Вступ.

1. Проповіді пророка Мохамеда та їх записи. Історія писаного Корану.

2. Структура корінного тексту.

3. Особливості літературного стилю Корану

4. Релігійні та соціально-правові ідеї в Корані.

5. Значення Корану для мусульманського суспільства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Три монотеїстичних релігії мають своє священне писання: іудаїзм Танах, християнство євангеліє, іслам Коран. Арабську назву священної книги мусульман “Кур'ан” звичайно переводять як “Читання”. Але воно не означає читання в прямому значенні цього слова, як і дієслово “кар'а”, від якого воно відбувається, не означає тільки “читати”, а ще і “декламувати”, “вимовляти співучо”. Дійсно. Мухамед “читав” свої проповіді не по написаному тексту (він був безграмотний), а експромтом або напам'ять, зазделегідь обдумавши або склавши текст.

Це можна порівняти з російськими виразами, “читати вірші”, “читати нотацію”. Крім того, Мухамед вимовляв проповіді ритмічними фразами часто з рифмованими закінченнями, як би декламуючи їх Тому, мабуть, вірніше передати первинне значення слова “кур'ан” як “читання напам'ять”, “декламація”.

Мухамед вважав, що Коран — це прозріння дані йому з тієї книги, яка є тільки у Бога “книги таємної”. У цій скрижалі Аллаха викладені всі події минулої і грядущої.

Слово “Коран, часто зустрічається в мекканских сурах, тобто в проповідях того періоду, коли, їх записів ще не існувало. Згодом коли вони з'явилися, а це було вже в Медіне. Коран називається, наприклад, в сурах 2 і 3. “писанням” — “китаб” (від дієслова “катаба” — писати). Але по цих записах читати текст можна було лише в тих випадках, якщо читець знав його зміст хоч би в загальних рисах. У древньої арабської письменності означалися тільки приголосні звуки букв для голосних не було. Так і багато які букви для згідних не відрізнялися одна від іншої: не було введених пізніше для їх розрізнення підрядкових і надрядковий точок.

1. Проповіді пророка Мохамеда та їх записи. Історія писаного Корану

Будучи безграмотним, Мухамед, природно, не записував своїх проповідей. Але багато хто з його послідовників ще в Мекке завчав їх напам'ять. Завчення різних текстів взагалі було поширене у арабів. НайБагатша древньоарабська поезія, народні перекази, племінні родоводи все це зберігалося в пам'яті багатьох поколінь. Текст Корану легко піддавався запам'ятовуванню: його фрази були схожі на вірші- Тих, хто знав на спомин весь Коран, називали хафизами. Проте окремі уривки з Корану були записані деякими грамотними людьми на пальмовому листі, пергаменті, плоских кістках (наприклад, на овечих лопатках), глиняних табличках, мідних пластинках і т. п. Часть священної книги записав особистий писар Мухамеда Зайд ібн Сабіт.

Після смерті пророка в 632 році перший халіф Абу Бакр вирішив, що настав час зібрати всі тексти, поки вони не зникли, залучити тих, що залишилися в живих хафизов (багато хто з них загинув в битвах “за віру”) і скласти збірник проповідей Мухамеда. Ця робота була пророблена, і з'явився перший варіант писаного Корану Сухуф (дослівно “листи”, “сторінки”). Друга і остаточна редакція книги пророка була підготовлена при халифе'Усмане (Османе), вона отримала назву Мусхаф (Сувій) і була канонізована. Сухуф і всі приватні записи були знищені, щоб не вносити різнобій в тлумачення положень Корапа (деякі версії значно відрізнялися одна від іншої). Такі різночитання були здатні викликати політичні ускладнення: конфліктуючі сторони, що ворогують феодальні угрупування головним аргументом при відстоюванні своїх позицій висували коранічні заповіді. Наприклад, шиїты, прихильники Алі, затверджували: в Корані є висловлювання про те, що він єдиний законний наступник влади Мухамеда, а халіфи Абу Бакр, Умар (Омар), Усман є тому узурпаторами.

З Мусхафа було знято декілька списів, які вважаються самими древніми з видань” Корану, що дійшли до нас рукописах “, одна з них зберігається в Каабе поруч з Чорним каменем. Де бачили багато які паломники, але лише мигцем. За один день через Каабу у час паломництва проходять сотні тисяч людей, розпорядники постійно підганяють їх. Паломнику вдається лише доторкнутися до Чорного каменя і поглянути на Коран, який лежить на кам'яному постаменті, важко помітному в напівтемряві, хоч сама книга яскраво освітлена — Створюється враження, що Коран парить в повітрі.

