Вступ.

1. Міфологія як предмет теоретичного аналізу.

2. Підходи до визначення міфу у психології.

Висновки.

Тестові завдання.

Список використаної літератури.

Вступ

Міфологія — історично перший тип світогляду чи спосіб оформлення світоглядних уявлень.

Виникає він на етапі становлення суспільства. Цей світогляд властивий первісному ладу і ранньокласовому суспільству. Міфологія — це така форма світогляду, у якій через художні образи відображається залежність людського існування від природних явищ, стихій, а також колективного буття у межах родоплемінних відносин.

Характерними рисами міфологічного світогляду є антропоморфізм і анімізм, що виявляються в одухотворенні явищ природи, перенесенні на них душевних і навіть тілесних властивостей людини. Сонце, Земля, Вода, інші стихії сприймалися як живі й одухотворені.

У міфологічному світогляді не проводилась межа між чуттєвим образом дійсності і самою реальністю, з другого боку, між божеством (як духовним началом і сутністю) і тими явищами природи, з якими воно асоціювалося.

Міфологія давала фантастичне віддзеркалення дійсності. Вона пояснювала світопорядок як родову єдність людини з природою, космосом.

Міфологія створювала цілісну й завершену картину світу людського буття в усіх світоглядних аспектах. У доступній художній формі, яскравих чуттєвих образах розкривалися будова космосу, доля людини, природа добра і зла, потворного і т. д.

Реальність міфологічного взаємозв'язку людини і природи, можливість людини безпосередньо впливати на події, що відбуваються, виявлялися у феномені магії, тобто у діях, спрямованих на об'єкт міфологічних уявлень з метою впливу на нього (наприклад, втихомирити шторм, викликати дощ, домогтися прихильності того чи іншого бога).

1. Міфологія як предмет теоретичного аналізу

Найбільш припустимим визначенням міфу, на думку дослідника М. Еліаде, є таке: Міф розповідає сакральну історію, розповідає про подію, яка трапилася у віддалені часи. Міф розповідає, як реальність завдяки подвигам надприродних істот досягла свого втілення і здійснення (як космос, або острів, рослинний світ, людська поведінка чи державна настанова). Персонажі міфу — надприродні істоти, вони загальновідомі, тому що діють у легендарні часи. В цілому міф описує різні, іноді драматичні, могутні прояви священного (або надприродного) у цьому світі. Міфічне минуле — не просто попередній час, а особлива епоха першотворення, міфічний час, який передує початку емпіричного часу. Міфічна епоха — епоха першопредметів і першоподій: перший вогонь, перший спис, перший сміх, перший вчинок тощо. Тому зазвичай міф об'єднює в собі два аспекти:

— розповідь про минуле (діахронічний аспект);

— засіб пояснення сучасного, а іноді і майбутнього (синхронічний аспект).

Актуальність проблеми міфологічного мислення обґрунтована цілою низкою соціально-історичних причин: по-перше, в період створення національних держав на європейському континенті в ХУІІІ-ХІХ століття ця проблема набуває значення пошуку родової «першооснови», національних витоків; по-друге, становлення національних держав, імперій призводить до появи особливого виду ціннісної самосвідомості суб’єкта історії, який у самому собі і в своїх витоках вбачає зумовленість щодо вирішення значних історичних завдань. Це добре проглядається у творчості німецьких вчених початку ХІХ сторіччя, особливо в період антинаполеонівських війн: від безкомпромісних емоційних закликів Й.Фіхте в «Речах к немецкой нации» до абстрактних теоретичних побудов Й.Шелінга, ідеї якого про «міфологічне лоно» культури були покладені в основу художніх пошуків йєнських романтиків; по-третє, руйнування патріархальних засад та втрата звичного оточуючого світу призводять до трагічного світосприйняття, яке в теорії пов’язується з проблемою відчуження особистості. В мистецтві ця лінія проглядається досить виразно, починаючи з сентименталізму. В культурі Німеччини «Вертер» Гете посідає місце значної віхи в творчих пошуках художньої свідомості. Інтерес до внутрішнього світу, до переживань індивіда, що страждає, до психологічних процесів, що супроводжують душевне сум'яття самотньої особистості, призводить до появи в художньому мисленні пошуків нових образотворчих та виразних засобів, пов’язаних з інтересом до чуттєвого боку відношень «людина-світ». З огляду на сказане, на нашу думку, в теоретичній свідомості виникає цілий напрям, що інтерпретує міф, міфологічне мислення в межах чуттєвого досвіду людини. В історії духовної культури Європи Нового часу це знаходить свій вираз в ірраціоналізмі і проходить у своєму розвитку декілька етапів.

