Вступ

«Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени — вписані золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва… Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам’ять на все життя [8, с. 131]. Ці слова К. С. Станіславського на початку ХХ ст. (в 1911 р.) сказані про тих, хто створив новий український театр, що дістав в історії української культури назву «Театр корифеїв». Він був заснований у 1882 р. М. Кропивницьким у Єлисаветграді (нині Кіровоград), існує понині й носить ім’я свого засновника. Це була високопрофесійна трупа, кожний з учасників якої являв собою зразок майстерності й художності. Внесок українських корифеїв у розвиток світового Музичне мистецтво

театрального мистецтва високо оцінений у світі, про що свідчить хоча б той факт, що, за рішенням ЮНЕСКО, 100-річчя заснування театру М. Кропивницького широко відзначалося в усьому світі [1, с. 66].

Корифеї — це Марко Лукич Кропивницький, Марія Костянтинівна Заньковецька, Михайло Петрович Старицький, брати Тобілевичі — Іван Карпович Карпенко-Карий, Микола Карпович Садовський, Панас Карпович Саксаганський, їх сучасні учні й соратники.

Ці видатні діячі української культури серед тих творців, щодо яких складно визначити, в якій галузі мистецтва їх талант виявився найяскравіше й найповніше. Поети, драматурги, автори прозових творів; перекладачі, які збагатили уявлення українців про світове мистецтво; режисери, актори, керівники театральних колективів, педагоги, сценографи, композитори… і в кожній сфері виявили себе справжніми майстрами, творцями нового. Їх дар визнали сучасники й високо цінують нащадки.

1. Розвиток театрального мистецтва у 80-90-х років ХІХ ст.

У кінці XIX — на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукав нових засобів мистецького відображення світу. Першим в українській літературі під гаслом модернізму виступив у 1901 р. поет Микола Вороний (1871-1940). На сторінках «Літературно-наукового вісника» у відкритому листі програмного характеру він закликав навернутись до ідеї «чистої штуки», «справжньої запашної поезії». Прихильники модернізму різко виступали проти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою і висловились за аполітизм, «чисте мистецтво».

Набувало розвитку театральне мистецтво. Головними центрами театрального життя в Україні в першій половині XIX ст. стали Харків і Полтава. Тут закладалися основи українського національного театру. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. Директором, режисером і актором театру у 1812 р. став Г.Квітка-Основ’яненко. Навколо нього гуртувалась передова народолюбна молодь Харкова. У Харківському театрі виступав славетний український актор Карпо Трохимович Соленик (травень 1811 — 19.10.1851 pp.). Т.Шевченко у «Щоденнику» 20.07.1857 р. назвав К.Соленика геніальним актором, який здався йому «естественнее й изящнее неподражаемого Щепкина». На чолі Полтавського театру стояв І.П.Котляревський. Тут в 1819 р. були поставлені його п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».

У Полтавському і Харківському театрах працював основоположник сценічного реалізму в російському і українському театральному мистецтві Михайло Семенович Щепкін (17.11.1788-23.08.1863).

В 1821 р. за участю передових представників російської та української громадськості його було викуплено з кріпацтва. Він працював у театрах Харкова, Полтави, Києва (1816-1824), потім — у Малому театрі в Москві (1824-1863).

М. Щепкін мав дружні стосунки з багатьма діячами російської та української культур. Щира особиста дружба зв’язувала його з Т.Шевченком, який намалював портрет М.Щепкіна, подарував йому свій автопортрет і присвятив поему «Неофіти». Т.Шевченко писав М.Щепкіну: «Якби-то нам побачитися, якби-то нам хоч часиночку подивиться один на одного, хоч годиночку поговорити з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живучою водою!» Для того, щоб передати своє глибоке захоплення талантом артиста, щоб виявити почуття щирої дружби та прихильності до нього, Т.Шевченко вживає казковий образ живущої води.

У ХІХ ст. формою організації театральних труп була приватна антреприза. Антрепренер виконував різні функції — директора, режисера, адміністратора. Упродовж першої половини ХІХ ст. театральні трупи мандрували по всій Україні. Часто це були змішані російсько-українські та російсько-українсько-польські трупи. Це пояснювалося заборонною політикою Росії щодо української мови («малороссийского наречия») на сцені.

У репертуарі мандрівних труп були драматичні п’єси, опери та балети. Поділу на драматичні й оперні трупи не існувало. Не було також різкого поділу на оперні і драматичні вистави. Опери виконували з розмовними діалогами між музичними номерами, драматичні п’єси були багатими на музичні епізоди — танці, співи, народні пісні.