Інший древній список Корану зберігається в Медіне, в особливому приміщенні у дворі Мечеті пророка. Дослідники не мають доступу до цих рукописних примірників, але, за свідченням очевидців, вони великого формату і написані на шкірі, видимо, пергаменті. Збереглися ще два первинних списки Корану: один в Каїрі, в Єгипетській національній бібліотеці, іншій, так званий Коран Османа, або “Мусхаф Усмані”, в Ташкенті. Аналіз їх текстів не виявляє істотних відмінностей з сучасними виданнями Корану.

Основні положення віровчення ісламу викладені у Священній книзі — Корані (араб. ал-Куран — читання, точніше, декламація вголос підготовленого тексту, подібно до словосполучень «читати лекцію», «читати вірші», «читати нотацію»).

За мусульманським переказом, Коран зберігався на небесах біля престолу Аллаха, а його зміст було повідано засновнику ісламу в його одкровеннях.

Насправді, позаяк зміст Корану мав виняткове релігійне і законодавче значення для мусульманської громади, його було укладено упродовж кількох десятиліть після смерті Пророка Мухаммада на основі його проповідей. Відомо дві основні редакції Корану.

• Перша редакція була складена за часів одного з наступників Пророка — Омара (634—644). Протягом кількох років були зібрані і звірені записи, що робилися особистим секретарем Мухаммада (посланник Аллаха так і лишався все життя неписьменним) та іншими наближеними до Пророка особами. Були записані також розповіді сучасників Мухаммада, тих, хто запам'ятав і зберіг у своїй пам'яті все побачене і почуте від Пророка.

• Друга, остаточна редакція була здійснена при халіфі (букв, заступник Пророка) Османі (644—656). Для цього були відібрані всі записи «одкровень Аллаха», що знаходилися в руках приватних осіб. Звіривши конфісковані тексти з першою редакцією Коране, прийнявши або спростувавши той або інший запис, укладачі Корану знищили всі оригінали. Замість цього нова редакція тексту Корану, переписана в чотирьох примірниках, була розіслана в найважливіші центри Халіфату — Мекку, Дамаск, Куфу і Басру. Надалі в текст вносилися в основному технічні виправлення.

Найдавніші списки Корану, що збереглися до нашого часу, датуються VII—VIII ст.ст. Один з таких списків зберігається усередині мусульманської святині — Кааби[3, c. 334-337].

2. Структура корінного тексту

Текст Корана написаний римованою прозою і складається з 114 сур (глав) і більш 6200 віршів — айатів, шо дорівнює, для порівняння, приблизно 2/3 обсягу Нового Заповіту. За змістом Священна книга мусульман схожа на Священні Писання багатьох народів, крім віронавчальних настанов і культових розпоряджень, вона регламентує сімейні, майнові та інші відносини.

Разом з тим, має Коран і свої особливості. На відміну, скажімо, від Біблії, у ньому практично не помітно слідів наступної редакційно-літературної обробки. Суриза невеликим винятком розташовані не одна за одною, а за довжиною: довші — ближче до початку, коротші — ближче до кінця. Кожна сура неодмінно починається ритуальною фразою «Бісмаллах!» — «В ім'я всеми-лостивого, всемилосердного Бога». Для зручності користування текстом Корану кожна сура має власну назву — як правило, за найбільш значимим словом або фразою. Відкривається Коран сурою «Фатіха» («Відкриваюча»), яка містить найкоротші формулювання основних ідей ісламу і складає основу мусульманської молитви:

Хвала Аллаху, що Володар світів,

Милостивий та милосердний тільки Він один…

Друга сура має 286 айатів, третя — 200 і т.д. Останні сури налічують усього по кілька айатів. Таке компонування Корану можна пояснити тим, що його укладачі не зважилися вносити в пророчі одкровення Корану порядок, що не походив би від самого Пророка. Сам Пророк, не маючи систематичної освіти, до кінця життя так і не подбав про це.

