Вступ

Актуальність теми. Співробітництво держав у сфері захисту прав людини на початку ХХІ століття набуває нового змісту. В умовах глобалізації всіх сфер життя проблеми, пов’язані з ефективним захистом прав людини, набувають все більшого значення. Одним із чинників, які за сучасних умов потребують особливої уваги світового співтовариства, є боротьба з торгівлею людьми.

Оскільки головними жертвами торгівлі людьми є жінки та дівчата, це поняття розглядається здебільшого як “торгівля жінками”, “торгівля жінками та дітьми” або “торгівля з метою сексуальної експлуатації”. Проте торгівля людьми є більш широким поняттям, що включає в себе також торгівлю мігрантами для патогенних підприємств, домашньої та сільськогосподарської праці, посередництво у насильницьких та фіктивних шлюбах, постачання молодих жінок для публічних будинків та стриптиз-клубів, дітей – з метою використання у жебрацтві, будь-якої особи – для вилучення та трансплантації органів. Торгівля людьми є злочином, який характеризується ознакою транскордонності, тобто процес вчинення цього злочину виходить за межі однієї держави, і набуває ознак злочину міжнародного характеру. Тому боротьба і запобігання таким злочинам вийшла за рамки однієї держави і стала предметом міжнародного регулювання, зокрема в рамках універсальних та регіональних міжнародних організацій.

Особливу увагу цим питанням приділяє Рада Європи, членом якої Україна є з 1995 р., що покладає на неї зобов’язання привести своє законодавство у відповідність до стандартів Ради Європи в галузі прав людини і, зокрема, з питань запобігання торгівлі людьми. Політика України щодо інтеграції в ЄС також обумовлює актуальність гармонізації національного законодавства щодо захисту прав людини із законодавством Європейського Союзу, в тому числі у галузі запобігання торгівлі людьми.

У зв’язку з цим тема роботи, присвячена протидії механізму рабства та суміжних інститутів в Європі та Америці та запобіганню торгівлі людьми, є надзвичайно актуальною для України.

Перші спроби заборони рабства та работоргівлі відносяться до початку ХІХ ст., коли під час Віденського конгресу 1815 р. була прийнята спеціальна декларація про неприпустимість торгівлі африканськими неграми на міжнародному рівні. У вітчизняній правовій літературі питання протиправності торгівлі людьми як сучасної форми рабства вперше почали розглядати наприкінці ХІХ ст. Внаслідок проведення міжнародних конгресів щодо боротьби з торгівлею людьми, в Росії, яка була їхньою учасницею, було опубліковано багато наукової літератури, присвяченої саме цим питанням, якими опікувалися, зокрема, С.К. Гогель та В.Д. Дерюжинський.

На початку 90-х років ХХ ст. серед світової громадськості закріпилося усвідомлення, що рабство продовжує існувати, але набуло нових форм, ускладнилося останніми здобутками у науково-технічній сфері. Очевидна загроза існування рабства у нових формах спонукала багатьох дослідників знову звернутися до цієї тематики. Проблемам торгівлі людьми почали приділяти багато уваги як на науковому рівні, так і на рівні засобів масової інформації, що в свою чергу сприяло прийняттю національних та міжнародних нормативних актів щодо протидії цьому злочину.

Іноземними науковцями це питання розглядається досить детально. Зокрема, проблемі торгівлі людьми, що пов’язана із захистом прав жінок, присвятили свої роботи Р. Кук, Н. Кауфман Гевенер, Б. Елдер, Д. Джохала, Б. Плонг, Р. Грант, Л. Браун, К. Ньюленд. Безпосередньо проблема торгівлі людьми досліджується в працях Р. Рамфа, У. Зібера, П. ван Дюйна, В. Руджієро, М. Шейноста, В. Валкенбурга, Дж. Оккіпінті, Е. Ніснер, К. Джоунз-Паулі, Н. Гафізової та інших.

В українській правовій науці дослідженню торгівлі людьми з точки зору кримінального права та кримінології присвячені праці В.О. Іващенко, Н.С. Юзікової, В.А. Козака, А.М. Орлеана та Я.Г. Лизогуба. Міжнародно-правовий аспект боротьби із торгівлею людьми як порушення прав людини досліджується також у роботах Г.Л. Кохан та Н.В. Плахотнюк. Крім того, серед українських дослідників цього питання слід назвати О.М. Бандурку, Ю.М. Галустяна, В.М. Куца, Д.Л. Мачарашвілі, Т.А. Татаринцева, С.М. Ратушного, Ю.С. Шемшученка, К.Б. Левченко. Окремими проблемами у цій сфері займалися М.В. Буроменський, В.Н. Денисов, М.М. Микієвич, І.А. Шваб, О.В. Швед, Т.О. Дорошок, О. Горбунова.

Мета: охарактеризувати інституційно-правову систему протидії механізму рабства та суміжних інститутів в Європі та Америці.

Завдання роботи:

— визначити роль Ради Європи в протидії рабству та суміжним інститутам;

— окреслити роль Європейського Союзу в протидії рабству та суміжним інститутам;

— показати роль ОБСЄ в протидії рабству та суміжним інститутам;

— роль міжамериканських об’єднань в протидії рабству та суміжним інститутам.

1. Роль Ради Європи в протидії рабству та суміжним інститутам

В сучасну епоху глобалізації все більшої гостроти набуває питання транскордонної міграції. Перш за все тому, що це явище дало початок ще одному різновиду міжнародної злочинності, окрім наркоторгівлі та торгівлі зброєю, – торгівлі людьми. Наприклад, німецький дослідник Лео Кайдел визначив торгівлю людьми одним із основних видів діяльності злочинних груп, який займає 5 місце в ієрархії кримінальної активності в Німеччині. Безумовно це є порушенням всіх прав і свобод людини, закріплених у Загальній декларації прав людини [4], прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН. Найбільшу тривогу викликає ріст об’ємів незаконного вивозу жінок і дітей з рідних країн за кордон для використання в цілях сексуальної експлуатації та примусової праці. За деякими даними, загальна кількість людей в усьому світі, які щороку потрапляють в рабство, складає 1 мільйон осіб, а прибутки злочинних угрупувань — 3,5 мільярдів доларів щорічно. Між тим, підпільна проституція сприяє розповсюдженню інфекцій, що передаються статевим шляхом, зокрема СНІДу. Останнім часом зустрічаються також випадки використання людей для трансплантації органів, адже нестача донорського матеріалу та його висока вартість приваблюють кримінальні структури. Згідно з Палермською Конвенцією ООН і Протоколом до неї, прийнятими в листопаді 2000 року, торгівля людьми є одним з найбільш небезпечних кримінальних карних діянь [10, с. 267]. Свідченням стурбованості міжнародного співтовариства ситуацією, що склалася, є ряд конвенцій, пактів та протоколів з врегулювання цього питання.

Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різноманітних міжнародних організацій.

