1. Природні і суспільно-історичні передумови виникнення і розвитку свідомості.

2. Свідомість і мова.

Список використаної літератури.

1. Природні і суспільно-історичні передумови виникнення і розвитку свідомості

Матеріалістичний підхід до розкриття проблеми свідомості ставить питання про можливість походження свідомості у ході розвитку матерії ще Йоганн Дуне.

Скот казав про те, що матерія мислить. Внесок у розвиток уявлень про свідомість зробив Бенедикт Спіноза, розглядаючи свідомість як атрибут матерії. Далі ніж усі просунувся Дені Дідро, коли висловив припущення, що у самому фундаменті матерії є особлива властивість, по суті схожа з відчуттями, із якої і виникає здатність до відчуттів, а згодом — мислення. Для підтвердження припущення Дені Дідро навів приклад з яйцем та курчам. Яйце не має здатності до відчуттів, а живе курча — має. Отже, здатність до відчуттів виникає з неодухотвореної матерії. Теорія про зв'язок матерії та свідомості розроблена в діалектичному матеріалізмі. Тут свідомість розуміється як атрибутматерії, результат розвитку можливостей, що є у самій матерії, як специфічна людська, вища форма відображення.

Найважливіші досягнення науки та техніки переконують в тому, що кожне матеріальне утворення відображає інші, що впливають на нього та само відображається у них. Всезагальність відображення як якості, що є у фундаменті матерії, визначається універсальністю матеріальної взаємодії. Тіла, процеси, явища взаємодіють між собою і внаслідок змінюються. Чи інакше: один об'єкт впливає на інший і залишає у ньому певний слід, в свою чергу, об'єкт, що зазнав вплив, фіксує у своїх змінах певні властивості того об'єкту, який впливав на нього. Відображення — це загальна властивість матерії, що полягає у здатності матеріальних об'єктів (явищ, предметів, систем) відтворювати у своїх властивостях особливості інших об'єктів внаслідок взаємодії з ними.

Розглядаючи матеріальну взаємодію як необхідну умову та основу усіх процесів відображення, слід враховувати якісну своєрідність процесів, їх генетичну ієрархію в розвитку неживої і живої природи, а також людського суспільства. До розкриття проблеми відображення слід підходити історично. Відображення у неживій природі є найпростішим і відбувається на механічному, фізичному, хімічному рівнях, кожен з яких специфічний. У неживій природі кожен об'єкт реагує на вплив іншого дуже визначено, зміни, що з ними відбуваються, відповідають властивостям об'єкту, що здійснює вплив. Так, залізо під впливом води ржавіє, під впливом сонця — нагрівається, під впливом магніту — притягується. На такому рівні відображення відбувається переважно зруйнування чи якісна зміна об'єкту, що зазнав впливу, чи виникає проста подоба оригіналу, його копія (відбиток, дзеркальне відображення). Найбільш високого рівня у неживій природі відображення набуває у колоїдних системах, розвиток яких і розглядають як передумову виникнення життя. Цим системам властиве звикання, захист — своєрідні хімічні аналоги пристосувальної діяльності живих істот.

Перехід від неорганічної до органічної природи приводить до виникнення ряду нових властивостей відображення, що надає йому якісно іншого характеру. Відображення на рівні живої природи називають інформаційним. За даними сучасної науки, зокрема молекулярної біології, інформація є фундаментом життя. Так, у молекулах ДНК і РНК зафіксована і відтворюється інформація, що програмує індивідуальний розвиток і зв'язок поколінь живих організмів. Генетична інформація ~ це специфічна форма відображення попередньої історії розвитку живих об'єктів у молекулах ДНК. Ще одна найважливіша форма інформаційного відображення у живих організмах — імунітет — механізм, за допомогою якого відбувається «розпізнавання» власних та чужих елементів у внутрішньому середовищі організму. Відображення у живій природі одержало назву інформаційного і на тій підставі, що відбувається активне використання результатів зовнішніх впливів як орієнтирів, що несуть певну інформацію про зовнішнє середовище. На ґрунті закладеної у живих організмах внутрішньої програми, що закодована у їх матеріальному субстраті (внутрішньої інформації), у них є здатність активно ставитись до предметів і явищ зовнішнього світу як до орієнтирів для саморуху та саморегуляції (використання зовнішньої інформації у процесі життєдіяльності). На біологічному рівні у процесах життєдіяльності відбувається складна взаємодія. Синтез внутрішньої і зовнішньої інформації, тобто зовнішні дії впливають на стан системи не прямо, а опосередковано: активізують внутрішню програму побудови руху, що закладена в матеріальній системі, а не викликають сам рух. Тому однією з найважливіших властивостей відображення на рівні живої природи є її опосередкований характер (інакше кажучи, відбувається за схемою вплив — програма — реакція). Опосередкований характер інформаційного відображення, що обумовлений наявністю у живих організмів внутрішньої програми життєдіяльності, народжує і такі специфічні властивості інформаційного відображення, як вибірковість (активність) і випереджаючий характер. Вибірковість інформаційного відображення полягає в тому, що організм не просто відчуває вплив зовнішнього середовища, а активно використовує життєво значущі фактори, що служать для самозбереження і розвитку, не реагує на життєво-нейтральні і, по можливості, прагне уникати чи нейтралізувати шкідливі фактори[5, c. 56-59].

