Вступ

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю комплексного вивчення рукописної книги в Україні та світі, яка займає особливе місце в історії та культурі минулого. Увібравши в себе духовні та матеріальні надбання попередніх поколінь та зберігши їх до наших днів, книга є джерелом і об’єктом безпосереднього дослідження духовності нашого народу, його мови, літератури, мистецтва, світського і церковного права та писемної культури загалом.

Визначенню характерних рис та виявленню загальних тенденцій рукописно-книжної культури сприяють кодикологічні дослідження, що спираються на методичні засади кодикографії — систему комплексного наукового опису рукописних книг через аналіз їх походження, дати і місця створення, текстологічних особливостей, функціонального спрямування, шляхів розповсюдження, які забезпечують відповідну комплексність у з’ясуванні історії створення, змісту та побутування рукописних книг в певному історичному середовищі.

Розкриття специфіки рукописних книг XVI ст., еволюційних процесів, що відбувалися у цей період в українській книжності, та значення КРК у культурно-історичному процесі є актуальним завданням книгознавства та бібліографії.

Робота над дослідженням та описом рукописних книг продовжується у вітчизняній науці у наступних напрямах: історія літератури, книжкового мистецтва та музики (Л. А. Дубровіна, О. М. Гальченко, Л. А. Гнатенко, О. А. Іванова, Я. Д. Ісаєвич, Е. С. Клименко, Л. П. Корній, В. Я. Фрис, О. С. Цалай-Якименко, Ю. П. Ясінов­ський), історія української мови (В. В. Німчук, В. М. Русанівський, Г. В. Чуба), графіко-археографічні та палеографічні особливості української КРК ХIV-ХVI ст. (Л. А. Гнатенко), КРК XVI ст. (Л. А. Дубровіна, О. А. Іванова), історія та технологія виготовлення оправ слов’янських рукописів та стародруків (О. М. Гальченко), у т. ч. книжкової іконографії (С. В. Зінченко).

Основна мета роботи — визначення характерних рис рукописних книг та їх місця в історії культурного процесу на основі комплексного історико-книгознавчого дослідження.

Основні завдання роботи:

1. Дослідити історію формування та зародження рукописних книг.
2. Визначити специфічні особливості рукописних книг як компонента рукописної книжкової культури України.

Об’єктом дослідження є розвиток та еволюція рукописних книг.

Предметом дослідження є історія створення та побутування рукописних книг в Україні та світі в історико-культурному контексті.

Методи дослідження. У роботі використано принцип історизму та загальнонаукові методи — порівняльно-історичний, хронологічний, статистичний, структурно-функціонального аналізу, а також спеціальні — кодикологічний, джерелознавчий.

Розділ І. Зародження та еволюція видавничої справи у світі від ІІ тис. до н.е

1.1. Ранні осередки рукописної книги на Близькому Сході, в Азії та Європі

У рукописній книзі текст і ілюстрації відтворені від руки, на відміну від друкованої книги, відтворення якої здійснюється поліграфічним способом.

В історії людської цивілізації помітне місце посідає дивовижна «глиняна бібліотека» правителя колись могутньої держави Ассирії — Ашшурбанапала (669 — бл. 633 до н. е.). Французькі вчені вважають, що таке написання прізвища цього правителя трансформувалося з первинної назви Багіапараї (Сарданапал).

Бібліотека була віднайдена в середині XIX ст. західноєвропейськими вченими під час розкопок стародавньої столиці Ассирії — Ніневії, що містилася на лівому березі Тигру, навпроти Мусулу, неподалік нинішнього курдського села Куюнжжик. Сенсаційність результатів розкопок полягала у тому, що на одному місці було виявлено понад 22.000 глиняних табличок, вкритих дрібно помереженими клинописними знаками. Час їхнього виготовлення — IX—VIІ століття до н. е. Документальним підтвердженням належності цієї бібліотеки тодішньому правителю Ассирії Ашшурбанапалу слугують написи-штампи на кожній пластинці — «Палац Ашшурбанапала, царя царів, царя Ассирії».

Бібліотека ця справді неповторна не лише за кількістю збережених до наших днів глиняних сторінок, а й за тематикою. Вона мала свій каталог. Розшифровані вченими тексти стосуються наукової, релігійної, медичної, мистецької, міфологічної тематики. Значна кількість пластин містить своєрідні рецепти лікування від хвороб, взірці тогочасного фольклору ассирійців. На кількох сотнях сторінок зафіксований словник шумерської мови, яка вже на той час була мертвою. Збереглася і хроніка великих справ самого Ашшурбанапала, написана, очевидно, ним самим. Розмішені на глиняних пластинах тексти мають свою систему — у верхньому куті кожної пластини зазначено заголовок книги чи розділу. Рівно нарізані пластини (їхня величина — 33×22 см і товщина 2,4-2 см) зберігалися у спеціально виготовлених дерев’яних ящиках-скринях. Така книжкова «оправа» згоріла під час пожежі царського палацу, але глиняні таблички-сторінки збереглися, і через тисячі років дали ученим безцінний первинний матеріал для вивчення історії, культури та побуту країн Близького Сходу. А самого Ашшурбанапала по праву можна назвати одним з перших у світі бібліофілів. [22, c. 126-126]

У Паризькому національному музеї — Луврі — авторові цих рядків вдалося віднайти й попрацювати з двома плитками-сторінками цієї знаменитої бібліотеки. Текст першої починається описом експедиції ассирійського війська проти країни Наїри, розташованої на північ від гір Таурус у верхньому басейні Тигру. Розповідь ведеться у формі запису Mapujpyry четвертої військової кампанії короля. Ассирійське військо, після тривалого в часі маршруту, дійшло аж до Вавилонії вниз за течією річки Тигр. Перед тим, як повернутися додому, військо ще завернуло за гору Убар проти течії Євфрату. Автор не без гордості стверджує, що кожне місто, зазначене на цьому маршруті, змушене було платити завойовникам данину.

Не менш цікава за змістом є друга глиняна табличка бібліотеки Ашшурбанапала з колекції паризького Лувру. На ній зафіксовано точну дату творення тексту — 714 рік до Різдва Христового. Текст тут уміщений дрібнішим почерком і займає 430 рядків. Написаний у формі листа тодішнього правителя Ассирії Саргона II (722-705 роки до Різдва Христового) до бога Ассура. Саргон розповідає про свою велику експедицію проти королівства Урарту, яке включало також Вірменію і Курдистан. Урарту було дуже небезпечним сусідом для Ассирії, і Саргон вирішив завоювати його. Ассирійське військо грабувало і руйнувало сусідню країну, незважаючи на сильний спротив добре навченого для ведення військовий дій супротивника. Цар ассирійців сам очолив «командо» аби добратися через важкодоступні гори до святині національного бога королівства Урарту — міста Муссаір — і пограбувати там усі скарби. Перед тим, дізнаємося з глиняної бібліотеки, Саргон II здобув Ізраїль (721 рік) та Сирію, знову встановив ассирійську владу над Вавилоном, збудувавши там величний палац Хурсабан.

Ось як багато цікавих епізодів із світанку людської цивілізації можуть розповісти ці дві глиняні сторінки стародавньої рукописної книги.

Однак «глиняні книги» мали цілий ряд недоліків — вони були тяжкими, громіздкими й потребували особливо бережного ставлення. При перенесенні чи транспортуванні плитки легко розбивалися.

Сусіди ассирійців — єгиптяни, спробувавши запровадити в себе глиняні книги, незабаром відмовилися від такого способу їх виготовлення. Для збереження і поширення письма вони застосували інший матеріал — папірус.

Батьківщиною папірусу здавна вважається Єгипет. Саме тому на цьому матеріалі тут створено найбільше книг. Перші тексти, написані на папірусі, з’явилися у третьому тисячолітті до н. е. Нині в музеях єгипетського Каїра та італійського Туріна демонструються виготовлені з папірусу аркуші, яким майже п’ять тисяч років. Сенсаційними були знахідки розкопок, які проводилися, скажімо, у 60-х роках минулого століття. Австрійському вченому Фекельману вдалося прочитати віднайдений у 1963 році неподалік Салонік обвуглений аркуш папірусу, написаний у IV столітті до н. е. Це своєрідні коментарі до орфічних поем, які були покладені під час похоронного обряду в могилу молодій особі. Приблизно до цієї ж пори відноситься час написання тексту на папірусному сувої, вкладеного в домовину до рук чоловіка в румунському причорноморському поселенні Калатида. [2. c. 67-69]

Ретельно відпрацьована єгиптянами технологія виготовлення папірусних аркушів виявилася справді досконалою і неперевершеною. Написані на папірусі стародавні книги і через тисячоліття вражають сучасників чіткістю текстів, майстерністю безіменних творців. Багато рукописних книг, особливо творів художньої літератури, гарно ілюстровані. Таке поєднання писаного тексту з мистецькими витворами обумовлювалося загальним задумом творців давньоєгипетської книги — зафіксувати і зберегти на гарно вибілених папірусних сторінках для нащадків інформацію про зміст і сенс життя сучасників.

Єгипетські книги, виготовлені на папірусі, мають здебільшого форму сувоїв. Середня довжина такого сувою складає до десяти метрів, ширина — 15—30 сантиметрів.

Найпоширенішими були в’язанки бамбукових чи дерев’яних дощечок, скріплених шкіряним шнурком у верхній частині через спеціальні отвори. На них писали спеціальним чорним лаком, виготовленим із соку деревини і нанесеним на гострі кінцівки дерев’яних паличок. Одну з таких бамбукових в’яза-нок-книг, час створення якої припадає на перше століття н. е., віднайдено в Китаї зовсім недавно — у 60-х роках XX століття. На ній увічнені філософські твори видатного китайського історика Сим Цяня. У період династії Чжоу (XI—III ст. до н. е.) одним з головних засобів фіксування й поширення інформації стали написи текстів на бронзовому посуді.