Перший етап. Психологізація онтологічних та гносеологічних проблем буття вперше була чітко сформульована в теоретичній системі А.Шопенгауера, який базисну проблему філософії поставив психологічне поняття — «воля». Категорію, що визначає чуттєву сторону відношень «людина — світ», він тлумачить як міфологічну першооснову буття — «пра-волю». А.Шопенгауер інтерпретує її як «вечный порыв», як основу всесвіту. Із введенням цієї категорії в філософський обіг у західному ірраціоналізмі виникає інтерес, з одного боку, до позалогічних форм та принципів теоретизування — так звана проблема «естетизації філософського мислення», а з іншої,- відмова від традиційних формально-логічних та діалектичних принципів аналізу.

Другий етап. Подальший розвиток абсолютизації психологічних принципів в теоретичному мисленні, започаткований А.Шопенгауером, знайшов своє продовження в теорії Ф.Ніцше. Вже у своєму першому творі «Походження трагедії із духу музики» він обґрунтував принципи творчої свідомості через психологічну інтерпретацію грецьких міфів про Діоніса та Аполона. Якщо перший представляє метафору екстатичного начала буття, то другий є засобом ілюзії, створення особистісного космосу, що рятує «Я» від хаосу та катастроф.

Третій етап. Авторитетний німецький теоретик В.Вундт, чия творчість приходиться на бурхливий розквіт психологічної науки, зокрема,— експериментальної психології, вважав, що елементи міфологічної свідомості людини виступають креативним началом, яке формує об’єктивну реальність. Він розробив поняття «міфологічна апперцепція», котре не лише створює ціннісний «міфологічний світ», але і є виразником творчого начала в «народній фантазії».

Четвертий етап. Психоаналіз З.Фрейда поглибив уявлення його попередників про міфологічні джерела свідомості і увів нові поняття, запозичуючи їх із давньогрецьких міфів про Едіпа, Ерота. В цій теоретичній системі вперше виникає інтерес до проблеми сублімації несвідомих устремлінь та захоплень людини.

П’ятий, досить суттєвий етап, на наш погляд, пов’язаний з концептуальною розробкою психологічної інтерпретації міфу швейцарським вченим К.Юнгом, котрий обґрунтував думку про те, що міфологічна свідомість певних спільнот — націй та народів — являє собою суттєві фундаментальні основи структур, якими регулюються у своєму розвитку духовні культури різних народів. Він вводить вперше поняття про колективне несвідоме — архетип, котрий в матеріальному прояві є міфом, легендою, сказанням, билиною, на яких базуються основоположні начала національних культур.

2. Підходи до визначення міфу у психології

Зміст міфу осягається первісною свідомістю як реальність, більше того, як "вища реальність". Колективний практичний досвід накопичується багатьма поколіннями, тому він розглядається як достатньо "надійний". Для первісного суспільства цей досвід складався з мудрості предків, традицій, тому осмислення фактів зовнішнього світу грунтувалася на вірі, яка не підлягала перевірці і не вимагала її. (Нездатність провести межу між природним і надприродним, байдужість до суперечностей, слабкий розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний характер, метафоричність, емоційність — ці та інші особливості первісного мислення перетворюють міфологію в дуже своєрідну знакову систему, у рамках якої сприймався і описувався весь світ).

