І рівень

1. Що таке стереотип

Стереотип (від греч. "stereotype": stereos — твердий, міцний і typos — форма, зразок, відбиток) — тверда, часто спрощена, стандартна думка про соціальні групи чи про окремих індивідів як представниках цих груп.

Дуже схоже трактування поняттю "стереотип" дає Байбурін А.К.: це судження, у загострено спрощеній та узагальненій формі, з емоційним фарбуванням, що приписує визначеному класу обличчя деякі властивості, чи, навпаки, що відмовляє їм у цих властивостях. Стереотипи розглядаються як особливі форми обробки інформації, що полегшують орієнтацію людини у світі. Ознаки, що містяться в стереотипах, використовуються для оцінки співвіднесеності предметів до того чи іншого класу і приписування їм визначених характеристик.

Якщо стереотип, формується в результаті зовнішнього впливу на людину, що має соціальну природу, або стереотипуємим об'єктом є соціальний об'єкт (група об'єктів), то говорять про соціальний стереотип.

Стереотип соціальний — узагальнена, спрощена і ригідна система широко розповсюджених представлень про групи людей, які пізнають, у яких кожна людина розглядається як носій тих самих наборів ведучих характеристик, приписуваних будь-якому члену даної групи безвідносно його реальних якостей; система, що має високу стійкість, найчастіше емоційно зафарбована. Як правило, групи членства є реально існуючими і задаються формальними характеристиками, такими, як національність, релігійна конфесія, стать, професійна приналежність і т.п. Найбільш поширені стереотипи про представників різних расових, національних і релігійних груп. Стереотипні представлення про існуючі психологічні типи людей називаються типажами.

2. Що таке маргинальність

Маргінальність (з латинської margo – кордон, межа, край, marginalis – той, що знаходиться на межі) – це поняття, яке традиційно використовується в соціальній політології і соціології для аналізу прикордонного положення особистості чи групи щодо певної соціальної спільності. Воно підкреслює певний соціальний статус (зазвичай низький), приналежність до меншості, що знаходиться на межі, чи поза соціальною спільнотою, сповідує цінності і веде спосіб життя, що відрізняються від загальноприйнятої норми.

Водночас необхідно підкреслити, що поняття “маргінальність” уособлює не тільки соціальний контекст, але й онтологічний вимір, тому що виражає положення або стан з певними “топологічними” властивостями, мається на увазі – здатність знаходитися на краю, межі соціального буття і людської реальності в цілому, позиціюватися як крайнє, межове положення чи стан. Отже, поняття “маргінальність” корелює з поняттями “кордон” і “межа”, однак не тільки в розумінні статистичного перебування на кордоні або біля межі, але й у розумінні динамічному, тобто як вираження самого процесу переходу, перетинання кордону або досягнення і подолання межі.

Історично склалося, що маргінальність в основному трактується як щось негативне, онтологічно вторинне, другорядне, оскільки порівнюється з нормою (соціальною, політичною, етичною, медичною), відхилення від якої, навіть незначне, сприймається як порушення, загроза, злочин або хвороба.

3. Що таке глобалізація

Глобалізація — це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Основними наслідками цього процесу є розподіл праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і більш залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів суб'єктів, що інтегруються.

4. Що таке культура

Культура являє собою цілісну динамічну систему, яка є внутрішнім змістом розвитку людства. Культура проявляється в творчій діяльності людини, яка, створюючи цінності, задовольняє свої потреби і тим самим стверджує себе в природному й соціальному середовищі. Культурі притаманні символічність, а культурним цінностям — ієрархічність. Культура органічна, її характерними ознаками є внутрішній запал і творчий імпульс. Культура явище соціальне, тому вона завжди репрезентує духовну сферу соціального організму. Народження культури свідчить про насичення цього організму духовним змістом, про "пору цвітіння" людства. Втрата духовного в цьому організмі свідчить про "період збирання плодів", а, значить, — і про надлам культури та її перехід у цивілізацію.

5. Що таке цивілізація

Цивілізація (від лат. civilis — громадянський, суспільний, державний) досить поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема в побуті він виступає синонімом культури (цивілізована особа — це особа культурна, освічена, ввічлива, вихована). Навпаки, в науці немає єдиної думки щодо визначення цього поняття.

Поняття "цивілізація" було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва (XVIII ст.) поняття "цивілізація", як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті. За твердженням французького історика Л. Февра, в науковий обіг термін "цивілізація" вперше ввів барон П.-А. Гольбах (1766). Відтоді він набув поширення і визнання.

З плином часу в поняття "цивілізація" почав вкладатися новий зміст. Так, у XIX ст. термін "цивілізація" вже використовувався для характеристики певної стадії соціокультурного розвитку людства, а саме для позначення "дикунства-варварства" та "цивілізації". Історичний етап, що прийшов на зміну первісному суспільству, Л. Морган і Ф. Енгельс назвали цивілізацією.

Майже до XX ст. поняття "культура" і "цивілізація" вживалися як синоніми. Дійсно, між культурою і цивілізацією є багато спільного. Вони нерозривно пов´язані між собою, взаємно переплітаються і взаємно пов´язуються. Одними з перших на це звернули увагу німецькі романтики, які відзначали, що культура "переростає" в цивілізацією, а цивілізація переходить у культуру. Тому цілком зрозуміло, що в повсякденному житті важко розрізнити ці поняття. Цивілізованість з необхідністю припускає наявність деякого рівня культури, що, в свою чергу, містить у собі цивілізованість. Деякі вчені нібито розчиняють культуру в цивілізації, інші ж роблять зворотне, додаючи останній досить широкого значення.

6. Що таке раціоналізм

Раціоналізм вважається ознаковою характеристикою сучасного духу. Проте було б невірним твердити, що раціоналізм був чимось зовсім чужим для середньовічної думки. Педантичності схоластики свідчать про поважну позицію, яку людське міркування займало серед знатоків католицької церкви. Без сумніву раціоналізм середніх віків був інтенсифікований з-за перевідкриття Арістотелівських доктрин. Але ентузіастичне сприйняття Арістотеля Святим Альбертом Великим і його учнями означає попередню здібність до логічної думки. Раціоналізм не прийшов в Європу так-би мовити раптом з нікуди.

До цього можна додати, що навіть примітивна людина має здібність до раціонального мислення, і на те вона є цілком здібною, спостерігаючи світ навколо себе манерою, яка нагадує будь-якого сучасного емпіриста, аби зрозуміти закони природи. Примітивна людина не покладається на манну з неба коли вона охоплена голодом; ані вона не будує помешкання в повітрі Як Пітер Л. Берґер нам нагадує: щоденне життя примітивної людини, як наше, домінується емпіричними, прагматичними, утилітарними імперативами стосованими до «цього світу»; вона б не справилася з найменшими основними проблемами виживання, якщо б це не було так.

Раціоналізм не є приватним майном сучасників. Як би там не було, необхідно зазначити одну важливу різницю: тоді як середньовічні схоласти покірно допускали, що деякі правди були поза розумінням людського логічного мислення, сучасна людина не відчувала жодного трепету стикаючись з такими таємницями.