В історії китайської рукописної книги є немало сюжетів про своєрідну вуличну бібліотеку, яка була створена біля воріт Ляонеської академії за вказівкою ханського імператора Сяо Лин-ді наприкінці II століття до н. е. Йдеться про цілий ряд знаменитих кам’яних плит, на яких методом гравіювання були відтворені тексти творів стародавнього китайського мислителя Конфуція (бл. 551—479 рр. до н. е.).

Починаючи з III століття до н. е., провідним матеріалом для виготовлення книгу цій країні стає шовк. Суцільні відрізи шовкового полотна довжиною по десять і більше метрів, з одного боку якого були написані тексти, обгорталися довкола прикріпленого на початку круглого дерев’яного стержня у формі сувою. Зберігали такі сувої в твердих чохлах.

З освоєнням технології виготовлення паперу, що в Китаї припадає на початок II століття н. е., незручні бамбукові пластинки і дорогий шовк поступово все менше використовуються для виготовлення книг. Стародавні китайські книги з паперу на початку також мали форму сувоїв, пізніше заповнені ієрогліфами широкі паперові аркуші складалися у вигляді гармошки. [12, c. 34-36]

У сучасному Китаї свято бережуть традиції стародавнього книгописання. Про його витоки, як важливий культурний набуток народу, детально розповідається у шкільних підручниках, цій темі присвячено немало наукових досліджень. А на початку нового, третього, тисячоліття одне з провідних шанхайських видавництв підготувало і випустило в світ унікальний фоліант — фототипне представлення в одній колекції зібраних у різні часи по всій країні так званих бамбукових табличок — попередників книговидавничої справи.

Видані в період середньовіччя довідкові книги, каталоги, хрестоматії, переклади з мов народів, що населяли долину річки Інд, засвідчують давнє існування на цих теренах різноманітної рукописної літератури. Каліграфічні написи і чіткі малюнки на керамічних плитках, нанесені методом трафаретного тиснення, відомі тут ще з XVII ст. до н. е. Час створення однієї з величних пам’яток індійської культури — неповторної збірки релігійних гімнів і заклинань під назвою «Ригведа» у десяти книгах, яка збережена до наших днів, відноситься до X століття до н. е.

Індійські манускрипти творилися як на глиняних та дерев’яних табличках, так і на пальмових листках, шкірі, шовку, металевих пластинах і камені. Одне з книжкових чудес, створене індійськими майстрами, — багатомовний рукопис, у якому зашифровано на одній сторінці по декілька творів. Прочитати кожен з цих творів можна тоді, коли оволодієш своєрідним ключем — порядком зміни читання посторінкових цифр.

В Палестині та Ізраїлі книги виникли більш як дві      тисячі років тому, також поширювалися переважно у формі сувоїв з папірусу або шкіри. А найбільша світова слава випала на долю знаменитих Кумранських рукописів, написаних на основі так званого квадратного єврейського письма. їх було віднайдено 1947 року на колишньому дні Мертвого моря в одній з печер Палестинської пустелі — Айн Фешха, що за два кілометри від нинішньої межі західного берега цього моря та за 12 кілометрів від палестинського міста Єрихон. Віднайдені рукописні сувої одержали назву Кумранських, очевидно, тому, що печера Айн Фешха, яка тисячоліття берегла їх, знаходиться неподалік руїн давнього поселення Хірбет Кумран. Тут же розкопано незабаром і місце стародавніх поховань.

Випадкову причетність до цієї знахідки, що незабаром набула найширшого розголосу й стала справжньою сенсацією в науковому світі, мав малолітній місцевий пастушок-бедуїн. Цілячись каміннями у великий глечик, що виднівся в отворі однієї з печер, і розбивши його, він натрапив на цупкий шкіряний сувій. Поряд стояло ще кілька великих глиняних глечиків. Валялися в печері дрібні римські монети та шматки зотлілої просмоленої матерії.

Чутка про знайдені хлопчиком у печері Айн Фешха монети та загадкові сувої, загорнуті в просмолені шкіри та тканину, швидко облетіла бедуїнські поселення. Знаючи, який інтерес проявляють до старовинних речей чужоземці, немало бедуїнів кинулося до цієї і сусідніх печер у пошуках скарбів. Однак стихійне обстеження печер тривало недовго, бо з Єрусалиму було вислано спеціальну кінну сторожу, і до справи взялися археологи. Вони й виявили сім сувоїв у решті глиняних глечиків. Всі ці сувої також були ретельно обгорнуті в просмолену тканину із льону. [36, c. 39-45]

Дві тисячі літ сувої зберігали таїну семи книг давньоєврейських біблійних текстів — однієї з перших редакцій канонічної Біблії, зміст якої ретельно розшифрували американські вчені. Крім богословських книг, сувої містили кілька творів історичної тематики, зокрема короткий виклад правил поведінки для членів релігійної общини під заголовком «Вступ до дисципліни». Це так звані лозаканонічні тексти, які не увійшли до списку загальноприйнятих біблійних книг. Пізніше кожен з цих рукописів отримав свою назву — Книга Ювілеїв, Книга Еноха, Книга Товита, Заповіт Левія.

Важливо наголосити, що після сенсаційного відкриття кумранських скарбів меткі бедуїнці в інших закутках Юдейської пустелі довкола Мертвого моря випереджали археологів. За даними вчених, немало викрадених з печер сувоїв було зіпсовано, а ряд — неодноразово переходили на чорному ринку через руки різноманітних торговців. Про деякі із знахідок складалися згодом цілі легенди, а доля окремих сувоїв і досі залишається невідомою. Свого часу світова преса детально писала про так звану сувійну справу польського єврея М. Шапіро, яка стосувалася віднайдених неподалік Мертвого моря деяких стародавніх рукописних текстів ще задовго до відкриття знахідок 1947 року.

Коротко суть справи є такою. М. Шапіро, переселившись із Польщі до Єрусалиму, займався там купівлею і перепродажем стародавніх археологічних знахідок. 1878 року він купує в бедуїнів пергаментний сувій, який містив зміст одного з біблійних навчальних текстів — Повторення Закону, написаний фінікійськими буквами, але давньоєврейською мовою. Відчуваючи, що знахідка є дуже цінною, лихвар їде до Лондона і пропонує її за мільйон фунтів стерлінгів Британському музеєві. Музейні фахівці зацікавилися експонатом, попередньо визначивши час написання його — VII століття до Різдва Христового. Однак для прийняття остаточного рішення про покупку за таку високу ціну вирішили ще раз зробити її наукову експертизу. Групу нових експертів очолив запрошений із Франції відомий на той час спеціаліст з палестинської археології Клемон Ганно. Однак його висновок був несподіваний: сувій — підроблений. Ображений Шапіро вимагає нової експертизи, у пресі з’являється кілька гостро викривальних публікацій проти лихваря. 1886 року М. Шапіро покінчив з собою у голландському Роттердамі. Але спірний сувій раптово і назавжди зникає з Британського музею…

У самому ж Ізраїлі безцінні знахідки з дна Мертвого моря незабаром посіли найголовніше місце в спеціально створеному для цього музеї з незвичною назвою — Книжкове Святилище.

Ізраїльські дослідники цих сувоїв, ретельно вивчаючи їхній мовно-лексичний ряд, вийшли з пропозицією до свого уряду взяти в основу змін до сучасного правопису державної мови саме ці рукописні першоджерела. І хоч повернення до першовитоків дещо ускладнило вивчення і без того складної мови іврит, передусім школярами, ізраїльський парламент (кнесет) пішов на це, подавши приклад шанобливого і гідного ставлення спадкоємців до результатів культурного творення своїх пращурів.

У найрізноманітніших туристичних буклетах про столицю Святої землі — Єрусалим — вмішується фото цього музею, зовнішній вигляд якого налаштовує на сприйняття чогось ще не пізнаного і величного: білий-пребілий величезний купол, що виринає прямо з-під землі й ніби прагне злетіти до небес, завмирає в передчутті цього моменту перед тінню такої ж масивної стіни з чорного-пречорного базальту, розміщеної поруч. Відвічна боротьба світла і темряви, правди і кривди, ідея якої в контексті ролі й місця книги в житті людини так талановито втілена архітекторами. [21, c. 23-36]

Виникнення перших рукописних книжок на європейських теренах пов’язане передусім із Грецією і Римом. Книжковий рух тут започатковується з VIІ ст. до н. е. Цьому сприяли дві обставини. Передусім високий розвиток давньогрецької літератури та інтенсивні торговельні стосунки з Єгиптом. Немало літературних творів, написаних грецькими письменниками між XI і IX століттями до н. е., жили в усних переказах, піснях народу і тому просто «просилися» бути кимось зафіксованими й розмноженими на письмі. Привезені торговцями до берегів Еллади, єгипетські книги викликали не лише інтерес у греків, а й спонукали до появи власних книготворців.

Не дивно, що перші рукописні книги в Греції, як і в Єгипті, мали вигляд папірусних сувоїв. Найдавніший з них, написаний грецькою мовою, — це поема Тимофія Милетсь-кого «Перси», віднайдена 1903 року. Вчені відносять час її появи до IV ст. до н. е.

До початку VI ст. н. е. крупними центрами створення і поширення книг у Європі стають італійські міста Боббіо, Верона, Монтекассіно. Тут діяли світські та церковні скрипторії, де переписувалася у значній кількості не лише богослужбова література, а й твори античних та середньовічних авторів.