Міф має свій особливий "хронотоп" — міфологічний простір-час. Час міфу позбавлений тривалості — це або вічне теперішнє, або епоха першотворення, тобто період, коли часу не було; час міфічних героїв не змінюється (вічна юність, вічна старість). За міфологічного сприйняття реального часу виникає уявлення про щасливі та нещасливі періоди. Так, священні дні — це час контакту з іншим світом; теж саме відбувається й при міфологічному сприйнятті фізичного простору.

Міфічний простір втілює уявлення про "свій" світ як про центр, з усіх боків оточений іншим світом. Необхідність міфологічного захисту від "чужого" світу породжує образ "світової огорожі" (гори, ріки) як втілення сил Ладу у противагу іншосвітньому Хаосові. Інколи "світовою огорожею" виступають "світові води" — нескінченні запаси прісної води і дощу. Бог — хранитель цих вод (Енкі, Океан, варуна), він бог-мудрець і помічник людям, він є втіленням сил Космосу, які протистоять Хаосові.

Поняття міфу, міфологічної свідомості або мислення є неоднзначним у системі гуманітарного знання. Нароховується, наприклад, 5 основних значень концепту "міф":

1) особливим чином осмислене явище природи;

2) слово з образним змістом ("слово-міф");

3) спеціальна форма мислення ("міфічне мислення");

4) форма поетичної творчості;

5) знаряддя пізнання.

Дискусії навколо міфу в сучасній науці зумовлені саме змішуванням цих певних значень, накладанням їх, а також суперечливим вживанням означених понять у теоретичних працях, що викладені насамперед різними методологічними засадами науковців, їхнім еклектизмом і загальною епістемою відповідного часу.

Питання розуміння міфології, генезу та функції міфу в контексті індивідуальної та колективної гілок психології є далеко не новим. Людство займалося дослідженням цієї теми з давніх часів, зокрема, відтоді, к в античному світі зародилася філософія, що відмежувала себе від міфології як такої. Пояснення останньої знаходимо у філософа Платона, Арістотеля, неоплатоніків, стоїків, софістів, пізніше — у середньовічній християнській традиції.

На сьогоднішній день існує багато визначень міфології, котрі загалом можна поділити на дві групи:

1) одні спрощують її, розглядаючи міфи виключно як результат ранніх спроб людства пояснити собі природні закони,

2) інші бачать у міфології більше, аніж примітивну вигадку чи художню літературу.

Вищезгаданий спрощений підхід до міфології визнає за нею лише єдину цінність — поетичну мову, котрою вона викладена, будучи переповненою алегоріями та художніми метафорами. Грецькі філософи тлумачили міфи як алегорії, вигадані предками. Наприклад, Емпедокл вважав, що Зевс — це алегорія вогню, Гера — повітря, Гадес — землі, Посейдон — моря, Артеміда — місяця. Анаксагор розглядав Зевса як розум, Афіну як мистецтво, Аполлона як красу та ін. Алегоричні тлумачення давалися цілим міфам. Наприклад, міф про Кроноса (титана, який проковтнув своїх дітей після народження) і його дружину Рею трактував так: Кронос — це час, Рея — земля. Вона може народити за допомогою часу, але того, кого вона народила, цей всепоглинаючий час відразу ковтає. Міфи тлумачилися також як алегорії моралі. Наприклад, міфи, у яких бог чи богиня порушували подружню вірність, сприймалися як застереження, що так робити не треба. До алегоричних тлумачень міфів зверталися і в наступні епохи. У епоху Відродження Джованні Бокаччо написав книгу "Генеалогія богів". В епоху Гуманізму було заведено розглядати міфи як моральні алегорії або алегоричні зображення людських почуттів. Філософ Ф. Бекон у своїй книзі "Мудрість давніх" дав ряд тлумачень античних міфів як алегорій філософських ідей та істин.

