Сучасна методологія правознавства містить у своєму арсеналі значну кількість пізнавальних засобів, серед яких виокремлюються два найбільш поширених та вживаних методологічних підходи — позитивістський та природно-правовий, які відбивають як структуру методології, так і сутність методологічної дискусії, що має місце у працях представників загальнотеоретичного правознавства. У теорії права більш-менш чітко виокремлюються три групи авторів за порядком вирішення цього спору. До першої входять прихильники природноправової школи, до другої — представники позитивізму, а до третьої — ті, хто відстоює плюралізм методологічних підходів, зумовлений самою багатогранною природою явища права. Проте серед усіх інших методологічних підходів, що має важливе значення для пояснення правових явищ крізь призму зумовленості їх діяльністю людини, є такий, що заслуговує на особливу увагу з точки зору додаткового осмислення його пізнавальних можливостей та сфери застосування. Саме цей фактор і зумовив актуальність обраної теми.

У зв’язку з цим метою статті є характеристика сутності принципу діяльності, який становить основу діяльнісного підходу та визначення співвідношення діяльнісного підходу з іншими методологічними підходами у структурі сучасного правознавства.

Для реалізації поставленої мети послідовно будуть вирішені такі завдання: характеристика генезису теорії діяльності, зумовленості діяльнісного підходу регулятивним призначенням права, його спрямованістю на поведінку соціальних суб’єктів, висвітлення термінологічного інструментарію діяльнісного підходу, обґрунтування висновку щодо можливостей його застосування для явищ динамічного та статичного походження.

У якості методологічної основи статті обрано методи порівняння, історизму, а також найбільш важливі положення теорії соціальної діяльності, використання яких дозволило сформулювати висновок щодо меж застосованості діяльнісного підходу.

Діяльність як предмет дослідження потрапила до сфери наукового інтересу лише у ХУІІІ ст. завдяки представникам німецької класичної філософії, де діяльність розглядалась як спонтанна активність свідомості.

Пізніше у працях К. Маркса отримала свій розвиток концепція трудової діяльності, її структури, співвідношення з метою тощо [4, 189]. Однак концептуальні засади, що містилися у працях І. Канта, Г. Гегеля, К. Маркса, Ф. Енгельса, М. Вебера, ще не дозволяли стверджувати про можливість формування цілісної теорії діяльності. Необхідні були додаткові фундаментальні дослідження.

Одним із важливих етапів наукового осмислення категорії діяльності став період 1927-1930 рр. (праці Л. Виготського) та 1935-1940 рр. наукові пошуки А. Леонтьєва та групи харківських вчених. Саме в цей період було сформульовано всі головні тези майбутньої теорії діяльності: про її цілеспрямованість, предметність, склад та побудову, практичний та теоретичний рівень, ідеї щодо ієрархії діяльностей, провідного типу діяльності тощо.

Пізніше у 70-х, 90-х роках ХХ ст. також відбувалися наукові сплески зацікавленості проблематикою діяльності, де особливої уваги заслуговують представники психологічної науки, а також філософії та соціології.

Спостерігається тенденція підвищення уваги дослідників до методологічного принципу діяльності, завдяки чому сформувалося поняття «діяльнішого підходу», сконструйованого на постулатах «теорії діяльності», у межах якого увага акцентується на ролі діяльності як на пояснюючому факторі (принципі) у дослідженні феномену безпосередньо людини та окремих сфер її соціального життя (активності). Як зазначили відомі родоначальники «теорії діяльності», уявляється, що остання обставина надає діяльнісній парадигмі особливу цінність та евристичність і дозволяє говорити про неї як про теорію, що постійно розвивається, потенціальні можливості якої у майбутньому перевищують її минулі досягнення [2, 4].

Поряд із такими універсалістськи- ми поглядами є більш стримані, консервативні, що ставлять силу діяльності залежно від обмеженості її предметного поля. Суть цих поглядів полягає в тому, що існують також і позадіяльні сфери буття людини, а тому не можна категорію діяльності перетворювати в абсолютну субстанцію, що є одним із виявів тенденції антропоцентризму (людина посідає вершину Всесвіту).

З 70-х років ХХ ст. проблематика діяльності визначена і в працях з юриспруденції. Це, безперечно, порушило проблему адаптації діяльнісного підходу до вивчення різноманітних сфер правового регулювання, де діяльність так чи інакше пов’язується з реалізацією суб’єктивних прав, інтересів людини та громадянина, що передбачає здійснення аналізу цієї діяльності шляхом юридичної кваліфікації з метою приведення її у відповідність до вимог норми. Однак остаточно цю проблему не було вирішено на теоретичному рівні, а спеціальних досліджень у цьому напрямі не проводилось.

