнодержавних ринках, як держсектора, так і недержавного з позицій їх впливу на соціально-економічний розвиток національної економіки;

—      розкриття в межах, визначених законодавством, інформації щодо функціонування суб’єктів господарювання державним корпоративним сектором для забезпечення умов щодо залучення приватних інвесторів в рамках державно-приватного партнерства.

Список використаної літератури

1. Господарський кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 року № 436-IV [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
2. Адамик О. Доходи суб’єктів державного сектору: економічна сутність, вітчизняна та міжнародна інтерпретація // Бухгалтерський облік і аудит. — 2012. — № 1. — С. 29-36
3. Байцим В. Ефективність управління державним сектором у ринкових умовах господарювання // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 3. — С. 216-223
4. Білик М.Д. Фінансові результати підприємств державного сектору економіки в умовах планування // Фінанси України. — 2006. — № 9.- С.128-142
5. Боярко І. М. Сучасні тенденції розвитку державного сектору економіки під впливом трансформаційних процесів // Економіка. Фінанси. Право. — 2011. — № 9. —  С. 7-12
6. Гончарова Н. Світовий досвід регулювання державного сектору економіки та можливості його використання у вітчизняній практиці // Економіка. Фінанси. Право. — 2004. — № 5. — С. 3-9
7. Гончарова Н. Теоретичні питання визначення змісту та структурних складових державного сектору // Економіка. Фінанси. Право. — 2005. — № 8. —  С. 9-17
8. Длугопольський О. В. Теорія економіки державного сектора : навчальний посібник / О. В. Длугопольський. — К. : «ВД «Професіонал», 2007. — 592 с.
9. Жадан І. Державний сектор економіки України — об’єктивна обумовленість і проблеми розвитку // Україна-НАТО. — 2007. — № 6. — С. 44-59
10. Канцуров О.О. Удосконалення методології оцінки ефективності управління підприємствами державного сектору економіки // Фінанси України. — 2006. — № 9.- С.143-151
11. Колєсніков, Дмитро Валерійович. Створення вертикально-інтегрованих структур у державному секторі економіки та їх роль у забезпеченні економічної безпеки України // Стратегічні пріоритети. — 2011. — № 3. — С. 76-82
12. Космідайло І. В. Механізм управління державними підприємствами (на прикладі машинобудування) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук: спец. 08.00.04 / І. В. Космідайло. — К.: НДЕІ, 2011. — 19 с.
13. Манойленко О. Визначення меж корпоративного сектора економіки України та його структури // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 3. — С. 221-227
14. Петришина Н.В. Державний сектор в економіці України: теоретичні та організаційні засади // Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 6. — С. 103- 113
15. Чечетов М. В. Приватизація: теорія, методологія, практика / М. В. Чечетов. — К.: [ІВЦ Держкомстату України], 2005. — 645 с.
16. Чечетов М. Ринок та державне регулювання: чи варто змінювати акценти? / М. Чечетов [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.zn.kiev.ua/nn/show/364/32547/
17. Чухно А.А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх значення для України / А.А. Чухно. — К. : Логос, 2003. — 631 с.
18. Якобсон Л. И. Государственный сектор экономики: Экон. теория и политика: [учеб. для студентов вузов, обучающихся по экон. направлениям и спец.] / Л. И. Якобсон. — М.: Гос. ун-т. Высш. шк. Экономики, 2000. — 364 с.

Додатки

Додаток 1. Кількість суб’єктів ЄДРПОУ за організаційно-правовими формами господарювання (на початок року)

Суб’єкти ЄДРПОУ	2004 р.	2005 р.	2006 р.	2007 р.	2008 р.	2009 р.	2010 р.
Усього	889 330	935 578	981 054	1 023 396	1 070 705	1 133 200	1 187 020
у тому числі фермерське господарство	42 976	45 781	46 937	47 800	48 918	49 801	50 023
приватне підприємство	206 144	217 780	229 335	237 980	248 211	258 536	270 331
колективне підприємство	37 869	36 134	34 153	32 817	31 168	29 330	27 708
державне підприємство	9307	8469	8020	7752	7562	7359	7213
казенне підприємство	49	49	49	50	50	50	43
комунальне підприємство	14 558	15 129	16 066	16 460	16 688	16 755	16 636
дочірнє підприємство	21 097	22 469	23 598	23 580	23 127	22 523	21 648
іноземне підприємство	2392	2326	2285	2317	231 5	2347	2323
підприємство, об’єднання грома­дян (релігійної організації, проф­спілки)	3098	3676	4051	4247	4369	4510	4590
підприємство споживчої кооперації			421	616	860	1061	1167
орендне підприємство	1625	1520	1450	1377	1 330	1276	1222
спільне підприємство	6403	6024	5605	5431	5291	5148	5068
акціонерне товариство	35 134	35 016	34 662	34 571	33 976	33 084	31 993
з них відкрите	12 171	12 137	11 906	11 730	11 345	10 895	10 406
закрите	22 255	22 194	22 089	22167	21 948	21 503	21 098
Товариство з обмеженою відповідальністю	241 799	261 212	281 105	302 942	325 925	351 750	381 205
Товариство з додатковою відповідальністю	721	698	689	694	700	696	730
повне товариство	2013	1994	1977	1988	1 997	1985	1948
командитне товариство	762	727	703	694	690	673	654
кооператив	30 394	31 388	29 616	30 229	30 790	31 429	33 257
з нього виробничий	2512	2459	2506	2607	2556	2653	2602
сільськогосподарський виробничий	445	630	825	1020	1 324	1364	1404
організація (установа, заклад)	72 013	75 652	80 277	83 116	85 821	100 083	101 817
з неї державна				21462	19 313	17 733	16 801
комунальна	—	—	—	51 731	53 009	64 252	63 910
асоціація	2435	2458	2497	2679	2751	2841	2953
корпорація	648	717	761	798	824	842	849
консорціум	61	62	66	77	80	84	84
концерн	385	395	388	397	406	403	400
інші об’єднання юридичних осіб	2141	2115	2082	2061	1971	1880	1774