У 1997 р. було проведено Гаазьку міністерську конференцію, на якій прийнято Декларацію європейських рекомендацій з ефективних заходів щодо запобігання боротьби з торгівлею жінками з метою їхньої сексуальної експлуатації. Її ціль – підтримка подальших дій з попередження торгівлі людьми, а також надання необхідної допомоги жертвам торгівлі. Ця Декларація закликає країни-члени ЄС забезпечити або розглянути можливість призначення національних доповідачів, які надавали би відповідним національним урядам інформацію про масштаби торгівлі жінками, заходи запобігання та боротьби з торгівлею жінками [17, с. 27].

Документ про Спільну дію Ради Європи від 1997 р. перелічує додаткові види покарання і заходи адміністративного характеру, такі як конфіскація і вилучення доходів і власності торговця людьми і закриття установ, які брали участь у торгівлі людьми. Зобов’язує країни-члени ЄС ввести адміністративну або кримінальну відповідальність за злочини, вчинені від імені юридичної особи без урахування кримінальної відповідальності фізичних осіб, що стали співучасниками або призвідниками злочину [17, с. 28].

Нині на рівні ЄС діє Рамкове рішення Ради Європи про торгівлю людьми. Його метою є уніфікація національного кримінального законодавства для забезпечення ефективної боротьби з торгівлею людьми. Воно доповнює вже прийняті Радою Європи інструменти, такі як Спільні дії від 1996, 1998 та 2000 рр., а також програми STOP (спрямована головним чином на розроблення міждисциплінарного підходу із залученням усіх зацікавлених сторін і приділяє велику увагу дуже важливій ролі неурядових організацій) та DAPHNE (спеціально розроблена з метою підтримки діяльності неурядових організацій у сфері захисту жінок і дітей – жертв насильства.

Закон про ратифікацію був розроблений Міністерством юстиції відповідно до частини п’ятої статті 9 Закону України «Про міжнародні договори України» [3, с. 39].

Цілями Конвенції є запобігання торгівлі людьми й боротьба з нею з одночасним гарантуванням гендерної рівності; захист прав людини стосовно жертв торгівлі людьми, розробка всеосяжної структури захисту жертв і свідків і допомоги їм з одночасним гарантуванням гендерної рівності, а також забезпечення ефективного слідства й кримінального переслідування; сприяння міжнародному співробітництву в боротьбі з торгівлею людьми.

Конвенція застосовується до всіх форм торгівлі людьми, незалежно від того, національними чи транснаціональними вони є, пов`язані чи не повязані вони з організованою злочинністю.

Згідно із Конвенцією, «торгівля людьми» означає найм, перевезення, передачу, приховування або одержання осіб шляхом погрози або застосування сили чи інших форм примусу, насильницького викрадення, шахрайства, обману, зловживання владою або безпорадним станом або наданням чи отриманням плати чи вигоди для досягнення згоди особи, яка має владу над іншою особою, для експлуатації. Експлуатація включає в себе, принаймні, експлуатацію проституції інших осіб чи інші форми сексуальної експлуатації, примусову працю чи послуги, рабство чи подібну до рабства практику, поневолення або вилучення органів [17, с. 57].

Ратифіковано Конвенцію Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми (16 травня 2005 року).

Висновок

Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контрольного механізму із дотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція).

В даний час у контрольному механізмі із дотримання положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію в листопаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи і Європейський Суд з прав людини [10, с. 107].

Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням державами-учасницями положень Конвенції. Суд працює на постійній основі і складається з числа суддів, що відповідають кількості держав-учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави-члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості.

Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника.

Суд також наділений компетенцією прийняття від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяв про порушення будь-якою із держав-учасниць прав, закріплених у Конвенції і протоколах до неї. При цьому заявники повинні додержатися певні процедурні вимоги. Держави-учасниці зобов’язані ніяким чином не перешкоджати реалізації цього права.

Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах — із сімох суддів і у Великій палаті — із 17 суддів.

Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може давати консультативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і протоколів до неї. Витрати Суду оплачуються Радою Європи.

2.        Роль Європейського Союзу в протидії рабству та суміжним інститутам

Щороку до Європейського Союзу потрапляють сотні тисяч так званих «сучасних рабів». Загалом у світі, за даними Міжнародної організації з міграції, жертвами торгівлі людьми є близько 1,2 мільйона осіб. 43% – жінки та дівчата, яких примушують до проституції. 32% – дешева робоча сила. Торгівля людьми вважається третім після наркотиків та зброї джерелом злочинних прибутків.

Значна увага приділяється європейською громадськістю проблемам нелегальної міграції і торгівлі людьми. Значна кількість нелегальних мігрантів, через проблеми легалізації, попадають у тіньову економіку: за оцінками експертів, у тіньовому секторі економіки країн-членів ЄС працюють більш 20 млн. людей. Щорічно збільшується кількість осіб, які бажають утекти від бідності у багаті західноєвропейські держави. Кожного року до Європи нелегально прибувають сотні тисяч мігрантів. За деякими оцінками, їх кількість досягла 10 % населення Західної Європи [11, с. 366]. При цьому Європейський Союз виходить з того, що корені цього феномену полягають, насамперед, у соціальних проблемах суспільства.

У 1996 р. Європейський Союз започаткував низку програм, націлених на боротьбу з торгівлею людьми (включаючи сексуальну експлуатацію дітей). Ці заходи включали, зокрема проекти ”STOP” і „DAPHNE”, метою яких було попередження насильства проти жінок і дітей. З 1997 р. розпочата низка проектів щодо підвищення рівня співробітництва судових органів держав-членів. При цьому відповідними фахівцями ЄС відмічається, що подальшому розвитку співробітництва перешкоджає неузгодженість законодавства країн, що входять до складу Євросоюзу. У межах цього виду злочинів у ЄС розрізнюються торгівля людьми з метою їх подальшої сексуальної експлуатації і торгівля людьми з метою їх подальшої трудової експлуатації. Окремим видом розглядається розповсюдження дитячої порнографії у мережі Інтернет [11, с. 367]. Рішення Ради Європейського Союзу 2002/629/JHA від 19 липня 2002 р. про боротьбу з торгівлею людьми складає правову основу діяльності стосовно організації протидії цьому виду злочинності. Виданню цього акта передувало приєднання ЄС до Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності та двох Протоколів стосовно торгівлі людьми та транспортування мігрантів по землі, повітрю та морю. Рішення містить визначення терміну „торгівля людьми” та розкриває основні його характеристики. Рішення вступило у дію 1 серпня 2002 р. Термін його імплементації у державах-членах – 1 серпня 2004 р. З метою встановлення єдиних правил діяльності у галузі боротьби з торгівлею людьми і сексуальною експлуатацією дітей 24 лютого 1997 р. Європейською Радою був прийнятий План спільних дій 97/154/JHA, заснований на нормі ст. К.3 Договору про Європейський Союз [11, с. 367]. План містить дефініції таких термінів, як „торгівля людьми”, «сексуальна експлуатація відносно дітей» та «сексуальна експлуатація відносно дорослих» [11, с. 368].