Своєю актуалізацією у сфері наукових досліджень категорія «діяльність» має завдячити досягненням соціальної філософії, іншим чинникам, що сприяли актуалізації та поширенню положень західної праксеології, а також розповсюдженню синергетичних, біхе- віористських тенденцій у наукових дослідженнях. Серед усіх категорій, що становлять каркас соціальної філософії, категорія діяльності знаходиться у розряді перших поряд із такими важливими категоріями, як людина, цивілізація, суспільство, суспільно- економічна формація, суспільні відносини тощо.

Нині діяльнісний підхід широко використовується у різних галузях знань про суспільство, дозволяючи виявляти тенденції, загальні закономірності або особливості здійснення певного виду соціальної діяльності, охарактеризувати детермінанти соціального розвитку, поставити першочергові дослідницькі завдання. Однак слід звернути увагу і на той факт, що у всіх випадках використання цієї методики перед дослідником постають завдання її методичного пристосування відповідно до сфери життєдіяльності суспільства та особливостей предмета.

Привертає увагу той факт, що частина авторів у своїх дослідженнях пишуть про поведінку, інші про діяльність як про самостійні предмети дослідження. Окремі автори ототожнюють зазначені поняття. Так, наприклад, окремо можна назвати праці діяльнісного спрямування (І. Кальной, В. Дмитренко, Б. Ломов, А. Леонтьєв, Т. Пщоловський, К. Момджян, Л. Ніколов, І. Бебешкіна) та поведін- кового змісту (В. Кудрявцев, М. Малеїн, Е. Нурпеісов, В. Оксамитний, Н. Щербакова).

У монографічних дослідженнях учені юристи, психологи, філософи тощо чітко проводять розмежування між поняттями «поведінка» та «діяльність». Однак конкретного розмежування між двома зазначеними підходами (діяльнісний та поведінковий) у науковій літературі з питань методології не існує. При цьому в окремих працях, що ми відносимо до методики діяльнісного підходу, вживається термін «принцип діяльності», що, у свою чергу, ставить певну методологічну та термінологічну проблему.

Водночас на підставі узагальнення теоретичного матеріалу уявляється можливим дійти висновку стосовно характеристики методологічного принципу діяльності. Принцип діяльності використовується в методології суспільних наук, а його суть пояснюється зумовленістю соціальних явищ фактором існування людської діяльності, яка є детермінантом існування такої субстанціональної системи, як суспільство.

Отже, виходячи зі змісту принципу діяльності, дослідження динамічних аспектів соціальних явищ повинно пов’язуватись з фактом існування людської діяльності.

У правознавстві принцип діяльності використовується досить широко, що зумовлено соціальною природою та функціональною роллю права, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб’єктів, які виступають у правознавстві як суб’єкти права або суб’єкти правових відносин тощо.

Так, наприклад, дослідження держави, її окремих форм пов’язуються з її функціонуванням, розвитком, режимом здійснення влади, де здійснення людської діяльності є першоосновою всякого динамізму. Якщо йдеться про історико-правові дослідження, то вивчення державності в ретроспективі взагалі не мислимо без детального аналізу діяльності конкретних людей, їх громадських, політичних об’єднань, взаємодії людських формувань, політичного правління або творчості окремих діячів, правителів тощо. Принцип діяльності як провідна ідея, методологічна установка, вимагає від нас відшукувати причинні зв’язки між подіями в суспільстві через їх детермінацію предметною діяльністю членів суспільства.

Саме ця ідея (принцип) зумовленості правових явищ предметною цілеспрямованою діяльністю людини і є тим прагматом, що дозволяє теорію наблизити до практики, надати їй рис дієвості та прикладного характеру.

Уявляється можливим сформулювати тезу, що діяльнісний підхід зумовлений діяльнісною сутністю права. Тобто саме явище право зумовлює необхідність та можливість застосування принципу діяльності для пізнання його сутності, яка проявляється у різноманітних формах його існування, безпосередньо пов’язаних із життєдіяльністю людини.

Предмет дослідження зумовлює метод, і в цьому випадку з упевненістю можна констатувати, що цілком логічним для розуміння механізму дії права на поведінку людини є використання такого інструментарію, який був би пристосований до поведінкової ситуації, дозволив би у комплексі висвітлити внутрішнє та зовнішнє в актах людської діяльності, виокремити причину та наслідок, форму та зміст, мету та результат. Але при цьому виникає запитання, на яке однозначної відповіді не існує: право — це статичне явище, чи динамічне? Якщо динамічне, то стає зрозумілим, чому нами пропонується діяльнісний підхід, орієнтований на динаміку, на алгоритм дій. Але якщо право — явище статичне, то як узгодити з цим постулатом діяльнісну парадигму?