Поняття випереджального відображення запроваджено відомим фізіологом Петром Анохіним для позначення здатності живих організмів «перенастроюватися» відносно майбутніх подій на підставі закладених у них життєвих програм. Система, що використовує випереджаюче відображення, здатна упереджувати результати можливих взаємодій з зовнішнім світом, що дозволяє їй активно будувати свою поведінку, мобілізувати резерви, орієнтуючись на можливі наслідки. Інформаційне відображення має різні рівні: подразливість, чутливість, нейрофізіологічне відображення, психіка. Удосконалення форм відображення у живих організмів відбувається на основі виникнення та розвитку особливих регулюючих елементів клітини, згодом особливих клітин — чуттєвих, нервових, нарешті, нервової системи, психіки. Інформаційне відображення — необхідний спосіб саморегулювання живих систем.

Первісна і найзагальніша форма інформаційного саморегулювання у живій природі — подразливість, що виступає єдиною формою саморегулювання у нижчих тварин та рослин і як елементарна лежить в основі усіх більш високих рівнів прояву саморегулювання живого, аж до вищої психічної діяльності людини. Подразливість -це здатність усього живого відповідати на вплив ззовні процесом внутрішнього збудження, який забезпечує адекватне реагування на подразник. Це допсихічна форма регулювання пристосувальної поведінки, що здійснюється за рахунок використання енергії самого організму. Подразливість має різні форми: токсини, тропізми, настрої. Подразливості властиві усі основні елементи інформаційного саморегулювання. Але подразливість має ряд принципових обмежень. Тому в дальшому еволюційному розвитку живі системи виробляли на ґрунті подразливості нові, досконаліші форми саморегулювання.

Яку б складну внутрішню організацію не мали рослини, їх життєдіяльність повністю регулюється подразливістю. Але для тварин такої форми вже замало. На відміну від рослин, що виробляють органічні речовини з неорганічних і тому не потребують просторового переміщення для здобуття їжі, тварини змушені активно боротися за здобуття рослинної та тваринної їжі у навколишньому середовищі тому, що процес їх життєдіяльності відбувається шляхом переводу органічних речовин у неорганічні. Тому можливість переміщення для тварин — життєво-необхідна умова. Якщо найпростіші, одноклітинні тварини ще здатні переміщуватися у просторі завдяки подразливості, то багатоклітинні потребують вже вироблення додаткових інформаційних механізмів. У багатоклітинних тварин різні клітини виконують різні функції і необхідні спеціальні клітини, які забезпечували б взаємозв'язок між різними клітинами та системами організму, виконували б регулятивну функцію і, тим самим, сприяли б життєдіяльності організму як єдиного цілого. Тому в процесі розвитку у тварин поступово формуються спеціалізовані клітинні структури, які відповідають за інформаційну саморегуляцію — нервові тканини, що розвиваються у складні нервові системи. Вже в найпростіших багатоклітинних є нервова система, що виконує подвійну функцію — здійснює зв'язок з зовнішнім середовищем і організує дію внутрішніх органів. Єдність двох функцій забезпечує цілісність організму. З виникненням нервової системи зв'язаний якісний переворот у розвитку саморегуляції живих систем -нейрофізіологічна саморегуляція, початковою формою якої виступає чутливість як здатність мати відчуття. Тут панівною формою стає інстинкт — система безумовних рефлексів, що здійснюються нервовою системою. Хоча інстинкт, як система безумовних рефлексів, у сформованому вигляді є повним автоматизмом реакцій, але помилково б вважати його абсолютно уродженою властивістю організму, формування якої не потребує попереднього навчання. Кінцевий засіб поведінки тварини залежить не тільки від генотипу, але й від індивідуальних умов розвитку організму, певної системи навичок, що послідовно сформувалися та закріпилися в реальну структуру поведінки, особисто у кожної особи[8, c. 71-74].