Тенденцією сучасного етапу діяльності міжнародного співтовариства з підтримання або відновлення миру є підвищення ролі регіональних організацій, у першу чергу, європейських, у справі врегулювання локальних конфліктів. Активну роль у зміцненні міжнародного миру і безпеки в світі останнє десятиріччя грає Європейський Союз. З урахуванням стратегічного курсу України щодо євроінтеграції виникає низка питань стосовно доцільності її співробітництва з ЄС у галузі підтримання міжнародного миру, стану правового забезпечення цієї співпраці, ефективності системи управління діяльністю, пов’язаної з участю працівників органів внутрішніх справ України в операціях на користь миру під егідою Євросоюзу. У літературі ці проблеми тільки почали докладно досліджуватися [11, с. 369].

Значне скорочення військової присутності США в Європі після закінчення „холодної війни”, процеси трансформації НАТО, зміцнення економічних позицій ЄС підштовхнули держави-члени цієї переважно економічної організації до формування cпільної зовнішньої політики та політики безпеки. Країни, що входять до складу ЄС, прийшли до висновку, що економічний союз таких географічних розмірів, з населенням більш ніж 400 млн. людей та обсягом ВВП у 8500 млрд. доларів не може розвиватися у майбутньому без наявності можливості ефективно забезпечувати власну безпеку і оборону [11, с. 369].

Низка угод, підписаних у Маастрихті 9 і 10 грудня 1991 р., що утворила так званий Договір про Європейській Союз, основний статутний документ об’єднання, мала за мету, зокрема, забезпечення єдиної внутрішньої та зовнішньої політики держав-членів об’єднання. З урахуванням змін, внесених Амстердамським договором 1997 р., ст. 11 (J.1) Договору містить основні принципи єдиної зовнішньої політики та політики в галузі безпеки: схильність до основних принципів діяльності ООН, захист спільних інтересів Союзу, підтримання миру і зміцнення міжнародної безпеки, сприяння міжнародному співробітництву, розвитку демократії, захисту прав людини тощо. П. 2 ст. 17 (J.1) Договору пропонує нетрадиційну класифікацію видів діяльності на користь миру, передбачаючи участь членів Союзу в сумісних операціях гуманітарного і надзвичайного характеру, з підтримання миру (peacekeeping) та „розв’язання криз”, фактично, відновлення миру, зокрема примушення до миру. Лондонська конференція з проблем Югославії, проведена в серпні 1992 р., яка спільно очолювалася Генеральним секретарем ООН і Президентом Євросоюзу, була першою спільною акцією цих двох міжнародних організацій у галузі зовнішньої політики. Представники ООН і ЄС у 1992-1995 рр. відіграли значну роль у спробах мирного врегулювання югославського конфлікту [11с. 370].

Слід відмітити, що згідно зі Стратегією європейської безпеки зона інтересів Союзу охоплює окремі регіони Близького, Середнього і Далекого Сходу, а також Африки. У гаслі цього підходу досить логічним виглядає проведення військово-поліцейських операцій не тільки в Боснії (“Поліцейська місія ЄС у Боснії і Герцеговині”) і Македонії (Операції “Проксіма” і “Конкордія”), але і в Демократичній Республіці Конго (операція “Артеміс”). Крім того, за станом на 1 січня 2004 р., представники Євросоюзу надавали допомогу будівництву поліцейських служб в Алжирі, Гватемалі, Сальвадорі та Південній Африці [11, с. 371].

Досвід місії продемонстрував окремі недоліки в діяльності ЄС у галузі підтримання та відновлення міжнародного миру: відсутність механізмів раннього сповіщення і швидкого реагування, а також примушення до миру, що обумовило створення так званого Європейського корпусу, міжнародного військового об’єднання, здатного виконувати функції підтримання миру. Амстердамський договір 1997 р. ознаменував трансформацію Союзу із суто цивільного об’єднання в організацію, яка має значний військовий потенціал. Це було досягнуто за рахунок інтеграції в об’єднання Західноєвропейського Союзу. В галузі військового будівництва метою ЄС є створення сил швидкого реагування чисельністю 50000-60000 чоловік [11, с. 372]. У своєї діяльності із забезпечення міжнародного миру та безпеки ЄС підтримує стратегічний союз з НАТО. Основи стратегічного партнерства, які були закладені Амстердамським договором 1997 р., отримали подальший імпульс у Декларації ЄС і НАТО про політику з європейської безпеки та оборони від 16 грудня 2002 р. Як реалізацію на практиці положень Декларації можна розглядувати передачу 31 березня 2003 р. владних повноважень над миротворчим військовим контингентом у Македонії від НАТО Євросоюзу. Операція об’єднання в Македонії „Злагода”, на погляд фахівцями, є першою операцією ЄС з підтримання миру, зокрема з використанням ресурсів НАТО. Спільні дії ЄС і НАТО в Македонії розглядаються аналітиками як початок процесу координації зусиль всесвітніх, міжрегіональних та регіональних організацій з підтримки стабільності в зонах взаємних інтересів [11, с.373].

Висновок

Останнім часом Європейський Союз істотно активізував свою діяльність у сфері запобігання торгівлі людьми. Інтеграційні процеси, які відбуваються в ЄС, спонукають його інститути спрямувати свої зусилля на розробку ефективних механізмів запобігання та боротьби з торгівлею людьми, а також створення позитивного клімату для глибокого вивчення цієї проблеми. Не останнє місце серед цих заходів має займати створення органів, які б здійснювали моніторинг виконання положень нормативно-правових документів ЄС у галузі запобігання торгівлі людьми. Такі органи покликані вивчати позитивний досвід країн у цій сфері та сприяти його поширенню серед інших держав-членів ЄС. Такі заходи сприятимуть більш ефективній боротьбі з таким порушенням прав людини, як торгівля людьми.

3.  Роль ОБСЄ в протидії рабству та суміжним інститутам

Торгівля людьми визнається сучасною формою рабства і злочином проти прав людини. Поняття “торгівля людьми” охоплює широке коло соціальних явищ. Об’єктом цього злочину може бути будь-яка особа незалежно від віку і статі: чоловіки – з метою надексплуатації на виробництві, діти – для виконання робіт і жебрацтва, жінки – для використання в проституції, порнобізнесі, сексуальній сфері, будь-які особи – для вилучення і трансплантації органів.

