ВСТУП

РОЗДІЛ 1. КОРУПЦІЯ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ(ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ, ПРОЯВИ ТА НАСЛІДКИ)…

1. Сучасний стан адміністративно-правового розуміння корупції,її змісту та сутності
2. Передумови виникнення корупції серед співробітників органіввнутрішніх справ
3. Прояви та наслідки корупції в органах внутрішніх справ

ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО РОЗДІЛУ

РОЗДІЛ2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАХОДИ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЙНИМ ПРОЯВАМ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

(МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ТА НАЦІОНАЛЬНА ПРАКТИКА)

1. Практика реалізації боротьби з корупцією в правоохороннихструктурах закордонних країн
2. Форми виявлення корупції серед працівників органіввнутрішніх справ
3. Суб’єкти боротьби з корупцією в органах внутрішніх справ
4. Адміністративно-правовий механізм протидії корупції ворганах внутрішніх справ

ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО РОЗДІЛУ

ЗАГАЛЬНІ ВІСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Становлення України як незалежної, демократичної держави визначає потребу протидії соціальним явищам, які негативно впливають на розвиток суспільних відносин і створюють загрозу існуванню принципам, притаманним правовій державі. Одним із таких небезпечних явищ, яке стоїть на заваді належного розвитку будь-якої держави, є корупція. Вона створює перешкоди нормальному розвитку правової, економічної, політичної та інших сфер суспільного життя. За таких умов у суспільстві виникає соціальна напруга, породжується недовіра громадян до органів державної влади, зокрема до осіб, що її представляють.

Поряд з проявами в економічній та соціально-культурній сферах, корупція не залишила осторонь державні органи, котрі за своїм функціональним призначенням повинні боротися з її проявами. Особливого розголосу та суспільного резонансу набуває інформація про корупційні діяння, вчинені співробітниками органів внутрішніх справ.

Факти корупції всередині правоохоронних органів особливо вражають суспільство і громадськість, підривають довіру громадян до всієї системи правоохоронних органів та державних інституцій. Корупція в ОВС негативно впливає на результати боротьби зі злочинністю. Вона є тим фактором, який сприяє уникненню злочинців від відповідальності, позначається на дотриманні самими співробітниками ОВС дисципліни та законності.

Негативні прояви в діяльності ОВС, у тому числі пов’язані з корупцією, призводять до несприйняття громадянами працівників міліції як повноцінних представників влади та держави. У суспільстві набувають поширення стереотипи про служіння співробітників міліції своїм корисливим інтересам, у той же час, інтереси держави та громадян мають для них другорядне значення.Умови, які сприяють таким правопорушенням, різні. До них відносяться відсутність дієвої системи попередження і складність викриття таких діянь, а також високий рівень латентності подібних правопорушень.

У цьому контексті одним із пріоритетних напрямів роботи Міністерства внутрішніх справ України є вдосконалення системи заходів запобігання корупції серед своїх співробітників.Окрім створення належних умов проходження служби, перспектив кар’єрного зростання, підвищення престижу служби, гарантій соціального захисту, умовою успішної протидії корупції серед співробітників ОВС є визначення можливих напрямів професійної діяльності співробітників цього відомства з потенційною вірогідністю вчинення ними правопорушень з ознаками корупції.

На сучасному етапі розвитку держави особливої ваги набувають наукові праці, у яких досліджені проблеми запобігання та протидії корупції, у тому числі і серед працівників міліції. Удосконалення існуючих і запровадження нових антикорупційних заходів повинні призупинити тенденцію щодо збільшення кількості правопорушень з ознаками корупції серед співробітників ОВС,забезпечити ефективну діяльність правоохоронної системи відповідно до її суспільного призначення.

Науково-теоретичною базою дослідженняє загальнотеоретичні праці вітчизняних та закордонних фахівців як адміністративного, так і інших галузей права. Дисертантом використовувались праці В.Б.Авер’янова, О.Ф.Андрійко, О.М.Бандурки, Д.М.Бахраха, Ю.П.Битяка, Р.А.Калюжного, С.В.Ківалова, Л.В.Коваля, І.Б.Коліушка, В.К.Колпакова, А.Т.Комзюка, О.Л.Копиленка, В.М.Кудрявцева, Є.В.Курінного, Д.М.Лук’янця, О.В.Негодченка, Н.Р.Нижник, С.Г.Стеценка, В.В.Сташиса, Ю.С.Шемшученка, В.К.Шкарупи та ін.

Підґрунтям для безпосереднього дослідження корупції як комплексного наукового поняття, вдосконалення заходів протидії та боротьби з корупцією стали роботи вітчизняних вчених Л.І.Аркуші,Л.В.Багрій-Шахматова, А.В.Гайдука, І.П.Голосніченка,О.О.Дульского, О.Г.Кальмана, М.І.Камлика, Я.Ю.Кондратьєва, М.В.Корнієнка, О.А.Мартиненка, Н.П.Матюхіної, М.І.Мельника, Я.Є.Мишкова, Є.В.Невмержицького, О.С.Новакова, О.Я.Прохоренка, А.І.Редьки, В.Ф.Сіренка, О.В.Терещука, М.І.Хавронюка, а також праці закордонних науковців Б.В.Волженкіна, О.Гределанда, М.В.Костеннікова, А.В.Куракіна, С.Коткіна, Р.Клітгарда, В.Мілера, С. Роуз-Екерман, А.Шайо та ін.

Теоретичним підґрунтям наукового дослідження стали і дисертаційні роботи Д.Г.Заброди «Взаємодія суб’єктів боротьби з корупцією (адміністративно-правовий аспект)», С.С.Рогульського «Адміністративно-правові заходи боротьби з корупцією в Україні» та С.А.Шалгунової «Кримінально-правові та кримінологічні заходи попередження хабарництва серед співробітників органів внутрішніх справ». Однак, на відміну від досліджень названих вчених, дисертант зосередив увагу на провідній ролі та особливостях застосування адміністративно-правових заходів протидії корупції взагалі та серед співробітників ОВС зокрема.

Слід зазначити, що нині відсутні ґрунтовні комплексні наукові дослідження протидії корупції серед співробітників ОВС. Недостатньо вивченими залишаються питання можливих форм прояву правопорушень з ознаками корупції, котрі вчиняються співробітниками ОВС.

Вищенаведене зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, засвідчило актуальність відповідної наукової і практичної проблеми, а також необхідність вдосконалення заходів протидії корупції як серед посадових осіб органів державної влади, так і серед співробітників ОВС.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби Київського національного університету внутрішніх справ; Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 роки, затверджених наказом МВС України від 5 липня 2004 року № 755; наказу МВС України від 20 вересня 2004 року № 1082 «Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з корупцією в органах внутрішніх справ України».

Мета і завдання дослідження. Основноюметою дисертаційного дослідження є науковий комплексний аналіз явища корупції, з’ясування причин та умов, які сприяють його поширенню серед співробітників ОВС, розробка науково обґрунтованих рекомендацій і пропозицій, спрямованих на протидію корупції.

З огляду на поставлену мету визначені такі дослідницькі завдання:

• здійснити загальнотеоретичний аналіз наукових поглядів щодо розуміння та тлумачення поняття «корупція», з’ясувати його зміст та сутність, дати соціально-правову характеристику означеному явищу;
• проаналізувати характерні ознаки корупційних правопорушень;
• дослідити причини та умови, що сприяють виникненню корупційних проявів серед співробітників органів внутрішніх справ;
• з’ясувати наслідки корупції серед співробітників органів внутрішніх справ та їх вплив на розвиток суспільних відносин у державі;
• дослідити можливі форми прояву корупції у діяльності співробітників ОВС;
• на підставі порівняльного аналізу антикорупційних заходів, запроваджених у поліцейських відомствах зарубіжних країн, сформулювати пропозиції щодо вдосконалення системи протидії корупції в органах внутрішніх справ України;
• проаналізувати діяльність суб’єктів боротьби з корупцією серед співробітників ОВС та розробити рекомендації, що сприятимуть вдосконаленню їх діяльності;
• окреслити адміністративно-правовий механізм протидії корупції серед співробітників ОВС і надати пропозиції щодо його вдосконалення.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають при вчиненні співробітниками ОВС правопорушень з ознаками корупції.

Предметом дослідження є передумови виникнення, форми прояву та наслідки корупції в ОВС, а також адміністративно-правові заходи запобігання та протидії корупції серед співробітників ОВС.

Методи дослідження.Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність загальнонаукових і спеціальних методів пізнання. При здійсненні аналізу поняття корупції, причин та умов, що сприяють існуванню цьому явищу, використовувався діалектичний метод (підрозділи 1.1, 1.2, 1.3). Основні висновки та положення дослідження обґрунтовані за допомогою формально-юридичного методу та методу системного аналізу національного законодавства, а також міжнародно-правових документів, практики їх застосування (підрозділи 2.3, 2.4). Системно-структурний метод використаний при аналізі методики виявлення корупційних діянь (підрозділ 2.2). Порівняльно-правовий метод слугуваввивченню норм права, спрямованих на запобігання поширення корупції серед співробітників поліцейських відомств зарубіжних країн, та порівнянню їх з нормами чинного законодавства України (підрозділ 2.1). За допомогою статистичного методу проводилась обробка матеріалів, котрі характеризують діяльність суб’єктів боротьби з корупцією та аналіз практики щодо виконання Закону України «Про боротьбу з корупцією» (підрозділи 2.3, 2.4).

Емпіричну базу дослідження складають дані, отримані у результаті вивчення: а) статистичних даних Департаменту інформаційних технологій МВС України щодо виконання Закону України «Про боротьбу з корупцією» з 2003 по 2006 роки; б) матеріалів 113 адміністративних справ, які знаходились у провадженні відділу боротьби з корупцією та хабарництвом у центральних органах влади Головного управління боротьби з організованою злочинністю МВС України; в) даних анкетування 534 працівників ОВС, із яких 333 керівники різного рівня.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація за обраною темою є одним із перших в Україні комплексних досліджень проблем, пов’язаних з вивченням явища корупції в органах внутрішніх справ України. Автором здійснено аналіз причин і мотивів корупційних проявів у різних категорій співробітників ОВС. Проаналізовано механізм адміністративно-правових заходів протидії корупції серед працівників міліції, надані пропозиції щодо його вдосконалення. У межах дисертаційного дослідження отримано результати, які мають наукову новизну.

У пропонованій роботі вперше:

1. сформульовано авторське визначення поняття корупції серед співробітників ОВС, під яким розуміється навмисно вчинене співробітником органів внутрішніх справ діяння, пов’язане з виконанням ним своїх службових обов’язків або з використанням спеціальної атрибутики, що ідентифікує його як співробітника ОВС, та спрямоване на незаконне отримання будь-яких матеріальних благ, задоволення особистих інтересів або інтересів наближених до нього осіб;
2. здійснено класифікацію передумов виникнення корупційних діянь серед співробітників ОВС, згідно з якою виділяються: а) за соціальним критерієм – загальні та особливі; б) за критерієм, пов’язаним зі спеціальними званнями та обсягом службових повноважень – передумови, характерні для молодшого, середнього та старшого начальницького складу;
3. проведений аналіз і визначені можливі форми прояву правопорушень з ознаками корупції, які мають місце в діяльності співробітників ОВС. Зокрема йдеться про внутрішньоорганізовану, індивідуально організовану та ситуативну корупцію.
4. визначені напрями професійної діяльності співробітників ОВС з потенційною вірогідністю вчинення ними корупційних правопорушень. Автор виокремлює наступні напрями: процесуальний; службово-функціональний; інформаційний; надання послуг, непередбачених законом, іншим суб’єктам; перебування співробітника ОВС у трудових відносинах на незаконних підставах; сприяння здійсненню певної діяльності іншим суб’єктам правовідносин; сприяння іншим особам у здійсненні протиправної діяльності.
5. описані критерії кваліфікації адміністративного правопорушення при його малозначності. Вмотивовано пропозицію про заборону звільнення від адміністративної відповідальності суб’єктів корупційних діянь у зв’язку з малозначністю вчиненого адміністративного правопорушення.

Додатково обґрунтовано:

1. необхідність наповнення новим змістом ознаки корупції, які характеризують вказане діяння як правову категорію;
2. доцільність створення самостійного правоохоронного органу – Національного антикорупційного комітету, головним завданням якого має бути реалізація державної політики у сфері боротьби з корупцією; запропоновані основні завдання та функції цього відомства, принципи організації його діяльності та управління;
3. напрямки вдосконалення заходів контролю за матеріальним становищем співробітників ОВС шляхом декларування своїх доходів, та членів їх родин, а також зобов’язання подачі інформації про наявні матеріальні блага, активи родини співробітника ОВС та джерела їх походження;
4. доцільність законодавчого закріплення поняття «конфлікт інтересів», котре має створити додаткові правові гарантії виконання обов’язків державними службовцями відповідно до посадових інструкцій і положень етичних кодексів, а також запобігти наданню ними переваг особистим інтересам над інтересами держави та служби.

Дістали подальшого розвитку:

1. загальнотеоретичний аналіз наукових поглядів щодо розуміння та тлумачення поняття «корупція», його змісту та сутності, соціально-правової характеристики;
2. характеристика організаційно-правових засобів забезпечення службової дисципліни, адміністративної та дисциплінарної відповідальності співробітників ОВС за вчинення правопорушень з ознаками корупції;
3. рекомендації з питань удосконалення адміністративного законодавства щодо протидії корупційним проявам серед службовців органів державної влади, зокрема органів внутрішніх справ;
4. пропозиції щодо використання в Україні досвіду протидії корупції у поліцейських відомствах зарубіжних країн.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в дисертації положення, висновки та пропозиції можуть використовуватись: а) у науково-дослідній роботі – для подальшого вдосконалення організаційно-правових заходів протидії корупції в органах державної влади; б) у навчальному процесі – при проведенні занять з навчальних курсів адміністративного права, адміністративної діяльності ОВС, управління в органах внутрішніх справ, підготовці навчально-методичної літератури; в) у правотворчості – при підготовці нормативно-правових актів антикорупційного спрямування; г) у правозастосуванні – для вдосконалення практики застосування норм чинного законодавства щодо забезпечення законності, дисципліни та запобігання корупції серед співробітників ОВС (акт впровадження Дніпровського РУГУ МВС України в м. Києві від 21 травня 2007 року).

Апробація результатів дисертації. Результати дисертації обговорювались на засіданнях кафедри громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби Київського національного університету внутрішніх справ.

Основні положення роботи, теоретичні та практичні висновки доповідалися автором на наукових і науково-практичних конференціях: «Другі юридичні читання» (м. Київ, травень 2005 р.); «Національна безпека України: стан, кризові явища та шляхи їх подолання» (м. Київ, грудень 2005 р.); «Проблеми державотворення і захист прав людини в Україні» (м. Львів, лютий 2006 р.); «Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку» (м. Луцьк, березень 2006 р.); «Від громадянського суспільства до правової держави» (м. Харків, квітень 2006 р.); «Адміністративне право і процес: шляхи вдосконалення законодавства і практики» (м. Київ, грудень 2006 р.).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані у дванадцяти працях, з яких п’ять – у виданнях, що визначені ВАК України як фахові з юридичних наук.

Структура дисертації. Основна мета дисертації визначила структуру і зміст дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які містять сім підрозділів, висновків (після кожного розділу і наприкінці роботи) додатків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації складає 208 сторінок. Список використаних джерел складається із 203 найменувань.

РОЗДІЛ 1КОРУПЦІЯ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ(ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ, ПОРЯВИ ТА НАСЛІДКИ)

Сучасний стан адміністративно-правового розуміння корупції,її змісту та сутності

Розбудова демократичної держави, існування в ній дієвих інститутів державного управління, становлення громадянського суспільства неможливі без наукового дослідження, вивчення та аналізу процесів, що відбуваються у всіх сферах суспільного життя держави. Одним із таких соціальних явищ, яке потребує наукового вивчення та аналізу, є корупція.

Актуальність вивчення корупції зумовлена її впливом на суспільні відносини, а також негативними наслідками, яких вона завдає державі, обмежує гарантовані Конституцією України права і свободи людини. Адже статтею 3 Основного Закону України встановлено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [1]. Слід зазначити, що явище корупції потребує всебічного комплексного наукового дослідження, оскільки вона має здатність існувати в будь-якій державі незалежно від її історичного етапу, стану економіки, а також розвиватись разом із розвитком суспільних відносин, набувати нових форм, пристосовуватись до заходів протидії.

Корупція – це одне із явищ, які здатні породжувати кризові стани у різних галузях суспільного та соціального розвитку кожної держави, насамперед це стосується політики, економіки, державного управління, а також є однією із ключових передумов існування організованої злочинності. Відтак, знання природи, причин виникнення та умов, що сприяють існуванню корупції в реаліях сьогодення, дасть змогу запровадити заходи, які повинні обмежити можливості її подальшого розповсюдження та негативного впливу на розвиток України.

Корупція відома в історії з давніх часів. Як свідчать історичні джерела, вона виникла разом з появою держави та створенням органу, наділеного владно-управлінськими повноваженнями [2]. За всіх часів свого існування це явище має характерні особливості – воно шкідливе в правовому, соціальному, економічному, управлінському, моральному та інших аспектах.

Через свою багатогранність корупція є одним із тих явищ, яке з часів виникнення та вивчення мало різні наукові підходи до його правового та наукового визначення, розуміння її сутності. Відсутність узагальненого поняття «корупції» пояснюється особливостями правової культури, яка пов’язана традиціями різних країнах світу, особливостями розвитку законодавства, а також різним сприйняттям одного і того самого діяння суспільствами окремих країн. Маємо на увазі особливості місцевої ментальності, національно-культурних традицій, розвитку громадянського суспільства та інших чинників. При опрацюванні використаних у дисертації джерел з’ясувалось, що у деяких країнах непередбачена нормами права подяка посадовій особі за надану послугу є обов’язковою умовою (традицією), тоді як в інших країнах такі дії сприймаються як протиправний прояв, як з боку особи, що прийняла подяку за виконану роботу, так і з боку особи, яка у такий спосіб віддячила.

Негативний вплив корупції на розвиток України, як демократичної держави виражається у тому, що підозра про корупційні діяння або наявність фактів корупції у країні ставлять під сумнів авторитет держави перед світовим співтовариством. У Концепції подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності», затвердженій Указом Президента України від 11.09.2006 року № 742/2006, зазначено, що характерними рисами корупції в Україні є такі: набуття корупцією ознак системного явища через ураження життєво важливих інститутів суспільства та перетворення її на функціонально важливий спосіб існування; зміцнення в суспільстві стереотипів терпимого ставлення до корупції, поєднання в масовій свідомості визнання суспільної шкоди корупції і готовності обирати корупційні шляхи розв’язання проблем, що призвело до нездатності громадян брати активну участь в антикорупційних діях; ураження корупцією органів державної влади, органів місцевого самоврядування [3].

В економічній сфері корупція створює негативне ставлення потенційних інвесторів та іноземних партнерів до доцільності розвитку бізнесу в Україні, що призводить до зменшення рівня якості послуг та товарів, відсутності конкуретності серед виробників продукції. Ці фактори є наслідком непослідовності в діях та непрозорості при прийнятті рішень посадовими особами держави. Крім того, недосконалість та прогалини у чинному законодавстві дають змогу деяким посадовим особам державних органів приховувати свою протиправну діяльність. В Указі Президента України від 10 квітня 1997 року № 319/97 «Про Національну програму боротьби з корупцією» зазначено, що корупція негативно позначаються на забезпеченні національної безпеки держави, викликає напругу в суспільстві [4].

Корупція нівелює дотримання в державі принципів верховенства права, ефективної діяльності та взаємодії державних органів влади. Беззаперечним є те, що це явище негативно позначається на системі державного управління, принципах її здійснення, породжує зневагу населення до апарату державної служби, призводить до занепаду авторитету державної влади. Слід погодитись із думкою А. Француза про те, що основна загроза корупції полягає в руйнації політичної системи. Коли держава не виконує своїх функцій, у ній не дотримуються принципи законності та верховенства права; коли інтереси окремих осіб панують над інтересами суспільства і держави, тоді стрімко спадає рівень довіри громадян до влади та держави, настає так звана «криза легітимності» і внаслідок цього руйнується політична система, заснована на праві, зв’язків між державою і суспільством [5].

Корупція є загрозою демократії в державі, оскільки деякі посадові особи, у такий спосіб, забезпечують власні інтереси та інтереси наближених до себе осіб, нехтуючи інтересами держави та її громадян. З таких умов діяльність влади суперечить інтересам держави, що призводить до її відмежування від громадян та суспільства.

Для пересічних громадян корупція є обмежувальним фактором у забезпеченні їх гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та громадянина, дотримання принципів, притаманним правовій державі. З цього приводу І.П. Голосніченко зазначає, що корупціє порушує принципи рівності всіх перед законом та соціальної справедливості. Вона є тим чинником, який підмінює закон та встановлює свої правила в суспільстві. За таких умов громадяни втрачають віру в силу закону, державу та органи влади, які виступають від її імені і мають забезпечувати законні права громадян, а також в дію чинного законодавства. Це призводить до деформації у свідомості громадян моральних та духовних цінностей. Державні послуги надаються не за законом, а за правилами організованої злочинної діяльності [6]. Інакше кажучи, за таких умов невелика категорія населення країни має необмежений доступ до забезпечення своїх прав і свобод, а якщо точніше, своїх особистих приватних інтересів або інтересів наближених до себе осіб, а інша, переважна більшість населення таку змогу має тільки у формальному вигляді, тобто фактично можливості пересічного громадянина значно обмежені або ж порядок їх забезпечення значно ускладнений.

Як зазначає М.І. Мельник, вивчення проблеми корупції потребує визначення сутності цього явища та його обов’язкових складових елементів. Дослідження корупції можливо не тільки як категорії правової та юридичної, а і як категорії соціальної, політичної, філософської, що дасть змогу визначити її місце і роль в соціальних процесах, а також її вплив на розвиток держави та суспільних відносин. Цей вчений вважає, що проблема визначення змісту поняття «корупція» має важливе теоретичне і практичне значення. Її розв’язання дає змогу визначитися з правовою сутністю корупції, колом діянь, які охоплюються цим поняттям, відмежуванням корупції від інших суспільно небезпечних явищ, таких як хабарництво, організована та економічна злочинність тощо, з метою належної юридичної кваліфікації, а також розробки дієвих заходів попередження [7, с. 58].

На сьогодні існує велика кількість думок вчених щодо змісту та сутності явища корупції, а також складів протиправних діянь, які охоплюють це явище, що призводить до різних наукових визначень поняття «корупція». Поясненням цьому є те, що корупція, як явище, стрімко розвивається, випереджаючи розвиток суспільних відносин та заходів, спрямованих на її протидію.

Взагалі, термін «корупція» походить від латинського «corruptіo», що розуміється як підкуп, продажність громадських та політичних діячів, посадових осіб. Корумпованість [лат. corrumpere] означає підкуповування кого-небудь грошима або іншими матеріальними благами [8].

У радянському енциклопедичному словнику 1988 року поняття корупції визначено як процес прямого використанням посадовою особою прав, пов’язаних з її посадою, з метою особистого збагачення [9, с. 635].

Вчені колишнього Радянського Союзу, у тому числі й України, використовують переважно метод узагальнення в одному визначенні характерних ознак та складових елементів, що характеризують це явище. Наприклад, О.Я. Прохоренко визначає корупцію як зловживання державною владою з метою особистої вигоди, як систему відносин, яка допомагає власникам капіталу купувати все – пільги, вплив, закони, рішення на свою користь, заступництво законодавчої, виконавчої та судової влади [10, с. 16]. У наведеному визначенні О.Я. Прохоренка описано характерну процедуру та мету корупційних діянь. Але, на нашу думку, це визначення не зовсім відповідає справжній суті цього явища. Виходячи з його змісту, корупційні діяння мають місце лише за наявності капіталу, хоча насправді, при вчиненні корупційних діянь наявність капіталу не має пріоритетного та визначального значення, а мають місце інші чинники та умови, на які ми звернемо увагу далі. До того ж, не завжди рішення, які приймаються на основі корупційних зв’язків, спрямовані на користь тих осіб чи однієї особи, хто їх приймає. Важливою складовою має бути дво- або багатостороння зацікавленість у прийнятті цього рішення, а також прийняття його у протиправний спосіб. При цьому особа, яка безпосередньо бере участь у вирішенні певного питання протиправним шляхом, може бути зацікавленою не лише заради особистого збагачення, а і заради отримання у подальшому певних «дивідендів» на свою користь або на користь свого оточення. Зацікавленість особи-корупціонера можлива у багатьох аспектах, у тому числі й нематеріальному.

На думку Л.В. Багрій-Шахматова корупція – це явище, яке вразило апарат державної влади і управління, пов’язане з його розладом, коли представники апарату незаконно використовують своє службове положення в корисливих цілях, для особистого збагачення всупереч інтересам служби [11, с.23].

Багато вчених звертає увагу на підхід до визначення корупції, запропонований О.В.Терещуком, згідно якого корупція включає у себе протизаконні діяння посадових осіб, спрямовані на особисте збагачення, а також, як стійкий зв’язок представників владно-управлінських структур зі злочинним середовищем і сприяння йому у проведенні протиправної діяльності за рахунок використання наданих їм державою повноважень [12, с.14]. Необхідно зазначити, що цей автор наголошує на тому, що найбільшу небезпеку для держави становить корупція у другому аспекті, тому що простежується стійка тенденція криміналізації владно-управлінської сфери. Доповнимо думку О.В.Терещука тим, що як наслідок, корупція негативно впливає на систему державного управління

Л.І. Аркуша вважає, що корупція – це протиправна діяльність визначених осіб, спрямована на використання свого службового та суспільного статусу для особистого збагачення, збагачення своїх родичів і прибічників, отримання інших переваг і благ всупереч інтересам суспільства [13, с. 41].

Як навмисне використання особою, уповноваженою на виконання управлінських функцій у сфері державного або муніципального управління, своїх службових повноважень з метою отримання вигоди чи переваг матеріального або нематеріального характеру, або з метою надання таких переваг іншим фізичним або юридичним особам дає визначення поняття корупції З.А. Незнамова [14]. У даному визначенні однією із складових елементів корупційного діяння автор зазначає навмисну дію особи. На наш погляд, навмисна дія посадової особи є однією із визначальних складових ознак корупційного діяння. Особа у повній мірі усвідомлює свою неправомірну поведінку, заздалегідь може передбачити, що саме вона порушить, а також які блага вона від цього порушення отримає, ступінь небезпеки та шкоди від вчиненого нею протиправного діяння та міру своєї відповідальності у разі виявлення даного порушення.

С.С. Рогульський пропонує правовий термін «корупція» визначити як незаконне прийняття майнових та немайнових послуг, благ і переваг особами, що уповноважені на виконання державних функцій, або особами, що відповідно до закону прирівнюються до них, з використанням свого правового статусу та пов’язаних з ним можливостей, а також підкуп зазначених осіб шляхом незаконного надання їм фізичними та уповноваженими представниками юридичних осіб цих благ, послуг та переваг з метою отримання від осіб, уповноважених на виконання державних функцій, або осіб, що прирівнюються до них, певних привілеїв [15, с.10]. Останні два визначення у своєму змісті мають ще одну важливу складову явища корупції, на яку їхні автори звертають увагу, а саме – отримання особами за вчинення корупційних діянь нематеріальних благ. Наявність цієї складової також має практичне значення для можливості кваліфікації протиправного діяння як корупційного.

Практика показує, що не завжди корупційні діяння здійснюються з метою отримання матеріальних благ. Можливі випадки, коли таке протиправне діяння виконується без отримання від цього матеріальних благ, а з метою іншої вигоди, наприклад працевлаштування наближеної особи або призначення на посаду. Автори навчального посібника «Попередження та запобігання корупції в системі державної служби» М.В. Костенніков та А.В. Куракін, звертають увагу на визначення корупції запропоноване Я.І. Кузьміновим, у якому вищезазначений фактор не врахований. А саме, на думку Я.І. Кузьмінова, корупція – це явище, коли посадові особи свідомо нехтують своїми обов’язками або діють усупереч цим обов’язкам заради встановленої матеріальної винагороди [16, с. 22].

Деякі науковці при визначенні поняття корупції звертають увагу на соціальну складову цього явища. М.І. Мельник [7, с.10-22], а також група вітчизняних вчених, серед яких Ю.М. Бисага, І.М. Різак та інші, вважають, що корупція це – складне соціальне явище, що виникає в процесі реалізації владних відносин уповноваженими на це особами, які протиправно використовують надану їм владу для задоволення особистих інтересів (інтересів третіх осіб), а також для створення умов здійснення корупційних дій, приховування цих дій та сприяння їм [17, с.8].

Деякі вчені, які досліджують явище корупції, звертають увагу на суб’єкт корупційних діянь та його протиправну поведінку. Так, В.В. Лунєєв вважає, що корупція – це коли особа, працюючи в органах державної влади, використовує своє посадове становище заради особистих, групових або корпоративних інтересів усупереч державним [18]. Віднесення особи до суб’єктів корупційних діянь, має одне із ключових чинників при кваліфікації правопорушення з ознаками корупції.

Є.В. Невмержицький, розглядаючи корупцію в політичному аспекті, звертає увагу впливу соціальних факторів на поведінку суб’єкта корупційних діянь. На думку цього вченого, корупція – це соціально-політичне явище, змістом якого є обумовлена політичними, економічними, соціальними і психологічними факторами система негативних поглядів, переконань, установок і діянь посадових осіб владних інститутів, державних і недержавних організацій, політичних партій, громадських організацій, спрямована на задоволення особистих, корисливих, групових або корпоративних інтересів шляхом підкупу, хабарництва, зловживання владою, надання пільг і переваг усупереч суспільним інтересам [19, с. 34].

Вже згаданий Є.В. Невмержицький та М.І. Камлик пропонують корупцію розуміти як діяльність державних службовців, депутатів, працівників правоохоронних та наглядових органів, суддів, посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, а також політичних і громадських діячів, яка спрямована на використання свого статусу для незаконного особистого збагачення, своїх родичів і прибічників, одержання інших вигод і благ всупереч інтересам суспільства [20, с. 99]. Але, на наш погляд, запропоноване авторами у цьому визначенні поняття «корупція» віднесення до суб’єктів корупції працівників недержавних установ є принциповою помилкою, оскільки корупція – явище, притаманне лише особам, які виконують державні функції. Представників недержавних установ можливо розцінювати лише як учасників корупційних відносин, а не суб’єктів. На наш погляд, корупція виникає у сферах державного управління, де інтереси окремих фізичних або представників юридичних осіб перетинаються з владно-управлінськими функціями посадових осіб державного апарату.

У визначенні вже згаданих російських учених М.В. Костеннікова та А.В. Куракіна також враховано більшість складових, які характеризують явище корупції. Вони вважають, що корупція – це протиправне суспільно небезпечне діяння, яке характеризується підкупом-продажністю державних службовців, і на цій основі, корисливим використанням ними, в особистих або корпоративних інтересах офіційних, службових повноважень, а також пов’язаних з ними авторитету і можливостей [16, с.31]. Л.М. Герасіна аналізуючи сучасні наукові підходи до розуміння поняття корупція, звертає увагу на визначення, запропоноване В. Комісаровим, В. Лукомським, Г. Авреком, В. Поповим та В. Овчинським. Зазначені вчені пропонують вважати корупцією форму посадового зловживання, у якому завжди присутня пряма або завуальована користь; як складне соціально-правове явище, пов’язане з підкупом осіб, які знаходяться на державній або громадській службі, з отриманням ними додаткових благ, переваг за скоєння навмисних дій або бездіяльність, підбурюванням до названих дій з боку зацікавленої особи і всупереч інтересам держави [21, с.16].

Значна частина вчених акцентує увагу на те, що корупція є однією із ознак організованої злочинності. Ці два явища, певною мірою, взаємно пов’язані між собою, оскільки за допомогою корупції представники організованої злочинності створюють захист з боку осіб, наділених владними повноваженнями. Окрім особистого захисту, у такий спосіб забезпечується переваги для бізнесу та іншої діяльності представників організованої злочинності.

На наш погляд, одне з найбільш і об’ємних визначень поняття корупції належить М.І. Мельнику. На його думку корупція – це соціальне явище, яке охоплює всю сукупність корупційних діянь, пов’язаних з неправомірним використанням особами, уповноваженими на виконання функцій держави, наданої їм влади, службових повноважень, відповідних можливостей з метою задоволення особистих інтересів чи інтересів третіх осіб, а також інших корупційних правопорушень, у тому числі і тих, які створюють умови для вчинення корупційних діянь чи є приховуванням їх або потурання їм [7, с.86].

Окрім підходів до розуміння явища корупції, що сформувались на пострадянському просторі, доцільно звернути увагу на наукові погляди вчених закордонних країн, запропоновані на підставі наукових досліджень визначення поняття корупції та її складові елементи. Зазначимо, що їх визначення мають певні відмінні від українських та російських вчених особливості.

Аналізуючи погляди іноземних вчених на поняття «корупція» необхідно зазначити, що значна їх кількість посилається на визначення запропоноване у словнику Генрі Блека. За цим визначенням під корупцією розуміється діяння, здійснене з намірами надати деяку перевагу для себе або іншої особи, не сумісне з офіційними обов’язками посадової особи та правами інших осіб; діяльність посадової особи, яке незаконно і неправомірно використовує своє положення або статус для отримання якої-небудь переваги для себе або іншої особи з метою, протилежною обов’язкам і правам інших осіб. Але у переважній більшості наукові погляди іноземних вчених на розуміння поняття «корупція» відрізняються від українських та російських колег.

Іноземні науковці вивчають явище корупції у вузькому галузевому розумінні. Здебільшого вони звертають увагу на протиправну сторону та мету такого діяння. Суб’єктами корупційних діянь у визначеннях іноземних учених є привілейований з обмеженим доступом до себе прошарок населення, який своєю політичною діяльністю впливає на державні та суспільні відносини за допомогою використання наданої йому політичної влади. Наведемо деякі з них. Так, одне із найчастіше цитованих тлумачень поняття корупції західних вчених належить Джозефу ла Паломбала, який визначає це явище, як будь-які дії чиновників, якщо останні відступають від своїх визначених законом обов’язків у обмін на особисті вигоди [22, с. 2]. Д. Бейлі розуміє корупцію як зловживання владою, використання її в особистих цілях, які не обов’язково повинні давати матеріальні вигоди [23].

У визначенні поняття корупції Елемера Генікса переважає економічна сфера у поєднанні з владно-розпорядчою функцією діяльності посадової особи. Він вважає, що корупція – це дія, в ході якої державний службовець або інша особа, що відповідає за розподіл державних багатств або надання послуг, порушує правила розподілу цих багатств або надання соціальних послуг, тобто саме ті правила, за дотримання яких він (чи вона) відповідальний, і робить це на користь клієнта, від якого отримує винагороду за такі порушення [22, с. 216].

Д. Най розуміє корупцію як поведінку, що відхиляється від офіційно визначених державою обов’язків, під впливом приватних інтересів [24].

На нашу думку, доречно звернути увагу на наукову позицію західного вченого Андраша Шайо, який вважає, що дискусія, яка точиться навколо тлумачення поняття корупції, є марнуванням часу, оскільки ніколи не буде досягнуто згоди з жодної дефініції [25, с.2 ]. В доповнення сказаного зазначимо, що велика кількість поглядів до розуміння поняття корупції, неоднозначність думок щодо її складових елементів та сфер існування у суспільстві, призводить до вад та помилок, пов’язаних з вивченням явища корупції як юридичної категорії. Д.Г.Заброда з цього приводу зазначив, безліч тлумачень поняття корупції, а також значна кількість її форм не дозволяють чітко розмежовувати схожі за ознаками з цим явищем суспільно-небезпечні прояви, а також призводить до «розмитості» розуміння корупції як об’єкта наукового дослідження [26].

Таким чином, порівнюючи наукові підходи вчених нашої країни та країн колишнього Радянського Союзу з підходами іноземних вчених до розуміння та тлумачення поняття «корупція», можна виділити схожі та відмінні риси. Схожими рисами є:

• корупцію розуміють як протиправну поведінку осіб, які наділені владними повноваженнями;
• корупція – це діяння, спрямовані задоволення особистих інтересів, отримання певних благ для себе та кола наближених осіб.

Відмінними рисамиу розуміння сутності явища «корупції» є:

• до суб’єктів корупційних діянь західні вчені у переважній більшості відносять представників політичної еліти, на відміну від вчених країн колишнього Радянського Союзу, які вважають, що суб’єктами цих правопорушень є особи, уповноважені на виконання функцій держави;
• на думку західних вчених, протиправна діяльність суб’єктів корупційних правопорушень спрямована на отримання можливості контролю та розподілу державними ресурсами, тоді як вчені країн колишнього Радянського Союзу таку діяльність суб’єктів корупційних діянь вважають спрямованою на безпосереднє отримання благ.

Далі доцільно звернути увагу на офіційні визначення поняття корупції, які закріплені в нормативно-правових актах. При цьому відзначимо, що підходи до визначення поняття «корупція» та форм корупційних правопорушень у законодавстві України та інших країн також мають свої особливості.

У Кодексі поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятому 34-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1979 році, поняття корупції пропонується визначати відповідно до національного права, але в загальному контексті під корупцією слід розуміти: «скоєння або нескоєння дії при виконанні обов’язків або з причин цих обов’язків у результаті одержання подарунків, що приймаються або вимагаються, обіцянок або стимулів кожного разу, коли має місце така діяльність або бездіяльність» [27, с. 5-12]. Доцільно відзначити, що в цьому міжнародно-правовому акті поняття корупції включає в себе не тільки отримання незаконної винагороди, а й неналежну поведінку посадової особи внаслідок отримання таких подарунків, тобто вказують на ще одну форму корупції – зловживання владою, перевищення посадових повноважень. Крім того, це визначення дає змогу включити до складу корупції і законну правомірну поведінку посадової особи, якщо вона була зумовлена отриманням якихось переваг або вигод.

У Цивільній конвенції про боротьбу з корупцією, ратифікованою Україною Законом № 2476-IV від 16.03.2005 року, корупцію визначено як прямі чи опосередковані вимагання, пропонування, дачу або одержання хабара чи будь-якої іншої неправомірної вигоди або можливості її отримання, які порушують належне виконання будь-якого обов’язку особою, що отримує хабара, неправомірну вигоду чи можливість мати таку вигоду, або поведінку такої особи [28].

У Палермській конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності, прийнятій у 2000 році, наведені обов’язкові ознаки корупції:

• пропозиція чи надання, вимагання або прийняття якої-небудь неправомірної переваги, у тому числі такої, яка зроблена навмисно;
• будь-яка неправомірно надана перевага включає в себе як матеріальну вигоду, так і переваги нематеріального характеру;
• корупційні діяння можуть вчинюватись як особисто, так і через посередників [27].

Закон Литовської республіки «Про Службу спеціальних розслідувань» № VIII-1649 від 2 травня 2000 року, визначає корупцію як пряме або опосередковане прагнення, вимагання або прийняття державним службовцем або прирівняної до нього особи майнової та іншої особистої вигоди (подарунку, послуги, обіцянки, привілеї) за виконання або невиконання діянь відповідно до займаної посади, а також діяльність або бездіяльність державного службовця чи прирівняної до нього особи в прагненні, вимаганні майнової або іншої особистої вигоди для себе чи іншої особи, в прийнятті такої вигоди, а також як пряму або опосередковану пропозицію чи надання державному службовцю або прирівняної до нього особи майнової та іншої особистої вигоди (подарунка, послуги, обіцянки, привілею) за виконання або невиконання дій згідно з займаною посадою державного службовця чи прирівняної до нього особи, а також посередництво при здійсненні наведених діянь.

При здійсненні аналізу праць вчених, які вивчали досвід іноземних країн у протидії корупції, нами з’ясовано, що міжнародні організації надають право офіційно визначати поняття «корупції» кожній країні відповідно до національних особливостей та правових традицій. У законодавчих актах деяких країн, зокрема Франції, Іспанії, відсутнє офіційне визначення поняття «корупція» як правової категорії. Корупційними правопорушеннями та злочинами, у цих країнах вважаються діяння, перелік яких міститься в Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції, яка ратифікована Україною Законом № 251-V від 18 жовтня 2006 року [28] та в Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією, яка також ратифікована Україною Законом № 252-V від 18 жовтня 2006 року [29].

Але ми вважаємо, що національне законодавство повинно мати визначення поняття корупції. Підтримуємо думку М.І. Мельника про те, що на практичне здійснення заходів боротьби з корупцією, відсутність законодавчого визначення явища корупції суттєво не впливає, та з огляду на те, що корупція постійно розвивається, має здатність проявлятися в різний спосіб та породжувати нові форми прояву пристосовуючись до існуючих законодавчих норм, заходів протидії, умов розвитку суспільства та держави, національне законодавство повинно містити узагальнююче визначення поняття явища корупції.

Як ми вже звертали увагу, форми правопорушень з ознаками корупції завжди будуть змінюватися відповідно до зміни та розвитку суспільних відносин, при цьому нехтуючи встановленими правилами та оминаючи запроваджені заборони. Відтак, корупціонери вдаються до налагодження системних дій, намагаються побудувати певні приховані корупційні схеми, які іноді мають складну багатоступеневу структуру і включають у себе механізми їх захисту. Це сприяє ефективному та безпечному для них вчиненню подібних правопорушень. Тому, поряд із узагальнюючим визначенням правового поняття «корупція», ефективність заходів протидії цьому явищу, буде залежати від наявності максимально-можливих визначених форм протиправної поведінки з наданням кожній із них кваліфікуючих ознак, та засобів покарання відповідно до суспільної небезпеки, наслідків та суб’єкта корупційного діяння.

Корупцію як правопорушення в Україні розглядають виходячи із змісту Закону України «Про боротьбу з корупцією» № 356/95-ВР від 5 жовтня 1995 року. Стаття 1 цього Закону визначає корупцію як діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг [31]. У додатку 2 «Визначення термінів і понять» Наказу Головного управління державної служби України № 94 від 30 листопада 2001 року «Про доповнення до Довідника типових професійних характеристик посад державних службовців» визначено, що корупція – це зловживання службовим становищем, пряме використання посадовою особою прав та повноважень з метою особистого збагачення; продажність громадських та політичних діячів, працівників управлінських органів [32].

Виходячи аналізу поглядів вчених та змісту визначення законодавчого поняття корупції, а також передбачених статтею 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією» обмежень державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, маємо запропонувати наступні ознаки, різних за змістом, але однакових за своєю спрямованістю та суттю діяння, які узагальнюють характеристику корупції як правової категорії:

1. Діяння спрямоване на отримання вигоди як майнового так і немайнового характеру (на відміну від хабара). Обов’язкова наявність корисливої мети.
2. Вигоди, матеріальні чи нематеріальні брага отримуються посадовою особою державного органу незаконно.
3. Дії або бездіяльність посадової особи, спрямовані на порушення вимог нормативно-правових актів, у яких визначені коло прав та обов’язків особи на відповідній посаді, з метою отримання благ у незаконний спосіб.
4. Діяння, спрямовані на отримання певних благ за допомогою і з використанням свого посадового становища, авторитету займаної посади, які не пов’язані з виконанням особою своїх безпосередніх посадових обов’язків.
5. Дія або бездіяльність посадової особи спрямовані на отримання благ, вчинена умисно, при цьому особа, яка вчинила це правопорушення, усвідомлювала протиправний характер своїх вчинків.
6. Дії (бездіяльність) посадової особи державного органу можуть бути правомірними і не мати шкідливих наслідків.
7. Дії посадової особи вчинюються за домовленістю або згодою сторін.
8. Діяння має бути вчинене особою, уповноваженою на виконання функцій держави.
9. Наявність причинного зв’язку між діяннями та наслідками.
10. Дії або бездіяльність суб’єкта правопорушення з ознаками корупції, не містять складу злочину.

Ознаки корупції, які відносяться до першої групи наведеної класифікації, полягають у тому, що корупція – це завжди дія або бездіяльність, спрямована на отримання майнової або немайнової вигоди, благ. Діяння посадової особи мають ознаки протиправної поведінки. Протиправна поведінка – це поведінка, яка не відповідає правовим приписам, принижує суб’єктивні права, не узгоджується із покладеними на осіб юридичними обов’язками [33, с. 61]. Протиправні діяння виявляються у двох формах: у вчиненні забороненого діяння або в невиконанні обов’язкової дії. Для співробітників ОВС це є невиконанням або неналежним виконання службових обов’язків, порушенням обмежень, які пов’язані з проходженням служби, а також вчиненням проступку який ганьбить його як службовця органів внутрішніх справ, або дискредитує державне відомство, в якому він працює [34, с.101].