Значною мірою це пов´язано з появою високохудожніх драматичних творів. Йдеться насамперед про п´єси, створені відомими реформаторами та фундаторами українського театру — М. Кропивницьким (понад 40 п´єс — «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» та ін.), М. Старицький (25 п´єс — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві», «Талан» та ін.), І. Карпенком-Карим (понад 20 п´єс — «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» та ін.). У цих творах реалістично зображені становище пореформеного села, майнова диференціація, деспотизм та самодурство панівних верств, суспільні антагонізми та соціальні протистояння. Водночас для драматургії 70—90-х років були Характерними вузькість тематики (головна дійова особа — як правило, селянство), певна повторюваність мотивів; побутовізм, етнографізм тощо. Це пояснюється, по-перше, бажанням авторів під впливом піднесення національного Руху показати зі сцени широкому глядацькому загалу ідейно-естетичне багатство народних обрядів, звичаїв і фольклору. По-друге, після Емського указу 1876 р. та циркуляра 1881 р. категорично заборонялися українські вистави історичного та соціального змісту. Під тиском громадськості цензура дозволяла лише драматичні твори, щ0 висвітлювали сільське життя. Пореформений період — це час розквіту любительського театру. Аматорські театральні вистави ставили у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах і навіть селах України.

2. І.Карпенко-Карий, М. Кропивницький та М. Старицький – видатні драматурги ХІХ ст.

В другій половині XIX ст. в драматургії і театрі виділяються три постаті: Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Іван Карпович Тобілевич) (1845-1907), Марко Кропивницький (1840-1910), Михайло Старицький (1840-1904). Вони були водночас письменниками-драматургами, організаторами артистичних сил і акторами.

У створенні професійного національного театру як музично-драматичного недарма першим називають ім’я М. Л. Кропивницького. Він є автором понад 40 п’єс, сценічну діяльність починав в аматорському театрі. На професійній сцені з 1871 р. створив школу режисерської, акторської майстерності. «Мав від природи видатні сценічні дані: чудовий сильний голос, виразну дикцію, гарне обличчя, величну постать, а крім того, живу, веселу і вразливу вдачу, був великим гумористом у житті й на сцені. Він умів наслідувати й відтворювати до найменших нюансів життєві типи, копіювати їх жести, характер, інтонації,» — згадує Софія Тобілевич [5, с. 22].

Його акторський дебют відбувся в Одесі (1871 р.) в ролі Стецька у «Сватанні на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка. Наступного дня газетна рецензія повідомляла: «Під час його виходу на сцену регіт глядачів майже не змовкав. Деякі куплети примушували його повторювати двічі, а то й тричі, оплескам не було кінця» [6, с. 15].

М. Кропивницький мав неабияку музичну і композиторську обдарованість, знав техніку хорового письма. Писав романси, вокальні дуети, куплети, музику до вистав. До своїх п’єс завжди сам добирав необхідний музичний матеріал, майже винятково з українських народних пісень і за подібністю ситуацій у народних піснях. А для деяких творів, таких як драма «Невольник» за Т. Шевченком, комедія «Вій» за М. Гоголем, створив власну музику. Необхідно відзначити, що й нині п’єси М. Кропивницького — а він один з найрепертуарніших драматургів — демонструються в авторському музичному оформленні. Доречно пригадати, що «Вій» у його інсценізації і з його музикою був поставлений на сцені Харківського театру музичної комедії в 1950 р. (режисер Л. Івашутич, художник С. Йоффе). «У комедії «Вій» 26 музичних епізодів, різних за змістом і характером: сильні пісні, хори, дуети, інструментальні уривки (які він називав «мелодрамами»), танці. У деяких сценах Кропивницький розширює межі жанру драми з музикою і переходить до галузі опери.

Ідеться про жанрові масові сцени, в яких автор засобами музики змальовує, наприклад, різноголосий базарний гамір, вигуки торговок, розмови покупців, гул натовпу [1, с. 97].

Вистави М. Кропивницького мали вдало знайдений звуковий супровід — це не тільки пісні, танцювальна музика, але й звукові ефекти — «вітер потроху розбирається», «Лід тріщить» та ін.» [5, с. 12].

І.Карпенко-Карий — автор комедій «Сто тисяч», «Мартин Бору-ля», «Хазяїн», п’єс на історичні теми «Бондарівна» та «Сава Чалий». Драматург з демократичних позицій показав класове розшарування на селі, висміяв гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію; створив образи бунтарів проти соціального гноблення. Творам І.Карпенка-Карого притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», — говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Оцінюючи зроблене митцем, І.Франко писав: „Цілість драматичної творчості Карпенка-Карого наповнює нас почуттям подиву для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселяти його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя».