За останнє десятиліття у світі зафіксована стійка тенденція стрімкого зростання випадків торгівлі людьми у відкритій або завуальованій формах. Це стосується в першу чергу торгівлі жінками. В українському кримінальному законодавстві відсутнє чітке визначення цього терміну. Відповідно ж до Гаазької міністерської декларації європейських рекомендацій від 26 квітня 1997 р. торгівля жінками визначається як будь-які дії, спрямовані на легальний або нелегальний ввезення, перевезення, перебування або вивіз з території країни жінок з метою їх прибуткової сексуальної експлуатації, з використанням примусу, зокрема насильства, погроз або шахрайства, зловживання службовим становищем або використання іншого тиску, внаслідок чого особа не має жодного реального та задовільного вибору як тільки скоритися цьому тиску або вчиненим протиправним діям. При здійснені торгівлі жінками беруть участь групи осіб, починаючи з вербувальника і закінчуючи особою, яка купує жертву. Основними елементами в акті торгівлі є:

— наявність обману (дезинформація щодо умов, характеру та інтенсивності роботи);

— використання насильства;

— боргова кабала;

— експлуатація заради корисливої мети [13, с. 57].

Торгівля жінками є складовою частиною торгівлі людьми, найпоширенішим явищем такого роду, що має стійкий суспільний резонанс і складає реальну підвищену суспільну небезпеку. Зважаючи на поширеність цього виду явища, у засобах масової інформації і навіть з високих офіційних трибун інколи робляться спроби навіть звести “торгівлю людьми” до “торгівлі жінками”, підмінити ці поняття, що є абсолютно неприпустимим і неправильним.

У Декларації про викорінення насильства проти жінок (1993 р.) “насильство щодо жінок” визначається, як довільний акт насильства, скоєний на підставі статевої ознаки, який спричиняє або може спричинити фізичний, статевий чи психологічний збиток або страждання жінкам, а також загрозу скоєння таких актів, примусове чи довільне позбавлення свободи або особистого життя”. Насильство щодо жінок охоплює ряд випадків, але не обмежується ними:

Правознавці виділяють такі сучасні форми торгівлі жінками:

— торгівля з метою сексуальної експлуатації (примусова проституція);

— торгівля при вступі до шлюбу (примусовий шлюб);

— торгівля з метою примусового нелегального виконання робіт і надання послуг [13, с. 59].

Безперечно, найпоширенішою формою торгівлі жінками є примусова проституція. Цей вид злочинного бізнесу за прибутковістю майже зрівнявся з наркобізнесом і торгівлею зброєю. Надзвичайний його розмах спостерігається нині на території країн Центральної, Південної та Східної Європи. Це пояснюється рядом соціально-економічних і політичних чинників, серед яких визначальними є:

— падіння “залізної завіси” після розпаду Радянського Союзу і здійснення народно-демократичних революцій в східноєвропейських країнах — колишніх сателітах СРСР та, як наслідок, поява для населення цих країн реальної можливості виїзду на Захід;

— “фемінізація” бідності в Східній Європі, пов’язана із зростанням безробіття, втрата частиною населення регіону в умовах зубожіння морально-етичних орієнтирів і переконань;

 

— правовий нігілізм переважної більшості жінок та їх погана інформованість щодо можливостей і умов працевлаштування за кордоном;

— інтернаціоналізація тіньової економіки;

— інтернаціоналізація організованої злочинності;

— певна лібералізація міграційного законодавства в країнах Західної Європи і лояльне ставлення до заняття проституцією в більшості країн;

— бурхливі економічні та політичні інтеграційні процеси на континенті, пов’язані з розбудовою Європейського Союзу тощо [13, с. 61].

За даними міжнародної жіночої правозахисної організації Terre des Femmes, у Німеччині понад 90% постраждалих внаслідок сексуальної експлуатації жінок походять з країн колишнього СРСР, Польщі, колишньої Чехословаччини, Угорщини, Болгарії. Щорічно в країни Європейського Союзу з метою сексуальної експлуатації злочинцями поставляється близько 500 тисяч дівчат і молодих жінок.

Прикро, але питома вага представниць України серед постраждалих внаслідок торгівлі людьми останнім часом стрімко зростає. Так, за даними Федерального відомства кримінальної поліції Федеративної Республіки Німеччина, у 1999 р. українки складали 21,7% від загальної кількості виявлених жертв торговців людьми, що є абсолютним рекордом (на другому місці польки – 14,4%). За останні роки Україна у світі набула визнання одного з лідерів постачальників “живого товару” на ринки секс — послуг. На слуханнях в сенаті Сполучених Штатів Америки у 2000 р. з питання протидії торгівлі жінками Україна поряд з Албанією, Філіппінами, Таїландом, Мексикою та Нігерією була названа була названа серед основних країн-постачальників секс — рабинь. За інформацією Міжнародної організації міграції, за останні роки близько 400 тис. наших співвітчизників виїхали в пошуках роботи за кордон, з них понад 100 тис. українських жінок потрапили у тенета ділків секс — індустрії країн-реципієнтів. Основними країнами – реципієнтами «живого товару» з України є країни Західної Європи, а також Туреччина, Греція, Ізраїль, США, Об’єднані Арабські Емірати та ін. За даними консульських установ України за кордоном, лише у 1998 р. до Туреччини було вивезено понад 6 тис. українок, до Греції – 3 тис., до Сербії – близько 1 тис. Це лише приблизні дані, оскільки отримати об’єктивну, офіційну інформацію майже неможливо: работоргівля здійснюється таємно, у досить вузькому колі работоргівців, за її розголошення розплачуються життям, тому жертви работоргівлі бояться співпрацювати з представниками правоохоронних органів [13, с. 63].

До недавнього часу правозастосувні органи України зіткалися з проблемою вжиття санкцій до осіб, які займаються торгівлею жінками. Диспозиція окремих статей Кримінального кодексу України (ст. 119 – примушення жінок до статевих зв’язків; ст. 123 – незаконне позбавлення волі; ст. 208 – втягування неповнолітніх в злочинну діяльність, в тому числі заняття проституцією; ст. 210 – звідництво для розпусти) не відображали в повному обсязі суть і специфіку протиправних явищ – торгівлі жінками [15, с. 40].

Тільки після включення 24 березня 1998 р. до Кримінального кодексу України ст. 124 ”Торгівля людьми” з’явилася реальна можливість для кримінального переслідування осіб, які займаються організацією і здійсненням торгівлі людьми. Торгівля людьми визначена як відкрите чи таємне заволодіння людиною, пов’язане з законним чи незаконним переміщенням за згодою чи без згоди особи через державний кордон України, або без такого, для подальшого продажу або іншої сплатної передачі з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення в комерційних цілях, використання в збройних конфліктах, експлуатації її праці. Такі дії підпадають під кримінальне переслідування і караються шляхом позбавлення волі.

У рамках ОБСЄ є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.

Так, будь-яка держава — член ОБОЄ вправі запросити в іншого члена організації інформацію з конкретного порушення прав людини. Причому відповідь на такий запит повинна бути відправлена не пізніше 10 днів із дня одержання запиту. На прохання держави — члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території [19, с. 185].

Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів закордонних справ держав — членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини. У 1992 році в рамках організації була заснована посада Верховного комісара у справах національних меншин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає в якості омбудсмена, що відстоює права національних меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, у його функції входить виявлення ситуацій міжетнічної напруженості, що можуть створювати загрозу для миру, безпеки або відносин між державами — членами ОБСЄ, і сприяння їхньому якнайшвидшому врегулюванню [19, с.186].

У червні 1999 р. в Україні було створено Національну координаційну раду щодо запобігання торгівлі людьми при Уповноваженому з прав людини з метою об’єднання зусиль усіх зацікавлених сторін для вжиття заходів щодо запобігання поширенню цього ганебного злочину на теренах України та Європи. Активну підтримку у створенні цієї ради надали міжнародні організації: представництво Міжнародної організації міграції в Україні, Місія Організації з безпеки та співробітництва в Європі в Україні, а також Бюро демократичних інституцій та прав людини БДІПЛ/ОБСЄ. Зокрема, було започатковано тристоронній проект підтримки діяльності координаційної ради при Уповноваженому з прав людини. До складу членів Ради, крім міжнародних організацій, увійшли також представники ряду міністерств та відомств України, компетенція яких надає можливість вживати заходів щодо боротьби з торгівлею людьми, зокрема Міністерство внутрішніх справ, Національне центральне бюро Інтерполу МВС України, Міністерство закордонних прав, Міністерство праці та соціальної політики, Державний комітет у справах охорони Державного кордону України, тодішнє Міністерство у справах сім’ї та молоді та інші, а також представники неурядових правозахисних організацій, що займаються питаннями запобігання торгівлі жінками, зокрема «Ла Страда–Україна» [19, с. 187].

Нині ще існують невикористані резерви покращання кримінально-правового регулювання боротьби з торгівлею в Україні. Нині назріла нагальна необхідність запровадження у чинне законодавство України поняття “сутенерство” як протиправної, суспільно-небезпечної, навмисної дії і встановлення кримінальної відповідальності за зайняття сутенерством, як і встановлення кримінальної відповідальності за примус чи обман при створенні порнографічної продукції, за вчинення протиправних діянь по відношенню до жінки, про яку заздалегідь відомо, що вона перебуває у стані вагітності, або наслідками яких є переривання вагітності чи втрата можливості дітонародження.

Як зазначає Уповноважений з прав людини Верховної Ради України, для посилення реальної протидії торгівлі людьми в сучасних умовах слід особливу увагу звернути на такі моменти:

— виходячи з судової практики застосування ст. 1241 чинного Кримінального кодексу України, існує нагальна необхідність збереження цього складу злочину в чинній редакції в проекті нового Кримінального кодексу України;

— важливим є подальше вдосконалення законодавства України з питань запобігання торгівлі людьми, зокрема, в сфері правового захисту свідків, реабілітації жертв торгівлі людьми, відшкодування їм матеріальної та моральної шкоди;

— додаткового правового врегулювання потребують правовідносини щодо найму для роботи за кордоном українських громадян шляхом введення для всіх юридичних осіб, які займаються працевлаштуванням за кордоном, вимоги обов’язкового дотримання письмової форми договору найму робочої сили та проведення обов’язкового страхування робітників за рахунок фірми, а також її Зобов’язання відшкодувати збитки працівникові за невиконання умов договору.

— активізації підлягає робота щодо укладення двосторонніх договорів з країнами–реципієнтами «живого товару» з України з метою посилення правового захисту українських громадян за кордоном, насамперед працівників — мігрантів. У зв’язку з цим важливим є прискорення ратифікації Україною Конвенції ООН про захист працівників — мігрантів та членів їх сімей;

— у зв’язку з проведенням адміністративної реформи, яка торкнулася здебільшого міністерств та відомств гуманітарного спрямування, зокрема, ліквідації Міністерства у справах сім’ї та молоді, назріла необхідність визначити відомство, яке здійснювало б на рівні виконавчої влади координацію та контроль за ходом виконання урядової програми щодо запобігання торгівлі жінками та дітьми в Україні;

— для запобігання і припинення грубих і масових порушень прав людини та основних свобод, спричинених торгівлею людьми, важливе значення має закріплення в Конституції України норми про заборону рабства та работоргівлі в усіх формах [19, с. 189].

Висновок

У рамках ОБСЄ є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.

Так, будь-яка держава — член ОБОЄ вправі запросити в іншого члена організації інформацію з конкретного порушення прав людини. Причому відповідь на такий запит повинна бути відправлена не пізніше 10 днів із дня одержання запиту. На прохання держави — члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території.

Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів закордонних справ держав — членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини. У 1992 році в рамках організації була заснована посада Верховного комісара у справах національних меншин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає в якості омбудсмена, що відстоює права національних меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, у його функції входить виявлення ситуацій міжетнічної напруженості, що можуть створювати загрозу для миру, безпеки або відносин між державами — членами ОБСЄ, і сприяння їхньому якнайшвидшому врегулюванню [19, с.186].

4.   Роль міжамериканських об’єднань в протидії рабству та суміжним інститутам

Одним з найбезпечніших і найпоширеніших видів сучасної транснаціональної злочинності визнається торгівля людьми. Торгівля людьми не є феноменом ХХ століття, оскільки це явище у формі работоргівлі існувало набагато раніше і міжнародне співтовариство вже давно усвідомило необхідність активної протидії його поширенню і вжиття заходів для виявлення і покарання злочинців. Перші практичні кроки заради викорінення цього явища були здійснені на початку ХІХ ст., коли на Віденському конгресі 1815 р. було прийнято акт про скасування торгівлі неграми, а в 1841 р. – накладено заборону на перевезення негрів-рабів до Сполучених Штатів Америки. Зусиллями держав-ініціаторів викорінення рабства вдалося розробити і підписати в 1926 р. Конвенції про рабство. Згідно з положеннями Конвенції держави — учасники зобов’язалися на своїй території ліквідувати рабство у будь-якій формі, переслідувати работоргівлю і підтримувати одне одного у боротьбі з цими злочинами. В цьому документі визначалися з поняттями работоргівля та рабство. Під работоргівлею розуміють дії, пов’язані з захопленням, придбанням будь-якої особи або розпорядженням нею з метою обернення в рабство; всі дії, пов’язані з придбанням раба з метою його продажу або обміну; всі дії по продажу або обміну особи, придбаної з цією метою, та всяку іншу дію по торгівлі та перевезенню рабів будь-яким видом транспорту. Рабством визначили такий стан або положення людини, над якою здійснюються атрибути права власності або деякі з них (основні атрибути права власності – право володіння, право користування, право розпорядження) [2, с. 344].

Надалі на міжнародному рівні було укладено цілу низку угод, спрямованих на викорінення торгівлі людьми у всіх її проявах. Так, в ст. 4 Загальної декларації прав людини 1948 р. окремо наголошувалося: “Ніхто не може утримуватися у рабстві або у підневільному стані; рабство і работоргівля заборонені у всіх їх видах” [2, с. 344].