Під благами майнового або немайнового характеру, у контексті корупції, слід розуміти безкоштовне отримання або купівлю будь-яких речей, послуг за ціною, яка є суттєво зниженою від тієї, яку особа мала б заплатити за звичайних обставин на загальних підставах. Майнова або немайнова вигода може бути обов’язковою кваліфікуючою ознакою корупції за умови, коли вона отримується посадовою особою за виконання певних дій або утримання від здійснення діяльності і це є корисливою складовою для зацікавленої особи. Для неї такі дії або бездіяльність посадової особи вигідні або необхідні. У такому разі, дії посадової особи, уповноваженої на виконання функцій держави, мають антисуспільну корисливу мету, яка полягає у протиправній діяльності, що спрямована на досягнення матеріальної або іншої вигоди [35, с. 243].

Слід звернути увагу на те, що подяку посадовій особі за виконану нею роботу не слід кваліфікувати як корупційне правопорушення. Наприклад, слідчому органу внутрішніх справ безкоштовно надано абонемент на відвідування спортивного комплексу, за те, що він розкрив крадіжку та повернув викрадене майно, яке є власністю цього ж спортивного комплексу. Отримання слідчим права безкоштовного відвідування спортивного комплексу не є корупційним діянням, оскільки він виконував свої обов’язки без будь-якої заздалегідь обумовленої матеріальної зацікавленості. Можливість безкоштовного користування послугами спортивного комплексу йому надано в знак подяки за повернуте майно. Виконуючи свої обов’язки, слідчий не знав, не міг знати і не розраховував на такі блага у вигляді подяки за свої професійні дії.

Зміст другої ознаки корупції характеризує такі дії посадової особи, уповноваженої на виконання функцій держави, які спрямовані на отримання матеріальних благ майнового чи немайнового характеру у спосіб, який не передбачений чинними нормативними актами, що визначають діяльність цієї посадової особи. Дії посадової особи необхідно вважати корупцією, коли вигоди і блага ця посадова особа отримує не за рахунок бюджету державної установи, у якій вона перебуває на службі та виконує певну діяльність, а від тих суб’єктів або наближених до них осіб, у інтересах яких корупціонер виконав певні дії, надав послугу.

Слід зазначити, що посадова особа, яка вчинила корупційне діяння, за умови виконання своїх посадових обов’язків та функцій у межах встановленими нормативно-правовими актами, не могла розраховувати на ці вигоди, матеріальні блага майнового чи немайнового характеру і мати їх. За виконаний нею обсяг роботи посадова особа мала б отримати лише заробітну плату та інші види грошового утримання, що передбачені установою, у якій вона (посадова особа) перебуває на державній службі, визначені та затверджену встановленому порядку керівником цієї державної установи.

При розкритті змісту третьої ознаки корупції необхідно відзначити, що виконання певних дій або утримання від певної діяльності посадовою особою, безпосередньо пов’язано із порушенням обсягу її посадових повноважень, обов’язків та компетенції взамін на незаконне отримання від зацікавленої особи у такій поведінці посадовця, благ матеріального чи нематеріального характеру.

Кожна посада у будь-якому державному органі передбачає обсяг певних повноважень та обов’язків, а також порядок їх виконання. Професійна (службова) діяльність посадової особи повинна спрямовуватись на виконання визначених державою (державним відомством) функцій. Факт корупції у діяльності посадової особи буде має місце тоді, коли посадовець свідомо порушує порядок (правила) виконання своєї діяльності, беручи не себе ризики відповідальності у випадку виявлення цих правопорушень. Характерною ознакою такого діяння (або бездіяльності) є те, що воно вчинюється всупереч інтересам служби та обсягу прав, компетенції й повноважень посадової особи-корупціонера і отримує за це непередбачені законом блага.

Кваліфікація подібних діянь як корупції матиме місце лише за умови, що посадова особа вчинила правопорушення нормативно-правових актів, які визначають зміст її службової діяльності, з метою отримання певних благ від зацікавленої в таких діях посадовця сторони. У випадку відсутності корисливої мети в діях посадової особи, таке правопорушення не є корупцією і його слід кваліфікувати як службову недбалість.

Четверта ознака корупціїхарактеризує використання посадовою особою свого службового стану, впливу, який певною мірою залежить від авторитету займаної посади. Для цієї ознаки корупції характерні дії посадової особи поза межами своїх службових обов’язків та компетенції.

Дана ознака має місце тоді, коли посадова особа вдається до протиправних дій використовуючи своє становище, яке вона має в силу обіймання займаної посади, у тому числі завдяки авторитету займаної посади, особистих та службових зв’язків. За умови, що особа не обіймала б відповідної посади на службі в державному органі, вона суб’єктивно не мала б таких можливостей впливу на інших осіб з метою виконання певної дії чи утримання від дій в інтересах зацікавленої сторони.

Слід зазначити, що дії посадової особи можуть бути такими, які входять в коло її службової діяльності, але вона не має на ці дії правових підстав і перетворює таким чином ці дії в незаконні [36, с.26-27].Такі приховані дії характерні в діяльності органів внутрішніх справ. Подібні ситуації можуть виникати тоді, коли старші за посадою начальники дають вказівки підлеглим до вчинення ними певних дій, наприклад перекваліфікувати дії підозрюваної особи у вчиненні злочину із злочинного діяння у правопорушення, хоча законодавчих підстав для цього недостатньо.

Дії посадової особи, характерні для розглядуваної ознаки корупції, можуть мати різноступеневий характер відносин. Вони можуть бути в межах окремого підрозділу державного органу (наприклад серед співробітників районного відділу Державної податкової інспекції), в межах окремого державного відомства, міністерства (наприклад, між начальником відділу карного розшуку Деснянського РУ ГУ МВС України у м. Києві та начальником відділу громадської безпеки Бориспільського РУ ГУ МВС України у Київській області), а також між посадовими особами державних відомств, установ, міністерств, які не підпорядковані між собою (наприклад, між співробітником Державної виконавчої служби та посадовою особою районної ради народних депутатів). Таким чином, корупційні зв’язки формуються за допомогою як неформальних, так і офіційних взаємовідносин між посадовими особами по вертикалі системи управління в одному відомстві, а також по горизонталі на різних рівнях управління між різними відомствами і структурами. Цей взаємозв’язок призводить до взаємозалежності та системності подібних діянь з метою отримання певних благ різного характеру та змісту [37].

П’ятаознака корупції, яка характеризує дію чи бездіяльність посадової особи, що вчинена навмисно. За своєю суттю та природою правопорушення з ознаками корупції не може бути вчинене з необережності і кваліфіковане відповідно до диспозиції статті 11 КУпАП [38]. Спонукальним фактором до протиправних дій є умисел. Умисел – одна із форм вини у праві, яка полягає у специфічному вияві свідомості й волі особи у вчинюваному правопорушенні [39, с.207]. Стаття 10 КУпАП визначає, що адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Разом з тим стаття 24 Кримінального кодексу України поділяє умисел злочину на прямий і непрямий. Прямий умисел має місце коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим умислом вважається таке діяння, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання. Вольова ознака прямого умислу – це бажання особи, щоб настали передбачувані наслідки її дії чи бездіяльності [39, с. 208]. Отже, ознакою корупції є те, що посадова особа усвідомлює протиправний характер своєї діяльності, передбачає і бажає настання наслідків від своєї поведінки та свідомо діє у такий спосіб, відтак дії особи-корупціонера вчинюються навмисно.

Характерні ознаки корупції, віднесені до шостої групи, за якою дії або бездіяльність посадової особи можуть не мати шкідливих наслідків і є правомірними полягають у тому, що правомірна поведінка виражається у діях, коли забезпечується права та обов’язки громадян, у соціально-правовій активності, яка відповідає нормам права та правовим вимогам, що сприяють дотриманню законності та правопорядку [33, с.61].Але зміст подібних діянь має протиправний характер, оскільки вони є суспільно шкідливими, так як завдають шкоди авторитету державних органів та системі органів державної влади їх посадовим особам.

Детально віднесені до цієї групи ознаки корупції описані С.А. Шалгуновою. Ця вчена вважає, що дії посадової особи в межах займаної посади як корупційні необхідно кваліфікувати тоді, коли посадова особа, виконуючи обов’язки, визначені посадовою інструкцією, свідомо отримує за це вигоди, пільги, переваги майнового і немайнового характеру. При цьому у випадку ненадання від зацікавленої сторони зазначених благ ця посадова особа зобов’язана була б виконати певну роботу в ті ж терміни та з такими ж характерними ознаками для такого виду діяльності, як і за умови незаконного отримання нею благ. Порушення посадової особи полягає в отриманні нею незаконної винагороди за свою професійну діяльність, хоча вона здійснюється відповідно до посадових інструкцій та функціональних обов’язків. За таких обставин зовні діяння посадової особи виглядає як законне, правомірне, відповідне визначеній процедурі та порядку виконання для такого роду діяльності. Але через необізнаність зацікавленої сторони у процедурі виконання певних дій або наданні послуги посадовою особою, зацікавлена сторона вдається до домовленостей із цією ж посадовою особою про виконання необхідної дії у визначені терміни. При цьому домовлені терміни є загальнообов’язковими для такого роду робіт чи послуг. Тому фактично посадовець отримує незаконну винагороду за свої обов’язки, які ним виконані відповідно до нормативно-правових актів [36, с.26-27].

Слід погодитись з С.А. Шалгуновою, що подібні правопорушення є найскладнішою категорією діянь для розкриття відповідними підрозділами правоохоронних органів. Як правило велика їх частина лишається поза увагою та статистичним обліком.

Сьома ознака корупції, за якою дії або утримання від виконання певних дій посадовою особою здійснюється за домовленістю або згодою сторін. Корупція завжди є наслідком домовленостей, які досягаються з метою задоволення інтересів та потреб усіх суб’єктів цих відносин.

Учасниками цієї домовленості є – з однієї сторони особа державного органу, уповноважена на виконання функцій держави, з іншої сторони фізична особа, яка представляє свої власні інтереси або інтереси певної групи фізичних осіб, фізична особа, яка представляє інтереси юридичної особи або декількох юридичних осіб. Предметом домовленості зазначених вище сторін є певні дії посадової особи, чи бездіяльність або інша її поведінка, але обов’язково в інтересах іншої сторони. Домовленість сторін також включає в себе порядок виконання посадовою особою певних дій, прийняття рішення на користь зацікавленої сторони, а також спосіб та форму винагороди (подяки) за виконану роботу.

Можуть бути випадки, коли сторони такої домовленості не обговорюють умови винагороди за певні дії (або бездіяльність) посадової особи. У таких випадках мають місце дружні стосунки, ділові відносини, взаємна допомога та підтримка у подібних випадках, розрахунок взаємовигідні відносини у подальшому.

Восьмою ознакою корупціїє наявність у суб’єкта цього правопорушення повноважень на виконання функцій держави. Стаття 2 Закону України «Про боротьбу з корупцією» визначає перелік суб’єктів, які несуть відповідальність на підставі цього Закону, який не є вичерпний. На практиці трапляються випадки, коли співробітникам правоохоронних органів необхідно звертатися до змісту інших нормативно-правових актів з метою з’ясування наявності правових підстав віднесення винної особи до суб’єкта корупції.

Оскільки Законом України «Про боротьбу з корупцією» передбачено адміністративну відповідальність за його порушення, то суб’єкти корупційних діянь, окрім загальних ознак, які належать суб’єктам адміністративного правопорушення, мають також спеціальні ознаки, які притаманні лише особам окремо визначеної сфери діяльності. До загальних ознак слід віднести вік особи, після досягнення якого настає адміністративна відповідальність. Згідно із ст. 12 КУпАП до адміністративної відповідальності притягуються особи, які на момент вчинення правопорушення досягли шістнадцятирічного віку. Загальною ознакою є осудність суб’єкта адміністративної відповідальності відповідно до ст. 20 КУпАП.

До спеціальних ознак суб’єкта правопорушення з ознаками корупції автори коментарю до Закону України «Про боротьбу з корупцією» відносять наявність у особи повноважень на виконання функцій держави, що передбачає перебування її на службі в державному органі, установі організації та повноваження на здійснення владних функцій відповідно до займаної посади або обсягу службових обов’язків, а також право прийняття рішень, які мають юридичні наслідки. Відсутність таких повноважень позбавляє спеціальної ознаки суб’єкта правопорушення з ознаками корупції. Зазначимо, що зміст понять «посадова особа» та «службова особа»мають свої особливі риси, пов’язані з обсягом повноважень, виконуваними завданнями і функціями в державних відомствах та установах.

Для посадової особи характерною ознакою є зайняття керівної посади, яка наділяє правом виконувати юридично-владні дії, які поширюються на підлеглих по службі осіб. Для діяльності посадової особи характерне: здійснення керівництва підлеглими по службі особами; право застосовувати заходи службового впливу; вона наділена правом здійснювати дії, які призводять до настання певних юридичних наслідків, у зв’язку з цим вона несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх посадових обов’язків та функцій, покладених на керований нею підрозділ. Таким чином до посадової особи державної служби відносять державного службовця, який з метою управління державним органом або його підрозділом, а також представництва його інтересів у зовнішніх відносинах наділений державно-владними повноваженнями і правомочний вчиняти службові юридично-значимі дії [40, с. 287].

Для службової особи характерною ознакою є право застосовувати владний вплив на інших учасників відносин у межах виконуваних нею службових функцій. Виділяють наступні властиві ознаки службової особи: наявність спеціальних повноважень, які закріплені нормативно-правовими актами; право віддавати обов’язкові для виконання вказівки та розпорядження як фізичним, так і юридичним особам, які не перебувають у стані підлеглості відповідно до виконання службово-трудових відносин; право застосовувати заходи адміністративного примусу у випадках, передбачених законодавством. Отже, до службових осіб державної служби відносять фізичну особу, яка пов’язана з виконанням, наданих їй у встановленому законом порядку спеціальних повноважень, стосовно осіб, які не перебувають з нею у службовому підпорядкуванні, і у випадках, передбачених законодавством, вона має право застосовувати заходи адміністративного примусу [40, с. 288].

У межах нашого дослідження поняття «посадова особа» і «службова особа» розглядатимуться як тотожні, оскільки статус розглядуваної нами категорії суб’єктів корупційних діянь – співробітників ОВС, збігається. Крім того, це пояснюється тим, що всі співробітники органів внутрішніх справ займають відповідні посади в системі ОВС, та згідно чинного законодавства, мають певні специфічні особливості, які відмінні від посадових осіб інших органів державної влади уповноважених на виконання функцій держави. Ці особливості полягають в тому, що співробітники ОВС обіймають посаду в органі державної влади, мають спеціальні звання, вчиняють дії від імені держави, наділені державною владними повноваженнями та правом приймати рішення, які мають юридичні наслідки. Крім того, відповідно до Закону України «Про міліцію», вони наділені спеціальними правами по відношенню до тих осіб, які їм не підпорядковані та не перебувають з ними у службових відносинах, а також забезпечуються державою правовим та соціальним захистом.

Дев’ятою ознакою корупціїє наявність причинного зв’язку між діями або бездіяльністю посадової особи державного органу, уповноваженої на виконання функцій держави, та наслідками, які стали результатом цих дій. Причинний зв’язок – це об’єктивний зв’язок між явищами, коли одне явище (причина) порушує, зумовлює виникнення іншого явища (наслідку). Встановлення причинного зв’язку між протиправним діянням і шкідливими наслідками в ряді випадків не становить труднощів, оскільки він очевидний. Але причинно-наслідковий зв’язок може бути ускладнений різними обставинами. Це вимагає спеціальних знань і проведення експертизи. Важливо, щоб причинний зв’язок був пов’язаний з виною особи, яка вчинила правопорушення [41 с.144].

Маємо зазначити, що корупційні діяння не завжди мають негативні для держави наслідки матеріального характеру, оскільки посадова особа може здійснювати свою діяльність у межах наданих їй повноважень згідно з вимогами визначеними в нормативно-правових актах. Разом з тим, завжди мають місце негативні наслідки морального характеру, які впливають на розвиток суспільних відносин у державі та негативно позначаються на її іміджі, підривають авторитет всієї системи державних органів та державних службовців, створюють негативні тенденції, пов’язані із становленням громадянської свідомості, яка позначається на розвитку суспільства.

Десятою ознакоюкорупції як правопорушення є відсутність у діях порушника складу злочину. Відповідно до ст. 9 КУпАП, притягнення винної особи до адміністративної відповідальності за Законом України «Про боротьбу з корупцією» буде за умови, порушення за своїм характером не тягне за собою кримінальної відповідальності. Пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25.05.1998 року визначено, що адміністративна відповідальність за ч. 2 ст. 1 Закону України «Про боротьбу з корупцією» настає лише за умови, що дії (бездіяльність) особи, уповноваженої на виконання функцій держави, не містять складу злочину [42]. Якщо під час з’ясування обставин справи буде виявлено, що дії винної посадової особи підпадають під ознаки відповідної статті Кримінального кодексу України, то притягнення особи до відповідальності здійснюється відповідно до вчиненої протиправної дії, передбаченої в диспозиції Кримінального кодексу. Притягнення особи до відповідальності за Законом України «Про боротьбу з корупцією» можливе, якщо буде відмовлено в порушенні кримінальної справи або закритті кримінальної справи. При цьому необхідною умовою для притягнення до відповідальності має бути наявність у діях винуватої особи правопорушення, яке передбачене вказаним законом [42].

На наш погляд, розглянуті нами ознаки характеризують корупцію як правову категорію, суть яких полягає в діяльності посадової особи, яка пов’язана з виконанням службових обов’язків на займаній посаді, спрямована на отримання благ, пільг чи інших переваг, не передбачених чинними нормативно-правовими актами. Корупція в державних установах, зокрема у правоохоронних відомствах, існує завдяки тому, що особа, уповноважена на виконання функцій держави, може використовувати свої повноваження шляхом прийняття рішень від імені держави. Посадова особа зобов’язана приймати рішення виходячи із завдань, функцій та повноважень, визначених нормативно-правовими актами. Ситуація, за якою вимоги нормативно-правових атів підмінюються корисливими інтересами посадової особи є початком корупції.

Маємо вказати, що на даний час у чинному законодавстві корупція як злочин не згадується. Притягнення винних осіб до юридичної відповідальності за правопорушення з ознаками корупції здійснюється відповідно до Закону України «Про боротьбу з корупцією», яким передбачена лише адміністративна відповідальність. Це дає підстави стверджувати, що такий підхід применшує суспільну небезпеку корупції як правового та соціального явища. На цю обставину звернув увагу Пленум Верховного Суду України, який Постановою № 13 «Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією» від 25.05.1998 року, вказав на те, що корупція становить підвищену суспільну небезпеку, яка порушує нормальну діяльність державних інститутів, дискредитує органи державної влади, місцевого самоврядування та їх апарат [42].

Ще одним із ключових питань є з’ясування того, чим саме є явище корупції в сучасних умовах, у чому полягає її сутність, а також дослідити наслідки впливу нарозвиток держави, громадянського суспільства. Вважаємо, що з’ясування розуміння сутності корупції є підґрунтям для впровадження стратегії та пошуків оптимальних і дієвих заходів протидії цьому явищу.

Щодо сутності явища корупції, поділяємо погляд М.І.Мельника, який вважає, що корупція не може бути зведена до якогось конкретного суспільно-небезпечного діяння. На думку цього вченого, корупція – це соціальне явище, яке має соціальну обумовленість, соціальні закономірності розвитку та здійснює негативний вплив на соціальні процеси, пронизує різні сфери суспільства, по-різному деформуючи суспільні відносини [7, с.10]. На наше переконання, представлену думку М.І Мельника слід доповнити тим, що корупція явище, яке породжується суспільством. Поширення цього явища в суспільстві значною мірою залежить від рівня розвитку суспільних відносин у державі, які регулюються існуючою нормативно-правовою базою, а також певними традиціями, які мають вплив на їх розвиток та існування. Особливо це стосується впливу корупції на право, яке є одним із головних соціальних інститутів, що здійснює регулятивну функцію, пов’язану із упорядкуванням соціальних відносин. За умови впливу корупції на право, яке являє собою сукупність прав та обов’язків суб’єктів правовідносин, воно (право) втрачає роль регулятора суспільних зв’язків, у наслідок чого у суспільстві порушується принципи соціальної справедливості та верховенства права й закону. Характерною ознакою корупції як соціально явища є те, що вона виникає й існує за допомогою неофіційних, неформальних суспільних зв’язків, які також є частиною суспільних відносин.

Отже, на наш погляд корупція — це соціальне явище, яке складається із сукупності однорідних за суттю протиправних дій наділеної державою владно-управлінськими повноваженнями особи, які виражаються у навмисному діянні, що порушує вимоги законодавства, з метою отримання для себе або наближеного кола осіб матеріальних чи нематеріальних благ, задоволення інших суб’єктивних потреб.

1.2. Передумови виникнення корупційних проявів серед співробітників органів внутрішніх справ

На сьогоднішній день особливого значення набуває питання визначення місця і ролі органів внутрішніх справ у системі державних органів виконавчої влади, від діяльності яких значною мірою залежатиме успішність проведення політичних, економічних та інших соціальних перетворень у країні. За таких умов постала необхідність реформування системи органів внутрішніх справ, а саме запровадження нових підходів та стандартів їх професійної діяльності, системи управління, які мають відповідати вимогам сьогодення.

Поряд із реформуванням органів внутрішніх справ, яке відбувається за умови неоднозначних і нестабільних суспільно-політичних процесів у державі, актуальною проблемою, яка впливає на ефективність діяльності ОВС, є потреба протидії протиправним діянням, що трапляються в діяльності співробітників міліції. Однією з форм протиправної поведінки працівників ОВС є корупція, яка не оминула відомство, що за своїм призначенням покликане боротися з цим явищем.

Доречно зазначити, що корупція в органах внутрішніх справ – одне із проявів корупції в системі органів державної влади. Поширення корупції серед співробітників ОВС нерідко зумовлене тими ж причинами, що і в інших державних відомствах. Тому, щоб обмежити поширення цього явища серед співробітників органів внутрішніх справ, необхідно з’ясувати передумови, які сприяють корупційним проявам та спрямувати основні зусилля на їх усунення.

На наш погляд, вивчати проблему особливостей корупційних проявів серед співробітників ОВС неможливо без урахування загальних факторів, які сприяють поширенню цього явища на загальнодержавному рівні. Безперечно, можна дослідити та визначити коло причин, умов та факторів, які є детермінантами у поведінці працівників міліції, та визначити заходи, які певною мірою вплинуть на рівень корупції серед працівників цього відомства. Але, такий підхід є спрощеним. Як зазначив М.І.Мельник, з корупцією необхідно боротися комплексно, що неможливо без з’ясування головних та другорядних причин її існування. Тому доцільно дослідити причини та умови, які сприяють поширенню цього явища в країні, а також ті, які є особливими, характерними для діяльності співробітників органів внутрішніх справ.

Однією з головних передумов існування корупції в державі є криза всього суспільства, яка спотворює суспільні відносини в державі, пріоритетом яких стала гонитва більшості громадян за легкою наживою, збагаченням, що супроводжується нехтуванням моральних цінностей. З цього приводу слушно зазначив В.Цвєтков: «Наше суспільство перебуває у глибокій соціальній дезінтеграції, коли практично відсутні нові суспільні цінності, ідеали й громадська свідомість. Людей охоплює почуття безнадійності, розчарування, соціальної відчуженості, розгубленості, відчаю, втрати віри в майбутнє. Невизначеність концептуальних основ суспільного розвитку, слабка теоретична розробка механізмів трансформування українського суспільства в ринкову соціально-культурну систему призвело до того, що такі явища, як криміналізація багатьох сфер суспільного життя, корупція, злодійство асоціюються в масовій свідомості з ринковою економікою» [43]. Як наслідок корумповані відносини все більше витісняють правові, етичні відносини між людьми, із аномалії поступово перетворюються у норму поведінки.

Наведене висловлювання В. Цветкова підтверджує те, що з часів здобуття нашою державою незалежності суспільні процеси не завжди відбуваються у рамках чинного законодавства. Це стало наслідком гальмування розвитку держави та зниження життєвого рівня її громадян, що є об’єктивно сприятливими обставинами «корупційних спалахів». Але низький рівень життя громадян не є єдиною причиною корупції. Аналіз використаних у дисертації джерел дає підстави стверджувати, що корупція існує і в країнах, де стандарти життя, соціальних та інших потреб громадян значно вищі за ті, які існують в Україні.

Передумови, які сприяють виникненню та існуванню корупції серед співробітників органів внутрішніх справ, умовно можна розділити наступним чином:

1. За соціальним критерієм, який пов’язаний із рівнем розвитку держави, права, морально-культурних чинників, та іншими соціальними факторами, та умовами які впливають на свідомість громадян. До цього критерію відносяться загальні та особливі передумови.
2. За критерієм, пов’язаним зі спеціальним званням та обсягом службових повноважень – передумови характерні для молодшого, середнього, старшого та вищого начальницького складу.

Загальними передумовами виникнення та існування корупції серед осіб, уповноважених на виконання функцій держави, є неналежна правова оцінка явища корупції у діючому Законі України «Про боротьбу з корупцією» та в Кримінальному Кодексі України, що значно занижує рівень її суспільної небезпеки. При цьому збитки державного бюджету, які є наслідком корупційних діянь, за даними різних наукових досліджень сягають більше мільярда гривень в рік.

Переважна більшість вчених (М.І. Мельник, О.Я. Прохоренко, М.І. Хавронюк та інші) сходиться до думки, що вітчизняне антикорупційне законодавство характеризується відсутністю системності та узгодженості норм, які б були підґрунтям застосування заходів боротьби з корупцією. Відсутні дієві заходи протидії корупції, які повинні бути складовою частиною різних галузей права, зокрема цивільного, господарського, земельного, фінансового, податкового та ін.

На сьогодні у законодавстві України існують певні прогалини щодо визначення кола діянь, які можна кваліфікувати як корупційні. Зокрема, такі діяння як лобізм, протекціонізм не враховані як протиправні, не надано їх відповідної правової оцінки. Хоча не секрет, що вказані діяння є досить поширеним явищем, мають ознаки корупції та негативно позначаються на розвитку певних суспільних відносин. Крім того зміст норм антикорупційного законодавства викладений у спосіб, за яким можливі певні маніпулювання, довільне тлумачення та застосування викладених у ньому приписів.

Ще одним правовим фактором, поширення корупції є відсутність законодавчого закріплення виконавчо-розпорядчої діяльності. На даний час існує хибна практика видання органами управління численних підзаконних актів, які на перше місце ставлять інтереси відомства, обмежують права громадян, їх активність у державному управлінні, ускладнюють вирішення їхніх проблем і задоволення інтересів [19, с.48]. Внаслідок відсутності регламентації діяльності посадових осіб державних органів, останні мають змогу вчиняти дії та приймати рішення на власний розсуд, що є прогалиною діючих нормативно-правових актів.

Окрім зазначених обставини правового характеру, сприятливими передумовами корупції в Україні є нестабільна політична ситуація, яка призводить до частих змін керівництва державних установ різного рівня, та постійні кризові явища, які пов’язані з економічними процесами в державі і значною мірою позначаються на рівні життя пересічних громадян України. Ці негативні тенденції найбільш характерні для галузей економіки, що відповідають за постачання енергоносіїв та нафтопродуктів в Україну, сільського господарства, вугільної промисловості.

Концепцією боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженою Указом Президента України № 367/98 від 24 квітня 1998 року, були окреслені передумови, які призводять до поширення цього явища в державі. Слід зазначити, що більшість із наведених у зазначеному нормативно-правовому акті передумов та причин значною мірою не втратили своєї актуальності і на даний час. Серед них слід звернути увагу на такі:

• масове прагнення підприємницьких структур, включаючи кримінальні, розв’язати через державний апарат свої проблеми;
• масову зміну законодавчих та інших правових норм, послаблення нагляду та контролю за їх виконанням;
• переведення державної власності у приватну в інтересах окремих груп, тіньових структур, кланів;
• пасивність правоохоронних та інших державних органів у притягненні винних у корупційних вчинках та інших незаконних операціях до відповідальності, що, крім інших негативних наслідків, стало для чиновництва стимулом до вчинення корупційних діянь, призвело до моральної деформації, поширення корисливої мотивації службової діяльності;
• поширення у суспільстві думки про корумпованість влади, припустимість, ефективність та невідворотність корупційних зв’язків і діянь, небажання влади боротися з ними і навіть потурання їм, що призводить до зворотного впливу на формування у населення готовності та звички до використання корупційних відносин [44].

Вченими також досліджуються причини, які сприяють існуванню корупції в Україні. На думку О.Г. Кальмана, поширеність корупції обумовлюється наступними основними факторами, а саме:

1) суттєвими вадами законодавчого регулювання, що надає широкі можливості для різноманітних маніпуляцій із законами, у тому числі антикорупційними, при їх застосуванні;

2) недоліками в механізмах формування усіх гілок влади і державного апарату в цілому;

3) наявністю стійкої корупційної установки на всіх рівнях службової діяльності, яка знаходить своє відтворення при реалізації службовими особами своїх службових повноважень, а також правової анемії суспільства;

4) відсутністю жорсткого соціально-правового контролю за діяльністю посадових осіб та їх відповідальністю [45; 46].

До зазначених О.Г. Кальманом причин існування корупції в Україні, Є.В. Ковальов та Т.Є. Никифорець звертають увагу на низьке матеріальне стимулювання праці державного службовця, а також ускладнення управлінських структур, збільшення кількості чиновників, що призводить до недостатнього рівня контролю за їх діяльністю, також є причинами, які суттєво впливають на рівень корупції в державі [47].

У більшості випадків вчені звертають увагу на те, що причини та умови, які сприяють поширенню корупції в нашій країні, перебувають у тісному взаємозв’язку з такими явищами, як криза і незбалансованість економічних відносин, високі податки, падіння продуктивності праці, зростання безробіття, бюджетний дефіцит, правовий нігілізм, погіршення виконавчої дисципліни, добору, розстановки і виховання кадрів, недосконала нормативна база, серйозні недоліки і прорахунки в правозастосовній практиці правоохоронних органів [48;49].

На рівень поширення корупції в Україні, певною мірою вплинув соціально-економічний стан нашої держави, котра починаючи з 1991 року перебуває у так званому «перехідному періоді». В цей час громадський і державний контроль в державі здійснюється на недостатньому рівні в силу тих обставин, пов’язаних з не визначенням подальшого розвитку держави, які призвели до послаблення системи державного управління. Для того періоду характерний перерозподіл впливу на використання активів державної власності, впливу на суспільство та економічні процеси між різними силами, які намагалися отримати владні повноваження. Механізми управління державою, які використовувались за часи Радянського Союзу, втратили свою дієздатність, а нові не були сформовані або не були ефективними внаслідок проведення змін у різних сферах життєдіяльності держави. У країні відбувається підрив авторитету органів державної влади в очах громадян, включаючи правоохоронні органи.

Характерною рисою перехідного стану українського суспільства й держави є недостатній рівень відповідальності осіб, наділених владними повноваженнями, а також обмеження можливостей контролю за їх діяльністю, та прийняттям рішень. Мали місце випадки, коли посадові особи на свій розсуд визначали межу своєї компетенції, довільно встановлювали строки виконання завдань тощо. Виняток становлять лише функціональні обов’язки посадових осіб державних установ, у яких виписано коло обов’язків за посадою. Крім того вчені та практики, серед яких Л.І. Аркуша, Д.Г. Заброда, О.В. Терещук вказують на приховану неузгодженість між різними правоохоронними відомствами держави, що призводить до зниження ефективності антикорупційної діяльності. Вона полягає у тому, що міністерства та відомства, зокрема МВС, СБУ, прокуратура, а також їхні структурні підрозділи, головним завданням яких є боротьба із злочинністю, часто дублюють функції одні одних, оскільки відсутні чітко визначені межі їх компетенції, зокрема у питанні боротьби з корупцією. Все це призводить до відсутності злагодженості в діяльності правоохоронних органів та неналежного рівня їх відповідальності у напрямку боротьби з корупцією.

Як ми вже звертали увагу, нестабільність розвитку економіки держави також є однією з передумов існування корупції. Сприятливі умови для корупції сталися через зміну системи управління з планової економіки, яка існувала в Радянському Союзі, для якої характерні адміністративно-командні методи управління до ринкової економіки, коли почався період первісного накопичення капіталу, приватизації державної власності, розподілу державного багатства, а відтак змін форм та методів управління. На законодавчому рівні була закріплена нова, рівноправна з іншими форма власності – приватна. Перерозподіл державної власності, створення нових умов виробництва, розвиток ринкових відносин відбувався за ситуації, коли участь та вплив на ці процеси обмежувався певним колом осіб, що на той час був наближеним оточенням вищого керівництва держави.

Ще одним із головних факторів корупції економічного характеру, є «тіньова економіка», метою якої є зменшення рівня оподаткування, отримання незаконних прибутків шляхом незаконної економічної, промислової чи іншої діяльності, поза контролем держави. Це унеможливлює стягування повноцінних податків державою. Розвиток тіньової економіки був зумовлений певними обмеженнями ведення підприємницької діяльності, невиправданим податковим тиском, пільгами для вузького кола визначених суб’єктів підприємницької діяльності. Завдяки пільгам такий суб’єкт отримував значні переваги над своїми конкурентами. Тіньова економіка є базою для утворення паралельної державі інфраструктури влади [19, с.48]. З поступовим становленням та розвитком ринкової економіки причиною появи корупції стала своєрідна модель ринкової економіки та ведення підприємницької діяльності. Вона полягає не в традиційних для цивілізованого суспільства ринкових механізмах (підприємницька свобода, вільна конкуренція та інше), а в неформальних правилах взаємовідносин підприємців з представниками публічної влади. Основним регулятором таких взаємовідносин є не праві норми,а корпоративні інтереси і близькість до влади. За таких умов взаємовідносини будуються на основі хабарів, а також лобіювання інтересів зацікавлених осіб. Сподівання на саморегуляцію ринкових механізмів виявилась утопічними, оскільки функціонування ринкової економіки неможливе без чітко визначених правових норм [50;51]. Проте, на наш погляд, явище «тіньової економіки», так само як і організованої злочинності, є не причиною корупції, а її наслідком. Оскільки, ці явища можуть існувати у випадку відсутності належного адміністративного контролю з боку посадових осіб державних установ різних відомств. За допомогою корупції послаблюються державні важелі впливу на діяльність окремих недержавних підприємств, які у такий спосіб отримують надприбутки незаконним способом, у тому числі за рахунок несплати податків та інших обов’язкових платежів до державного бюджету.

Морально-психологічні причини виникнення корупції зумовлені зміною морально-соціальних цінностей у суспільстві та суспільної моралі. Ці причини мають значну кількість факторів, які, на думку автора, є досить впливовими. Зокрема, у 1991 році, на зміну комуністичній ідеології фактично не прийшла ніяка інша. Суспільству пропонувалися нові соціальні цінності, привабливі за змістом, але не зрозумілі, з погляду шляхів їх досягнення, до того ж на тлі значного падіння рівня життя пересічних громадян. Втратили свого виховного значення, набуті за роки Радянського Союзу цінності, такі як соціальна рівність, соціальна справедливість, змінились принципи моралі більшості громадян. У суспільстві з’явились нові орієнтири, до яких важко було пристосуватись деяким категоріям населення, особливо середнього та старшого покоління. Унаслідок цих процесів відбувався занепад культурного рівня та рівня освіти громадян у зв’язку із послабленою увагою суспільства до свого культурного та духовного розвитку. На тлі загального занепаду держава та суспільство, протягом певного періоду, були позбавлені можливості контролювати та належним чином впливати на процеси, які відбувалися в морально-психологічній площині. Нехтування нормами права з часом почало сприйматися як нормальне явище. Протягом деякого часу пересічні громадяни залишились один на один із протиправними діяннями, які вчинювались по відношенню до них. Усі ці обставини вплинули на відношення громадян до протиправних діянь, у тому числі і корупційних проявів.

Як показують статистичні дані, а вони неповні через високий рівень латентності корупції, на даний час на державному рівні проводяться не всі заходи, спрямовані на зменшення рівня корупції, обмеження причин і умов виникнення та існування корупційних проявів. При цьому доречно врахувати факт поступового, але стабільного зростання економіки нашої країни, що в поєднанні із вдосконаленням законодавчої бази антикорупційного спрямування є однією із важливих передумов зменшення рівня корупції в країні.

Отже, підсумовуючи викладене, слід зазначити, що загальними та найбільш характерними причинами корупції в сучасній Україні є тривала криза політичної влади, слабкість демократичних традицій, недосконалість антикорупційного законодавства, низький рівень антикорупційної активності громадськості та громадських утворень, кризи ключових галузей економіки. Крім того, намагання боротися з корупцією обмежуються тимчасовими заходами, без вдосконалення системи антикорупційного законодавства, а також за відсутності послідовних корків, спрямованих на усунення причин корупції та невідворотності покарання винних за подібні діяння. Це породжує сприйняття корупції громадянами, як способом задоволення деяких потреб. Стимулюють зростання корупції також і соціальна нестабільність та напруженість у суспільстві, різка диференціація доходів і майнового стану населення, яка поглиблюється через недосконалість механізмів соціального забезпечення незахищених верств населення.

Однією із ознак корупції є її здатність проникати в усі можливі інституції та державні установи, а також впливати на процес прийняття юридично-значимих рішень, владно-управлінського чи іншого характеру не на підставі встановлених вимог, а з врахуванням інтересів певних осіб. Як вже зазначалось на початку даного підрозділу, ураження корупцією не оминуло і правоохоронні відомства нашої країни, зокрема органи внутрішніх справ. Тому, на наш погляд, причини та умови, які сприяють виникненню та існуванню корупції характерні для співробітників окремої державної установи, слід віднести до особливих.

Згідно із статтею 1 Закону України «Про міліцію» на це відомство покладені функції по забезпеченню охорони прав та свобод людини і громадянина [52]. Діяльність цього органу виконавчої влади чітко регламентована різними нормативно-правовими актами, у тому числі відомчими наказами, розпорядженнями, інструкціями тощо. У зв’язку з цим міліція у всіх випадках має діяти виключно у рамках закону. Ніякі суб’єктивні фактори не можуть вплинути та бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності працівників ОВС.

Обставини, які зумовлюють корупційні прояви серед співробітників ОВС, характерні для всіх категорій працівників державного апарату. Разом з тим, на думку автора, існують передумови для виникнення корупції та форми прояву цього явища, притаманні саме співробітникам ОВС і пов’язані із специфікою виконання покладених на них завдань.

Проблему вивчення причин деформації та вчинення протиправних діянь працівниками органів внутрішніх справ досліджували і вчені в галузі юридичної психології. Зокрема В.С. Медведєв, з’ясовуючи чинники, що спонукають розглядувану категорію державних службовців до протиправних діянь, вказує на загальні та безпосередні внутрішні чинники. До загальних, згаданий вчений відносить негативні процеси на рівні всього суспільства: порушення принципу соціальної справедливості, складнощі у вирішені соціальних проблем. У свою чергу безпосередні внутрішні чинники створюють протиріччя й вади в діяльності ОВС, які стосуються організації управління, професійної підготовки співробітників ОВС, виховної роботи, морально-психологічного клімату. Ці чинники викликають протиправні діяння, у тому числі й корупційні. У свою чергу внутрішні чинники В.С. Медведєв поділяє на об’єктивні та суб’єктивні. Так, до об’єктивних чинників цей вчений відносить:

1. специфіку професійної діяльності – конфліктність та екстремальність службових ситуацій;
2. негативний вплив тих колег по службі, що допускають зловживання наданими повноваженнями;
3. відсутність ефективного контролю з боку керівництва і безпосереднього начальника, помилки у підборі та розстановці кадрів, прорахунки у виховній роботі;
4. несприятливі сімейні, побутові умови співробітників.

Тоді як суб’єктивними чинниками, вчений вважає:

1. не завжди сприятливий морально-психологічний клімат у підрозділі;
2. недостатню розвиненість морально-ділових і вольових якостей співробітника;
3. невміння відділити інтереси справи від інтересів кар’єри, схильність до корпоративності, групівщини, позиції власної винятковості [53, с.69-71].

Запропонований В.С. Медведєвим перелік об’єктивних причин, які певною мірою спонукають співробітників ОВС, до правопорушень, у тому числі з ознаками корупції, на наш погляд слід доповнити чинником, пов’язаним з недотриманням принципу невідворотності покарання тих осіб, які вчинили подібні діяння, а також відсутністю адекватного юридичного покарання за вчинення правопорушень з ознаками корупції, його відповідності ступеню завданої шкоди державі, громадянам та органам внутрішніх справ. Такий стан справ пояснюється різними факторами, які будуть розглянуті далі.

Доцільно звернути увагу на дослідження, проведені російським ученим О.М. Гусєвим, який вивчав проблему взаємодії права й моралі в професійній діяльності співробітників органів внутрішніх справ. За його висновками, співробітники ОВС не застраховані від проникнення у їхню свідомість аморальних та протиправних настанов у поведінці. Це призводить до порушення дисципліни, службових порушень та інших порушень, у тому числі пов’язаних із службою в ОВС. Сьогодні стає дедалі очевидніше те, що вести мову про ефективність інституціональних регуляторів поведінки співробітників органів внутрішніх справ (правових норм, директивних вказівок, розпоряджень) неможливо без урахування неінституціональних факторів (моральних норм, звичайних правил, традицій і та ін.). При цьому духовність та моральність як загальнолюдські цінності виявляються пріоритетними в порівнянні з рештою регуляторів – місцевими, внутрішньовідомчими і т.п. Ось чому формування високої загальної культури, і правової культури зокрема, передбачає відродження духовності та моральності у співробітників ОВС, працівників правоохоронної системи в цілому, тому що саме на них покладено відповідальне завдання по охороні й захисту прав та безпеці громадян. Очевидно, що гарантом дотримання прав людини може бути тільки співробітник міліції, з високою професійною культурою, в основі якої лежать моральні та правокультурні цінності [54, с.1-2]. О.М. Гусєв робить висновок, що правова культура співробітників ОВС передбачає таку діяльність індивіда, яка відповідає певним досягненням суспільства в юридичній сфері, завдяки чому відбувається постійне збагачення (у даному разі – у правовій та моральній сфері) самої особистості співробітника. Рівень правової культури особистості співробітника ОВС виражається в його діяльності у сфері права (правозастосування, ставлення до права, керівництво у своїх вчинках його принципами та нормами) [54, с.16].

Підсумовуючи розглянуті нами погляди вчених на проблему професійної деформації співробітників ОВС, маємо зазначити, що вона зумовлюється одноманітністю та повтором типових ситуацій, які трапляються у діяльності співробітників ОВС. Це призводить по пристосування працівників міліції до ситуацій, а також до порушення ними не тільки окремих положень, а й засадничих вимог діючого законодавства [55].

Доцільно звернути увагу на думку О. А. Мартиненка про те, що сьогодні діяльність органів внутрішніх справ України залишається в межах традиційного силового підходу, орієнтованого на боротьбу зі злочинністю як основний вид правоохоронної діяльності. Основною вадою такого підходу до сутності правоохоронної системи є те , що робота з населенням здійснюється міліцією не для партнерської участі в охороні правопорядку, а здебільшого як засіб збирання оперативної інформації та негласного контролю за правопорушниками. Силовий стиль, на противагу сервісному, заважає міліції стати справді відкритою у своїй роботі для громадського контролю, що значно підвищує ризик виникнення серед працівників міліції корупції та неетичної поведінки [56;57].

Незважаючи на суспільне призначення органів внутрішніх справ, трапляються випадки, коли працівники міліції самі стають суб’єктами протиправних діянь, у тому числі й корупційних. За офіційними статистичними даними Департаменту інформаційних технологій МВС України, стосовно співробітників органів внутрішніх справ за правопорушення, передбачені Законом України «Про боротьбу з корупцією» складено і направлено до суду у 2003 році – 88 протоколів; у 2004 році – 244 протоколи, у 2005 році – 429 протоколів; у 2006 році – 509 протоколів.

