Вступ.

1. Формування і розвиток теорії постіндустріального суспільства та сучасна поляризація світу.

2. Специфіка оновлення постіндустріальної соціально-господарської системи/

3. Особливості постіндустріальної економіки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Соціально орієнтована ринкова економіка, як свідчить світовий досвід, має великі переваги перед планово-директивною, бо поєднання ринкового механізму з економічним регулюванням держави забезпечує ефективніше її функціонування і розвиток. Щоб домогтися значних успіхів у розвитку української економіки і піднесення добробуту населення, необхідно об'єднати ринкові перетворення з технічним переозброєнням економіки, перейти на новий технологічний спосіб виробництва. З огляду на це, перехідний період для української економіки має передбачати як перехід до ринкової економіки, так і до постіндустріального (інформаційного) суспільства.

Постіндустріальна економіка як широке розроблення і використання інформаційно-інтелектуальних технологій, впровадження новітніх форм організації виробництва й управління є головною умовою перебудови української економіки, її випереджального розвитку та підвищення на цій основі культурно-технічного, науково-технологічного рівнів людського потенціалу країни, який стає головним чинником розвитку, метою і критерієм суспільного прогресу.

ХХ століття стало періодом занепаду індустріальної цивілізації, кризою породженої нею наукової парадигми, та одночасно періодом зародження принципово нової, постіндустріальної парадигми, домінування якої відбудеться, скоріш за все, до середини ХХІ століття.

Остання чверть ХХ століття характеризується другою хвилею, фазою становлення постіндустріальної наукової парадигми. До цього підштовхнула серія глобальних криз, не передбачуваних катастроф, не підтвердження вироблених на базі попередніх парадигм прогнозів, радикальні зміни у світовому цивілізаційному просторі.

1. Формування і розвиток теорії постіндустріального суспільства та сучасна поляризація світу

Термін "постіндустріальне суспільство" виник ще на початку XX століття. Але тоді він використовувався не для означення нової стадії суспільно-економічного розвитку, а для протиставлення індустріальному суспільству з його глибокими суперечностями й конфліктами. Різноманітні дослідження поступово сприяли змістовому наповненню цього поняття, яке дедалі більше стало відбивати реалії сучасного життя. Тому вважається, що термін "постіндустріальне суспільство" зі змістом, наближеним до сучасного (хоч і ще далекого від нього), введений у науковий оборот у 1958 р. американським соціологом Д. Рісменом. Він ужив це поняття в назві своєї статті, що забезпечило їй широкий розголос. Тим самим Д. Рісмен певною мірою виявив розуміння внутрішнього змісту теорії постіндустріального суспільства.

Попри те, що поняття "постіндустріальне суспільство" народилося в XX столітті (навіть у другій його половині), однак сама теорія постіндустріального суспільства як породження цивілізаційного прогресу сягає далеко в глибину віків. Адже якості, властиві вищій стадії суспільно-економічного прогресу, є результатом багатовікової історії розвитку людства. І інтелектуально-інформаційні технології, і знання, і їхні елементи, тобто те, на чому базується постіндустріальне суспільство, виникли разом із розвитком цивілізації і збагачувалися із зростанням продуктивних сил, науки та освіти. Утім, слід зазначити, що головний зміст постіндустріального суспільства із наростаючою інтенсивністю формувався в останні два з половиною сторіччя.

Сьогодні існує два підходи до формування теорії постіндустріального суспільства. Одна група дослідників вважає, що ця теорія є втіленням довготривалої наукової традиції, яка бере свій початок ще в епоху Просвіти" [1, с. 91]. Саме в той період дослідники почали зосереджувати увагу не стільки на проблемах політичного устрою суспільства або його духовної сфери, скільки на економічних аспектах життя суспільства і, що особливо цікаво, навіть на проблемах технології виробництва. Наприклад, у книзі Ж.-А. де Кондорсе "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму" автор визначає етапи технологічного та господарського прогресу цивілізації, намагаючись при цьому пов'язати їх із періодами еволюції людського розуму. Слід зазначити, що в ті часи А. Сміт, А.-Р.Ж. Тюрго та інші розробляли важливі проблеми економічної теорії.