Хоча в сурах помітне прагнення не відхилятися від основної теми, вони містять багато суперечностей. Те саме повторюється багаторазово в різних сурах. Розпорядження і заборони чергуються з погрозами пекла й прославлянням могутності Аллаха — це й не дивно, адже відкривалися вони Пророку в різний час і за різних цілком конкретних обставин. У результаті подальшої тлумачної практики в Корані було виявлено 225 суперечностей у 40 сурах (приблизно і/з загального тексту). Деякі айати навіть вважаються офіційно скасованими, причому й обґрунтування інституту «скасованих айатів» шукають знову ж таки у Корані (2:100). Це теж являє собою одну з найцікавіших особливостей Священного Писання мусульман[5, c. 114-116].

3. Особливості літературного стилю Корану

Нарешті, мусульманські богослови вбачають перевагу Корану в тому, що він написаний живою розмовною мовою — «мовою арабською, ясною» (26:195), тоді як священні тексти інших релігій використовували особливі літературні мови, наприклад, індуїсти — санскрит. Зрозуміла мова Корану заохочує простих мусульман здобувати освіту, щоб мати можливість звертатися до текстів своєї Священної книги і шукати в них відповіді як на мотиви своїх учинків, так і на принципові питання життя всього арабського суспільства.

Аналогом Священного Переказу в ісламі є Суна (араб, звичай, приклад). Суна — це збірка священних переказів (хадисів) про життя, чудеса та повчання Пророка Мухаммада. Вона була в основному складена в IX ст. мусульманськими богословами. Дотепер не всі мусульмани визнають авторитет Суни, а ті, хто її вшановує, запевняють: якщо Суна може обійтися без Корану, то Коран не може обійтися без Суни.

В Корані чітко названі основні положення мусульманського віровчення і перераховані п'ять «стовпів» культової практики ісламу (2:285; 4:135). З погляду ісламських богословів, мусульманином цілком може вважатися той, хто на ділі доводить свою покірність Творцеві, дотримуючись основних обрядово-культових розпоряджень. Однак тільки людина, яка виконує всі п'ять «стовпів» культової практики ісламу через щиру віру в Аллаха, його посланників та ін., є справжнім віруючим. Цікаве підтвердження цьому знаходимо в Корані, що рекомендує новонаверненим мусульманам не запевняти, буцімто вони увірували, а казати тільки: «Ми скорилися!» (49:14)[6, c. 157-158].

4. Релігійні та соціально-правові ідеї в Корані

Помітний пріоритет релігійного культу легко пояснюється у світлі особливостей виникнення ісламу. Він формувався у не дуже розвинутому суспільстві (разом з тим, сприяючи швидкому піднесенню цього суспільства у всіх сферах життя). Хіба можна було пояснити неосвіченому кочівнику складні богословські догмати, на зразок тонкощів співвідношень між усіма членами християнської Трійці? Звичайно, ні. Замість цього можна було переконати його, що «немає ніякого Бога, крім Аллаха, а Мухаммад — Посланець Аллаха», і примусити за відповідним сигналом кілька разів на день робити цьому Богові ритуальні поклоніння і коритися його представникові на землі.

Віровчення ісламу ґрунтується на наступних основних положеннях:

1. Віра в Аллаха, доведена до логічно завершеного монотеїзму. Тут немає Ягве — нехай вищого та єдиного, але упередженого щодо неіудеїв Бога. Немає християнської Трійці — троїчної єдності Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Святого Духа. Тут існує тільки один Аллах (араб. аллах — божество) — Бог єдиний, вічний, мудрий і всемогутній, всемилостивий. Аллах —і Творець усього сущого, і верховний суддя, чудово обізнаний з усім, що відбувається у світі (57:1 — 6,112:1—4 та ін.). Недарма всі пророки, за всіх часів і у всіх народів, що довели свою богообраність численними дивами, указують мусульмани, закликали людей саме до єдинобожжя. Аллах не матеріальний, нічого не вимагає: «Не бере його ні сон, ні дрімота» (2:256), хоча має певні ознаки особистості: зір, слух, голос, руки; за такою подобою створив він і людину.

Взагалі Аллах має 99 імен, або епітетів, під якими його знають люди, і одне справжнє, відоме тільки пророкам: «Розмірковуй про властивості й дари Творця, а про самого Творця не міркуй, тому що сильніше всього збивається зі шляху той, хто шукає шлях там, де його немає», — повчає з цього приводу всесвітньо відома пам'ятка арабської літератури «Кабус-наме».

Складовою частиною віри в Аллаха є віра в існування ангелів і духів (джинів).