1.2. Роль рукописного книготворення в суспільному поступі

Можливість фіксувати й передавати написане у зручній для користувачів формі (на папірусі, а згодом на пергаменті), спонукало, з одного боку, сильний поштовх людської думки, а з іншого — пожвавлення рукописної справи. Раз написана кимось книга незабаром відтворювалася іншим переписувачем. Процес цей розтягувався на тривалий час, а попит на книги постійно збільшувався. Рукописна справа об’єктивно ставала, отже, професійною справою, до неї залучалося все більше й більше освічених людей. Окремі писарі об’єднувалися в цілі цехи. Як правило, їх створювали багаті вельможі, бо на цьому можна було заробляти добрі гроші. Якщо раніше один переписувач працював лише з одним оригіналом, то незабаром, для збільшення кількості копій, одночасно певна кількість переписувачів у одній кімнаті стала писати «з голосу», під диктовку.

З поширенням християнства в країнах Європи і Азії своєрідні центри рукописної книги стали виникати при монастирях, і головними виконавцями цієї важкої й відповідальної справи ставали ченці. Робили вони це хто з власної волі, а хто й з примусу. Нерідко, як міру покарання, визначали ченцеві певну кількість сторінок книги, які він мав переписати за певний відрізок часу. Саме на цю пору припадає організація в Афінах спеціальних гуртків переписувачів книг, для яких ця справа ставала вже професією, активно починає розвиватися торгівля книгами. Звідси пояснення існування великих книгозбірень у Платона, Аристотеля та інших відомих просвітителів і вчених тієї пори.

Книги купували передусім багаті вельможі, поступово створюючи в себе великі книжкові колекції (було навіть ознакою доброго тону хвалитися в своєму товаристві такими колекціями). Не могли вже обходитися без книг учителі, які навчали грамоті все більше число бажаючих (переказ доніс до наших днів історію з одним учителем, що живу Уст, кому один з тодішніх грецьких правителів Алківіад дав привселюдного ляпаса за те, що той не мав у себе вдома примірника «Іліади»). Магістрати окремих міст змагалися між собою за право мати в себе найбільші і найкращі бібліотеки. Нерідко, аби придбати до своєї колекції дуже рідкісну і художньо довершену книгу, багаті люди віддавали в заклад цілі помешкання, викладали колосальні суми грошей. [18, c. 42-46]

Варто згадати у цьому контексті ще про одну з найкрупніших у Стародавньому світі книгозбірень — Пергамську бібліотеку, перед приміщенням якої за вказівкою царя Семена II були споруджені статуї і бюсти кращих представників красного письменства. За переказами, в III—І ст. до н. е. ця бібліотека була подарована Марком Антонієм єгипетській цариці Клеопатрі і згодом склала основу колекції знаменитої Олександрійської бібліотеки. Після проведених свого часу розкопок засипаних попелом вулкану Везувій у 79 році н. е. античних міст Геркулануму і Помпеї вченим вдалося повернути історії один з просвітніх набутків Геркулануму — багатюшу колекцію папірусних сувоїв. Ретельно схованих у вогнетривкі чохли, таких сувоїв нараховувалося… понад півтори тисячі. Вулканічна лава законсервувала для історії в руїнах цього міста близько 800 папірусних сувоїв. А от на відміну від Геркулануму, в руїнах Помпеї, що стала відомою в світі лише за мистецьким полотном знаменитого художника, геологам вдалося віднайти лише кілька списаних текстами воскових дощечок.

Про обсяг рукописного книготворення у стародавній Греції може засвідчити один документ, відкритий у XIX столітті видатним французьким дослідником історії книги Емілем Еггерем. За повелінням тодішнього царя Птоломея Філадельфа, два учені-словесники зробили опис наявних книг у двох бібліотеках, заснованих цим царем. Кількість зафіксованих у цьому документі томів з першої бібліотеки сягає 42.800, а з другої — 490.000. Перелік лише одних комедій складає список з півтори тисячі назв, трагедій — 550 назв.

Ще більше вражає відкритий цим же ученим інший документ доби третього царя з династії Птоломеїв — каталог наявної в рукописах грецької літератури. Автор цього каталогу — відомий поет александрійської школи Каллімах — розмістив свій довідковий текст у більш ніж 120 книгах. Ретельний упорядник порахував навіть кількість рядків в усіх творах Аристотеля, наявних у грецьких бібліотеках, — таких рядків виявилося 445.270.

До речі, у стародавній Греції складання каталогів, таблиць, списків, довідників рукописних праць окремих авторів — філософів, поетів, драматургів — було дуже поширеним явищем. Зважаючи на те, що нерідко під час пожеж чи багаторазового прочитання знищувалися, зношувалися й губилися початки сувоїв чи перші й останні сторінки книг, саме такі своєрідні довідкові видання, які зберігалися віками у бібліотеках, ставали пізніше єдиним джерелом пошуку імені автора тієї чи іншої книги, місця й часу її написання.

Поряд з книгами релігійного змісту дуже популярними в античному світі були книги    відомих філософів, письменників тієї доби, саме завдяки колосальному пізнавальному, повчальному, виховному заряду вони на багато століть переживали своїх творців. Автори таких книг часом ніби сповідувалися перед нинішніми і майбутніми читачами, ділячись на перших сторінках своїми потаємними думками, почуттями, переживаннями. Нерідко в таких своєрідних передмовах вони зверталися безпосередньо до своїх творінь, як до одухотворених істот, прощаючись з ними і благословляючи їх у далеку, довгу і незвідану дорогу до читача. [33, c. 102-105]

У стародавні часи, як і пізніше, аж до наших днів, писання книг приносило не лише моральну й матеріальну винагороди, а й наражало автора на неабиякі житейські випробування. Показовий у цьому плані приклад можна навести з життя ще одного римського поета, соратника Горація, — Овідія (43 до н. е. -17 (?) н. е.). Деякі його гумористичні й сатиричні твори зачепили, очевидно, «за живе» імператора Августа. За таку сміливість цей диктатор наказав вигнати перестарілого Овідія з Риму і поселити його на безлюдному березі Чорного моря. Саме наприкінці свого життя, перебуваючи у вигнанні, покинутий і забутий всіма поет пише збірку своїх «Скорботних елегій». Не маючи відповідних матеріалів, будучи без помічників, поет створив своєю старіючою рукою цю невеличку, простеньку з оформлення збірочку, зрошуючи її сторінки своїми слізьми, наповнюючи її болем і переживанням за несправедливе покарання.

Пережити довгий вік, передати заховані між рядками знання не одному поколінню сучасників судилося тим книгам, які потрапляли на розкішні полиці публічних чи приватних книгозбірень. Від часів появи перших рукописних книжок з’явилися перекази про магічну силу цих помережаних різними чорнилами й почерками сторінок. Цій силі підкорялися навіть боги. Тому, очевидно, й прийшли наші попередники до думки, що книги потрібні людині не лише за її життя, а й після смерті.

У стародавньому Єгипті народилася традиція класти до саркофагів покійників спеціальні тексти, які згодом отримали назву «Книги мертвих». На початку це були сувої. їх зміст складав здебільшого розбавлений малюнками опис життя і добрих справ покійника, з детальним описом молитов, заклинань. Так, довжина покладеного до саркофагу сувою, на стрічці якого були описані земні подвиги батька єгипетського царя Рамзеса IV, склала 130 футів.

Незважаючи на те, що процес переписування книг з часом удосконалювався, постійні користувачі переписаних текстів стикалися все з більшою кількістю різноманітних помилок, відхилень від оригіналу. Нерідко траплялося, що прізвище автора твору на чергових копіях або зовсім губилося, або й перекручувалося, а кожний наступний переписаний примірник все помітніше віддалявся за змістом від оригіналу. Залежало це передусім від сумління переписувачів.

Бажаючи покласти край такому байдужому ставленню переписувачів книг до свої обов’язків, один з грецьких правителів Лікург наказав своїм писарям ретельно скопіювати кожен примірник драми з найстаріших оригіналів, звірити написане і покласти ці примірники, як зразки, до власного скриптонію. На кожен випадок публічних вистав саме цей зразковий примірник видавався для ретельного копіювання організатором постановки з вимогою ні на йоту не відступати від оригіналу. [41, c. 307-309]

Історія зберегла писані вимоги давньоєврейських талмудистів, які вони виробили     на віки для тих, хто братиметься за створення рукописних книг, які в переважній більшості стосувалися текстів Священного писання. То була ціла система вимог і правил, яких мав свято дотримуватися кожен, кому доручалася ця відповідальна справа. Ці правила були написані понад тисячу років тому. Текст їх зберігається поряд із сувоями з дна Мертвого моря в одному з найголовніших залів музею Книжкове Святилище в Єрусалимі. Зважаючи на унікальність цього документа, його варто навести у цьому розділі з незначними скороченнями:

«1. Синагогальний згорток повинен бути написаний на шкірах чистих тварин.

2. На кожному шматку пергаменту має знаходитись певна кількість стовпчиків, постійна по всьому рукопису.
3. Довжина кожного стовпчика не повинна бути меншою 48 і більшою 60 рядків. Кожний рядок повинен мати 30 букв.
4. Всі слова в рукописі мають розміщуватися по лінійці, і якщо три слова написані нерівно, то рукопис вважається непридатним.
5. Чорнило має бути лише чорним, а не червоним, зеленим, чи якогось іншого кольору, і виготовленим згідно з певним рецептом. ,
6. Переписувач не повинен ні найменшою мірою відходити від оригіналу.
7. Жодного слова, жодної літери, навіть йоти не можна писати по пам’яті, без того, щоб не дивитися на рукопис оригіналу.
8. Між будь-якими двома приголосними має залишатися пробіл, рівний товщині волосинки або нитки.
9. Між будь-якими двома абзацами має залишатися пробіл шириною в дев’ять приголосних. А між книгами — шириною в три рядки.
10. Переписувач повинен працювати лише в традиційному єврейському одязі, вимивши своє тіло. Не починати писати імені Бога, не вмокнувши щойно перо в чорнило. (…)
11. Якщо цар звернеться до нього, коли він пише ім’я Боже, то писар не повинен звертати на нього жодної уваги.
12. Згортки, в яких не виконані ці правила, повинні або закопуватися в землю, або спалюватися, або передаватися в школи для використання лише для навчальних цілей».