Із розгортанням промислового перевороту, який відкрив індустріальну епоху, упровадження ідей часів Просвіти набуває більш широкого характеру: розкривається сутність індустріалізму, значення індустріальної цивілізації, її зв'язок і відмінності стосовно попередніх епох. На перших етапах ідеологи індустріального суспільства вважали, що нова соціально-економічна система убезпечена від гострих класових суперечностей, притаманних попередньому суспільству. Причому перевага нового суспільства вбачалася у відсутності: класу, який би володів не лише землею як головним засобом виробництва, а частково й людьми; особистої залежності й позаекономічних методів привласнення суспільного продукту. На зміну цьому класу прийшли промисловці, підприємці, люди, які організовують виробництво, створюють продукт, що призначений для задоволення потреб людей. З огляду на це А. де Сен-Сімон обґрунтовував необхідність усілякої підтримки організації промисловості. І, що дуже важливо, він одразу ж оцінив зростаючу роль технічних і наукових знань, їх активного нагромадження і використання в інтересах розвитку виробництва й суспільства загалом. А. де Сен-Сімон вважав, що промисловий клас ( це основний клас, без якого не може існувати й розвиватися суспільство. Ідеї рівності, рівноправ'я, проголошені ідеологами Просвіти, обумовили заперечення прав наслідування та привілеїв, властивих попереднім суспільствам, визначення становища людини в суспільстві тільки залежно від її праці, особистих здібностей та майстерності [6, c. 52-53].

Дуже важливим є те, що соціалісти-утопісти, які донедавна вважалися відірваними від життя мрійниками, виявилися пророками суспільства, у якому будуть реалізовані сподівання про добробут і щастя людей. Великою мірою справдилася думка А. де Сен-Сімона про промисловців, які стануть у майбутньому пануючим класом і забезпечать добробут держави і суспільний спокій: "суспільство буде володіти усім тим індивідуальним і суспільним щастям, на яке тільки може сподіватися людська природа" [3].

Отже, із вищевикладеного очевидно, що перший підхід до формування теорії постіндустріального суспільства, який проголошує пріоритет економічної сфери і навіть технології виробництва, є цілком логічним і обґрунтованим.

Зростання продуктивності праці зумовлює глибокі зміни у структурі економіки. Якщо підхід, який розкриває роль знання в розвитку економіки, виявляє зростання продуктивності праці та її вплив на зміни в суспільстві, то другий підхід класифікує сектори економіки і встановлює закономірності зміни співвідношення між ними, виявляє визначальну роль певного сектора на певній стадії суспільно-економічного розвитку.

У сучасних умовах, коли розкриті методологічні принципи і суттєві риси постіндустріального суспільства, цілком реально передбачити, що подальші дослідження конкретних економічних, соціальних та політичних проблем нового соціуму дозволять подалі збагатити теорію постіндустріального суспільства. До того ж розвиток нового, постіндустріального суспільства та його економіки постійно породжує нові проблеми.

Сучасний глобальний соціальний порядок постіндустріалізму має в своїй основі глибоку і зростаючу соціальну нерівність, яка все більш реально загрожує самому існуванню цього порядку, але яка одночасно є неодмінною, природною його рисою. Виступи противників глобалізації, акції міжнародного тероризму значною, навіть головною мірою пов’язані саме з невдоволенням існуючою глобальною соціальною нерівністю, тому дослідження її джерел та шляхів подолання її загроз, що є метою нашої статті, має високу актуальність і практичну соціальну значимість.

Значне зростання економічної і соціальної нерівності спостерігається також усередині постіндустріального світу. Нова еліта постіндустріалізму все більше відокремлюється від мас власного суспільства. Інтелект, який стає уособленням багатства, глобалізує свої можливості, а можливості для виживання і самореалізації для низько кваліфікованих працівників обмежені національними і навіть більш жорсткими бар’єрами. Це породжує відчуття єдності між вищими верствами суспільств центру і периферії світової системи при збереженні роздільності нижчих верств світового суспільства.

В основі цього феномена лежить глобалізація багатства і локалізація бідності. "Індекс бідності" показує, що кожен один з восьми громадян в найбагатших країнах відчуває тенденцію до зростання масштабів такого зла, як зростання соціальних проблем, що виражається в його довгостроковому або хронічному безробітті, низьких доходах, які є нижчими за національну межу бідності, відсутності фінансових можливостей для придбання житла, а особливо у різкому подорожчанні освіти як засобу майбутнього професійного і людського розвитку [9, c. 15-16].