Ангели — не фізичні істоти. Люди створені з глини, а ангели — зі світла. Безумовно, в тому, що вони створені зі світла, закладено ідею їхньої чистоти, безгрішності і можливості володіння надприродними здібностями. Незважаючи на це, перед Аллахом людина все ж таки вище за ангелів. Ангели досконалі «самі собою», такими їх створив Аллах. Люди ж поставлені перед лицем зла і спокус і, маючи свободу волі, якої ангели позбавлені, покликані вибирати праведність.

Неймовірну кількість ангелів у вигляді безстатевих прозорих істот з кількома парами крил (35:1) було створено Аллахом для виконання своїх доручень і зв'язку з людьми. Серед них окремо стоять чотири «архангели». Швидше за все, вони перейшли в іслам з іудаїзму: Джибраїл, який передає божі веління, Ми-каїл, який спостерігає за Всесвітом, Исрафіл, чий трубний глас буде сигналізувати про початок Страшного суду, Ізраїл, архангел смерті.

Напевно, головне призначення ангелів — спостерігати за людиною. Кожна людина має по два ангели, що безупинно, змінюючи один одного на світанку, записують в особливі книги все, що робить людина протягом свого життя. Саме з цими книгами повинна прийти людина на Страшний суд, щоб повністю відзвітувати за своє життя. Інші завдання ангелів такі: а) постійно поклонятися Аллахові і вихваляти Його; б) передавати послання від Аллаха пророкам; в) підштовхувати людей до добропорядності, а також до ігнорування спокус зла; г) допомагати віруючому в моменти випробувань; д) благати Аллаха про прощення для віруючих. Люди знають про існування ангелів, але не можуть сприймати їх безпосередньо органами чуттів. Вони здатні спілкуватися зі світом ангелів тільки непрямо, наприклад, у сновидіннях: «Іноді ми бачимо ві сні таке, чому наяву не надали б значення, але що збувається <потім> у дійсності. І ми дізнаємося, що ці сновидіння правдиві, й прийшли до нас зі світу істини».

Практичне значення віри в ангелів і знання їхніх функцій зводиться до того, що віруючий починає сильніше виявляти турботу про здійснення благих учинків, щоб Аллах не був незадоволений їм, щоб наблизив до нього своїх ангелів і наказав їм підтримувати його в усьому.

Джини — ще одна категорія розумних істот, створених Аллахом. Між джинами і людьми існує деяка подібність. Ті й інші мають свободу волі і можливість вибору між добром і злом. Узагалі ж сутність джина інша, ніж у людини. Саме слово «джин» навіть перекладається як «невидимий», «схований». У Корані вказується, що джини створені з вогню (15:27; 55:14) раніше за людину. Існує багато різновидів джинів. Наймогутніші з них називаються іфритами.

Як живуть джини? Вони їдять і п'ють. їхня їжа — кістки й екскременти тварин. їдять вони лівою рукою. Коли людина не згадує Аллаха, то джини їдять разом з ним. Джини бувають чоловічого і жіночого роду, тому одружуються. Люди теж можуть сходитися з джинами, від цих зв'язків з'являються діти, але іслам подібне забороняє. Джини вмирають, але живуть довше за людей. Джини живуть на землі, у безлюдних місцях, у руїнах, у туалетах, на смітниках, у лазнях, на цвинтарях. Живуть і в місцях, де багато грішать, — наприклад, на ярмарках. Можуть жити в будинках. Вони не виносять азану (заклику до молитви).

Джини у своїй більшості ворожі до людей, можуть викликати хвороби і заподіювати страждання. У той же час, поклоняючись їм і приносячи жертви, у них можна шукати допомоги (6:100, 128; 37:158, 72:6). У цьому разі, приміром, поети можуть розраховувати на натхнення з потойбічного світу.

За Кораном виходить, що деякі джини були навернені в іслам (72:1—2), однак є серед цих надприродних істот і такі, котрі відступили від Аллаха: «Хто зрадив себе, ті пішли прямим шляхом, а що відступили — вони дрова для геєни» (72:14—15).

Джин, що віддалився від милості Аллаха, — це шайтан (букв, той, хто не послухався). На чолі шайтанів стоїть аналогхристи-янського диявола — Ібліс. Конфлікт між Богом і значною частиною небесного воїнства відбувся тоді, коли Аллах вирішив створити людину і наказав поклонятися їй. Ібліс же відмовився це зробити, мотивуючи свою відмову тим, що він створений раніш за людину і не з глини, а з вогню (2:32, 7:10—15 та ін.). Однак Ібліс одержав відстрочку у виконанні покарання (напевно, через надмірне милосердя Аллаха) і скористався нею для того, щоб спокушати людей (7:15—17).