7. Що таке націоналізм

Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

8. Що таке шовінізм

Шовінізм (фр. chauvinisme, в англ. версії — джингоїзм) — найодіозніша форма націоналізму, пропагування національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації, поширення ідей національної переваги, розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

Цей термін з'явився 1831 року у Франції — в комедії братів Коньяр «Триколірна кокарда», одним із героїв якої був агресивний новобранець Ніколя Шовен де Рошфор. Вважається, що прообразом цього персонажа була реальна особа — ветеран наполеонівських війн Ніколя Шовен (N. Chauvin), вихований у дусі поклоніння імператору — творцю «величі» Франції.

Словом «шовінізм» прийнято позначати різноманітні прояви націоналістичного екстремізму.

Шовінізм може виникнути в будь-якій країні, у будь-якої нації, незалежно від рівня її культурного, економічного чи політичного розвитку. У вікторіанській Англії виник власний варіант шовінізму — «джингоїзм», у Сполучених Штатах Америки — ідея «стовідсоткового американця», під час Першої світової війни країни Європи поглинула хвиля шовінізму на рівні державної політики.

9. Що таке патріотизм

Філософи та політологи визначають патріотизм як суспільний і моральний принцип, який характеризує ставлення людей до своєї країни та проявляється у певному способі дій і складному комплексі суспільних почуттів, що узагальнено називається любов'ю до своєї батьківщини. Це одне з найглибших почуттів, яке закріплювалося століттями та тисячоліттями розвитку відокремлених етносів. Це соціально-політичне явище, якому притаманні природні витоки, власна внутрішня структура, що в процесі суспільного розвитку наповнювалася різним соціальним, національним і класовим змістом.

10. Що таке імперія Карла Великого

В результаті успішних воєн Карл збільшив територію Франкського держави майже вдвічі. Після завоювань Карла Франкське королівство включало в себе майже всі основні землі Західної Римської імперії. Час правління Карла — з кінця VIII до середини IX століття переважав економічний підйом.

Франкської імперії досягає свого найбільшого територіального та політичної могутності, Карл Великий у 800 р. був коронований в Римі як імператор і в імперії починає відчуватися вплив античного мистецтва, у зв'язку з чим цей період іноді називають «першим ренесансом» або відродженням античності.

При цьому країна жила в оточенні вельми небезпечних сусідів: іспанських арабів на півдні; обкладених даниною, але не скорених німецьких народів на сході і півночі. В тилу у германців, на сході, розташовувався Аварська каганат, чиї орди постійно турбували набігами кого тільки могли. Нарешті, на південно-сході була Лангобардськоє Італія, від якої доводилося захищати папський Рим.

11. Що таке «Священна Римська імперія германської нації»?

У XVII-XVIII століттях формально існувала "Священна римська імперія німецької нації", але фактична влада була зосереджена в руках самостійних князів. На 30 мільйонів жителів доводилося 297 самостійних держав-князівств. Серед них були тільки два більш-менш великих державних утворення: Австрія і Бранденбург.

У 1614 році курфюрст Бранденбургу Іоганн приєднав до своїх володінь герцогство Прусське, що стало основою Пруської держави. У 1701 р. Пруссія стала королівством. У 17 – 18 ст. з понад 300 існуючих на теренах Німеччини держав виділилися Пруссія і Австрія, які боролися за панування у Німеччині. Австрія і Пруссія брали участь у поділах Польщі 1772, 1793 і 1795 років, вели війни проти Франції. Пруссія значно розширила свою територію і стала претендувати на роль об'єднувача всієї Німеччини.

12. Коли виникло християнство

Християнство виникло у другій половині 1 ст. в одному із східних районів Римської імперії — Палестині. Головною соціальною причиною виникнення християнства було безсилля пригноблених у боротьбі з гнобителями. Пригноблені неодноразово підіймалися на боротьбу за своє визволення. Проте усі повстання неминуче зазнавали поразки. Жорстокі розправи з повстанцями посилювали настрої загальної апатії, відчаю та безнадії, а щоб продовжувати жити в таких умовах треба було мати якусь перспективу в житті. Та частина рабів і пригноблених, котра відмовилася від боротьби, знайшла розраду в релігії.

У формуванні конкретних особливостей нової релігії відіграв і свою роль також цілий ряд інших соціальних обставин. Існування імперської влади сприяло виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Посилення економічного, політичного та ідейного спілкування між народами (як наслідок утворення Римської імперії) породило в свідомості людей уявлення про наднаціонального Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від їхньої національності. Розклад рабовласницького суспільного ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і привів їх у зв'язку з цим до підтримки християнської релігії.

Античне християнство мало свої ідейні джерела, головними з яких були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії.

Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого воно спадкувало, насамперед, визнання Старого завіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої частини Біблії. Із Старого завіту було взято багато сюжетів та образів для створення «бібліографії» нового Бога Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина терміна «месія» (буквально «помазаник», у перекладі — посланець божий, рятівник людей). З іудаїзму християнство перенесло в свій ідейний арсенал вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

13. Коли Європа стала християнською

На схилку античності — на світанку Середньовіччя вельми охоче наверталися у віру Христову окремі варварські племена, які поселилися на території уже християнізованої Римської імперії. Вандали, бургунди, остготи і вестготи сприйняли християнство, але в його аріанській (єретичній) формі. Наприкінці V ст. із суто політичних міркувань ортодоксальним християнином став конупг франків Хдодвіг. Наприкінці VI ст. у західну (латинську) віру перейшли з аріанства вестготи. Невдовзі іспанські єпископи навернули у християнство язичницькі племена Піренейського півострова. Зусиллями папства християнами стали також лангобарди, окремі племена англів і саксів (до речі, в Англії центром християнства став Кентербері, а не Лондон). У VІ — VІІІ ст. ірландські та англійські монастирі готували ревних місіонерів, які енергійно навертали у християнство язичників у найглухіших закутках Європи. У VIII ст. перейшли у віру Христову племена Центральної та Південної Німеччини, а з IX ст. розпочалася, щоправда з великими труднощами, християнізація населення Скандинавії (вікінги вважали, що удачу їм приносять їхні боги, а тому вкрай неохоче відмовлялися від них). Щодо слов'ян, то вони в питаннях віри загалом не відставали від германських племен. Але навертав їх у християнство переважно Константинополь, а не Рим. У Східній Європі серед слов'янських народів латинство прийняли лише поляки та чехи, а середнеслов'янських — угри. Сербія та Болгарія схилилися до греко-візантійської форми християнства. У ХІІ ст. німецькі феодали за активного сприяння папства християнізували полабських слов'ян, а в XIII- XIV ст. — балтійські племена і прусів. Литовці стали християнами унаслідок унії Литви і Польщі (1385). Християнізація Європи не була простою, тим паче тріумфальною. Мешканці міст охочіше приймали нову віру, селяни ж стійко трималися язичництва (не випадково у французькій мові слова "селянин" і "язимник" походять від спільного кореня).