Виходячи з цього, можна очікувати подальшого зниження рівня життя у бідних країнах та зростання поляризації між високоосвіченою елітою і бідняками з гетто і фавел у багатих суспільствах. У результаті у величезної маси світового населення накопичується глибоке невдоволення матеріальним становищем, мільйони людей зневірюються у можливості досягти справедливості у правовому полі або взагалі в цьому житті, їх охоплює страх перед майбутнім, який посилюється на тлі нездатності політичних інституцій усунути зростаючу напруженість. У цілому треба визнати, що зростання глобальної соціальної нерівності руйнує соціальну базу політичної стабільності на національному і світовому рівнях. Саме вона є джерелом поширення тероризму, організованої злочинності, корупції, зрощування кримінальних структур з владою і бізнесом, поширення соціальних хвороб, таких, як наркоманія, СНІД, алкоголізм, проституція тощо.

Пропозиції щодо шляхів подолання глобальної соціальної нерівності та пов’язаних з нею загроз безпеки розвитку глобального суспільства в основному зводяться сьогодні до обмеження або припинення економічного росту. Так, А.П. Федотов пропонує сценарій "керованого, науково-організованого, одухотвореного життєздатного розвитку людства", який ґрунтується на припиненні світового економічного росту і перетворенні його у гармонічний розвиток людства та на стабілізації чисельності населення Землі зі збереженням розмаїття народів. Такий сценарій, незважаючи на те, що йде у руслі ідей екологічного соціалізму, відповідає насамперед інтересам передових країн, бо припинення росту населення означає увічнення існуючих диспропорцій розвитку, а припинення економічного зростання однобічно за рахунок високорозвинених країн є утопічним в своїй основі, бо це принципово суперечить існуючому глобальному співвідношенню сил і інтересів. Що ж стосується стабілізації демографічних показників, то це, з одного боку, спрямовано на зменшення демографічної загрози для постіндустріального центру з боку світової периферії, а з іншого – також увічнює існуючий дисбаланс між Північчю і Півднем, що за умов консервації світової економіки робить глобальне соціальне протистояння принципово нездоланним. Отже, цей сценарій виглядає відірваним від реалій сучасного глобального світу і не вирішує проблеми подолання глобальної соціальної нерівності та пов’язаної з нею напруженості.

Вихід вбачаємо у трансформації існуючого світового політичного порядку, який породжує правові, соціокультурні і насамперед управлінські обмеження розвитку світової периферії. Бо насамперед силові, політико-адміністративні чинники стають сьогодні на заваді реалізації незахідними суспільствами права на вільний вибір шляху розвитку, створюють штучні перешкоди вирівнюванню рівнів розвитку між центром і периферією [12, c. 88-89].

2. Специфіка оновлення постіндустріальної соціально-господарської системи

Людство, як відомо, використовувало головні форми відтворення матеріальних умов життя: привласнююче господарство і відтворюючу економіку. Привласнюючий тип успадкований нинішнім поколінням лише у вигляді збирання дикоростучих плодів та ягід і не відіграє скільки-небудь істотної ролі як у виробничому, так і в особистому споживанні. Зате відтворююча економіка, суть якої — в активному й всезростаючому впливі на речовину природи, вже перетворилася на гігантські індустріальні комплекси, що радикально змінили обличчя планети й характер виробництва. Колосальне зростання виробництва, яке буквально поглинає ресурси, отруює навколишнє середовище, призвело до того, що вже у 70-х роках XX ст. на Заході були висунуті концепції так званого "нульового росту", що передбачали повну зупинку й стабілізацію на одному рівні суспільного виробництва. Найбільш рельєфно ці міркування проявились у дослідженнях "Римського клубу". Однак реалії виявилися сильнішими від теоретичних побудов, і західні країни не лише не скоротили обсяги виробництва, а й продовжували його розвивати досить сталими темпами.

Чи знімає це проблему обмежень економічного зростання й чи всі країни повинні стати на шлях "вестернізації" з тим, щоб скористатись в тій же мірі благами індустріальної цивілізації? Аналіз показує, що такий шлях мав би катастрофічні, згубні наслідки, й ось чому.

По-перше дедалі більше вичерпуються ресурси індустріального розвитку У вигляді корисних копалин, джерел енергії тощо. Експерти свідчать, що при збереженні нинішніх темпів приросту додаткової енергії теплової межі буде досягнуто через 75 років, а запасів палива залишилось на 130 років. Підраховано, що на земній кулі споживається у 1000 разів більше їжі й сировини порівняно з ресурсами незайманої природи планети, тобто продуктивність біосфери збільшено на три математичних порядки.