Ми вже звертали увагу на те, що зазначені статистичні показники навряд чи відображають реальний рівень вчинення співробітниками ОВС корупційних діянь. Це викликано тим, що самі співробітники міліції обізнані із методами виявлення подібних протиправних діянь, а тому можуть передбачити та запобігти їх викриттю. Навіть за умови виявлення вчиненого працівниками міліції протиправного діяння, здебільшого сам підрозділ органу внутрішніх справ робить усе можливе, щоб це діяння не набуло розголосу в суспільстві. Нерідко такого працівника звільняють під будь-яким іншими приводом, або за власним бажанням. Після чого проводиться розслідування правопорушення, вчинене нібито звичайним громадянином (не працівником міліції). У такому випадку дане протиправне діяння не підпадає під кваліфікацію корупційного.

З метою визначення ставлення співробітників органів внутрішніх справ до правопорушень з ознаками корупції та корисливих зловживань у діяльності співробітників ОВС ми провели анонімне анкетування працівників міліції відповідно до категорій, визначених у Положенні про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженому постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. № 114 [58]. З цією метою було опитано 534 співробітника ОВС, із яких:

• курсантів вищих навчальних закладів системи МВС України– 201;
• співробітників міліції молодшого начальницького складу– 124 (із них підрозділів: патрульної служби МВС України — 34, судової міліції «Грифон» — 29, інспекторів дорожньої патрульної служби МВС України – 25, навчальних закладів системи МВС України – 26);
• співробітників міліції середнього начальницького складу – 102 (із них: оперуповноважених в ОВС – 21, оперуповноважених в ОВС ДСБЕЗ МВС України – 19, старших інспекторів патрульної служби МВС України — 23, підрозділів судової міліції «Грифон» – 18, навчальних закладів системи МВС України – 21);
• співробітників міліціїстаршого начальницького складу – 107 (із них: керівників ДСБЕЗ МВС України – 22, керівників ДСБОЗ МВС України – 29, керівників підрозділів судової міліції «Грифон» – 26, навчальних закладів системи МВС України – 30). Всього опитано 231 офіцера середнього і старшого начальницького складу органів внутрішніх справ.

За підсумками проведеного анкетування на запитання анкети «Чи відомі Вам факти корисливих зловживань (хабарництво, корупційні правопорушення) в діяльності співробітників міліції?» 73,31% опитаних курсантів, 66,13 % співробітників міліції молодшого начальницького складу, 66,17% опитаних офіцерів середнього начальницького складу та 73,83 % опитаних офіцерів старшого начальницького складу зазначили, що такі факти їм відомі. На запитання анкети, адресоване тим респондентам, яким відомі факти корисливих зловживань у діяльності міліції, вказати, звідки вони отримали інформацію про ці правопорушення, відповіді були наступними: особисто були свідками — 29,92 % курсантів, 29,27 % опитаних співробітників міліції молодшого начальницького складу, 28,77 % опитаних співробітників міліції середнього начальницького складу та 30,38 % опитаних співробітників міліції старшого начальницького складу; із розповідей близьких людей, товаришів по службі, знайомих така інформація стала відома 23,13 % опитаних курсантів, 29,27 % опитаних співробітникам міліції молодшого начальницького складу, 45,21 % опитаних співробітників міліції середнього начальницького складу та 31,65 % опитаних співробітників міліції старшого начальницького складу; із засобів масової інформації про такі випадки стало відомо30,61 % опитаних курсантів, 21,95 % опитаних співробітників міліції молодшого начальницького складу, 13,7 % опитаних співробітникам міліції середнього начальницького складу та 17,72 % опитаних співробітників міліції старшого начальницького складу; із інших джерел про випадки корупції та хабарництва серед співробітників міліції відомо 16,33 % опитаних курсантів, 19,51 % опитаних співробітників міліції молодшого начальницького складу, 12,33 % опитаних співробітників міліції середнього начальницького складу та 14,95 % опитаних співробітників міліції старшого начальницького складу.

На запитання анкети, про рівень поширення хабарництва та корупції в діяльності співробітників міліції, відповіді респондентів були наступними: поширеними ці явища в діяльності міліції вважають 41,79 % опитаних курсантів, 25,81 % опитаних співробітників міліції молодшого начальницького складу, 37,25 % опитаних співробітників міліції середнього начальницького складу та 25,23 % опитаних співробітників міліції старшого начальницького складу. Швидше поширеними чим ні вважають 32,84 % опитаних курсантів, 29,03 % опитаних співробітників міліції молодшого начальницького складу, 33,33 % опитаних співробітників міліції середнього начальницького складу та 42,99 % опитаних співробітників міліції старшого начальницького складу.Корупцію та хабарництвошвидше непоширеними явищами вважають 15,92 % опитаних курсантів, 24,19 % опитаних співробітників міліції молодшого начальницького складу, 16,67 % опитаних співробітників міліції середнього начальницького складу та 14,02 % опитаних співробітників міліції старшого начальницького складу. Що у діяльності міліції ці явища непоширені вважають 9,45 % опитаних курсантів, 20,97 % опитаних співробітників міліції молодшого начальницького складу, 9,8 % опитаних співробітників міліції середнього начальницького складу та 17,76 % опитаних співробітників міліції старшого начальницького складу.

Такі результати анонімного опитування дають підстави стверджувати, що правопорушення з ознаками корупції в професійній діяльності працівників міліції є явищем поширеним, про яке не замовчують самі співробітники цього відомства. Підсумки результатів анонімного опитування підтверджують той факт, що офіційні статистичні дані не відповідають реальному рівню кількості порушень з ознаками корупції, які вчиняються співробітниками ОВС. На думку опитаних нами співробітників ОВС, цьому сприяють наступні чинники: вміння співробітників приховувати подібні випадки — так вважають 46,77 % опитаних працівників міліції молодшого начальницького складу, 34,31 % опитаних працівників середнього начальницького складу та 30,84 % співробітників старшого начальницького складу. На недосконалість методів виявлення правопорушень з ознаками корупції, що вчинюються співробітниками міліції вказали 13,90 % опитаних працівників міліції молодшого начальницького складу, 36,27 % опитаних працівників середнього начальницького складу та 24,3 % співробітників старшого начальницького складу. Те, що сприятливим чинником правопорушень з ознаками корупції є недостатній рівень контролю за діяльністю міліції, зазначили9,68 % опитаних працівників міліції молодшого начальницького складу, 15,69 % опитаних працівників середнього начальницького складу та 14,95 % співробітників старшого начальницького складу.

Доцільно звернути увагу на те, що Міністерство внутрішніх справ України визнає факт існування корупції серед своїх співробітників, а також здійснює кроки, спрямовані на недопущення цього явища у своїх рядах. Зокрема 13 квітня 2001 року була затверджена «Програма боротьби з корупцією в органах та підрозділах внутрішніх справ України». У цьому нормативно-правовому акті зазначено, що причинами зростання корупції у системі МВС є відсутність цілеспрямованої роботи з профілактики зловживань, неналежна система вивчення соціальних передумов корупційних діянь у всіх структурних підрозділах, недостатня вимогливість та відповідальність керівництва, більшість якого ще не усвідомила виняткову важливість посилення боротьби з цими ганебними проявами. В ній зазначено, що головні зусилля в боротьбі з корупцією витрачаються на реагування відносно окремих корупційних проявів, а не на усунення причин та умов, які їм сприяють [11, с.525-529].

Доречно звернути увагу на питання, яке замовчується і в більшості випадків від нього увага відводиться в іншу площину. А на думку автора воно також є одним із вирішальних, і однією з головних передумов вчинення працівниками міліції протиправних діянь. Це питання недостатнього рівня грошового забезпечення працівників правоохоронних органів, а саме офіцерів нижчої ланки та співробітників, які щойно прийшли на службу в міліцію. Як правило, на цю категорію співробітників ОВС припадає великий об’єм службових завдань, що призводить до: ненормованого робочого тижня, обмежених можливостей організації повноцінного відпочинку, задоволення інших соціальних потреб, проблеми із забезпеченням житлом, неналежного соціального статусу працівника міліції в суспільстві, низького рівня престижу служби в порівнянні із працівниками інших сфер діяльності та приватної сфери, труднощі з матеріально-технічним забезпеченням, внаслідок чого вирішення службових питань у деяких випадках працівник вимушений вирішувати за рахунок свого особистого часу та своїх можливостей. Зазначені фактори зумовлюють ситуації, за яких співробітник ОВС при нагоді змушений віддавати перевагу вирішенню своїх особистих інтересів, навіть шляхом порушення, перед інтересами служби та вимогами закону. Проте вчені вважають, що пов’язувати корупцію з розміром заробітної плати немає підстав. Такої позиції дотримується В.К. Мейтус, який вважає, що заробітна плата – лише один, хоча й важливий показник діяльності. Економіка виходить із передумови безмежності потреб. Тому ніяка заробітна плата не може повністю задовольнити необхідні потреби, які можуть постійно збільшуватись. До того ж, підвищення заробітної плати завжди відбувається повільніше, ніж підвищення потреб. Заробітна плата повинна забезпечувати належний життєвий рівень. Це необхідна умова. Але в інших випадках, на думку цього вченого, немає прямого зв’язку між заробітною платою та діяльністю [59, с. 59-60]. З цього приводу М.В. Гаврилов вказує на відсутність прямого зв’язку між рівнем витрат на утримання державних службовців та рівнем корупції, що не підтверджується навіть в малокорумпованих країнах [60].

Проте за підсумками проведеного нами анонімного опитування співробітників ОВС, можна зробити висновок, що грошове забезпечення та наявність соціальних гарантій у співробітників міліції є одним з ключових факторів, які можуть утримувати їх від вчинення правопорушень з ознаками корупції. Так, на запитання анкети, які заходи можуть привести до зменшення корисливих зловживань з боку співробітників міліції, переважна більшість респондентів таким заходом вважає підвищення рівня грошового забезпечення. Так вважають 65, 17 % опитаних курсантів, 79,03 % опитаних працівників міліції молодшого начальницького складу, 66,67% опитаних співробітників міліції середнього начальницького складу та 54,21% опитаних співробітників міліції старшого начальницького складу. Крім того, 8,96 % опитаних курсантів, 3,23 % опитаних працівників міліції молодшого начальницького складу, 11,76% опитаних співробітників міліції середнього начальницького складу та 14,95% опитаних співробітників міліції старшого начальницького складу вважають, що на зменшення рівня корисливих зловживань в діяльності співробітників міліції може сприяти посилення юридичної відповідальності. 11,44% опитаних курсантів, 9,68 % опитаних працівників міліції молодшого начальницького складу, 13,73% опитаних співробітників міліції середнього начальницького складу та 10,28% опитаних співробітників міліції старшого начальницького складу вважають, що зменшенню рівня корисливих зловживань у діяльності співробітників міліції сприятиме підвищення правової та культурної свідомості співробітників міліції. Такі заходи як поліпшення виховної роботи з особовим складом та встановлення контролю за прибутками й видатками вважають ефективними менше 5 % загальної кількості респондентів.

Проаналізувавши результати проведеного нами анкетування та думки вищевказаних вчених у питанні залежності грошового забезпечення співробітників ОВС до вчинення ними правопорушень з ознаками корупції, приходимо до висновку, що вплив заробітної плати на зменшення рівня корупції можливий за умови запровадження (або існування) додаткових заходів, якими можуть бути: підвищення рівня юридичної відповідальності за подібні правопорушення, встановлення громадського контролю за діяльністю органів внутрішніх справ, прозорої процедури прийняття рішень посадовими особами, повної реалізації соціальних гарантій (належне медичне обслуговування, соціальне страхування, навчання дітей у відомчих навчальних закладах), які передбачені співробітникам ОВС, зростання матеріального забезпечення із збільшенням терміну служби в ОВС, належного рівня пенсійного забезпечення, а також встановлення ризиків позбавлення цих благ та переваг у випадку притягнення до відповідальності за корупційні діяння.

Вважаємо за доцільне звернути увагу на результати проведеного опитування, які отримала Т.Б. Басова. Метою її опитування було визначення причин, які зумовлюють корупційні прояви серед співробітників органів внутрішніх справ Примор’я Росії. За підсумками цього опитування, було встановлено, що такими причинами є:

• складна соціально-економічна ситуація в країні (зростання цін, зниження рівня життя основної маси населення, різка поляризація громадян за рівнем доходів);
• низький рівень соціального захисту співробітників органів внутрішніх справ (недостатнє фінансування, погане матеріально-технічне забезпечення тощо);
• хиби у підборі та розстановці кадрів, відсутність конкурсу на заміщення вакантних посад тощо;
• моральна деградація обличчя співробітника міліції [61].

Важливим фактором, який спонукає співробітників ОВС до корисливих правопорушень, є те, що міліція протягом певного часу не визнавала наявності корупції у своїх лавах. Свого часу у засобах масової інформації з’явились повідомлення про те, що один із колишніх міністрів внутрішніх справ України відчував гордість за міліцію і був здивований, дізнавшись, що міліція, особливо державна автоінспекція – найкорумпованіші органи в Україні [25, с.9].

О.М. Ігнатов зазначає, що неналежний рівень фінансування Міністерства внутрішніх справ України, призводить до того, що деякі керівники підрозділів міліції змушені вдаватись до заходів, спрямованих на поліпшення умов роботи співробітників міліції. Трапляються випадки, коли винна особа пропонує працівникові міліції послуги ремонту службового приміщення, автомобіля, яким користуються співробітники міліції в службових цілях, або інші послуги взамін на звільнення від відповідальності за вчинене правопорушення. Погане матеріально-технічне забезпечення органів внутрішніх справ веде до того, що керівникам підрозділів доводиться самостійно знаходити кошти на необхідну техніку, паливно-мастильні матеріали й інші потреби. Ці кошти надходять у вигляді так званої благодійної допомоги, що не завжди виявляється безкорисливою [62].

На думку дисертанта, наведені вище фактори є передумовою виникнення корупційних проявів серед співробітників органів внутрішніх справ. Але ці фактори є до певної міри узагальнюючими, і їх можливо охарактеризувати як загальні для всіх категорій працівників органів внутрішніх справ, а такий підхід є дещо поверховим.

На наш погляд, обставини, які сприяють корупції серед співробітників органів внутрішніх справ мають свої специфічні особливості. Так передумови корупційних проявів, які притаманні працівникам ОВС рядового та молодшого начальницького складу, відрізняються від тих, які можна віднести до старшого та вищого начальницького складу. Це зумовлено особистим життєвим та службовим досвідом, посадовими можливостями названих категорій працівників ОВС, наявністю інформації та доступом до неї при виконанні завдань, пов’язаних зі службовою діяльністю, різним соціальним статусом цих категорій у суспільстві, а відповідно до цього, наявністю різних соціальних потреб.

У більшості випадків корупційні прояви співробітників рядового та молодшого начальницького складу спрямовані на задоволення особистих побутових та соціальних проблем. Мотивацією до правопорушень з ознаками корупції є, як уже зазначалося, неналежна заробітна платня, намагання задовольнити свої суб’єктивні потреби, а також мати вплив на різні процеси, не маючи на це достатньої компетенції та повноважень. Крім того, співробітники ОВС рядового та молодшого начальницького складу вдаються до корупційних діянь з метою налагодження контакту з представниками інших сфер діяльності, які мають певний вплив на вирішення деяких питань суспільних відносин, при цьому встановлюють певні зв’язки та механізми протиправної поведінки. За таких обставин, при вчиненні корупційних діянь працівник міліції рядового та молодшого начальницького складу, як правило, надає перевагу задоволенню потреб сьогодення. Малоймовірно, що в такому разі він переймається думками подальшої перспективи служби, авторитетом органів внутрішніх справ чи іншими чинниками.

Корупція молодшого та середнього начальницького складу співробітників ОВС пов’язана із професійною діяльністю певної категорії працівників міліції та потребами громадян (реєстрація, штрафи, видача паспортів, довідок та ін.). На наш погляд, завдання подолати корупцію серед цієї категорії співробітників ОВС лише за допомогою адміністративних методів є малоймовірною справою. Антикорупційні заходи повинні охоплювати всі сфери діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави, поєднувати у собі ідею несприйняття громадянами корупції, як соціального явища, активної участі громадських організацій, а також підтримку держави та відповідальність за вирішення завдання подолання корупції.

Доцільно звернути увагу і на той факт, що питання належного соціального захисту співробітників ОВС молодшого та середнього начальницького складу не завжди задовольняються у повній мірі, внаслідок чого виникає відчуття непевності у своєму майбутньому. Для прикладу можна навести практику розподілу путівок для відпочинку у відомчі санаторно-оздоровчі заклади. Не секрет, що в більшості випадків не можна задовольнити бажання всіх співробітників окремого підрозділу. За таких умов задовольняються потреби найбільш авторитетних співробітників та тих, хто бере безпосередню участь у їх розподілі. Як результат, подібні питання позитивно вирішуються для сержантського та молодшого офіцерського складу дуже рідко. При чому, ця ситуація повторюється із року в рік і вона суттєво впливає на ставлення співробітників міліції до виконання своїх завдань, а також на розв’язання конфлікту інтересів служби та їхніх особистих інтересів. Не важко зробити висновок, яким інтересам віддасть перевагу співробітником органу внутрішніх справ у подібній ситуації.

Співробітники міліції, які належать до старшого та вищого начальницького складу, вдаються до правопорушень з ознаками корупції з інших мотивів, ніж ті, до яких вдаються працівники рядового та молодшого начальницького складу. Корупція серед співробітників ОВС старшого та вищого начальницького складу пов’язана з прийняттям рішень, які впливають на діяльність підрозділів ОВС, у тому числі пов’язані з використанням матеріальних ресурсів.

Певною мірою це підтверджується результатами проведеного нами опитування. Слід звернути увагу, що запропоновану в анкеті пропозицію зазначити суму місячного грошового забезпечення співробітника міліції, яка може бути стримуючим фактором від вчинення корисливих правопорушень, більшість опитаних зазначила суму виходячи із своїх власних потреб. При цьому 11,44 % опитаних курсантів, 16,13 % співробітників міліції молодшого начальницького складу, 13,73 % співробітників міліції середнього начальницького складу відповіли, що рівень заробітної плати не впливає на вчинення корисливих зловживань співробітниками міліції. Відсоток співробітників міліції старшого начальницького складу, які дали таку відповідь, значно перевищує відсотки інших категорій співробітників міліції і становить 32,71 % .

Результати анкетування працівників міліції дають підстави зробити висновки про те, що мотивація різних категорій співробітників ОВС до правопорушень з ознаками корупції різна, при цьому рівень грошового забезпечення більше впливає на працівників міліції молодшого начальницького складу ніж старшого та вищого. У порівнянні з співробітниками рядового та молодшого начальницького складу, співробітники міліції старшого та вищого начальницького складу краще забезпечені матеріально. Тому спонукальними мотивами для них у вчиненні корупційних діянь повинні бути вагоміші фактори.

Оскільки професійна діяльність старшого та вищого начальницького складу співробітників ОВС пов’язана більшою мірою з прийняттям рішень, які мають юридичні наслідки та наданням вказівок підлеглим, можна зробити висновок, що корупційні прояви у даної категорії співробітників ОВС характеризуються владно-розпорядчою діяльністю. Причини та мотивація прийняття подібних протиправних рішень є різною. Не враховуючи матеріальну складову, яка також є одним із чинників корупційних проявів розглядуваної нами категорії співробітників міліції, такі діяння вчинюються з метою вирішення інших питань, не обов’язково своїх особистих. У такий спосіб задовольняються інтереси інших впливових осіб, у тому числі представників інших сфер діяльності, а також заради спрощення вирішення своїх особистих потреб у майбутньому. Слід визнати той факт, що наслідки від корупційних діянь які вчинюються співробітниками ОВС нижчої ланки суттєво відрізняються від наслідків таких правопорушень посадових осіб вищих ланок.

Ще одним чинником, що сприяє корупційним проявам, і який характерний саме для системи органів внутрішніх справ, є побудова внутрішньої системи управління на основі чітко дотримуваного принципу єдино начальства та службової ієрархії. У більшості випадків, саме керівники приймають рішення просування по службі своїми підлеглими. З цього приводу, вважаємо за необхідне звернути увагу на результати досліджень, проведених О.В. Гошкодерею, яка з’ясовувала фактори, що впливають на просування по службі співробітниками ОВС. Проведене опитування 200 працівників органів внутрішніх справ показало, що найбільш істотними чинниками, на їх думку, що впливають на просування по службовим сходам є особисті зв’язки (21%), вміння керувати людьми (16%) та авторитетність в певних колах (15%). Як показують результати наведеного опитування, особисті зв’язки є визначальним фактором у питанні просуванні по службі, у той час як авторитет співробітника в підрозділі, його організаторські здібності та показники професійної діяльності мають другорядне значення.

Трапляються окремі випадки, коли керівники, вищі за посадою, віддають своїм підлеглим накази діяти всупереч встановленим нормативно-правовими актами спосіб. Інколи безпосередні виконавці в силу своєї недостатньої поінформованості, а також відсутністю практичного досвіду навіть не усвідомлюють, що вони чинять протиправне діяння. Але в разі витоку інформації про таке діяння до відповідальності притягуються безпосередні виконавці. Вищий керівник, який є фактичним організатором такого діяння, як правило уникає відповідальності. Існування подібних випадків у діяльності працівників міліції підтверджується результати проведеного нами анкетування. Так, на запропоноване в анкеті запитання чи відомі респондентам випадки тиску керівництва на підлеглих з метою вчинення ними дій на користь інших осіб, у порушення функціональних чи службових обов’язків 33,87 % працівників міліції молодшого начальницького складу, 35,29 % співробітників міліції середнього начальницького складу та 33, 64 % співробітникам міліції старшого начальницького складу відповіли, що такі випадки їм відомі. Крім того, 16,13 % працівників міліції молодшого начальницького складу, 13,73 % співробітників міліції середнього начальницького складу та 14,02 % співробітникам міліції старшого начальницького складу відповіли, що такі випадки є поширеним явищем.

Підсумовуючи розглянуті передумови корупційних проявів у системі органів внутрішніх справ, можна зробити висновок, що для них є передумови загального характеру, і такі, які пов’язані саме із службою в органах внутрішніх справ. Передумови виникнення корупційних проявів серед співробітників органів внутрішніх справ схематично відображені у схемі (див. Додаток А).

Небезпечним є те, що корумпованість співробітників ОВС вищої ланки призводить до подальшої криміналізації всіх ланок працівників цього відомства. Об’єктивним є те, що контроль на високому посадовому рівні в правоохоронних органах може здійснюватись лише в обмеженому обсязі. Загроза корупції цієї категорії співробітників ОВС полягає у використанні специфічних можливостей у боротьбі зі злочинністю та прийнятті інших рішень владно-розпорядчого характеру, які мають юридичні наслідки, можливості впливу на виконання обов’язків служби та прийняття рішень підлеглими. А відтак, шкода, що може бути заподіяна співробітниками ОВС старшого та вищого начальницького складу є значно тяжчою ніж та, яка є наслідком корупції співробітників ОВС рядового та молодшого начальницького складу. Тому цю обставину слід враховувати під час притягнення винних осіб до відповідальності за вчинені правопорушення з ознаками корупції виходячи з обсягу повноважень та функцій, які виконує винна особа.

1.3. Прояви та наслідки корупції в органах внутрішніх справ

У попередньому підрозділі даної роботи ми проаналізували передумови виникнення та існування корупції в органах внутрішніх справ. Наявність корупції серед працівників цього правоохоронного відомства призводить до певних негативних наслідків у суспільстві. Метою ж даного підрозділу є дослідження форм проявів корупції, а також характеру суспільної небезпеки від протиправних діянь з ознаками корупції вчиненими співробітниками ОВС.

Перш ніж перейти до розгляду зазначеної проблеми, маємо звернути увагу на певну прогалину в чинному Законі України «Про боротьбу з корупцією», де співробітники органів внутрішніх справ прямо не віднесені до переліку суб’єктів корупційних діянь. Тому необхідно проаналізувати положення інших нормативно-правових актів, а також наукові обґрунтування, що дасть змогу з’ясувати належність та правові підстави відносити співробітників ОВС до суб’єктів, які можуть бути притягнені до юридичної відповідальності за корупційні правопорушення.

Так, статтею 1 Закону України «Про міліцію» визначено, що міліція в Україні – державний озброєний орган виконавчої влади. Згідно статті 16 цього ж закону, особовий склад міліції складається з працівників, які проходять державну службу в підрозділах міліції, а стаття 20 вказує, що працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади. Відповідно до ст.1 Закону України «Про державну службу», державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах і їх апараті задля практичного виконання завдань і функцій держави, та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Верховний Суд України у п. 5 Постанови № 13 від 25.05.98 року «Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією» визначив, що до суб’єктів корупційних правопорушень належать судді, прокурори, слідчі, особи рядового й начальницького складу органів внутрішніх справ, співробітники служби безпеки, посадові особи податкової адміністрації та податкової міліції, митної служби й інших правоохоронних органів, перелічених у ч.1 ст.2 Закону України від 23 грудня 1993 року «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів». До цієї категорії віднесені й працівники апарату суду, прокуратури та інших органів, уповноважених на виконання функцій держави [42].

Слід зазначити, що питання статусу співробітників ОВС, були предметом наукових досліджень В.Б. Авер’янова, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурки, І.П. Голосніченка, О.В. Петришина та ін. Виходячи із дослідження особливостей адміністративно-правового становища посадової особи органів внутрішніх справ, які проведені О.М. Іллічовим, можна зробити висновок про те, що посадова особа ОВС є спеціальним суб’єктом, яка володіє, разом із загальними ознаками, притаманними посадовій особі державних органів, також спеціальними ознаками, передбаченими у відповідних відомчих нормативних актах, що характеризує особливості її правового статусу [63]. Також необхідно звернути увагу на роботи М.І. Ануфрієва, у яких автор пропонує закріплення особливого статусу державної мілітаризованої служби та статусу співробітників ОВС як державних службовців [64].

Тому виходячи із змісту розглянутих вище нормативно-правових актів, а також наукових праць вчених, маємо підстави стверджувати, що співробітники органів внутрішніх справ є особливою категорією державних службовців, а відтак вони відносяться до суб’єктів корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, які визначені статтею 2 Закону України «Про боротьбу з корупцією».

Переходячи до аналізу змісту Закону України «Про боротьбу з корупцією», маємо зазначити, що в його тексті подано лише загальне поняття корупції та корупційних діянь, а стаття 5 цього Закону визначає перелік обмежень, у випадку недотримання яких дії порушника будуть кваліфікуватися як корупційні діяння. У зв’язку з цим ми вважаємо за доцільне на практичних прикладах дослідитиформи проявів протиправної поведінки з ознаками корупції, які вчиняються співробітниками органів внутрішніх справ, так як вони мають свої специфічні ознаки через особливості свого правового статусу у суспільстві, та через обсяг покладених на них завдань і обов’язків. Протиправна поведінка – це поведінка, що суперечить існуючим суспільним відносинам, завдає або здатна завдати шкоду правам та інтересам громадян, суспільству, державі. На відміну від правомірних дій, які можуть бути прямо передбачені нормами права, а можуть і випливати із загальної форми, з духу закону, протиправні дії повинні бути чітко сформульовані чинним законодавством [65].

Поняття форма (лат. forma – вигляд, зовнішній устрій, різновид) включає в себе зовнішній вигляд, обрис речі, дій тощо, або зовнішній вираз певного змісту [39, с.294]. З’ясування можливих форм проявів правопорушень з ознаками корупції, які вчинюються співробітниками ОВС, має важливе теоретичне і практичне значення для здійснення заходів протидії корупції, дозволить визначити особливості впливу соціальних факторів та інших чинників на вчинення корупційних діянь співробітниками ОВС, визначити їх потенційно небезпечні сфери професійної діяльності де можливі прояви корупції.

Протиправні дії з ознаками корупції в діяльності співробітників органів внутрішніх справ, на нашу думку, можна поділити на групи:

Протиправні дії, які характерні для посадових осіб всієї системи державних органів держави.

Протиправні дії, чинити які мають змогу лише співробітники органів внутрішніх справ через особливості служби в ОВС.

Займаючи посаду в системі органів внутрішніх справ, маючи відповідний статус у суспільстві та обсяг повноважень, а крім того, у деяких випадках використовуючи і свій особистий авторитет або авторитет, пов’язаний із займаною посадою, такий працівник має вплив на осіб, які фактично їй підпорядковані та перебувають від нього в певній залежності. Така залежність проявляється в питаннях підвищення у посаді, отримання чергового звання або інших питань, пов’язаних з проходженням служби. Тому, на нашу думку слід, вважати, що вчинення співробітником ОВС протиправних діянь з ознаками корупції з використанням свого службового становища – це навмисна, свідома дія, або бездіяльність посадової особи органу внутрішніх справ, пов’язана з виконанням своїх службових обов’язків, авторитетом відомства чи займаної посади, наданих владних повноважень та відповідним статусом у суспільстві, з метою отримання матеріальних або інших благ, пільг, послуг, переваг не передбачених законом. До того ж, маємо погодитись з обставиною, на яку звертає увагу Л. Гаухман, що використання повноважень не обмежується службовою діяльністю посадової особи, а виходить і за її межі, проте воно безпосередньо пов’язане з її статусом [66].

Аналіз кримінальних та адміністративних справ, а також дисциплінарних проваджень, пов’язаних з притягненням співробітників ОВС до юридичної чи дисциплінарної відповідальності, свідчить про те, що мають місце випадки вчинення ними корупційних злочинів та правопорушень за межею їх службової діяльності та повноважень, наданих займаною посадою. Для вчинення правопорушення з ознаками корупції працівниками міліції використовується статус приналежності до органу внутрішніх справ, певні знання у галузі права та професійний досвід, щоб впливати на інших осіб. Наприклад: УВБ УМВС України у Вінницькій області складено протокол відносно начальника ізолятора тимчасового тримання Крижопільського РВ УМВС України у Вінницькій області капітана міліції Л., який, перебуваючи поза службою, в смт. Крижопіль отримав кошти в сумі 140 грн. за нескладення адміністративного протоколу відносно громадянина С., чим порушив вимоги п. «а» ч.2 ст.1 Закону України «Про боротьбу з корупцією». Також УВБ УМВС України в Запоріжській області складено протокол відносно оперуповноваженого Жовтневого РВ УМВС України в Запоріжській області старшого лейтенанта міліції М., який перебуваючи на службі, під час виконання своїх службових обов’язків, за отримання матеріальної винагороди не прийняв правомірне рішення по матеріалу зібраного відносно правопорушника, чим порушив вимоги п. «а» ч.2 ст.1 Закону України «Про боротьбу з корупцією». Вказаних працівників міліції, за рішенням місцевих судів, притягнуто до адміністративної відповідальності із стягненням у вигляді штрафу 500 грн. та звільнено з органів внутрішніх справ.

Наведені приклади показують, що правопорушення з ознаками корупції, співробітники ОВС, можуть чинити як під час виконання своїх службових обов’язків, так і у вільний від служби час. При цьому правопорушення у вільний від служби час слід вважати корупційним тоді, коли воно було здійснене за допомогою спеціальної атрибутики, яка використовується в професійній діяльності працівників міліції (формений одяг, посвідчення співробітника ОВС) та з використання авторитету приналежності до відомства.

Корупцію в ОВС традиційно поділяють на зовнішню та внутрішню.

Зовнішня корупція характеризується як прийняття пропозиції співробітником органу внутрішніх справ на вчинення протиправної дії або невчинення дії, за матеріальну винагороду чи вигоду в інтересах зацікавленого суб’єкта, який не є співробітником ОВС та не має іншого впливу на діяльність чи бездіяльність працівника міліції окрім надання йому матеріальної чи іншої винагороди.

Обставини вчинення подібних правопорушень з ознаками корупції можуть бути різноманітними. Співробітник міліції може отримати певну винагороду у зв’язку з виконанням своїх безпосередніх обов’язків, а також за протиправні дії або сприяння вчинення таких дій, що не належать до обсягу його повноважень та компетенції. Одним із способів вчинення правопорушень з ознаками корупціїє навмисне створення суб’єктом корупційних діянь ситуації, яка підштовхує пересічних громадян або посадових осіб до пропонування йому хабара. Маємо погодитися з думкою С.А. Шалгунової, що самі по собі дії, які вчиняються з метою отримання матеріальної чи іншої винагороди, можуть і не містити посадового зловживання, тобто вони можуть мати цілком правомірний характер і вчинятися на законних підставах у інтересах зацікавленої особи, однак «добування» співробітником міліції за вчинення цих дій незаконної майнової вигоди є посадовим зловживанням, і має кваліфікуватися як корупційне. При цьому між вчиненням працівником міліції певної дії з використанням посадового становища та наданням йому зацікавленою особою певних переваг, пільг та інших благ об’єктивно існує безпосередній взаємозв’язок, що є кваліфікуючою ознакою корупційного діяння [36, с. 19].

Суть корупції внутрішньої полягає в тому, що стосунки між співробітниками органу внутрішніх справ будуються не на основі нормативно-правових актів, а на певних домовленостях, внаслідок яких порушуються принципи професійної діяльності та управління. Мають місце випадки прояву внутрішньої корупції під час прийняття рішень начальників щодо своїх підлеглих у питаннях просування по службі, отримання чергових звань, розподілу службового навантаження та інших питаннях, пов’язаних з організацією службової діяльності.

Внутрішня корупція ускладнюється тим, що охоплює декілька рівнів окремого підрозділу чи відділу органу внутрішніх справ. До участі у протиправних діяннях залучаються співробітники кількох структурних підрозділів органу внутрішніх справ, яка перетворюється на організовану діяльність, що здійснюється з метою отримання благ протиправним шляхом. Матеріальні вигоди розподіляються між усіма учасниками такого утворення, кожен із яких виконує відведені йому завдання та функції. Це призводить до взаємної поруки в підрозділі ОВС, нівелює принципи управління, притаманні підрозділам ОВС, корупція стає повсякденним явищем, правилом поведінки та метою їх діяльності.

Автор даної роботи пропонує свою класифікацію корупції серед співробітників ОВС (залежно від способів організації та вчинення корупційного правопорушення). Відповідно до неї корупція поділяється на:

• внутрішньо організовану корупцію;
• індивідуально організовану корупцію;
• ситуативну корупцію.

Використовуючи свою владу для незаконного отримання матеріальних благ, керівник (організатор) вимушений розраховуватися за це зі своїми підлеглими (колегами, учасниками), стає від них залежним. У такій ситуації до участі в протиправних діях залучено декілька осіб, які колективно, у непередбачений законом спосіб отримують пільги та інші переваги. Таку корупцію слід вважати внутрішньо організованою. Її умовами є взаємна підтримка та допомога співробітників окремого або декількох підрозділів органу внутрішніх справ.

Суть індивідуально організованої корупції полягає в тому, що окремий співробітник ОВС систематично, за заздалегідь визначеним порядком надає певні послуги або виконує певну роботу на користь суб’єкта правовідносин, за що отримує певні матеріальні або інші блага. Так, інспектор патрульної служби, систематично, протягом тривалого часу надавав приватному підприємству, яке займалося реалізацією паливно-мастильних матеріалів, маршрути узгодження пересування автоцистерн цього приватного підприємства по місту без виконання всіх процедур, встановлених для такого виду документа. За такі послуги він постійно безкоштовно отримував пальне для власного автомобіля на автозаправних станціях цього підприємства.

Ситуативною корупцієюсеред співробітників ОВС слід вважати таку, коли посадова особа органу внутрішніх справ, зобов’язується прийняти рішення відносно іншого суб’єкта суспільних відносин, наприклад видати довідку, ліцензію, прийняти іспит на право керування автомобільним транспортом, скласти протокол про правопорушення, який буде підставою для притягнення винної особи до адміністративної відповідальності, при цьому може штучно створити незаконні перепони, або такі умови, які спонукають до дачі їй хабара, чи іншої винагороди. За ситуативної корупції посадова особа вчинює певні діяння на користь іншого суб’єкта правовідносин одноразово, при цьому, як правило, згода сторін до подібних дій виникає безпосередньо при вирішенні окремих питань суспільних відносин. За одноразової домовленості сторони свідомо нехтують встановленими нормативно-правовими актами, правилами та порядком врегулювання відносин. Співробітник ОВС за такої умови отримує певні матеріальні або нематеріальні блага, які є предметом домовленості, а суб’єкти суспільних відносин за таких обставин уникають певних процедур, або навіть юридичної відповідальності.

На підставі аналізу адміністративних та кримінальних справ, по яких було притягнуто до юридичної відповідальності співробітників органів внутрішніх справ, можемо запропонувати класифікацію сфер їх діяльності, у яких найчастіше виникають прояви корупційної поведінки:

• процесуальну;
• службово-функціональну;
• інформаційну;
• надання послуг;
• перебування у трудових відносинах на незаконних підставах;
• сприяння здійсненню певної правомірної діяльності;
• сприяння здійсненню протиправної діяльності.

Процесуальнасфера діяльності співробітників ОВС, у рамках якї можливі правопорушення з ознаками корупції, більш характерна для службової діяльності співробітників слідчих підрозділів та підрозділів дізнання. Процесуальне законодавство саме на ці підрозділи покладає функції збору та підготовки матеріалів провадження справи, вжиття запобіжних заходів, кваліфікації протиправної дії правопорушника. Порушення процесуальної регламентації різноманітні. Найбільш поширеними правопорушеннями з ознаками корупції, за обов’язкової наявності розглянутих нами кваліфікуючих ознак, є: необґрунтовані порушення кримінальних справ за відсутності достатніх для цього підстав; свідоме знищення доказів кримінальної справи; підміна матеріалів справи; неповідомлення зацікавлених осіб про відмову в порушенні кримінальної справи; підміна юридичних понять та фактичних даних, які мають значення при розгляді справи, що суттєво впливає на процедуру об’єктивного її розслідування та належну кваліфікацію протиправного діяння або злочину і т. п.

Наведений перелік не є вичерпним, але він вказує на обставини, за яких можливі корупційні прояви та певні маніпуляції, пов’язані з процесуальним провадженням справи працівниками органів внутрішніх справ. Наприклад, співробітники УВБ УМВС України в Запорізькій області склали протокол щодо оперативного чергового Орджонікідзевського РВ УМВС України в Запорізькій області С., який не склав протокол про затримання, за що отримав від гр. А.В. незаконну грошову винагороду в розмірі 100 грн., чим порушив вимоги п. «а» ч.2 ст. 1 Закону України «Про боротьбу з корупцією». Місцевй суд Орджонікідзевського району м. Запоріжжя С. притяг до адміністративної відповідальності із стягненням у вигляді штрафу в розмірі 425 грн. та звільненням із займаної посади. Також УВБ УМВС у Кіровоградській області складено протокол відносно слідчого СВ Кіровоградського МВ УМВС України в області В., який, використовуючи своє службове становище, вчинив протиправне діяння, спрямоване на незаконне одержання матеріальних благ, а саме грошей у сумі 1070 грн. від громадянина А. за непритягнення його до кримінальної відповідальності за скоєння крадіжки. Своїми діями В. порушив вимоги п. «а» ч. 2 ст. 1 Закону України «Про боротьбу з корупцією».

Небезпека від розглянутих правопорушень з ознаками корупції, допущених співробітниками ОВС, полягає в тому, що за певну винагороду правопорушники, а також злочинці мають змогу уникнути притягнення до юридичної відповідальності. Крім того, у такий спосіб можна притягнути будь-якого громадянина або юридичну особу до відповідальності, встановити їм певні обмеження, а також обмеження їхньої діяльності, хоча зовні дії працівників міліції матимуть вигляд правомірних.

Службово-функціональнасфера діяльності співробітників ОВС, у межах якої можливі корупційні прояви, пов’язана з проходженням служби, проведенням атестації, розподілом службового навантаження серед співробітників окремого підрозділу міліції, що є прикладом внутрішньої корупції.. Характерними формами прояву протиправних діянь, які мають ознаки корупції, можуть бути так звані фаворитизм та протекціонізм. Фаворит [лат. Favor – прихильність, схильність, сприяння] – особа, яка перебуває під покровительством та заступництвом впливової особи [41, с.249]. На думку дисертанта, фаворитизм у органах внутрішніх справ слід розуміти як сприяння однієї посадової особи іншій посадовій особі у питаннях, пов’язаних з просуванням по службі, виконанням службових обов’язків, наданням певних пільг на підставі особистих відносин без урахування її морально-ділових та інших якостей. Корупційний протекціонізм – це добір на службу співробітників не за діловими якостями, а на прохання знайомих, близьких та інших осіб [16, с. 34]. У такий спосіб на керівні посади в підрозділи ОВС потрапляють за сприянням певного «покровителя», що перетворюється в заступництво. Це породжує систему безвідповідальності в роботі підрозділу ОВС, а також ситуацію кругової поруки.

Правопорушення співробітників ОВС із ознаками корупції в інформаційній сфері пов’язані з діяльністю надання інформації, достовірності наданої інформації, термінах її надання на відповідні запити суб’єктів правовідносин. Як зазначає А.І. Марущак, доступ до інформації – це гарантована державою можливість фізичних, юридичних і державних органів вільно одержувати відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Повнота доступу означає, що суб’єкт доступу отримує увесь обсяг інформації, які він потребує. Своєчасність доступу до інформації передбачає отримання інформації чітко у межах передбачених законодавством строків [67]. Законом України «Про боротьбу з корупцією» встановлено заборону державним службовцям, або особам уповноваженим на виконання функцій держави відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено нормативно-правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію. В порушення встановленої вимоги закону, оперуповноважений відділення карного розшуку райвідділу УМВС у Сумській області Л., на офіційний запит надав недостовірну інформацію про розкриття злочину та встановлення винної особи, а також про закриття матеріалів перевірки у зв’язку зі смертю особи. Місцевий суд визнав Л, винним у порушенні п. «г» ч.1 ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією» та притяг його до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу [68].

Обов’язок державних органів надавати інформацію передбачено Законами України «Про інформацію» № 2657-ХІІ від 02.10.1992 року [69] та «Про звернення громадян» № 393/96 від 02.10.1996 року [70]. Крім того відомчими нормативно-правовими актами, а саме наказом МВС України «Про затвердження Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України» від 10.10.2004 № 1177 визначено порядок організації цієї діяльності [71].

За умови наявності в діях співробітника ОВС кваліфікуючих ознак правопорушення з ознаками корупції, правопорушення законодавства України про інформацію перераховані у ч. 2 ст. 47 Закону України «Про інформацію». Це може бути: необґрунтована відмова від надання відповідної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації; навмисне приховування інформації; примушення до поширення або перешкоджання поширенню певної інформації, а також цензура; поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи; безпідставна відмова від поширення певної інформації; використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов’язків; розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю; порушення порядку зберігання інформації; навмисне знищення інформації; необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом; порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави [69].

Разом з тим маємо вказати на певні прогалини в цьому переліку, а саме на ті діяння, які, на наш погляд, необхідно кваліфікувати як корупційні. Жоден із зазначених законів не передбачає відповідальності посадової особи за надання інформації суб’єкту правовідносин, яка не має право отримувати таку інформацію та володіти нею, надання інформації у спосіб, який суперечить визначеному порядку. Особливо це стосується інформації, якою володіють саме посадові особи внутрішніх справ. Не виключена ситуація, коли отримана у один із таких способів інформація може негативно позначитись на вирішенні того чи іншого питання суб’єктів правовідносин. Або носій такої інформації може впливати на вирішення певних питань у вигідний для нього спосіб, хоча за умови, якщо б інформація була отримана за встановленими правилами, він таких переваг перед іншими суб’єктами правовідносин на мав би.

Прояв правопорушень з ознаками корупції у сфері надання послуг непередбачених законом іншим суб’єктам полягає у діяльності співробітників органів внутрішніх справ, пов’язаній з виконанням адміністративних функцій підрозділами ОВС. Інститут адміністративних послуг являє собою систему відносно відокремлених і пов’язаних між собою правових норм, які регулюють відносини, що виникають при реалізації суб’єктивних прав фізичної або юридичної особи (за їх заявою) у процесі публічно-владної діяльності адміністративного органу [72].

Такі правопорушення можуть мати місце в службовій діяльності співробітника ОВС, яка пов’язана з видачею довідок, дозволів, реєстрації, проведення технічного огляду автотранспорту і т .п. Ці функції виконують підрозділи Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, державної автомобільної інспекції, департаменту громадської безпеки, дозвільної служби та інших департаментів МВС України.