Епікурейці вважали, що міфологія потрібна тільки для підтримання функцій вождів та жерців, представники школи Евгемера — що в міфології йдеться про історичні персонажі, піднесені до статусу богів. Християнські теологи Середньовіччя також дискридитували міфологію, пояснюючи її як помилкові судження, або як історії про незначних дрібних демонів чи неправильно зрозумілі передання про представників небесної ієрархії (ангелів та архангелів). У добу Просвітництва Б. Фонтенель у праці "Походження вимислів" тлумачив виникнення міфів як відповідь на недосконалість людського розуму — невміння пояснити природу тих чи інших явищ, у зв'язку з чим і відбувалося надавання їм гіперболізованих людських рис. Різко критикував міфологію як безпідставні оманливі вигадки і філософ Вольтер.

Подібні погляди на природу і цінність міфології збереглися й донині. Наприклад, французький дослідник античної міфології Р. Менар розглядає останню як "численні вигадки" щодо явищ природи, викладені прекрасною алегоричною мовою: "Сонце для древніх було сяючим богом, який боровся з ніччю; якщо відбувалося виверження вулкана, то це велетень нападав на землю, а коли виверження припинялося — то Юпітер скидав велетня у Тартар. Буря означала гнів Нептуна, а щоб пояснити землетрус, казали, що це Нептун б'є своїм тризубом об землю. Проросле після зими насіння означало, що Прозерпіна вийшла із в'язниці, щоб з'єднатися зі своєю матір'ю Церерою і т.ін.". Глибшого сенсу, зокрема такого, який би стосувався символічного виміру, дотичності до психологічного розвитку людини, дослідники, котрі дотримуються вищеописаного погляду, у міфології не вбачають.

Друга група визначень міфології значно багатша на гіпотези, вона окреслює більше функцій міфології, вказує на їхню причетність до психічного життя людини. Майже першим творцем серйозної теорії міфу був італієць Д. Віко, котрий, як це не дивно, працював на засадах методології Просвітництва, яка максимально деміфологізувала підхід до культури. У праці "Основа нової науки про загальну природу націй" він висловлює надзвичайно глибокі, хоча дещо недопрацьовані, але інтуїтивно багаті базові особливості міфології. Зокрема, він порівнює міфологічне мислення з дитячим, тобто йдеться про "чуттєву тілесність та конкретність, емоційність та багатство уяви при відсутності раціональності, перенесення на придмети навколишнього світу своїх власних рис…, персоніфікацію родових категорій, невміння абстрагувати атрибути та форму від суб'єкта, заміну суті "епізодами", тобто наративність". Людство, котре володіє міфологічним мисленням та ще не дозріло до раціонального, здатне творити якнайпотужнішу поезію. Причому настільки чисту в плані емоцій та афектів, не заторкнуту раціональним опрацюванням, до якої більше ніколи не буде здатне повернутися. Формуючи навички логічного мислення, за законами діалектики колективний розум поступово втрачає безпосередній доступ до архаїчного фантазування та творення міфологічних світів. Таким чином, міфологія є резервом символічної креативностіта глибокої емоційної почуттєвості.

У добу Романтизму "культурний маятник" змінив напрямок та почав рухатися від раціоналістичного полюсу до міфологічного. І хоча при цьому акценти цінності були зміщені на естетичний вимір філософії як феномена художньої творчості, та все ж у цей час було виявлено низку глибоких ідей щодо природи, структури та функцій міфології. Так, з філософської позиції Ф.В. Шеллінга, виникнення міфології та поезії є взаємоперетіканням двох немислимих один без одного процесів. Міфи, як він зауважує, сконструйовані за символічним принципом, міфи структурують хаос, у якому потенційно присутні всі можливі смсли, образи виокремлюють з нього осмислені символічні констатації. При цьому міфологія як цілісна система побудована шляхом концентрації символів навколо специфічного ядра. Роль останнього відіграє "світ богів", який, хоч і спілкується певним чином зі "світом людей", та залишається суттєво відокремленим від нього. Міфологія, за Шеллінгом, — це відображення дійства, постійний теогонічний процес, котрий відбувається у свідомості народів і який суб'єктивно є необхідним для иділення смслів з хаосу.