По-друге оточуюча нас природа уже не в змозі втримувати одномоментні навантаження, що викликаються індустріальним розвитком. .

По-третє, нинішня модель економічного зростання в цілому вже майже вичерпала себе, а в її надрах поступово, але неухильно визрівають передумови нової цивілізації. Людство опинилось на рубежі двох епох — індустріальної і ноосферно-космічної, що завжди супроводжується серйозними й глибокими потрясіннями, кризовими явищами в усіх сферах економічного і соціального життя. Кризові процеси охоплюють нині продуктивні сили світу, виробничі (економічні) відносини, політику, ідеологію, культуру тощо.

Отже, кризові явища поширюються так чи інакше на всі країни світового співтовариства й систему їхніх економічних відносин, що зумовлено передусім переломним характером епохи, зародженням нової цивілізації, формуванням якісно іншої моделі економічного розвитку, загостренням проблеми ресурсів виробничого та особистого споживання тощо [3, c. 15-16].

Глобальна економічна криза характеризується багатьма особливостями, її важко порівняти з відомими кризами, що були і в недалекому, й у досить віддаленому минулому. В історії людства щоразу змінювалися способи виробництва, коли продуктивні сили, розвиваючись по висхідній, переростали відповідні суспільно-економічні форми.

Принципова, докорінна особливість нинішньої кризи полягає в тому, що йдеться про кризу відтворюючої економіки в цілому та її сучасної форми — індустріальної моделі, про зміну історичної парадигми, котра останні тисячоліття відігравала роль основоположної, субстанційної в системі соціальної форми руху матерії.

Бурхливий розвиток науки і техніки в другій половини XX ст. призвів до розвитку концепції постіндустріального суспільства. Її головним теоретиком є американський соціолог Д. Белл. Він зробив спробу розкрити наслідки сучасної науково-технічної революції. На його думку, вона ліквідує суттєві суперечності в соціально-економічному ладі промислово розвинених-країн. У постіндустріальному суспільстві провідну роль відіграють не індустріальні центри, а "універсітети", відповідно ведучою соціальною групою такого суспільства стають не робітники, а представники інтелектуальних професій, практики нових наукоємких технологій.

Постіндустріальна система суспільного виробництва базується на знаннях, інформації. Вчені, як носії інтелекту і власники складної розумової робочої сили, а не фабрик, заводів, земельних плантацій, пануватимуть у структурі привласнення.

Про посилення вищезгаданої тенденції свідчать такі дані по США. Сукупний обсяг людського капіталу там становить 44 трлн 584,7 млрд дол., а активи корпорації тільки 12 трлн 770 млрд дол. Отже, нагромадження людського капіталу в США втричі перевищує капітал у матеріально-речовій сфері. У постіндустріальному суспільстві впроваджуються моделі інтелектуального народно-господарського розвитку здібностей населення". Такі програми здійснюються в Японії, США, Німеччині, Франції, Великобританії, Швеції. Як наслідок, у провідних країн світу питома вага працюючих з творчим характером діяльності збільшилася з 20 % у 1960 p. до 50—60 % у 1997 p.

Поняття "технологія" в постіндустріальному суспільстві розуміється не тільки як сукупність знань у впровадженні чи удосконаленні машин, обладнання, а й патенти, ліцензії, технічні послуги у сфері дизайну, методів управління, маркетингу. Показово, що в багатьох країнах, які розвиваються, швидкими темпами також нагромаджується людський капітал, особливо в Південній Кореї, Індії, Китаї. Саме тому "третій світ" упевнено завойовує позиції у передових галузях промисловості, наприклад, у напівпровідниковій [1, c. 92-93].

Ще одна характерна особливість постіндустріального суспільства — безперервне зростання обсягу інформаційних послуг у розвинених країнах. Згідно з прогнозом у США в 2000 році частка найманих робітників у цій сфері становитиме 60—75%. Прогрес у розвитку комп'ютерної техніки сприяє запровадженню ЕОМ у всі сфери людської діяльності. Отже, у промислове розвинених країнах сформувався окремий електронно-інформаційний комплекс.