Принцип діяльності передбачає здійснювати пояснення правового явища у нерозривній єдності з діяльністю людини. При цьому правове явище може бути об’єктом впливу, засобом діяльності, метою або результатом, фактором зовнішнього впливу тощо, але у всіх випадках виявляється певна співвідносність людини і явища, зумовлена включенням людини у складну систему соціальних взаємодій, побудованих на правових стандартах поведінки. Ця ідея залишається ефективною і в тих випадках, якщо нами розглядається і статичний аспект існування права.

Наприклад, при дослідженні правового статусу особи основними питаннями постають питання обсягу прав, обов’язків, наявності гарантій, видова класифікація статусу тощо. Але якщо переводити розмову про статус особи у практичне русло, то на порядку денному виникають додатково питання реальності здійснення прав, свобод, обов’язків, наявності правових та інших механізмів захисту суб’єктивного права, дієвість яких зумовлює реальність проголошених у законодавстві можливостей поведінки суб’єкта. Таким чином, вивчення реальності правового статусу необхідно здійснювати за допомогою аналізу фактичної поведінки суб’єкта, в якій відтворюються гарантовані державою та суспільством моделі поведінки.

Правові відносини у своїй конструкції містять зміст, суб’єкт та об’єкт. Зміст розглядається у двох площинах — фактичній та юридичній. При цьому, якщо юридичний зміст зумовлюється змістом правової норми, то фактичний характеризується виключно за допомогою аналізу діяльності суб’єкта правовідносин. Лише такий підхід дає уявлення про стан правопорядку, про узгодженість прав та обов’язків, їх відповідність потребам та інтересам суспільства.

Аналіз правової культури суспільства, правової свідомості людини, соціальної групи — не здійснюється без включення до методології дослідження діяльнісного компонента. Культура включає елементи статичного та динамічного характеру, але про культуру можна судити лише крізь призму її зовнішнього прояву. Глибоке знання та розуміння права ще не свідчить про високий рівень правової культури. Лише наявність факту правомірної поведінки свідчить про наявність у суб’єкта відповідних правових знань, навичок та вмінь щодо здійснення права, сприйняття або заперечення його настанов.

Поза зовнішніми формами життєдіяльності людини існує її внутрішній світ — правові емоції, почуття, система правових цінностей, уявлення про справедливе та несправедливе, переконання щодо права бажаного та існуючого. Але у цьому аспекті діяльнісний підхід дозволяє не підмінити внутрішнє зовнішнім (діяльнісним, поведінковим) а поставити їх у певну залежність, в якій діяльність суб’єкта дозволяє пояснити інше правове явище, яким зумовлена.

Питання законності та правопорядку також пояснюються та аналізуються на підставі вивчення не тільки змісту нормативних приписів, а й з урахуванням статистичних даних криміногенної ситуації, де за основу беруться кількісно-якісні показники людської поведінки, що знаходиться у сфері правового впливу. Аналіз діяльності людини дозволяє також охарактеризувати стан дієвості законодавства.

Загалом слід звернути увагу на те, що право, яке сприймається сучасною юридичною наукою як цілісне та багатогранне явище, ототожнюється з мірою свободи та справедливості, що знаходить свій вияв у системі загальнообов’язкових формальновизначених правил поведінки, а отже, своїм основним функціональним призначенням має регулювання поведінки соціальних суб’єктів. Це дозволяє дійти висновку про те, що функціональна регулятивність права може бути охарактеризована за допомогою такого пояснюючого фактора, як діяльність його адресатів — тобто суб’єктів права.

Але що саме характеризувати у діяльності людини, які риси, елементи можуть стати корисними та значущими при її висвітленні як пояснюючого фактора?

Одним із центральних аспектів у характеристиці певного виду соціальної діяльності є визначення елементного складу її внутрішньої будови. Але структурна характеристика має свої особливості, залежно від того, що мається на увазі під структурою.

У процесі дослідження сфери правової роботи з використанням принципу діяльності або діяльнісного підходу доцільним є порушувати питання не тільки про принципи, типологію, ефективність діяльності, а й про алгоритм, внутрішньо логічну схему діяльності.

У дослідженнях структури діяльності серед інших найбільшого успіху досягли представники психології, які пропонують проводити аналіз через суб’єктивний план. І хоча суб’єктивний план діяльності висвітлюється у сучасних психологічних концепціях по-різному, разом із тим можна відмітити ряд загальних характеристик. Як складові діяльності більшість вчених визнають такі: мотив, ціль, планування діяльності, переробка поточної інформації, оперативний образ (та концептуальна модель), прийняття рішень, дії, перевірка результатів, корекції дій [3, 216].

Подібний спосіб дослідження сфери права також може бути використаний, але за умов, якщо об’єктом пізнання буде виступати особа юриста, його професійно-психологічні якості, алгоритми професійного мислення, інтелектуальної діяльності, де таким чином діяльнісний підхід дозволяє розкрити властивості суб’єкта правової сфери, її суб’єктивний план.