Суть цих правопорушень полягає в тому, що співробітники ОВС за отримання певних благ сприяють прискоренню видачі необхідних довідок, дозволів, проходження технічного огляду, реєстрації і т. п., в обхід установленої нормативно-правовими актами процедури та порядку здійснення названих дій. Так, УВБ УМВС в Луганській області складено протокол відносно слідчого СВ Лисичанського РВВС у Луганській області, посадової особи ОВС Ю., який протиправно отримав матеріальні блага у сумі 150 грн. за видачу довідки, чим порушив вимоги п. «а» ч.2 ст. 1 Закону України «Про боротьбу з корупцією». Ленінський районний суд цього слідчого накладено штраф та звільнено з посади. Придніпровський районний суд міста Черкаси розглянув адміністративний протокол за матеріалами відділу внутрішньої безпеки та наклав штраф на оперуповноваженого ВКМСН Придніпровського РВ м. Черкаси УМВС України в Черкаській області В. за порушення п. «а» ч. 1 ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією», який незаконно отримав матеріальні блага за надання допомоги в оформленні закордонного паспорту.

Вивчаючи питання якості адміністративних послуг у нашій країні, В.П. Тимощук налічує понад сорок послуг, на надання яких уповноважені і практично здійснюють органи внутрішніх справ [73]. Також, мають місце випадки, коли співробітники ОВС, з корисливих мотивів, виконують такі дії з порушенням інших нормативно-правових актів, наприклад надання послуг без наявності необхідних документів у суб’єкта правовідносин.

Правопорушення з ознаками корупції, які належать до сфери перебування у трудових відносинах на незаконних підставах, пов’язаний з виконанням роботи співробітником ОВС на умовах сумісництва або на інших підставах, за двосторонньою домовленістю з роботодавцем з порушеннями встановлених законодавством заборон для цієї категорії осіб. Так, у ході перевірки частин внутрішніх військ МВС України, розташованих у місті Києві, військовою прокуратурою Київського гарнізону за ознаками вчинення правопорушення, передбаченого ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією», були виявлені та притягнуті до юридичної відповідальності військовослужбовці-контрактники однієї з частин внутрішніх військ МВС України. У ході цієї перевірки було встановлено, що військовослужбовці-контрактники систематично надавали платні послуги з охорони житлових будинків у Печерському районі міста Києва. До несення служби в такому «наряді» було залучено вісім військовослужбовців-контрактників. На чергування вони заступали попарно, при чому деякі з них працювали таким чином більше року [74].

Слід зазначити, що існують різні погляди щодо права державних службовців займатися іншою трудовою діяльністю. Зокрема О.Колотило вважає, що це є обмеженням прав громадян на працю передбаченого Конституцією України [75]. Хоча це правопорушення і не становить небезпеки для громадян та не впливає на суспільні відносини у країні, ми повинні звернути увагу, що подібні діяння негативно позначаються на ставленні таких співробітників до виконання покладених на них функціональних обов’язків та службових завдань. Працівник, який виконує подібну оплачувану роботу всупереч встановленим заборонам, не має змоги зосередити увагу на виконанні професійних обов’язків в ОВС, завжди підсвідомо намагається уникнути інших навантажень, які пов’язані із службою. Такий стан справ негативно впливає на бойову готовність підрозділу, у якому служить цей співробітник. Особливо це може позначитись під час надзвичайних ситуацій (тривога, збір та інші непередбачувані обставини), коли він стоятиме перед вибором: далі виконувати роботу додаткового заробітку, яка також потребує відповідального ставлення, чи прибути до місця своєї служби та виконувати службові обов’язки. Така праця негативно позначається на можливості мати необхідний відпочинок, оскільки вона виконується у вільний від службових обов’язків час, тому через перенавантаження така особа не має повноцінного відпочинку, перебуває у стані фізичної стоми та психологічного напруження, як наслідок, не має змоги належним чином виконувати свої службові обов’язки.

Маємо зазначити, що обмеження виконання роботи за сумісництвом для державних службовців та осіб, уповноважених на виконання функцій держави, передбачені Законом України «Про боротьбу з корупцією», але не передбачені Законом України «Про міліцію». Автори коментарю до Закону України «Про боротьбу з корупцією» визнають під сумісництвом випадки виконання роботи на двох і більше посадах на постійній основі[76, с.87]. На наш погляд, щодо співробітників ОВС маємо застосовувати інший правовий підхід. Доцільно ввести заборону працівникам ОВС на будь-яку трудову діяльність на постійній чи тимчасовій основі, не пов’язану з проходженням служби в підрозділах органів внутрішніх справ, і за яку вони отримують заробітну плату або іншу винагороду від роботодавця, чи наймача, окрім тієї, на яку не встановлені заборони та обмеження в Законі України «Про боротьбу з корупцією». При цьому підставою для виконання подібної роботи може бути як наказ по підприємству, де працівник ОВС виконує таку роботу, так і усна угода або домовленість із роботодавцем. Оплата такої діяльності може здійснюватись або з каси підприємства на загальних підставах, або безпосередньо тією особою чи її представником, з якою досягнуто такої домовленості.

Правопорушення співробітників органів внутрішніх справ з ознаками корупції, пов’язані із протиправним сприянням здійсненню певної правомірної діяльності іншим суб’єктам правовідносин, полягають у здійсненні ними дій або бездіяльності (може виражатися у нереагуванні на заборони чи обмеження торгівлі, наданні певних послуг фізичним чи юридичним особам). На практиці трапляються випадки вчинення подібних правопорушень співробітниками різних підрозділів міліції. УВБ УМВС України в Харкiвськiй областi складено адміністративний протокол щодо порушення вимог п. «а» ч.2 ст. 1 Закону України «Про боротьбу з корупцією» відносно міліціонера патрульно-постової служби УМВС України в Харкiвськiй області Д., який під час патрулювання отримав матеріальні винагороди на суму 270 грн. за сприяння пiдприємницькiй діяльності. Місцевим судом Київського району м. Харкова на Д. накладено стягнення у вигляді штрафу.

Небезпека від подібних дій працівників ОВС полягає в тому, що їхня основна діяльність із охорони громадського порядку перетворюється у збір встановленого ними ж «податку». Підприємці фактично перетворюються на залежних від таких «міліціонерів» і змушені вдаватись до певних «знаків уваги» охоронцям правопорядку. Разом з тим у такий спосіб самі підприємці отримують певний імунітет, мають захист своєї діяльності. Безпека підприємців та гарантії їхньої підприємницької діяльності «купуються» у співробітників міліції. Можна стверджувати, що така взаємна порука є взаємовигідною, сторони свідомо встановлюють подібні зв’язки, внаслідок чого кожна із сторін таких відносин досягає певних цілей в обхід чинного законодавства.

Із становленням у нашій державі ринкової економіки, поглибленням у різних сферах суспільних взаємовідносин, які раніше не мали значного поширення, все частіше з’являються нові форми правопорушень, які використовуються для збагачення та задоволення суб’єктивних потреб певного кола людей. Подібні правопорушення, віднесені нами до сфери правопорушень співробітників органів внутрішніх справ з ознаками корупції, пов’язані із сприянням іншим особам у здійсненні протиправної діяльності. Деякі із таких правопорушень, а також злочинів, неможливо здійснити без безпосередньої допомоги співробітників ОВС, які напрацьовують різні методи «співпраці» та отримують від такої діяльності незаконні матеріальні блага. Так, прокуратурою Автономної Республіки Крим було викрито схему незаконного отримання страхових платежів за фактами дорожньо-транспортних пригод. Важлива роль у цій незаконній діяльності, належала працівникам УДАІ ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим. Перевіркою прокуратури автономії встановлено, що посадові особи УДАІ складали завідомо недостовірні матеріали про пошкодження коштовних транспортних засобів іноземного виробництва в дорожньо-транспортних пригодах, що давало змогу власникам автомобілів отримувати виплати за договорами страхування. Зокрема, інспектор УДАІ ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим сфальсифікував матеріали про дорожньо-транспортну пригоду і пошкодження автомобіля «Лексус», власнику якого видав довідку про ДТП, яку в подальшому було пред’явлено до страхової компанії з вимогою відшкодувати збитки у розмірі 500 тис. грн. Подібним чином посадові особи УДАІ ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим, маючи обсяг певних повноважень та зловживаючи своїм службовим становищем, шляхом внесення завідомо неправдивих відомостей в офіційні документи сприяли отриманню компенсацій за нібито пошкоджені в дорожньо-транспортних пригодах іномарки на суму 200 тис. грн. Аналогічні факти виявлені ще за кількома матеріалами фіктивної дорожньо-транспортної пригоди. Стосовно посадових осіб УДАІ, які приймали участь у описаній вище схемі отримання прибутків, не передбачених законом, порушено кримінальні справи за ч. 3 ст. 364, ч1. ст. 366 Кримінального кодексу України [77]. Ще одним прикладом участі співробітників міліції у протиправних діяннях на корисливій основі є незаконні дії слідчих Сімферопольського міськуправління міліції, які за щомісячну винагороду у розмірі дві тисячі доларів, «прикривали» збувачів наркотичних засобів [78].

Характерні для цієї сфери протиправні дії співробітників ОВС є такими, що безпосередньо завдають шкоди державі, громадянам, юридичним особам, а також негативно впливають на боротьбу зі злочинністю в країні. Як правило негативні наслідки таких правопорушень мають матеріальний характер.

Розглянуті нами сфери протиправної діяльності співробітників ОВС з ознаками корупції не є вичерпними. Можемо зробити припущення, що з розвитком суспільних відносин у нашій державі можуть з’явитися нові форми протиправних дій з ознаками корупції, що вчинюються співробітниками органів внутрішніх справ. За таких умов здатність прогнозувати можливі форми та напрямки протиправної діяльності серед державних службовців взагалі та співробітників ОВС зокрема має важливе практичне значення, є передумовою для здійснення ефективних заходів протидії корупційним проявам, утвердження принципів верховенства права та законності, забезпечення прав громадян.

Переходячи до аналізу негативного впливу корупції, у загальному контексті характерною та узагальнюючою є думка М.І. Мельника про те, що корупція є одним із основних чинників роздвоєння суспільства, умовно кажучи, на офіційне і неофіційне. Унаслідок цього в рамках суспільства паралельно співіснують дві соціальні підсистеми: одна з них базується на правових та моральних засадах, інша – на використанні протиправних засобів, таких як підкуп, неправомірне надання пільг та переваг тощо [7, c.47;79].

У наукових роботах вітчизняних та закордонних учених, які досліджували явище корупції, частіше вказується на політико-правові, соціальні, економічні, морально-психологічні наслідки її впливу.

У межах нашої роботи, ми не маємо на меті охарактеризувати негативний вплив корупції на зазначені сфери суспільного життя. Її негативному впливу присвячено наукові праці Д.Г. Заброди, О.Г. Кальмана, М.І. Мельника, Є.В. Невмержицького, О.Я. Прохоренка, С.С. Рогульського та інших учених. Одним із завдань цієї роботи є дослідження наслідків протиправних діянь з ознаками корупції співробітниками органів внутрішніх справ та вплив цих правопорушень на діяльність держави, суспільство і громадян.

Висловлювання вчених стосовно важливості дотримання дисципліни й законності в діяльності співробітників ОВС мають глибокий сенс. Від стану дотримання дисципліни й законності працівниками міліції безпосередньо залежить і якість функціонування системи органів внутрішніх справ України щодо забезпечення захисту, охорони прав, свобод і законних інтересів учасників суспільних відносин [80; 81].

Соціальна важливість правомірної поведінки співробітників органів внутрішніх справ полягає у необхідності останньої для суспільства та держави в цілому через її правоохоронну спрямованість. Реалізуючи свої права та обов’язки, співробітники міліції як представники державного правоохоронного відомства повинні забезпечувати реалізацію прав та законних інтересів інших суб’єктів правовідносин. Застосування працівниками міліції права є юридичною подією, яка має певні правові наслідки відносно тієї особи, до якої воно застосоване. Найважливішою ознакою демократичної законності є наявність правил поведінки (норм) і механізмів їх реалізації, що регулюють обов’язки і відповідальність не тільки громадян перед державою, а й у першу чергу держави перед громадянами. Формальна законність проявляється у формальному дотриманні існуючих норм права і дисципліни, які часто служать не народу, а окремим особам, політичним або релігійним кланам [82, с.12].

Корупція серед співробітників ОВС несе в собі загрозу та небезпеку через те, що вона знижує ефективність боротьби з цим явищем силами органів міліції як суб’єкта протидії корупції відповідно до ст. 4 Закону України «Про боротьбу з корупцією». На міліцію покладено функція забезпечення охорони прав та свобод людини і громадянина. У зв’язку з цим міліція має діяти винятково в рамках закону. Ніякі фактори не повинні впливати чи бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності. У цьому контексті слід звернути увагу на те, яке вагоме суспільне значення мають правоохоронні органи у Німеччині.. На переконання німців, яке склалося протягом тривалої історії цієї країни, громадяни не повинні мати навіть найменших сумнівів щодо порядності та чесності поліцейських. Поліцейські, які покликані стояти на сторожі законності, мають бути взірцем законослухняності. Поліція повинна бути еталоном поведінки, відрізнятися від усіх інших державних органів своїм зразковим характером. Адже вона уособлює монопольне право держави на застосування сили. І якщо поліція не буде дотримуватися закону, то країна з правової держави перетвориться на країну з кулачним правом [83, с. 97].

Діяльність кожного державного органу, а також кожного співробітника державного органу, у тому числі й органів внутрішніх справ, має базуватися на принципах законності. Законність — це режим, стан відповідності дій, поведінки, діяльності посадових осіб, громадян та юридичних осіб законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється в результаті неухильного дотримання останніх усіма суб’єктами права [84].

Суть законності полягає в тому, що всі структури й інституції держави, усі існуючі соціальні суб’єкти, від пересічних громадян до найвищих посадових осіб і держави в цілому, дотримувалися існуючих законів, і цим законам були підпорядковані всі інші розпорядження влади, аби в чітко визначеному правовому полі діяли всі дійові особи соціального цілого. Законністю досягається узгодженість дій, організованість і порядок, тобто дисципліна в загальнодержавному масштабі [85, с.12]. Вимоги законності мають забезпечити реалізацію державно-владних приписів у правомірній поведінці суб’єктів права. Вони є загальнообов’язковими як для громадян, так і для держави. За умови, коли вимоги законності поширюються лише на громадян, а на органи, що безпосередньо забезпечують правове регулювання – ні, така «законність» породжує соціальне напруження, обмежує права та свободи громадян, завуальовано припускає беззаконня і свавілля в діяльності посадових осіб [86].

Законність у діяльності співробітників ОВС полягає в їхньому сумлінному, відповідальному дотриманні, виконанні, використанні й застосуванні правових приписів під час захисту, охорони й забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин [87]. Сумніви громадськості в об’єктивній роботі співробітників ОВС стає перешкодою в зацікавленості населення у підтриманні правопорядку та поваги до закону, довіри громадян до органів внутрішніх справ, що визначає сутність взаємозв’язків між громадянами та працівниками міліції. Законність у діяльності органів внутрішніх справ стає важливим соціальним фактором, забезпечуючи стабільність, законність у суспільстві й державі. Тому до гарантій законності в діяльності працівників органів внутрішніх справ належать не тільки норми матеріального і процесуального права, безпосередньою метою яких є забезпечення законності у сфері взаємовідносин громадянина і працівника ОВС, а і діяльність суб’єктів реалізації цих норм [88].

Для громадян, небезпека правопорушень, які вчинюють працівники міліції, зумовлена низьким рівнем їх можливостей щодо захисту своїх прав. Тому факти правопорушень в діяльності ОВС, зокрема пов’язаних із корупцією, негативно оцінюються суспільством. Внаслідок існування корупційних проявів у діяльності співробітників міліції, поступово формуються сприятливі фактори, для дестабілізації у суспільстві. Вона негативно впливає на стабільність у політичній, економічній, правовій та інших сферах суспільного життя, що становить значну небезпеку для належного функціонування органів внутрішніх справ та державних владно-управлінських механізмів.

Явище корупції є небезпечним та шкідливим через те, що воно вигідне всім сторонам, які залучаються до протиправної поведінки. Так, для деяких співробітників органів внутрішніх справ вона є джерелом додаткового прибутку. Для громадянина, який дає працівнику ОВС хабара чи інші матеріальні або нематеріальні блага, це один із способів задоволення своїх особистих потреб та розв’язання проблем, у тому числі й тих, які пов’язані з уникненням порушників, а також злочинців від юридичної відповідальності. Наведені приклади показують, що інколи корупція є засобом захисту громадянами своїх законних прав. Інколи корупція є засобом отримання співробітником ОВС матеріальних благ і водночас засобом для забезпечення злочинної діяльності іншими суб’єктами, що є небезпечним для держави явищем.

Корупція в органах внутрішніх справ та системі правоохоронних органів є одним з найнебезпечніших суспільно небезпечних явищ, оскільки вона спричиняє значні негативні наслідки державі, суспільству, громадянам, органам державної влади та органам внутрішніх справ зокрема. Корупція в органах внутрішніх справ є складовою частиною порушення в державі законності, а також порушенням законності в діяльності органів внутрішніх справ.

Отже, підвищений характер суспільної небезпеки від вчинення співробітниками міліції корупційних діянь полягає в тому, що він:

• перешкоджає нормальному функціонуванню органів влади та державного управління;
• стоїть на заваді нормальному функціонуванню правоохоронної системи держави та заважає ефективній її діяльності у відповідності до суспільного призначення;
• перешкоджає належній роботі системи органів внутрішніх справ;
• знижує результативність боротьби із злочинністю в державі;
• порушує встановлений порядок здійснення повноважень співробітниками органів внутрішніх справ;
• надає незаконні привілеї особам, які не мають права на їх отримання, підпорядковує діяльність окремих співробітників їхнім особистим інтересам;
• підриває засади правової держави, перешкоджає побудові громадянського суспільства, тобто реалізації принципів рівності всіх перед законом, завдає істотної шкоди авторитету державної влади, підриває імідж міліції та правоохоронних органів взагалі [89];
• є детермінуючим фактором у скоєнні злочинів та правопорушень в країні;
• держава втрачає від того, що суми від штрафів за правопорушення, вчинені громадянами не потрапляють до державного бюджету, а співробітники ОВС у такий спосіб отримують непередбачені законом блага;
• призводить до деформації свідомості громадян;
• громадяни втрачають довіру до органів внутрішніх справ. У разі порушення їхніх прав та інтересів вони не звертаються до міліції за допомогою, а вдаються до пошуків інших шляхів та засобів для відновлення порушених прав.

Корупція серед співробітників органів внутрішніх справ призводить до потурання та нехтування громадянами вимог існуючого законодавства. У теорії права таке явище називається правовим нігілізмом. Правовий нігілізм – це різновид деформованої правосвідомості, який відкидає соціальну цінність права і культивує негативне ставлення до нього [43].Наслідками правового нігілізму є зародження у громадян почуття беззаконня, можливості коригувати діяльність працівників органів внутрішніх справ у необхідний для певного кола осіб спосіб. Це призводить до руйнації процесів розбудови правової держави, порушує конституційні права та свободи людини і громадянина.

За умови поширення корупції в органах внутрішніх справ виникає загроза появи вже згаданого правового нігілізму. Він проявляється у формах нехтування правових норм, зневажливого ставлення до правових принципів та традицій, а також зневаги до всіх загальнолюдських та моральних цінностей. У особі співробітника ОВС громадяни бачать представника держави. Тому престиж органів внутрішніх справ залежить і від дотримання законності у професійній діяльності працівників міліції. Вимоги органів внутрішніх справ щодо дотримання громадянами вимог чинного законодавства, встановлених державою правил та норм, суспільством сприйматиметься тоді, коли моральна складова діяльності цього відомства не викликатиме сумнівів у громадськості.

Обов’язкове та суворе дотримання правових норм забезпечує оптимальні умови функціонування всієї системи органів внутрішніх справ та діяльності кожного працівника, а також впливає на імідж органів внутрішніх справ та співробітника міліції зокрема. Імідж співробітника міліції складається у свідомості громадян на підставі інформації, яка походить із різних джерел, та на підставі особистого досвіду спілкування із співробітником ОВС [90].

Маємо зазначити, що згідно з результатами проведеного соціологічного опитування громадян у березні 2007 року 51,7 % опитаних респондентів вважають міліцію найкорумпованішим правоохоронним органом у державі. На друге місце за рівнем корумпованості 49,4 % опитаних респондентів вважають судові органи, а на третє місце за рівнем корумпованості 39,9 % опитаних респондентів вважають органи прокуратури. Слід зазначити, що за даними цього ж соціологічного опитування серед державних органів найбільш корумпованими респонденти вважають Верховну Раду України – 38,5%, митницю – 36,7%, місцеві органи влади – 35,5% і Кабінет Міністрів України – 31,4% [91].

Я. Василевич зазначає, що представники організованих злочинних угруповань активно й цілеспрямовано вишукують серед співробітників правоохоронних органів, у тому числі й органів внутрішніх справ, осіб, за допомогою яких вони мали б можливість протиправним шляхом реалізовувати свої наміри. На сьогодні працівники ОВС не застраховані від того, що можуть стати предметом вивчення з боку злочинного елементу: вивчаються інтереси, захоплення, слабкості з тим, щоб ненав’язливо, через посередників, родичів запропонувати задовольнити життєві потреби або інтереси працівника ОВС. Вдаються до організації випадкових неформальних зустрічей з метою встановити безпосередній контакт із необхідними для них співробітником ОВС. Це в майбутньому має перетворитися в дружні стосунки, які забезпечать втягування працівника ОВС у протиправну діяльність. При цьому злочинні угруповання надзвичайну увагу приділяють тому, щоб зовні не підірвати доброї репутації та посадового становища в підрозділі ОВС працівника, втягнутого в протиправну діяльність. У результаті злочинці отримують достовірну інформацію про наміри та дії співробітників міліції, а в окремих випадах пряме прикриття злочинних елементів [92].

Вчені та практичні діячі, зокрема О.Г. Кальман та М.В. Корнієнко звертають увагу на таку негативну тенденцію, як зрощення представників кримінального бізнесу з корумпованими представниками працівників правоохоронних органів. Метою встановлення зв’язків із співробітниками правоохоронних органів є нейтралізація слідчих дій, оперативно-розшукових та інших заходів, забезпечення та отримання офіційного прикриття і т. д. Існування таких явищ забезпечує організованим злочинним угрупованням можливість підтримувати протиправне та безпідставно монопольне домінування на ринку тієї чи іншої галузі економіки. Не виключений і той факт, що за таких обставин, за допомогою та підтримкою корупційних зв’язків, у тому числі в правоохоронному середовищі, організована злочинність поступово буде домагатися домінування на вже освоєних ділянках та шукатиме нові види діяльності з метою збагачення. Одним із небезпечних і загрозливих факторів є те, що фактично поза державним контролем залишається діяльність посадових і службових осіб у таких важливих сферах, як правоохоронні та судові органи. У системі державних органів, покликаних здійснювати соціальний контроль, має місце тенденція до створення замкнутого середовища з певною системою взаємопідтримки та самозбереження, з корупційними зв’язками контролюючих і контрольованих органів [93;94].

Як ми вже зазначали в цьому підрозділі роботи, одним із наслідків вчинення співробітниками органів внутрішніх справ корупційних правопорушень є зростання кількості фактів невжиття законних заходів до розкриття злочинів, як наприклад: відмова в порушенні кримінальної справи, незаконне припинення кримінальної справи, перекручування фактів розслідування кримінальної справи тощо. Подібні факти знижують загальні показники ефективності діяльності міліції. Ю. Аврутін визначає ефективність діяльності міліції специфічним системним станом, який характеризує цілі, загальні принципи, зміст, організацію, форми, методи, засоби, особистий стиль та результати його здійснення, його відповідність потребам суспільства у забезпеченні правопорядку й законності [95]. Погоджуємось з думкою Ю.Аврутіна, що суспільство оцінює роботу міліції значною мірою за ступенем забезпеченням законності в державі, результатами наданої допомоги громадянам, вжиття заходів до відновлення їх порушених прав, розкритті злочинів, а також за іншими чинниками. При цьому, оцінка з боку суспільства не буде позитивною коли основою діяльності окремих співробітників ОВС будуть корислива зацікавленість, вигоди та інші непередбачені законом для них блага.

На жаль, офіційна статистика не дає можливості точно визначити обсяги шкоди від корупції завданої державі. Дослідження, проведені О.С. Новаковим, свідчать про те, що загальна сума встановлених збитків від вчинення подібних правопорушень та злочинів, є досить суттєвою. Якщо ж спробувати підрахувати «ціну» службових злочинів працівників міліції за допомогою показника питомої ваги цього виду злочинності в структурі загальної злочинності, та додамо до цієї суми поправку на латентність і одержимо наближений до реальності результат, який буде в 10-12 разів більший від офіційного [96, с.40 ]. Оскільки доведено, що справжній рівень корупції у країні фактично встановити не можливо, відтак неможливо з’ясувати розмір збитків, які завдаються державі корупційними діяннями.

Ще однією проблемою, пов’язаною з існуванням корупції в ОВС, на яку необхідно звернути увагу, є залежність органів внутрішніх справ від представників влади внаслідок встановлення корупційних зв’язків. Цю проблему досліджували Т.Б. Рамазанов та А.М. Гамідов на прикладі окремо взятого регіону Російської Федерації. Вона полягає в тому, що останнім часом в Російській Федерації почали з’являться деструктивні тенденції, які пов’язані зі спробами окремих представників місцевої влади здійснювати опосередковане керівництво міліцією, виходячи із вузьковідомчих уявлень про законність та правопорядок, а також намаганнями місцевих представників бізнесу (які у більшості випадків є родичами представників місцевої влади або наближеними до них особами), у тому числі і кримінального, поставити міліцію на службу своїм корисливим інтересам. Такі випадки називають зазначені російські вчені називають «приватизацією міліції», внаслідок якої здійснюються протиправні діяння під пильним наглядом працівника правоохоронного органу [97]. За таких умов утворюється ситуація, коли незахищеність пересічних громадян стає надто високою, крім того, складаються сприятливі умови для здійснення протиправних дій самими працівниками міліції, оскільки вони безпосередню пов’язані з представниками місцевої влади. Кінцевим результатом таких діянь є суттєва недовіра населення до органів внутрішніх справ.

Питання формування позитивного іміджу органів внутрішніх справ, а також окремого співробітника ОВС, суспільне значення необхідності позитивного іміджу міліції у країні та серед населення, досліджувалось О.Л. Профімович. За висновками цієї вченої, на формування іміджу працівника правоохоронного органу, та системи МВС у цілому, постійно впливає низка факторів, які призводять до негативних оціночних суджень пересічних громадян. До головних факторів, поряд з перевищенням окремими співробітниками службових повноважень, автор відносить і корумпованість органів внутрішніх справ [98, с.19]. Образ міліціонера у широких суспільних колах складається саме на основі діяльності та особистої поведінки представників головним чином трьох служб: патрульно-постової, дільничних інспекторів та служби ДАІ – адже вони найбільше спілкуються з пересічними громадянами. Тому, саме протиправні чи неетичні вчинки їхніх представників найбільше впливають на усталення міліцейського іміджу [99].

Ставлення громадськості до правоохоронних органів значною мірою впливає на результати їхньої роботи у боротьбі із злочинністю. У підсумку, у суспільстві складається негативна громадська думка щодо діяльності ОВС, їх спроможності ефективно протидіяти правопорушенням за злочинності. Громадська думка – це ставлення соціальних груп до явищ або проблем соціального життя, вироблене у формі певних суджень, ідей та уявлень. Громадська думка формується завдячуючи усім засобам масового впливу, але може виникнути і стихійно, під впливом різних життєвих ситуацій [100, с.18].

У Програмі формування позитивного іміджу міліції України на 2003-2007 роки йдеться про витіснення із громадської думки негативних стереотипів щодо системи МВС України, створення умов для правильного розуміння більшістю членів суспільства завдань ОВС як структури, що гарантує безпеку не лише політичній, державній і бізнес еліті суспільства, а й пересічному громадянину; закріплення у свідомості громадян образу органів внутрішніх справ України як основного гаранта стабільності і правопорядку в державі, захисника всіх її суб’єктів, охоронця законів і правил цього суспільства та ін. Ця програма є ідеологічним орієнтиром для реалізації існуючих програм МВС України, здійснення інших заходів, спрямованих на формування позитивного іміджу міліції. Одними з головних напрямків підвищення позитивного іміджу міліції має бути усунення негативних факторів у діяльності ОВС, що компрометують систему МВС України в очах громадян.

Необхідність виявлення кола питань, пов’язаних з оцінкою ефективності та якості діяльності ОВС, престижу та репутації співробітників цього відомства, пояснюється тим, що повага до права, правопорядку більшою мірою забезпечується цими органами і залежить від їхнього авторитету та поваги суспільства.

ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО РОЗДІЛУ:

1. Поширення корупції в Україні зумовлене низкою чинників, які сприяють існуванню цього явища. Головними із них є соціальна, політична, економічна нестабільність в Україні. Сприятливим фактором для корупції є закріплення у свідомості громадян уявлення про те, що за допомогою корупційних діянь створюються можливості вирішувати складні проблемні питання. Як фактор, що сприяє поширенню корупції, слід відзначити низьку ефективність антикорупційних заходів з боку держави.
2. Дисертант приходить до висновку, що вивчати проблему особливостей корупційних проявів серед співробітників ОВС неможливо без урахування загальних факторів, які сприяють поширенню цього явища на загальнодержавному рівні. Разом з тим, що дослідження кола причин, умов та факторів, які є детермінантами у поведінці працівників міліції є спрощеним підходом. Тому доцільно з’ясувати соціальні причини та умови, які сприяють поширенню цього явища в країні, а також ті, які є особливими, характерними для діяльності співробітників органів внутрішніх справ.
3. У роботі автор поділяє погляди вчених про необхідність законодавчого закріплення поняття «корупція», яке повинне мати узагальнюючий характер. Поряд з цим автор вважає необхідним чітко викласти максимальну кількість можливих форм проявів корупції, що дасть змогу правоохоронним органам ефективно здійснювати боротьбу з корупцією на підставі законодавчо закріплених складів правопорушень та злочинів.
4. Дисертант наводить свою класифікацію ознак, які узагальнюють характеристику корупції як правової категорії: 1) Діяння спрямоване на отримання вигоди як майнового так і немайнового характеру (на відміну від хабара). Обов’язкова наявність корисливої мети. 2) Вигоди, матеріальні чи нематеріальні блага отримуються посадовою особою державного органу незаконно. 3) Дії або бездіяльність посадової особи спрямовані на порушення вимог нормативно-правових актів, у яких визначені коло прав та обов’язків особи на відповідній посаді, з метою отримання благ у незаконний спосіб. 4) Діяння спрямовані на отримання певних благ за допомогою та з використанням свого посадового становища, авторитету займаної посади, які не пов’язані з виконанням особою своїх безпосередніх посадових обов’язків. 5) Дії або (бездіяльність) посадової особи вчинені умисно, при цьому особа, яка вчинила таке правопорушення, усвідомлювала протиправний характер своїх вчинків. 6) Дії (бездіяльність) посадової особи державного органу можуть бути правомірними і не спричинити шкідливих наслідків. 7) Дії посадової особи вчиняються за домовленістю або згодою сторін. 8) Діяння має бути вчинене особою, уповноваженою на виконання функцій держави. 9) Наявність причинного зв’язку між діяннями та наслідками. 10) Дії або бездіяльність суб’єкта правопорушення з ознаками корупції не містять складу злочину. Запропоновані ознаки нададуть можливість якісно кваліфікувати протиправні діяння та правопорушення з ознаками корупції.
5. Автор наводить своє визначення поняттякорупція, за яким вона є соціальним явищем, яке складається із сукупності однорідних за суттю протиправних дій наділеної державою владно-управлінськими повноваженнями, які виражаються у навмисному діянні, що порушує вимоги законодавства, з метою отримання для себе або наближеного кола осіб матеріальних чи нематеріальних благ, задоволення інших суб’єктивних потреб.
6. Передумови корупції серед співробітників органів внутрішніх справ дисертант класифікує за соціальним критерієм – загальні та особливі; за критерієм пов’язаним із спеціальним званням та обсягом службових повноважень – передумови, характерні для молодшого, середнього та старшого і вищого начальницького складу. Загальні – це ті, які притаманні всім суб’єктам корупційних діянь.
7. Пропонується класифікувати корупцію серед співробітників ОВС (залежно від способів організації та вчинення корупційного правопорушення) на внутрішньо-організовану корупцію, індивідуально організовану корупцію та ситуативну корупцію. Кожна з них має свої характерні ознаки, які відповідають умовам та способу вчинення корупційних діянь.
8. На підставі аналізу матеріалів адміністративних та кримінальних справ дисертантом здійснено класифікацію сфер діяльності співробітників ОВС, у яких найчастіше виникають прояви корупційної поведінки. Головними сферами можливого існування корупції в діяльності працівників ОВС автор виділяє: процесуальну; службово-функціональну; інформаційну; сферу, пов’язану з наданням послуг; сфера трудових відносин на незаконних підставах; сфера сприяння здійсненню певної діяльності іншим суб’єктам та сфера сприянню здійсненню протиправної діяльності.
9. Аналізуючи наслідки корупції серед співробітників ОВС, дисертант вказує на суспільну небезпеку цих діянь та негативні наслідки корупції серед працівників ОВС, що позначається на забезпеченні прав і свобод громадян. Корупція в ОВС є загрозливим фактором, тому що вона перешкоджає нормальному функціонуванню органів влади та державного управління; перешкоджає належному функціонуванню правоохоронної системи держави та заважає ефективній її діяльності у відповідності до суспільного призначення; знижує результативність боротьби зі злочинністю в державі; підриває засади правової держави, перешкоджає побудові громадянського суспільства та реалізації принципів рівності всіх перед законом, завдає істотної шкоди авторитету державної влади; деформує свідомість громадян, унаслідок чого громадяни втрачають довіру до органів внутрішніх справ; знижує реальні показники злочинності в країні; є сприятливою обставиною для зростання правопорушень та злочинності.

РОЗДІЛ 2АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАХОДИ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЙНИМ ПРОЯВАМ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ(МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ТА НАЦІОНАЛЬНА ПРАКТИКА)

2.1. Практика реалізації боротьби з корупцією в правоохоронних структурах зарубіжних країн

Корупція в правоохоронних відомствах викликає занепокоєння в суспільстві, адже ураження цим явищем державних інституцій значною мірою позначається на дотриманні принципу верховенства права в кожній країні. З метою недопущення випадків корупції взагалі, а серед працівників правоохоронних відомств зокрема, у більшості зарубіжних країн застосовують усі можливі законні заходи, а також здійснюють пошук нових ефективних засобів протидії цьому явищу.

Маємо вказати на той факт, що антикорупційні заходи в зарубіжних країнах у переважній більшості схожі між собою. Це пояснюється як процесами інтеграції законодавства, узгодженням та координацією заходів протидії правопорушенням з ознаками корупції, а також обміном досвіду у напрямку боротьби з корупцією. Більшою мірою це стосується країн-членів Євросоюзу. Але заходи кожної з країн мають свої особливості. Це пояснюється специфікою їх розвитку, правових традицій, ментальності та ступенем громадської активності громадян окремої країни. Як зазначає Л.М. Доля, спільними рисами для них є:

• бажання активної протидії корупційним проявам;
• створення системи антикорупційної нормативно-правової бази та контролю за її впровадженням;
• правова реформа у поєднанні з реформами економічною, соціальною, організаційною і навіть культурною;
• створення незалежної правоохоронної системи;
• залучення до протидії корупційним проявам громадських організацій [101].

У межах цього підрозділу роботи ми ставимо за мету розглянути особливості існуючих заходів протидії корупції у поліцейських відомствах деяких зарубіжних країн, а також зробити аналіз щодо можливості та доцільності використання деякого іноземного досвіду в Україні.

Вивчення антикорупційного законодавства зарубіжних країн є актуальне з огляду проголошення подальшого курсу розвитку України в напрямі європейської інтеграції. Це вимагає певної адаптації діючого законодавства України до законодавства країн – членів Європейського Союзу.

Необхідно відзначити той факт, що на даний час багатьом країнам світу вдалося створити ефективні заходи, спрямовані на протидію корупції. До таких країн відносять Фінляндію, Данію, Сінгапур, Швецію, Канаду, Нідерланди, Німеччину, Бельгію, Австрію, Норвегію, США та деякі інші країни.

Запровадженим у закордонних країнах антикорупційним заходам присвячені наукові праці М.В. Корнієнка, С.Я. Коненка, О.А. Мартиненка, Н.П. Матюхіної, А.В. Негодченка, Є.В. Невмержицького та ін.

У попередніх розділах вже зверталась увага на те, що причинами виникнення корупції в Україні є недостатній рівень економічного розвитку країни, неналежний рівень соціального захисту як співробітників органів внутрішніх справ, так і державних службовців у цілому. Однак, слід зазначити, що в країнах з високим рівнем економічного розвитку, належними рівнем матеріального забезпечення та соціального захисту, серед співробітників правоохоронних структур також трапляються випадки вчинення корупційних діянь. Маємо зауважити, що одним із основних принципів державної служби в розвинутих державах Європи, є принцип матеріального стимулювання державних службовців, який забезпечує їм належний рівень життя та сприяє збереженню кваліфікованих кадрів для служби державі [102;103].

Причини корупції в поліцейських відомствах зарубіжних країн характерні і для нашої країни. Відповідно до аналізу, проведеного Н.П. Матюхіною, факти корупції серед співробітників поліцейських відомств частіше мають місце там, де відсутній належний контроль за діяльністю поліції. Якщо правопорушення службовців не помічає їхнє керівництво, то вони роблять висновок, що їх неправомірні дії не будуть викриті, а відповідно вони не нестимуть покарання за такі діяння [104]. Ми вже звертали увагу на те, що подібна ситуація характерна і для діяльності співробітників ОВС України.

Аналіз опрацьованої літератури дає змогу стверджувати, що термін «корупція в поліції» у переважній більшості випадків характеризуються зловживаннями наданими повноваженнями, пов’язаними з виконанням функцій покладених на поліцію.

Перед розглядом системи антикорупційних заходів у поліції, які запровадженні в деяких іноземних країнах, доцільно вказати на узагальнюючі ознаки способів вчинення корупційних діянь, що мають місце в діяльності поліцейських відомств іноземних держав, які були зроблені останнім часом іноземними вченими. Зокрема С. Роуз-Екерман проаналізувала системні зв’язки (схеми), які є основою корупції в поліцейських відомствах зарубіжних країн. Ця авторка вказує на існування двох схем. Перша з них організована за принципом «знизу-догори». За цією схемою зв’язків, нижчі за посадою посадові особи правоохоронних органів збирають хабарі й діляться ними із своїми керівниками, як прямо, так і опосередковано через систему купівлі посад. Крім того, така система передбачає невтручання керівника в діяльність підлеглих. Підґрунтям корупції в правоохоронних органах за такої схеми є наявність у офіцерів нижньої ланки владних та контролюючих повноважень над бізнесовими підприємствами, у тому числі над тими, які діють у нелегальний або напівлегальний спосіб. При цьому поліцейські нижньої ланки на власний розсуд забезпечують взаємодію з громадськістю. Вище керівництво, у більшості випадків, в діяльність своїх підлеглих не втручається. Така модель організації діяльності поліцейського підрозділу є доволі стійкою [105, с.90-91].

Друга схема корупції в поліцейських відомствах організована за принципом «згори-донизу». Її суть полягає в тому, що корумпований керівник «купує» у своїх підлеглих мовчання, підтримку, а також їхнє сприяння такій діяльності. Інколи керівники свідомо поблажливо ставляться до службових зловживань своїх підлеглих, у тому числі і до хабарництва, з метою забезпечити їх причетність до корумпованої системи. Наприклад, у Кореї посадовці вищого рівня розглядають свої підлеглих як сім’ю. За такою схемою більшість важливих рішень ухвалюють вищі посадові особи, проте посадові пособи нижчої ланки реалізують їх. С.Роуз-Екерман описує випадки, коли вищі посадовці забирають більшу частину незаконно отриманих прибутків та привілеїв, при цьому дбаючи, щоб посадовці нижчого рівня отримували високу легальну заробітну плату, а також постійні грошові винагороди у вигляді премій. Тим самим вони забезпечують лояльність підлеглих та злагодженість системи. За таких умов модель, організована за принципом «згори-донизу», перетворюється на панівну [105, с.91-92].

З огляду на описані схеми корупційних зв’язків у поліцейських відомствах маємо погодитися з висновками О.А. Мартиненко про те, що корупція в поліцейських відомствах зарубіжних країн є поширеним явищем, яке мало місце на всіх етапах розвитку поліції. Ураженими корупцією є не тільки нижчі ланки, це явище характерне для всіх рівнів поліцейської ієрархії [106].

Закордонні вчені в галузі юридичної психології дійшли висновку, що підґрунтям корупційних правопорушень є внутрішні бюрократичні правила поведінки, які притаманні лише бюрократичному апарату. Вони виділяють типи мотивів, які можуть бути використані корупціонерами для виправдання своєї поведінки: 1) заперечення наявності відповідальності, оскільки корупціонер вважає себе жертвою обставин, тобто він є скоріше об’єктом, ніж суб’єктом; 2) заперечення шкоди, оскільки чиновник, отримуючи певні блага, вважає, що в його діях відсутня шкода для суспільства; 3) заперечення наявності постраждалих від корупції, оскільки особа надає чиновнику певні блага або хабар, які вона ж отримала незаконним шляхом; 4) осуд осіб, які осуджують корупційні діяння, оскільки чиновник керується думкою, що «беруть всі» [107].

Проведений нами аналіз антикорупційної політики іноземних держав дає змогу зробити певні узагальнюючі висновки щодо її ефективності. Заходи протидії корупції серед співробітників поліції, які закріплені у діючих нормативно-правових актах, умовно можна поділити на такі:

Заходи, визначені міжнародними нормативно-правовими документами і ратифіковані окремими країнами (конвенції, резолюції, плани дій і т.п.).

Заходи, які визначені у внутрішньодержавних нормативно-правових документах, що запроваджені всередині кожної окремої країни.

До міжнародних нормативно-правових документів, які визначають ключові напрямки протидії корупції в поліції, належать:

«Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку», прийнятий Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 34/167 від 17.12.1979 року. Статтею 7 даного документу визначено, що посадові особи з підтримання правопорядку не повинні чинити жодних корупційних актів. Будь-який акт корупції, як і будь-яке інше зловживання владою, несумісні із службовим статусом посадової особи з підтримання правопорядку. До будь-якої посадової особи з підтримання правопорядку, яка вчинила акт корупції, закон повинен застосовуватися сповна. Цей нормативно-правовий акт не дає визначення поняття корупція, а надає право кожній країні визначати його у своїх законодавчих актах відповідно до власного національного права. Але щоб узагальнити розуміння корупційного діяння, слід включати в нього вчинення або не вчинення якоїсь дії всупереч виконанню обов’язків або з причин цих обов’язків внаслідок одержання подарунків, що приймаються або виплачуються, обіцянок або стимулів кожного разу, коли має місце така дія або бездіяльність [108, с.5-12].

Іншим керівним міжнародним нормативно-правовим актом антикорупційного спрямування серед співробітників поліції є «Декларація про поліцію», прийнята Парламентською асамблеєю Ради Європи 2 травня 1979 року резолюцією № 690. У цій декларації викладено основні норми морально-етичного спрямування, а також загальні положення щодо проходження державної служби в поліції. Важливим моментом є визначення чіткого порядку виконання наказу та порядку віддання розпорядження своїм підлеглим, а також етичні положення, яких мають дотримуватися працівники поліцейських відомств різних країн. Наприклад:

• поліцейський повинен діяти чесно, неупереджено з почуттям особистої гідності. Він повинен утримуватись від усіх проявів корупції та рішуче протидіяти їм;
• поліцейський повинен виконувати вказівки, які віддані належним чином його вищим начальником, але він повинен утримуватись від виконання вказівок, якщо йому відомо або має бути відомо про те, що вони незаконні;
• ніякі кримінальні та адміністративні заходи покарання не можуть бути застосовані до працівника поліції, який відмовився виконувати незаконний наказ;
• поліцейський повинен нести особисту відповідальність за свої дії, а також за незаконні дії або бездіяння, вчинені за його вказівкою;
• повинна існувати чітка низка вказівок. Зажди повинна існувати можливість встановлення начальника, який відповідає за дії або бездіяння того чи іншого працівника поліції [108, с. 54-58].