14. Коли в Європі народжується капіталізм

Пізніше середньовіччя — у Західній Європі це період XVI- першої половини XVII в. — характеризувалося розкладанням феодальних відносин і зародженням капіталізму. Найбільше інтенсивно ці процеси розвивалися в таких країнах, як Англія й Нідерланди.

15. Коли виникло протестантство

Протестантизм(від лат. protestanis — той, хто заперечує, не погоджується) виник в епоху ранніх буржуазних революцій у країнах Західної Європи в XVI ст., коли поширились антифеодальні й антикатолицькі рухи.

Причиною виникнення протестантизму були соціально-економічні та ідеологічні суперечності феодалізму.

В надрах феодалізму складалися нові, капіталістичні суспільні відносини. Здійснювалося первісне нагромадження капіталу, зростала торгівля, виникала капіталістична мануфактура. Нові продуктивні сили вступили у суперечність з феодальними суспільними відносинами.

16. Коли в Європі виникає і зникає кріпосне право

Кріпацтво мало важливе значення для господарства середньовічних держав, особливо християнської Європи. В умовах зменшення ролі і відмови від рабства (власність одних людей на інших засуджується християнством) необхідним було забезпечення безперебійної роботи великих поміщицьких (феодальних) господарств, від яких прямо залежала обороноздатність середньовічних армій. В цих умовах самовільний масовий перехід селян з одного поміщицького господарства до іншого був неприпустимим, адже це могло призвести, наприклад, до неприбраного врожаю і масового голоду. Саме тому вся суспільна система була орієнтована на прикріплення селян до землі, на якій вони працюють, юридично і фактично.

19 лютого 1861 р. було підписано Маніфест про ліквідацію кріпацтва. Селяни стали особисто вільними, здобули право розпоряджатися своїм майном, займатися торгівлею, підприємництвом і переходити в інші стани. Положення про звільнення зобов'язувало поміщиків надати селянам землю, а селян — прийняти цю землю. Причому колишні кріпаки наділялись землею не за ринковою ціною, а мали сплатити за неї вартість суми капіталізованого щорічного оброку. Держава позичала селянам на викуп землі 80 % її вартості, яку згодом селяни виплачували з відсотками. Внаслідок цього у наступні 44 роки селяни віддали державі майже 1,5 млрд рублів замість позичених 500 млн.

17. Коли в українських землях запроваджується та скасовується кріпосне право

Кріпосне право сягає своїм корінням часів Київської Русі. Покріпачення селян відбувалося поступово у тісному зв'язку з розвитком великого землеволодіння. Першими кріпаками були «посаджені на землю» холопи. «Руська Правда» законодавчо визначила їхнє безправне становище, як і становище кабальних людей: закупів, рядовичів, закладників та інших, які ставали кріпаками. Протягом 11 — 13 століття експлуатація всіх категорій феодальнозалежних селян була формою кріпосництва в Русі.

Реформа 1861 р. стала важливим рубежем в історії Росії, звільнивши шлях для швидкого розвитку капіталізму та створивши ринок робочої сили. Разом з тим, реформа мала половинчастий характер. Здобувши свободу, селяни залишились безправним, неповноцінним станом. У країні збереглося селянське малоземелля (у середньому колишні кріпаки отримали по 3,3 десятини землі на душу при необхідних 6-7 десятин), що стало причиною нового загострення протиріч між селянами і поміщиками.

18. Коли виникає ідея «Москва – Третій Рим»

Теорія "Москва — Третій Рим" послужила значеннєвою основою месіанських подань про роль і значення Росії, які зложилися в період піднесення Московського князівства. Московські великі князі (що посягали, починаючи з Іоанна ІІІ на царський титул) покладалися спадкоємцями римських і візантійських імператорів.

19. Коли виникає гуманізм

Гуманізм як напрям світської думки епохи Відродження став ідейною основою могутніх антифеодальних виступів у Європі і надав забарвлення всій ідеології періоду становлення капіталізму. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти розглядали людину як частину природи і проголошували її право на задоволення «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди.

20. Коли в Росії починає розвиватися капіталізм

Утвердження капіталізму в Росії відбулося наприкінці XIX ст. Ідеї марксизму та твори його основоположників істотно впливали на суспільно-економічну думку Росії та України.

ІІ рівень

21. В чому полягає концепція О.Шпенглера

О Шпенглер у своїй книзі „Сутінки Європи” розглядає феномен кризи в культурі. Загибель Заходу, подібно до загибелі античності, стає для німецького філософа темою, яка включає в себе всі питання буття. На думку Шпенглера, дух Заходу був ототожнений зі змістом світу. Великі мислителі перетворили духовні злидні в метафізичну доброчинність.

За Шпенглером, всесвітня історія – ілюзія, створена раціоналізмом. Культури гинуть не передаючи нічого одна одній. Вони позбавлені загального зв’язку і змісту. Крім того, вони абсолютно не проникливі. Але навіть сам Шпенглер у своїй книзі привів вражаючі ілюстрації, які свідчать про те, що культури все ж чують одна одну. Шпенглер рельєфно описував десятки загинувших культур. Пифагор розумів єгиптян. Середньовіччя прийняло від античності християнство. Відродження виявило сприйняття античності. Все це свідчить про те, що ідея універсальності історії не безґрунтовна.

22. В чому полягає концепція М.Данилевського

М. Я. Данилевський (1822 – 1885 рр.) в праці „Росія і Європа” розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвитку стадії народження, розвитку, занепаду і загибелі. Він виокремлює (в хронологічному порядку) такі культурно-історичні типи: · єгипетський; · китайський; · ассірійсько-фінікійський (халдейський або давньосемітський), · індійський; · іранський; · єврейський; · грецький; · римський; · новосемітський (або аравійський); · германо-романський (або європейський). До них він додає два американських типа – мексиканський та перуанський, які загинули насильницькою смертю і не встигли здійснити свого розвитку. В перспективі до дванадцяти культурно-історичних типів, на думку М. Данилевського, додається ще слов’янський, на який він покладав великі надії.

23. В чому полягає концепція М.Вебера

Автор „Протестантської етики” більшої ваги надавав питанню про специфіку того типу капіталістичних відносин, які утвердились у господарському житті розвинених країн Заходу. Це відносини, в рамках яких господарська поведінка власників засобів виробництва орієнтована не на задоволення їх традиційних потреб, а на одержання прибутку, на збагачення – однак на збагачення шляхом раціональної організації виробництва й мінімізації непродуктивних затрат. „Духом” же капіталізму М. Вебер називає певний менталітет, коли люди цілеспрямовано прагнуть до збагачення в рамках своєї професійної діяльності, водночас свідомо обмежуючи себе у витратах на споживання і свідомо надаючи своєму способові життя певних аскетичних рис.

Таким чином „протестантська етика”, ”дух капіталізму” і сам капіталізм як економічна система виступають, за Вебером, як явища „вибірково споріднені”. Це означає, що міх ними можна віднайти певну смислову адекватність-що не дає, водночас , підстав розглядати їх як ланку причинно-наслідкових зв’язків і вважати протестантизм як причину капіталізму чи навпаки. Кожен із цих явищ має власний смисл і власну логіку розвитку.