Значення нервової системи полягає не тільки в тому, що на її основі склався вищий тип безумовних реакцій у вигляді інстинкту, але й у тому, що з виникненням інстинкту у тварин утворюється принципова нова форма саморегуляції — умовний рефлекс. Умовний рефлекс — реакція організму вже не тільки на безпосередньо життє-возначущі явища, але й на біологічно нейтральні, як визначені сигнали, що приводять у дію інформаційні програми життєдіяльності, до того переважно такі, що набуті в процесі індивідуальної життєдіяльності тварини. Умовний рефлекс, набуваючи все більшого значення, поступово стає панівною формою регулювання взаємодії тварини з зовнішнім середовищем. Вироблення набутої програми лише на основі узагальнення індивідуального досвіду тварини виявилася недостатньою. Отже, тварини виробили особливий видовий спосіб формування набутої програми — формування системи умовних рефлексів, необхідних для життєдіяльності даного виду шляхом навчання малюків. Цей засіб одержав назву сигнальної спадковості. Якщо раніше інформаційне регулювання здійснювалося через послідовність двох інформаційних механізмів — генетичної програми і принципу зворотного зв'язку, то тепер залучається ще один механізм — інформаційна програма, що перетворило інформаційне регулювання тварин на ще більш опосередковане, аніж в інших живих організмах. Зворотний зв'язок коректує поведінку системи відповідно до набутої програми, що опосередкована генетично заданою програмою. Така зміна характеру інформаційного регулювання стала можлива завдяки еволюційному розвитку нервової системи, у ході якого утворилися центри (головний і спинний мозок) і спеціальні органи сприйняття (органи чуття), що виступили фізіологічною основою для появи набутої інформаційної програми. Формування та розвиток нервової системи перетворився на фізіологічну основу для виникнення емоцій, завдяки чому пристосувальна поведінка тварин набула активно-спонукального характеру. Спонукальною основою поведінки тварини є її потреба — певний нестійкий стан системи, зв'язаний з нестачею чи відсутністю усередині неї певних життєво необхідних факторів. Цей стан і обумовлює взаємодію організму з зовнішнім середовищем. Але тільки з появою центральної нервової системи виникла здатність відобразити, відокремити такий стан з безпосереднього акту взаємодії і викликати у тварини емоційне переживання, тобто викликати потребу в пристосувальній дії ще до виникнення самої дії.

Дальший розвиток центральної нервової системи і органів чуття привів до появи вищої форми саморегулювання у тварини — психіки, фізіологічною основою якої стало, як вважають, виникнення кори головного мозку. Психіка, як зазначав Іван Павлов, не зводиться до системи умовних рефлексів, а передбачає образне відображення дійсності. І хоча питання про те, на якому рівні розвитку живих істот виникає психіка залишається дискусійним, зрозуміло, що з того факту, що психічне відображення властиве лише тваринам, які мають складну нервову систему, ще не випливає, що наявність нервової системи — достатня умова для психічного відображення. Адже образ — це цілісне відтворення у психіці структури окремого предмета чи сукупності предметів, чи відносин між предметами чи їх станами. Образ має цілісний характер і не може виникнути без синтезуючої, координуючої участі кори головного мозку, яка здійснює взаємозв'язок між окремими органами чуття і узагальнює інформацію, що надійшла від них, тобто психічне відображення не тотожне нейрофізіологічному і здійснюється у формі відчуття, сприйняття, уявлень, що притаманні всім вищим тваринам, які мають розвинуту кору головного мозку і органи чуття[3, c. 93-95].