Понад 40 п’єс написав М.Кропивницький, який увійшов в культуру як батько українського театру. Серед них — «Дай серцю волю, заведе, в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук». Найбільш відомими п’єсами М.Старицького є «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». За сюжетами творів М.Гоголя М.Старицький створив п’єси «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба». Його перу належать історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші». М.Старицький переробив п’єсу І.Нечуя-Левицького «На Кожум’яках» (1895) під назвою «За двома зайцями».

М.Старицького називали «ковалем» слів. Він збагатив рідну мову своїми лексичними знахідками. Серед інших мовних утворень йому належать і такі «ліричні» слова, як «мріяти» та «мрія».

Вперше випробували свої акторські сили М.Кропивницький, брати Тобілевичі — І.Карпенко-Карий, Микола Садовський (1856-1933), Панас Саксаганський (1859-1940) у виставах драматичних гуртків міст Бобринця та Єлисаветграда. У єлисаветградському гуртку вперше в Україні поставлено п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля».

Великої шкоди театру завдав Емський акт 1876 p., який забороняв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». Це призвело до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п’єси українською мовою. Лише у 1881 р. в результаті активних протестів російської та української громадськості уряд передає місцевій адміністрації право дозволяти вистави українською мовою. Тож 80-ті роки стали переломними в долі українського театру.

Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спеціально малоросійський театр». Цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати колишні «вольності» українського народу, його боротьбу за незалежність.

В 1882 р. М.Кропивницький створив в Єлисаветграді перший український професійний театр, національний театр світового рівня, до акторського колективу якого ввійшло близько 100 чоловік. До репертуару театру увійшли «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Чорноморці» М.Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г.Квітку-Основ’яненка, а також п’єси М.Кропивницького «Глитай, або ж Павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть».

М.Кропивницький прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Театральна трупа утримувалась лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

В цьому театрі працювала велика українська актриса Марія Костянтинівна Заньковецька (справжнє прізвище — Адасовська) (4.08.1854-4.10.1934). Крім того, вона була провідною актрисою в інших кращих українських трупах — М.Старицького, М.Садовського, П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого, І.Мар’яненка. Сценічний псевдонім актриса обрала за назвою рідного села Заньки Чернігівської губернії — Заньковецька.

Її творчий шлях розпочався 27 жовтня 1882 p., коли у міському театрі Єлисаветграда вона вперше на професійній сцені зіграла роль Наталки з п’єси І.П.Котляревського «Наталка Полтавка». Долю української жінки драматична актриса майстерно розкрила, коли стала першою виконавицею головних жіночих ролей у п’єсах «Безталанна», «Наймичка» І.Карпенка-Карого, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М.Кропивницького, «Циганка Аза» М.Старицького, «Лимерівна» Панаса Мирного.

М.Заньковецька виділялась не тільки блискучою акторською грою, а й пісенною майстерністю. Вона мала чудовий голос — драматичне сопрано, й незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Пісня допомагала актрисі розкрити глибину створеного нею образу, а слухачам — пізнати душу українського народу. Для неї спів був одним із найдійовіших засобів драматичного впливу на глядачів.

З тріумфом виступала М.Заньковецька на сценах театрів Петербурга і Москви, куди приїжджала на гастролі трупа українського професіонального театру на чолі з М.Кропивницьким. Захопленню московської публіки не було меж. Актриса страждала на сцені, а люди плакали у залі. Вони навіть підходили до каси і питали: «Сегодня Заньковецкая будет плакать?» Якщо відповідали: «Будет», то квитки брали. її успіх у Росії відзначив і редактор монархічної газети «Новое время» О.Суворін. Він був у захопленні: «Ось де справжній талант, ось де справжнє акторське мистецтво! Я одверто кажу: «Іншої такої артистки я не бачив». Але закликав покинути «вузькі національні береги» й перейти на сцену столичного театру. Востаннє велика актриса виступила на сцені 15 грудня 1922 р. Вона стала першою народною артисткою Республіки.

Мистецтвознавці ставили М.Заньковецьку на рівень світових зірок театрального мистецтва: італійки Елеонори Дузе, француженки Сари Бернар і росіянки Віри Комісаржевської. Та найвище її оцінив український поет Олександр Олесь:

Де йшла вона — там сходили троянди,

Куди дивилася — зірки.

Із сліз її — займались діаманти,

З зітхань — знімалися чайки.

Хто чув її, той чув наш степ зелений,

Стояв у нашому гаю,

Той розумів наш біль і гнів шалений

І плакав в нашому краю.