Ібліс прагне того, щоб усі люди стали багатобожниками. Його мета — завести людей у пекло. Якщо диявол не може зробити людину невіруючою, він вводить її в гріх. Він намагається зіпсувати поклоніння Богові, шкодить, як може, людям (хвороби, одержимість, погані сни, пожежі). Ібліс проникає також у думки людини, і це називається «наущанням». Для захисту від його підступу добре допомагає читання коранічнихсур (наприклад, 113 і 114).

Віра в джинів, очевидно, ввійшла в мусульманську релігію з доісламських вірувань народів Аравії для зрозумілого пояснення наявності у світі зла. В ісламському богослов'ї вона не одержала поглибленого розвитку. Зате джини з їхньою здатністю творити дива, залишалися улюбленими персонажами народної літератури і фольклору, зокрема казок циклу «Тисяча й одна ніч», упродовж усього мусульманського середньовіччя.

2.Віра в надвічність Корану, списки якого споконвіку існували на небесах. Потім вони були перенесені ангелом Джибраї-лом від престолу Аллаха на найближче до землі небо, а уже звідти його зміст протягом 22 років передавався Пророку Мухаммаду, починаючи з 610 р. за християнським календарем. Якщо Коран створений Аллахом, тоді зрозуміло, чому мусульмани у своєму житті повинні керуватися тільки досконалими розпорядженнями, які містяться в цій божественній книзі.

З.Віра в Пророка Мухаммада, що доніс до правовірних слово й волю Аллаха. Взагалі, відповідно до мусульманського віровчення, через досконалість усієї світобудови, Аллах кожному зі своїх створінь надав необхідні знаряддя і засоби для того, щоб воно могло в цю досконалість уписатися. Люди ж, які мають досить і розуму, і волі, потребують тільки знання правильного шляху. Для цього їм і потрібні пророки, оскільки, як показує досвід історії, самостійно вони знайти ці істини не в змозі.

Виконання настільки відповідальної місії вимагає від потенційних кандидатів у пророки виняткових духовних здібностей: чудодійного дару, здатності до одкровення і непогрішності, абсолютної віри пророка і виняткового благочестя, що охороняє від різного роду спокус[2, c. 367-370].

Усі перелічені духовні здібності даруються Аллахом своїм обранцям, якщо ті у свою чергу володіють достатніми особистими якостями, щоб їх прийняти. Для цього потрібно, щоб:

• пророки народилися в чистих родинах з бездоганною репутацією;

• пророки не мали фізичних недоліків і не хворіли на заразні хвороби;

• пророки не мали сварливого і впертого характеру, здатного відвернути людей від їхньої проповіді;

• пророки проводили праведне життя в повній відповідності зі звичаями і традиціями того суспільства, у якому вони народилися;

Настанови й рішення, яким повинні були слідувати люди у своєму шануванні єдиного Бога, ведуть свій початок від Адама, вважають прихильники ісламу. Релігійний закон, дарований людям за допомогою пророцтв, почався з Нуха (бібл. Ной) й Ібрагима (бібл. Авраам), який через свого первістка Ісмаїла (бібл. Ізмаїл — син Авраама) є прабатьком всіх арабів, а через другого сина Ісхака (бібл. Ісаак) — прабатьком євреїв. Потім пророчий дар був дарований Мусі (Мойсееві), відзначеному особливим одкровенням. Цей закон намагався відродити в його первозданній чистоті пророк Іса (Ісус). В остаточному підсумку останнє, і в силу цього саме правильне з пророцтв, було даровано «печаті пророків» — Мухаммаду, що міг не тільки одержувати одкровення, а й витлумачувати їх. Саме йому, даючи одкровення в Корані, Аллах сказав: «Сьогодні Я завершив для вас вашу релігію, і закінчив для вас Мою милість і задовольнився для вас ісламом як релігією» (5:5), а мусульмани завжди додають після згадування його імені — «Нехай благословить його Аллах і вітає!».

Таким чином, серед безлічі святих людей і пророків [«Ми відправили до кожного народу посланника» (16:38)], здатних приймати божественні одкровення, із трьох десятків пророків, що згадувалися в Корані, і шести найважливіших для монотеїзму, найголовніший і останнім є Пророк Мухаммад. Звеличуючи важливість його пророчої місії, Аллах посилав йому свого вісника ангела Джибраїла 24 тис. раз, у той час як Адаму — 12, Аврааму — 42, Мойсею — 400, Ісусу — 10.

