1. Вступ

2. Процес мілітаризації Германії у 70-90-х рр. ХІХ ст.

3. Колоніальна політика Німеччини у 70-90-х рр. ХІХ ст.

4. Висновки

5. Список використаної літератури

ВСТУП

Колоніальна політика європейських країн, зокрема і Німеччини, істотно відрізнялась від методів колоніального панування др. пол. 17-18 ст. В нових регіонах колоніальної експансії в Азії європейці зіштовхнулись хоча і зі слабким в економічному і воєнному відношенні, але старішими цивілізаціями (Китай, Японія, Іран та ін.), які мали свою державність з давніх–давен. Тому проникнення в ці країни відрізнялось, наприклад, від колонізації Нового Світу, де здійснювався класичний колоніальний грабіж і розділ континенту. В 70-90-х роках ХІХ ст. переважали інші методи: розділ „сфер впливу” (Китай, Персія, Іран), встановлення протекторату і особливо економічна експансія при збереженні номінальної влади місцевих князів або монархів.

Змінився і сам принцип управління колоніями. З розвитком в метрополіях зрілого фабричного капіталізму остаточно вижили себе пов’язана з перевагою торгового капіталу система експлуатації колоній і управління ними через монопольні торгові компанії.

Зміни пройшли і в економічному характері експлуатації колоній. Якщо раніше колонізатори шукали золото і срібло, екзотичні тропічні рослини і коріння, наживались на работоргівлі, то віднині головний інтерес представляла сировина для промисловості. Колонізатори широко використовували колонії як ринки збуту для промислових виробів метрополій, приволікали в ряди робочого класу місцевих селян.

Перший канцлер Німецької імперії князь Отто фон Бісмарк до початку 90- х років зумів знаходити засоби, щоб нав’язати свою волю прусському ландтагу і імперському рейхстагу, особливо коли мова йшла про заходи про посилення мілітаризму і про питання зовнішньої політики і дипломатії. Бісмарк ненавидів опозицію, головною ареною, де він в повній мірі міг проявити свою силу, була дипломатія, яка зпиралась на мілітаризм і повинна була забезпечити сприятливі для Німецької імперії умови на випадок виникнення війни. Будучи виразником інтересів прусського юнкерства, він розумів, що укріпити панування земельної аристократії можливо, лише спираючись на союз з великою німецькою буржуазією.

В середині 80-х років ХІХ ст. Німеччина приступила до колоніальних захоплень. Саме в ці роки і була створена німецька колоніальна імперія, яка охопила на початку першої світової війни територію в 2500 тис. кв. км з населенням в 12-13 млн. чоловік. Колоніальна агітація місіонерських кіл, які користувались підтримкою ганзейської буржуазії, притягнула до себе увагу правлячих сфер.

Проте колоніальної експансії відводилось другорядне місце у зовнішньополітичних замислах „залізного канцлера”. Дійсно, розвернувшись у Європі події незабаром заставили Бісмарка перервати політику колоніальних захоплень, звернувши всю свою увагу на нові проблеми європейської політики.

На протязі багатьох років Бісмарк добивався залучення Великобританії до Троїстого союзу, щоб цим застрахувати Німеччини проти Росії. До зближення з Англією Бісмарка штовхали деякі впливові кола великої німецької буржуазії, які вважали, що завдяки цьому буде полегшений доступ німецьким товарам на світові ринки;до зближення з Великобританією його побуджували також неприємні відносини з Францією і загострення протиріч Німеччини з царської Росією. Діючи в інтересах прусського юнкерства, Бісмарк підвищував ввізні податки на хліб, що викликало найжорстокішу економічну війну між Німеччиною та Росією. Проте, потерпівши невдачу в переговорах з Англією, Бісмарк став добиватись відновлення „перестраховочного договору” з Росією, термін дії якого закінчувався.

Спритно граючи на протиріччях європейських держав, Бісмаркові удалося все-таки зміцнити міжнародне становище Німеччини. Швидкий ріст німецького капіталізму, у розвитку якого рано почали складатися елементи монополістичного капіталу, штовхав правлячі кола країни до захоплення заморських територій — джерел сировини, ринків збуту і сфер впливу. Наприкінці 70-х- початку 80-х рр. найбільші представники торгово-промислового і фінансового капіталу підсилили тиск на уряд, вимагаючи захоплення колоніальних володінь.