Коли ретельно порівняти, скажімо, кожен із десятків тисяч рядків, заголовних заставок, кожну із сотень тисяч друкованих літер, виданих у різні роки текстів Святого Письма мовою якогось одного народу, складається враження, що саме всіх цих вимог давньоєврейських талмудистів свято дотримувалися ті, хто мав Богом послану високу місію творення таких книжкових шедеврів. Адже чи не в цьому криється феномен вірності духу і букві Біблії, яка писалася, переписувалася й перекладалася впродовж 1700 років представниками більш ніж шістдесяти поколінь різних народів світу й не зазнала відтоді жодних змістових відхилень від оригіналу.

На жаль, таких вимог не завжди дотримувалися каліграфи і переписувачі книг світського характеру. Але ж у цих глибинних за змістом і таких актуальних на сьогоднішній день правилах закладений своєрідний професійний, моральний кодекс редактора і видавця будь яких часів і народів. Редактора й видавця, як творця дивовижного винаходу людського розуму, яким стала для людства її величність — Книга. [37, c. 22-25]

Розділ 2. Історичні витоки української рукописної книги дохристиянської доби (середина ІХ – середина Х століття н.е.)

2.1. Основні причини недослідженості проблеми

Українська книга, що є невід’ємною складовою світової культури, має особливо непросту історію. Своєрідність цієї історії полягає в тому, що давня українська літописна книга, з одного боку, позначена беззаперечним авторитетом і славою в усьому цивілізованому світі, безмірною силою її просвітницького і патріотичного впливу на читача, божественним талантом і розумом її творців, а з іншого боку — вкрай несприятливими обставинами її розвитку і збереження, тією руйнівною силою, отим заборонницьким, обмежувальним, принижуючим арсеналом форм і засобів, які протягом століть методично й постійно спрямовувалися проти неї. Спрямовувалися з єдиною ціллю — зменшити, нейтралізувати її одухотворюючу суть, не дати можливості виконувати призначену її творцями функцію — спонукати народ думати, піднімати його з колін.

Пояснити наявність значної кількості «білих плям» у цій справі можна кількома причинами.

Книги, створені з такого делікатного і майже незахищеного матеріалу як пергамент, папірус, папір, гинули від пожеж, повеней, спустошливих набігів чужинців. Ті примірники, які поспіхом прилаштовувалися десь від неминучого знищення в церковних чи монастирських сховах, незабаром перетворювалися на попіл разом з варварською руйнацією цих святинь. Цілий том можна написати про історію нищення, паління книжок у результаті міжконфесійних сутичок віруючих, наступу на завойовані силою території різноманітних непримиренних орденів іновірців. Сюди ж варто додати й всі ті випадки вилучення та знищення писаного й друкованого українського слова з політичних мотивів. Переконливим прикладом такого поширеного в радянську пору явища став цілком не випадковий підпал залу україніки найголовнішої наукової бібліотеки України у 60-ті роки минулого століття — бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України, де зберігалися найрідкісніші, найдавніші і тому найцінніші писемні набутки народу.

Кращі витвори культурної спадщини стародавньої України-Руси постійно, вусі часи, вивозилися за її межі й більше сюди ніколи не поверталися. Часто робилося це з добрих намірів: писані твори, які народжувалися в київських і при київських освітніх осередках, за словами Михайла Грушевського, знаходили на півночі своїх адептів, які приймали їх побожно, як святу річ, варту подиву, поширення, наслідування; ченці, «святителі» та їхнє оточення ширили ці писання поза київською землею як твори взірцеві, як канони віри й побожності. Ширили нерідко методом переписування, прилаштовуючи їх до тамтешніх мовних особливостей, віддаляючи твір від оригіналу. [13, c. 37-42]

Пізніше процес множення давньоукраїнських книг із обов’язковою заміною граматичних і мовних особливостей у російських монастирях здійснювався за вказівкою московських ієрархів. З втратою оригіналів київського походження з усіма явними ознаками тогочасної української мови такі твори ставали вже власністю нових її творців. Більшість же шедеврів української книжкової культури нагло грабувалася. Така практика була започаткована ще Андрієм Боголюбським, зловісна роль якого у вивезенні назавжди з України духовних і матеріальних набутків Києва ясно проглядається із такого свідчення літописця: «…1 взяли вони Київ… І грабували вони два дні увесь город — Подолля і Гору, і Софію, і Десятинну Богородицю… І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали «.

Тенденція царських правителів та їхніх прислужників вивозити все краще з близьких і далеких околиць імперії до її столиць Петербурга й Москви посилювалася й за більшовицького режиму. Коли до цього додати ще й вивезення сотень і тисяч книжкових раритетів за кордон кращими представниками української політичної еміграції в надії зберегти у вільному світі ці цінності для прийдешніх поколінь українців (на жаль, значна кількість тих шедеврів безповоротно розгублена непростими дорогами європ і америк), то неважко уявити величину втрат скарбів української культури.

Весь цінний рукописний і друкований інвентар давньої української доби, який зберігався    в Росії, на цілі століття став політичним заручником окупаційної для українців російської влади в «українському питанні».

Свідомі українські наукові сили, які завжди сприймалися офіційною владою як політично непевні, тривалий час не мали до того інвентарю вільного доступу. Офіційні ж представники російської науки, активно залучаючи весь цей матеріал до наукового обігу, стали розглядати давні писемні набутки, які творилися на праукраїнських землях, як складову російської культури, як такий собі вступний розділ до історії російської книги зокрема і писемності в цілому. Навіть високий авторитет і науковий досвід таких істориків з явним українським слідом у походженні і вихованні, але з явно обмеженими рамками свого офіційно заангажованого індивідуального «я» як М. Максимовича, М. Костомарова, О. Потебні, В. Антоновича не спонукав їх чітко й недвозначно публічно довести ненауковість і явну заполітизованість спроб не лише офіційних науковців, а й владних чиновників відмовити укра-їнцям у праві на свою давньоруську рукописну спадщину, на своєрідність і самостійність своєї мови, культури.

Головним аргументом у недоцільності переносити в глиб історії часові межі виникнення українського книгописання вважалася також відсутність збережених до наших днів писемних пам’яток. Однак зусилля учених спрямовувалися не на пошук таких документів, не на обґрунтування наукових гіпотез, сміливих відкриттів, а на «застовбичення» вже затверджених згори постулатів.

Розхолоджували завзяття деяких вітчизняних учених молодшої генерації й періодично озвучувані на різних наукових форумах авторитетні вислови «проти» окремих наукових світил чи результатів експертиз, що проводилися чомусь у сусідній державі, із безапеляційно категоричним і не доказовим «ні» чи «фальсифікат». Історія з введенням до наукового обігу нових даних, скажімо, про «Велесову книгу», «Літопис Аскольда» чи «руські» видання Євангелія і Псалтиря, показані ще 860 року Св. Кирилу в Херсонесі, про що йтиметься нижче, — переконливе свідчення цьому. Це ж стосується і витоків української друкарської справи до так званого дофедорівського періоду. Адепти теорій «спільної колиски» і «вторинності українського друкованого слова перед російським», змирившися, врешті, із українськими друками німця Швайпольта Фіоля 1491 року, все ще й слухати не хочуть про першого українського друкаря Степана Дропана та його друкарню у Львові 1460 року (за 112 років (!) до приходу туди Івана Федоровича). Спроба автора цих рядків обґрунтувати на II Міжнародному славістичному симпозіумі в Іспанії (Баєза, жовтень, 1996 року) нову, політично не заангажовану, концепцію витоків української книги, викликала справжній таки політичний демарш російських учасників форуму. [4, c. 98-102]

Будь-які потуги українських учених зосередити свої зусилля на з’ясуванні витоків вітчизняної рукописної книги в контексті нових відкриттів слов’янознавчої науки натикалися або на офіційну заборону, або на одностайну блокаду таких відкриттів з боку представників російської офіційної науки.

Причина таких заборон крилася не в науковій, а в ідеологічній площині: визнати бодай теоретично факт існування таких давніх українських рукописів, які, на жаль, не збереглися, означало б остаточно підірвати вироблені століттями постулати російської історичної науки щодо спільної колиски «трьох братніх народів», щодо їхньої спільної мови, щодо привнесеної з Новгорода в Київ Рюриковичами державності Русі, щодо ролі «старшого брата» у формуванні й збагаченні культури слов’янських народів.

Якщо в період перебування України в складі Російської імперії деякі автори все ж могли опублікувати, бодай у неофіційних друкованих органах на кшталт «Київської старовини», свої міркування щодо відмінних шляхів виникнення й розвитку культур трьох слов’янських народів — українського, білоруського і російського, то із ствердженням на колишніх просторах цієї імперії радянської влади робити це ставало все важче.

З ідеологічних причин усі підрадянські роки у вітчизняній періодиці, чи, тим більше, в якомусь окремому виданні, не могло з’явитися жодної об’єктивної наукової публікації, присвяченої витокам української літописної книги. Домінувала затверджена згори так звана наукова концепція «спільної колиски», «спільного коріння», за якої весь колосальний культурний і науковий набуток, уся духовна спадщина Київської Русі — безпосередньої праукраїнської держави — беззастережно присвоювалася Росією. Як суто українські можна було розглядати й досліджувати лише ті рукописи, які створені були на українських теренах, починаючи з XIV століття.