Однак, якщо спробувати реставрувати викладену в Корані логіку віри в пророків, вимальовується цікава картина: Мухаммад закликав повернутися до прадідівської віри, що існувала на землі задовго до людей. Щоб ці заклики були дієвішими, він лякав карою небесною і Судом Аллаха, а не звертався до серця кожної людини, тобто мислив у категоріях родоплемінного суспільства.

4. Віра в загробну віддяку. її необхідність розуміється так: досконалий Бог створює досконалий світ, і людина, яка проводить у цьому світі такий нетривалий час, не повинна випадати з загального плану Творіння, а тому приречена на вічне життя.

Ця віра ґрунтується на трьох догматах:

• про безсмертя людської душі;

• про існування пекла і раю;

• про неминучість останнього — Судного дня світу, коли всі одержать віддяку за свої вчинки.

Характерною рисою мусульманського вчення про загробну віддяку є уявлення про матеріальний характер воскресіння і загробного життя. Про це виразно свідчить такий мусульманський переказ. Якось один з ворогів ісламу приніс із собою до Пророка висохлу кістку, у своїх руках розтер її на порох і пустив пил за вітром, запитавши при цьому Пророка: «Яка сила здатна оживити ці сухі кісти, що перетворилися на пісок?» Господь же Всевишній велів у відповідь сказати: «Той самий Бог, що створив ці кістки з глини і вдихнув у них життя, може знову зібрати розсипані частини разом і оживити їх».

Пекло, як уявляють його собі мусульманські богослови, знаходиться під сімома землями. Воно теж складається із семи ярусів; тягар покарання зростає в міру поглиблення відповідного ярусу. Найлегша з мук мусульманського пекла полягає в тому, що грішник мусить ходити у вогненних сандаліях. За більш серйозні гріхи його сковують ланцюгами, обряджають в одяг зі смоли і дошкуляють жарою так, що мозок у голові кипить, наче вода на вогні. У Корані говориться: «Кожний раз, як приготується їхня шкіра, Ми замінимо їм іншою шкірою, щоб вони зазнали покарання» (4:56—59). Для гамування нестерпної спраги пропонується окріп (37:65; 38:57, 56:54) і гнійна вода. Грішник «п'є її, але щойно проковтне, як приходить до нього смерть із усіх місць, але він не мертвий, а за ним — суворе покарання» (14:20). При цьому між шкірою і м'ясом зі швидкістю дикого осла бігають хробаки, яких не торкається пекельний вогонь, і увесь час кусають грішника. Є в пеклі і вогненна гора Сауд, на яку грішникам треба піднятися для того, щоб бути звідти скинутими вниз. Сам підйом може тривати без малого 70 років.

В останньому колі знаходиться дерево заккум — «плоди його наче голови дияволів» (37:60—64), призначені в їжу мученикам пекла.

Головне в характеристиці мусульманського раю — затишний тінистий сад з численними джерелами води, такий милий серцю людини, все життя якої пройшло в пекучій безводній пустелі. Праведники в розкішному одязі з численними прикрасами лежать на ложах, часто разом зі своїми дружинами або просто з пишногрудими чорноокими істотами жіночої статі, наданими в їхнє розпорядження. Далі Коран продовжує: «Обходять їх хлопчики вічно юні з чашами, посудом і кубками з текучого джерела — від нього не страждають головним болем і ослабленням — і плодами з тих, що вони виберуть, і м'ясом птахів з тих, що вони побажають. А чорноокі, великоокі, подібні до перлів бережених, — на подяку за те, що вони робили. Не почують вони там марнослів'я і докорів у гріху» (56:17—24). Треба сказати, що в описах райських насолод мусульманські богослови вбачають лише іносказання, зовсім не схожі за змістом на ті земні поняття, назви яких вони одержали (у противному разі поведінка райських праведників занадто вже відверто нагадувала б поведінку облудних грішників). Але простих мусульман це питання нітрохи не турбує.