В сучасному міжнародному праві і національному законодавстві переважної більшості країн світу є норми, які забороняють торгівлю людьми. Злочинами визнаються такі протиправні діяння:

1. Викрадення і продаж дітей з метою використання їх у якості дармової робочої сили, позбавлення власного імені і основних прав людини. Злочином вважається передача за винагороду батьками чи опікунами своїй дітей у прислугу заможним особам.
2. Звернення у домашнє рабство жінок шляхом видання їх заміж за винагороду без права відмови, передача на подібних умовах заміжньої жінки іншим особам або за спадком.
3. Боргова кабала у вигляді праці боржника, що не зараховується в погашення боргу і не обмежується тривалістю роботи і характером самої праці.
4. Кріпосний стан землекористувача, при якому він зобов’язаний згідно з вимогами закону, звичаю або угоди проживати і працювати на землі, яка належить іншій особі, виконувати для неї роботу за винагороду або без такого і не може змінити свого стану.
5. Примусова і обов’язкова праця, що регулюється рамками національного законодавства. Така праця допускається лише за вироком суду, для суспільної користі при ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій, катастроф, а також на військовій службі [14, с. 16].

Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН від 2.12.1949 року. Консолідує положення інших міжнародних договорів з цього питання, прийнятих починаючи з 1904 року. Її основне завдання – визначення ефективних мір боротьби проти усіх форм торгівлі жінками та експлуатації проституції. Вперше в історії укладення міжнародних договорів, дана Конвенція проголосила проституцію і торгівлю людьми актами, несумісними з гідністю і цінністю людської особистості, що ставлять під загрозу добробут окремих осіб, сім’ї та суспільства [2, с. 346].

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Нью Йорк, 16.12.1966 року.

Є доповненням до Загальної декларації прав людини; захищає право на життя і стверджує, що жодна людина не повинна піддаватися випробуванням, примусовій праці і незаконному утриманню чи утиску таких свобод як свобода на пересування, вираження та асоціацію з іншими.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок, CEDAW, Нью Йорк, 18.12.1979 року. Найбільш всеохоплюючий акт про права жінок, що визначає законодавчі обов’язки, спрямовані на ліквідацію дискримінації стосовно жінок [10, с. 348].

Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності, Нью Йорк, 15.11.2000 року, має за мету сприяння міжнародному співробітництву для запобігання транснаціональній організованій злочинності і боротьбі проти неї. Надає правоохоронним органам і судовій владі унікальні засоби боротьби з цією проблемою [2, с. 348].

— Протокол про попередження і запобігання торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї є доповненням до вищеназваної Конвенції. Вперше дає міжнародне визначення поняття “торгівля людь- ми”; слугує для попередження, боротьби і закріплення міжнародного співробітництва в боротьбі проти цього злочину; визначає загальну термінологію, гармонізує закони і практику, що застосовуються в різних країнах.

Згідно цьому Протоколу, торгівля людьми – це комплекс дій з рекрутування, транспортування, передачі та отримання осіб з використанням загроз застосування сили, інших форм примусу, залякування, або через надання неправдивих відомостей щодо можливості отримання (заробітку) грошей у місці призначення. Неодмінним атрибутом торгівлі людьми є отримання контролю над особою (наприклад, через вилучення документів) з метою експлуатації [2, с. 349].

На зростання цього явища мають вплив наступні фактори:

— глобалізація економіки і підвищення трудової мобільності (міграції);

— ріст попиту на так звані “послуги приватного характеру” в розвинутих країнах;

— зростаючий рівень безробіття серед жінок;

— збільшення кількості населення, що живе за межею бідності в країнах, що розвиваються;

— збільшення кількості людей, що користуються Інтернет, який майже не контролюється з точки зору закону і нерідко використовується зі злочинною метою [2, с. 349].

На сьогоднішній день встановлені сім критеріїв, за якими оцінюється діяльність урядів різних держав. Серед них:

— чи докладає уряд активних зусиль для розслідування і переслідування в судовому порядку актів торгівлі людьми на території своєї держави;

— чи захищає жертв работоргівлі;

— чи проводить акції просвіти населення для запобігання торгівлі людьми;

— чи співпрацює з іншими державами;

— чи докладає зусиль до переслідування в судовому порядку державних посадових осіб, яку приймають участь в работоргівлі, чи сприяють їй та ін.

Виходячи з цих критеріїв країни світу поділені на три категорії:

1) які повністю дотримуються їх (з пострадянських держав до них увійшла тільки Латвія);

2) які дотримуються не повністю, але намагаються дотримуватись (в цій групі опинилась більшість пострадянських держав);

3) уряди яких не повністю дотримуються мінімальних стандартів і не докладають значних зусиль (Киргизстан, Вірменія, Таджикистан, Білорусія, Росія, Афганістан, Іран, Саудівська Аравія, Греція, Індонезія) [2, с. 350].

На наш погляд, було би доречно з боку міжнародних організацій ввести певні санкції для тих країн, які не відповідають вказаним критеріям. Серед таких санкцій можна використати, такі як, наприклад, обмеження в наданні матеріальної допомоги, інвестицій, кредитів розвинутими країнами країнам, що розвиваються.

На жаль, работоргівля є результатом відсутності відповідного правового і соціального захисту. Сьогодні таке явище отримало назву “товаризація особистості”. І одним з важливих завдань в рамках цієї проблеми є аналіз мережі посередників і помічників, учасників нелегального виклику за кордон.

Організації, що займаються нелегальним викликом людей за кордон, можуть бути або “підприємницькими” (невеликими, жорстко орієнтованими), або “кримінальними” (великими, більш структурованими, такими, що займаються також іншими видами злочинної діяльності). Працівникам правоохоронних органів відомий орієнтовний розподіл ролей в організованих злочинних угрупуваннях по зволіканню і наступному продажу людей: їх можна поділити на тих, що відноситься до “ядра” (керівники, вербувальники, перевізники, безпосередні власники) і “периферійних” (охоронці, виконавці, формувальники та ін.). Ця розгалужена мережа помічників і чиновників, що беруть хабарі і пропускають людей, робить важким завдання відстежити шлях незаконного транспортування [8, с. 60].

Також значно ускладнює завдання по розшуку членів злочинних угруповань той факт, що жертви работоргівлі в більшості випадків просто не звертаються до правоохоронних органів. Головною причиною є страх помсти, бо ні для кого, мабуть, не являється секретом, що закони про захист свідків, якщо і приймаються урядами різних держав, не завжди діють ефективно за браком коштів і добре налагоджених механізмів захисту.