В інших умовах працювали на цій ділянці українські вчені-емігранти, створивши для цього на Заході цілі науково-дослідні інституції. їм ніхто не «спускав згори» ніяких концепцій і не примушував працювати на методологічно хибних засадах. І це був величезний позитив у дослідницькій роботі. Та водночас, перебуваючи на чужині, вони були позбавлені найголовнішого — джерельного матеріалу, архівів, оригінальних літописів і стародруків. Саме з цієї причини, скажімо, лекції за редакцією Дмитра Антоновича «Українська культура», які читалися в 30-ті роки XX століття в Чехословаччині українськими вченими-емігрантами, і які були, нарешті, перевидані в Україні в 90-х роках з рекомендаційним грифом міністерства освіти України для використання їх у навчальному процесі, не сповна висвітлюють окремі принципові питання становлення і розвитку української культури. Зокрема в тій частині, яка стосується рукописної книги, автори курсу не змогли, за браком архівних матеріалів, визначити більш ранній (від другої половини XI століття) час появи перших українських рукописних книжок. [7, c. 65-67]

2.2. Періодизація становлення та розвитку давньоукраїнської рукописної справи

Нині в Україні зроблено лише перші кроки до сміливого й переконливого стирання фальшивого глянцу, покладеного на цю тему тоталітарною пропагандою. Після   неодноразових звернень наукової громадськості до вищих державних органів, обґрунтованих наукових виступів у пресі, які почастішали з початку 90-х років минулого століття, нарешті, на офіційному рівні, було поставлено крапку в штучній багаторічній прив’язаності принципових наукових концепцій до «спільної колиски».

На подання Міністерств інформації, культури та мистецтв, освіти, Національної Спілки письменників, Національної академії наук України 23 грудня 1997 року Президент України підписав указ «Про відзначення 1000-річчя літописання та книжкової справи в Україні». Відповідно до цього документа 1998 рік оголошувався «роком 1000-річчя літописання і книжкової справи в Україні».

Здавалося б, можна було порадіти, що, нарешті, не лише на науковому, а й на офіційному рівні було визнано українську приналежність усього того, що було створено на нашій землі, нашими попередниками, що стало основою витоків і формування вітчизняної мови, літератури, культури в цілому. Однак принциповий стилістичний нюанс президентського указу не міг не насторожувати. Якщо з науковою скрупульозністю вчитатися в назву цього важливого документа, не може не виникнути закономірного питання: що ж все-таки пропонувалося відзначати на державному рівні: тисячоліття літописання в Україні, як за тексом указу, чи тисячоліття українського літописання? Адже за таким, здавалося б, стилістичним огріхом проглядається різна розстановка не лише історичних, а й політичних акцентів. Чиє ж тоді воно, те давнє, тисячолітнє, літописання в Україні — автохтонне, українське, чи чуже, російське, чи, може, спільне, виходячи з радянської наукової теорії про «спільну колиску»?

І все ж, головною домінантою ювілейних заходів, шо по-всюдно пройшли того року в Україні, були тези про цю подію як виняткову дату в історії української культури», про «тисячолітнє коріння і витоки нашої духовності», про «українське походження Реймського та Остромирового Євангелій».

Незадовго до офіційного відзначення тисячолітнього ювілею української книги у львівському видавництві «Світ» вийшла добротна в редакційно-видавничому і поліграфічному виконанні книга відомого в країні і за кордоном професора Якима Запаска «Українська рукописна книга». Видання це побачило світ у престижній науковій серії «Пам’ятки книжкового мистецтва України». У цій книзі зроблено першу спробу в хронологічній послідовності дослідити тривалий і складний шлях розвитку українського рукописного книжкового мистецтва в період від глибокої давнини до XVIII століття. [35, c. 149-154]

Із скрупульозністю ретельного дослідника тут детально описано 128 збережених донині найдавніших манускриптів-пам’яток за такою послідовністю: порядковий номер рукопису, дата і місце його написання; формат, кількість аркушів сторінок, кількість рядків на сторінці; кількість стовпчиків; матеріал, на якому написаний рукопис; оправа; зміст; оздоблення; історія рукопису. Описані автором рукописні книги ілюструються кольоровими та чорно-білими репродукціями мініатюр, орнаментальних прикрас і сторінок з текстом. Це дає можливість сучасному читачеві по-справжньому оцінити мистецький рівень тогочасних українських майстрів-книжників.

Величезну цінність виданню надає те, що в ньому проаналізовані мовні особливості наших давніх книжкових рукописних пам’яток. Таким чином, кожен, хто читатиме цю книгу, матиме можливість ознайомитися бодай з частиною словникового запасу давньоукраїнської мови. Іншими словами, тієї мови, якою розмовляли в Києві в Х-ХІ століттях.

І ще одна важлива особливість книги, про яку йдеться. Оглядаючи ту чи іншу книжкову пам’ятку, написану нашими авторами, на нашій землі, автор зазначає нинішнє місце її зберігання. Парадоксально, але переважна більшість цього духовного надбання українського народу, предмет його величі й гордості у різний час була привласнена іншими державами і сьогодні знаходиться поза межами України. Скажімо, з тринадцяти таких відомих пам’яток книжкового мистецтва XI століття в київських книгосховищах зберігається лише одна — Миссал або глаголичні листи. А серед вивезених від нас — такі шедеври як Остромирове Євангеліє (1056), Ізборник Святослава (1073), Ізборник 1076року, мініатюри Трірського Псалтиря (1078), Рсймське Євангеліє і Чуднівськии Псалтир (обидва — перша половина XI століття), Туровське Євангеліє, Слово Григорія Богослова (друга половина XI століття), Сінайський патерик та Типографський устав (кінець XI століття). Цей ряд можна продовжувати.

Найбільше перших українських рукописних і друкованих книг перебуває сьогодні в російських книгосховищах — бібліотеці Академії наук Росії, Російській державній бібліотеці, Державному історичному музеї Росії. Звичайно ж, в інтерпретації російських учених вони завжди аналізувалися й розглядаються нині як досягнення російської культури, як духовне багатство цієї держави. [42, c.425-428]

Така вже доля випала українському народові, що його історію не раз писали-переписували (на власний розсуд, на догоду замовникам) інші, відмовляючи цьому ж народові в праві неупереджено й розважливо вести власне літописання, робити власну періодизацію свого історичного поступу, розпоряджатися власними набутками в царині духовної і матеріальної культури.

Володіючи новим, відносно недавно віднайденим, матеріалом, варто переглянути усталену досі періодизацію становлення і розвитку української рукописної (видавничої) справи. І починати її слід не з Київської Русі, а значно раніше.

Отже, основними періодами розвитку видавничої справи на давньоукраїнських землях можуть розглядатися:

• дохристиянська доба;
• доба княжого Києва;
• галицько-волинська доба.

Розділ 3. Книгописання в Давньоукраїнській державі після прийняття християнства (друга пол. Х-ХVІ ст.) та його культурне значення

3.1. Провідні осередки рукописної справи

Дослідники історії Київської Русі, оглядаючи літописання і книжкову справу цього періоду, зазвичай зачинають її від Ярослава Мудрого. Склалося так, очевидно, тому, що саме за Ярославового правління зафіксовано було найбільше писемних свідчень цієї доби. Однак знаменита школа переписувачів книг, що діяла при Софії Київській, і, як результат її роботи, — дивовижний книжковий скриптоній, слава про який уже тоді рознеслася по цілій Європі, не могли виникнути просто так, без праці попередників.

На цю несправедливість звернув, зокрема, увагу відомий дослідник української рукописної книги Я. Запаско. Він стверджує, що першим осередком рукописної справи на київ-ських землях після прийняття християнства слід вважати Десятинну церкву. Й таке ствердження не є безпідставними.

Десятинна церква збудована хрестителем України-Руси князем Володимиром протягом 989-996 років.

На той час це була грандіозна кам’яна споруда, виконана у візантійському стилі. Допомагати київським зодчим зводити її прибули спеціально запрошені майстри з Греції. В найголовніший митрополичий храм християнського града над Дніпром напередодні його освячення привезли немало розкішно виготовленої оздоби з Херсонеса, а з села Берестова перенесли мощі святої Ольги. Перед входом були виставлені квадриги — статуї чотирьох бронзових коней, які стояли на цьому місці до татаро-монгольського нашестя. За свідченням Нестора-літописця, храм було освячено в честь Богородиці, але в народі прижилася інша назва — Десятинна — від десятої частини своїх багатств, які заповів Володимир віддавати на потреби цієї церкви.

Отож, при цій церкві, урядувати якою було доручено від початку Анастасу Корсунянину, створювався своєрідний духовний і просвітницький центр усієї держави. Безумовно, що при ньому працювала і школа, і бібліотека як унікальне сховище поступу думки й розуму іноземців та наших пращурів. Поповнювалася вона не лише книгами, привезеними з далеких країн (переважно це були тексти класиків грецької богословської писемності IV—VI століть), а й переписаними місцевими книжниками інші, пізніші, зарубіжні джерела. Тут творці нових рукописів набували тієї майстерності, яка вдосконалювалася вже при дворі іншого правителя — Ярослава Мудрого.

На існування при Десятинній церкві гуртка переписувачів книг вказує та обставина, що за ініціативою Володимира саме в цей час у Києві здійснюється нове літописне зведення, яке увібрало весь історичний матеріал, накопичений на час прийняття русичами християнства, починаючи від Літопису Аскольда. Ніде краще як при цьому храмі таку скрупульозну роботу можна було організувати.