Розглядаючи елементи постіндустріальної цивілізації, слід звернути увагу, по-перше, на розвиток нової технологічної структури виробництва, яка забезпечувала б його комплексну автоматизацію. Зазначений процес ґрунтується на формуванні замкнених автоматизованих систем, впровадженні технології, заснованої на електронній автоматиці, інформатиці тощо. У кінцевому підсумку йдеться про розвиток самовідтворюваних технологічних структур.

По-друге, з розвитком нових технологічних систем формується новий тип суб'єкта праці. Людина праці перестає бути безпосереднім агентом виробництва. Домінуючим типом такої праці є інтелектуальна, творча праця. Це, врешті-решт, знімає породжені розвитком індустріального виробництва головні форми відчуження людини, веде до перетворення багатства людської особистості на основну форму багатства суспільства.

По-третє, слід ураховувати прогресуюче зменшення частки працюючого населення у промисловості й сільськогосподарському виробництві та всебічний розвиток сфери послуг. У деяких країнах, у тому числі США, в цій сфері вже сьогодні зайнято близько 70 відсотків працюючого населення. Проте найвагоміші зміни пов'язані з всебічним розвитком інформаційного сектора суспільного виробництва, який справляє всезростаючий вплив на якісні перетворення всіх сфер життєдіяльності людини [5, c. 11-12].

Якщо для індустріальної економіки найвизначальнішими були концентрація виробництва, зростання його багатосерійності та масовості," то постіндустріальний розвиток характеризується орієнтацією виробничого процесу на задоволення індивідуальних потреб споживача, дестандартизацію, виробництво продукції малими серіями. Це є основою формування й всебічного розвитку середніх і малих економічних структур.

По-четверте, зміни, що відбуваються, зумовлюють глибоку інтеграцію сфер матеріального й духовного виробництва, їх органічне поєднання у структурну цілісність, адже постіндустріальна інформативна економіка спрямована на забезпечення не тільки фізіологічних потреб, а й потреб більш високого порядку, які зумовлюють всебічний розвиток особи [13, c. 67].

3. Особливості постіндустріальної економіки

Постіндустріальна економіка — глобальна і національна реальність. Вона складається з економіки послуг і економіки знань, інформації, контролю, управління, її визначають як економіку, засновану на знаннях (knowledge-based economy).

Оскільки економіка завжди була заснована на знаннях, то знання, енергія і організація — це ті первинні чинники, якими володіли та володіють люди.

Заснована на знаннях економіка постіндустріального суспільства відрізняється від попередніх суспільних формацій наступними ознаками.

По-перше, на цій стадії знання в продуктах і послугах формує велику частину створюваної вартості. Цей процес розвивається через зростання наукоємкої продукції, що виробляється і розвиток ринку інтелектуальних товарів та послуг. Інтелектуалізація використовуваних технологій забезпечує різке підвищення продуктивності праці. На думку фахівців, можливості передових сільськогосподарських і промислових технологій такі, що при їх повсюдному впровадженні приблизно через 30 років 2% працездатного населення Землі могли б задовольняти потреби решти жителів планети. Якщо ж говорити про реалії, то в промислово розвинених країнах частка зайнятих в сільському господарстві не перевищує 10%, а безпосередньо залучених в матеріальне виробництво — 20%.

По-друге, через перераховані вище причини в економіці постіндустріального суспільства діяльність, пов'язана, з виробництвом, зберіганням, передачею і використанням знань, набуває все більш істотного значення. Особлива роль в цій діяльності належить освіті, характер і значення якого змінюються найбільшою мірою. Починаючи з 60-х років XX століття витрати на освіту у всіх країнах починають рости набагато швидше, ніж в інших галузях народного господарства. Виникла свого роду «індустрія освіти», яка в багатьох країнах фінансується в основному державою і займає у ряді суспільних витрат центральне місце, поряд з обороною, охороною здоров'я і соціальним захистом населення. У сучасній економіці освіта розглядається як форма інвестицій в людський капітал, від якої залежить його якість і успіх виробництва.

По-третє, характерною рисою економіки, заснованої на знаннях, є перетворення працівників, зайнятих виробництвом, передачею і використанням знань, в домінуючу групу в загальному числі зайнятих. її чисельність в промислово розвинених країнах оцінюється по-різному залежно від того, кого конкретно відносять до цієї категорії. Але поза сумнівом, що по своїх розмірах вона перевершила групу індустріальних робочих, і, мабуть, мають рацію дослідники, що відносять до «робочих знань» біля однієї третини — зайнятих в економіці США [15, c. 76-77].