Вже не один раз на міжнародному рівні підіймалося питання про необхідність згоди великих держав з ідеєю створення міжнародного кримінального суду, що має універсальну національну юрисдикцію. Такий захід дійсно є важливим, бо таким чином можна було би впливати на зміни в національному законодавстві різних країн, зокрема:

— внести зміни в кримінальні кодекси держав, які збільшили би максимальний строк позбавлення волі до 20 років з можливістю призначення пожиттєвого ув’язнення для випадків торгівлі, що закінчилися смертю жертви;

— внести зміни, що забороняють і переслідують ввіз для передачі в рабство, кабалу чи подібні до таких, умови, торгівлю дітьми, незаконне володіння чи знищення ідентифікаційних чи імміграційних документів іншої особи;

— запровадити і забезпечити існування в зарубіжних країнах програм з безпеки інтеграції, реінтеграції і переселення жертв торгівлі та їх дітей;

— внести зміни, які б дозволили фонди, що формуються з коштів, отриманих від реалізації заарештованого і конфіскованого майна, витрачати на потреби жертв та ін. [2, с. 353].

Але, на жаль, створення подібного органу обговорюється поки що тільки на неурядовому рівні.

Проте, існує інша міжурядова організація, здатна вирішувати глобальні проблеми міграції, задовольняти зростаючі потреби мігрантів і надавати допомогу у випадку виникнення надзвичайних подій гуманітарного характеру – “Міжнародна Організація з міграції”, створена в 1951 році. До її складу входять 100 місій з різних країн світу. Сьогодні МОМ запроваджує 51 проект в чотирьох сферах:

— “Дослідження”: важливий захід, що дозволяє краще зрозуміти проблему торгівлі людьми з метою розробки найбільш доцільних і ефективних форм втручання.

— “Профілактика”: проведення кампаній з підвищення стурбованості проблемою і поінформованості потенціальних жертв про ризик.

— “Захист жертв”: притулки в країнах транзиту і центри прийому в країнах походження; гарячі телефонні лінії; проекти з надання допомоги;

— “Технічна співпраця”: надання допомоги урядам р розробці законодавства і поширенні позитивного досвіду з метою ефективної боротьби з проблемою і з метою захисту фундаментальних прав жертв торгівлі людьми [7, с. 8].

Щодо неурядових організацій, то їх існує дуже велика кількість. Прикладами є: Карітас Італьяна в Італії, яка частково діє і в Україні, Всесвітня організація за Виживання (The Global Survival Network), Фонд проти торгівлі людьми (The Foundation against Trafficking), Кризовий центр “Ангара” в Іркутську, Центр “Жінка для жінки” в Україні, Всесвітній альянс проти торгівлі жінками (Таїланд) та багато інших [7, с. 8].

Окрім реформування законодавства щодо врегулювання питань торгівлі людьми, в різних країнах світу необхідно вжити таких заходів:

1. Підвищити рівень інформованості:

— країни повинні фінансувати та організовувати інформаційні кампанії з метою попередження торгівлі людьми, які мають здійснюватись у співпраці з неурядовими організаціями;

— групи особливого ризику необхідно забезпечувати інформацією щодо методів вербування, використовуваних торгівцями людьми, про законні вимоги для міграції до інших країн і про можливості заробітку в таких країнах.

2. Розглянути проблеми економічного і соціального стану жінок у країнах походження:

— ліквідація насильства проти жінок у всіх сферах громадського життя, а також надання захисту і допомоги жертвам насильства;

— необхідно дати законодавче визначення насильству і забезпечити, щоб усі форми насильства вважалися злочинними і підлягали покаранню відповідно до карного законодавства, а також ефективно переслідувалися державними органами;

— варто вести збір статистичних даних із проблемами насильства за статевою ознакою, а також проводити дослідження про ступінь його поширеності, про його причини і наслідки;

— ведення антидискримінаційного законодавства, надання жінкам надійних засобів захисту проти всіх форм дискримінації у сфері зайнятості, зокрема у доступі до робочих місць, професійному навчанні, визначенні заробітку або звільненні;

— ліквідація маргіналізації жінок у нестабільних і низькооплачуваних секторах економіки;

— введення рівного поділу сімейних обов’язків між чоловіками і жінками через використання в трудовому і соціальному законодавстві поняття “відпустка з догляду за дитиною” замість “декретна відпустка” [7, с. 8].

3. Розробити імміграційну політику у країнах призначення:

— створити додаткові можливості для осіб, які бажають легально мігрувати з метою одержання роботи, освіти і професійної підготовки.

4. Змінити статус перебування жертв торгівлі людьми:

— утримуватися від негайного вислання осіб, які постраждали від торгівлі людьми, через їхній нелегальний статус;

— варто надати такій особі дозвіл на перебування, принаймні, на період розгляду, який має складати щонайменше 6 місяців;

— дозвіл має містити доступ до медичної, психологічної, соціальної та юридичної допомоги, фізичний захист і можливість легального працевлаштування;

— держава повинна надати притулок особам, які постраждали від торгівлі людьми;

— для цього державна влада повинна розглядати жертв торгівлі людьми як “членів певної соціальної групи” відповідно до Конвенції про статус біженців.

5. Посилити і вдосконалити захист жінок і дітей в країнах “постачальниках” і скоротити ринок послуг в “приймаючих” державах Північної Америки, Азії і Європи.
6. Важливим є створення всеохоплюючої транснаціональної стратегії, яка повинна включати в себе:

— способи захисту жінок і дітей від злочинців;

— ефективну систему розслідування і притягнення до відповідальності.

7. Необхідно забезпечити захист жертв і cистему реабілітації, тобто:

— з одного боку, забезпечити особисті права людини;

— з іншого, забезпечити кримінальне переслідування вчинків, пов’язаних з торгівлею людьми (так як вже зазначалося, кримінальне переслідування ускладнюється без згоди жертв виступати в якості свідків на процесі;

— відповідно, правоохоронним органам необхідно співпрацювати з соціальними організаціями, які в змозі захистити жертву і провести з нею комплекс реабілітаційних процедур).

8. Позитивний вплив справить контроль Інтернету, так як переміщення може відбуватися як фактично, так і віртуально (за допомогою передачі фотокарток).
9. Важливим є розвиток спеціальних навчальних програм у рамках ВНЗ і закладів підготовки працівників правоохоронних органів.
10. Окрім того, потрібно сприяти працевлаштуванню молоді.
11. Постійно контролювати діяльність туристичних організацій і здійснювати її моніторинг.
12. Проводити спеціальні “гарячі” лінії, широку роз’яснювальну роботу.
13. Створювати мережу антикризових центрів [7, с. 9].

Висновок

Отже, поряд з тим, що ринкова економіка має масу позитивних аспектів, підвищує мобільність і надає більше можливостей в епоху глобалізації. Вона тягне за собою поширення організованої злочинності, високі людські і соціальні затрати – все це занадто висока ціна для багатьох низько розвинутих країн, нездатних повноцінно конкурувати на загальносвітовому ринку. Тому сьогодні повстало завдання врегулювання проблем, що виникли. Для їх вирішення знадобиться мобілізація сил усіх країн для реалізації єдиної стратегії, що включає в себе діяльність не тільки урядів та урядових організацій, а й активне залучення неурядових організацій та суспільної ініціативи.