Дослідження за радянську добу руїн Десятинної церкви, які, до речі, проводилися поспіхом і не комплексно, виявили фрагменти настінного мозаїчного і фрескового живопису, мармурових плит та багатьох архітектурних деталей із різаного каменю. На жаль, історія не зберегла бодай фрагментів створених тут рукописних книг. [26, c. 42-45]

Найбільшого розмаху книготворча справа набула за часів Ярослава Мудрого. Київський князь Ярослав не випадково увійшов в історію під прізвищем Мудрий, бо в основу своєї виваженої політики взяв не загарбницькі війни з близькими і далекими сусідами, а прагнення порозумітися й породичатися з ними (троє його синів одружилися на принцесах відомих у Європі королівських династій. А три доньки були віддані за престолонаслідників таких могутніх держав як Франція, Норвегія, Угорщина).

Що ж до книг, то князь читав їх, за свідченням літописця, і днями, й ночами, і заходився ідеєю помноження їх. Очевидно, що таку любов до Слова привив йому батько Володимир.

Ярослав Мудрий хотів подивувати світ високим на той час рівнем писемності й культури свого народу, для чого створив при дворі, в приміщеннях Святої Софії, знамениту школу переписувачів книжок із своєї і чужих мов. З усіх-усюд були запрошені до Києва знавці найпоширеніших мов світу, аби вони могли навчити схильних до наук княжих синів, а ті, в свою чергу, не лише перекладати й переписувати все те, що було створено розумом і руками їхніх попередників, а й самі писати власну історію свого народу.

Такі ж школи незабаром почали створюватися і в інших краях Київської держави, про що також маємо авторитетне літописне свідчення. Скажімо, 1030 року, приїхавши в Новгород, Ярослав «зібрав з-поміж дітей старост і священиків триста душ і звелів їм учити книгам».

Ходять легенди, що бібліотека Ярослава Мудрого була чи не найбільшою в Європі й містила сотні шедеврів вітчизняного й зарубіжного літописання. За свідченням того ж Якима Запаска, великокняжий скриптоній, з якого вийшли найцінніші пам’ятки давньоукраїнського рукописного мистецтва, налічував більш як 950 томів. Серед них такі шедеври, про які йтиметься в наступному параграфі, — Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава.

Перед монголо-татарським нашестям на праукраїнські землі цей книжковий скриптоній було вивезено й надійно закопано. У різний час у вітчизняних засобах масової інформації вже подавалися сенсаційні повідомлення про нібито віднайдені сліди цієї унікальної бібліотеки, розшуки якої щоразу приводять або до підземелля самої Софії Київської, або до Межигірського монастиря, що неподалік столиці.

Досі написання історії цього багатопрофільного осередку духовно-просвітницької діяльності українського народу, яка може слугувати своєрідним портретом християнської України в мініатюрі, було прерогативою чомусь не вітчизняних учених. Тому й маємо не на таких вже й тісних книжкових полицях немало видань, де вчорашній, та й нинішній, день однієї з найбільших українських святинь подається упереджено, спотворено, однобоко. В інтерпретації, скажімо, російських учених ця історія всуціль подається в контексті заідеологізованої концепції про «спільну колиску трьох братніх народів», наукову неспроможність якої довів ще Михайло Грушевський. [9, c.73-75]

Що ж до справи книготворення в лаврі, то здебільшого досі її розглядали в контексті діяльності лаврської друкарні. Однак витоки видавничої справи тут варто шукати в перших роках становлення цієї твердині духовного подвижництва.

Ставши після Варлаама намісником Печерського монастиря, преподобний Феодосій вирішує запровадити в ньому життя ченців згідно зі статутами східних студитських монастирів (назва походить від творця студитського статуту Св. Феодора Студита, пом. 824 р.). Для цього йому бракувало відповідних списків таких статутів, як також і наявної на той час богословської літератури. Тому високоосвічений Феодосій вирішує направити до Константинополя одного з своїх молодих ченців із завданням розшукати таку літературу, переписати і принести до Києва. Веління преподобного молодий чернець виконав. Незабаром він доставив на печерські пагорби ці тексти, які спочатку читалися перед братією, а згодом і переписувалися. Сталося це близько 1064 року. До речі, факт переписування студитського статуту Феодосієм Печерським зафіксував для історії невідомий іконописець в одній із своїх мініатюр, вміщених пізніше в Радзивілловому літописі XV століття.

Таким чином, тексти статутів східних монастирів, зміст яких закріплював у свідомості насельників монастиря моральні норми життя за Христом, були тим первинним матеріалом, який започаткував перекладання і творення нових книг у цьому важливому осередку київського книгописання на початку XI століття.

Саме тут зосереджувалися наявні на той час різноманітні переклади й літописи, що слугували основою для творення нових літописних зводів про минуле русичів і полян. Скажімо, ієромонах Никін мав найбезпосередніше відношення до укладання літописного зведення 1073 року (після Володимирового 966 року, виконаного в Десятинній церкві та Ярославового 1037, виконаного в Софії). Через двадцять років -1093 року — за написання нового зведення документів береться ігумен цього монастиря Іван. В історії його праця дістала назву «Початкове зведення «. З іменем цього ченця деякі вчені пов’я-зують появу наприкінці XI століття цілого ряду статей про непросту внутрішньополітичну ситуацію в Києві за правління Всеволода Ярославовича.

Згодом на території Києво-Печерської лаври народжувалися неповторні шедеври давнього українського рукописного книжництва, з-поміж яких — «Повість минулих літ» Нестора-Літописця.

Окрім цих релігійно-освітніх осередків книги вже з XI століття створювалися і в інших давніх київських монастирях. З-поміж них — у Ірининському, Андріївському, Георгіївському, Видубицькому. В останньому, зокрема за безпосередньої участі ігумена Мойсея, було укладене своєрідне продовження «Повісті минулих літ» — Київське літописне зведення XIІ століття.[27, c. 141-145]

За припущеннями ряду дослідників, із цим        краєм пов’язують місце написання «Слова о полку Ігоревім» — шедевру давньоукраїнської рукописної справи, історичною основою якого є героїчний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців. Принаймні, у наукових працях останнього часу аргументовано й переконливо доведено укра-їнськість походження цього унікального рукопису (на противагу офіційним радянським літературознавцям і книгознавцям, які протягом останніх десятиліть наполегливо відносили в усіх каталогах і довідниках «Слово о полку Ігоревім» до розділу «Російська література»). Головна смислова домінанта цього твору, як відомо, концентрується на проблемі єдності українських земель, ідеї утихомирення і примирення розсварених князів. Власне, й причиною поразки Ігоревого війська була неузгодженість дій цього відважного князя із своїми родичами, бажання самому, проти волі Великого князя київського Святослава, перемогти ворога і зажити слави.

Започаткована в Чернігівському і Новгород-Сіверському князівствах традиція книгописання послужила згодом потужним поштовхом розвитку на цих землях друкарської справи. Діяльність заснованої відомим церковним, політичним і літературним діячем Лазаром Барановичем 1674 року друкарні в Новгороді-Сіверському, а згодом і в Чернігові, базувалася на досвіді попередників — тамтешніх творців рукописних книг. На жаль, час не зберіг жодної рукописної пам’ятки чернігівського чи новгород-сіверського походження періоду XI—XII століть.

3.2. Рукописна книга в Галицько-Волинському князівстві

Державотворчу і культурно-освітню традицію Київської Русі від початку XII століття продовжує Галицько-Волинське князівство. Відтак центр вітчизняного книготворення формується на західноукраїнських землях.

Як і в Києві, тут рукописна справа, як правило, зосереджується при монастирях і княжих дворах. Так, в Успенському соборі Галича, збудованому князем Ярославом Осмомислом у 1153-1157 роках, невпинно поповнюється збірка манускриптів, написаних місцевими книжниками. До наших днів дійшов один з найцінніших тамтешніх текстів — Галицьке Євангеліє. Рукопис, обсяг якого — 228 аркушів, створено 1144 року в містечку Крилосі, шо за кілька кілометрів від сучасного Галича. Неповторність цієї пам’ятки полягає втому, що її творці першими серед східнослов’янських книжників не просто скопіювали сторінки із попереднього рукопису, а фактично виконали значну упорядницьку роботу: весь текст вони згрупували в окремі чотири частини, за приналежністю його до авторів — євангелістів Матвія, Марка, Луки та Іоанна. На жаль, ця пам’ятка давньої української рукописної справи тепер за кордоном — вона була вивезена з Галича в середині XVII століття і зберігається нині в одному з московських музеїв.

Книжкові осередки діяли з XII століття і при Городиському (на території нинішньої Львівщини) та Богородичному (побіля Володимира-Волинського) монастирях. Існує припущення, що саме тут могло бути написане Добрилове Євангеліє — пергаментна книга обсягом 271 сторінка. Цінність рукопису в тому, що він має багату оздобу: по чотири заставки і фігурні мініатюри, близько чотирьохсот ініціалів. Цей твір дійшов до наших днів без оправи і знову ж таки для України є втраченим — нині він є власністю Росії.

Утому, що рукописна справа на галицьких і волинських землях не була спорадичною, свідчить і створена тут наприкінці 80-х років XIII століття найбільша, найвагоміша пам’ятка — Галицько-Волинський літопис. Якщо зауважити, що київський літопис закінчується описом подій 1200 року, то цю пам’ятку можна по праву вважати головним джерелом історії України наступного століття. Це фактично ретельно викладена у хронологічному порядку історія Галицько-Волинського князівства від 1201 по 1292 роки, яка подається в тісному взаємозв’язку з описом подій, що відбувалися по всій Україні-Русі. Автори твору, головною ідеєю якого є необхідність об’єднання всіх праукраїнських земель, широко використовували пройняті патріотизмом вставки з різних переказів і оповідань, які своїм пафосом і патріотичним змістом нагадували «Слово о полку Ігоревім». [28, c.59-63]

Розвиток рукописної справи на Карпатській Русі пов’язаний насамперед з монастирем святого Михаїла, що знаходився в старовинному українському селі Грушів (нині Тячівського району Закарпатської області). Це був найдавніший культурно-освітній осередок на цих землях, заснований ще до X століття.