Глобалізація ринку, зростання числа транснаціональних компаній, нові технології, що полегшують вихід на нові ринки, тиск, що росте, з боку акціонерів — все це породило гіперконкуренцію, що вийшла за межі національних ринків.

В умовах гіперконкуренції особливого значення набуває конкурентоспроможність учасників ринку. Конкурентоспроможність — це достатньо складне поняття, в основі якого лежить інноваційна активність учасників ринку. Тут варто виділити соціально-політичний, організаційний і інституційний аспекти інновації.

Головними інструментами конкурентної боротьби в цій ситуації стають:

1. настроювання на споживача, повніший облік його індивідуальних потреб,

2. постійне вдосконалення бізнес-процесів.

Як перша, так і друга стратегії вимагають використання інтелектуальних ресурсів.

Все це дозволяє визначити якісні особливості постіндустріальної економіки, що характеризують її як спосіб суспільного відтворення.

Перша особливість полягає в тому, що темпи і масштаби науково-технічного прогресу такі, що зміни в матеріальній базі виробництва і якості трудових ресурсів не встигають за зростанням науково-технічних можливостей.

Друга особливість — зростання транзакційних витрат. Ця особливість виразно виявилася в економіці промислово розвинених країн в 90-і роки у зв'язку із загостренням конкуренції. Транзакційні витрати — відносно нова економічна категорія, активно введена в економічний аналіз лауреатом Нобелівської премії Рональдом Коузом в 1937 р. За своєю суттю ці витрати пов'язані не з виробництвом як таким, тобто витратами на сировину, матеріали, оплату праці, транспортування тощо, а з витратами, обумовленими пошуком інформації, вивченням ринку, висновком контрактів і контролем за їх виконання, захисту прав власності і багатьох інших складових.

Третя особливість економіки, заснованої на знаннях, — значне зростання ролі менеджменту в області інтелектуальних ресурсів. Про це можна судити за «ціною» стратегічних помилок, пов'язаних з інтелектуальними ресурсами і продуктами.

Четверта характерна особливість постіндустріальної економіки полягає в тому, що в умовах постійного оновлення знань і жорсткої конкуренції люди виявляються перед необхідністю постійного навчання (life long learning -навчання протягом життя). У млин конкуренції потрапляють не тільки організації, але і люди. Загальна добробутна статистика зайнятості в розвинених країнах маскує дійсний стан речей [14, c. 50-51].

Все більш широкого поширення набувають самозайнятість, часткова зайнятість і віртуальні форми організації праці.

Найважливішим каталізатором всіх перерахованих вище процесів стало те, що прийнято називати «інформаційною революцією». Це поняття взяте в лапки, оскільки насправді за ним слідують два моменти: власне інформаційна революція і комунікативна революція, П. Друкер вважає інформаційну революцію четвертою після винаходу писемності, рукописної книги і друкарського верстата та комунікативну революцію – найзначнішою після винаходу колеса і парової машини. До цих пір вдосконалення процесів обробки інформації і процесів її доставки проходило різними самостійними шляхами. їх інтеграція, що має місце в сучасних умовах, дала величезну соціальну, економічну, культурну синергетику. Більш того, сьогодні саме комунікативна сторона інформаційної революції виходить на перший план.

Головним структуроформуючим чинником постіндустріальної економіки, підвалиною „створюючого руйнування” у всіх її секторах, основою „нестабільної стабільності” економічної системи став потужний потік інновацій. Він передусім пов’язаний з бурхливим розвитком інформаційно-інтелектуальних технологій. Зокрема, завдяки комп’ютеризації відбулося прискорення переходу від існуючих технологічних рішень до більш досконалих та стрімке скорочення часового інтервалу між появою нової технології й її впровадженням у масовому виробництві. Ці тенденції стали причиною швидких структурних змін. Вже у першій половині 1980-рр. у США, а кількома роками пізніше й у країнах Західної Європи валовий продукт сфери інтерперсональних послуг перевищив валовий продукт сфери матеріального виробництва. Темпи його приросту випереджали аналогічні показники у сфері матеріального виробництва: у Франції – у 2 рази, у США і Німеччині – в 6 разів, в Англії – у 30 разів. Це означає, що обриси структурної архітектоніки постіндустріальних лідерів сучасності визначають дві взаємопов’язані тенденції – підвищення ролі інформаційно-інтелектуальної складової і зменшення ролі матеріально-ресурсних компонентів суспільного виробництва. У сучасних економіках знань понад 50% ВВП створюється в інтелектуальному секторі виробництва, а понад 70% приросту ВВП обумовлюється поширенням нових інформаційних технологій та підвищенням освітнього рівня працівників. На втілення нових знань у нові технології, устаткування, освіту працівників та організацію виробництва розвинені країни виділяють 80-95% приросту ВВП. Зростання ролі і вагомості інформаційного сектора засвідчує деіндустріалізацію постіндустріальних економік [7, c. 148-149].