24. В чому полягає концепція С.Хантінгтона

Твердження С. Хантінгтона виразно указують, що він розглядає цивілізації як сторони майбутніх протиріч і конфліктів. А протиріччя, конфлікти якщо тільки охоплюється вся сукупність аспектів культури!

Бо, якщо має місце конфлікт, мотивований одним чи лише декількома цивілізаційними розходженнями ( з усієї великої множини таких розходжень ), то, як показує історичний досвід, це не є конфлікт між цивілізаціями, тому його слід кваліфікувати як такий, що має усього — на всього цивілізаційне " підфарбування ". Трактуючи таким чином тезу С.Хантінгтона, ми, однак, не знаходимо доказу зародження і дії в людському співтоваристві — системі деякого механізму, який би " виштовхнув " цей новий — цивілізаційний — вид протиріч і конфліктів на останньому життєву силу. Таким механізмом усередині " цивілізацій з утворенням цивілізаційних структур, подібних до груи державами, що увійшли до цих цивілізаційних сцені. Джерелом конфліктів у самому загальному випадку є будь-яке розходження між суб'єктами конфлікту ( вія окремої людини до будь-якого об'єднання ). Це розходження території, релігії, впливу, можливостей, інакше цінність із погляду матеріального існування ( виживання ) суб'єкта конфлікту. І всі ці широкому розумінні сенсу поняття " культура ". Так було завжди, так є зараз, так буде завжди. Бо як не змінюється характер конфліктогенності, так само не змінюється і конфлікті кожен його суб'єкт виборює якісь матеріальні переваги, що має вилитися в перекроювання існуючого ландшафту розходжень на користь даного суб'єкта.

25. В чому полягає т.зв. «буферне становище» України

Коли політична система України вступила в нову фазу розвитку, за якої демократичні інституції поступово закріплюють свої позиції, підвищується рівень політичної культури всього населення і молоді зокрема, збільшуються можливості для розвитку молодіжної ініціативи, самореалізації молодого покоління, вона все ще може слугувати зразком розвитку подій в суспільствах такого типу. Але найбільш цікавою для детального дослідження її робить своєрідне “буферне” становище між європейським та пострадянським простором (цю роль не можуть виконувати ані країни Балтії, ані інші, що їх соціальна структура не зазнала глобальної тоталітарної реконструкції). Тож всі процеси, які беруть участь у зміні соціуму, самих його основ, тим більше загострюються, що робить їх наочнішими та зручнішими для спостереження та аналізу.

26. Яке значення для Євпропи мала схизма

Західна схизма або Папська схизма (також відома як Велика схизма західного християнства), розкол у римо-католицькій церкві (1378 — 1417). На час її закінчення 3 осіб одночасно вважали себе справжнім папою Римським. Розкол, причиною якого були радше політичні суперечки, а не теологічні спори, закінчився на Констанцькому соборі (1414-1418).

Розкол Західної церкви був результатом повернення папи Римського Григорія XI у 1378 до Риму, що знаменувало закінчення Авіньйонського полону, який характеризувався високим рівнем корупції у церковному житті через домінування Франції при прийнятті важливих рішень.

27. Яке значення для Європи мали хрестові походи

Візантійська імперія розпалась на частини. Хрестоносці створили на її розвалинах Латинську імперію. В Епірі і Малій Азії утворились незалежні грецькі держави — Епірське царство, Нікейська і Трапезундська імперії. Венеції дісталась частина Константинополя, Адріаполь, південно-західна частина Пелопонеса, багато гаваней на березі Мармурового моря, ряд островів Егейського моря і Кріт. Венеціанського дожа тепер називали "володарем трьох восьмих Ромейської імперії".

Латинська імперія включала Фракію, частину північного узбережжя Малої Азії. У васальній залежності від неї знаходилось королівство Фессалоніки, від якого в свою чергу залежали Афіно-Фіванське герцогство і Ахейське князівство.

І Латинська імперія, і Ієрусалимське королівство були неміцним утворенням. У 1261 р. імператор Нікеї Михаїл Палеолог з допомогою генуезького флоту заволодів Константинополем. Більшість володінь венеціанців дістались генуезцям.

Хрестоносний рух занепадав. З'явилась ідея дитячого хрестового походу. У 1212 р. в Марселі зібралось 10 тис. дітей. Частина їх загинула по дорозі, інші були продані в Александрії в рабство. Друга армія хрестоносців-підлітків, головним чином з Німеччини, зібралась на півдні Італії, але були відправлені назад. Багато з них загинуло.

28. Яке значення для європейської особистості мала доба Відродження

Доба Відродження є надзвичайно розмаїтим та ідейно багатим періодом в історії європейської культури, протягом якого відбулися важливі зміни тенденцій подальшого культурного розвитку. Основною одиницею європейської культури вперше стає не колектив людей, а окрема особистість, яка задовольняє свої власні інтереси і реалізує свої власні наміри і прагнення. Попри елітний характер культури Відродження, зміст творчості її титанів віддзеркалив певні прогресивні тенденції подальшого розвитку всієї європейської спільності народів. На основі художніх досягнень цієї доби, які мають для людства неповторну і невмирущу цінність, виникла і розвинулась художня культура Нового часу.

29. Яке значення для України мала Брестська унія

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок, даних на Берестейському соборі. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклавши Берестейську унію, вона спочатку об'єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками римо-католиками надзвичайно поглиблюється.

30. В чому полягають основні особливості протестанства

Протестантизм — один із найпоширеніших напрямів у християнстві, що відокремився від католицтва в період Реформації у 16 столітті (лютеранство, кальвінізм та ін.) та у результаті подальшого внутрішнього поділу (баптисти, методисти та ін.). Церкви і спільноти протестантів національного чи локального характеру є в усьому світі.

Протестантизм виступає за спрощення та здешевлення культу, відкидає молитву за померлих, поклоніння Богородиці і святим, почитання мощів, ікон та інших реліквій. На перший план богослужіння висувається проповідь. Богослужіння ведеться на народних мовах, складається з проповіді, співання молитовних гімнів і читання Нового Заповіту. Протестантизм відкидає розподіл віруючих на духовенство і мирян — тобто кожен віруючий може звернутися до Бога без посередників.

Основною ідеєю протестантизму, сформульованою Мартіном Лютером, є заперечення того, що спасіння можна досягти добрими вчинками чи будь-якими людськими зусиллями (на момент появи протестантизму суттєвим моментом була також боротьба з продажем індульгенцій, тобто ідеєю того, що від гріхів можна позбавитися за гроші). Натомість, спасіння досягається винятково вірою у викупну жертву Ісуса Христа, згідно з ключовим для протестантизму біблійним текстом — Послання до Ефесян 2:8,9: Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився.

Протестантизм, що виріс із боротьби з церковними традиціями, які, на думку протестантів, часто-густо відходять від витоків християнства, характеризується особливим наголошенням на знанні Біблії та оцінці усіх аспектів життя саме відповідно до біблійних постулатів.