Грушівський монастир відіграв неоціненну роль в історії української культури в цілому і видавничої справи зокрема. Тут, у XIV—XV століттях, були написані книги, яким волею історії судилося стати основним текстовим і художнім матеріалом перших друкованих українських книг. Йдеться про Октоїх, Часословець, Тріодь Пісну, Тріодь Цвітну, Псалтир. Друк перших двох книг пов’язувався досі з іменем німецького друкаря Швайпольта Фіоля. А містом появи їх у друкованому вигляді вважався Краків. Результати багаторічних наукових пошуків закарпатського дослідника Олександра Ороса, схоже, остаточно спростовують краківське походження перших друкованих українських книг, про що йтиметься в розділі про витоки українського друкарства. У контексті ж первинного рукописного матеріалу для складання таких книг методом рухомих літер і множення певної кількості накладу на друкарському верстаті факт їхньої приналежності до Грушівського рукописного осередку є вже доведеним.

3.3. Творці й переписувачі як перші автори, перекладачі, редактори і видавці

Ретельно розглядаючи сьогодні створювані кілька століть тому рукописні тексти, часом хочеться, аби ті дивовижні аркуші «заговорили», аби крізь рядки, писані різними почерками, уявити бодай обриси тих людей, які безпосередньо були причетні до непізнаної таїни народження Книги, відчути напругу їхніх думок, турбот, переживань і сподівань.

Хто були ті, які, ставши на таку благородну, багато в чому почесну і відповідальну у цехи   житейську дорогу, зуміли поєднати в собі цілий спектр навичок і функцій, якими в сучасній редакційно-видавничій справі оволодівають представники кількох спеціальностей?

Творці й переписувачі давніх рукописних книг на зорі рукописної справи здебільшого поєднували в собі функції і перекладача, і редактора, і коректора, і каліграфа (писаря), і художника. А нерідко й письменника, який сам створював і оформляв текст (це все, що виходить за межі богословських текстів, — хроніки, літописи, полемічні трактати, панегірики, навчальні посібники). Отож, мали вони бути передусім високоосвіченими, творчими особистостями, обдарованими відповідними здібностями й талантами.

У стародавньому Римі, наприклад, із збільшенням попиту на різноманітні рукописні тексти, справа переписування книг поступово набирала цехового характеру. Кілька спеціально підготовлених каліграфів писали тексти під диктовку. В одному з описів середньовічного монастирського скриптонію (за Д. Єгоровим) зазначено: «На першому поверсі містилася писарня. В ній світло, шість вікон, сім конторок для писарів. Посередині сидів диктатор, він читав манускрипти, 14 писарів записували».

Подібні цехи існували і в давній Україні. Таку форму запровадили в школі переписувачів книг при дворі Ярослава Мудрого. А можливо, й при Десятинній церкві. Однак, зважаючи на високий рівень текстового й художнього виконання давньоукраїнських рукописних книг, можна припустити, що справа ця на початку мала здебільшого індивідуальний, а пізніше (скажімо, в Печерській лаврі) — цеховий характер.

Оскільки переважна більшість книготворчих осередків в Україні створювалася при монастирях, то такими творцями були передусім ченці. Згадки в літературі про організацію цієї справи в монастирях є різними. У деяких джерелах вказується, що писати чи переписувати книги доручалося лише обраним ченцям, і виконувалася ця робота в келіях лише в умовах «благостного настрою». З інших довідуємося, що одним із способів покарання ченців було саме переписування книг. Часом за допущені помилки такі каліграфи змушені були працювати і в «позаурочний» час, переписуючи значно більше сторінок. [40, c. 15-17]

Звичайним явищем було вміщувати наприкінці книг і детальніші тексти, які, оперуючи сучасними видавничими термінами, можна назвати «Післяслово», «Від автора», «Від упорядника». Нерідко тут подавалася ціла історія творення того чи іншого рукопису, розповідалося про труднощі й негаразди, які доводилося переживати його творцям. Саме із цих частин давніх рукописних текстів й можна довідатися і про місце, і про час їх написання, як також і про авторів.

Ті книги, які мали на своїх сторінках особливу оздобу, потребували певної спеціалізації праці виконавців. Окремі каліграфи писали лише текстову частину, інші — заставки, кінцівки, заголовні літери. Ще інші зшивали аркуші, а хтось готував для цього пряжу, оправи

До речі, сам текст «Києво-Печерського патерика» дає сьогоднішнім фахівцям редакторської справи колосальний матеріал для поцінування ролі й відповідальності редактора не лише в подальшому вдосконаленні тексту, структури твору в цілому, а й змін певних смислових, фактологічних, ба навіть політичних акцентів в умовах, коли цей текст побутує й розмножується протягом тривалого часу.

Як відомо, патерик почали писати ще в домонгольську добу. Аж до початку XV століття він лише доповнювався наступними переписувачами, без внесення суттєвих змін до вже створених текстів. Перше редакторське втручання до тексту відноситься до 1406 року і пов’язане з іменем ченця Арсенія: скорочення ряду малоактуальних подробиць, додавання новіших сюжетів. Трохи більше як через півстоліття упорядковувати текст цієї неповторної книги береться ще один редактор — клирик Касіян. Необхідність внесення до рукопису суттєвих змін була обумовлена тим, що ця книга постійно читалася вголос новоприбулим послушникам, ченцям. На такі колективні читання приходило немало й старших людей. Оскільки вони були дуже освіченими, постійно читали багато інших рукописів, то в процесі читання виникало багато зауважень, доповнень, уточнень. їх і вирішив врахувати Касіян. Протягом двох років він робить дві редакції патерика: мовний ряд виразніше набирає народних ознак, з’являються нові вставки, виокремлюються головні епізоди, виклад деяких розділів стає поетичнішим, а композиція — чіткішою, бо події стали подаватися в хронологічному порядку.

Таким чином, перші три редакції «Києво-Печерського патерика», здійснені у XV столітті, виявилися усталеним текстом для наступних його переписувань і передруків. І щоразу не обходилося без редакторського втручання.

Факт створення однієї книги кількома каліграфами підтверджують і результати палеографічного аналізу згадуваної вже видатної пам’ятки давньоукраїнської книги — Остромирового Євангелія 1057року.

Досі вважалося, що автором книги є диякон Григорій. Але при уважному зіставленні правопису та форм одних і тих же літер впадає в око, що перші 24 сторінки тексту разом із заголовками все ж писалися іншою рукою. Невідомий каліграф, очевидно, не був фаховим писарем і тому не досконало знав церковнослов’янську мову. На це вказують багато слів, шо мають давньоукраїнські форми. Був він, скоріше, художником — ним виконані всі золоті заголовки книги (крім п’яти зшитків). Наступні сторінки — від 25 до 294 — писав сам Григорій — досвідчений каліграф, який з надзвичайною пильністю копіював давньоболгарський оригінал. Припускається, що в створенні цієї книги брав участь і третій виконавець — орнаментатор — його рукою виконані заголовки золотом у п’яти зшитках та написи до мініатюр. [14, c.122-128]

Крізь сторінки іншої пам’ятки давньоукраїнського книготворення — «Слова о полку Ігоревім» — проглядаються обриси її безіменного автора. Передусім, він народився на землях Руси-України, бо добре знав традиції і звичаї свого народу, був великим патріотом. Наснажені високою емоційною експресією, переживанням і небайдужістю до долі своєї землі, сторінки книги показують нам автора як людину книжну, добре освічену, широко начитану у вітчизняних літописах та грецьких хроніках, з великим поетичним талантом і вродженим чуттям краси. Він був одним з перших ідеологів єдності княжої доби, а заодно єдності й могутності Русі як держави зі столицею в Києві. Єдина княжа родина, єдина Русь, об’єднана біля Києва, — це мета мрій автора «Слова». Автор навмисне змальовує державну могутність старих князів і кличе вернутися до їхнього часу. Ідею княжої єдності він пов’язав з ідеєю сильної княжої влади, через що ідея стала реальною, як засіб творити могутню державу — Русь-Україну. На його причетність до військового стану вказує багатий словник військової термінології.

До творців рукописних книг у кожного народу віддавна формувалося побожне ставлення. Про них складалися легенди, їхній труд прославлявся в піснях. Одна легенда розповідає про ченця-книгописця, який особливо ревно ставився до виконання своїх обов’язків і залишив після себе багато переписаних книг. Після смерті тіло його піддалося тлінню, а рука, якою він писав книги, залишилася нетлінною і довго зберігалася в тому монастирі як реліквія.

Висновки

Отже, видавнича справа має довгу історію, що включає періоди рукописної і друкованої книги. З часу винаходу друкарства у Китаї і Кореї, а згодом і в Європі регламентація видавничої діяльності набувала різних форм  впорядкування.

Після винаходу друкарства рукописна книга збереглася й існувала паралельно з друкованою аж до ХІХ ст. Це був манускрипт  – рукопис у вигляді окремих аркушів, сувою або кодексу.

Історія української рукописної книги належить до періоду Стародавній Русі і має більш ніж 800-річний період розвитку.

У Києві, що поклав початок великій давньоруській державі, при Софійському соборі вже в першій половині XI ст. діяв добре обладнаний, оснащений необхідним корпусом книг великокнязівський скрипторий (майстерня рукописних книг), з якого вийшли найдавніші, найбільш коштовні пам’ятники давньоруської писемності – знамените Остромирово Євангеліє (1056-1057 роки) і Збірник Святослава (1073 р.).

У цей час здійснений перехід від пергаменту до більш дешевого й зручного матеріалу для письма – паперу, заміна урочистого уставу напівуставом – почерком, розрахованим на прискорене письмо, значне розширення географії рукописних центрів.