Психічне відображення — якісно новий рівень саморегулювання живих організмів. Між образами сприйняття і уявленнями з одного боку, та відповідною реакцією організму, з іншого, — немає такої жорсткої залежності, як на допсихічному рівні між певними подразниками та відповідною реакцією організму. Образи можуть протягом життя викликати самі різні реакції: один і той же самий образ може викликати різні реакції, і навпаки,- одна й та ж сама реакція може бути викликана різними образами. Відсутність жорсткої залежності між образами і реакцією організму забезпечила унікальну пластичність у взаємодії тварин і зовнішнього світу: їх реакція стала настільки цілеспрямованою, що за своїми зовнішніми проявами дуже схожа на свідому дію людини. Сприйняття та уявлення дозволили фіксувати не тільки окремі властивості об'єктивного світу, але й їх взаємозв'язок, а також зв'язок між предметами та сукупністю предметів, тобто виникло предметне мислення, що ще більше посилює схожість. Проте свідоме відображення, свідома саморегуляція — це вже якісно нова форма в розвитку інформаційних процесів.

По-перше, інформаційний механізм виникає на основі попередніх механізмів. По-друге, функціонування інформаційного механізму можливо лише через взаємозв'язок усіх попередніх елементів інформаційного ланцюга. Такий висновок дає можливість підійти до проблеми свідомості як до закономірного явища, що має природне походження і, тим самим, зняти з свідомості ореол надприродного походження.

Свідомість — вища, специфічно людська форма саморегуляції взаємовідносин з світом (зовнішнім і внутрішнім) — природою, суспільством, іншими людьми, самим собою, яка полягає у створенні та використанні ідеальних образів світу за допомогою розумових, емоційних, вольових процесів у їх єдності і одночасно у наданні ідеальним образам певного змісту за допомогою процедур рефлексії і самосвідомості, у виробленні певного ставлення до світу — раціонального, емоційного, морального і естетичного.

Свідомість має складний комплекс передумов виникнення і розвитку: біологічних (розвиток нервової системи і психіки), суспільно-історичних (розвиток суспільства і культури, у якій зафіксовані форми і засоби практичної і духовної діяльності, спілкування) і індивідуальні (формування внутрішнього Я, власний життєвий досвід)[2, c. 48-51].

2. Свідомість і мова

Мова — це не тільки засіб спілкування, а також засіб формування та експлікування думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення, необхідно насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до свідомості. У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області, кожна з яких володіє своєю «пам'яттю», де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві сфери поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність свідомості виражається в процесах мислення. Свідомість складається з таких основних аспектів: 1) пізнання (пізнавальний аспект); 2) розподілу (розподільчий аспект); 3) обміну (аспект взаємного обміну); 4) користування (аспект практичного користування).

Процес породження мовлення тісно переплітається з процесом породження думки, утворюючи єдиний реченнєвомисленнєвий процес, який здійснюється за допомогою механізмів мовленнєвого мислення. Необхідною передумовою процесів мисленнєвої діяльності є мислення, різнобічна діяльність свідомості, за допомогою мови й механізмів мовлення. У процесі породження мовлення можна виділити три етапи: семантичний, лексико-морфологічний, фонологічний.

Реченнєво-мисленнєві й універсально-мовні основи традиційних частин мови Морфологічні ознаки самі по собі не можуть бути відправною точкою для побудови універсальної теорії граматичних класів. У реченнєво-мисленнєвому плані фундаментальне значення для граматичної класифікації слів має протилежність предметних призначеннєвих значень. Під предметними значеннями розуміються лексичні значення, що відображають матеріальні предмети, фізичні тіла тощо Традиційна граматика до числа предметів зараховує все те, що виражається іменниками (події, просторові й часові відношення — «поверхня», «канікули» тощо). Основні синтаксичні функції і синтаксичні відношення, що ними передбачаються, утворюють основу для розподілу лексичних значень за їх граматичними класами. На цій основі здійснюється поділ всіх лексичних значень (крім «подійних») на субстанційні та несубстанційні. Подальший поділ лексичних значень на дрібніші класи зумовлений спеціалізацією основних синтаксичних функцій.

Як і свідомість, мова формувалася в процесі праці та суспільних відносин. Вона з'являється тоді, коли в людей виникає потреба щось сказати одне одному. Люди розкривають на практиці і закріплюють у тому чи іншому звуковому сигналі значення предмета, його функції, властивості. Тому за допомогою мови вони можуть "сигналізувати" один одному про призначення того чи іншого предмета або дії. Оскільки мова людини позначає предмети, властивості і відношення, вона є важливим засобом спілкування людей та знаряддям їхнього мислення[6, c. 59-62].