Страшний суд мислиться мусульманам так: 40 днів з неба на землю буде литися жива вода, що заллє землю на 12 ліктів вище найвищих гір. Потім зазвучить труба архангела Ісрафіла, з неї по всій землі розлетяться душі померлих, котрі знайдуть свої могили і вселяться у свої тіла. Потім по відповідній трубній команді мусульмани, хто на верблюдах, ішаках або конях, хто на возах — залежно від того, які жертвопринесення робилися ними при житті, відправляться до місця Останнього суду. Суд буде відбуватися на рівнині, біля Ієрусалима, що розростеться заради такого випадку до воістину космічних масштабів. Ті, хто зібрався, тіснячи один одного на тисячах ярусів, тисячу років будуть очікувати Бога, який спуститься до них з небес у супроводі сонму незліченних ангелів. Так що часу заново переосмислити своє життя і спробувати передбачити своє покарання буде більш ніж досить. Пророк Мухаммад особисто підведе до Аллаха своїх найближчих сподвижників. Іншим же підсудним будуть вручені книги із записами їх добрих і злих вчинків. Потім відбудеться процедура зважування на «терезах справедливості». Під кінець кожному буде оголошено його вирок, відповідно до якого з кожної тисячі людей тільки один буде призначений для раю. Праотець Адам остаточно відокремить праведників від грішників і відправить їх в пекло або в рай, розташовані по обидва боки престолу Аллаха. Характерною рисою мусульманського варіанта Страшного суду є те, що підсудними будуть не тільки люди, а й джини, а також тварини і птахи.

Треба сказати, що поняття добра і зла, відповідно до яких буде визначатися загробна доля кожної конкретної людини, в ісламі відрізняються від трактувань в інших релігіях. Іслам вважає гріхом не природні бажання людини, а лише їхнє надмірне задоволення.

Далі, якщо в християнстві гріх з часів Адама й Єви передається в спадщину всім представникам роду людського і людина повинна усім своїм життям спокутувати цей гріх, то відповідно до Корану, Аллах пробачив Адама і повів його «прямим шляхом» (20:120). Щодо мусульман, то вони стільки разів на день повторюють фразу про «Аллаха всемилостивого, всемилосердного!», що зрештою остаточно переконуються в тому, «що було тобі доброго, те — від Аллаха, а що поганого, те — від самого себе» (4:81). Це переконання підтримується авторитетною думкою значної частини богословів, котрі стверджують, що навіть пекельні страждання будуть вічними тільки для немусульман.

Мусульмани впевнені, що віра в загробне життя робить людину непохитною і стійкою у виконанні її обов'язків, тому що вона знає — жодний її вчинок не минеться дарма, і Господь чудово обізнаний з усіма людськими справами.

5.Віра в божественне приречення. Ця віра випливає з віри у винятковість і всемогутність Аллаха, завдяки якому всі людські справи ще до створення світу були занесені в особливі скрижалі (36:11), і є зворотною стороною віри в загробну віддяку. Цьому приреченню присвячено багато коранічних айатів, але особливо виразно викладено воно в 51 айаті сури 9 «Покаяння»: «Скажи: «Не спостигне нас ніколи нічого, крім того, що заповідав нам Аллах». Звичайно, і в буддизмі, і в християнстві (особливо протестантизмі) елементи такої віри присутні. Однак в ісламі вона виражена настільки яскраво, що впадає в око представникам інших релігій, тому вважається специфічною особливістю ісламу. На практиці вона знаходить вираження в звичаї фатіха — молитовного звертання до Аллаха на самому початку будь-якої справи, а також в улюбленому всіма мусульманами вислсіві «Іншаллах!» («Така воля Аллаха!»), яким з незламним спокоєм мусульманин зустрічає кожну — велику або малу, добру абапо-гану — подію у своєму житті. Європейці вважають, що у вченні про приречення виявляється фаталізм — віра в долю, яку не можна змінити. Однак цей фаталізм, навіть у граничних своїх проявах релігійного екстремізму, не применшує для мусульман активності їхньої життєвої позиції, — адже така воля Аллаха, що створив людину. Наприклад, хвора людина може звернутися до лікаря і видужати. Вона може зайнятися самолікуванням і звести себе в могилу. Зрештою, вона може звернутися до некомпетентного лікаря, у результаті чого її хвороба набуде хронічної форми. Однак у всіх трьох випадках дія волі Аллаха виявиться рівнозначною, тому що й мікроби, й ліки, й хвороби, і лікарів створив Аллах[1, c. 287-291].

5. Значення Корану для мусульманського суспільства

Джерелом віровчення в ісламі є Коран (означає «читати», «декламувати») — запис проповідей, виголошених Мухаммедом у Мецці і Медині між 610 і 632 pp.