Новий етап у розвитку рукописної книги пов’язаний з поширенням у XV ст. нового матеріалу письма — паперу, який був набагато дешевшим, що сприяло значній демократизації і поширенню книжно-рукописного мистецтва в Україні. Рукописних пам’яток цього часу збереглось удвічі більше, ніж з попередніх чотирьох століть. У цей час активізувалися старі осередки книгописання і виникли нові. Зокрема, в XV ст. набула розвитку книжкова справа у Закарпатті (Королівське Євангеліє, 1401 ) в с. Королеве, Мукачівський Псалтир (поч. XV ст.). Нового розвитку набувала рукописна справа у Галичині. Книги почали переписуватись не лише у великих містах (Львів, Стрий, Галич), а й у містечках і навіть селах. Тривалий час папір привозили із Заходу, переважно з Німеччини. У першій половині XVI ст. виробництво паперу почалось в Україні. Зокрема, один із перших паперових млинів (папірня) з’явився у Буську в 1539-1541. Рукописні книги з другої половини XIV ст. переписувалися півуставом, букви якого втратили квадратні пропорції, витягнулися, з’явився нахил, збільшилася кількість виносних літер і скорочених слів. Бурхливий розвиток рукописного мистецтва не знижував художньої вартості книг.

У художньому оформленні книг цього часу переважала плетінчаста орнаментика, з другої половини XVI ст. особливого розвитку набув рослинний орнамент, що переріс з кострубатих гілок у розкішні ренесансні й барокові композиції. Ці напрями в оформленні української рукописної книги згодом набули широкого розвитку, збагатились елементами народного вжиткового мистецтва і народного малювання. З другої пол. XVII-XVIII ст. виробництво рукописних книг в Україні поступово занепало і замінилося книгодрукуванням. Хоча книги, переписані від руки, продовжували з’являтися і у XVIII, і навіть XIX ст., проте це явище не мало вже масового характеру.

Список використаної літератури

1. Апанович Е. Рукописная светская книга XVIII в. на Украине : Исторические сборники / Елена Апанович, 1983. — 219 с.
2. Бондар Ю. Енциклопедія для видавця та журналіста / Юрій Бондар, Микола Головатий, Микола Сенченко ; редкол.: Г. В. Щокін (голова) [та ін.], 2010. — 399 с.
3. Вздорнов Г. Искусство книги в Древней Руси : Рукопис. кн. Северо-Восточной Руси XII-начала XV вв. / Герольд Иванович Вздорнов, 1980. — 551 с.
4. Гальченко О. Оправа східнослов’янських рукописних книг та стародруків в Україні: історія, структура, опис : ескізи декорацій / Олена Гальченко,; Ред. М. Л. Скирта, 2005. – 375 с.
5. Грецькі рукописи у зібраннях Києва : Каталог / НАН України, Нац. б-ка України ім. В.І.Вернадського, Ін-т рукопису, Гарвардський ун-т та ін., 2000. – 381 с.
6. Древнерусское искусство: Рукописная книга / Ред. О.И.Подобедова,; АН СССР; Всесоюзный НИИ искусствознания. Сб.3, 1983. — 399 с.
7. Енциклопедія видавничої справи / Ткаченко В., Чеботарьова І., Киричок П., Григорова З., 2008. – 319 с.
8. Запаско Я. Ошатність української рукописної книги / Українська академія друкарства; Львівська академія мистецтв. — Л. : Фенікс, 1998. — 135 с.
9. Запаско Я. «Доброписці тоді славні були» : Нариси з історії українського рукописного мистецтва / Запаско Я., 2003. — 134 с.
10. Запаско Я. Орнаментальне оформлення української рукописної книги / Запасько Я.; ред. П. М. Жолтовський, 1960. – 180 с.
11. Ильина Т.. Декоративное оформление древнерусских книг : Новгород и Псков XII — XV вв. / Ильина Т., 1978. — 175 с.
12. Іванова М. Етапи наукового опису рукописних зібрань ХVII ст. з бібліотек монастирів та церков Києва / Іванова М. // Вісник Книжкової палати. — 2006. — № 6. — С. 34 — 36
13. Іванова М. Пам»ятки книжкового мистецтва: рукописні Учительні Євангелія ХVII ст. з монастирських бібліотек м. Києва / Іванова М. (Введено зміст) // Вісник Книжкової палати. — 2006. — № 9. — С. 37- 42
14. Кашка В. З книг рукописних : Поезія / Володимир Кашка // Березіль. — 2004. — № 11. — С. 122-128
15. Киселева Людмила Ильинична Западноевропейская рукописная и печатная книга XIV-XV вв. : Кодикологический и книговед. аспекты / Л. И. Киселева,, 1985. — 303 с. с.
16. Книжные центры Древней Руси XI — XVI вв. : Разные аспекты исслед. : [Сб. ст.] / АН СССР, Ин-т рус. лит. (Пушкин. дом), 1991. — 363 с.
17. Ковальчук Г. І.. Всесвітня історія книги: Навч. посіб. для студ. КДІК / Київський держ. ін-т культури. — К., 1995. Вип. 1 : Історія писемності та рукописної книги. — К., 1995 — 63с.
18. Крутова М. Функции названий рукописных книг / Марина Крутова // Библиотековедение. — 2010. — № 2. — С. 42-46
19. Лавров Н. Книгоиздание и литературный процесс / Н. П. Лавров, 1988. — 196 с.
20. Логвин Г. З глибин : Давня книжкова мініатюра XI-XVIII ст.: / Логвин Г., 1974. — 188 с.
21. Міщук С. Формування науково-практичних засад опису рукописних книг та стародруків у науковій діяльності В.М. Перетца в Україні / С. Міщук // Бібліотечний вісник. — 2007. — № 4. — С. 23-36
22. Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського / Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського, Асоціація бібліотек України, Національна Академія Наук України. Вип. 25, 2009. — 340 с.
23. Підгора В. «Українська рукописна книга» / В. Підгора // Образотворче мистецтво. — 1997. — № 1. — С. 32
24. Покровский Николай Николаевич Путешествие за редкими книгами / Н. Покровский,; Авт. вступ. ст. Д.С. Лихачев, 1984. — 189 с.
25. Проблемы рукописной и печатной книги : / АН СССР; Науч. совет по истории мировой культуры; Всесоюз. гос. б-ка им. В.И. Ленина, 1976. — 362 с.
26. Рукописна та книжкова спадщина України : археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів / НАН України; НБУ ім. В.І.Вернадського в); Ін-т рукопису. Вип.5 / Ред. кол.: Л.А.Дубровіна (відп. ред.) та ін., 2000. — 172 с.
27. Рукописна та книжкова спадщина України : археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів / НАН України; НБУ ім. В.І.Вернадського в); Ін-т рукопису. Вип.6 / Ред. кол.: Л.А.Дубровіна (відп. ред.) та ін., 2000. — 211 с.
28. Рукописна та книжкова спадщина України : археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів / НАН України; НБУ ім. В.І.Вернадського; Ін-т рукопису. Вип.7 / Ред. кол.: Л.А.Дубровіна (відп. ред.) та ін., 2002. – 260 с.
29. Рукописна та книжкова спадщина України : археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів / Редкол. Л. А. Дубровіна, Г. В. Боряк, Н. М. Зубкова; НАН України; НБУ ім. В.І.Вернадського; Ін-т рукопису. Вип. 8 / Авт. передм. А. М. Бовгиря, 2003. — 283 с.
30. Сава В. Основи техніки творення книги : Навч. посібник / Василь Сава,, 2000. — 134 с.
31. Сапунов Б. Книга в России в ХІ — ХІІІ вв. / Б. Сапунов ; ред. : С. П. Луппов, 1978. — 231 с.
32. Свирин А. Искусство книги Древней Руси ХІ-XVІІ вв. / А. Н. Свирин,, 1964. — 298 с.
33. Семеновкер Б. Выходные сведения в рукопмсных книгах / Б. Семеновкер // Библиография. — 2008. — № 2. — С. 102-105
34. Славяно-русские рукописи ХV-XVI веков научной библиотеки Московского университета : (Поступления 1964-1978 годов) / Сост. Н.А. Кобяк и И.В. Поздеева, 1981. – 223 с.
35. Смогоржевська І. Українські дослідження рукописної і стародрукованої книжки 20 — 30-х років ХХ ст.: (Західна Україна) / Смогоржевська І. // Київська старовина. — 2004. — № 1. — С. 149 — 154
36. Солонська Н. Остромирове Євангеліє в контексті давньоруського книжного багатства і фонду Бібліотеки Ярослава Мудрого / Солонська Н. // Вісник Книжкової палати. — 2007. — № 11. — С. 39 — 45
37. Теремко В. Основні засади видавничого бізнесу : навч. посібник / В. Теремко, 2009. — 134 с.
38. Тимошик М. Витоки української рукописної книги: від політичної фальсифікації до нової наукової концепції // Вісник Книжкової палати. — 2002. — № 11.- С.29-35
39. Тимошик М. ЇЇ величність — книга : Історія видавничої справи Київського університету 1834 — 1999 / М. Тимошик, 1999. — 306 с.
40. Тимошик М. Історичні витоки та етапи розвитку давньої рукописної книги в світі: Текст лекції для студ. Інституту журналістики з курсу «Історія видавничої справи» / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка; Інститут журналістики. Лекційний фонд. — К. : Інститут журналістики, 2002. — 32с.
41. Тимошик М. Історія видавничої справи: підручник / М. Тимошик, 2007. — 495 с.
42. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця / М. Тимошик,, 2005. — 559 с.
43. Фрис В. Історія кириличної рукописної книги в Україні: X-XVIII ст. / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка; Наукова бібліотека — Л., 2003. — 188с.