Перейшовши рубіж третього тисячоліття, людство вступило в нову еру, яка характеризується не лише зміцненням загальнолюдських цінностей, а й невпинним розвитком людського інтелекту. Від того, наскільки значним є інтелектуальний потенціал суспільства і рівень його культурного розвитку, залежить успіх вирішення багатьох важливих політичних, економічних і соціальних проблем.

Не можна не погодитися зі словами видатного цивіліста Й. Покровського, що поряд із матеріальною, економічною діяльністю в будь-якому культурному суспільстві розвивається діяльність духовна, яка має на меті створення нематеріальних, духовних благ. Багато з продуктів цієї духовної діяльності отримують суспільне визнання, а в результаті цього стають об’єктивними, суспільними благами і навіть набувають певну економічну, матеріальну цінність. Такими є, наприклад, літературний твір, картина художника, наукове чи технічне відкриття [1, 132].

Зростання ролі й значення інтелектуальної діяльності та інтелектуальної власності зумовлює необхідність посилення ефективності їх правової охорони і захисту.

Зараз уже ніхто не заперечуватиме, що інтелектуальна діяльність та її результати все більше набувають пріоритетного значення в усьому світі. Досвід показує, що творча інтелектуальна діяльність стає визначальною і вирішальною рушійною силою будь-якого розвитку. Саме вони визначають стратегію і тактику соціально-економічного прогресу будь-якої країни, у тому числі й України [2, 11].

Забезпечення реалізації та захисту прав усіх учасників (суб’єктів) відносин інтелектуальної власності належить сьогодні до пріоритетних завдань правового регулювання. Цьому сприяє ряд факторів, у тому числі формування здатного для його втілення у життя законодавства та повноцінної судової практики, завдяки якій формуються узагальнені єдині підходи до вирішення спорів, пошук адекватних форм і способів захисту прав авторів, виконавців, винахідників, розвиток наукових досліджень та ін.

Законодавство про інтелектуальну власність за своїм характером є комплексним, його основу, як відомо, становлять положення Конституції України, яка у ст. 41 закріплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності, а у ст. 54 — гарантує громадянам свободу літературної, художньої та технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, які виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Норми про захист права інтелектуальної власності знайшли своє відображення у Цивільному, Господарському, Кримінальному кодексах України, у Кодексі України про адміністративні правопорушення та у спеціальних законах України у сфері інтелектуальної власності. На виконання законодавчих актів у цій сфері сьогодні розроблено і діє близько 100 підзаконних актів.

У 2001-2002 рр. прийнято Кримінальний кодекс України та внесені зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ці кодекси містять норми, спрямовані на посилення кримінальної та адміністративної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності.

Водночас основним системним законодавчим актом у сфері захисту прав інтелектуальної власності з 2003 р. є Цивільний кодекс України, який вперше об’єднав норми, що забезпечують охорону прав на результати творчої інтелектуальної діяльності, в окремій книзі. Позитивним слід визнати і включення до Загальної частини норм про наслідки порушення права інтелектуальної власності та її захист. Останній має здійснюватися однаково стосовно всіх її об’єктів. Однак хоча захист права інтелектуальної власності у ЦК України певною мірою був удосконалений, попри всі позитиви його не можна визнати бездоганним.

Слід враховувати, що процес кодифікації норм, які регулюють захист прав на результати творчої діяльності, в Україні, у Російській Федерації та в інших країнах СНД відбувався досить складно і супроводжувався численними дискусіями. Об’єкти права інтелектуальної власності за своєю природою і характером є дуже різними. Досить нагадати, що у ЦК України за особами, яким належать такі нематеріальні блага, як: твори літератури, науки і мистецтва та суміжні права; винаходи і корисні моделі, промислові зразки; право на нові сорти рослин і нові породи тварин; право на захист нероз- критої інформації від незаконного використання та прирівняні до них засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг (фірмове найменування (фірма), знаки для товарів і послуг, найменування походження товару), — були закріплені виключні права на використання, що впливає і на специфіку способів їх захисту. Беззаперечним є також факт, що у змісті інтелектуальних прав і речового права власності є істотні відмінності, що призводить до принципово різних способів їх реалізації та захисту.