Існуючий текст Корану містить 114 різних сур (розділів). Більша частина Корану — настанови віруючим або полеміка в формі діалогу між Аллахом і його супротивниками, який промовляє через Мухаммеда. Хоча сури не мають хронологічної послідовності, проте вони поділяються на «мекканські» і «мединські». Цей поділ відповідає періодам перебування Мухаммеда в Мецці і Медині.

Іслам проголошує рівність людей перед Богом у покірності і послуху. Вимога безумовної покори відбилася в ісламському вченні про всемогутність божественної волі, про приречення. У релігієзнавчій літературі зазначається, що основу мусульманства становить фаталізм. Вчення про співвідношення божественної і людської волі у Корані викладене суперечливо.

І прихильники ідеї абсолютного приречення, і прихильники абсолютної свободи людської волі знаходять у Корані підтвердження своїм поглядам. Суперечливість Корану в цьому питанні пов'язана з тим, що в ранній (мекканський) період Мухаммед та його послідовники, виступаючи проти аристократії, проповідували свободу волі. Коли ж іслам став офіційною ідеологією, ідея приречення вийшла на перший план: вона повинна була освятити класові відносини, а також загарбницькі війни. Віра в приречення мала навіяти основній частині населення думку про неможливість посягань на тодішні соціальні порядки.

Космогонія, антропологія й есхатологія ісламу викладені в Корані відповідно до іудео-християнських уявлень з незначними відхиленнями. Світ, за Кораном, створений Богом з нічого за шість днів. Перші люди, Адам і Єва, створені з матерії (глини, води, праху, краплини крові). При цьому Аллах нібито надав їм свого образу і вдихнув свій дух. Іслам прийняв і вчення про двоїсту природу людини (тілесну і духовну), про смерть тіла і безсмертя душі, яка залежно від учиненого людиною на землі відправиться в рай або пекло. Людині приписують вади: вона слабка, суєтна, нерозумна, на відміну від могутнього, мудрого Аллаха. Неважко побачити тут суперечність між уявленням про людину як образ Божий і тими вадами, які їй приписують.

Таким чином, Коран для мусульман по своїй святості щось більше, ніж Євангеліє для християн. І якщо шукати в християнській релігії аналогію йому, то це, швидше, сам Ісус Христос, Логос, слово боже[4, c. 145-147].

Висновки

У багатьох релігіях світу маються книги, що шануються віруючими як священні. Такі Веди в індусів, Авеста в зороастрійців, Біблія (Старий завіт) в іудеїв, Біблія, що включає крім Старого завіту Новий завіт, у християн. Звичайно в них містяться сказання про бога і про богів, їхніх вісниках, посланниках і пророках, розповіді про загробне царство, ангелів і чортів, раї і пеклі, про те, як і ким створені світ, земля, людина, тварини і рослини, установлені обряди і звичаї, визначені учинки віруючих, часом навіть перелічується, які з них похвальні, гідні нагороди — земної і загробної і які — засуджувані, переслідувані людськими і небесними законами…

Проповідники всіх релігій затверджують, що тільки книги їхньої віри правильні, божественні, боговдохновенні. Наука ж підходить до всім цим книгам однаково, об'єктивно, без упередженості. Так вона розглядає і Коран — головну священну книгу однієї з найбільше розповсюджених і щодо молодих релігій — ісламу.

Спочатку пророчі одкровення передавалися в громаді неписемно, по пам'яті. Але згодом, у Медині за вказівкою Мухаммеда стали вестися систематичні записи. Канонізація змісту Корану і складання остаточної редакції відбулося при халіфі Оліфі (644-656 р.р.). Коран наказує арабам залишити "звичаї батьків" на користь правил, встановлених ісламом. У самому Корані його правова значимість визначається в такий спосіб: "Отже, ми ниспослали його як арабський судебник".

Коран (араб. — «читання») — священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської цивілізації. Його не можна вважати систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина Корану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питанням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають форму абстрагованих релігійно-моральних орієнтирів, що надають простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла здебільшого при розв'язанні пророком конкретних конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на поставлені йому запитання.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.

2. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. -3-є вид., перероб. і доп.. -К.: Кондор, 2004. -643 с.:

3. Лубський В.Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. -К.: Академвидав, 2002,2003. -431 с.

4. Релігієзнавство: Курс лекцій/ А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ко-вальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. -2-ге вид.. -К.: ВД "Професіонал, 2006. -301 с.

5. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2004. -269 с.

6. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. -К.: Кондор, 2004. -305 с.