Виникнення членороздільної мови було могутнім засобом дальшого розвитку самої людини, суспільства та свідомості. Завдяки мові свідомість формується і розвивається вже як духовний продукт життя суспільства. Будучи засобом взаємного спілкування, обміну досвідом, вона об'єднує людей не тільки даного часу, а й різних поколінь. Тим самим відбувається історична спадкоємність епох, коли нові покоління людей соціальне успадковують здатності до спілкування тією чи іншою мовою.

Крім того, мова є специфічним засобом зберігання та передавання інформації, а також управління поведінкою людини, пізнання об'єктивного світу і самосвідомості особи.

Свідомість — це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

Мислення і мова складають єдине ціле. Між ними існує нерозривний , органічний зв’язок. У мові людина матеріалізує свою думку, втілює її у слово, надає її форму предметності. Мислення людини реально виявляється у формі її мови, мовного виразу.

Як людина висловлюється, так вона практично і мислить. Не випадково К.Маркс підкреслював, що “мова є безпосередня дійсність думки” (Див. Маркс К., Енгельс Ф., Твори, т. 3, стор. 427). Поряд з суспільним характером праці, мова визначає специфіку самої людини, її свідомості, мислення і психіки взагалі. Саме це мав на увазі Мартін Хайдеггер, коли стверджував, що “сутність людини виявляється у мові” (М.Хайдеггер. Время и бытие. М., 1993, стор. 259).

Людина може виявляти свої думки, своє мислення, різними способами (звуками, жестами, фарбами, знаками, діями, виробами, поведінкою і т.д.). однак універсальним засобом мислення є мова. “Думки вимагають слів” (Б.Рассел. Человеческое познание. М., 1957, стор. 94).

“Про наші думки, – писав Гегель, – ми знаємо лише тоді…, коли даємо їм форму предметності…”. Таку предметність надає думкам “… членороздільний звук, слово. Слово надає думкам їх… справжнє наявне буття” (Гегель. Философия духа. Соч., т.ІІІ, М., 1956, стор. 272).

Розумова, інтелектуальна діяльність, процес абстрагування, знаходження загальних властивостей речей і явищ, вимагають слів, мовного втілення. У мові людина матеріалізує свою розумову діяльність і може розглядати її результати як об’єкти (наприклад, художній твір, наукова праця тощо)[12, c. 33-35].

Таким чином, інтелектуальна діяльність людини, цілком духовна, внутрішня, що проходить в певному сенсі непомітно, завдяки мові об’єктивується і стає доступною для чуттєвого сприйняття. Завдяки мові, думки окремих людей стають надбанням інших.

Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо, що:

1. Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення;

2. Свідомість – вища форма відображення дійсності;

3. Свідомості передують більш прості форми відображення;

4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності; свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям.

5. Свідомість детермінована біологічно, генетично;

6. Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами.

Мова — така сама давня, як і свідомість. Свідомість може бути виражена і в матеріальних явищах,в тому разі вони, як і в розмовній мові, набувають знакової функції, виступаючи як знак, що несе певний мисленнєвий зміст. Матеріальний предмет виконує функції знаку, якщо виконані деякі функції свідомості. Ступінь зв'язку матеріальної природи знаку з вираженим ним смисловим навантаженням може бути різний. Існують знаки, що близько виражають смислове значення. Звукові символи і знаки в різних ситуаціях виражають різне. Свідомість завжди виникає передусім як самосвідомість — виділення себе, ставлення до себе, оцінка своїх можливостей, що є елементом усякої свідомості.

Поняття "свідомість " не є однозначним. У широкому значенні слова під ним мають на увазі єдність матеріального та духовного, сприйняття навколишнього середовища та його активне перетворення. Звичайно, що при розгляді широкого змісту поняття "свідомість ", специфіка її структурної організації не виявляється[15,c. 42-45].