На відміну від досліджень, які проводилися вітчизняними авторами, представники західної науки говорили загалом не про структуру діяльності, а про структуру поведінки. Таке становище пояснюється, насамперед, розповсюдженням ідей відомих американських психологів та домінуванням протягом десятиліть такого напряму американської психології, як біхевіоризм [6, 101-102], згідно з положеннями якого людина, її поведінка вивчалися не на підставі філософії позитивізму. Однак у працях зазначених авторів превалює суто психологічний аналіз поведінки, структуру якої вони пов’язували із плануванням. Тому в межах вивчення методики діяльнісного підходу цей аспект може бути використаний лише як доповнюючий компонент при висвітленні внутрішньої сторони діяльності [5].

Серед філософсько-соціологічних досліджень привертають до себе увагу праці авторів, де з використанням об’єктивно-соціологічного підходу структура діяльності особи може бути розглянута через загальну структуру суспільної діяльності. Так, наприклад, у вітчизняній літературі йдеться про те, що у структурі діяльності особи присутні всі структурні компоненти суспільної діяльності, які проявляються у певній формі прояву активності. У результаті такого уявлення структура індивідуальної діяльності нагадує своєрідний ансамбль різних типів суспільної діяльності [1, 62-89].

Але не менш важливим і корисним для методології нашого дослідження є висновок автора цитованої праці, що структура індивідуальної діяльності є похідною від структури суспільної діяльності, стосовно якої не вироблено єдиних критеріїв структурування. Таких критеріїв може бути дуже багато, тому під час теоретичної побудови структури необхідно чітко уявляти ціль та методологічне призначення структури у наступному науковому дослідженні. При цьому, навряд чи можна сконструювати єдино правильну структурну модель діяльності. Коректні та правомірні структури діяльності, утворені на одному рівні абстрагування, можуть виявитися недостатніми на іншому рівні для вирішення інших теоретичних завдань [1, 64].

Отже, на підставі узагальнення основних джерел, присвячених проблематиці діяльності та методології її дослідження, є можливим сформулювати визначення до базових категорій.

Метод (принцип) діяльності — методологічна установка, прийом, суть якого полягає у визнанні людської діяльності як детермінанта існування суспільства. Дозволяє будувати наукові прогнози, висувати гіпотези стосовно причинних зв’язків між подіями або явищами суспільного життя крізь призму їх зумовленості предметною діяльністю членів суспільства.

Діяльнісний підхід — гармонійна сукупність установок, прийомів, ансамбль методів, серед яких метод діяльності вважається провідним, а інші стосовно нього виконують обслуговуючу роль. Цей підхід дозволяє сконцентрувати увагу дослідника не тільки на проблемі власне діяльності, а й на інших явищах, у співвідношенні або взаємодії з якими знаходиться діяльність.

Беручи до уваги висловлювання застережливого характеру, слід констатувати досить широкі можливості застосування категорії «діяльність» як пояснюючий принцип або метод пізнання у сфері правових досліджень. Це можуть бути дослідження, присвячені вивченню окремо взятої особистості, колективу осіб, стану взаємодії служб, підрозділів, установ, а також питання, пов’язані з функціонуванням соціально-правового інституту, галузі правових робіт, якості нормативної бази діяльності, проблемам реалізації права, забезпечення режиму законності тощо. При цьому необов’язково, щоб предметом вивчення було явище динамічного походження. Головною рисою методу діяльності є можливість пізнання явища правової дійсності крізь призму включення до умов його існування фактора людської діяльності.

Спираючись на здобутки психології, соціології, із використанням принципу діяльності, предметом пізнання може виступати, наприклад, і правова свідомість особи, але в аспекті її аплікації на предметну діяльність людини шляхом аналізу окремих актів поведінки, зумовлених тією чи іншою життєвою ситуацією.

Діяльнісний підхід у правових дослідженнях може бути також застосований до явищ такого класу, як механізм, апарат держави, реалізація права, законність, правові відносини, правова система, правоохоронна діяльність держави, дія норми права. На відміну від методу, діяльнісний підхід дозволяє ставити та вирішувати більш складні науково-пізнавальні завдання, що підтверджується розширенням його пізнавального інструментарію.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Бекешкина И. Э. Структура личности (методологический анализ). — К., 1986. — 130 с.
2. Деятельный подход в психологии : проблемы и перспективы : сб. науч. тр. / под ред. В. В. Давыдова и Д. А. Леонтьева. — М., 1990. — 180 с.
3. Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М., 1984. — 445 с.
4. Маркс К, Энгельс Ф. Соч. — М., 1972. — Т. 23. — С. 188-189.
5. Милль Дж. С. Система логики силлогистической и индуктивной. — М., 1914. — 880 с.
6. Словник іншомовних слів. — К., 1975. — 775 с.