Також моральні та етичні норми поведінки й порядок їх дотримання визначені у «Європейському кодексі поліцейської етики», прийнятому Комітетом міністрів Ради Європи 19.09.2001 року. Стосовно недопущення в діяльності поліцейського фактів корупції цим кодексом поставлені такі вимоги:

• на всіх рівнях поліцейської служби повинні діяти ефективні заходи з попередження корупції та боротьби з нею;
• співробітники поліції повинні боротися з любими проявами корупції в поліції. Вони повинні інформувати своїх начальників та інші компетентні органи про кожен випадок корупції в поліції.

Зазначені нормативно-правові акти не вичерпують тих заходів, яких уживає кожна країна для боротьби з корупцією серед співробітників правоохоронних відомств. Слід зазначити, що кожна з країн, про які йтиметься далі, має свій негативний досвід корупції в поліцейському відомстві. Окрім падіння престижу цих відомств та негативного ставлення суспільства до їхньої діяльності, корупція серед співробітників поліцейських підрозділів завдала значних фінансових збитків моральної та іншої шкоди державі і громадянам.

Керуючись засадами боротьби з корупцією, які визначені у розглянутих нами міжнародних нормативно-правових актах, кожна країна запроваджує свої заходи протидії корупції як у державі в цілому, так і в поліцейських відомствах зокрема. На нашу думку, досвід таких країн як США, Великобританія, Німеччина буде корисним і для України, оскільки саме в цих країнах розроблено системні заходи протидії корупції в поліцейських відомствах, які дають позитивні результати. Також ми вважаємо за необхідне звернути увагу на досвід Литви, де рівень поширення корупції в правоохоронних органах є досить низьким завдяки вмілому проведенню антикорупційної політики, яка сформувалась за короткий проміжок часу з моменту здобуття цією країною незалежності. А також маємо розглянути законодавство деяких європейських країн, які досягли низьких показників щодо корупційних правопорушень, завдяки законодавчому введенню заборон та відповідальності за корупційні правопорушення і злочини.

Аналіз наукових праць тих вчених, які вивчали досвід зарубіжних країн у протидії корупції, дає підстави зробити висновки, що запровадження антикорупційних заходів в поліцейських відомствах було викликане певними суспільними процесами, які відбувалися в кожній окремій країні, а також резонансними скандальними справами, учасниками яких були співробітники правоохоронних відомств.

Детальніше розглянемо досвід вищезгаданих країн.

Система правоохоронних органів США включає: 1) правоохоронні агенції федерального уряду, які входять до складу міністерств (департаментів) внутрішньої безпеки, юстиції, внутрішніх справ, оборони, тощо; 2) правоохоронні формування штатів; 3) правоохоронні організації місцевого рівня у вигляді офісів шерифів та поліцейських відомств [109].

Жорстокі заходи боротьби з корупцією серед поліцейських у США буливикликані скандалами, що мали місце за безпосередньої участі співробітників поліції. Один із них пов’язаний із зрощуванням поліції штату Огайо з представниками наркобізнесу, тобто з тією категорією злочинців, з якою вони повинні вести боротьбу. Інший корупційний скандал за участі поліцейських Лос-Анджелесу вийшов на рівень національного, і мав неабиякий резонанс в суспільстві. Суть його полягала в тому, що поліцейські вдавалися до фальсифікації та підробки документів. У одному випадку поліцейські застрелили чоловіка, помилково вважаючи, що він озброєний. Але, як з’ясувалось потім, зброї в нього не виявилось, і поліцейські підклали йому зброю, щоб відбитки пальців вбитої особи були доказом та виправдовуючим фактором правомірності застосування ними зброї. Розслідування цієї справи виявило, що всередині поліцейського підрозділу, у якому трапився цей трагічний випадок, існує своєрідний кодекс честі, згідно з яким ніхто не може дати покази проти свого колеги. Існувала кругова порука [110]. Суть її полягає в тому, що працівники поліцейських відомств дотримуються корпоративних кодексів мовчання. За висновками американських дослідників, саме широко розповсюджений кодекс мовчання є однією із найважчих перепон у боротьбі з поліцейською корупцією. Дослідження виявили, що 75% співробітників поліції відмовляються давати свідчення в суді, якщо стануть свідками отримання хабара іншими співробітниками [100, с.67]. Маємо зазначити, що подібний стан справ існує в діяльності співробітників міліції нашої країни, що підтверджується результатами опитування співробітників міліції. На запитання анкети, «Чи доповіли б ви своєму керівникові або іншій посадові особі про відомий Вам факт (факти) хабарництва або корупційних діянь з боку Ваших колег?» 59,68% опитаних співробітників міліції молодшого начальницького складу, 42,16 % опитаних співробітників міліції середнього начальницького складу та 32,71% опитаних співробітників міліції старшого начальницького складу не доповіли б керівництву про відомий їм факт зловживання свого колеги, а 24,19% опитаних співробітників міліції молодшого начальницького складу, 41,18 % опитаних співробітників міліції середнього начальницького складу та 33,25% опитаних співробітників міліції старшого начальницького складу вагаються з відповіддю на це запитання.

У США корупція серед поліцейських розглядається як різновид службового правопорушення. Найхарактернішими корупційними проявами серед поліцейських США є безкоштовні обіди, продуктові набори, вимагання грошей в обмін на незаповнений штрафний талон, привласнення цінностей під час розслідування квартирних крадіжок, отримання винагороди або подарунків за виконання певної дії або надання допомоги, перекручування фактів справи з метою фальсифікації її матеріалів тощо [100, с.29].

На думку дисертанта, доцільно звернути увагу на підхід у США до питання працевлаштування працівників поліції на умовах сумісництва. Щодо можливості займатися будь-якою іншою діяльністю існують обмеження. Однак поліцейський може звернутися до адміністрації по дозвіл займатися одним з таких видів діяльності: інвестиції, оренда власності, викладацька діяльність в навчальних закладах правоохоронних відомств [111, с.93-94]. Такі обмеження пояснюються тим, що сумісництво перешкоджає забезпеченню та розвитку оперативності поліцейського департаменту. Водночас питання можливості займатися іншими видами діяльності може вирішуватися в судовому порядку.

У США створено систему протидії та контролю корупції серед поліцейських. Її суть полягає в тому, що поліцейські з особливою увагою ставляться до питання свого кадрового забезпечення. Для кандидатів на службу, а також для співробітників поліції всіх рівнів встановлені високі моральні стандарти та досить жорсткі правила поведінки й дисципліни. Запроваджено суворий добір кандидатів на службу, який передбачає перевірку на детекторі брехні. Співробітники Федерального бюро розслідувань, що є правоохоронним відомством США, одним із головних завдань якого є боротьба з корупцією, регулярно проходять перепідготовку в академії ФБР. Це дає змогу нейтралізувати процеси професійної деформації, які неминуче настають у результаті професійної діяльності. У ФБР практикується постійне переміщення співробітників з однієї ділянки на іншу, щоб зменшити можливість зрощування з місцевими органами та організованою злочинністю. Крім того, у Головному управлінні ФБР існує спеціальний відділ внутрішніх розслідувань, який займається перевіркою інформації про зловживання своїх співробітників [112, с.186; 113].

Окремо слід звернути увагу на практику притягнення працівника поліції до відповідальності за вчинення корупції. Працівники правоохоронних органів США, які визнані винними у вчиненні злочинів і правопорушень, несуть відповідальність, передбачену спеціальними кримінально-правовими нормами. Кримінальне законодавство пов’язує відповідальність правоохоронців передусім із зловживанням владою чи службовими повноваженнями, перевищенням влади чи службових повноважень, хабарництвом і корупційними діяннями, зв’язками із організованою злочинністю тощо. Покараннями поліцейських за ці діяння, згідно з чинним законодавством США, є штраф, або тюремне ув’язнення на строк до кількох десятків років, або обидва покарання разом. Додатковими видами покарання є позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю та конфіскація майна. Якщо працівник правоохоронного органу під час виконання службових обов’язків вчинює вимагання чи замах на такі дії, то це карається штрафом або, тюремним ув’язненням на строк до трьох років, або обома покараннями разом [109].

Слід звернути увагу на ще один антикорупційний захід, запроваджений у поліції США, який полягає в тому, що з метою протидії корупційним проявам серед її співробітників видається спеціальний журнал «Національний бюлетень негідної поведінки», у якому поряд із прикладами жорстокості, невжиття необхідних законних заходів, спрямованих на припинення правопорушення, публікується інформація про корупційні вчинки в поліції [114]. Цей досвід варто використати і в нашій країні. Ми вважаємо, що у відомчих друкованих засобах масової інформації, таких як журнал «Міліція України» та газета «Іменем Закону» доцільно запровадити рубрику, у якій періодично висвітлювати приклади зловживання та вчинення працівниками міліції правопорушень з ознаками корупції, їх наслідки та відповідальність, яку було накладено на таких співробітників. З огляду на те, що запропоновані нами відомчі друковані засоби масової інформації доступні для всього особового складу органів внутрішніх справ, знайомство з фактами правопорушень, які мають ознаки корупції, відповідною реакцією на ці правопорушення керівництва та особового складу ОВС, буде значним стримуючим фактором від вчинення подібних протиправних діянь іншими працівниками міліції.

Свої особливості протидії корупції серед співробітників поліції має Велика Британія, яка є мало корумпованою країною у порівнянні із іншими країнами Європи. Для цієї країни традиційними є високі стандарти громадянської поведінки, які є результатом політичних і законодавчих заходів, моральних змін та ефективного соціального контролю за державними службовцями. Особливістю антикорупційних законодавчих актів Великої Британії, які були прийняті ще в 1889 році – закон про корупцію в державних органах та закони про попередження корупції 1906 та 1916 років – є те, що на відміну від традиційних для цієї країни правових принципів, зазначені закони зобов’язують посадових осіб доводити свою невинність [19, с.119; 115].

В юриспруденції Великобританії не існує загальновизначеного терміна «корупція», закріпленого в нормативно-правових актах, але існує велика кількість дефініцій цього поняття [116]. Крім того, питання відповідальності за корупційні правопорушення встановлені на рівні прецедентного права. Відповідно до цих джерел, суб’єктом корупційного правопорушення може бути публічний службовець, який сам або спільно з іншою особою вимагає, отримує або дає згоду на отримання для себе або іншої особи матеріальну вигоду всупереч закону, в обмін на дії або утримання від певних дій щодо питання чи прийняття рішення, яке стосується його компетенції. Якщо особа отримує подарунок і при цьому розуміє, що це хабар, то її вважають такою, що уклала корупційну угоду, навіть за умови, якщо ця посадова особа не мала наміру її виконувати (прецедент 1956 року, справа Корони проти Карра) [117, с.54-57]

Занепокоєння суспільства поширенням корупції серед поліції у Великій Британії набули наприкінці минулого століття. Його причиною стали резонансні скандали, пов’язані із зловживаннями поліцейськими службовим становищем, фактів корупції деяких поліцейських, які займали високі посади в цьому відомстві. За таких обставин сталася криза довіри до поліції, хоча протягом тривалого часу англійці вважали свою поліцію найкращою у світі [114].

У Великій Британії термін поліцейська корупція охоплює такі діяння, як одержання матеріальної винагороди поліцейським у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків та зловживання службовим становищем, метою якого є матеріальна вигода. Відповідальність за такі діяння регламентується як кримінальним кодексом, так і дисциплінарним статутом поліцейської служби [118].

З метою протидії корупції в поліції, у Великій Британії створено автономні поліцейські підрозділи, головним завданням яких є пошук та притягнення до відповідальності поліцейських, винних у вчиненні корупційних правопорушень. Для викриття та доказування корупційного діяння поліцейського ці підрозділи вживають різноманітні заходи та методи пошуку. Їх обсяг не обмежується проведенням слідчих дій для збирання доказової бази. Окрім проведення традиційних та таємних операцій, опитів, інформаційних запитів, інформація збираються як від постійних інформаторів, так і з інших джерел (непостійних інформаторів), які дають повідомлення неофіційно у конфіденційній формі. Також використовують інформаторів з числа злочинців для збору доказів щодо причетності поліцейських до корупційних правопорушень. Достовірність інформації перевіряється за допомогою різних способів. Після уточнення оперативних даних за санкцією відповідного начальника проводиться подальше поглиблене розслідування. У процесі слідства вирішується питання про порушення кримінальної справи або притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності [119].

Досліджуючи діяльність антикорупційних підрозділів Великої Британії А. Куліш зазначає, що вони займаються винятково справами, пов’язаними з корупційними правопорушеннями, мають високий рівень матеріального забезпечення та незалежне фінансування. Ефективність і оцінка діяльності таких підрозділів визначається результативністю розгляду кримінальних справ про корупційні діяння, а також виходячи із кількості поліцейських покараних за корупційні правопорушення. Їх автономний статус дає можливість зосередити увагу на виконанні поставлених завдань, а також уникнути ризиків появи або загострення проблем внутрішньосистемного характеру. Наприклад, приховану протидію діяльності цих підрозділів поліцейськими можливо нейтралізувати саме шляхом їх відокремлення від існуючої ланки управління, створення незалежної системи управління та підпорядкування, наявності власного бюджету і гарантованого покарання винних за вчинення корупційних проявів діянь [119].

За даними досліджень, які стали результатом вивчення громадської думки, можна констатувати, що останнім часом відбулися значні зміни у свідомості поліцейських цієї країни щодо несприйняття суспільством і самими поліцейськими фактів корупції серед співробітників поліції. Завдяки системній антикорупційній діяльності поліція Великобританії почала запроваджувати «стратегію профілактики», яка включає в себе системне вивчення потенційних кандидатів на посади поліцейських, створення системи захисту інформації та обмеження доступу до неї відповідно до обсягу виконуваних завдань та займаної посади. Значна увага приділяється етичному вихованню як одному з компонентів запобігання корупційним проявам серед поліцейських. Крім того, апробується застосування інших антикорупційних заходів серед працівників поліції. У разі, коли в силу певних обставин виникли сумніви щодо непідкупності співробітника поліції, розроблюється індивідуальний план дій, який повинен забезпечити можливість постійного контролю за підозрюваним працівником з метою відновлення довіри до нього або ж виявлення доказових фактів вчинення ним корупційних діянь [119].

Аналіз використаних джерел дає підстави стверджувати, що значний вплив на високі стандарти професійної діяльності, а також моральні засади поліцейських у США та Великій Британії справляє велика кількість громадських утворень, які наділені правом здійснювати нагляд за розслідуванням справи про протиправні діянні співробітника поліції. Члені громадських організацій розглянутих країн постійно звертають увагу суспільства на те, що корупція порушує права людини, є загрозою чесності і справедливості в діяльності поліції, її належному функціонуванню. Державний службовець поліцейського відомства повинен виконувати свої обов’язки у відповідності із законом чесно й неупереджено, уникати ситуацій, коли приватні інтереси перетинаються з виконанням його професійних завдань.

На нашу думку, необхідно звернути увагу на досвід цих країн у здійсненні контролю за поведінкою працівників поліції з боку громадських об’єднань та відповідного реагування в разі вчинення ними будь-якого правопорушення, службового зловживання чи іншої протиправної дії. Питання ефективності системи громадського контролю в нашій країні, сприяння громадян у викритті корупційних діянь та протидії проявам корупції, а також формування в суспільній свідомості непримиренності до подібних фактів, досліджувались О.Д. Макареєвою. За висновками автора цих досліджень, роль громадських інститутів в Україні дуже слабка, хоча на даний час в Україні існує близько 200 неурядових організацій антикорупційного спрямування [120]. Цю тезу вченої підтверджує «Концепція подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності», якою визначено, що в Україні не створено ефективної системи впливу інститутів громадянського суспільства, зокрема неурядових організацій, на виявлення фактів корупції. Діяльність близько двох сотень неурядових організацій, які декларують свою антикорупційну спрямованість, не стала реальним чинником, що впливає на ситуацію у сфері боротьби з корупцією [3].

Низьку ефективність громадських об’єднань можна пояснити тим, що в нашій країні відсутні традиції такої діяльності. Крім того, як правило, у разі появи деякої інформації відразу певні кола проводять роботу, спрямовану на її спростування. Також, у нашій країні відсутні механізми захисту осіб, які оприлюднюють таку інформацію. На наш погляд, діяльність громадських об’єднань антикорупційного спрямування буде сприйматися належним чином за умови їх незалежності від зовнішнього впливу. У випадку отримання ними інформації щодо правопорушень з ознаками корупції така інформація має бути передана до відповідного правоохоронного органу, який за підсумками свого розслідування повинен поінформувати представників цієї організації. Якщо суб’єкт боротьби з корупцією не вжив усіх можливих заходів, спрямованих на притягнення порушника до відповідальності, то таку інформацію про правопорушення з ознаками корупції необхідно оприлюднювати в засобах масової інформації, де вказувати на корупційні діяння посадових осіб, джерела отримання такої інформації, наявні докази, а також інформувати громадськість до якого із правоохоронних органів цю інформацію було передано і чому не було проведено всіх процесуальних дій та не притягнуто до відповідальності порушника.

Потенційні корупціонери мають зрозуміти, що в разі вчинення корупційного правопорушення їхня поведінка стане відома для більшості суспільства. Крім того, постійний громадський контроль за процесуальним просуванням справи, аж до винесення рішення по суті, унеможливлює вжиття правопорушником заходів, спрямованих на уникнення відповідальності. У випадку неадекватного розслідування подібних справ під сумнів можуть потрапити ті особи правоохоронних органів, які розслідували дану справу. За активної позиції громадських організацій та за умови надання їм певних прав і повноважень контролю їхня діяльність стане ефективною та сприятиме зменшенню випадків протиправної поведінки, в тому числі й правопорушень з ознаками корупції особами, уповноваженими на виконання функцій держави.

Корупцію в Німеччині визнано однією із небезпечних суспільних проблем. Головним законодавчим актом і засобом боротьби з корупцією є «Закон про боротьбу з корупцією» від 13 серпня 1997 року. У ньому описано основні форми корупційних злочинів, серед яких підкуп та продажність при ділових стосунках; особливо тяжкі випадки підкупу та продажності при ділових стосунках; надання переваги, продажність; підкуп та інші діяння [121].

У Німеччині, на відміну від України, корупційні правопорушення визначені як кримінально карані діяння, відповідальність за які передбачено Кримінальним кодексом ФРН.

Значна роль у боротьбі з корупцією відводиться Федеральному кримінальному відомству Німеччини (БКА), яке розробляє стратегію, тактику та методику боротьби з корупцією й організованою злочинністю, здійснює координацію зусиль поліції ФРН у цьому напрямку. Із практичного досвіду цієї країни в боротьбі з корупцією доцільно звернути увагу на факт, який мав місце у 2004 році. Оприлюднюючи поліцейську статистику за 2004 рік, міністр внутрішніх справ О. Шілі відзначив зменшення кількості виявлених фактів посадових злочинів, у тому числі хабарництва та корупції, назвавши таку ситуацію «загрозливою для суспільства», і звинуватив своїх підлеглих у неефективності боротьби з корупційними правопорушеннями. Із оприлюднених даних доцільно звернути увагу на те, що у відсотковому співвідношенні корупціонерів по галузях ФРН, 7,9 % припадає на поліцію, і це є третій показник після галузей, пов’язаних з будівництвом (25,6 %) та охороною здоров’я (15,8 %).

Окрім Федерального кримінального відомства, завдання виявлення та попередження фактів корупції серед поліцейських Німеччини покладається на найбільш досвідчених керівників, які мають право проводити службову перевірку інформації про корупцію серед поліцейських, яка надходить з різних джерел, у тому числі анонімних. Кількість таких керівників обмежена і береться у відношенні 1 на 700 чоловік особового складу поліції. Матеріали перевірок після їх завершення доповідаються першому керівникові для вжиття заходів. У випадку підтвердження в діях поліцейського корупційного злочину матеріали направляються в прокуратуру для відповідного реагування, а саму особу звільняють з поліції [122, с.4-5].

Описуючи запроваджені серед поліцейських поліції землі Нижня Саксонія, що у ФРН, С.А. Коненко зазначає, що разом із застосуванням каральних заходів до корупціонерів серед поліцейських, пріоритетним засобом протидії є профілактика корупції серед особового складу. Антикорупційні профілактичні заходи дають можливість не лише протидіяти корупції, але й запобігти вчиненню поліцейськими інших правопорушень. У введеному в дію «Антикорупційному кодексі», визначено сфери діяльності поліцейського, у яких можливі прояви корупції, наведені ознаки корупційної поведінки, вказано наслідки вчинення корупційного діяння поліцейським. Крім того, цим кодексом визначено порядок дій поліцейського на випадок спокуси до вчинення корупційного діяння. У випадку отримання поліцейським пропозиції щодо корупційного діяння він має діяти у такий спосіб:

• звернутися до співробітників поліції та апарату управління;
• відмовлятися від подарунків, які мають відношення до виконання ним посадових обов’язків, за винятком подарунків вартістю до 10 євро та частувань під час роботи прохолодними напоями чи обідами;
• не брати грошей, у тому числі й на каву;
• відмовлятися від персональних знижок [122].

Характерним правилом для державних службовців, у тому числі і для співробітників поліцейських відомств розглянутих нами країн, є заборона для них, після звільнення зі служби в державному органі, влаштовуватися на роботу в приватні підприємства, з якими існували ділові та інші стосунки колишнього відомства. Невиконання таких заборон також вважається корупційним правопорушенням і тягне за собою накладення стягнення дисциплінарного характеру. Найбільш детально ці заходи попередження застосовуються в Німеччині. Згідно Закону про державних службовців ФРН, за порушення вказаних заборон до їхніх колишніх службовців можуть бути застосовані такі санкції: догана, штраф, звільнення, зменшення грошового утримання на певний період, пониження в посаді, що призведе до зменшення грошового утримання, зменшення розміру пенсії, позбавлення пенсії [117; 123].

У багатьох країнах Західної Європи прийнято так звані «кодекси поведінки». Слід зазначити, що подібні документи мають певний вплив на поведінку посадових осіб будь-якої державної установи. На думку автора даної роботи, беззаперечним є те, що ці кодекси поведінки мають певний морально-психологічний ефект, однак вони спрямовані передусім на етичне виховання. Але, з огляду на те, ці що кодекси поведінки не є нормативно-правовими актами, вони не мають юридичної сили, а отже не є обов’язковими для безумовного дотримання. Тому ми вважаємо, що стимулом до виконання подібних кодексів мають бути дієві юридичні норми, які встановлюватимуть дисциплінарну та юридичну відповідальність за їх порушення. У такому разі буде забезпечено обов’язковість дотримання положень цих кодексів. У деяких країнах існують закони, які певною мірою зобов’язують службовців до виконання приписів етичних кодексів. Вони пов’язані з поняттям, яке останнім часом набуло широкого вжитку в нашій країні – «конфліктом інтересів». Конфлікт інтересів – це несумісність посадового положення з особистими інтересами посадової особи [100, с.71].Згідно «Керівництва по вирішенню конфліктів інтересів на державній служби», це явище визначено як конфлікт між суспільно-правовими обов’язками та приватними інтересами державної посадової особи, при якому приватні інтереси державної посадової особи здатні неправомірним чином впливати на виконання нею офіційних обов’язків та функцій [124, с.276].

На даний час жоден із діючих нормативно-правових актів України не містить визначення поняття «конфлікту інтересів». Але в проекті нового Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» пропонується ввести таке поняття на рівні юридичного терміну. Згідно із цим законопроектом під конфліктом інтересів розуміють протиріччя публічних і приватних інтересів особи, уповноваженої на виконання функцій держави, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, у разі виникнення якого особа не виконує чи неналежно виконує посадові обов’язки [121].

Саме явище конфлікту інтересів не слід ототожнювати з корупцією, але маємо зазначити, що неадекватне розв’язання конфлікту інтересів між приватними інтересами та державними обов’язками посадових осіб державних органів може породжувати корупцію. При конфлікті інтересів службовець обирає між особистою зацікавленістю як можливістю отримання ним при виконанні службових обов’язків благ для себе чи наближеного кола осіб, та інтересами служби. У такому випадку, виникають протиріччя між приватними інтересами посадової особи та законними інтересами громадян, організацій, суспільства або навіть держави[126]. У деяких європейських країнах прийняті відповідні закони, які є регулюючим та контролюючим фактором конфлікту інтересів серед співробітників системи державної служби. Наприклад, Законом Литовської Республіки «Про узгодження суспільних та приватних інтересів на державній службі» № VIII-371 від 2 червня 1997 року, передбачено порядок за яким державні службовці, до яких у Литовській Республіці належать і працівники правоохоронних органів, при прийнятті рішень та виконанні обов’язків, покладених на них державною, повинні віддавати перевагу інтересам держави. Метою цього закону є законодавче закріплення принципів неупередженості прийнятих рішень, а також запобігання корупції на державній службі [124, с.290]. Крім того, подібні закони – на законодавчому рівні закріпляють обов’язки державних службовців виконувати свої посадові функції у відповідності до компетенції займаної посади, та дотримуватись етичних норм.

На наш погляд «конфлікт інтересів» – це ситуація, за якою інтереси професійної діяльності державного службовця пов’язані з його особистими інтересами. Шляхом розв’язання конфлікту інтересів на державній службі вбачається повідомлення службовцем керівництва установи щодо наявності у нього при виконанні питань службової діяльності взаємопов’язаного приватного та службового інтересів та необхідності відсторонення його від виконання даного службового завдання.

З огляду на розглянутий досвід іноземних країн, ми вважаємо, що доцільно доповнити діючий Закон України «Про державну службу» Розділом І-1 «Конфлікт інтересів на державній службі» із наступними статтями: «5-1. Визначення конфлікту інтересів на державній службі»; «5-2. Сфера застосування»; «5-3. Приватні інтереси, пов’язані з державною службою»; «5-4. Порядок розгляду та вирішення конфлікту інтересів на державній службі»; «5-5. Стягнення». Крім того, у цих статтях передбачити такі концептуальні положення: визначення юридичного поняття «конфлікту інтересів», межі його виникнення, пов’язані з виконанням посадових обов’язків державної служби та особистими інтересами державного службовця; забезпечення ефективного виявлення ризиків виникнення конфлікту інтересів та шляхи його подолання з урахуванням балансу між інтересами держави та інтересами особи.

Серед превентивних антикорупційних заходів необхідно звернути увагу на досвід Міністерства внутрішніх справ Болгарії, у якому створено «гарячу телефонну лінію» для скарг про вчинення корупційних діянь серед співробітників цього відомства, а також двічі на місяць здійснюють прийом громадян, щоб вони могли викласти свої скарги та підозри щодо посадових осіб міністерства [127]. Слід зазначити, що «гарячу лінію» започатковано і в нашій державі наказом міністра внутрішніх справ «Про започаткування функціонування гарячої телефонної лінії МВС України з питань протидії хабарництву та корупції» від 30.08.2005 року № 710. Крім того, протягом певного часу на кожному автомобілі ДПС був номер цілодобової «гарячої лінії», по якій приймали скарги від водіїв про факти хабарництва та інші правопорушення цього підрозділу міліції.

Ми розглянули законодавство та запровадженні заходи деяких закордонних країн, спрямовані на запобігання корупції в діяльності посадових осіб державних органів загалом і поліцейських відомств зокрема. Разом з тим, на думку дисертанта, доцільно також звернути увагу на законодавство деяких країн Європи, які також мають високі показники протидії корупції. Йдеться про порівняння з уже розглянутими країнами, де антикорупційні заходи мають більше превентивний характер. Законодавство в таких країнах Західної Європи як Бельгія, Норвегія, Австрія, Голландія, Франція також містять норми, спрямовані на притягнення порушника до відповідальності за вчинення корупційних діянь, які передбачені кримінальними законами цих країн.

У кримінальному кодексі Бельгії існує окремий розділ, присвячений корупції осіб, які виконують публічні функції. У ньому передбачено відповідальність за отримання та дачу хабара, яка передбачає накладення штрафу або тюремне ув’язнення за акти корупції відповідно до займаної посади особи, яка вчинила даний акт, та змісту правопорушення [128, с.163-173].

За кримінальним кодексом Норвегії, відповідальність за корупцію як окреме злочинне діяння не передбачено. Разом з тим, главою 11 цього нормативно-правового акту «Посадові злочини», передбачено форми протиправної поведінки, які підпадають під ознаки корупційних, хоча слід вказати на їх певну абстрагованість. За такі правопорушення визначено покарання від накладення штрафу до тюремного ув’язнення [129, с.127-134].

У кримінальному кодексі Австрії також не передбачено покарання за корупційне діяння як окремий злочин. Але існує відповідальність за такі правопорушення та злочини, що мають ознаки корупційних діянь, як прийняття подарунків представниками органів влади, зловживання адміністративною владою, прийняття подарунків чиновниками, прийняття подарунків керівними особами громадських організацій, хабарництво, заборонене втручання [130, с.198, 330-341].

За одержання хабара у Голландії відповідальність публічного службовця передбачена відповідними статтями кримінального кодексу цієї країни. У кримінальному кодексі Франції є окремий розділ «Про порушення службового обов’язку». Цим розділом визначено такі злочини, які мають ознаки корупції: вимагання чи прийняття піднесень, подарунків, переваг тощо за певні дії, утримання від певних дій або зловживання своїм впливом. Фактично одним із різновидів корупції у кримінальному кодексі Франції різновид хабарництва визначено як торгівлю впливом [131].

Аналіз розглянутого нами законодавства країн Європи дає підстави стверджувати, що законодавство у сфері боротьби з корупцією цих країн відповідає вимогам «Конвенції про корупцію у контексті кримінального права», «Конвенції ООН проти корупції» та інших міжнародних актів. Верховна Рада України ратифікувала ці конвенції Законами України від 18 жовтня 2006 року «Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією» № 252-V та «Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції» № 251-V. Але на даний час законодавство України не приведено у відповідність до норм згаданих нормативно-правових актів.

Підсумовуючи розглянутий нами матеріал даного підрозділу роботи, маємо вказати на те, що деякий досвід іноземних країн у протидії корупції може бути використаний і в Україні. Окрім викладених пропозицій дисертанта щодо доцільності та можливостей використання певного іноземного досвіду законодавчого та організаційного характеру, що вже запропоновані в межах даного підрозділу роботи, автор пропонує на державному рівні створити та забезпечити умови для належного розвитку громадянського суспільства, як це зроблено в США, Великій Британії. Необхідно надавати державну підтримку громадським організаціям, політичним партіям та рухам, діяльність яких спрямована на захист прав і законних інтересів громадян. Надати уповноваженим представникам право брати участь у розслідуванні стосовно осіб, які вчинили правопорушення та злочини з ознаками корупції. Всіма можливими засобами стимулювати активну нетерпимість громадян до корупційних проявів та корупціонерів у всіх сферах державної служби, особливо в системі правоохоронних органів України, заохочувати до активного сприяння розкриттю правопорушень та злочинів з ознаками корупції.

Нами вже зверталась увага у попередньому розділі на вплив заробітної плати, як чинник чесної діяльності державних службовців. Звісно у розглянутих нами країнах, а також інших країнах Європи, грошове утримання державних службовців і зокрема працівників поліцейських відомств значно відрізняється від українських реалій. Разом з тим, як зазначає Є.В. Невмержицький, високий рівень заробітної плати державних службовців закордонних країн – не вирішальний антикорупційний чинник. Важливе значення має етика поваги до чесної праці та осуду нечесної поведінки [132]. Разом з тим необхідно врахувати, що однією із складових протидії корупції серед працівників поліції зарубіжних країн є створення умов проходження служби, за яких правомірна поведінка вигідна поліцейському у правовому, соціальному, економічному, суспільному, службовому, матеріальному плані, що впливає на перспективи службового, кар’єрного росту та гарантії набуття інших соціальних переваг.

2.2.Форми виявлення корупції серед співробітниківорганів внутрішніх справ

Одним із напрямків протидії корупції є здатність суб’єктів боротьби з цим явищем виявляти факти корупційних діянь з подальшим притягненням винних осіб до юридичної відповідальності. Така діяльність потребує певних знань, пов’язаних із юридичною кваліфікацією діянь, які підпадають під ознаки корупції, а також практичних навичок та умінь застосовувати передбачені законом заходи, метою яких є виявлення фактів корупційних діянь.

Завданням оперативно-розшукової діяльності є досягнення кінцевої мети – розкриття правопорушення або злочину, виявлення та притягнення винної особи до відповідальності. Таким чином, оперативно-розшукова діяльність являє собою діяльність спеціально уповноважених державних органів законодавчої, виконавчої та судової влади та оперативних підрозділів у межах їхньої компетенції по виконанню покладених на них обов’язків та пошуку і фіксації фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб і груп з метою отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави [133, с.56; 134].

Працівники практичних підрозділів органів внутрішніх справ вказують, що одним із складних елементів виявлення корупційних правопорушень є фіксація самого факту події правопорушення, який є обов’язковою умовою та підставою для винесення судом відповідного рішення про притягнення порушника до відповідальності на підставі Закону України «Про боротьбу з корупцією». Також працівники спеціальних підрозділів по боротьбі з корупцією зазначають, що складним є завдання виявлення протиправних діянь та збір доказів про їх вчинення співробітниками ОВС. Труднощі полягають у тому, що більшість працівників органів внутрішніх справ використовують свій особистий досвід, а також володіють знаннями у різних галузях права, знають специфіку викриття подібних діянь, можуть спланувати свої дії таким чином, що вірогідність виявлення їхнього правопорушення, так само як і притягнення до відповідальності, зводяться до мінімуму. Факт корупції довести значно складніше, ніж його встановити, тому що при розслідуванні правопорушень з ознаками корупції сторони, які вчинили таке діяння, самі зацікавлені в його приховуванні як під час здійснення певної угоди, так і в подальшому. За таких умов можливість викриття діянь з ознаками корупції, які допускають співробітники ОВС, за допомогою стандартних форм та методів їх виявлення значно ускладнюється.

Тому, одним із пріоритетних завдань оперативних підрозділів, на яких покладено функцію боротьби з корупційними злочинами та правопорушеннями з ознаками корупції, є виявлення та фіксації таких протиправних дій.

Необхідно зазначити, що складність виявлення фактів корупції полягає в особливостях цього правопорушення, адже інколи зовні дії посадових осіб мають правомірний і законний характер. Лише за умови встановлення мотивів такої діяльності посадових осіб, характеру дій, встановлення факту корисливої зацікавленості, яка пов’язана з поведінкою та діями посадової особи, навіть за умови якщо вона не суперечать встановленим правилам, з’являться правові підстави кваліфікувати дії посадової особи як такі, що мають ознаки корупції.

Важливість дослідження проблем, пов’язаних з виявленням та фіксацію правопорушень з ознаками корупції як серед співробітників ОВС, так і інших суб’єктів корупційних діянь, насамперед зумовлена необхідністю їх подальшого впровадження на практиці, а також розробки теоретичних засад методики цієї діяльності.

Необхідно зазначити, що з метою збирання доказів, які підтверджують або спростовують причетність підозрюваного співробітника ОВС до корупційних діянь, слід використовувати всі можливі законні засоби та передбачені Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» № 2135-ХІІ від 18 лютого 1992 року заходи [135]. Застосування оперативно-розшукових заходів виявлення фактів корупції серед співробітників ОВС, передбачених значеним законом доцільно тому, що протиправні дії співробітника ОВС можуть мати як ознаки правопорушення, так і ознаки корупційного злочину, відповідальність за які передбачена статтями кримінального кодексу України. Рішення про кваліфікацію діянь підозрюваного співробітника ОВС можна прийняти за умови повного і всебічного з’ясування обставин справи та аналізу наявної доказової бази, отримання якої можливе застосовуючи організаційні і тактичні прийоми, передбачені нормами Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність».

Впродовж останніх років проведені наукові дослідження, у яких вчені та практичні працівники з’ясовували питання, пов’язані з вдосконаленням заходів протидії корупції та викриття корупційних діянь. У цьому напрямку слід звернути увагу на наукові здобутки, які викладені в дисертаційних дослідженнях Л.І. Аркуші, А.В. Гайдука, Д.Г. Заброди, О.Я. Прохоренка, С.С. Рогульського, О.В. Терещука, С.А. Шалгунової. Методиці розслідування хабарництва присвячена робота Я.Є. Мишкова. Разом з тим, з огляду на специфіку сутності самого явища корупції, її постійної трансформації в різні форми прояву, здатності корупціонерів приховувати факти корупції, питання пошуку шляхів підвищення ефективності діяльності оперативно-розшукових і слідчих підрозділів, їх здатності розслідувати ці правопорушення є актуальним і таким, що потребує постійного вдосконалення.

Діяльність спрямована на виявлення правопорушень з ознаками корупції має відповідати певним принципами, які виражають її природу, сутність та спрямованість на досягнення певної мети. Принципи – це вихідні, керівні ідеї про найбільш суттєві закономірності, які мають першочергове значення [136, с.42-43]. Загалом, основу будь-якої діяльності складають специфічні, притаманні саме їй принципи, які перебувають у безперервному зв’язку з принципами права і відбиваються в них.Вони повинні відповідати чинному законодавству та виражати зміст нормативних актів, що регулюють певний вид діяльності. Так, Ю.М. Грошевий та М.А. Погорецький класифікує принципи оперативно-розшукової діяльності на загально-правові, до яких відносить принципи законності, дотримання прав і свобод людини, презумпцію невинуватості, та галузеві, якими є принципи конспірації, конфіденційності, поєднання гласних і негласних методів [137, с.12].

На наш погляд, можливо розмежувати деякі логічно пов’язані між собою види принципів, яких необхідно дотримуватись під час виявлення правопорушень з ознаками корупції. До них належать такі основні принципи: конституційні, принципи загальноюрисдикційного процесу та спеціальні принципи виявлення правопорушень з ознаками корупції.

Серед основних конституційних принципів переважно виділяють такі:

• принцип законності. Цей принцип означає здійснення державними органами і посадовими особами всіх властивих функцій у суворій відповідності з Конституцією, законами та підзаконними актами, у межах встановленої у законодавстві компетенції [138, с.172]. Процесуальним елементом законності є чітке дотримання процедури [138, с.317]. Законність при здійсненні заходів виявлення правопорушень з ознаками корупції означає, що посадові особи, уповноважені на здійснення оперативно-розшукових заходів, в своїй діяльності керуються нормами законодавства та нормативно-правових актів, які визначають основу їхньої професійної діяльності;
• принцип гуманізму. Суть даного принципу полягає в повазі до гідності людини її прав та свобод [139, с.152]. Гуманізм проявляється у забороні використанні будь-яких заходів, які становитимуть небезпеку життю, здоров’ю та особистій гідності особи.
• принцип рівноправності. Цей принцип означає рівність громадян перед законом, а при провадженні у справах про адміністративні правопорушення – перед законом та органом, що розглядає справу. Даний принцип закріплений у частині 2 статті 24 Конституції України. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками [1].

У процесі виявлення правопорушень з ознаками корупції реалізуються також і загальноюрисдикційні принципи, що мають свою специфіку, визначену змістом адміністративних відносин, і регулюються застосуванням адміністративно-процесуальних норм.

Так, до принципів загально-юрисдикційного процесу можна віднести:

• принцип об’єктивності істини. У провадженні у справах про адміністративні правопорушення, кримінальних встановлюється матеріальна (фактична) істина. У цьому випадку компетентна на те особа не робить відповідних юридичних висновків, а спирається лише на правильне оформлення документів, тоді як основою має бути вироблення із наявної інформації правильних висновків. Даний принцип має виключати всі можливі прояви суб’єктивізму у разі його чіткого виконання [140];
• принципи усності та безпосередності. Ці принципи тісно пов’язані між собою і є загальними для всього процесу загалом [141]. Під принципом усності розуміється особисте озвучення всіма учасниками процесу своїх міркувань щодо процедурних питань по суті. Під принципом безпосередності розуміється самостійність сприйняття та оцінки правозастосовцем первісних доказів [141].

Форми та методи виявлення правопорушень з ознаками корупції мають свої особливості. Тому така діяльність має бути побудована на специфічних принципах, які мають притаманні тільки їй ознаки. Таку категорію принципів у науці адміністративного права прийнято називати спеціальними.

До основних спеціальних принципів виявлення правопорушень з ознаками корупції можна віднести:

• принцип оперативності,який являє собою вимоги, пов’язані із швидким реагуванням на скоєне правопорушення та своєчасне вжиття заходів адміністративного примусу до винних осіб. Це виявляється у встановленні стислих, невеликих строків вчинення відповідних процесуальних дій. Сучасне законодавство встановлює точні терміни, протягом яких має бути здійснено провадження у тій чи іншій адміністративній справі [140]. Наприклад стаття 12 Закону України «Про боротьбу з корупцією» закріплює строки провадження справ про корупційні діяння;
• принцип поєднання гласних і негласних заходів. Суть даного принципу полягає застосуванні, в межах наданих законодавством способів, оперативних та інших заходів з метою з’ясування всіх необхідних обставин щодо причетності особи до факту правопорушення. При цьому методи можуть бути як гласними, мати публічний характер, так і негласними (таємними). Поєднання гласних і негласних заходів базується на тому, що громадяни повинні бути поінформовані про мету, завдання та принципи роботи працівників міліції, їхні права та обов’язки з одного боку і громадян, посадових осіб, державних органів з іншого, про межі законного втручання співробітників міліції в сферу суспільних відносин, що охороняються правом, про те, що правоохоронні органи мають діяти тільки в межах установленої для них компетенції [133, с. 97]. Цей принцип тісно пов’язаний з принципом конспірації,суть якого полягає у тому, що всі заходи спрямовані на виявлення правопорушень та злочинів з ознаками корупції повинні здійснюватись таємно, без відома інших осіб. Інформація про організацію та тактику здійснення заходів виявлення правопорушень та злочинів з ознаками корупції не підлягають розголошенню [136, с.45 ] ;
• принцип взаємодії підрозділів відомств, служб, уповноважених на розкриття правопорушень з ознаками корупції, і громадян.Д.Г. Заброда вважає, що взаємодія суб’єктів боротьби з корупцією має бути урегульована переважно адміністративно-правовими нормами, погоджена за метою, часом і місцем діяльності цих суб’єктів, при якій вони впливають один на одного і на суспільні відносини, опосередковані існуванням корупції, з метою запобігання, виявлення та припинення корупційних правопорушень, усунення причин та умов, що їм сприяють, шляхом найбільш доцільного поєднання сил, засобів і методів, властивих цим суб’єктам [142, с.7]. Суб’єкти боротьби з корупцію, окрім взаємодії між своїми підрозділами та співробітниками, мають організовувати взаємодію з громадянами країни, а також громадськими організаціями, що дасть змогу ефективніше викривати протиправну поведінку та факти правопорушень з ознаками корупції серед співробітників міліції;
• принцип цілеспрямованості полягає в тому, що практична діяльність співробітників правоохоронних органів, до завдань яких входять пошук та викриття правопорушень і злочинів з ознаками корупції, має базуватися на здійсненні послідовних, комплексних, передбачених законом заходах. Ознаками цього принципу є безперервність та спрямованість на досягнення поставленої мети, яка полягає у відповідній реакції на неправомірні дії, та притягнення винних осіб до відповідальності;
• принцип поєднання усебічного та об’єктивного дослідження обставин справиполягає в тому, що у процесі досудового слідства, а також під час слухання справи в суді, суб’єкти боротьби з корупцією повинні врахувати всі обставини, які мають істотне значення для пред’явлення обвинувачення особі або звільнення цієї особи від відповідальності.

Запропонована класифікація окремих принципів виявлення правопорушень з ознаками корупції має слугувати утворенню стійкої цілісної системи принципів, що характеризується взаємодією та взаємозв’язком, єдністю мети і поставлених завдань. Певні принципи доповнюють та сприяють здійсненню інших, тому порушення одного з них призводить до порушення цілісної її системи.