У більш вузькому і спеціальному значенні під свідомістю мають на увазі не просто сам стан та особливості співіснування матеріального та ідеального, а вищу, власне людську форму організованого існування. Свідомість тут організована структурно, становить цілісну систему, що складається з різних елементів, які знаходяться між собою у закономірних відносинах. У структурі свідомості найбільш чітке вираження знаходять насамперед такі моменти, як усвідомлення речей, а також переживання, тобто визначене відношення до змісту того, що відбувається. Спосіб, за яким існує свідомість, й за яким щось існує для неї, це — знання.

Людська ж мова відірвалася від своєї ситуативності, і це за своєю суттю було подібно "революції", що породила людську свідомість і зробила зміст мови ідеальним, опосередковано відтворюючим об'єктивну реальність.

Сутність мови виявляється в її двоєдиній функції:

· служити засобом спілкування і

· знаряддям мислення.

Мова — символ нашого життя

Мова — це знакова система, яка використовується для цілей комунікації і пізнання.

Структурними одиницями мови є слова і речення, складені з них тексти. Кожне слово, кожне речення, кожен текст завжди на щось вказує, тобто є знаком, причому найчастіше досить складним. Складний знак — це символ. Мова — це символ усього нашого життя, немає нічого в нашому житті, що могло б приховатися від мови.

Життєнаповненість мови дивує й навіть вражає. Здається, мова вміє все: гриміти, пестити, цінувати, посміюватися і сміятися.

Дійсно, мова — символ нашого життя, результат постійно відновленої творчості як народу в цілому, так і кожної людини. Вважається, що зараз на Земній кулі існує понад 2500 різних природних мов, тобто мов, що виникли в процесі спілкування націй, народів, соціальних груп людей. А число штучних мов (мов математики, логіки, програмування) взагалі важко перерахувати. Для сучасної філософії мова — одна з найважливіших тематик[4, c. 105-107].

Мова-це система змістовних значущих форм. Свідомість і мова утворюють єдність: у своєму існуванні вони невід'ємні одне від одного таким чином, як внутрішньо, логічно оформлений ідеальний зміст невід'ємний від своєї зовнішньої матеріальної форми. Мова є безпосередньою дійсністю думки, свідомості. Вона бере участь у процесі розумової діяльності як її почуттєва основа або знаряддя. Свідомість не тільки виявляється, але й формується за допомогою мови. Зв'язок між: свідомістю і мовою є не механічним, а органічним. їх не можна відокремити один від одного, не руйнуючи того чи іншого.

За допомогою мови відбувається перехід від сприйнять і уявлень до понять, протікає процес оперування поняттями. У мові людина фіксує свої думки, почуття і завдяки цьому має можливість піддавати їх аналізу. Мова і свідомість єдині. У цій єдності визначальною стороною є свідомість, мислення: будучи відображенням дійсності, вона утворює форми і диктує закони свого мовного буття. Але єдність — це не тотожність. Обидві сторони цієї єдності відрізняються одне від одного: свідомість відбиває дійсність, а мова позначає її і виражає в думці. Мова — це не мислення, інакше найбільші базіки повинні були б бути найбільшими мислителями.

Мова і свідомість утворюють суперечливу єдність. Мова впливає на свідомість: її історично сформовані норми, специфічні в кожного народу, у тому самому об'єкті відзначають різні ознаки. Однак залежність мислення від мови не є абсолютною.

Мова необхідна не тільки для пізнання, але й для дії. Ми звикли вважати, що практика людини додає справжній зміст нашим словам, показує, що в них істинного й помилкового. Але тут буде справедливим й зворотне співвідношення: практика "запускається" завдяки прийнятому рішенню, а на ньому завжди є відбиток мови. У сучасній філософії досить часто озвучується така думка: не можна жорстко розводити мову і практику, вони наскрізь пронизують одне одного.

Практична функція мови міститься у забезпеченні успіху практики. Одним з найважливіших призначень мови є забезпечення успішної комунікації людей.

Мовна комунікація (зв'язок) припускає, встановлення контакту між людьми, розвиток здатності взаєморозуміння. Як відомо, процес мовної комунікації є досить складним.

Мовне розуміння вимагає погодженості мови того, хто говорить, зі мовою того, хто слухає. В одному випадку люди розуміють один одного з півслова, в іншому розуміння настає після діалогу, дискусії, взаємного "притирання".

Отже, можна зробити висновок: сучасна філософія наскрізь насичена увагою й любов'ю до мови[14, c. 112-114].

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.