Процес деіндустріалізації, проте зовсім іншого змісту, спостерігається протягом трансформаційного періоду в Україні, слугуючи ілюстрацією інверсійності структурних змін, не характерних навіть для індустріальних економік. За 1991-2005 рр. частка паливно-сировинних галузей зросла майже втричі й сягнула 62,2% від обсягу промислового виробництва української економіки, в той час як частка машинобудування зменшилася майже вдвічі [4, с. 35]. Ця інверсія стала наслідком орієнтації урядової політики не на стратегічні інноваційні пріоритети, а на одержання швидких вигод від сприятливої кон’юнктури на світових ринках, що зумовило консервацію низькотехнологічної структури української економіки. У той час як в експорті розвинених країн частка продукції високих і середніх технологій складає: у США – 74,7%, в Японії – 83,4%, в ЄС – понад 63%, у вітчизняному експорті продукція сфери високих технологій становить лише 4,4%, середньовисоких – 18,9%. Спостерігається стійка тенденція до скорочення частки вітчизняних промислових підприємств, що впроваджують інновації: з 22,9% у 1995 р. до 14,8% у 2000 р. та 10,8% у 2008 р. Наукоємність промислового виробництва знаходиться на рівні 0,3%, що на порядок менше від світового рівня. Приріст ВВП за рахунок впровадження нових технологій в Україні оцінюється всього у 0,7-1%. Незважаючи на спад виробництва, споживання енергоносіїв (вугілля, нафти, бензину) зростає [6, с.69]. Відтак підвищення ролі інформаційно-інтелектуальної складової і зменшення ролі матеріально-ресурсних компонентів, характерних для постіндустріальних країн, у вітчизняній економіці не спостерігається.

Однак неможливо співвіднести рівні розвитку інформаційних технологій, динаміку технологічних укладів та структурних змін. Звичайно, на підставі наявної інформації теж можна робити деякі висновки. Наприклад, у виробництві електричного, електронного та оптичного устаткування, яке традиційно відносять до сектора високих технологій, у 2008 р. інноваційна продукція була впроваджена на 134 підприємствах, інноваційні процеси – на 94, організаційні та маркетингові інновації відповідно на 49 і 65 підприємствах. Аналогічні показники інновацій у виробництві харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів були вищими відповідно у 1,8, 2,6, 1,7 та 3,3 рази. Це означає, що високотехнологічні галузі не стали основним продуцентом інновацій, джерелом їх поширення на економіку.

Утворюється замкнене коло: низькотехнологічна структура економіки відторгає інновації, без впровадження інновацій неможлива зміна індустріальних структурних домінант на постіндустріальні. Ситуація нагадує хрестоматійні приклади стійкої рівноваги у стані депресії, коли падіння обсягів виробництва, зайнятості і доходу унеможливлює зростання сукупного попиту і вихід з кризи, або „пастки бідності”, коли низький рівень ВВП на одну особу стає причиною низького рівня заощаджень й інвестицій, що надалі перешкоджає економічному зростанню і підвищенню рівня добробуту. В усіх ситуаціях оптимізація неможлива без участі держави[10].

Для забезпечення прогресивних соціоструктурних трансформацій стратегічні національні інноваційні пріоритети передусім повинні бути постійно підкріплені заходами фіскальної політики як найбільш відповідними: державними інвестиціями у розвиток науки і освіти – визначальних для формування інтелектуального потенціалу інституцій, реальною державною підтримкою сектора інформаційних технологій, інноваційних підприємств та підприємців-новаторів за рахунок податкових пільг, преференцій, субсидій.