У літературі також неодноразово зазначалося, що спроби пристосувати механізми речових прав до обслуговування сфери творчої діяльності виявилися безуспішними. У зв’язку з цим доречно навести висловлювання видатного вченого у сфері інтелектуальної власності О. Піленка, який ще на початку ХХ ст. стверджував, що будь- який винахід «…має виключно абстрактно-ідейний зміст і з речовим своїм субстратом ототожнюється тільки в нерозвинутій свідомості», при цьому «сутність винаходу не вичерпується тими матеріальними речами, в яких він втілений. винахід завжди неречовий. об’єкт патентного права завжди нематеріальний.» [3, 9]. Та сама думка закладена у відомий вислів Ж. Верна: «Будь-якій великій справі передує велика мрія».

Слід звернути увагу на те, що норми, які забезпечують захист права інтелектуальної власності й закріплені у ЦК України, з самого початку істотно відрізнялися від аналогічних положень, передбачених спеціальними законами України про інтелектуальну власність. Кожен з цих законів автономно визначав засоби захисту порушених прав. Вони не збігалися між собою, не були узгоджені, навіть суперечили один одному. У ЦК України цей недолік був врахований: всі норми про захист права інтелектуальної власності зосереджені у Загальній частині книги четвертої. Вони компактно згруповані та стосуються усіх об’єктів права інтелектуальної власності. Цим нормам присвячені статті 431, 432, які слід розглядати як спеціальні, додаткові до загальних норм про захист цивільних прав, що містяться у главі третій ЦК України.

Аналіз чинного законодавства дає підстави застосовувати до захисту інтелектуальних прав такі загальні способи захисту цивільних прав: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; поновлення становища, що існувало до порушення права; примусове виконання обов’язку в натурі; зміна пра- вовідношення або його припинення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування.

Зрозуміло також, що кожен спосіб захисту, який застосовується для захисту порушеного чи оспорюваного права інтелектуальної власності, набуватиме певної специфіки з урахуванням специфіки самого інституту права інтелектуальної власності, а також об’єктів, на які ці права набуваються. При цьому переважна більшість спорів щодо порушення права інтелектуальної власності розглядається на сьогодні господарськими судами, які формують основний масив практики, зокрема у сфері захисту патентних прав і засобів індивідуалізації. Водночас не менш важливі справи, наприклад у сфері авторських прав творців та їх правонаступників, розглядаються загальними судами. Зазначимо, що і Верховним Судом України неодноразово проводилися узагальнення судової практики і давалися роз’яснення з актуальних і дискусійних питань стосовно розгляду справ у сфері інтелектуальної власності.

Так, Вищий господарський суд України (далі — ВГСУ), зокрема, роз’яснив, що подання позову про визнання прав на знаки для товарів і послуг відповідно до ст. 16 ЦК України є способом захисту цивільних прав у суді шляхом визнання права [4, п. 1]. На підставі аналізу розглянутих справ ВГСУ також зазначив, що відсутність з боку відповідача зі справи протиправної поведінки, причинного зв’язку між діями відповідача та можливими збитками позивача, недоведеність позивачем факту заподіяння шкоди та її розміру виключають можливість задоволення позову про стягнення збитків у зв’язку з використанням без дозволу позивача знака для товарів і послуг [5, п. 7].

Водночас для застосування такого заходу відповідальності як відшкодування шкоди необхідно довести наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення у сукупності: протиправної поведінки; шкоди; причинного зв’язку між протиправною поведінкою заподіювача шкоди та збитками; вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. Крім того, згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суд може захистити право інтелектуальної власності або інтерес іншим способом, передбаченим договором або законом. При цьому при захисті прав інтелектуальної власності не можуть застосовуватися традиційні, наприклад, для речового права власності, способи, зокрема віндикаційний чи негаторний позови. Це пояснюється значною специфікою, яка відрізняє об’єкти права інтелектуальної власності від об’єктів права власності. Стаття 419 ЦК України безпосередньо встановлює, що право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного, а перехід права інтелектуальної власності не означає перехід права власності на річ, і навпаки.