Аналізуючи роботи Л.І. Аркуші, у яких запропоновано методику виявлення протиправних діянь, вчинених на основі корупційних зв’язків, слід погодитися з тим, що виявлення корупційних зв’язків у переважній більшості випадків здійснюється за допомогою оперативно-розшукових заходів. Тому всебічне розкриття форм та методів виявлення корупційних зв’язків викликане необхідністю аналізу криміналістичних загальних напрямків і тактики діяльності оперативно-розшукових підрозділів [13, с.77]. У зв’язку з тим, що форми та методи проведення оперативно-розшукових заходів, які застосовують у своїй діяльності підрозділи по виявленню корупційних зв’язків, у тому числі серед співробітників міліції, є предметом вивчення спеціальної дисципліни, тому в межах даної роботи доцільно розглянути загальні, організаційні форми, що сприяють виявленню корупції серед співробітників ОВС.

Підтвердженням необхідності пошуку найрізноманітніших способів виявлення правопорушень, пов’язаних з корупцією, є статистичні показники, які вказують на рівень поширення цього явища у нашій державі. Дані офіційної статистики вказують на наявність значної кількості правопорушень з ознаками корупції, які були вчинені співробітниками ОВС. Так, за даними Державної судової адміністрації України про розгляд судами України справ про адміністративні правопорушення на виконання Закону України «Про боротьбу з корупцією» у 2001році судами України винесено рішення про притягнення до адміністративної відповідальності по 7934 справах, із яких стосовно співробітників МВС України – 192, співробітників СБУ – 8, військовослужбовців – 268, співробітників інших правоохоронних органів – 91 [143].

У 2002 році судами України було розглянуто з винесенням рішення про притягнення до адміністративної відповідальності 6466 справ, із яких стосовно співробітників МВС України – 103, співробітників СБУ – 4, військовослужбовців – 306, співробітників інших правоохоронних органів – 48 [144].

У 2003 році судами України було розглянуто з винесенням рішення про притягнення до адміністративної відповідальності 5070 справ, із яких стосовно співробітників МВС України – 78, співробітників СБУ – 1, військовослужбовців – 335, співробітників інших правоохоронних органів – 73 [145].

У 2004 році із 4411 протоколів, направлених до суду — 244 було стосовно працівників ОВС; по 3951 з них прийнято рішення про притягнення до адміністративної відповідальності, із яких стосовно працівників ОВС – 225, співробітників СБУ – 2, збройних сил – 438, судової влади – 12, митної служби – 64, прикордонної служби – 16 [146].

У 2005 році із 6111 протоколів, направлених до суду – 429 було стосовно працівників ОВС; по 5260 з них прийнято рішення про притягнення до адміністративної відповідальності, із яких стосовно працівників ОВС – 372, співробітників СБУ – 1, збройних сил – 411, судової влади – 12, митної служби – 95, прикордонної служби – 55 [147].

У 2006 році із 5862 протоколів, направлених до суду – 509 було стосовно працівників ОВС; по 5223 з них прийнято рішення про притягнення до адміністративної відповідальності із яких стосовно працівників ОВС – 453, співробітників СБУ – 3, збройних сил – 411, судової влади – 1, митної служби – 91, прикордонної служби – 53 [148].

У наведеній статистиці простежується тенденція щорічного збільшення правопорушень з ознаками корупції, які вчинюються співробітниками ОВС. Вони значно відрізняються кількості від сукупних показників інших правоохоронних органів країни. Це дає підстави стверджувати, що в розглянутий нами період серед усієї системи правоохоронних органів України, до яких належать органи прокуратури, Служби безпеки України, Державної митної служби, Державної прикордонної служби, Державної податкової інспекції, Департаменту з питань виконання покарань, явище корупції найбільше вразило саме співробітників органів внутрішніх справ.

Ми вже звертали увагу на те, що наведені статистичні показники правопорушень з ознаками корупції не повною мірою відображають реальний рівень правопорушень з ознаками корупції, оскільки останні мають високий рівень латентності. Латентна злочинність (від лат. Latentis – прихований, невидимий) – частка злочинності, яка з різних причин не знаходить відображення у державному обліку вчинення злочинів і осіб, які їх вчинили. Це підтверджують ті вчені, які досліджували рівень незафіксованих правопорушень та прихованих від офіційної реєстрації. Зокрема, російський вчений В.В.Лунєєв вказує, що дедалі менше протиправних діянь та злочинів стає предметом судового розгляду. Ще менше стає тих, за скоєння яких суди виносять обвинувачувальні вироки з призначенням покарання [149, c.125]. Латентність зумовлюється різними факторами:

• рішенням потерпілої особи із суб’єктивних мотивів: малозначністю, на погляд потерпілого, завданої шкоди;
• невірою у здатність правоохоронних органів виявити злочинця та притягнути його до відповідальності;
• небажанням розголосу того, що сталося;
• небажанням давати пояснення правоохоронним органам про джерела походження матеріальних цінностей, якими заволодів злочинець;
• небажанням брати участь у розслідуванні справи [150, с. 456] .

Латентні злочини, не будучи врахованими правоохоронними органами, враховуються суспільством, що є негативним наслідком. Корупція належить до високолатентної злочинності. Вивчаючи питання службової злочинності в органах міліції, О.С. Новаков підтвердив високий рівень латентності цих злочинів та правопорушень, які вчинюються розглядуваною нами категорією осіб. Його наукові дослідження виявили тривожну тенденцію в оцінці порушень законності у сфері службової діяльності різних ланок міліції. Респонденти вважають, що ступінь латентності службових злочинів тим більший, чим вища ланка управління. Наведені вченим дані демонструють обмеженість офіційної статистики, яка не в повному обсязі відображує справжні показники посадової злочинності серед працівників міліції. Фактична злочинність у декілька разів перевищує злочини, які стають відомими органам правосуддя і їх частку, яка цими органами офіційно реєструється. Неповний облік службових злочинів закономірно спотворює знання про стан і головні напрями розвитку злочинності, дезорієнтує, робить недостатньо репрезентативними офіційні висновки щодо зв’язків злочинності з іншими соціальними явищами і, як наслідок, веде до вибору неадекватних масштабам злочинних проявів заходів боротьби з ними. Також О.С. Новаков робить висновки про те, що експертні оцінки латентності злочинів у сфері службової діяльності міліції свідчать, найбільш прихованим є хабарництво, друге місце посідає перевищення посадових повноважень, а третє – зловживання владою або службовим становищем [96, с.64-66]. На високий рівень латентності правопорушень з ознаками корупції, суб’єктами яких є співробітники органів внутрішніх справ вказує і Ф.В. Шиманський. На думку цього вченого, фіксованість таких протиправних діянь за участю співробітників ОВС досить низька, і офіційні статистичні дані не відображають дійсного стану справ. Також цей вчений звертає увагу на висновки російських колег, які також вказують на високий рівень латентності злочинів та протиправних діянь, у тому числі корупційних, що здійснені співробітниками правоохоронних органів Російської Федерації, із яких близько 80 % не потрапляє до офіційної статистики [151].

Високому рівню латентності правопорушень з ознаками корупції співробітників органів внутрішніх справ, додатковою мірою сприяють фахові знання, практичний досвід працівників міліції, що дає змогу певною мірою приховувати їхні протиправні діяння. Як зазначив Р.С.Бєлкін, приховування злочину – це діяльність (елемент злочинної діяльності), яка спрямована на перешкоджання розслідуванню шляхом утаювання, знищення, маскування або фальсифікації слідів злочину, їх носіїв і злочинців [152, с. 364]. Головною метою приховування є створення перешкоди виявленню факту самого правопорушення чи злочину. Особливо це стосується правопорушень, з ознаками корупції, вчинених співробітниками органів внутрішніх справ. У свою чергу, як зазначає Я.Є. Мишков, знання способу приховування відкриває перспективу розслідування злочину і встановлення всіх основних обставин учиненого діяння, у тому числі й винної особи. Способи приховування правопорушень надзвичайно різноманітні. Однак усі вони мають відповідну специфіку, зумовлену видом протиправної діяльності [153, с. 22].

Способи приховування корупції залежать від сфери діяльності осіб корупційних правопорушень. Типові способи приховування правопорушень з ознаками корупції співробітниками ОВС, на думку дисертанта, прямо залежать від форм корупційних проявів, які були розглянуті в попередніх підрозділах даної роботи, і пов’язані з практичною діяльністю співробітників органів внутрішніх справ. Крім того, автор даної роботи поділяє думку Я.Є. Мишкова, що способи приховування правопорушень з ознаками корупції, так само як і хабарництва, удосконалюються, тоді як законодавство має безліч прогалин, що дає можливість окремими особами використовувати це в особистих цілях [153, с.28]. Об’єктивними чинниками, що сприяють приховуванню корупції, є відсутність суворої регламентації діяльності співробітників ОВС, недостатній контроль з боку керівництва, а в деяких випадках і повна його відсутність.

Встановлення факту протиправного діяння, є процес діяльності уповноважених осіб, спрямованих на пошук інформації, збір доказів, фіксацію фактів, а також аналіз отриманих даних, з метою з’ясування обставин про причетність підозрюваної особи до вчинення правопорушення, або злочину з ознаками корупції. Кінцевою метою діяльності спрямованої на встановлення факту протиправного діяння з ознаками корупції є прийняття обґрунтованого рішення стосовно особи, підозрюваної у вчиненні правопорушення. У той же час відсутність або недостатність такої інформації може стати причиною помилкових висновків у розслідуваній справі та прийнятті неправомірного рішення про притягнення чи звільнення від відповідальності особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення чи злочину з ознаками корупції.

Повідомлені факти правопорушення з ознаками корупції, які стали відомими, повинні підлягати первинній перевірці, у тому числі і джерела цієї інформації. Для встановлення факту причетності необхідно використовувати всі законні методи, у тому числі й негласного характеру. Вони повинні обиратися відповідно до займаної посади, обсягу прав та обов’язків, можливих наслідків протиправних діянь особи, щодо якої отримано дані про корупцію. З метою встановлення факту протиправного діяння доцільно ознайомитися з колом обов’язків підозрюваної посадової особи, обсягом прав та компетенції з метою визначення спроможності вчинення тієї чи іншої дії, вивчити стосунки в колективі, у якому працює особа, а також умови її роботи на займаній посаді.

Одним із обов’язкових елементів має бути перевірка службової документації посадової особи, та аналіз прийнятих рішень, їх змісту й мотивів у подібних ситуаціях.

Необхідно провести й іншу роботу, пов’язану з вивченням особи підозрюваного: встановити постійних, тимчасових та ситуативних зв’язків, що мали місце протягом останнього часу в межах органу внутрішніх справ, а також тих, які можуть мати відношення до вчиненого правопорушення. Дані такої перевірки, які підтверджують факт вчинення правопорушення з ознаками корупції співробітником ОВС, є підставою для прийняття рішення про притягнення до відповідальності.

Ми вважаємо, що коли вигоди, отримані внаслідок правопорушення з ознаками корупції, мають матеріальні ознаки, процедура доказування наявності протиправного діяння значно спрощується. При цьому, чим більший у грошовому чи будь-якому іншому вимірі розмір отриманої матеріально вигоди, тим простіше довести причинний зв’язок між отриманням цієї вигоди та протиправним діянням посадової особи. Наприклад, нескладно перевірити ким оплачена будь-яка послуга (у який спосіб, з якого рахунку перераховані кошти), наприклад: сплачені кошти за туристичну поїздку за кордон. Якщо за фактом перевірки встановлено, що кошти сплачені з рахунку, готівкою або суб’єктом, який не має відношення то тих осіб, які ними користуються, то це є приводом до проведення подальших дій, спрямованих на з’ясування підстав та мотивів здійснення оплати подібних благ. У такий спосіб можна виявити факт правопорушення з ознаками корупції, якщо за результатами перевірки буде встановлено, що послуги оплачені посадовою особою або наближеними до неї особами, які фактично ними користуються, але вартість цих послуг саме для осіб, наближених до посадової особи, значно нижча, ніж її сплачують інші особи на загальних підставах.

Як зазначає Л.І. Аркуша, форми виявлення у діях посадової особи, у тому числі й серед співробітників органів ОВС, ознак корупції, являють собою комплекс теоретичних знань, спрямованих на практичне застосування способів виявлення протиправних діянь. Одним із елементів виявлення правопорушень з ознаками корупції є оперативно-розшукові заходи, що мають певну тактику проведення таких дій, які в свою чергу мають специфічні особливості. Специфіка особливостей полягає у первинній інформації й оцінці результатів оперативного та аналітичного пошуку, поєднання різних сфер знань. Окрім юридичних, у цій роботі необхідно мати знання з економіки, психології, податкового права та ін. [13, с.99].

Як ми вже звертали увагу в цьому підрозділі роботи, оперативно-розшукові заходи повинні мати як гласний, так і негласний характер, що є об’єктивною необхідністю у пошуку та виявленні корупційних зв’язків серед співробітників ОВС. Негласні (таємні) заходи дають змогу з’ясувати межі діяльності підозрюваної посадової особи, зібрати інформацію, яку неможливо отримати у гласний спосіб, що сприятиме зробити попередні висновки про наявність або відсутність у діях підозрюваного протиправної поведінки.

Таким чином, форми виявлення протиправних діянь з ознаками корупції, є регламентовані законодавством організаційні і тактичні прийоми з’ясування даних, які включають у себе гласні і негласні заходи, спрямовані на отримання первісної інформації про причетність підозрюваної особи до протиправних діянь, її перевірку, аналіз та прийняття відповідного рішення. Від ефективності проведення таких заходів залежить якість кінцевого результату такої діяльності. Більшість вчених та практичних працівників (серед яких Л.І. Аркуша та І.В. Сервецький) зазначають, що заходи, пов’язані з виявленням ознак корупції в діяльності співробітників ОВС повинні забезпечити:

• виявлення, підтвердження первинної інформації, отримання фактичних даних, які можуть бути доказом про причетність у вчиненні корупційних діянь або їх повне спростування;
• попередню оцінку ступеня суспільної небезпеки та наслідки вчиненого корупційного діяння;
• встановлення причетності інших осіб до протиправних діянь.

Діяльність по виявленню фактів корупції серед співробітників ОВС повинна включати в себе всі можливі засоби і сили для досягнення поставленої мети. Вона повинна включати в себе:

• комплексний підхід до використання всіх сил та засобів правоохоронних органів, інших державних установ, а також громадських організацій, які повинні приймати участь та сприяти боротьбі з проявами корупції [13, с.78];
• застосування різних організаційних і тактичних прийомів та заходів з метою виявлення фактів корупційної поведінки співробітником ОВС;
• прогнозування результатів роботи підрозділів по боротьбі з корупцією;
• визначення напрямку подальших дій стосовно співробітника ОВС, який вчинив правопорушення з ознаками корупції.

Слід зазначити, що прийняття обґрунтованого рішення по конкретній справі про корупційні діяння є повинно базуватися на наявних доказах та фактах, які підтверджують факт порушення. Прийняттю рішенню по конкретній справі передує процес збору доказів, який спрямований на встановлення суттєвих обставин, встановлення об’єктивної істини, що дають можливість прийняти законне та обґрунтоване рішення. Крім того, умовою законного та обґрунтованого рішення є оцінка наявних доказів, яка полягає у вивченні їх достовірності з урахуванням отримання інформації про той самий факт із різних джерел, якщо така можливість існує. Джерелами інформації про корупційні діяння або інші правопорушення, з ознаками корупції, можуть бути: матеріали, отримані під час здійснення заходів оперативно-розшукової діяльності; висновки перевірок, які проводяться співробітниками внутрішньої безпеки МВС України, а також інших правоохоронних органів; дані, отримані від учасників процесу; заяви, скарги громадян та юридичних осіб; матеріали отримані на запити від інших установ та відомств; інформація отримана під час розгляду справи у суді, з подальшою перевіркою її достовірності; розслідування, які проводяться журналістами; публікації у пресі.

Складність виявлення фактів корупції, а також розслідування правопорушень з ознаками корупції за участю співробітників ОВС зумовлена тим, що, як правило, корупційна дія вигідна сторонам цього правопорушення, і вони зацікавлені в її приховуванні. Тому за відсутності процесуально оформленої доказової інформації намагання притягнути винних до юридичної відповідальності будуть марними. Я.Є. Мишков класифікує сліди хабарництва, які можуть бути доказом у справі, котрі, на наш погляд, мають спільні ознаки з доказами фактів корупції. На думку цього вченого, подібні докази можуть бути у двох якостях – матеріальні та вербальні. До матеріальних належать такі, які являють собою документи, що відображають факти незаконних розпоряджень. Вербальні сліди – це словесна інформація, що має місце щодо фактів корупційних діянь або обставин, що їх супроводжують [153, с.86]. На наш погляд, наслідки правопорушень з ознаками корупції, у певних випадках також можуть служити як доказом у справі про корупційні діяння, оскільки існує причинний зв’язок між протиправними діями та наслідками, які настали.

Однією з форм виявлення причетності співробітника органу внутрішніх справ до протиправних зв’язків з корупційними ознаками є аналіз його поведінки та ставлення до виконання службових обов’язків. Це питання вже було досліджене І.В. Сервецьким, який звертає увагу на форми протидії співробітника міліції розслідуванню справи, що виражається у таких діяннях:

• спонуканні підлеглих до безпідставної відмови в порушенні кримінальної справи;
• розголошенні службової інформації під час перевірки повідомлення про корупційні діяння, що дає змогу зацікавленим корумпованим особам своєчасно вжити відповідних заходів протидії, спрямованої на недопущення порушення кримінальної справи;
• введенні в оману досудового слідства;
• знищенні чи приховуванні важливих документів, які є доказами злочинної діяльності;
• зловживанні своїми процесуальними правами, спрямованими на затягування розслідування кримінальної справи;
• необґрунтованим вибором запобіжного заходу;
• неправильній кваліфікації чи перекваліфікації того чи іншого протиправного діяння, закритті справи за нереабілітуючими мотивами у ході попереднього слідства;
• усуненні конкретних осіб від подальшого розслідування за надуманими та непереконливими мотивами;
• звільненні зі служби осіб, які не йдуть на компроміс;
• пошуку компрометуючих матеріалів на чесних працівників та порушенні проти них кримінальних справ [154].

Слід вказати на те, що на даний час існують певні процесуальні проблеми щодо ефективної реалізації оперативних заходів по виявленню фактів корупції. На наш погляд, труднощі полягають у тому, що згідно з підпунктом «б» п.4 ст.12 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» №3341-ХІІ від 20 червня 1993 року при здійсненні боротьби з організованою злочинністю співробітники спеціальних підрозділів лише за постановою та із санкції відповідного прокурора по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами мають право накладати арешт на грошові кошти й інші цінності фізичних та юридичних осіб, вилучати предмети й документи із складанням відповідного акта [155]. Інколи трапляються випадки, коли проведення вказаних оперативних заходів вимагає терміновості. До часу, коли буде отримано необхідну санкцію прокурора, дана справа проходить через певну кількість посадових осіб. За таких умов не виключається ситуація, що станеться витік інформації про намагання провести дані дії, та своєчасне попередження ймовірного порушника. Причому, витік інформації можливий на будь-якій із стадій. Тому, цей пункт закону потребує вдосконалення, що, на думку автора даної роботи, дасть можливість ефективніше проводити діяльність по викриттю протиправних діянь з ознаками корупції у тому числі корупційні злочини, такі як хабарництво, за які передбачено відповідальність Кримінальним кодексом України. Як приклад, можна розглянути практичний досвід США у подібних ситуаціях. Дозвіл (санкцію) на проведення необхідних оперативних заходів дає безпосередньо начальник департаменту по заяві слідчого [156]. Про це відомо обмеженому колу осіб. За таких умов, по-перше, прискорюється проведення необхідних оперативних заходів, по-друге, інформацію про наміри їх проведення має обмежене коло осіб, і ризик її витоку значно зменшується.

Доцільно звернути увагу на заходи, які вже запроваджені Міністерством внутрішніх справ України з метою виявлення фактів вчинення корупційних діянь співробітниками ОВС. Зокрема, листом МВС від 26листопада2003 року «Про вивчення, врахування і використання у практичній діяльності методичних рекомендацій з питань боротьби з корупцією» № 131607/Мн, в підрозділи МВС надіслано Методичні рекомендації «Виявлення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією» [157]. Слід зазначити, що не всі заходи, які запропоновані для виконання, на даний час здійснюються в повному обсязі.

Одним із засобів виявлення вчинення співробітниками ОВС правопорушень з ознаками корупції є декларування доходів, що передбачено статтею 6 Закону України «Про боротьбу з корупцією». Зміст цієї статті зобов’язує кожного співробітника ОВС подавати інформацію про доходи, нерухомість, інше цінне особисте майно, а також членів його родини. Як показує практика, цей засіб контролю за матеріальним станом осіб, уповноважених на виконання функцій держави проводиться формально. Крім того, надання таких відомостей повинен мету визначити відповідність доходів співробітника його реальному матеріальному стану. Але на даний час існує декілька дієвих механізмів приховування таких відомостей, шляхом навмисного замовчення відомостей, які мають суттєве значення, відсутність вимоги декларування джерел набуття того чи іншого майна протягом всього періоду служби, тому вказують відомості лише про майно, яке набуте протягом останнього року служби.

Одним із методів, за допомогою якого можна встановити причетність співробітника до вчинення протиправних діянь, у тому числі пов’язаних з корупцією, є контроль та перевірка поданих у декларації даних. Як правило, контроль та перевірка достовірності наданих відомостей у більшості випадків не проводиться взагалі або проводиться формально співробітником відділу по роботі з персоналом.

На наш погляд, систему декларування доходів співробітників ОВС, як і інших державних установ, необхідно вдосконалити шляхом доповнення встановлення обов’язку подачі інформації про їх видатки. До цього процесу мають бути залучені як самі працівники ОВС, так і їхні близькі родичі. Крім того, доцільно здійснювати порівняльний моніторинг благ (автомобілі, будинки, предмети домашнього побуту, відпочинок, інші активи), якими користуються постійно чи тимчасово загадані особи, а також з’ясовувати спроможність посадової особи використовувати та утримувати такі блага виходячи з офіційно встановлених матеріальних можливостей її родини. Слід зазначити, що подібні пропозиції запропоновані Д.М. Лук’янцем, який зазначив, що причиною низької результативності заходів боротьби з корупцією є відсутність контролю за видатками осіб, уповноважених на виконання функцій держави. Згаданий вчений вказує на те, що для виявлення факту отримання особою непередбачених законом матеріальних благ понад ті, що вона отримала як заробітну плату та інші легальні доходи, необхідно порівнювати рівень доходів з рівнем видатків цієї особи [158, с.160].

Ми вважаємо, що ця процедура може бути одним із ефективних заходів виявлення причетності співробітників ОВС до протиправних корисливих діянь. При цьому доцільно ввести обов’язкову подачу декларацій членів родини співробітника із зазначенням місця постійної роботи, джерел отримання додаткових прибутків поза основним місцем роботи, із наданням інформації про наявність особистого майна та майна спільного, а також за наявності дітей у співробітника – інформації про місце їх навчання та витрати, пов’язані з навчанням. Крім того, подана інформація має бути оприлюднена в межах підрозділу, у якому проходить службу співробітник. Ці заходи нададуть змогу самим співробітникам даного підрозділу, а також його керівництву поступово відстежувати процес суттєвої зміни матеріального становища співробітника підрозділу. Якщо в результаті надання достовірної інформації про наявність матеріальних цінностей будуть встановлені суттєві відмінності з моменту останнього надання такої інформації, але не будуть надані достовірні джерела отримання цих благ, то це й буде підставою для всебічної перевірки такого співробітника, у тому числі й на предмет причетності до корупційних діянь.

Функції збору інформації та контролю за видатками можна покласти на окреме правоохоронне відомство, яке окрім завдань контролю за доходами та видатками осіб, уповноважених на виконання функцій держави, виконувало б інші завдання, спрямовані на протидію корупційним проявам у державі. При цьому даний підрозділ повинен мати незалежний статус і не бути структурним підрозділом органу внутрішніх справ, відомості про співробітників якого підлягають перевірці. Він має бути наділений певними повноваженнями: щодо отримання відповідей на запит із різних відомств та установ, діяльність яких пов’язана з реєстрацією нерухомого майна, здійсненням витрат на задоволення своїх особистих потреб, а також потреб родини. Приклади діяльності подібних підрозділів ми навели в попередньому підрозділі даної роботи.

2.3.Суб’єкти боротьби з корупцією в органах внутрішніх справ

Зважаючи на підвищений рівень шкідливості, якої завдає корупція як в системі державних органів взагалі, так і серед співробітників ОВС зокрема, позитивних результатів боротьби з цим явищем можливо досягти завдяки системній і послідовній роботі тих підрозділів правоохоронних органів, на які покладені завдання виявлення правопорушень з ознаками корупції, при умові наявності дієвої антикорупційної нормативно-правової бази та взаємодії суб’єктів боротьби з корупцією з іншими відомствами, організаціями та громадянами.

Концепцією подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» визначено, що стратегічним напрямком діяльності правоохоронних органів у сфері протидії корупції є вжиття всіх можливих заходів для виявлення корупційних правопорушень, встановлення особи або кола осіб, винних у вчинені протиправного діяння, з ознаками з корупції, з’ясування обставини, які мають значення для кваліфікації протиправного діяння як корупційного, збір необхідних доказів та пред’являти на їх підставі обвинувачення [3].

Одним із завдань цього підрозділу дисертації є аналіз ефективності діяльності суб’єктів боротьби з корупцією в ОВС. Крім того, маємо запропонувати шляхи, які сприятимуть покращенню здійсненню заходів протидії корупції серед суб’єктів корупційних діянь.

Згідно з Законом України«Про боротьбу з корупцією» діяльність органів, які ведуть боротьбу з корупцією, спрямовується на запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь (ч. 1 преамбули Закону). Статтею 4 цього ж закону визначено органи, які ведуть боротьбу з корупцією. До них віднесені підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, податкової міліції, Служби безпеки України, органів прокуратури України, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, а також інші органи й підрозділи, що створюються для боротьби з корупцією згідно з чинним законодавством.

Маємо звернути увагу, що велика кількість вчених, досліджуючи діяльність органів, які ведуть боротьбу з корупцією, перерахованих у ст. 4 Закону України «Про боротьбу з корупцією», вказує на неузгодження наявного у цій статті визначення «відповідних підрозділів». З цього приводу С.С. Рогульський зазначає, що завдання боротьби з корупцією цих органів та підрозділів має бути основним у їх діяльності, і створюватися вони повинні лише з метою протидії корупції. На думку цього вченого, з визначення того, що інші органи повинні створюватися для боротьби з корупцією, тобто функція боротьби з корупцією повинна бути основною, можна зробити висновок, що органи та підрозділи, для яких боротьба з корупцією є додатковою функцією, не належать до органів, що ведуть боротьбу з корупцією [159, с.141]. Але на наш погляд, законодавець свідомо вказує на те, що «відповідні підрозділи для боротьби з корупцією» мають бути створені згідно чинного законодавства, а відтак мати певний обсяг компетенції та процесуальні права. Якщо будь-який підрозділ створений з метою боротьби з корупцією, але при цьому він не наділений правом здійснювати адміністративне провадження справи про правопорушення з ознаками корупції, а також правом складати адміністративний протокол про вчинення корупційного діяння або іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією, відповідно він не є суб’єктом боротьби з корупцією, а може бути лише органом, чи підрозділом, який сприяє здійсненню антикорупційної діяльності.

Згідно з ч. 2 ст. 12 Закону України «Про боротьбу з корупцією» протокол про вчинення корупційного діяння або іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією, може бути складений уповноваженими на те відповідними наказами або згідно з посадовими інструкціями працівниками підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю та державної служби боротьби з економічною злочинністю МВС України стосовно всіх суб’єктів корупційних правопорушень, а також працівниками підрозділів внутрішньої безпеки МВС України стосовно працівників органів та підрозділів внутрішніх справ.

Наказом МВС України від 10 березня 1998 року № 146 в структурі Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України та УБОЗ ГУМВС, УМВС України створені підрозділи по боротьбі з корупцією. Відповідно до «Положення «Про Державну службу боротьби з економічною злочинністю», затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 05.07.1993 року № 510 [160], на цю службу покладається обов’язок виявляти факти хабарництва, корупції та інших посадових зловживань і вживати заходів до їх запобігання. Наказом МВС України від 14.03.1996 року № 160 обов’язки по боротьбі з корупційними діяннями серед особового складу органів та підрозділів внутрішніх справ покладені на підрозділи Служби внутрішньої безпеки МВС України[161]. Разом з тим, для розмежування функцій структурних підрозділів МВС та визначення форм їх взаємодії, при виконанні завдань щодо боротьби з корупцією, рішенням наради керівництва МВС України від 27 жовтня 2003 року № 11868/Бл «Про стан виконання структурними підрозділами МВС України вимог Закону України «Про боротьбу з корупцією» визначено компетенцію кожного підрозділу: БОЗ — проведення заходів та збір матеріалів про порушення Закону України «Про боротьбу з корупцією», скоєні державними службовцями 1-4 категорій; ДСБЕЗ – скоєння правопорушень держслужбовцями 5-7 категорій та іншими категоріями осіб – суб’єктами Закону України «Про боротьбу з корупцією»; СВБ – виявлення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, серед особового складу органів і підрозділів внутрішніх справ.

У разі наявності інформації про порушення вимог Закону України «Про боротьбу з корупцією» держслужбовцями 1-4 категорій, незалежно від того, яким підрозділом вони були виявлені, така інформація повинна передаватися до підрозділів БОЗ з метою їх належного оформлення та передачі до суду. Згідно рішення керівництва МВС № 11868/Бл, при виявленні фактів корупційних правопорушень іншими структурними підрозділами внутрішніх справ, їх матеріали необхідно передавати до підрозділів БОЗ, ДСБЕЗ, ДВБ для проведення подальших процесуальних дій, відповідно до їх компетенції [157].

На підставі існуючих нормативно-правових актів, у яких визначено підрозділи боротьби з корупцією, вітчизняні вчені здійснили їх класифікацію. Так, виходячи з положень Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [155], Д.Йосифович вважає, що до підрозділів, які виконують завдання боротьби з корупцією належать спеціальні підрозділи Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України, Департаменту державної служби боротьби з економічною злочинністю, а також Служби внутрішньої безпеки ГУБОЗ МВС України, на які покладено обов’язки боротьби з правопорушеннями з ознаками корупції серед особового складу підрозділів та установ внутрішніх справ [162].

М.І.Мельник вважає, що суб’єктипротидії корупції можуть бути поділені на такі основні групи:

1. суб’єкти визначення і забезпечення реалізації антикорупційної політики держави;

2. суб’єкти законодавчого забезпечення протидії корупції;

3. суб’єкти безпосередньої правоохоронної діяльності в сфері протидії корупції;

4. суб’єкти здійснення правосуддя у справах про корупційні правопорушення (суд);

5. суб’єкти запобігання корупції;

6. суб’єкти координації антикорупційної діяльності;

7. суб’єкти контролю та нагляду за діяльністю суб‘єктів безпосередньої правоохоронної діяльності в сфері протидії корупції;

8. суб’єкти поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь;

9. суб’єкти фінансового, матеріально-технічного, інформаційного, науково-методичного та іншого забезпечення протидії корупції [163,с.238-239].

У свою чергу Д.Г. Заброда класифікує суб’єктів боротьби з корупцією засферою діяльності суб’єктів правопорушень з ознаками корупції. Цей вчений виділяє суб’єктів, що ведуть боротьбу з корупційними правопорушеннями: а) у межах однієї галузі (сфери); б)удекількох галузях (сферах); в) у будь-якій галузі (сфері) [164, с. 99]. Дійсно, така класифікаціє є досить конкретизованою з огляду на спрямування діяльності суб’єктів боротьби з корупцією. До суб’єктів, які здійснюють боротьбу з корупцією в межах однієїгалузі, належать Управління по боротьбі з корупцією та безпеки в органах державної податкової служби, Військової служби правопорядку в Збройних силах України та Служба внутрішньої безпеки ГУБОЗ МВС України. Виконання завдань по боротьбі з корупцією цих підрозділів обмежується лише своїм відомством і не поширюється на інші.

До суб’єктів, які здійснюють боротьбу з корупцією у декількох галузях, відноситься СБУ України, оскільки до її завдань входить «попередження, виявлення, припинення та розкриття корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України». Законодавством України визначено, що повноваження СБУ по боротьбі з корупцією повинні бути зосереджені саме на тих корупційних діяннях, які становлять загрозу життєво важливим інтересам та національній безпеці України [164, с. 100].

Суб’єктом, який відповідно до класифікації Д.Г. Заброди, виконує функцію боротьби з корупцією у всіх сферах, є співробітники прокуратури України. Вони займаються виявленням, припиненням і розслідуванням корупційних правопорушень, наглядом за виконанням законів правоохоронними органами. Згаданий вчений вказує на статтю 29 Закону України № 1789-ХІІ від 5 листопада 1991 року «Про прокуратуру», згідно якої предметом прокурорського нагляду є додержання законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство [165]. Також, аналізуючи зміст статті 112 КПК України «Підслідність», Д.Г. Заброда зазначає, що за постановою Генерального Прокурора України, його заступників, прокурора області та прирівняних до них прокурорів слідчими можуть розслідуватися й інші злочини, не віднесені до підслідності слідчих прокуратури [164, с.103].

На наш погляд, автори Закону України «Про боротьбу з корупцією» при розробці та прийнятті даного закону не врахували, що одним із органів, який також виконує функції боротьби з корупцією, є судові органи. Аргументи щодо доцільності визнання судових органів України суб’єктами боротьби з корупцією, були наведені С.С. Рогульським. Свою позицію вчений пояснює тим, що від суду (судді) фактично повністю залежать кінцеві результати боротьби з корупцією, оскільки самі суди є останньою інстанцією діяльності у даному напрямку. Приймаючи рішення про наявність в діях особи складу злочину чи правопорушення з ознаками корупції та вирішуючи питання притягнення до юридичної відповідальності, визначаючи при цьому її міру, тобто накладаючи те чи інше стягнення чи звільняючи від відповідальності, суд впливає таким чином на поведінку суб’єктів корупційних правопорушень. Суди беруть активну участь у боротьбі з корупцією в Україні, хоча й не віднесені законодавцем до органів, які ведуть боротьбу з нею та її негативними наслідками [159, с. 151]. Цей вчений звертає увагу на функцію судів у боротьбі з корупцією, яку вони здійснюють уже на стадії прийняття рішення про справі.

На наш погляд, пропозицію С.С. Рогульського щодо доцільності віднесення органів судової влади до суб’єктів боротьби з корупцією можна доповнити тим аргументом, що згідно з чинним законодавством, під час розгляду справи в суді, у випадку виявлення фактів щодо вчинення злочину, суддя зобов’язаний передати матеріали для з’ясування обставин, чи є в діях особи склад правопорушення або злочину, до відповідного правоохоронного органу. Зокрема стаття 97 Кримінально-процесуального кодексу України покладає на суддів обов’язок приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлені злочини, у тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню. У такому разі суддя зобов’язаний направити заяву або повідомлення за належністю [166, с.234]. Крім того, Законом України № 358/95 від 05.10.1995 року «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про боротьбу з корупцією», статтю 6 Кримінально-процесуального кодексу України, доповнено частиною шостою, згідно якої, якщо у ході судового слідства у діянні особи буде виявлена ознака адміністративного правопорушення, суд або суддя зобов’язані направити відповідні матеріали органу (посадові особі), уповноваженому розглядати справу про таке адміністративне правопорушення [167]. При розгляді таких заяв та повідомлень суддя має з’ясувати наступні обставини: чи є отримана заява або повідомлення підставою для порушення кримінальної справи; чи містяться в діяннях особи, про яку повідомлено, ознаки злочину або ознаки адміністративного правопорушення; наявність підстав для відмови в порушенні кримінальної справи; чи підлягає заява або повідомлення передачі за належністю в інший правоохоронний орган?

Оскільки ця норма зобов’язує суддів до певних дій, які суддя має виконати в межах наданої йому законом компетенції, а також з тих підстав, що діяльність суддів не обмежується винесенням вироку по справі (як зазначає С.С. Рогульський), можемо стверджувати, що органи судової влади також виконують функцію боротьби з корупцією. Тому вважаємо за доцільне статтю 4 Закону України «Про боротьбу з корупцією» доповнити підпунктом «д» такого змісту:«суди загальної юрисдикції», тим самим розширивши перелік суб’єктів, які ведуть боротьбу з корупцією.

У ч.2 преамбули Закону України «Про боротьбу з корупцією», визначено, що боротьба з корупцією здійснюється на основі чіткої правової регламентації діяльності державних органів, служб і осіб. Із запропонованого змісту преамбули можна зробити висновок, що всі державні органи в межах своєї компетенції мають сприяти правоохоронним органам у здійснені покладених на них функцій боротьби з корупцією.

З огляду на вищесказане, систему державних органів, які здійснюють боротьбу корупцією можна класифікувати за такими ознаками:

1. спеціально створені для боротьби з корупцією державні органи;
2. державні органи, які беруть участь у боротьбі з корупцією у межах виконання покладених на них інших основних функцій;
3. державні органи, на які покладається обов’язок сприяти спеціальним підрозділам по боротьбі з корупцією у межах виконання покладених на них основних функцій, пов’язаних із здійсненням контрольних та наглядових повноважень;
4. органи, які здійснюють правозастосовчу функцію (Судові органи України).

До державних органів, спеціально створених для боротьби з корупцією, відносяться:

а) спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України;

б) спеціальні підрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України.

До державних органів, які беруть участь у боротьбі з корупцією у межах виконання покладених на них інших основних функцій, належать:

а) підрозділи Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпеки України (за винятком спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю);

б) органи прокуратури;

в) Головне управління державної служби України;

г) органи податкової міліції Державної податкової адміністрації України;

д) органи та підрозділи Державної митної служби;

е) підрозділи Адміністрації Державної прикордонної служби України;

ж) органи та установи Державного департаменту з питань виконання покарань.

До державних органів, на які покладається обов’язок сприяти спеціальним підрозділам по боротьбі з організованою злочинністю, вчені та працівники практичних підрозділів відносять Національний Банк України, міністерства, комітети та інші центральні органи виконавчої влади, що мають контрольні та наглядові повноваження як Антимонопольний комітет України, Головне контрольно-ревізійне управління України, Фонд державного майна України та інші. Їх антикорупційна діяльність пов’язана зі специфікою завдань покладених на ці установи та наявності певних відомостей, якими вони володіють в силу покладених на них завдань та функцій. Вона може бути виражена у наданні інформації, сприянні проведенні перевірок за дорученням та на запити правоохоронних органів, проведення спільних заходів тощо.

На нашу думку, обмеження компетенції правоохоронних органів та надання лише деяким із них права складання протоколу про корупційне діяння, який має бути закріплений у окремому нормативно-правовому акті, не відповідає вимогам часу та загальним принципам правоохоронної діяльності. Будь-який співробітник правоохоронного органу зобов’язаний негайно відреагувати та припинити правопорушення, яке вчинюється, або стало відомо про його скоєння. На даний час, як уже зазначалося, правом складати протокол про корупційне діяння, яке не містить складу злочину, наділені лише співробітники підрозділів, перерахованих у статті 4 Закону України «Про боротьбу з корупцією». Компетенція співробітників підрозділів правоохоронних органів, які не мають права виконувати процесуальні дії щодо складання протоколу про корупційне правопорушення, обмежується правом документування та направлення матеріалів до підрозділу, який таким правом та повноваженнями наділений. Але, з огляду на масштаби поширення корупції, її негативний вплив на суспільні відносини, на наш погляд право складання протоколу про корупційне правопорушення, передбачене Законом України «Про боротьбу з корупцією», слід надати всім підрозділам правоохоронних органів, які виконують слідчі функції та функції дізнання. Це надасть змогу оперативно реагувати на протиправні дії правопорушників та вживати попереджувальні заходи. Подібна практика запроваджена в Литовській Республіці. Будь-який співробітник поліції має право притягти до відповідальності особу, яка запропонувала йому хабар, або іншу матеріальну вигоду. За такої ситуації створено умови, що у випадку прийняття пропозиції взяти хабар чи інші матеріальні вигоди співробітник поліції сам підпадає під загрозу бути притягнутим до відповідальності та покараним. Водночас особи, пропонуючи працівнику поліції хабар чи інші матеріальні вигоди, створюють собі загрозливу ситуацію і небезпеку самим бути притягнутим до відповідальності цим же працівником поліції [168].

Одним із важливих напрямків протидії корупційним проявам у державі є створення ефективного підґрунтя для недопущення їх поширення серед відомств, які покликані вести боротьбу з цим явищем, а також активізація діяльності тих підрозділів, завданням яких є виявлення та припинення корупційних діянь, дотримання дисципліни й законності в середині окремого відомства. Небідно зазначити, що на внутрішньовідомчі антикорупційні підрозділи держава покладає певні надії. Свідченням цього є положення «Концепції подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» від 11 вересня 2006 року, у якій рекомендовано вивчити питання можливості створення в більшості органів державної влади спеціальних підрозділів внутрішньої безпеки, які б забезпечували додержання вимог антикорупційного законодавства в цих органах, ефективну взаємодію з відповідними спеціальними підрозділами правоохоронних органів та зв’язок із громадськістю [3]. На даний час у Міністерстві внутрішніх справ України створено такий підрозділ – Служба внутрішньої безпеки ГУБОЗ МВС України, одним із завдань якого є протидія корупційним проявам серед своїх працівників. Але антикорупційна діяльність у системі органів внутрішніх справ не обмежується лише підрозділами згаданої Служби. Суб’єктів попередження корупційних правопорушень серед співробітників ОВС можна класифікувати наступним чином:

• суб’єкти, які визначають, спрямовують і здійснюють керівництво антикорупційною діяльністю в системіорганів внутрішніх справ;
• спеціальні суб’єкти (підрозділи), для яких боротьба з корупційними проявами серед співробітників ОВС є одним із основних завдань;
• суб’єкти, для яких діяльність протидії корупції серед особового складу ОВС є супутньою.

До суб’єктів, які визначають, спрямовують і здійснюють керівництво антикорупційною діяльністю в системі органів внутрішніх справ, належить Міністерство внутрішніх справ України. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2006 року № 1383 затверджено «Положення про Міністерство внутрішніх справ України». Відповідно до п. 1 згаданого Положення, МВС України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, захисту об’єктів права власності, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань… Пунктом 4 цього Положення, до основних завдань МВС віднесено забезпечення додержання законності в діяльності осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, військовослужбовців і працівників внутрішніх військ [169].

До суб’єктів, для яких у системі МВС України боротьба з корупційними проявами серед співробітників органів внутрішніх справ є одним із основних завдань відносяться:

а) підрозділи Служби внутрішньої безпеки ГУБОЗ МВС України.

Відповідно до Наказу МВС України від 14.03.1996 року № 160 та інших нормативно-правових актів, співробітникам Служби внутрішньої безпеки ГУБОЗ МВС України надано право складати протоколи про вчинення корупційних правопорушень особами, які входять до особового складу органів внутрішніх справ.

Про результати діяльності суб’єктів боротьби з корупцією свідчать статистичні дані, згідно якими:

у 2003 році із 88 співробітників ОВС, притягнутих до адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачені Законом України «Про боротьбу з корупцією», 11 – виявлено співробітниками СВБ, 66 – виявлено працівниками прокуратури, 15 – співробітниками СБУ [145];

у 2004 році із 180 співробітників ОВС, притягнутих до адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачені Законом України «Про боротьбу з корупцією», 79 – виявленні працівниками СВБ, 2 – виявлено співробітниками МВС, 70 – виявлено працівниками прокуратури, 3 – виявлено співробітниками військової прокуратури, 26 – виявлено співробітниками СБУ [146];

у 2005 році із 271 співробітників ОВС, притягнутих до адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачені Законом України «Про боротьбу з корупцією», 90 – виявлено співробітниками СВБ, 139 – виявлено працівниками прокуратури, 2 – виявлено співробітниками військової прокуратури, 40 – виявлено співробітниками СБУ [147];

у 2006 році із 377 співробітників ОВС, притягнутих до адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачені Законом України «Про боротьбу з корупцією», 116 – виявлено співробітниками СВБ, 195 – виявлено працівниками прокуратури, 14 – виявлено співробітниками військової прокуратури, 52 – виявлено співробітниками СБУ [148].