Дослідження міфології, проведені в контексті глибинної психології ХХ ст., об'єктивовані працями З. Фрейда, К. Юнга, О. Ранка, Д. Кемпбелла, М. Еліаде та ін. У своїй відомій праці "Тотем і табу" З. Фройд висловлює думку, що міфи є ілюстраціями глибинних психологічних явищ. Його вчення трактує первісну людину як невротика, первісні обряди як масові неврози і підводить до висновку про виникнення моралі і релігії із так званого "комплексу Едіпа" (коли син з ревнощів вбиває батька і заволодіває матір'ю, але потім розкаюється і починає шанувати померлого батька як надприродну істоту, перед якою людина винна). Пізніші дослідження неврозів та психозів дозволили розширити "міфологічні палітру", за допомогою якої можна метафорично описати та зрозуміти глибинні переживання людини і закони функціонування соціуму. Так, К.Г. Юнг описав та дав свій варіант психологічного тлумачення архетипних образів Божественного Немовляти, Божественної Дівчини, Великої Матері, а також комплекси, які відповідають різним структурам особистості (Самість, Персона, Тінь, Аніма, Анімус). Загалом тенденція до розшифрування, "перекладу" міфологічних образів на мову психологічних законів, реальних глибинних переживань людини притаманна представникам глибинно-психологічної школи, що пов'язано з практичним виміром глибинної психології — психотерапією, психоаналітичними культурологічними дослідження. К.Г. Юнг вважав міфи "виявами досвідомої душі. спонтанні висловлення про події в позасвідомій психіці, але в жодному разі не алегоріями фізичних процесів". У сфері мислення міф отримує вербальне вираження й фіксується як стала структура думки, яка не має раціональної природи, однак приймається як раціональна на підставі мовної символізації. Таким чином мова закріплює міф у міфологемах — мовних носіях міфів, що дає змогу транслювати їх у часі та просторі. Отже, міф "передує мові як неоформлений дух думки, збігається з нею, визначаючи план її змісту, і породжується мовою".

Існування ірраціонального міфу на тлі раціонального мислення пояснюють психологічним феноменом "подвійності думок" ("двоємислия"), коли людина здатна не тільки дотримуватися двох думок, які взаємно виключають одна одну. але й вірити обом. Цей процес є одночасно свідомим і несвідомим, адже людина повинна позбавитися відчуття провини за свідому неправду, а факти використовувати або як підтвердження однієї з думок, або у випадку незручності фактів несвідомо забувати про них. Так само використовуються міфи: вони вилучаються зі свідомості, коли людина несвідомо відкидає всі факти, які суперечать міфу. Передусім звернення до міфів здійснюється в критичні моменти життя людини, періоди нестабільності, небезпеки, соціальної незахищеності й непевності, коли людина відкидає раціональні думки, щоб виправдати власну неспроможність протидіяти життєвим обставинам, пояснити собі чи іншим власні нераціональні дії, заспокоїти своє сумління і т.ін. Людина звертається до міфів і в повсякденному житті за традицією пращурів, несвідомо сподіваючись на винагороду добробуту, родинним щастям, гарним врожаєм тощо.

Як видно з вищенаведеного огляду підходів до розуміння природи, внутрішньої структури, функціонування міфології, наукові погляди створюють цілу палітру концептуальних систем, через формат котрих можна у той чи інший спосіб наблизитися до витлумачення міфології.

Висновки

Те, що було для первісної людини предметом вірування, міфу, пізніше стало предметом науки.