Стаття 432 ЦК України закріплює спеціальні норми для захисту права інтелектуальної власності судом. Отже, захист прав інтелектуальної власності особи здійснюється як загальними способами, передбаченими ст. 16 ЦК України, так і специфічними, спеціально передбаченими лише для захисту прав інтелектуальної власності.

Зазначеною нормою передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Так, відповідно до приписів абзацу другого ч. 1 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р., у редакції від 11 липня 2001 р., при порушеннях будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав, передбачених ст. 50 цього Закону, недотриманні передбачених договором умов використання творів і (або) об’єктів суміжних прав, використанні творів і об’єктів суміжних прав з обходом технічних засобів захисту чи з підробленням інформації і (або) документів про управління правами чи створенні загрози неправомірного використання об’єктів авторського права і (або) суміжних прав та інших порушеннях особистих немайнових прав і майнових прав суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав суб’єкти авторського права і (або) суміжних прав мають право: а) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення; б) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення; в) подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; г) подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій; д) вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі призупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафактні примірники творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів захисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України; е) брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів, технологічних процесів і господарських операцій, пов’язаних з виготовленням примірників творів, фонограм і відеограм, щодо яких є підстави для підозри про порушення чи загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; є) вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права і (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень; ж) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і об’єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту, та про канали їх розповсюдження; з) вимагати прийняття інших передбачених законодавством заходів, пов’язаних із захистом авторського права та суміжних прав. Як бачимо, спектр можливих заходів, які можуть застосовуватися до порушника, — досить широкий.

Крім того, ВГСУ у своєму Оглядовому листі зазначив, що за приписами, зокрема, ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» у зв’язку з порушенням авторського права і (або) суміжних прав є можливим одночасне застосування кількох або усіх передбачених зазначеною статтею способів цивільно-правового захисту таких прав, у тому числі й у різних судових провадженнях [6, п. 7].

Наведена норма, визначаючи способи цивільно-правового захисту авторських прав, не виключає можливості одночасного застосування до порушника також правових засобів оперативного впливу, в тому числі й у різних судових провадженнях.

Згідно з ч. 2 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» суд має право постановити рішення чи ухвалу, зокрема, про виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50 000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу. ВГСУ у своїх роз’ясненнях зазначив також, що розмір компенсації, яка визначається судом при порушенні авторського права і (або) суміжних прав замість відшкодування збитків або стягнення доходу, не обов’язково має точно відповідати розмірові шкоди, що була завдана, проте повинен співвідноситися з нею певним чином, оскільки особливою функцією цивільно-правової відповідальності є відшкодування майнових витрат, завданих правопорушенням [5, п. 6].

Статтею 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» передбачено, що при визначенні розмірів збитків, які мають бути відшкодовані особі, права якої порушено, а також для відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд зобов’язаний виходити із суті порушення, майнової і моральної шкоди, завданої особі, яка має авторське право і (або) суміжні права, а також із можливого доходу, який могла б одержати ця особа. При визначенні компенсації, яка має бути виплачена замість відшкодування збитків чи стягнення доходу, суд зобов’язаний у встановлених законом межах визначити розмір компенсації, враховуючи обсяг порушення та (або) наміри відповідача.

Проте оскільки у цьому випадку конструкція статті передбачає альтернативну відповідальність, тобто за вибором позивача: стягнення збитків, отриманого відповідачем доходу або, замість цього, стягнення компенсації, то остання надає можливість уникнути труднощів доказування збитків, які зумовлені специфікою порушень у цій сфері, оскільки найчастіше вони полягають в упущеній вигоді. Між тим це не означає, що судом може довільно визначатися розмір компенсації без урахування об’єктивних критеріїв, що можуть свідчити про розмір шкоди, спричиненої неправомірним використанням об’єкта авторського права. Тобто розмір компенсації не повинен точно відповідати розміру шкоди, що була завдана, проте має співвідноситися з нею певним чином, оскільки особливою функцією цивільно-правової відповідальності є відшкодування майнових втрат, завданих правопорушенням. Тому й у випадку стягнення компенсації замість збитків або отриманого доходу суд має визначити їх масштаб (тобто орієнтовні збитки), а не точну цифру, а саме встановити належними засобами доказування наявність упущеної вигоди: можливої винагороди за аналогічне використання на умовах ліцензійного договору, яке або встановлювалося цим правовласником за попередніми угодами, або є усталеною практикою в цій сфері; прибуток від реалізації примірників твору, який прогнозувався, але не був отриманий через поширення контрафактної продукції. Для визначення рівня збитків можуть бути враховані масштаби порушення (способи неправомірного використання, обсяг контрафактної продукції, її вартість на ринку, територія її розповсюдження, негативний вплив на подальшу діяльність правовласника та її доходність тощо).