Оцінюючи творчість видатних корифеїв української сцени, один із засновників Московського Художнього академічного театру -КС.Станіславський — писав: «Такі українські актори, як Кропивниць-кий, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва й нічим не поступаються перед знаменитими — Щепкіним, Мочаловим, Соловцовим, Недєліним. Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам’ять про них на все життя». У 1858 р. відбулось відкриття міського театру в Житомирі. На той час це було одне з найкращих театральних приміщень в Україні. Нині там знаходиться обласна філармонія. В Житомирському театрі виступали М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька, композитор А. Рубінштейн, співаки Л.В.Собінов та Ф.Шаляпін. В 1901-1902 pp. у Києві на кошти громадськості було збудовано Троїцький народний дім для підтримки Київського товариства освіти і грамотності. На той час то був єдиний у Києві вогник українського мистецтва. В 1907 р. М.Садовський заснував тут перший український професійний стаціонарний театр. У складі трупи були такі актори, як М.Заньковецька, Любов Ліницька (1865-1924), П.Саксаганський, М.Кропивницький, Іван Мар’яненко (1878— 1962), Лесь Курбас (1887-1937). На сцені звучали голоси видатних співаків: Олени Петляш (1890-1971), Марії Литвиненко-Вольгемут (1892-1966), Трохима Івлєва, Михайла Микиті (1885-1971). У травні 1916 р. Л.Курбас заснував у Києві «Молодий театр».

В Галичині перший український професійний театр було відкрито при культурно-просвітницькому товаристві «Руська бесіда» 29 березня 1864 р. Організував його український культурний діяч Ю.Г.Лавровський. Тоді ж у Львові вперше здійснена театральна постановка українською мовою — вистава «Маруся» Г.Квітки-Основ’яненка.

У 80—90-ті роки на теренах України активно функціонували поряд з провідними театральними колективами М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського майже 30 невеликих «російсько-малоросійських» груп. У 1891 р. в Києві М. Соловцов заснував перший постійний російський театр. У західноукраїнських землях перший український театр виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». Його засновником став режисер та актор О. Бачинський. Невдовзі 1869 р. при чернівецькій «руській бесіді» утворюються любительські драматичні гуртки на Буковині. Виникнення 1884 р. «Руського літературно-драматичного товариства», заснованого С. Воробісевичем, сприяло піднесенню театрального життя в західноукраїнських землях. Розвиток літератури та театру в другій половині XIX ст. надав потужного імпульсу процесу творення національної музики. У 1862 p. C. Гулак-Артемовський створює першу національну українську оперу «Запорожець за Дунаєм», в основу якої покладено сюжет, підказаний М. Костомаровим.

Привабливою стороною вистав театру корифеїв було широке використання народної пісні, танцю, обряду. Важливою обставиною була обов’язкова участь оркестру. Найчастіше це були інструментальні ансамблі, до складу яких входили духова і струнна групи: флейта, кларнет, труба, валторна, тромбон і струнний квінтет. Оркестр трупи М. Л. Кропивницького складався з двадцяти п’яти кваліфікованих музикантів на чолі з незмінним М.  Васильєвим-Святошенком, у трупі були також 40 хористів з добірними голосами [12, с. 72]. Зрозумілий той приголомшливий успіх, який мали українські митці на гастролях у Петербурзі й Москві. Російська публіка була вражена не лише виконавською майстерністю, красою декорацій і костюмів, чудовими українськими піснями та танцями, це було справжнє відкриття культури України.

Слід зазначити, що музична творчість М. Л. Кропивницького вивчається в курсі історії української музики, його музичні твори виходять друком, починаючи з 1885 р., коли в Харкові опубліковано «Збірник творів М. Л. Кропивницького», до якого ввійшли куплети з вистав (з нотами), які виконував Кропивницький на сцені.

Висновки

У 1882 р. у Єлисаветграді М. Кропивницький з акторів-любителів та акторів-професіоналів створив першу українську професійну трупу, до складу якої увійшли талановиті актори М. Заньковецька, М. Садовський, І. Бурлака, О. Маркова та ін. Після гастролей у Києві 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєдналася аматорська група М. Старицького. Внаслідок цього утворився потужний осередок театрального мистецтва, який сприяв формуванню шкіл режисури та акторської гри, стимулював розвиток драматургії. Високо оцінював майстерність українських акторів корифей російського театру К. Станіславський, який зазначав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени, які ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва й нічим не поступаються знаменитим — Щепкіним, Мочаловим, Соловцовим, Недєліним. Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам´ять про них на все життя». Незважаючи на визнання глядачів та театральних фахівців, життя українського театру цієї доби було складним.

Список використаної літератури

1. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для вузів/ Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. — К.: Вища школа: Знання, 1999. — 325 с.
2. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.
3. Ляшенко О. Зарубіжна та українська культура епохи просвітництва: Конспект лекцій/ Ольга Ляшенко,; Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2003. — 59 с.
4. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.
5. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров’я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.
6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Се-машко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.
7. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. медичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.
8. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.
9. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко, Володимир Олефіренко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — Київ, 2003. — 367 с.
10. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. — 2-ге вид., випр.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 277 с.