Устремління німецьких промисловців і фінансистів були спрямовані насамперед на Африку й Океанію. У 1883 м , бременский торговець Людериц заснував у Південно-Західній Африці поселення в районі Ангра-Пекена, попросивши Бісмарка заснувати над цією територією Терманський протекторат. Момент обраний був удало: колоніальні держави — Англія, Франція, Італія, Росія — були захоплені боротьбою за останні вільні території, і на цьому ґрунті між ними загострилися відносини. Цим скористалася Німеччина. В. 1884 р. вона захопила Камерун. Так виникла Німецька Південно-Західна Африка. А вже в наступному році один з колоніальних авантюристів Петере захопив великі землі на сході континенту, заклавши основи іншої колонії — Німецької Східної Африки. Одночасно німецькі капіталісти підсилювали експансію в Океанії. Тут були анексовані Маршаллові острови і північно-східна частина Нової Гвінеї.

І. Процес мілітаризації Германії у 70-90-х рр. ХІХ ст.

Перші кроки німецької імперії на міжнародній арені свідчили про те, що з'явився новий хижак, який із самого початку претендує якщо не на світове, то на загальноєвропейське панування. Після розгрому Франції Німеччина виявилася найсильнішій військової державою в Західній Європі. При цьому закінчення франко-прусський війни не тільки не призвело до зменшення німецької армії і ослаблення міжнародної напруги, але, навпаки, послужило вихідним пунктом гонки озброєнь насамперед возз’єднаної Німеччини, за якою неминуче мали піти й інші держави, якщо вони не хотіли розділити долю Франції і бути беззбройними перед обличчям озброєної до зубів німецької імперії.

Об'єктивна обстановка — нова і завершальна фаза розділу світу між великими державами — також неминуче вабила за собою мілітаризації народного господарства й різке загострення суперечностей у «європейському концерті» цих держав. При цьому Німеччина, претендуючи на роль першої скрипки у цьому «концерті», в той самий час повільно, але неухильно повертала на рейки світової політики.

Бісмарк вважався представником «континентальної політики», в основі якої лежало прагнення Німеччини утримати за собою завойоване в попередніх династичних війнах. Вважаючи, що цим завоюванням може найбільше загрожувати Франція, що, попри важку контрибуцію, швидко отямилася від поразки, Бісмарк весь час носився з ідеєю так званої «превентивної» (запобіжній) війни проти Франції, поки остання не стала остаточно на ноги.

Вже в 1875 р. Бісмарк мав намір почати таку війну. Тільки рішуче втручання Росії, яка не хотіла подальшого ослаблення Франції, змусило німецький уряд відмовитися від цього. Надалі Бісмарк неодноразово шукав привід для війни проти західного сусіда, але щоразу був змушений відступати під тиском Росії. Але, водночас він розумів, що Німеччина не витримає війни на два фронти і ніколи не зможе, навіть воюючи проти однієї Росії, скористатися плодами військових успіхів. Полемізуючи наприкінці 80-х років з прихильниками ідеї германо-російської війни, Бісмарк писав, що «навіть найсприятливіший результат війни ніколи не призведе до розкладення основний сили Росії.

Бісмарк, в принципі заохочуючи колоніальну політику буржуазії і активізацію її діяльності поза Європи, був проти розкидання сил Німеччині, котра, на його думку, мала бути сильною, насамперед на європейському континенті. У зв'язку з цим Бісмарк говорив, що, наприклад, «Балканське питання не варто і кісток одного померанського солдата». Звісно, в цієї фразі була неабияка доза лицемірства, оскільки Німеччина ніколи, в цей час— особливо, не відмовлялася від експансії на Балканах, але в ній у відомій мірі таки позначається прагнення Бісмарка тримати сили там, де найімовірніше можна було очікувати загрози німецьким завоюванням. Бісмарк розумів, що Франція ніколи не примириться з втратою Ельзас-Лотарингії і завжди буде виношувати ідею війни-реваншу.

З цією ж метою Бісмарк прагнув організувати під німецьким керівництвом блок ряду європейських держав, протиставив його своїм противникам, роз'єднаним між собою. Як відомо, ще під час пруссько-австрійської війни 1866 р. Бісмарк виступив проти походу на Відень, вважаючи Австрію потенційним союзником Пруссії. Виключена з Німеччини, Австрія не представляла більше небезпеки для Пруссії.