Як свідчить аналіз законодавства, суд може досить ефективно впливати на порушника інтелектуальних прав, приймаючи, зокрема, рішення про: вжиття негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів; зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням прав інтелектуальної власності; вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності, та знищення таких товарів; вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, що використовувались переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності або вилучення та знищення таких матеріалів та знарядь; застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єктів права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення; опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Водночас ефективність окремих заходів захисту порушеного права інтелектуальної власності викликає сумніви. Так, навряд чи можна розглядати як належний захід захисту сам факт опублікування у ЗМІ відомостей про порушення права і зміст судового рішення. Опублікуванню мають підлягати всі дані про порушника, а не просто відомості про акт порушення [7, 384]. Звичайно, з урахуванням законодавства про охорону персональних даних.

Проблема захисту права інтелектуальної власності залишається актуальною в Україні й з огляду на значну кількість правопорушень у цій сфері. Як пріоритетна державна політика розглядається на сьогодні, зокрема, боротьба з «піратством» у сфері права інтелектуальної власності. Не вдаючись до розкриття змісту цього поняття і статистики його поширення в Україні, зазначимо лише, що з метою запобігання цьому негативному явищу в державі вже тривалий час запроваджений інститут державних інспекторів з питань інтелектуальної власності, здійснюється державний контроль за дотриманням вимог законодавства усіма учасниками відносин у сфері виробництва та розповсюдження дисків для лазерних систем зчитування. Значну допомогу в боротьбі з піратством здійснюють правоохоронні та контролюючі органи.

Нині Державною службою інтелектуальної власності України підготовлено й оприлюднено проект Концепції державної цільової програми ліцензування програмного забезпечення, що використовується органами державної влади, на 2011-2015 рр. [8]. У пояснювальній записці до проекту, зокрема, звертається увага на те, що про використання неліцензійного програмного забезпечення органами державної влади було зазначено у звіті торгового представника США щодо «Списку 301», опублікованого 30 квітня 2010 р. Уряд

США, беручи до уваги зміну керівництва держави, зазначив, що Україна має можливості й тому має подолати проблеми, які існують у сфері захисту прав інтелектуальної власності, але разом із тим залишає її статус у межах «Списку 301» незмінним, незважаючи на пропозицію залишити її в переліку країн з найвищим рівнем піратства у світі з позаплановим переглядом цієї позиції через 6 місяців. Як відомо, перші кроки з легалізації програмного забезпечення були зроблені Урядом шляхом прийняття постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку легалізації комп’ютерних програм в органах виконавчої влади» від 10 вересня 2003 р. № 253, визначення уповноваженим органом з питань легалізації комп’ютерних програм Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, а також затвердження порядку укладання договорів про легалізацію комп’ютерних програм. Враховуючи зазначене, незважаючи на поступове зниження рівня використання неліцензійних примірників комп’ютерних програм органами державної влади, вирішити проблеми легалізації програмного забезпечення на державному рівні, як зазначається у пояснювальній записці до проекту Концепції, можна виключно шляхом розробки та прийняття державної цільової програми ліцензування (легалізації) програмного забезпечення, що використовується органами державної влади [9].