Висновки

Поняття “торгівля людьми” на сучасному етапі, окрім сексуальної експлуатації жінок, включає практики, подібні до рабства (викрадення дітей, вилучення органів, праця в умовах, наближених до рабства тощо).

Запобігання торгівлі людьми на міжнародному рівні розпочалося ще до створення ООН. В цьому напрямку було прийнято низку конвенцій, спрямованих на припинення рабства та торгівлі жінками. Особливостями регулювання цих відносин було те, що протягом всього ХХ ст. відбувався розподіл правових проблем “рабства” та “торгівлі жінками” і для їх подолання діяли різні міжнародні угоди. У 1949 р. в рамках ООН було прийнято Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами. Довгий час вона була єдиним чинним універсальним міжнародним договором, що стосувалася безпосередньо боротьби з торгівлею людьми. Проте, на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин, постала необхідність у прийнятті нового міжнародного документу, який би відповідав вимогам сучасності. Таким документом став Протокол про попередження та припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї, який доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності.

Рада Європи та Європейський Союз розглядають запобігання торгівлі людьми як проблему, яка викликає надзвичайне занепокоєння серед громадськості Європи, а тому вимагають рішучих та узгоджених дій у відповідь. Механізми Ради Європи у цій сфері мають переважно рекомендаційний характер. Це стосується і положень нормативних документів, і повноважень органів (окрім рішень, які приймаються Європейським Судом з прав людини). Механізми цієї організації характеризуються відсутністю засобів моніторингу виконання положень документів у сфері протидії торгівлі людьми. Важливою віхою діяльності Ради Європи в цій сфері має стати прийняття Європейської конвенції щодо протидії торгівлі людьми, яка включатиме як матеріальні норми щодо заборони рабства та работоргівлі, так і норми, які забезпечуватимуть додержання державами-учасницями положень цього міжнародно-правового договору.

Європейський Союз прийняв та ввів в дію ефективні засоби сприяння співробітництву держав-членів у галузі боротьби з торгівлею людьми. Відповідно до них, держави-члени ЄС мають внести зміни до свого національного законодавства з питань торгівлі людьми. У той же час, держави-члени Євросоюзу є членами Ради Європи і мають приєднатися до Конвенції Ради Європи щодо протидії торгівлі людьми. Виникнення потенційної колізії між нормами актів ЄС та положеннями Конвенції Ради Європи потребує запобіжного врегулювання і, на думку автора, прийняття в рамках ЄС нормативно-правового акту, яким би вирішувалася ця проблема.

Останнім часом позначилися певні позитивні зрушення у ставленні до проблеми боротьби та запобігання торгівлі людьми в Україні. Створено правову базу для цього: діє стаття 149 Кримінального кодексу України, якою передбачається кримінальна відповідальність за цей вид злочину, розроблено урядову програму щодо запобігання торгівлі жінками та дітьми, активізувалася діяльність правоохоронних органів. Водночас масштаби цього явища в нашій державі не зменшуються.

Пріоритетними сферами адаптації законодавства України щодо вимог міжнародного права є приведення норм кримінального права (зокрема ст. 149 Кримінального кодексу України) у відповідність до Протоколу про попередження та припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї, який доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної злочинності, а також підписання та ратифікація у майбутньому Європейської конвенції щодо протидії торгівлі людьми.

Список використаних джерел

1. Закони України: повне зібрання законів. Офіційне вид. / Редкол.: В. Ф. Опришко (гол.) та ін.; Верховна Рада України, Ін-т законодавства. — К. : Книга , 1996 — Т. 14 : Міжнародні договори України. — 2006. — 805, с.
2. Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право. — Харків: Одіссей, 2008. — 703, с.
3. Довідник з міжнародно-правових актів щодо засад демократії і прав людини / Мін-во оборони України, Міжнародне товариство прав людини; Ред. О.Г. Проценко, Уклад.: О.О. Гудзовский, В. Зауль, М.І. Карпенко. — К. = 2001. — 342 с.
4. Загальна декларація прав людини /Український Центр прав людини (Київ). — К.: Право, 1995. — 12 с.
5. Збірка документів Ради Європи, ратифікованих Україною / Бюро інформації Ради Європи в Україні. — К. : Фенікс, 2006. — 494, с.
6. Іващенко В. О. Торгівля жінками та дітьми: Кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби: Монографія. — К. : Атіка, 2004. — 109, с.
7. Коляда П. «Біле рабство» та шляхи його подолання: Торгівля людьми // Юридичний Вісник України. — 2004. — № 17. — С. 8-9
8. Левченко Е. А. Торговля женщинами: нарушение прав человека как добровольное рабство // Общественные науки и современность. — 2000. — № 4. — С. 58-67
9. Матвеева Т. Рабство в XXI веке //Международная жизнь. — 2002. — № 2. — С. 27-37
10. Международные акты о правах человека: Сборник документов /Комиссия по правам человека при Президенте РФ; Ин-т государства и права РАН; Сост. и авт. вступ. ст. В.А.Карташкин, Е.А.Лукашева. — М.: НОРМА: ИНФРА-М, 2000. — 753 с.
11. Міжнародне право /Володимир Ліпкан, Володимир Антипенко, Сергій Акулов та ін.; М-во освіти і науки України. — К.: КНТ, 2009. — 751, с.
12. Міжнародне право: Навчальний посібник /М-во освіти і науки України; За заг. ред.: М. В. Буроменського. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 335 с.
13. Наден О. В. Торгівля жінками як кримінально-правова та соціальна проблема сучасності. Монографія. — К. : Атіка, 2004. — 286, с.
14. Надьон О. Торгівля жінками: чинники, складові та шляхи подолання // Право України. — 2003. — № 6. — С. 16-21
15. Огляд законодавства про боротьбу з торгівлею людьми в Україні / Рулоф Хавеман, Маріан Війєрс,. — К.: Міжнародна організація з міграції, 2007. — 94, с.
16. Порушення прав людини: торгівля людьми, гендерне насильство, сексуальна експлуатація дітей. — Кіровоград : Б. в., 2008. — 220, с.
17. Права людини в документах Ради Європи /Укр.-Амер. бюро захисту прав людини. — Амстердам; Київ, 1996 — Кн. 2 / Упоряд та вступ. сл. Т.Яблонська. — 1996. — 274 с.
18. Про Загальну Декларацію прав людини / пер. Надія Стрішенець. — SIRDO, 1994. — 28, с.
19. Пронюк Н. В. Міжнародне право. — К.: КНТ, 2008. — 342, с.
20. Протидія торгівлі людьми. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 165, с.