Міф є формою прояву міфологічної свідомості, але проектується на всі сфери життєдіяльності. Міфологічна свідомість перехрещується з іншими видами людської свідомості і, таким чином, виникають політичні, економічні, історичні, соціальні міфи. Як невід’ємна частина людської свідомості, міфологічне має свою логіку, особливим чином пояснює оточуючий світ та процеси, що в ньому відбуваються, і найяскравіше воно проявляється в періоди потрясінь, трансформацій і критичних обставин. Міфологічній свідомості, яка сприймає як архаїчні міфи, так і міфи сучасні, притаманна важлива властивість – некритичне ставлення до себе і до змісту міфу, взагалі нерозуміння самого факту його створення й існування. Тому людство постійно перебуває під впливом міфів: соціальних, культурних, національних, політичних. Є три причини необхідності та об’єктивності існування міфів: психологічна, онтологічна та соціальна.

У міфологічному світогляді не проводилась межа між чуттєвим образом дійсності і самою реальністю, з другого боку, між божеством (як духовним началом і сутністю) і тими явищами природи, з якими воно асоціювалося.

Міфологія давала фантастичне віддзеркалення дійсності. Вона пояснювала світопорядок як родову єдність людини з природою, космосом.

Міфологія створювала цілісну й завершену картину світу людського буття в усіх світоглядних аспектах. У доступній художній формі, яскравих чуттєвих образах розкривалися будова космосу, доля людини, природа добра і зла, потворного і т. д.

Тестові завдання

1. Культурологічний підхід до пояснення історії психології припускає:

а) вивчення історії психології у зв'язку з історією людської культури загалом;

б) необхідність ілюстрування фактів історії психології фактами культури;

в) поєднання принципів психологічного і культурологічного аналізу у вивченні явищ історії.

2. Вираз "Шукаю людину" належить:

а) Антисфену;

б) Сократу;

в) Діогену Синопському.

3. Поняття "апатія" у філософії стоїків означає таке:

а) заперечення необхідності елементів громадською життя;

б) безстороннє і безстрашне сприйняття життя;

в) презирство до загальновизнаних засад і норм життя.

4. Особливу роль у становленні християнської догматики в IVст. відіграли:

а) аріани;

б) апологети;

в) каппадокійці.

5. Принцип титанізму був основним у розвитку культури в епоху:

а) Античності;

б) Середьовіччя;

в) Відродження.

6. Енциклопедизм як загальнокультурне явище виникло в епоху:

а) Античності;

б) Наукової революції;

в) Просвітництва.

7. Гуманістична психологія як самостійний напрям виник:

а) на початку XXст.;

б) у середині XIXст.;

в)yXV-XVIст.

8. Проблемою інтелекту у психології займалися

а) Дж. Гілфорд;

б) А. Кестлер;

в) П. Рикер.

9. "Особистість — це єдність різноманітного" стверджував фундатор персоналізму:

а) Е. Берн;

б) У. Штерн;

в) P. Ассаджолі.

10. Принцип дії і післядії у психології вказує на таке:

а) необхідність наукової рефлексії щодо досягнутого наукою на всіх попередніх етапах її розвитку;

б) необхідність здійснення "крок за кроком" кожного етапу наукового розвитку;

в) наявність двох різних позицій в оцінюванні кожного явища: 1 що воно означає в конкретній історичній ситуації; 2 — що воно означає в контексті науки і культури загалом.

Список використаної літератури

1. Данилюк І. Історія психології в Україні: Західні регіони: (остання чверть ХІХ-перша половина ХХ ст.):Підручник для студ. вузів/ Іван Данилюк,. — К.: Либідь, 2002. — 148 с.

2. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. — М.: Педагогическое общество России, 2002. — 512 с.

3. Жуков С. Історія психології: Навчальний посібник/ Сергій Жуков, Тетяна Жукова; М-во освіти і науки України, Донецький ін-т ринку та соціальної політики. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 222 с.

4. Исторический путь психологии: Прошлое, настоящее, будущее. — М., 1992. — 345 с.

5. Корольчук М. Історія психології: Навчальний посібник/ Микола Корольчук, Петро Криворучко,. — К.: Ельга Ніка-Центр, 2004. — 246 с.

6. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука. — К, 1995. -632 с.