Між тим слід констатувати, що чинні законодавчі акти про інтелектуальну власність, у тому числі й ЦК України, в цілому ще не забезпечують надійного й ефективного захисту цих прав, оскільки кожний закон про той чи інший об’єкт права інтелектуальної власності передбачає свої заходи захисту права на цей об’єкт. Вони і дотепер не завжди узгоджені між собою, суперечливі й не становлять єдиної системи заходів захисту права інтелектуальної власності. На нашу думку, нагальною потребою є дослідження механізмів охорони та захисту як інтелектуальних прав у цілому, так і прав на окремі об’єкти інтелектуальної власності. Необхідно привести у відповідність до норм ЦК України спеціальні закони, що регулюють відносини інтелектуальної власності. Вочевидь, положення книги четвертої ЦК України також мають перспективу щодо подальшого вдосконалення.

Насамкінець зазначимо, що можна розглядати як позитив той факт, що з 2003 р. у ВГСУ та в апеляційних господарських судах почали діяти спеціалізовані судові палати з розгляду справ у господарських справах, пов’язаних із захистом прав на об’єкти права інтелектуальної власності. Це, безумовно, сприяє запровадженню ефективних механізмів реалізації законодавчих норм щодо захисту зазначених прав. Важливість діяльності спеціалізованих судових палат ВГСУ та апеляційних судів з розгляду названих справ доведена їх кількістю, якістю значної кількості рішень і часом, а підготовка узагальнень і роз’яснень практики застосування законодавства у справах про захист прав інтелектуальної власності слугує меті приведення законодавства України у цій сфері у відповідність до норм ЦК України.

У зв’язку з цим перспективними слід назвати і підготовлені для розгляду Парламентом України 19 проектів законодавчих актів стосовно питань інтелектуальної власності, інноваційної діяльності та інформатизації, які заплановано розглянути на перших у 2011 р. сесіях Верховної Ради України.

Серед них — проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо врегулювання ряду питань у сфері інтелектуальної власності, спрямований на систематизацію і впорядкування функцій з реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності в одному центральному органі виконавчої влади і виконання Україною міжнародних зобов’язань; проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності; проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань інтелектуальної власності (у другому читанні), метою якого є приведення норм законодавства з питань інтелектуальної власності у відповідність до ЦК України й адаптація до вимог законодавства Європейського Союзу; проекти законів про внесення змін до Закону України «Про авторське право і суміжні права» (щодо порядку збору авторської винагороди організаціями колективного управління) і про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо врегулювання питань авторського права і суміжних прав тощо.

Активну позицію законодавця в питанні формування ефективних правових норм для якісного захисту прав інтелектуальної власності, забезпечення всебічної реалізації інтелектуальних прав слід розглядати як невід’ємну складову найпріоритетніших завдань сучасної держави.

Реформування законодавства України триває, і це дає можливість сподіватися, що існуючі прогалини в системі нормативної охорони прав інтелектуальної власності та їх практичного захисту можна ефективно подолати.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. — М., 1998. — 358 с.
2. Право інтелектуальної власності : академ. курс / за заг. ред. О. А. Підопригори, О. Д. Святоць- кого. — К., 2004. — 672 с.
3. Пиленко А. А. Право изобретателя. — М., 2001. — 688 с.
4. Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на знаки для товарів і послуг (торговельні марки) (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України). Оглядовий лист Вищого господарського суду України від 17 квітня 2006 р. № 0І-8/847.
5. Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об’єкти авторського права і суміжних прав (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України). Оглядовий лист Вищого господарського суду України від 22 січня 2007 р. № 01-8/25.
6. Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об’єкти авторського права і суміжних прав (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України). Оглядовий лист Вищого господарського суду України від 6 травня 2005 р. № 01-8/784.
7. Правова система України : історія, стан та перспективи : у 5 т. / за заг. ред. Н. С. Кузнєцової. — Х., 2008. — Т. 3. Цивільно-правові науки. Приватне право. — 640 с.
8. Концепція державної цільової програми ліцензування (легалізації) програмного забезпечення, що використовується органами державної влади, на 2011—2015 роки / Офіційний веб-портал Державної служби інтелектуальної власності України
9. Пояснювальна записка до проекту Концепції державної цільової програми ліцензування (легалізації) програмного забезпечення, що використовується органами державної влади, на 2011—2015 роки / Офіційний веб-портал Державної служби інтелектуальної власності України