3. До суб’єктів, для яких діяльність по протидії корупції серед особового складу органів внутрішніх справ є супутньою, на наш погляд можна віднести:

• керівники всіх рівнів (відповідно до ст.8 Дисциплінарного статуту ОВС, начальник несе персональну відповідальність за стан службової дисципліни і повинен постійно його контролювати. Начальник зобов’язаний попередити про неприпустимість порушення службової дисципліни, а в разі вчинення підлеглим таких діянь, якщо необхідно, накласти на винного дисциплінарне стягнення або порушити клопотання про накладення стягнення старшим прямим начальником);
• департамент по роботі з персоналом, оскільки виходячи із змісту п. 4.15 Типового положення про кадрову службу органу виконавчої влади, кадрова служба оформляє документи, пов’язані із проведенням службового розслідування та застосуванням заходів дисциплінарного впливу;
• колегії МВС при обговоренні стану дисципліни і законності серед персоналу ОВС, та подання пропозицій щодо їх покращення;
• інспекції з особового складу і створені на їх основі постійно діючі мобільні групи для проведення перевірок стану дисципліни та законності серед особового складу органів внутрішніх справ;
• куратори підрозділів і служб.

Слід зазначити, що кожен із зазначених суб’єктів здійснює попереджувальну діяльність та протидію корупційним проявам у межах своєї компетенції та свого цільового призначення відповідно до завдань, мети, які стоять перед тим чи іншим підрозділом, службою або окремим керівником.

На наш погляд, створення в системі будь-якого державного відомства підрозділу внутрішньої безпеки з функціями боротьби з корупцією не є виправданим. Таку позицію дисертант аргументує тим, що на підрозділи внутрішньої безпеки покладено функції відомчого контролю. Відомчою вважають контрольну діяльність органу виконавчої влади, яка поширюється об’єкти, що безпосередньо підпорядковані цьому органу. В основу цієї діяльності покладений принцип підвідомчості контролюючому органу підконтрольних об’єктів [170, с.190]. Ми вважаємо, що внутрішній контроль за діяльністю співробітників, у тому числі і в системі ОВС, не може бути достатньо ефективним, так як діяльність таких підрозділів спрямовується внутрішніми потребами відомства і може відповідним чином коригуватись в залежності від ситуації.

Наведені статистичні дані свідчать про те, що показники діяльності, спрямованої на виявлення правопорушень з ознаками корупції серед співробітників ОВС, ефективніші в зовнішнього органу – підрозділів прокуратури. Цьому сприяє внутрішня непідпорядкованість, незалежність працівників прокуратури від співробітників ОВС, які могли б вплинути своїм статусом, званням чи посадою на прийняття рішення про притягнення до відповідальності.

Зміст розглянутих нормативно-правових актів, які регламентують діяльність, встановлюють компетенцію та повноваження суб’єктів боротьби з корупцією, свідчать про деяку їх невизначеність та неузгодженість, що негативно позначається на ефективності їх антикорупційної діяльності. На наслідки цих прогалин звертають увагу Д.Г. Заброда та С.С. Рогульський, які вважають, що однією із причин низької ефективності боротьби з корупцією в Україні є відсутність чіткої визначеності системи органів, що покликані вести боротьбу з корупцією, а це призводить до дублювання завдань і функцій у роботі правоохоронних органів, зменшення активності контролюючих та наглядових органів, обмеження можливостей впливу сил громадськості на розвиток корупційних процесів у державі [164, c.85; 159, с.138].

Ми вважаємо, що позбутися неузгодженості суб’єктів антикорупційної діяльності можливо за умови створення окремого відомства із спеціальним статусом, одним із завдань якого була б боротьба з корупцією на всіх рівнях.

В Україні вже були намагання створити таку правоохоронну структуру, але в силу певних обставин на даний час ця ідея так і не втілена в життя. Так, Указом Президента України від 24 квітня 1997 року, з метою посилення боротьби зі злочинністю, особливо з її організованими формами, було створено Національне бюро розслідувань, як орган виконавчої влади [171]. Одними із основних завдань цього відомства мали стати – проведення, відповідно до законодавства України, досудового слідства та оперативно-розшукових заходів у особливо складних кримінальних справах про злочини, які становлять підвищену суспільну небезпеку та проведення інформаційно-аналітичної роботи з метою виявлення і усунення причин та умов, що сприяють корупції. Але, як стверджує В.В. Дурдинець, робота Національного Бюро Розслідувань так і не розпочалась, оскільки створення його за Указом Президента України було визнано таким, що суперечить окремим положенням Основного Закону України [172, с.282-283;173].

На даний час серед наукових та практичних діячів, а також у політичних колах триває дискусія щодо доцільності та необхідності створення окремого правоохоронного відомства, межі його компетенції, обсяг завдань, функцій та місце серед інших правоохоронних відомств нашої держави. Про необхідність створення такого правоохоронного органу, який би мав незалежний статус, висловлюється значна частина українських політиків, зокрема В.М. Король, В.М. Стретович, практичних працівників правоохоронних органів, якими є В.В. Дурдинець, С.В. Корніч, Г.О. Омельченко, та вчених, серед яких Л.М. Доля, О.О. Дульський, І.В. Шакун.

Необхідно звернути увагу на існування певних застережень щодо створення подібної інституції, зокрема прийняття незваженого рішення про негайне створення цієї структури, без внесення низки відповідних змін у чинне законодавство. Так, В.Р. Мойсик вважає, що створенням НБР буде спровоковано функціональний хаос у діяльності існуючої правоохоронної системи, зруйноване професійне ядро її кадрів. Також виникає загроза створення «репресивного монстра», який буде стояти над усіма гілками влади, у тому числі над прокурорською та судовою системою [174].

Аргументи на користь утворення такого відомства, а також його структури та підвідомчості наводить С.В. Корніч, який вважає, що новостворена структура має бути віднесена до центральних органів влади і наділена оперативно-розшуковими та кримінально- адміністративно- і цивільно-процесуальними повноваженнями, що дасть можливість протидіяти корупції та організованій злочинності на професійному рівні. Створення такої інституції дасть змогу поглибити контроль за діяльністю організованих кримінальних структур, посадових осіб, щодо яких є підозри у вчиненні правопорушень та злочинів з ознаками корупції [175]. У свою чергу, російський вчений П.А. Скобліков вказує, що кінцевою метою окремого правоохоронного відомства повинно стати встановлення контролю над організованою злочинністю, а це можливо здійснити за умови глибокої спеціалізації цієї структури [176].

У розділі 2.1. дисертації вже був розглянутий досвід зарубіжних країни щодо діяльності спеціально створеного правоохоронного відомства, одним із головних завдань якого є протидія корупції у різних сферах державних органів влади. Слідзазначити, що в більшості розвинутих іноземних держав створені такі інституції, на які покладено завдання боротьби з корупцією, у тому числі серед працівників правоохоронних відомств. Центральна служба попередження корупції створена у Франції, Федеральне бюро розслідувань в США, Федеральне кримінальне відомство у Німеччині, Велика Британія також має такий підрозділ. Ефективність існування подібного антикорупційного органу пропонуємо розглянути на прикладі Литовської Республіки.

У Литві, в 2000 році, створено Службу спеціальних розслідувань, головне завдання якої відповідно до ст. 1 Закону Литовської республіки «Про службу спеціальних розслідувань» є розкриття та розслідування злочинної діяльності корупційного характеру, а також підготовка та запровадження заходів по попередженню корупції. Крім того, відповідно ст. 8 даного закону, до функцій цього відомства належать: здійснення оперативної діяльності по розкриттю діянь корупційного характеру та запобігання їм; виконання досудового розслідування злочинних діянь корупційного характеру; проведення збору, аналізу та узагальнення інформації про корупцію та пов’язані з нею соціальні та економічні явища; здійснення заходів по запобіганню корупції та інші функції. Цей закон надає гарантії діяльності працівників Служби спеціальних розслідувань, а також визначає, що дане правоохоронне відомство незалежне у своїй діяльності від інших державних органів будь-якого призначення та посадовців будь-якого рангу. Воно підзвітне лише Президенту країни та Сейму. Почати досудове розслідування, у якому підозрілою особою є посадова особа Служби спеціальних розслідувань, може лише Генеральний прокурор Литовської Республіки або його заступник. Про ефективність діяльності цього правоохоронного відомства свідчать результати його практичної діяльності. Так у 2004 році Службою спеціальних розслідувань виявлено 91 особу, яка здійснила протиправне діяння, пов’язане з корупцією, із них 62 особи — державні службовці та посадові особи, і 29 осіб – посадові особи системи внутрішніх справ Литовської Республіки. За матеріалами, наданими посадовими особами Служби спеціальних розслідувань, на 30 осіб накладено дисциплінарні стягнення, у тому числі: 1 – на суддю, 10 – на співробітників системи внутрішніх справ. Крім того, на Службу спеціальних розслідувань покладено функцію подання антикорупційної оцінки існуючих правових актів. Тобто, дане відомство не тільки приймає участь у боротьбі з корупційними проявами, а і здійснює моніторинг законодавства та за його підсумками направляє подання Президенту республіки, Уряду, Сейму для координації боротьби з корупцією разом з іншими державними відомствами та установами.

Окрім названих завдань, які виконує Служба спеціальних розслідувань Литовської Республіки, це відомство за поданням керівників державних установ здійснює роботу по збору та аналізу необхідної інформації про претендентів на заміщення вакантних посад або про тих осіб, які вже займають певні посади в державних органах. Але, на нашу думку, в організації діяльності антикорупційного підрозділу в Литві є певні недоліки. Одним із таких недоліків є сфера поширення компетенції співробітників Служби спеціальних розслідувань, а саме лише на вищий та середній щаблі державної влади [168].

Ідею створення в Україні спеціального незалежного державного органу, що буде розслідувати факти корупції лише серед державних службовців 1-3 категорій, суддів, народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів та керівного складу правоохоронних органів, відстоює О. Шостко [177]. В.М.Король також пропонує обмежити сферу діяльності цього підрозділу розслідуванням правопорушень з ознаками корупції та похідних від корупції злочинів посадовими особами вищих ешелонів влади [178]. Але, на наш погляд, межі повноважень та компетенції діяльності цього правоохоронного відомства не доцільно обмежувати лише певними категоріями осіб, уповноваженими на виконання функцій держави. За таких умов, компетенція цього відомства не поширюється на ту частину посадових осіб, які наділені владно-розпорядчими повноваженнями, мають право приймати юридично-значимі дії, а також тих осіб, які здійснюють узгоджувальну та підготовчу діяльність, де також можливі випадки, за яких виникають корупційні прояви.

Обмеження кола суб’єктів, на які мають бути спрямовані зусилля протидії корупції, не є доцільним, тому що за таких обставин з’явиться можливість маніпуляції щодо віднесення підслідності певних справ до компетенції цього підрозділу. За таких умов не виключена можливість перетворення цього підрозділу з правоохоронного відомства на елемент політичного впливу та тиску. Тому, на наш погляд, до компетенції цього відомства мають бути віднесені розслідування всіх без винятку корупційних правопорушень та корупційних злочинів.

На необхідність створення окремої правоохоронної структури в Російській Федерації, вказують вчені та практичні працівники органів внутрішніх справ цієї країни. Зокрема В.В. Гриб пропонує головними завданням цієї структури визначити боротьбу з організованою злочинністю та корупцією. Основою діяльності такого відомства має бути сувора централізація його керівництва, яка взаємодіє з органами влади, але незалежною від них у питаннях інформаційного, оперативного і матеріального забезпечення. У зв’язку з надзвичайністю покладених завдань, та обсягом повноважень, підпорядкувати таку структуру пропонують безпосередньо Президенту Російської Федерації [179].

Тому, проаналізувавши існуючі погляди щодо утворення окремого правоохоронного відомства, пропонуємо створити структуру, яка мала б назву Національний антикорупційний комітет. При організації його діяльності необхідно врахувати наступні положення: Національний антикорупційний комітет повинен бути центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, який має здійснювати єдину державну політику щодо попередження корупції та бути уповноваженим виконувати діяльність, спрямовану на виявлення фактів корупції, причин, що сприяють існуванню цього явища серед посадових осіб міністерств, відомств, органів та установ державної влади. Метою діяльності Національного антикорупційного комітету має бути зниження рівня корупції шляхом розробки заходів боротьби та попередження поширення корупції.

Створенню цього відомства має передувати прийняття відповідного закону, який би визначив його статус в системі правоохоронних органів України та положення про його діяльність, повноваження, компетенцію, структуру, порядок комплектування працівниками, їх права та обов’язки. Керівник цього відомства повинен призначатися на посаду та звільнятися з неї Президентом України за згодою Верховної Ради України, а також входити за посадою до складу Ради національної безпеки та оборони України. Національний антикорупційний комітет повинен мати такі структурні підрозділи, які б забезпечували виконання покладених на це відомство завдань: Управління по боротьбі з організованою злочинністю, Управління по боротьбі з корупцією (ці управління повинні мати слідчі підрозділи), Управління швидкого реагування та забезпечення спецоперацій. Управління по боротьбі з корупцією Національного антикорупційного комітету повинно складатися із відділів боротьби з корупцією в центральних органах влади, боротьби з корупцією в правоохоронних структурах, науково-аналітичний відділ.

Самостійність Національного антикорупційного комітету зумовлює низку інших переваг. Його незалежність повинна підвищити соціальний статус його працівників, особливо оперативних та слідчих підрозділів та довіру до нього громадян. Крім того, автономність новоствореної структури повинна сприяти встановленню взаємодії та співпраці із посадовими особами інших відомств.

Щодо завдань, які мають бути покладені на цю структуру, у наукових колах не існує однозначної думки. Разом з тим, ми підтримуємо пропозиції О.О. Дульського, щодо запропонованих ним завдань для подібного правоохоронного утворення. На думку цього фахівця ними повинні бути:

• виявлення і припинення фактів корупції в центральних органах виконавчої влади, корупційних зв’язків організованих кримінальних структур у органах законодавчої, виконавчої та судової влади;
• організація діяльності з ліквідації економічного підґрунтя організованих кримінальних структур, протидія використанню їх учасниками у своїх інтересах органів державної влади, підприємств і установ, об’єднань громадян та засобів масової інформації, легалізація (відмивання) доходів, здобутих злочинним шляхом;
• забезпечення відшкодування шкоди, завданої діяльністю організованих кримінальних структур, корупційними діяннями посадових осіб державі, а також фізичним і юридичним особам;
• участь у розробці законів та інших нормативно-правових актів вищими органами державної влади України, надання рекомендацій Президенту країни щодо доцільності ветування прийнятих законів, які містять норми, що сприятимуть вчиненню корупційних діянь;
• організація міжнародного співробітництва у сфері боротьби з організованою злочинністю і корупцією [180].

Окрім зазначених завдань, на наш погляд, до компетенції Національного антикорупційного комітету повинні бути віднесені завдання:

• досудового розслідування корупційних злочинів та правопорушень з ознаками корупції;
• розробки державної політики, форм та методів боротьби з корупцією у всіх сферах суспільного життя;
• здійснення координації, моніторингу й оцінки реалізації державної політики боротьби з корупцією, розробка та реалізація заходів, спрямованих на попередження поширення корупції, виявлення причин та умов, які сприяють появі та існуванню корупції в державі;
• здійснення моніторингу законодавчих актів та законопроектів щодо наявності в них прогалин та інших недоліків, які можуть бути приводом до вчинення корупційних діянь;
• систематизації антикорупційного законодавства країни.

Основними напрямами діяльності цього відомства повинні бути:

• розробка державних, галузевих антикорупційних програм, координація порядку й контроль за їх дієвістю та виконанням, організація взаємодії суб’єктів антикорупційної діяльності. Безпосередня участь у реалізації цих програм;
• вдосконалення нормативно-правової бази антикорупційного спрямування;
• сприяння державним відомствам у розробці та реалізації внутрішньовідомчих антикорупційних заходів;
• розвиток міжнародної взаємодії у питаннях боротьби з корупцією.

Створення Національного антикорупційного комітету із окресленими нами завданнями та функціями повинно стати зумовлюючим чинником системній, комплексній та цілеспрямованій роботі по протидії корупції. Незалежність управління, на наш погляд, сприятиме ефективності застосуванні сил та засобів протидії корупційним проявам, та зосередити зусилля на виконанні покладених завдань. Це дасть змогу позбутися дублювання у діяльності різних суб’єктів боротьби з корупцією, зокрема підрозділів МВС та СБУ, що нерідко призводило до відсутності належної взаємодії внаслідок суперництва та взаємної недовіри.

Подані нами пропозиції, можуть бути враховані як при створенні окремого антикорупційного відомства, так і при здійснені реформування системи правоохоронних органів України.

2.4. Адміністративно-правовий механізм протидії корупціїв органах внутрішніх справ

Визначаючи основні напрями боротьби з корупцією на сучасному етапі розвитку держави та суспільства треба, враховувати те, що корупція є наслідком, а не причиною негараздів у економічній, політичній та соціально-культурних сферах. Пошук ефективних шляхів подолання цього явища треба здійснювати на основі удосконалення законодавства та державного регулювання всіх сфер життя суспільства. Головні зусилля потрібно спрямувати на профілактику корупційних діянь з урахуванням вимог сьогодення та прогнозів на найближчу перспективу, усунення причин корупції в Україні, а також притягненні до відповідальності корупціонерів.

Адміністративному праву належить важлива роль у протидії корупції та в належній організації діяльності посадових осіб. Як відзначає Н.В. Тогонідзе, в багатьох країнах корупція значно мінімізована завдяки адміністративно-правовому регулюванню всієї системи відносин державної служби, розробці законів з чітким викладом прав, обов’язків, заборон, обмежень та відповідальності державних службовців усіх категорій [181].

Як і будь-яка діяльність, боротьба з корупцією забезпечується через застосування певних методів, які створюють умови ефективної діяльності, службової дисципліни тощо. Так, у теорії адміністративного права під методом розуміється сукупність прийомів та засобів (заходів), за допомогою яких втілюються в життя певні цілі [182, с.47].Тобто метод – це спосіб впливу керуючого суб’єкта на поведінку керованого об’єкта. До умов забезпечення службової дисципліни в державному апараті належать урегульованість правом відповідних питань, які вирішується службовцями [183]. Адміністративні методи – це способи прямого, одностороннього владного впливу з боку вищого управління на поведінку підпорядкованих йому об’єктів, шляхом прямих безпосередніх приписів [184, с.858]

Найбільша частина норм, які регулюють суспільні відносини, а також компетенцію службовців державних органів, порядок проходження ними служби та організації їх професійної трудової діяльності, належить нормам адміністративного права. У свою чергу, як зазначає І.О. Ієрусалімова, адміністративне право впливає на суспільні відносини через спеціальну систему елементів, що іменуються у літературі механізмом дії, впливу регулювання [185, с.11]. Зокрема, адміністративно-правові заходи та механізм адміністративно-правового впливу на попередження корисливих проступків досліджувались І.П. Голосніченком. При цьому, цей вчений звертає увагу на провідну роль адміністративного права у регулюванні більшості суспільних відносин в державі [186].

Стосовно суті самого терміну «механізм» у контексті забезпечення і удосконалення певних видів діяльності, О. Литвинов пропонує розглядати його, як сукупність взаємозалежних компонентів, та процес здійснення діяльності із властивими їй цілями, завданнями, функціями, методами тощо [187].

Щодо самого визначення та складових елементів механізму адміністративно-правового регулювання, дисертант поділяє позицію С.Г. Стеценка, який вважає, що – це сукупність правових засобів, за допомоги яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного права, до якого входять органічні та функціональні складові частини. Органічними складовими частинами механізму адміністративно-правового регулювання згаданий вчений вважає ті, які визначають суть самого явища, тобто без яких не може відбуватися сам механізм адміністративно-правового регулювання. До них відносить: норми права, акти реалізації норм права та правові відносини. Функціональними складовими частинами механізму адміністративно-правового регулювання, на думку С.Г. Стеценка, можуть вважатися ті, які впливають на механізм адміністративно-правового регулювання, але водночас вони не є обов’язковими його елементами [188, с.64-66].

Виходячи з розглянутого, на наш погляд, механізм адміністративно-правового регулювання протидії корупції в органах внутрішніх справ – це сукупність правових та організаційних засобів (інструментів), спрямованих на боротьбу з корупційними проявами серед співробітників ОВС.

Однією із складових частин механізму адміністративно-правового регулювання протидії корупції є норми права, у яких закріплено порядок, що регулює та встановлює визначені державою межі, правила та порядок поведінки осіб при виконаній службових завдань, наділених владно-розпорядчими функціями. Згідно з чинним законодавством, види адміністративно-правових норм, спрямованих на протидію корупції, можуть бути спрямовані до всіх суб’єктів суспільних відносин (загальні) та до осіб, які є службовцями окремого відомства (відомчі). До загальних належать норми Конституції України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України, Закону України «Про боротьбу з корупцією», тобто ті, які поширюються на всіх суб’єктів правовідносин у державі. До відомчих належать норми, які встановлені та поширюються в межах певного відомства. Норми права передбачають здійснення певних заходів для досягнення визначеної мети, якою є зниження рівня корупції в державі, запобігання поширенню цього явища. Д. Йосифович зазначає, що така діяльність містить заходи адміністративної відповідальності, а також включає в себе комплекс превентивних і адміністративно-запобіжних заходів [189].

Пропозиції вчених та практиків щодо протидії корупції здебільшого полягають в усуненні умов, які породжують корупцію, стабілізації економіки, яка призведе до зростання рівня добробуту державних службовців та політичних процесів, що мають бути підґрунтям для успішної боротьби з цим явищем.Із запропонованих шляхів зменшення корупції в Україні, деякі можуть бути втілені в життя через запровадження адміністративних заходів.

Ефективність запроваджених заходів протидії корупції серед співробітників ОВС справ залежатиме від системності застосування та їх узгодженості іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання організації діяльності та виконання службових обов’язків співробітниками органів внутрішніх справ. Основними напрямами протидії корупції серед співробітників міліції мають бути:

1. Нормативно-правове забезпечення антикорупційних заходів.
2. Удосконалення управління та організації діяльності підрозділів органів внутрішніх справ, регламентація службово-функціональної діяльності.
3. Удосконалення заходів суб’єктів боротьби з корупцією з виявлення корупції та притягнення винних осіб до відповідальності.

Одним із першочергових заходів протидії є нормативно-правове забезпечення антикорупційних заходів, яке полягає у внесенні змін до існуючих та прийняття нових нормативних актів, які повинні забезпечити професійну діяльність співробітників ОВС, детально виписати їх права та функціональні обов’язки. Встановлення в нормативних актах порядку діяльності співробітників міліції та позбавлення можливостей прийняття ними рішень на свій розсуд, що дасть змогу зменшити рівень зловживань у їх службовій діяльності. Особливо це стосується випадків, коли вони мають право на свій власний розсуд оцінювати умови та підстави доцільності прийняття юридично значимих рішень.

З урахуванням суспільної небезпеки корупційних діянь, які вчинюються співробітниками органів внутрішніх справ, необхідно підвищити рівень їх юридичної відповідальності. Крім того, одним із шляхів вдосконалення нормативно-правової бази повинно стати чітке розмежування протиправних діянь та їх наслідків, за які передбачається кримінальна, адміністративна, дисциплінарна або цивільно-правова відповідальність.

Одним із дієвих антикорупційних заходів має стати запровадження заборони займати посади у органах внутрішніх справ та органах державної влади й місцевого самоврядування тим особам, які вже були притягнуті до юридичної відповідальності за корупцію незалежно від строків давності.

Заходи вдосконалення управління та організації діяльності підрозділів ОВС мають бути спрямовані на орієнтацію роботи органів внутрішніх справ як правозабезпечувальне відомство, спрямоване на надання послуг громадянам у реалізації ними своїх прав.Діяльність співробітників міліції повинна ґрунтуватися на встановлених державною правових нормах, спрямованих на забезпечення інтересів держави, дотримання прав громадян та інших суб’єктів правовідносин.

Виконанню поставлених завдань, а також завдань, спрямованих на зменшення правопорушень з ознаками корупції повинні забезпечити скорочення управлінського апарату, та обмеження повноважень підрозділів ОВС щодо дозвільно-розпорядчих і керівних функцій; удосконалення механізму контролю й достовірності декларацій про доходи співробітників органів внутрішніх справ та членів їхніх сімей, а також їхні видатки шляхом з’ясування даних про дійсний спосіб їхнього життя, та про майно, яким користуються вони та члени їхніх сімей; детальне регламентування правил, процедур та строків прийняття розпорядчо-дозвільних, управлінських рішень, а також за запитом зацікавленої у прийнятті такого рішення особи, надавати письмові обґрунтування та підстави прийняття такого рішення по деяких категоріях справ. Така практика вже запроваджена у Франції, вона виконує функцію контролю за процесом прийняття рішень державними службовцями [190].

Удосконалення заходів виявлення корупції та притягнення винних осіб до відповідальності є завданням, що більшою мірою покладено та органи, які ведуть боротьбу з корупцією, діяльність котрих була розглянута у попередньому підрозділі представленої роботи. До цієї діяльності мають бути залучені всі учасники суспільних відносин, а їх практичне втілення та реалізація покладається на державу, правоохоронні органи та суддів.

Дієвість заходів виявлення корупції та притягнення винних осіб до відповідальності будуть попереджувальним та стримуючим фактором у вчинені правопорушень з ознаками корупції. Ці заходи є складовими елементами адміністративного примусу, що виражає волю держави.

У теорії адміністративного права під адміністративним примусом розуміється метод управління, який полягає в психічному, матеріальному або фізичному впливові на свідомість і поведінку людей та використовується як засіб забезпечення охорони правопорядку у сфері державного управління, особливий вид державного примусу [191, с.89].

В.Є. Севрюгін відзначає, що адміністративний примус є різновидом юридичного примусу та полягає в застосуванні уповноваженими на те адміністративно-юрисдикційними органами, суддями, встановлених нормами адміністративного права примусових заходів впливу на правопорушників у зв’язку з невиконанням правових приписів [192].

Вітчизняні вчені Г.Г. Забарний, Р.А. Калюжнийта В.К. Шкарупа вказують на наступні ознаки адміністративного примусу, ключовими із яких є:

• застосовується на основі закону;
• здійснюється за допомогою юрисдикційних, правозастосовних актів персоніфіковано, тільки до конкретних осіб, які порушили адміністративно-правові норми;
• застосовується з метою забезпечення адміністративно-правових норм, які формулюють загальнообов’язкові правила поведінки.

Доцільно зазначити, що вчені, мають іноді розбіжності у поглядах на адміністративно-правові заходи боротьби з корупцією. Аналіз наявних у науковій літературі поглядів дає підстави зробити висновок, що основний акцент вченими робиться на наступні групи адміністративно-правових заходів:

1. заходи адміністративного запобігання;
2. заходи адміністративного припинення;
3. заходи адміністративної відповідальності за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень з ознаками корупції;
4. організаційно-правові заходи боротьби з корупцією.

Заходи адміністративного запобігання, у контексті корупції, мають на меті не дозволити вчинити протиправний вчинок, та спрямовані на попередження та запобігання правопорушенням з ознаками корупції. Вони застосовуються, коли правопорушення лише передбачається, носять превентивний характер та виражаються у встановленні певних правил поведінки, заборон, обмежень. Зокрема вони містяться і з нормах Закону України «Про боротьбу з корупцією».

Про необхідність боротьби з корупцією профілактичними заходами веде мову більшість науковців як України, так близького й далекого зарубіжжя. Як стверджують О. Кальман та В. Зеленецький, боротьба з корупцією має ґрунтуватися на поєднанні профілактичних і репресивних заходів. При цьому пріоритетна роль має надаватися профілактичним заходам загальносоціального і спеціальнокримінологічного характеру. В.Н. Лопатін зазначає, що пріоритетним напрямом антикорупційної діяльності є попередження корупції. Досягнення цієї цілі пов’язане з необхідністю встановлення сфер правового регулювання, найбільш схильних до корупції, а також антикорупційних стандартів (гарантій, обмежень чи заборон), які будуть забезпечувати попередження чи зменшення корупції [193].

Адміністративно-запобіжні заходи мають на меті не допустити вчинення особами протиправних діянь. Так М.І. Мельник зазначає, що основним напрямком боротьби з корупцією має бути запобігання її проявам. Системні, комплексні профілактичні заходи – це шлях, який може змінити характер і обсяги останніх [194]. Тобто автор веде мову про необхідність застосування заходів адміністративного попередження правопорушень, що має виражатися в застосуванні методів переконання. Взагалі, головною метою системи антикорупційних заходів в Україні має бути запобігання подібним правопорушенням, оскільки значно простішим є завдання створити умови, за яких правомірна поведінка буде вигідною для всіх суб’єктів правовідносин, ніж боротись з наслідками корупційних діянь, як вже зазначав М.І. Мельник, та здійснювати заходи, спрямовані на викриття правопорушень на злочинів з ознаками корупції.

Заходи адміністративного припинення призначені для того, щоб не дозволити розвинутися межам протиправної поведінки, запобіганню настання суспільно-небезпечних наслідків. Застосовуються в установленому законом порядку та уповноваженими особами. У контексті корупції, метою застосування цих заходів є припинення протиправних дій з ознаками корупції, запобігання настанню небажаних наслідків протиправних діянь, а також сприяти притягненню винних осіб до відповідальності. Маємо звернути увагу на те, що вчені нашої країни звертають увагу на те, що ні в Кодексі України про адміністративні правопорушення, ні в Законі України «Про боротьбу з корупцією» не передбачено можливості застосування адміністративного затримання осіб, які вчиняють корупційні правопорушення. Ми також вважаємо, що це є суттєвим недоліком, оскільки це впливає на ефективність здійсненню антикорупційних заходів на практиці. Наприклад, коли особа отримує незаконну винагороду на своєму робочому місці, то такий захід як адміністративне затримання, може виступати не тільки заходом адміністративного припинення правопорушень, а й попередження вчинення інших як адміністративних, так і кримінальних правопорушень, як, наприклад, одержання хабара. Крім того, передбачаючи право застосування такого запобіжного заходу, як затримання особи, яка вчинила корупційне правопорушення чи інше діяння з ознаками корупції, необхідно враховувати посадове становище особи та коло її відповідальності, оскільки невчасне вжиття певних запобіжних заходів може призвести до негативних наслідків.

На наш погляд, доцільно розширити перелік корупційних діянь, які вчинюються співробітниками ОВС. У цьому напрямку маємо врахувати і міжнародні документи, зокрема варіант визначення корупції, який прийнятий у резолюції № 1 на засіданні генеральної асамблеї Інтерполу в жовтні 2002 року [195]. З урахуванням рекомендацій цієї резолюції, правопорушеннями з ознаками корупції серед співробітників ОВС, окрім тих, які вже визначені Законом України «Про боротьбу з корупцією» слід віднести такі дії (або бездіяльність), які мають наступні ознаки:

• отримання (пряме чи опосередковане) співробітником цінностей, подарунків або інших матеріальних чи нематеріальних благ для себе або іншої наближеної до нього особи чи групи осіб як винагороду за будь-яке діяння, що або бездіяльність, що пов’язані з виконанням службових функцій;
• будь-яка навмисна корислива діяльність або навмисне та корисливе невиконання обов’язків співробітником ОВС, у результаті яких особу помилково звинувачують у скоєнні чи причетності до скоєння злочину та правопорушення, у зв’язку з цим особа безпідставно потерпає обмежень;
• будь-яка навмисна корислива діяльність або навмисне та корисливе невиконання обов’язків співробітником ОВС, у результаті яких з винуватої у скоєнні правопорушення чи злочину знімають обвинувачення або її діяння перекваліфіковують у менш тяжку неправомірну дію;
• неправомірне надання інформації.

Іншим видом заходів адміністративного примусу щодо вчинення корупційних діянь є адміністративна відповідальність за корупційні правопорушення. На думку І.П. Голосніченка, адміністративна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням уповноваженими органами до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій – адміністративних стягнень [196 с.430-432]. В.К. Шкарупа пропонує вважати юридичну відповідальність складовою системи державно-примусових заходів [197, с.6]. Н.В. Хорощак вважає, що метою покарання суб’єкта неправомірної поведінки є попередження та профілактичний вплив [198, с.24]. Заходи адміністративної відповідальності за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень з ознаками корупції це передбачене чинним законодавством стягнення, яке застосовується до винної особи у встановленому законом порядку. Накладення на винну особу адміністративного стягнення є реакцією держави та кінцевим наслідком її протиправної діяльності. Адміністративна відповідальність знаходить свій вираз у застосуванні адміністративних стягнень. Щодо сутності адміністративного стягнення В.К. Колпакав зазначив, що первісним і фактичним призначенням стягнення є покарання за вчинок (адміністративний проступок). «Виховання» і «запобігання» є додатковими функціями стягнення [199 с.326].

Суть організаційно-правових заходів боротьби з корупцією серед співробітників органів внутрішніх справ полягає у розробці вищим керівним органом нормативно-правових актів (у межах своєї компетенції), які визначають порядок діяльності підлеглих співробітників органів внутрішніх справ, встановленні вимог щодо дотримання ними норм чинного законодавства при виконання завдань служби та спрямовані на усунення причин та умов, що сприяють корупції серед співробітників міліції.

На наш погляд, одним із дієвих організаційно-правовим засобом протидії корупції в ОВС має бути відхід від існуючої системи притягнення до відповідальності за протиправні вчинки посадових осіб ОВС по вертикалі, взамін запровадження принципу персональної відповідальності посадових осіб цього відомства за вчинення ними протиправних вчинків, у тому числі корупційних діянь, а також за прийняття юридично-значимих рішень, які призвели до небажаних наслідків, особисту недисциплінованість і т.п. На даний час, діюча в ОВС система накладення стягнень на співробітників цього відомства суттєво знижує ефективність управління, реалізацію покладених на них завдань належним чином, що є сприятливою обставиною для корупції.

Поряд із запровадженням персональної відповідальності посадових осіб за прийняття рішень, наступним заходами організаційно-правового характеру мають бути зменшення сфери можливості прийняття рішення посадовою особою на власний розсуд та посилення ролі нормативно-правових актів, у яких визначено порядок дії посадової особи підрозділу ОВС.

Як зазначають вже згадані Г.Г. Забарний, Р.А. Калюжний та В.К. Шкарупа, деякі заходи адміністративного примусу в окремих випадках можуть застосовуватися одночасно і як адміністративно-запобіжні, і як заходи адміністративного припинення, тобто мати подвійне призначення [191, с.92]. У випадку антикорупційної діяльності, вони можуть виражатися у забороні посадовій особі, притягнутої до юридичної відповідальності за вчинення правопорушення з ознаками корупції, займати посади в органах державної влади, а також тимчасовому відстороненню від виконання обов’язків.

Враховуючи викладене, адміністративно-правовими заходами протидії корупції серед співробітників органів внутрішніх справ є встановлені нормами адміністративного права вимоги, спрямовані на забезпечення законності у діяльності співробітників ОВС, попередження протиправних дій, запобігання негативних наслідків та притягнення винних осіб до відповідальності за вчинення правопорушень з ознаками корупції .

Далі доцільно розглянути діючі норми адміністративного права, спрямовані на протидію правопорушенням з ознаками корупції.

Відповідно до статті 23 КУпАП адміністративне стягнення є мірою відповідальності, і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Існуюча практика застосування Закону України «Про боротьбу з корупцією» потребує певного вдосконалення та уточнення. Ця практика полягає в тому, що, як свідчать статистичні дані, значна кількість вказаних адміністративних проваджень закривається судами на підставі ст. 22 КУпАП України, тобто більшість правопорушників звільняється від відповідальності саме на підставі визначення судом «малозначності» скоєного ними правопорушення. У Законі України «По боротьбу з корупцією» взагалі не йдеться про малозначність корупційного правопорушення. Але суди користуються нормою, закріпленою у статті 22 КУпАП, і звільняють осіб від відповідальності на підставі цієї норми. Ще однією проблемою, що виникає при розгляді адміністративних матеріалів у судах, є закриття адміністративних проваджень на підставі ст.38 КУпАП (закінчення терміну притягнення до адміністративної відповідальності). Так, у 2003 році із 4918 протоколів, направлених до суду, по 4381 прийнято рішення, 1237 адміністративних справ закрито, із них за ст. 21, 22 КУпАП – 695, за ст.38 КУпАП – 106.

У 2004 році до суду направлено 4411 протоколи (із них 244 стосовно співробітників ОВС). Судами прийнято рішення на підставі 3951 протоколу (із них 225 стосовно співробітників ОВС). Закрито адміністративних справ 887 (із них 44 стосовно співробітників ОВС), із них на підставі ст.ст. 21, 22 КУпАП – 493 (із них 20 стосовно співробітників ОВС), на підставі ст.38 КУпАП – 94 (із них 6 стосовно співробітників ОВС).

У 2005 році до суду направлено 6111 протоколів (із них 429 стосовно співробітників ОВС). Судами прийнято рішення на підставі 5260 протоколів (із них 372 стосовно співробітників ОВС). Закрито адміністративних справ 1284 (із них 95 стосовно співробітників ОВС), із них на підставі ст.ст. 21, 22 КУпАП – 471 (із них 24 стосовно співробітників ОВС), на підставі ст.38 КУпАП – 144 (із них 9 стосовно співробітників ОВС).

У 2006 році до суду направлено 5862 протоколи (із них 509 стосовно співробітників ОВС). Судами прийнято рішення на підставі 5223 протоколу, (із них 453 стосовно співробітників ОВС). Закрито адміністративних справ 1011 (із них 70 стосовно співробітників ОВС) із них на підставі ст.ст. 21, 22 КУпАП – 337 (із них 18 стосовно співробітників ОВС), на підставі ст.38 КУпАП – 124 (із яких 6 стосовно співробітників ОВС).

Застосування усного попередження відповідно до статті 22 КУпАП як заходу реагування на правопорушення не належить до заходів адміністративного покарання, відтак та не тягне за собою адміністративної відповідальності.

У Законі України «Про боротьбу з корупцією» не визначається поняття «малозначність корупційного правопорушення». Не містить ознак «малозначності» будь-якого адміністративного правопорушення і Кодекс України про адміністративні правопорушення.

При застосуванні ст. 22 КУпАП правозастосовчий орган визначає характеристику правопорушення в кожному конкретному випадку виходячи з того, що малозначними правопорушеннями є такі діяння, які не становлять великої суспільної шкоди, не спричинили або не могли спричинити значної шкоди суспільним чи державним інтересам, правам і свободам громадян або іншим охоронюваним законом цінностям.

Недостатня наукова розробка поняття малозначного діяння у теорії адміністративного права призводить до проблеми застосування його на практиці. Більшість працівників правоохоронних органів та суддів стикається з проблемою визначення ознак малозначного діяння, що є наслідком існуючих вад та різних підходів при його оцінці. Відсутність чіткого визначення межі малозначності діяння призводить до помилок при прийнятті рішення стосовно суб’єкта правопорушення. Тому додаткового з’ясування потребують питання визначення критеріїв малозначності правопорушення, а також питання розмежування малозначного правопорушення від інших правопорушень, що має практичне значення для визначення межі між протиправною та формально протиправною поведінкою. Т.Є. Севастянова досліджувала застосування поняття малозначності злочину у кримінальному праві. Ця вчена дійшла висновків, що положення про те, що малозначне діяння взагалі не становить суспільної небезпеки, є неправильним. Адже якщо діяння є суспільно небезпечним взагалі, то воно навіть не є малозначним. Відсутність у діянні суспільної небезпеки повинна виключати юридичну відповідальність [200, c.14]. Ми поділяємо думку тих вчених, які вважають, що будь-які діяння або порушення обмежень, визначених у КУпАП та інших нормативно-правових актах (зокрема Законі України «Про боротьбу з корупцією») як правопорушення, є суспільно шкідливими. У разі відсутності цієї ознаки виключається необхідність у встановленні подібних заборон чи обмежень, а відтак виключається доцільність відповідальності.

Верховний Суд Російської Федерації дав таке тлумачення поняття малозначності адміністративного правопорушення: це є діяння або бездіяння, яке хоча формально має зміст та ознаки складу адміністративного правопорушення, але з урахуванням характеру вчиненого правопорушення та ролі правопорушника, розміру шкоди та тяжкості наслідків не являє собою суттєвого порушення охоронюваних суспільних правовідносин [201].

Пленум Верховного Суду України, дає наступні ознаки визначення поняття малозначності правопорушення: малозначним адміністративним правопорушенням слід вважати таке діяння, коли разом з іншими обставинами враховується, що мінімальна санкція, передбачена у статті, перевищує розмір шкоди, спричиненої адміністративним правопорушенням [202]. На наш погляд, запропонований підхід не повною мірою визначає чітких критеріїв розмежування правопорушень.

Зазвичай вчені вважають, що матеріальним критерієм розмежування правопорушень, у сучасній теорії адміністративного права, є суспільна шкідливість. Суспільна шкідливість означає, що це діяння, шкідливе для суспільства, загрожує шкодою державі, суспільним правовідносинам, громадянам. Разом з тим російська вчена Н.Ф. Кузнецова відзначає, що суспільна небезпека правопорушення – історично мінлива категорія, зумовлена соціально-економічними процесами, що відбуваються у суспільстві [203]. Тому, визначення меж суспільної небезпеки корупційних діянь, а відповідно до цього і виду юридичної відповідальності – кримінальної, адміністративної, дисциплінарної, має залежати від ступеня суспільної шкоди вчиненого діяння; наслідків протиправного діяння з ознаками корупції із врахуванням розміру спричиненої шкоди та особи суб’єкта правопорушення.

У більшості наукових праць вітчизняних вчених корупцію визнано як суспільно небезпечне діяння, що є ознакою злочину. Разом з тим ст. 9 КУпАП не містить ознаки суспільної небезпеки правопорушення. Закон України «Про боротьбу з корупцією» також не визначає корупцію як суспільно небезпечне діяння, що на нашу думку применшує суспільну небезпеку та шкоду явища корупції та її вплив на розвиток держави.

Крім того, на наш погляд, уточнення потребує поняття «малозначність правопорушення», передбачене ст. 22 КУпАП. Як свідчать статистичні дані, значна частина адміністративних справ у судах закривається за малозначністю вчиненого адміністративного правопорушення, що є підставою звільнення від адміністративної відповідальності. З цього питання ми поділяємо погляд російських вчених П.Ю. Константинова, А.К. Соловйова, А.П. Стуканова, які вважають, що коли діяння є правопорушенням, то воно не може бути малозначним, оскільки правопорушення зажди небезпечне [201].

Винесення рішення про звільнення правопорушника від адміністративної відповідальності на підставі ст.22 КУпАП України суд мотивує саме наявністю у справі пом’якшуючих обставин, у першу чергу може враховуватися такий факт, як відсутність у правопорушника стійких антисуспільних намірів. Зауважимо, що така позиція судів приводить до того, що особи визнаються винними у скоєнні адміністративного правопорушення, але покарання за малозначністю змінюється на усне зауваження, що суперечать прямим санкціям статей Закону України «Про боротьбу з корупцією».

На наш погляд, з урахуванням підвищеного ступеня суспільної шкоди правопорушень з ознаками корупції, які вчинюються співробітниками органів внутрішніх справ, необхідно запровадити заборону застосовувати до цієї категорії суб’єктів корупційних діянь норми, за якими провадження у справі може закриватися у зв’язку з малозначністю вчиненого правопорушення. Тому пропонуємо статтю 22 Кодексу України про адміністративні правопорушення доповнити частиною другою у редакції: «Дія частини першої даної статті не поширюється на працівників правоохоронних органів у разі вчинення ними корупційних діянь чи інших правопорушень, пов’язаних з корупцією». А також друге речення частини п’ятої статті 12 Закону України «Про боротьбу з корупцією» викласти у редакції: «Адміністративне стягнення за корупційні діяння або інші правопорушення, пов’язані з корупцією може бути накладено не пізніше одного року з дня вчинення, незалежно від строків виявлення» та доповнитичастиною сьомою у редакції: «Строк притягнення до адміністративної відповідальності включає в себе строк, протягом якого може бути складено адміністративний протокол про вчинення корупційного правопорушення і строк, протягом якого може бути винесена судом постанова про накладення адміністративного стягнення».

Стосовно інших організаційно-правових заходів боротьби з корупцією, на нашу думку можуть бути розподілені на дві групи: 1) заходи організаційного характеру, які спрямовані на належне виконання службових обов’язків та поведінку посадових осіб, уповноважених на виконання функцій держави; 2) заходи, які спрямовані на підвищення рівня правової культури громадян, не сприйняття та осуду фактів корупції у суспільстві.