31. З якимим країнами, як і чому в різні часи була пов’язана доля України

Відносини між українським і шведським народами сягають своїми коріннями в далеке історичне минуле, часи Київської Русі та походів вікінгів. Перші відомості про стосунки східних слов’ян з північно-германськими племенами, предками сучасних шведів, датуються VIII-IX ст. Походи норманів-вікінгів сприяли розвиткові торгівлі, зокрема, відомим історичним шляхом “з варягів у греки”, який поєднував північні країни і Київську Русь з Візантією.

Тісні контакти підтримувала Київська Русь зі скандинавськими країнами і у більш пізні часи. Князь Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля Улафа (Шотконунга) — Інгигердою-Іриною, а дружиною великого князя Мстислава, одного з синів Володимира Мономаха, була Христина, дочка шведського короля Інга (Стенкіля). Варяги брали участь у битвах князя Ярослава Мудрого зі Святополком під Любечем і на Альті, у битві з Мстиславом під Ліственом.

Після досить тривалої перерви в XII-XVI ст. українсько-шведські стосунки відновлюються у XVII ст. Ініціаторами нових зв’язків з українськими землями були король Швеції Густав II Адольф (1611-1632 рр.) та його канцлер Аксель Оксеншерна. Шукаючи союзників у боротьбі проти Польщі у Тридцятилітній війні, Густав ІІ Адольф відрядив у 1626 р. та 1631 р. дві посольські місії до українського козацтва і запропонував укласти військовий союз проти Польщі та забезпечити шведський протекторат над українськими козацькими землями. Гетьман І.Петражицький-Кулага і козацька рада вирішили відхилити пропозиції.

Укладення союзу зі Швецією прагнув гетьман Б.Хмельницький, який підтримував постійні контакти зі шведськими королями. У 1650 р. він направив до Швеції посольську місію з пропозицією розпочати спільні дії проти Польщі, але цього разу їх відхилила шведська королева Христина (1632-1654 рр.). Порозуміння Б.Хмельницький досяг з наступним королем Швеції Карлом X Густавом (1654-1660 рр.), направивши на переговори у 1654 р. до Стокгольма українське посольство на чолі з ігуменом Данилою.

Після створення коаліції, до складу якої увійшли, зокрема, Швеція, Україна, Молдавія і Волощина, весною 1655 р. шведський Король Карл X розпочав війну проти Польщі і невдовзі зайняв Варшаву та Краків.

Між Україною і Швецією починаються переговори щодо поділу Польщі. У 1656 р. Україну відвідали шведські посли Я.Тенершельдт і Г.Веллінг, а у січні наступного року до Чигирина прибуло шведське посольство, яке запропонувало Б.Хмельницькому укласти договір, за яким західноукраїнські землі мали б відійти до шведської зони впливу. У червні 1657 р. в Україну приїхала нова шведська посольська місія на чолі з послом Г.Лільєкроною. Вона запропонувала укласти договір проти Росії та Польщі, за яким Швеція погоджувалась залишити за Україною всі українські землі, а також віддати їй польські території до Вісли і частину Білорусі до Смоленська. Але Б.Хмельницький відхилив ці пропозиції, заявивши, що “не може розірвати дружбу з тим, кому присягнули” (маються на увазі наслідки угоди України з Росією 1654 р., Переяславська рада).

2 грудня 1991 р. Республіка Польща першою у світі офіційно визнала державну незалежність України, а вже 4 січня 1992 р. між двома державами були встановлені дипломатичні відносини. 18 травня 1992 р. підписано міждержавний українсько-польський Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво.

Слід відзначити динамічний, поступальний характер розвитку українсько-польського співробітництва, що обумовлюється близькістю геополітичних позицій та збігом національних інтересів країн-сусідів у багатьох сферах, їхніми глибинними історичними та культурними зв’язками.

32. В чому сутність поглядів слов’янофілів

Так зване слов'янофільство (“класичне”, “істинне”) належить до найбільш значних явищ російської суспільної думки ХIХ ст., яке помітно вплинуло на богословські, філософські, історичні теорії та погляди. На кінець 1970-х рр. стало очевидним, що плідне дослідження слов'янофільства як багатоаспектної наукової проблеми можливе за участю представників майже всього “циклу гуманітарних наук”, але таке “комплексне дослідження” вважалося справою майбутнього.

Російське слов'янофільство майже не мало впливу серед українців. Деякі етнографічно-історичні праці М. Максимовича та О. Бодянського (обидва працювали в Москві) віддзеркалюють погляди слов'янофільства. Намагання братів Аксакових притягнути до співпраці з слов'янофілами Т. Шевченка, М. Костомарова і П. Куліша не мали успіху.

33. В чому суть поглядів західників

Західники, представники одного з напрямів російській суспільній думці 40—50-х рр. 19 ст., що виступали за ліквідацію кріпацтва і визнавали необхідність розвитку Росії по західноєвропейській дорозі.

Передумовами до виникнення західництва, а також слов'янофільства були процеси розкладання і кризи кріпацтва і розвитку капіталістичних стосунків в Росії, формуванню західництва і слов'янофільства сприяло загострення ідейних суперечок серед інтелігенції після надрукування в 1836 «Філософічного листа» Чаадаєва.

34. Коли і у зв’язку з чим формується уявлення про занепад європейської цивілізації

О.Шпенглер вважав, що з початком нового тисячоліття закінчиться "фаустівський вік культури" і залишиться лише європейська цивілізація. Аналізуючи розвиток західноєвропейських спільнот, автор "Занепаду Заходу" розглядає імперіалізм як чисту цивілізацію, а на основі аналізу його формування робить висновок, що перехід до нової форми цивілізації означає добровільну відмову від демократичних принципів.

35. Як ви оцінюєте діяльність Петра І

Петро Перший – велика постать в історії Росії. В царювання Петра Першого були проведені реформи в усіх областях державного життя країни. Багато із цих перетворень входять коренями в XVII сторіччя — соціально-економічні реформи того часу стали передумовами реформ Петра, задачею і змістом яких було формування дворянсько-чиновничого апарату абсолютизму.

Але незважючи на те, що майже всім реформам Петра Великого передували ті або інші державні починання XVII ст., вони мали безумовно революційний характер. Після смерті імператора в 1725 р. Росія була на шляху реформи в зовсім іншу країну: з Московської держави, чиї контакти з Європою були досить-таки обмеженими, вона перетворилася в Російську імперію — одну з найвидатніших держав світу. Петро перетворив Росію в справжню європейську країну (в всякому випадку, як він це розумів) — недаремно вираження "прорубав вікно в Європу" стало крилатим висловом. Віхами на цьому шляху стали завоювання виходу до Балтики, будівництво нової столиці — Санкт-Петербургу, активне втручання в європейську політику.

Діяльність Петра створила всі умови для більш широкого знайомства Росії з культурою, образом життя, технологіями європейської цивілізації, що і стало початком досить болісного процесу ломки норм і уявлень Московської Русі.