Отже, успішне стратегічне управління інтелектуальними ресурсами означає, на наш погляд, цілеспрямований розвиток інтелектуального капіталу організації і суспільства в цілому, стимулювання новаторських розробок, що вимагають концентрації капіталу і інтелектуального потенціалу, а з іншого боку — культивування конкурентного середовища в напрямах інноваційної діяльності, пов'язаних з можливістю широкого використання продукту [10].

Висновки

Початок ХХІ сторіччя постає кінцем індустріальної цивілізації. Сьогодні вона завершує останній етап в циклі свого розвитку. На цьому етапі індустріальна цивілізація водночас досягає і своєї зрілості/піковості, і свого неминучого кінця. Це означає завершення перетворень економіці країни, результати яких уможливлюють її участь у розбудові планетарного суспільства та виробництва зокрема. Нова епоха несе з собою якісні (небачені дотепер) засади і логіку розвитку людини і людства, виробництва. Це, на нашу думку, зумовлено зміною часу і простору, культури – цінностей і переконань, що усе разом сприяє переорієнтуванню модерну на постмодерн, простору окремої країни/групи країн на глобальний/планетарний, нормової культури на ненóрмову, економічної культури на інтелектономічну тощо.

Проте визначальною основою, що відрізняє постіндустріальну епохувід її попередниць та ідентифікує початок розвитку неекономічної епохи, є інтелектуально розвинена Людина – її положення в суспільстві та нові можливості у виробництві. Тому означена епоха об’єктивно потребує здійснювання перетворень – еволюційних, еволюційно-революційних чи революційних – у розвитку самої людини та країнового суспільства. Власне, це і є викликами планетарної постіндустріальної цивілізації людині, суспільству і людству загалом, виробництву, техніці і технологіям.

Відповіддю на них має постати результат розвитку самої Людини і перетворення сутнісного порядку в усіх підсистемах суспільної життєдіяльності народу кожної країни і/або групи країн й особливо тих з них, які не бажають залишитися на узбіччі історії людства, оскільки, за марксовою теорією, економічна епоха є передісторією суспільства.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Фундаментальна монографія з проблем постіндустріальної економіки //Економіка України. — 2004. — № 3. — С.91-95

2. Біляцький С. Постіндустріальна трансформація світової економіки/ С.Біляцький //Нова політика. — 2002. — № 2. — C. 21-24

3. Генералова Ю. В. Економічне зростання в умовах переходу до постіндустріального суспільства //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 11. — C. 14 — 21.

4. Гражевська Н. Забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в глобальному постіндустріальному вимірі/ Н. Гражевська //Економіка України. — 2008. — № 9. — C. 54-63

5. Єрохін С. А. Структурні трансформації постіндустріальної економіки/ Єрохін С. А. //Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 8. — C. 10 — 17.

6. Мочерний С. До питання про постіндустріальне суспільство/ С. Мочерний //Економіка України. — 2002. — № 9. — C. 52-58

7. Ніколаєв Є. Постіндустріальний процес як виклик для інституту держави/ Євген Ніколаєв //Політичний менеджмент. — 2008. — № 2. — C. 144-155.

8. Осадчая И. Постиндустриальная экономика: меняется ли роль государства //Мировая экономика и международные отношения. — 2009. — № 5. — C. 31-43

9. Стеченко В. В. Теоретичні аспекти постіндустріального суспільства/ Стеченко В. В. //Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 4. — C. 13 — 22.

10. Суліма Є.М. Джерела глобальної соціальної нерівності та шляхи подолання поляризації глобального суспільства // http://studentam.net.ua/content/view/7338/97/

11. Сухонос В. Морально-ідеологічна основа державної влади в постіндустріальному суспільстві //Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 2. — C. 109-110

12. Сухонос В. Організаційно-правовий вимір держави постіндустріального суспільства: методологічний аспект/ Володимир Сухонос //Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 7. — C. 88-90.

13. Сухонос В. Форма державно-територіального устрою: термінологія і класифікація постіндустріальної епохи //Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 1. — C. 65-68

14. Чухно А. Постіндустріальна економіка : теорія, практика та їх значення для України/ А Чухно //Економіка України. — 2001. — № 11. — C. 42-49; Економіка України. — 2001. — № 12. — C. 49-54

15. Шнипко О. Постіндустріальна глобалізація: сутність, чинники, тенденції та суперечності розвитку //Економіст. — 2005. — № 4. — C. 76-80