До першої групи заходів належать: вдосконалення принципів роботи та стандартів діяльності державних службовців; ротація та службові (посадові) переміщення особового складу ОВС; підвищення оплати праці співробітникам ОВС; пропаганда дотримання у діяльності вимог моральності, у першу чергу стандартів етики поведінки; підвищення престижу служби в ОВС за рахунок встановлення державою додаткових соціальних пільг та переваг.

До другої групи заходів належать: проведення роз’яснювальної роботи серед громадян з метою підвищення їхньої правової свідомості; стимуляція громадян, які повідомляють про вчинення корупційного правопорушення; активізація діяльності антикорупційних громадських організацій; здійснення моніторингу державних установ на предмет враження корупцією, наявності штучних перепон, які спонукають до вирішення питань суспільних відносин у неправомірний спосіб.

Але при впровадженні будь-яких заходів, спрямованих на боротьбу з корупцією, на нашу думку, вихідним пунктом має стати розуміння того, що тільки спільна взаємодія, а також чітке підпорядкування і діяльність у межах компетенції того чи іншого органу сприятиме покращенню стану боротьби з корупцією в Україні. Досягнення мети у протидії корупції серед співробітників органів внутрішніх справ, можливе лише із запровадженням низки заходів, які мають зменшити вірогідність виникнення корупції, а також сприятимуть підвищенню ефективності діяльності суб’єктів боротьби з корупцією та забезпеченню дисципліни і законності в діяльності співробітників органів внутрішніх справ. То таких заходів пропонуємо віднести:

1. Забезпечення належного життєвого рівня та соціального захисту всіх категорій співробітників органів внутрішніх справ, який би виключав потребу в пошуку додаткового заробітку.
2. Законодавче віднесення корупції в правоохоронних органах та органах судової влади до особливо тяжких злочинів, а також конфіскація майна як додаткова санкція. Така пропозиція вже була зроблена С.А. Шалгуновою в межах дисертаційного дослідження. Але на даний час, на обґрунтованість вченою своєї думки, законодавці увагу не звернули. Але з огляду на дієвість та ефективність встановлення кримінальної відповідальності за корупційні діяння країнах Західної Європи, її актуальність на даний час не вичерпано.
3. Пропаганда в діяльності ОВС високих стандартів чесності, єдності та етичної поведінки співробітників ОВС. Приймати на службу в ОВС лише осіб з високими стандартами чесності, вихованості. А також вживати заходів до тих співробітників, які не дотримуються встановлених норм поведінки та етики.
4. Створення перешкод для можливості отримання матеріальних благ співробітниками ОВС у невстановлений законом спосіб. Для цього доцільно запровадити досвід Литовської Республіки, який був розглянутий у межах даного дисертаційного дослідження.
5. Поряд із запровадженням системи декларування доходів та майна співробітниками ОВС та членами їхніх родини, якими вони володіють та користуються (нерухомість, особистий транспорт, поїздки на відпочинок тощо), запровадити системи декларування їхніх видатків та порівняльного аналізу доходів та видатків.
6. Залучення структур громадянського суспільства до боротьби з корупцією в ОВС [196]. Така діяльність дасть можливість посилити контроль за діяльністю співробітників ОВС, сприятиме прозорості їхньої роботи. Крім того, доцільно закріпити періодичність звітів керівників органів внутрішніх справ перед громадськістю на регіональному та державному рівнях.

ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО РОЗДІЛУ:

1. На підставі проведеного аналізу діяльності правоохоронних відомств зарубіжних країн дисертант приходить до висновку про доцільність створення в Україні окремої незалежної правоохоронної структури – Національного антикорупційного комітету, одним із завдань якої буде боротьба з корупцією на всіх рівнях державної влади. Необхідною умовою діяльності цього підрозділу має бути прийняття відповідного Закону, у якому повинна бути закріплена його компетенція як центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом, основні завдання, функції та принципи діяльності цього відомства.
2. На підставі аналізу антикорупційних законодавчих актів іноземних країн, автор пропонує в Законі України «Про державну службу» запровадити поняття «конфлікту інтересів», що означає несумісність поєднання посадовою особою її функціональних та посадових обов’язків з приватно-особистими інтересами. Запровадження цього юридичного терміну дасть змогу підвищити вимоги до виконання посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави, їхніх посадових обов’язків, а також дотримання норм етичних кодексів.
3. Автор доповнює думку вчених про доцільність внесення змін до статті 4 Закону України «Про боротьбу з корупцією», якими віднести до переліку суб’єктів боротьби з корупцією органи судової влади, оскільки вони окрім прийняття рішення про притягнення чи звільнення від відповідальності підозрюваної особи, відповідно до процесуальних норм можуть бути ініціаторами перевірки щодо наявності у діях особи, яка є причетною до справи, злочину чи правопорушення з ознаками корупції.
4. Як фінансовий контроль за майновим станом співробітників органів внутрішніх справ, дисертант пропонує запровадити заходи, якими зобов’язати кожному співробітнику ОВС щорічно подавати відомості про свої доходи, так і відомості про доходи його родини із зазначенням усіх матеріальних благ, якими він володіє та користується. Поряд з інформацією про доходи доцільно запровадити подання інформації про видатки співробітника та членів його родини за звітний період, що дасть можливість здійснювати аналіз матеріального стану співробітника ОВС, а також робити висновки, які є підставою для перевірки про можливі джерела незаконних прибутків.
5. Автор здійснює класифікацію суб’єктів попередження корупційних правопорушень серед співробітників органів внутрішніх справ на категорії: суб’єкти, які визначають, спрямовують і здійснюють керівництво антикорупційною діяльністю в системіорганів внутрішніх справ; спеціальні суб’єкти (підрозділи), для яких боротьба з корупційними проявами є основним завданням; суб’єкти, для яких діяльність по протидії корупції серед особового складу є супутньою.
6. Дисертант вважає, що механізм адміністративно-правового регулювання протидії корупції – це сукупність правових та організаційних засобів (інструментів), спрямованих на боротьбу з корупційними проявами серед співробітників ОВС. Однією із складових частин механізму адміністративно-правового регулювання протидії корупції є норми права, у яких закріплено порядок (правила, вимоги), що регулює та встановлює визначені державою критерії поведінки осіб, наділених владно-розпорядчими функціями.
7. Автор дисертації вказує на відсутність чітких визначень малозначності діяння як правопорушення, що призводить до різної кваліфікації їх за однаковими складами правопорушень. Розмежування протиправних діянь, за які має настати кримінальна, адміністративна, дисциплінарна відповідальність має залежати від ступеня суспільної шкоди протиправного діяння, тяжкості наслідків протиправного діяння із врахуванням розміру спричиненої шкоди та особи суб’єкта правопорушника. При цьому автор приходить до висновку про встановлення заборони на звільнення співробітника ОВС від відповідальності за малозначністю діяння у разі вчинення ним правопорушення з ознаками корупції.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ:

1. Проблему корупції серед співробітників ОВС необхідно розглядати у контексті загальної криміналізації соціальних сфер діяльності країни, чому сприяє політична та економічна нестабільність у поєднанні з недосконалістю законодавства, внаслідок чого послаблюється система державного управління та контролю. Сприятливою умовою корупції є закріплення у свідомості громадян уяви про те, що за допомогою корупційних діянь створюються можливості для вирішення проблемних питань. Фактором, що сприяє поширенню корупції є низька ефективність діючих антикорупційних заходів.
2. У даному дисертаційному дослідженні автор зробив спробу адміністративно-правового аналізу корупції в органах внутрішніх справ як самостійного правопорушення в системі посадових правопорушень співробітників ОВС. Дисертантом доведено, що корупція в органів внутрішніх справ завдає значної шкоди громадянам, державі, негативно впливає на всі сфери її економічного, політичного та соціально-культурного розвитку.
3. Важливим принципом запобігання корупції в державі є незалежність органів, які здійснюють попередження, розслідування та притягнення до відповідальності винної особи. Тому створення Національного антикорупційного комітету є однією з умов проведення ефективної антикорупційної діяльності та забезпечення виконання антикорупційної політики керівництва держави.
4. У роботі комплексно досліджено корупційні прояви як складні соціально-політичні, соціально-правові, соціально-економічні, соціально-психологічні явища, що дало змогу найбільш повно охарактеризувати їх системність та чинники, що спричинюють розвиток корупційних проявів серед співробітників органів внутрішніх справ.
5. Дисертант підтримує думки вчених та співробітників правоохоронних органів про те, що антикорупційна політика повинна стати постійною складовою частиною державної політики. Антикорупційні заходи повинні мати цілісну узгоджену систему правових, організаційних, управлінських заходів, які мають поширюватись на всі сфери діяльності держави та ґрунтуватися на науковому розумінні природи корупції, аналізі причин, що сприяють її існуванню відповідно до розвитку суспільних відносин в державі. Основні принципи запобігання корупції мають бути викладені у спеціальному законі, який необхідно постійно вдосконалювати з врахуванням розвитку механізму вчинення корупційних діянь.
6. Основою антикорупційної політики мають бути економічний розвиток держави, що буде підтверджуватись підвищенням рівня життя громадян, та політична стабільність у країні, яка дасть змогу ефективно здійснювати управління країною та прогнозувати й досягати прогнозованих темпів її розвитку. Тому економічний і соціальний розвиток, стабільність у політичних і суспільних відносинах є головними факторами, які повинні вплинути на зменшення рівня корупції.
7. Одним із ключових напрямків антикорупційної політики держави має бути створення умов для негативних наслідків сторонам, які є учасниками корупції, впровадження суспільного несприйняття та осуду корупції у всіх її проявах, а також невідворотність покарання за корупційні діяння незалежно від їх наслідків та суб’єктів корупційних діянь.
8. Заходи запобігання та протидії корупції ефективними будуть тоді, коли вчиняти правопорушення та злочини з ознаками корупції буде ризикованою й матеріально невигідною справою. Стримуючим фактором співробітників органів внутрішніх справ до подібних правопорушень має бути належний рівень соціального забезпечення працівників ОВС усіх категорій, що зумовить підвищення їхнього соціального статусу та престижу служби в органах внутрішніх справ. Разом з тим, ці соціальні фактори повинні вплинути на підвищення вимог до виконання співробітниками ОВС завдань служби, професійного вдосконалення, кар’єрного росту.
9. Дисертант вважає, що вплив рівня матеріального забезпечення на зменшення рівня корупції можливий за умови запровадження (або існування) додаткових заходів – наприклад, підвищення рівня відповідальності за подібні правопорушення, встановлення громадського контролю за діяльністю органів внутрішніх справ, прозорої процедури прийняття рішень посадовими особами, повної реалізації соціальних гарантій, які передбачені співробітникам ОВС.
10. Пропонується внести зміни та доповнення до чинного законодавства, зокрема:

СПИСОК ВИКОРСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Конституція України від 28.06.96. – Київ.: Преса України, 1997.
2. Александровская С.В. Марк Туллий Цицерон: Концепция борьбы с коррупцией // Юристъ-Правоведъ, 2003. – № 2 (7). – С.60-65.
3. Про Концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності»: Указ Президента України № 742 від 11 вересня 2006 р. // Урядовий кур’єр. – 2006. – 20 вересня.
4. Про Національну програму боротьби з корупцією: Указ Президента України № 319/97 від 10 квітня 1997 р.// Урядовий кур’єр. – 1997. – 17 квітня.
5. Француз А. Правові аспекти боротьби з корупцією у контексті становлення політичної системи сучасної України // Юридична Україна. – 2005. – № 4. – С.14-19.
6. Голосніченко І.П. Подолання корупції як нівелювання прав і свобод людини і громадянина // Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. профес.-виклад. складу кафедр правових дисциплін / К.: Правові джерела. – 2001. – Вип.1. С.39-48.
7. Мельник М. І. Корупція — корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії). – К. : Юридична думка, 2004. – 400 с.
8. Сташис В. Проблеми боротьби з організованою злочинністю і корупцією в Україні // Вісник Академії правових наук України. – Х., 2001. – Вип.2. – С. 163-168.
9. Советский энциклопедический словарь/ Гл. ред. А.М. Прохоров. – 4-е изд. – М.: Сов. энциклопедия, 1988. – 1600 с.
10. Прохоренко О. Я. Протидія корупційним проявам у системі державної служби України (організаційно-правовий аспект): Дис… канд. наук з держ. управління: 25.00.03 / Національна академія держ. управління при Президентові України. – К., 2004. – 206 с.
11. Багрий-Шахматов Л.В. Уголовно-правовые и криминологические проблемы коррупции, теневой экономики и борьбы с ними. – Одесса: Ластар, 2001. – 530 с.
12. Терещук О.В. Адміністративна відповідальність за корупційні правопорушення: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Одес. Нац. юрид. акад. – Одеса. –2000. – 177 с.
13. Аркуша Л.И. Выявление и расследование организованной преступной деятельности при наличии коррупционных связей. – Одесса: Одесская нац. юр. академия, 2003. – 207 с.
14. Незнамова З.А. Понятие коррупции и коррупционных преступлений // Международное сотрудничество в сфере борьбы с организованной преступностью и коррупцией: мат. междунар. науч.-практ. конф. 30-31 марта 2000 г. Екатеринбург, 2000. – С.84 – 91.
15. Рогульський С. С. Адміністративно-правові заходи боротьби з корупцією в Україні: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 19 с.
16. Костенников М.В., Куракин А.В. Предупреждение и пресечение коррупции в системе государственной службы: Учебное пособие. – М.: «Издательство Щит-М», 2004. – 214 с.
17. Різак І.М., Бисага Ю.М., Палінчак М.М., Чегерський В.І., Белов Д.М. Корупція як негативне соціальне явище і шляхи її подолання в України та міжнародний досвід. – Ужгород: Ліра, 2004. – 64 с.
18. Лунеев О.С. Особенности пораженности правохранительных органов // Следователь. –2001. –№ 2. – С.43-50.
19. Невмержицький Є. В. Корупція як соціально – політичне явище: особливості проявів і механізми подолання в сучасній Україні: Дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького – К., 1999. – 179 с.
20. Камлик М.І., Невмержицький Є.В. Корупція в Україні. – К.: Т-во «Знання», КОО, 1998. – 187 с.
21. Герасина Л.Н. Коррупция как аномальное социальное явление: в парадигме современной социологии права, политологии и глобалистики // Зб. наук. пр. Харківського центру по вивченню організованої злочинності. Випуск дев’ятий. – Х., 2004. – С.5-44.
22. Політична корупція перехідної доби / Пер. з англійської / За ред. С.Коткіна та А.Шайо. – К.: «К.І.С.», 2004.– 440 с.
23. Political corruption: A hand book. — Ed by Heldenheimer A.J. Oxford. Transaction. – 1985. – P.15.
24. Nye J. Corruption and political development: a cost-benefit analysis // American Political Science. – 1967. — № 12 (61). – P.417.
25. Мілер Вільям, Гределанд Осе, Кошечкіна Тетяна. Звичаєва корупція? Громадяни та уряд у посткомуністичній Європі / Дмитро Скляренко (пер.). – К. : Видавництво «К.І.С.», 2004. – 328 с.
26. Заброда Д.Г. Сучасні підходи до розуміння сутності корупції // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ. – 2005. – № 3 (22). – С. 271-279.
27. Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію // Камлик М.І. (упоряд.). – К.: Школяр, 1999. – 478 с.
28. Про ратифікацію Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією: Закон України № 2476-IV від 16.03.2005 р. // Урядовий кур’єр. – 2005. – 21квітня.
29. Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції: Закон України вiд 18.10.2006 № 251-V// Голос України. – 2006. – 16 листопада.
30. Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією: Закон України вiд 18.10.2006 № 252-V // Голос України. – 2006. – 16 листопада.
31. Про боротьбу з корупцією: Закон України № 356/95-ВР вiд 05.10.1995 р. // Урядовий кур’єр. – 1995. – 30 листопада.
32. Про доповнення до Довідника типових професійних характеристик посад державних службовців: Наказ Головного управління державної служби України від 30 листопада 2001 р. № 94 // www. rada.gov.ua.
33. Ефремова Г.Х., Ратинов А.Р. Правовое поведение // Энциклопедия юридической психологии / Под общ. ред. проф. А.М. Столяренко. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2003. – 607 с.
34. Соціологічно-правові аспекти зміцнення службової дисципліни в органах внутрішніх справ України: Навч.-метод. посіб. / М.І. Ануфрієв, В.С.Венедіктов, О.В.Негодченко, В.О.Соболєв, В.К.Шкарупа, В.І.Щербина. – Дніпропетр. юрид. ін.-т. – Д.: Наука і освіта, 2000. – 161 с.
35. Романов В.В. Юридическая психология: Учебник. – 2-е издание, перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2004. – 588 с.
36. Шалгунова С.А. Кримінально-правові та кримінологічні заходи попередження хабарництва серед співробітників органів внутрішніх справ: Дис. …канд. юрид. наук: 12.00.08 / Нац. академ. внутріш. справ України. – К., 1999. – 259 с.
37. Толкачев В.К. Методология исследования коррупционных отношений в контексте современной теории права // Государство и право. – 2006. – № 7. – С. 14-20.
38. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Станом на 9 січня 2006 р. – К.: Велес, 2006. – 184 с.
39. Юридична енциклопедія / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / Ю.С.Шемшученко (ред.). – К.: Вид-во «Українська енциклопедія» ім.М.П.Бажана,1998.Т. 6 : Т — Я. – 768 с.
40. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с.
41. Юридична енциклопедія / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / Ю.С.Шемшученко (ред.). — К.: Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М.П.Бажана,1998.—Т. 5 : П-С. — 736 с.
42. Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією: Постанова Верховного Суду України від 25.05.98 року № 13 // www. rada.gov.ua.
43. Гончаренко В., Черней В. Правовий нігілізм: минуле і сучасне // Юридичний вісник України. – 2007. – № 21.
44. Про концепцію боротьби з корупцією на 1998-2000 роки: Указ Президента України № 367/98 від 24 травня 1998 р. // Офіційний вісник України. – 1998. – № 17. – С.14.
45. Кальман О.Г. Правове забезпечення запобігання та протидії корупції в Україні // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – № 5. – С.38-42.
46. Кальман О.Г. Місце і значення соціально-правового контролю в системі заходів протидії корупції в Україні // Відповідальність посадових осіб за корупційну діяльність / В.В. Сташис (голов. ред) – Х., 2003. – С.148-151.
47. Ковальов Є.В., Т.Є.Никифорець Організаційно-економічні заходи протидії корупції // Право і безпека. – 2003. – № 4. – С.205-208.
48. Клочков В.Г. Суть та заходи боротьби з корупцією // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – № 7. – С.11-22.
49. Камлик М.І., Невмержицький Є.В.Корупція в Україні. – К. : Знання, 1998. – 186 с.
50. Селихов И.В.Причины и условия возникновения и бурного роста коррупции в современной России // Следователь. – 2001. – № 3. – С.54-59.
51. Корупція в Україні. 2004 рік: Підсумковий звіт: Аналіз природи та причин проблеми. – К., 2004. – 92 с.
52. Про міліцію: Закон України № 565-XII від 20.12.1990 р. // Відомості Верховної Ради України вiд 22.01.1991 – 1991 р., № 4, стор. 20.
53. Медведєв В.С. Проблеми професійної деформації співробітників органів внутрішніх справ (теоретичні та прикладні аспекти): Монографія. – Київ: Національна академія внутрішніх справ України, 1996. – 191 с.
54. Гусев О.М. Правовые нормы и моральные ценности в профессиональной деятельности органов внутренних дел: Автореф. дис… канд. юрид. наук. 12.00.01 / Санкт-Петербургский ун-т МВД России. – Санкт-Петербург. – 1996. – 19 с.
55. Кісіль З.Р. Корупційні дії як передумова виникнення професійної деформації працівників міліції // Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення: Матер. міжнар. наук.-прак. конф. 13-15 квітня 2007 р. – Ч. 2. – С.69-72.
56. Мартиненко О. Державна превенція злочинності у системі органів внутрішніх справ // Право України. – 2005. – № 6. – С.58-60.
57. Мартыненко О. А.Детерминация и предупреждение преступности среди персонала органов внутренних дел Украины // Х.: ХНУВД, 2005. — 468с.
58. Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР: Постанова Кабінету міністрів Української РСР № 114 від 29 липня 1991 р. // www. rada.gov.ua.
59. Мейтус В. Ю.Коррупция: Экономический и информационный анализ. — К. : Нора-принт, 2003. –257 с.
60. Гаврилов М.В. Моделирование в антикоррупционной политике // Правоведение. – 2006. – № 2. – С.74 – 85.
61. www. crime.vl.ru/list/php?setsorting=views&show = 10.
62. Ігнатов О.М. Роль політичних факторів в детермінації злочинності працівників міліції // Наше право. – 2006. – №2. – С. 68-72.
63. ІллічовМ.О Адміністративно-правове становище посадової особи органів внутрішніх справ України: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.07; Нац. акад. внутр. справ України. – К., 2002. – 19 с.
64. Ануфрієв М.І. Працівники органів внутрішніх справ як державні службовці // Вісник Запорізького юридичного інституту – 2003. – №3. – С. 3-11.
65. Оніщенко Н. Протиправна поведінка.Міжнародна поліцейська енциклопедія: Понятійний апарат. Концептуальні підходи. Теорія та практика: в 10 т. // Ю. І. Римаренко (відп.ред.) – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2003. –Т. 1. –С. 900.
66. Гаухман Л. Коррупция и коррупционное преступление // Законность.– 2000. – № 6. – C.2-6.
67. Марущак А.І. Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері доступу громадян до інформації як засію боротьби з корупцією // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2006. – № 14. – С.128-134.
68. Дараган О. Нагляд за додержанням і застосуванням законів у сфері боротьби з корупцією // Вісник прокуратури . – 2006. – №.2 – С.44-49.
69. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 р. № 2657-ХІІ // Голос України. – 1992. – 13 листопада.
70. Про звернення громадян: Закон України від 02.10.1996 року № 393/96 // Голос України. – 1996. – 22 жовтня.
71. Про затвердження Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 10.10.2004 р. № 1177 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 43. – С. 93.
72. Писаренко Г.М. Адміністративні послуги в Україні: організаційно-правові аспекти: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Одес. нац. юрид. акад. – О., 2006. – 20 с.
73. Адміністративна процедура та адміністративні послуги: Зарубіжний досвід і пропозиції для України / І.Б. Коліушко (відп.ред.), В.П. Тимощук (авт.-упоряд.). – К. : Факт, 2003. – 495 с.
74. Що таке корупція? // Ратник. Газета внутрішніх військ МВС України. – 2007. – № 10-11. – С.12.
75. Колотило О. Боротьбу з корупцією на конституційну основу // Право України. – 1999. – № 7. – С.124-125.
76. Мельник М.І., Редька А.І., Хавронюк М.І. Науково-практичний коментар Закону України «Про боротьбу з корупцією» / За ред. М.І. Мельника. – К.: «Атіка», 2003. – 320 с.
77. Доброрез І. Нагляд за додержанням законів підрозділами ДАІ // Вісник прокуратури. – 2006. – № 6. – С.22-27.
78. Карпюк Г. «Китовий вус» міліцейського відомства // Моменти. – 2007. – № 4 (8). – С.4-5.
79. Мельник М. І.Корупція: сутність, поняття, заходи протидії. – К.: «Атіка», 2001. – 304 с.
80. Городянко С.В. Дотримання дисципліни особами рядового та начальницького складу як умова підвищення безпеки їх службово-професійної діяльності // Право і безпека. – 2004. – №1. – С.72-77.
81. Матюхіна Н. П.Управління персоналом органів внутрішніх справ України (Теоретичні та прикладні аспекти) // О.М. Бандурка (заг.ред.). – Х.: Вид-во Ун-ту внутрішніх справ, 1999. – 286 с.
82. Ворушило В.П. Управлінські рішення щодо зміцнення законності у діяльності органів внутрішніх справ: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Нац. академія держ. податкової служби України. – Ірпінь, 2003. – 226 с.
83. Невмержицький Є.В. Шульженко Ф.П. Корупція і національна безпека. Навчальний посібник. – К.: Вид. Центр КДАУ. – 2000. – 194 с.
84. Популярна юридична енциклопедія / Кол. авт.: В.К.Гіжевський, В.К.Головченко, В.С.Ковальський (ред.) та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 142.
85. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Отв. ред. проф. Марченко. – Том 1. Теория государства. – М., 1998.– 628с.
86. Капітанська С.А. Актуальні проблеми забезпечення законності в діяльності міліції // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2005. – № 6. – С. 43-51.
87. Грищенко М.В. Попередження правопорушень як спеціальна гарантія забезпечення законності в діяльності органів внутрішніх справ // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2004. – № 3 (частина І) – С.48-52.
88. Барвінок К. Законність як нормативна основа взаємодії громадян та працівників правоохоронних органів // Міжнародна поліцейська енциклопедія: Понятійний апарат. Концептуальні підходи. Теорія та практика: в 10 т. / Ю. І. Римаренко (відп.ред.) – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2003. Т. 3. – С. 218-220.
89. Ігнатов О. Кримінальна відповідальність працівників міліції: пропозиції щодо вдосконалення законодавства // Право України. – 2006. – № 6. – С. 82-84.
90. Табан С.В. Имидж сотрудника милиции // Энциклопедия юридической психологии / Под общ. ред. проф. А.М. Столяренко. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2003. – С.428.
91. 51,7 % украинцев считают милицию самым коррумпированным органом/http://www.kpk.org.ua/2007/03/06/517_ukraincev_schitajut_miliciju_samym_korrumpirovannym_organom.html.
92. Василевич Я. Особливості застосування методів оперативно-розшукової діяльності для запобігання втягування працівників органів внутрішніх справ у здійснення злочинів у галузі економіки // Організаційно-правові проблеми економічної безпеки України та наукове забезпечення їх вирішення. мат. наук.-практ. конф. 20-21 червня1995 р. – ЛІВС при УАВС. – С.55-58.
93. Кальман О.Г. Організована економічна злочинність і корупція в Україні: проблеми протидії // Правові проблеми боротьби зі злочинністю. Книга 2. / Харків. – 2002. – С.5-30.
94. Корнієнко М. В.Організована злочинність в Україні: сучасний стан, кримінологічна характеристика, заходи протидії. – К., 2004. – 304 с.
95. Аврутін Ю. Ефективність діяльності міліції. // Міжнародна поліцейська енциклопедія: Понятійний апарат. Концептуальні підходи. Теорія та практика: В 10 т. / Ю. І. Римаренко (відп.ред.) – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2003. Т. 3. – С.181.
96. Новаков О.С. Кримінологічна характеристика та профілактика злочинів, які вчиняються працівниками міліції у сфері службової діяльності: Дис. …канд. юрид. наук: 12.00.08 / Нац. академ. внутріш. справ України. – К., 2003. – 205 с.
97. Рамазанов Т.Б, Гамидов А.М. К вопросу об эффективности борьбы с преступностью в условиях неадекватного поведения работников правоохранительных органов // Следователь. – 2005. –№.6. – С. 47-48.
98. Профімович О.Л. Імідж органів внутрішніх справ України (Організація. Управління.): Монографія. – Б.Церква, 2004. – 228 с.
99. Думко Ф.К. Формування морально-етичних засад діяльності працівників ОВС // Вісник одеського інституту внутрішніх справ.– 2000. – № 1. – С.3-8.
100. Матюхіна Н.П.Термінологічний словник з управління персоналом органів внутрішніх справ України / Ун-т внут. справ. –Х., 2000. –120 с.
101. Доля Л.М. Боротьба з корупцією – першочергове завдання на шляху реалізації європейського вибору України // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К.: 2005. – № 8. – С.32-38.
102. Куракин А.В. Вопросы использования зарубежного опыта борьбы с коррупцией в правовом регулировании государственно-служебных отношений // Государство и право. – 2003. – № 38. – С. 35-47.
103. Корнієнко М. В.Протидія організованій злочинності в країнах ЄС та США. — К. : НТВ «Правник», 2002. — 291с.
104. Матюхіна Н.П. До проблеми поліцейської корупції // Право і безпека. – 2002. – № 1. – С.70-73.
105. Роуз-Екерман Сьюзен Корупція та урядування. Причини, наслідки та зміни / Пер. з англійської С.Кокізюк, Р.Ткачук. – К.: «К.І.С.», 2004. – 296 с.
106. Мартиненко О.А. Поліцейська корупція: кримінологічний зміст та визначення // Вісник Національного університету внутрішніх справ України. – Вип. 23. – Харків 2003. – С. 19-24.
107. Колонтаевская И.Ф. Коррупция за рубежом: психологические основания // Энциклопедия юридической психологии / Под общ. ред. проф. А.М. Столяренко.– М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2003. – С.428.
108. Міжнародно-правові стандарти поведінки працівників правоохоронних органів при підтриманні правопорядку. Документально-джерельний довідник // Упоряд. Ю.І.Римаренко, Я.Ю.Кондратьев, І.Г.Кириченко. – К., 2002. – 126 с.
109. Савченко А.В. Кримінально-правовий захист і відповідальність правоохоронців у США // Міліція України. – 2005. – № 7. – С.24-25.
110. Бровкин В. Новые инициативы США в отношении борьбы с коррупцией в глобальном контексте//Відповідальність посадових осіб за корупційну діяльність. Зб. мат. між нар. наук.-практ. семінару /Нац. юр. академія ім. Ярослава Мудрого / В.В.Сташис (відп. ред). – Х., 2003. – С.115-121.
111. Джурканин Т., Негодченко А., Серцевин В. Кадровое обеспечение полиции США. Монография/Под ред. проф. А.В.Негодченко. – Х.: Изд-во Нац. ун-та внутр. дел «Лира ЛТД». –2003.–360 с.
112. Протидія організованої злочинності в країнах ЄС та США. – К.: НТВ «Правник», 2002. – 292 с.
113. Матюхіна Н. П.Управління поліцією зарубіжних країн: сучасні підходи та ключові поняття / Нац. юр. академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х. : Гриф, 2006. – 302 с.
114. Матюхіна Н.П. Корупція в поліції зарубіжних країн: проблеми запобігання //Проблеми запобігання службовим злочинам у сфері господарської діяльності: Матер. наук.-практ. семінару. [Харків] 9 лист.2004 р. / Редкол.: В.В.Сташис (голов. ред.) та ін. – К.: «Юрінком Інтер», 2005. – С.110-113.
115. Матюхіна Н. П.Поліція Великобританії: сучасні тенденції розвитку та управління / Нац. ун-т внутр. справ. – Х. : Консум, 2001. – 131с.
116. Ряшко В.І. Корупція в правоохоронних органах зарубіжних країн //Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія Юридична. Зб. наук. праць / Гол. ред. В.Л.Ортинський. – Львів, 2006. – Вип. 1. – С. 203-210.
117. Ответственность за должностные преступления в зарубежных странах / Ф.М. Решетников (отв.ред.).– М. : Юрид. лит., 1994. – 128 с.
118. Осика М.І. Проблеми корупції у Великобританії. Організаційні та правові проблеми боротьби з корупцією: Матеріали «круглого столу» 5 червня 1998 р., м. Харків. – Х.: 1998 – С.71-74.
119. Куліш А. Досвід боротьби з корупцією в поліції Великої Британії // Право України. – 2005. – № 12. – С.141-145.
120. Макареєва О.Д. Корупція в Україні: національні та міжнародні засоби протидії// Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2005. – № 12. – С. 25-32.
121. Морозенко С.В. Корупція в Україні та Німеччині: порівняльний аспект // Боротьба з організованою злочинністю та корупцією (теорія і практика), 2005. – №11. – С.48-57.
122. Коненко С.Я. Профілактика та боротьба з корупцією в поліції Німеччини: (Із досвіду роботи поліції землі Нижня Саксонія). – К., 2006. – 16 с.
123. Коротков М.О. Правове регулювання боротьби з організованою злочинністю в Німеччині // Вісник одеського інституту внутрішніх справ. — 2000. – № 1. – С.157-160.
124. Антикоррупционные документы и инструменты: международный и национальный опыт борьбы с коррупцией.– М.: Прав-Издат, 2004. – 302 с.
125. Про засади запобігання та протидії корупції: Проект Закону України // www.rada.gov.ua.
126. Козаченкова О.В. Конфликт интересов на государственной службе// Журнал российского права. – 2006. – №3. – С.78-79
127. Михалко І.С. Досвід вирішення питань запобігання корупційним діянням у деяких країнах Європи //Проблеми запобігання службовим злочинам у сфері господарської діяльності: Матер. наук.-практ. семінару. 9 лист. 2004 р. / Редкол.: В.В.Сташис та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С.113-116.
128. Уголовный кодекс Бельгии СПб.: Изд-во «Юридический центр «Пресс», 2004.
129. Уголовный кодекс Норвегии. СПб.: Изд-во «Юридический центр «Пресс», 2003.
130. Уголовный кодекс Австрии. СПб.: Изд-во «Юридический центр «Пресс», 2003.
131. Хавронюк М. Кримінальна відповідальність за хабарництво: європейський досвід // Право України. – 2005. – № 6. – С.117-120.
132. Невмержицький Є.В. Міжнародний досвід протидії корупції // Вісник Академії прокуратури України. – 2007. – № 2. – С.64-72
133. Бандурка О. М.Оперативно-розшукова діяльність: Підруч. для вищ. закл. освіти / Національний ун-т внутрішніх справ. – Х.: 2002. – 336 с.
134. Бандурка А.М., Горбачев А.В.Оперативно-розыскная деятельность: правовой анализ: Науч.-практ. пособие / Харьковский ун-т внутренних дел / А.М. Ищенко (отв.ред.) –К.:1994. – 160 с.
135. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України № 2135-XII від 18 лютого 1992 року // Голос України. – 1992. – 27 березня.
136. Захарцев C.И. Оперативно-розыскные мероприятия: Общин положения / Ассоциация Юридический центр. – СПб.:2004. – 257 с.
137. Оперативно-розшукова діяльність: правові основи (структурно-логічні схеми): Навч. посіб. / Ю.М.Грошевий (ред.), М.А.Погорецький (авт. – упоряд.). – Х., 2003. – 192 с.
138. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Отв. ред. проф. Марченко. – Том 1. Теория государства. – М.: Изд-во «Зерцало», 1998.– 628с.
139. Теория юридического процесса / Под ред. В.М. Горшенева. – Х., 1985. – 192 с.
140. Ктіторов М.О. Класифікація принципів провадження у справах про адміністративні правопорушення // Проблеми пенітенціарної теорії та практики: Щорічний бюлетень / За заг. ред. д-ра юрид. наук, професора А.А.Музики. К.: КЮІ КНУВС, 2005. – С. 467 – 472.
141. Якимов А.Ю. Принципы административно-юрисдикционного процесса // Государство и право.– 1999.– №5. – С. 9-14.
142. Заброда Д. Г.Взаємодія суб’єктів боротьби з корупцією (адміністративно-правовий аспект): Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Нац. академія внутрішніх справ України. – К., 2005. – 20 с.
143. Про виконання Закону України «Про боротьбу з корупцією» за 12 місяців 2001 року / Інформація Державної судової адміністрації України.
144. Про виконання Закону України «Про боротьбу з корупцією» за 12 місяців 2002 року / Статистичний звіт Департаменту інформаційних технологій МВС України.
145. Про виконання Закону України «Про боротьбу з корупцією» за 12 місяців 2003 року / Статистичний звіт Департаменту інформаційних технологій МВС України.
146. Про виконання Закону України «Про боротьбу з корупцією» за 12 місяців 2004 року / Статистичний звіт Департаменту інформаційних технологій МВС України.
147. Про виконання Закону України «Про боротьбу з корупцією» за 12 місяців 2005 року / Статистичний звіт Департаменту інформаційних технологій МВС України.
148. Про виконання Закону України «Про боротьбу з корупцією» за 12 місяців 2006 року / Статистичний звіт Департаменту інформаційних технологій МВС України.
149. Лунеев В.В. Преступность ХХ века. Мировой криминологический анализ. – М.: Норма, 1997. – 497 с.
150. Юридична енциклопедія/ НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / Ю.С.Шемшученко (ред.).— К: Вид-во «Українська енциклопедія» ім.М.П.Бажана,1998.Т. 3: К- М. — 792 с.
151. Шиманський Ф.В. Актуальні проблеми боротьби з корупцією в правоохоронних органах // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2004. – №.4. – С.175-179.
152. Белкин Р.С. Курс криминалистики:В 3-х т. – Т. 3. – М.: Юристъ, 1997. – 364 с.
153. Мишков Я. Є.Методика розслідування хабарництва: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.09 / Нац. юр. академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2005. – 179 с.
154. Сервецький І.В. Науково-теоретичні проблеми боротьби з організованою злочинністю і корупцією в Україні // Боротьба з організованою злочинністю та корупцією: Мат. наук.-практ. конф. 4-5 квітня 2000 р. в м. Києві. – К. РВВ МВС України, 2001. – С. 79-94.
155. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України № 3341-ХІІ від 20 червня 1993 р. // www.rada.gov.ua.
156. Манахов С.А. Расследование преступлений по коррупции// Закон и право. – 2004. – № 9. – С.20-24.
157. Про вивчення, врахування і використання у практичній діяльності методичних рекомендацій з питань боротьби з корупцією: Лист МВС України № 131607/Мн. від 26.11.2003 р.
158. Лук’янець Д.М. Адміністративні-деліктні відносини в Україні: теорія та практика правового регулювання: Монографія – Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. – 367 с.
159. Рогульський С. С.Адміністративно-правові заходи боротьби з корупцією в Україні: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 187 с.
160. Про затвердження положення «Про Державну службу боротьби з економічною злочинністю»: Постанова Кабінету міністрів України № 510 від 05.07.1993р. //www.rada.gov.ua.
161. Про додаткові заходи щодо виконання Законів України «Про боротьбу з корупцією: Наказ МВС України № 160 від 14 березня 1996 р.
162. Йосифович Д. Визначення правового статусу суб’єктів боротьби з корупцією // Право України. – 2004. – № 6. – С.61-63
163. Мельник М.І. Кримінологічні та кримінально-правові аспекти протидії корупції: Дис… д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2002. – 506 с.
164. Заброда Д. Г.Взаємодія суб’єктів боротьби з корупцією (адміністративно-правовий аспект): Дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2005. – 240 с.
165. Про прокуратуру: Закон України № 1789-ХІІ від 5 листопада 1991 року // Голос України. – 1991. – 11 грудня.
166. Бояров В.І., Варфоломеєва Т. В., Вернидубов І. В., Гончаренко В. Г., Гончаренко С. В.Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практ. коментар: станом на 1 травня 2006 р. / В. Т. Маляренко (заг.ред.), В. Г. Гончаренко (заг.ред.) – 3.вид., перероб. і доп. – К., 2006. – 889 с.
167. Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про боротьбу з корупцією»: Закон України № 358/95 від 5 жовтня 1996 р.//Відомості Верховної Ради. – 1995.– № 34, ст.268.
168. Глава Службы специальных расследований Литвы Повилас Малакаускас: Бороться с коррупцией нам помогло вступление в НАТО. 15.10.06 / www.glavred.info.
169. Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України: Постанова Кабінету Міністрів України № 1383 від 4 жовтня 2006 р.// Офіційний вісник України. – 2006. – 18 жовтня. – № 40. – С. 106.
170. Шкарупа В.К., Коваль М.В., Савчук О.П., Самофалов Л. П., Мацелик М.О.Адміністративне право України: Навч. посібник / Нац. академія держ. податкової служби України. – Ірпінь, 2005. – 248 с.
171. Про Національне бюро розслідувань України: Указ Президента України № 371/97від 24 квітня 1997 р. // www.rada.gov.ua.
172. Дурдинець В.В. У протидії криміналітету: Виступи, статті, інтерв’ю. – К.: ВАТ «Видавництво «Київська правда», 2004. – 392с.
173. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України від 24 квітня 1997 року № 371 «Про Національне бюро розслідувань України»№ 10-рп/98 // Офіційний вісник України. – 1998 р. – № 27, стор. 146.
174. Мойсик В.Р. Необхідність створення в Україні Національного бюро розслідувань: критичний погляд // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2005. – № 12. – С.12-19.
175. Корніч С.В. Щодо Національної служби розслідувань // Вісник прокуратури. – 2006.–№ 7. – С.60-65.
176. Скобликов П.А. К вопросу о создании в России самостоятельной федеральной службы для борьбы с организованной преступностью // Государство и право. – 2000. –№2. – С.25.
177. Шостко О. Про доцільність створення Національної Служби Розслідувань (НСР) в Україні // Боротьба з організованою злочинністю та корупцією (теорія і практика). – 2007. – № 1. – С. 94-99.
178. Король В.М. НБР: спеціально для VIP-клієнтів // Дзеркало тижня. – 2005. – 9-15 квітня.
179. Гриб В.Г. Совершенствование и развитие системы специальных подразделений органов внутренних дел по борьбе с организованной преступностью // Проблемы борьбы с организованной преступностью, коррупцией и терроризмом: Сб. науч. трудов. – М.: ВНИИ МВД России, 2001. – С.3-20
180. Дульський О.О. Центральне бюро розслідувань – стратегічний елемент системи внутрішньої безпеки України // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2004. – №10. – С. 51-57.
181. Тогонидзе Н.В. Административно-правовые проблемы предупреждения коррупционной и организованной преступности // Государство и право. – 2002. – № 1. – С.103-116.
182. Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса.–М. 1998.– 798 с.
183. Грабар В.М. Адміністративно-правові умови та засоби забезпечення службової дисципліни і законності працівників ОВС // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – 2004. – №1. – С. 257-266.
184. Теорія управління в органах внутрішніх справ: Навчальний посібник / За ред. В.А.Ліпкана. – К., 2007. – 884 с.
185. Ієрусалімова І.О. Механізм адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006. – 20 с.
186. Голосніченко І.П. Попередження корисливих проступків засобами адміністративного права . – К., Вища школа, 1991. – 207 с.
187. Литвинов О. Поняття та сутність механізму протидії злочинності // Вісник академії прокуратури України. – 2007. № 3. – С. 63.66.
188. Стеценко С.Г. Адміністративне право України: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2007. – 624 с.
189. Йосифович Л. Функціональне управління у сфері боротьби та протидії корупції // Право України. – 2004. – № 8. – С.79-81.
190. Куракин А.В. Административно-правовые средства борьбы с коррупцией в системе государственной службы // Журнал российскогоправа. – 2003.–№ 7. – С. 79-89.
191. Забарний Г.Г., Калюжний Р.А., Шкарупа В.К.Адміністративне право України: Навч. посібник. – К., 2003. – 212 с.
192. Севрюгин В.Е. Проблемы административного права. Учебное пособие.–Тюмень. – ТВШ МВД РФ, ТГУ,–1994. – 56 с.
193. Зеленецький В., Кальман О. Корупція в Україні та організаційно-правові основи боротьби з нею // Право України. – 2001. – № 4. – С. 13-17.
194. Мельник М.І. Антикорупційна діяльність в органах влади та її наукове забезпечення // Право України.–2000. –№ 3.–С.67-69.
195. Душейко Г.О., Куценко Д.М. Досвід міжнародного співробітництва в боротьбі з корупцією: загальний огляд діяльності Інтерполу // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2003. – № 3. – С.162-169.
196. Голосніченко І.П. Поняття адміністративної відповідальності та її законодавче регулювання // Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник: у 2 т. – Т.1: Загальна частина. – К., 2004. – 585 с.
197. Шкарупа В.К. Доказування та докази в адміністративно-примусовій діяльності органів внутрішніх справ (міліції): Моногорафія. – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1995. – 163 с.
198. Хорощак Н.В. Адміністративні стягнення за законодавством України: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004. – 172 с.
199. Колпаков В.К. Адміністративно-деліктний правовий феномен: Монографія. К.: Юрінком Інтер, 2004. – 528 с.
200. Севастьянова Т.Є. Малозначність діяння за кримінальним законодавством України: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / Нац. акад. внутр. справ України. – К., 2003. – 19 с.
201. Константинов П.Ю., Соловйов А.К, Стуканов А.П.Взаимосвязь административных правонарушений и преступлений: проблемы теории и практики // Известия ВУЗов. Правоведение. – 2005. – № 3. – С. 58-74.
202. Верховний суд України. Узагальнення судової практики застосування судами законодавства у справах про адміністративні правопорушення у сфері інтелектуальної власності від 01.01.2006 // www.rada.gov.ua.
203. Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность // Избр. труды. СПб., 2003. – С.443-444