Ще однією важливою особливістю петровських реформ було те, що вони зрушили всі страти суспільства, на відміну від попередніх спроб російських правителів. Будівництво флоту, Північна війна, створення нової столиці — все це ставало справою всієї країни.

36. Як на європейську особистість вплинула релігія

Нації, формування яких відбувалося поза відчутним впливом релігії, на певних, часом драматичних, етапах свого розвитку знаходили в ній потужні символи для вираження власної вітальності й нескореності іноземним або нав'язаним режимам. Церкви, які в той чи інший проміжок часу не пов'язувалися із національною ідеєю й навіть вважалися "антинаціональними силами", надають нації сильного імпульсу у процесі конструкції загальнонаціональних цінностей, у боротьбі за права людини та людську гідність. Новітня історія Центрально-Східної Європи пропонує в цьому плані принаймні два дуже красномовних приклади: Євангелічна Церква у Східній Німеччині й Католицька – у Чехословаччині, точніше – в Чеських землях.

37. Як вплинули на долю України поділи Польщі

5 червня 1772, повноважні представники Прусії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі договір, за яким відбирали на свою користь так звані санітарні смуги, тобто території по периметру Речі Посполитої.

Протягом 1773-1792 років польський король і прибічники реформ ще марно намагалися врятувати залишки Речі Посполитої та зміцнити державу.

Відповіддю на другий поділ стало визвольне повстання, яке очолив Тадеуш Костюшко. Придушенням повстання зайнялися прусська і російська армії. У червні 1794 р. царські загони оволоділи Краковом, у серпні – Вільном, а 4 листопада російська армія під проводом Олександра Суворова штурмом здобула Прагу – передмістя Варшави. Як доповідав Суворов, за цей день його вояки знищили 12 тис. бунтівників, а 2 тис., рятуючись, втонули у Віслі. Місяцем раніше у битві під Мацейовіцами на підступах до Варшави був узятий у полон тяжко поранений Костюшко; за легендою, падаючи з коня (що й стало причиною полону), він вимовив сакраментальне: Finis Polonie (Кінець Польщі). Так насправді й сталося: 25 листопада 1795 р. король, на той час уже вивезений на почесне ув'язнення до Гродна, підписав відречення від престолу. Колись могутня держава стала немічною і безпорадною.

Після придушення повстання у 1795-му Росія, Австрія та Пруссія здійснили третій поділ, після чого Річ Посполита припинила державне існування. Результат ІІІ поділу Польщі призвів до наступного:

до Австрії було приєднано Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та частину польських земель над Віслою – Нову Галичину (однак незабаром ці землі стали ареною воєнних дій між Францією, Австрією, Пруссією і Росією. Причому в різних коаліційних комбінаціях ці держави часом були союзниками, а часом – ворогами);

до Росії відійшли Литва, Курляндія, Західна Білорусь та Західна Волинь;

Пруссія отримала частину Підляшшя і Мазовецьких земель з Варшавою, а також частину Жемайтії.

38. Як вплинула на Європу Велика Французька буржуазна революція

Слід відзначити, що піднесення націоналізму в Західній Європі та посилення тенденції створення національних держав викликали різну реакцію у тогочасної духовної та політичної еліти. Більшість мислителів-просвітників висловлювала занепокоєння таким розвитком подій. Жирондісти і якобинці швидко перейшли на позиції шовінізму, прихованого ультра-революційними та демократичними фразами. Вони, по суті справи, оголосили "революційну війну" націоналізмам інших народів, пропагували ідею ліквідації національних бар'єрів та національних суверенітетів, висловлювались за формування з усього людства "єдиної нації" та створення "всесвітньої республіки", звичайно ж із столицею у Парижі. Подібну позицію, як відомо, займав і Наполеон, який розпочав загарбницькі війни під прапором шовінізму та імперіалізму, прихованого гаслами лібералізму. Але всі спроби придушити процес піднесення націоналізму інших народів, перешкодити їх боротьбі за реалізацію ідеї національної держави зазнали поразки. Не допомогли жодні гасла та ідеї, жодні методи і засоби, включно із застосуванням збройної сили. Націоналістичні "джини" почали швидко вириватись із "глечика" тогочасних наднаціональних імперій. Народжувалась нова епоха — епоха панування націоналізму та формування національних держав.

39. Як вплинули на самосвідомість європейської людини І та ІІ світові війни

Процес осягнення широкими масам необхідності модернізаційних змін, без чого на успіх перетворень годі було й сподіватися, підштовхнула Перша світова війна.

В умовах поступального розвитку суспільства така можливість впливати відразу на великі маси людей була б досягнута не відразу.

Друга світова війна мала величезний вплив на долю людства. В ній брали участь 61 країна (80 % населення Землі), серед них і Українська республіка, що входила до складу Радянського Союзу.

Оскільки ядром національної самосвідомості є світогляд, то суспільство повинне насамперед турбуватися про його наукову глибину й довершеність. Однак нині світоглядна проблематика залишається «ахілесовою п’ятою» духовного життя не лише в Україні, а й в усій західній цивілізації. Для будь-якої вдумливої людини не секрет, що всі наявні світоглядні парадигми сучасної цивілізації спотворено відображають суть людини, сенс її життя, а тому є ущербливими і не можуть бути надійним дороговказом у майбутнє життя, повсякчас заводячи людину у глухий кут, безвихідь.

40. Як вплинула на долю України Люблінська унія

Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності.

Як зазначає І.П.Крип`якевич, “Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі” [3,129-130].

Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.

Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духовенство.

Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).

Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цівільні справи, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти щодо нерухомого майна.

В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.

Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.

Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський зазначає: “Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, — хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права…; коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного” [1, 194].

Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські,Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе “королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці “удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам.

Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут “слободи” – новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.

Як зазначалося вище Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами й шляхтою, представники якої засновували тут фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії.

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання національно-визвольного руху.

ІІІ рівень

41. Чому шовінізм та націоналізм вважають негативними явищами, а патріотизм – позитивним

На відміну від націоналізму, шовінізм проявляється лише в панівної нації. Раніше шовінізм було прийнято вважати формою націоналізму, але тепер дослідники націоналізму проводять межу між націоналізмом, що представляє собою амбівалентну самоідентифікацію етносу, і шовінізмом, де самоідентифікація групи створюється «від протилежного».

Патріотизм передбачає гордість за матеріальні і духовні досягнення свого народу, своєї Батьківщини, бажання збереження її характерних особливостей, її культурного надбання і зіставлення себе з іншими членами свого народу, постійна готовність підкоряти свої особисті інтереси інтересам загалу, в якому живеш, та захищати інтереси своєї громади, народу в цілому.

В умовах утворення двох типів держав побудованих на мононародному принципі і полінародному (національному) принципі патріотизм набуває різного забарвлення і розуміння. У першому випадку- це патріотизм в прямому його розумінні, а у другому випадку- це космополітизм з усіма витікаючими наслідками. Тому в державах, побудованих єдиним народом, існує тяга до ще більшої консолідації, а в багатонаціональних державах, побудованих різними народами, рано чи пізно утворюються різні патріотичні осередки навколо кожного з народів, що утворюють цю державу. Така держава розривається відцентровими силами протидії різних патріотичних поглядів на окремі складові – мононародні держави.

Тому саме поняття патріотизму має різне наповнення і тлумачиться по різному. Протягом віків патріотизм відігравав дуже важливу роль, об’єднуючи народ(народи) держави в боротьбі з зовнішньою агресією. У часи боротьби з зовнішнім ворогом внутрішні протиріччя між різними народами відходили на задній план. Тому багатонаціональні країни успішно прогресують тільки у часи воєн і противоборств з зовнішнім і внутрішнім ворогом. У мирний час у таких країнах посилюються відцентрові сили протиріч, існуючих між різними народами, що населяють багатонаціональну державу.

42. Як впливає на формування нації еміграція

Еміґраційні наміри громадян України стимулює комплекс причин, головні з яких соціально-економічні. Це, передовсім, різниця в доходах, які громадянин нашої держави має на батьківщині порівняно з країною його потенційної еміґрації. Аналіз свідчить, що зазначені доходи є приблизно вдвічі меншими, ніж у Чехії, Болгарії, Росії, в 30 разів меншими, ніж в Італії, у 50 разів меншими, ніж в Німеччині. З рівнем доходів безпосередньо пов'язані бідність та безробіття. Незважаючи на певні економічні зрушення останніх років, рівень бідності в Україні залишається високим.

Їх кількісний склад не міг суттєво вплинути на демографічні показники ані вітчизняного населення на батьківській землі, ані на склад і питому вагу тамтешнього населення, в середовищі якого українські емігранти інтегрувались, розселялись, розчинялись з відчутною користю для цієї країни. Сучасні дослідники відзначають інше: впродовж першої половини ХХ століття з поважних причин частка населення України в загальній чисельності населення Європи й світу постійно знижувалася. Натомість до початку століття діяла протилежна тенденція. Причину такої різкої зміни історично визначеної тенденції знаходимо в площині політичних інтересів і відповідних практичних кроків з боку урядів держав, які намагались вирішувати власні проблеми за рахунок українців і на етнічній українській території. Тільки з урахуванням цієї обставини можна об’єктивно обґрунтувати наступний висновок: Україні дуже бракувало тих мобільних, амбітних, енергійних, сповнених політичного знання.

43. Визначте основні етапи формування російської державності

У рамках давньоруської ("російсько-європейської") цивілізації можна виділити трохи субцивілізацій: "київську", "новгородську", "північно-східну" і "південно-західну". Київська субцівилізація припинила існування в XІІІ ст. у результаті татаро-монгольської навали. Новгородська субцивілізація — в XV ст. у ході "підпорядкування Новгорода Москві". Південно-західна субцивілізація з'явилася основою створення в XІ в. Литовської Русі, що пеклі об'єднання е Польщею ввійшла до складу західноєвропейського цивілізаційного ареалу. На основі північно-східної субцивілизації стала складатися в XІ ст. "дочірня" Московська Русь, що з основою російської ("євразійської") цивілізації.

У рамках російської ("євразійської") цивілізації можна виділити в якості субцивілізацій "Московське царство" і "Литовську Русь", "імператорську Росію", "СРСР". Після розпаду СРСР почався новий, "постсоціалістичний" етап субцивілізаційного розвитку Росії.

44. Визначте основні етапи формування української державності

Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини 1 тис. до н.е., коли у народів і племен Північного Причорномор'я з'являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й встановлення класового суспільства.

Слов'яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося у середині І тис. до н.е. Їхня історія в останні століття до нашої ери та у першій половині І тис. н.е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери. Відтоді став можливим відносно систематичний розгляд процесу зародження у давніх слов'ян класових відносин як умови становлення державності.

Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська і я більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичному розвитку. Завершення в Подніпров'ї державотворчих процесів позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен, що поступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні зв'язки.

Другим важливим етапом формування української державності можна вважати період народного руху під проводом Богдана Хмельницького. Цей період особливий тим, що тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.

Третій важливий історичний період формування української державності – це революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому — етапі національну революцію очолювала Центральна Рада.

В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР).

Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами.

Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).

І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР.

Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену конституцією суверенність, залишалася економічно, політично та ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократичного центру. Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов життя.

45. В який історичний період на Вашу думку, можна говорити про існування європейської цивілізації? Чому?

Коли ми говоримо про сучасну цивілізацію, О.Шпенглер вважав, що з початком нового тисячоліття закінчиться "фаустівський вік культури" і залишиться лише європейська цивілізація. Аналізуючи розвиток західноєвропейських спільнот, автор "Занепаду Заходу" розглядає імперіалізм як чисту цивілізацію, а на основі аналізу його формування робить висновок, що перехід до нової форми цивілізації означає добровільну відмову від демократичних принципів.

46. В чому полягають плюси та мінуси маргінального становища

З даним феноменом співвіднесені й тісно пов'язані такі явища, як “відчуження”, “аномія”, “самітність”, “нігілізм”. Через зміст понять відзначених явищ проглядається її особлива визначеність як категорії соціальної філософії. Маргінальність виступає як одна із форм виявів відчуження особистості в умовах дегуманізації суспільства, як реакція на відчуження людини від суспільних інститутів, культури, моралі. З поняттям “маргінальність” корелює поняття “аномія”, що описує стан втрати ціннісних орієнтирів і норм у певних соціальних умовах. Маргінальність – форма аномії, тому що характеризується невключеністю індивіда в соціальну структуру, його перебуванням у проміжному стані між елементами цієї структури. Як сутнісні характеристики маргінальної особистості дисертантом були розглянуті також явища “самотності” і “нігілізму”.

Маргінальність — універсальна властивість буття суспільства й особистості людського “Я”, ексцентрична сутність якого заявляє про перманентний стан незадоволеності собою і середовищем через протиріччя між біологічним, соціальним і духовним “Я”.

Виділяються різні її типи (біологічний, соціальний, культурний та інші), розгляд яких дозволяє зрозуміти, що про маргінальність як феномен можна говорити в тому випадку, якщо розглядаються внутрішні, екзистенціальні аспекти людської суб'єктивності, тому що носієм критерію маргінальної роздвоєності є людина. Виникнення протиріччя між біологічним, соціальним і духовним рівнями людського “Я” призводить до появи мотиваційних конфліктів, що припускають різні реакції, що залежать від акцентуації характеру особистості.

Маргінальність є своєрідною формою вияву життєвого ресурсу людини, формою вираження його пасіонарності, соціальної активності. У залежності від умов, що виникають, вона може бути деструктивною або конструктивною як для окремого індивіда, так і для суспільства загалом. Маргінальна особистість формується в результаті втрати своєї ідентичності в ситуації відчуження людини від усього, всіх і від самої себе. Вона наділена специфічними соціально-психологічними властивостями, особливою маргінальною свідомістю і типом поведінки. Свідомість маргінала характеризується роздвоєністю, відсутністю стійкої шкали ціннісних орієнтирів. Маргінальна поведінка виражає особливе, проміжне положення людини в соціумі. Воно має різні типи залежно від сфери громадського життя. Однією із форм проміжної поведінки є девіантна поведінка.

47. Які основні проблеми у зв’язку з людиною розглядала європейська філософія

Дослідники культури дещо умовно називають західну культуру, а отже і філософію, екстравертною — націленою на оволодіння зовнішнім світом. Звідси зв´язок: філософія — наука — техніка. Остання і є практичним втіленням світоглядних ідей, спрямованих на оволодіння світом.

Життєві сенси і цінності техногенної культури містять у собі розуміння людини як діяльної істоти, що протистоїть світу і покликаної перетворювати його об'єкти, підкоряючи їх своїй владі; розуміння самої діяльності як креативного інноваційного процесу, спрямованого на перетворення зовнішніх об'єктів; сприйняття природи як зовнішньої стосовно людини, закономірно упорядкованого предметного середовища, що повинна служити матеріалом і ресурсами для людської діяльності. Ця система життєвих сенсів припускала також пріоритетну цінність самодіяльної творчої особистості, а також цінність наукової реальності і науково-технічного прогресу.

48. Які цінності на Вашу думку, є базовими для європейської особистості

Вирішення питання про те, як суспільні цінності перетворюються в особисті є актуальним на сучасному етапі розвитку суспільних відносин. Проблема закріплення загальнолюдських цінностей в індивідуальній свідомості відноситься до числа фундаментальних проблем людської екзистенції. Адже соціальні зміни в суспільстві істотно впливають на зміни в системі цінностей особистості. Цінності слід розглядати як узагальнені цілі і засоби їх досягнення, які забезпечують інтеграцію суспільства і водночас допомагають індивіду або групі зробити вибір своєї поведінки в значущих ситуаціях. Засвоєння цінностей у великих соціальних групах завжди опосередковане цінностями малих груп, референтних для індивіда, а особисті цінності є генетичним похідним від цінностей соціальних груп і спільностей різного масштабу.

Певна система цінностей втілюється, опредметнюється у тих чи інших конкретних феноменах, пов'язаних із відповідними формами життєдіяльності, у якій і здійснюється оволодіння цінностями, їх поступове перевтілення із явища «зовнішнього» у явище «для себе», тобто відбувається переведення цінностей суспільних у цінності суб'єктивно значущі для самого індивіда. Ціннісні орієнтації конкретної особистості формуються і функціонують на основі системи цінностей, виробленої суспільством, нерозривно і тісно пов'язані з цим утворенням. У суспільній та індивідуальній свідомості цінності виконують функцію життєвого орієнтира, моральної основи для вибору діяльності і субординації цілей. Отже, аналізуючи ціннісні орієнтації, можна робити висновки про те, яке місце та позицію займає особистість у соціальній структурі суспільства, які соціальні ролі виконує чи хоче виконувати.

Значних успіхів досягнуто на шляху забезпечення гендерної рівності. Цей аспект суспільного життя не можна недооцінювати, адже саме рівність усіх людей, незалежно від їх статі, може наочно довести життєздатність ціннісних орієнтирів Європи.

Також характерною рисою європейської моделі є увага до навколишнього середовища. Хоча Європа не єдиний регіон, який зіткнувся з екологічними проблемами, вона є єдиною політичною зоною, де ці проблеми на сьогодні були взяті до уваги. Повага до навколишнього середовища, бережливе ставлення до природи проявляється як на побутовому, так і на глобальному рівнях.

Європейські цінності неможливі без так званого «європейського типу громадянина», який є безпосереднім їх носієм.

Для нього характерна здатність приймати необхідні рішення та відповідати за них, жити й діяти в певному соціумі, зберігаючи власне самовизначення, зважаючи на власну громадянську позицію; вміння орієнтуватись у політичному, економічному, культурному та правовому контекстах. Він готовий до сприйняття нового; здатний пристосовуватись до ситуації, змінювати напрямки діяльності, володіти декількома європейськими мовами, спілкуватись та взаємодіяти з іншими, поважаючи їх права, культуру, самобутність; вміє коректно розв'язувати конфлікти.

49. На вашу думку, розвиток Європи відбувався за моделлю Давньої Греці чи Давнього Риму

На мою думку, Європа розвивається за моделлю Давньої Греції. У період архаїки стався якісний стрибок в інтелектуальному розвитку людства: перехід від релігійно-міфологічних уявлень про світ до його філософського осмислення. Філософія виросла із соціального досвіду громадян полісу, тобто із тієї моделі взаємостосунків, що слугувала філософам за аналогію світобудови. Виникає натурфілософія (філософія, що вивчала загальні закономірності) з раціоналістичним, тобто заснованим на розумі і логіці, підходом до формулювання та вирішення наукових проблем. Здійснюється намагання створити систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону. Стародавні греки не просто використали наукові досягнення інших народів — Вавилону, Стародавнього Єгипту, Китаю, — а й творчо переробили їх, сприяючи тим самим розвитку знань, що дає підстави говорити про інтелектуальну революцію та виникнення науки як такої саме в Стародавній Греції.

50. На вашу думку, чи є українська особистість європейською

Бурхливий і суперечливий розвиток Європи, її поліетнічність сприяли тому, що європейські цінності сформувались як продукт кількох великих релігійних і філософських традицій. Ідеї греків і римлян, християнства, іудаїзму, гуманізму й епохи Просвітництва та активний діалог з ісламською й арабською культурою сприяли створенню потужної системи загальнолюдських цінностей. Жорстокі війни й катаклізми викристалізували гуманістичний підхід до людини, людського життя й здоров'я. Найважливішою цінністю європейського суспільства стала людська гідність, людина як особистість й індивідуум.

Відповідно до європейських стандартів, максимально наближеним до ідеального є таке суспільство, в якому створені належні умови, що мають забезпечити усім громадянам рівні стартові можливості для розвитку й застосування їхніх потенційних здібностей, досягнення суб'єктивно привабливих і водночас соціально значущих цілей як умови реалізації найголовнішої соціально-психологічної потреби особистості — потреби в самовизначенні та самоствердженні. Політична, моральна та суспільна безпека й свобода кожної людини – важливий елемент європейських цінностей.

Безумовно, гарантом дотримання гуманістичних цінностей і стандартів є демократія, що забезпечує рівність, мир, соціальну справедливість, безпеку громадян, відкритість, відповідальність. Її важливими складовими є плюралізм, толерантність, повага до чужої точки зору, визнання свободи совісті, гарантованого права на власність інших осіб. Однак демократія немислима без відповідної громадянської відповідальності людини, що передбачає не тільки невідступне дотримання законів, але й активну протидію правовому нігілізму та пасивності. Важливими умовами демократичного суспільства є громадянська освіченість, компетентність, виховання поваги до прав людини, вміння знаходити компроміс. Люди повинні знати свої права та обов'язки, мислити критично й незалежно. Характерно, що сучасні демократичні тенденції вимагають від громадянина не лише політичної активності, а й усвідомлення власної ролі і значення в житті суспільства, а також дії у відповідності до власних переконань.