Але, з другого боку, Австрія, центр зовнішньої політики якої перемістився на Балкани, була зручним зброєю Німеччини у Східній Європі як у боротьбі проти Росії, так і у справі зміцнення позицій німецького капіталу на Балканах і на Близькому Сході. Сама Австрія, в поодинці, не в змозі боротися проти Росії, також неминуче мала піти на зближення з Німеччиною. французів. Саме на цій основі і створюється в 1879 р. військово-політичний союз Австро-Угорщини та. У 1882 р. до нього примикає Італія, сподіваючись одержати підтримку від Німеччини в боротьбі за Північну Африку, де цей час активізує свою експансію Франція. Троїстий союз Німеччини — Італії — Австро-Угорщини розглядалося Бісмарком як одна з важливих зовнішньополітичних перемог. Проте наївний розрахунок Бісмарка на те, що противники Німеччини залишаться роззброєними, був спростований подальшим ходом подій. Більше того, що почалося у цей час утворення різних імперіалістичних блоків, які потім визначили розстановку деяких сил у Першій світовій війні, було значно прискорено саме організацією австро-германського блоку 1879 р.

На противагу йому вже в 1891—1893 рр. склався франко-російський військово-політичний союз. Замість роз'єднання противників Бісмарк своєї провокаційно-агресивною політикою неминуче викликав консолідацію цих сил перед обличчям зростання погрози із боку Німеччини — було явним провалом зовнішньополітичних заходів Бісмарка.

Хоча Бісмарк і був «континентальним» політиком, він не міг не робити поступок зростання буржуазії, яка вимагала колоній. Бісмарк виступив ініціатором колоніальної експансії. Вже в початку 80-х років уряд приймає цілий ряд заохочувальних заходів для посилення німецької колонізації в Африці, Латинської Америці, на Далекому Сході, асигнує кошти для фінансування німецьких пароплавних ліній, пов'язують Європу з колоніями, всіляко заохочує діяльність приватних колоніальних товариств. Особливу активність серед цих товариств виявили Бременське і Гамбурзьке, які вогнем і мечем завойовували собі «місце під сонцем» в Африці.

Відомі купці і авантюристи Д.Петере і Ледериць «прославилися» як жорстокі кати тубільців, винищуючи їх чи підпорядковуючи їх німецькому пануванню.

З середини 80-х років настав час відкритого втручання в колоніальні справи і самого уряду. У квітні 1884 р. оголошено про приєднання до Німеччини Ангра-Пекена (південно-західна Африка). Потім німецький прапор порушено в Камеруні, Того, у південно-східній Африці, Занзібарі. У басейні Тихого океану Німеччина захоплює східну, частина о. Гвінеї і прилеглих островів, відомих надалі під назвою архіпелагу Бісмарка.

Проте апетити буржуазії зростали набагато швидше, ніж кількість колоній. Тому панівні класи були незадоволені і колоніальної політикою Бісмарка, звинувачуючи його нерішучості й небажання «йти в ногу з часом». Невдачі Бісмарка у зовнішній політиці, поруч із провалом спроб придушити робочий рух, були однією з причин його відставки в 1890 р.

З 90-х років відбувається остаточний поворот Німеччини з рейок «континентальної» на рейки «світової політики». Усилившись монополістичний капітал і юнкерство вимагають, щоб Німеччина не відставала від інших великих держав в колоніальному розбої. Ці вимоги особливо цинічно формулює експансивний кайзер і його кліка. Тодішній статс-секретар міністерства закордонних справ, а потім канцлер Бюлов в промові, яку було проголошенов Рейхстазі 6 грудня 1897 р., підкреслював, що «Німеччину із самого початку не слід виключати зі змагання інших народів за панування над іншими країнами, що є багатими перспективами. Ті часи, коли німець одному з своїх сусідів поступався землю, іншому — море, а собі залишав небо, де владарює чиста теорія, — ці часи пройшли… Одне слово: ми не хочемо нікого відсувати в тінь, а й ми вимагаємо собі місце під сонцем».

Ще більше відверто говорив Бюлов в Рейхстазі 11 грудня 1899 р.: «Ми не потерпимо, щоб якась іноземна держава, щоб якись чужоземний Юпітер сказав нам: «Що робити? Світ уже поділено!» Ми не хочемо нікому заважати, але й не дозволимо нікому стати нам на шляху… Якщо англійці кажуть про Велику Британію, французи — про нову Францію, російські завойовують Азію, то ми вимагаємо створення Великої Німеччини… Ми тільки тоді зможемо триматися на висоті, коли ми зрозуміємо, що для нас неможливий добробут без великий могутності, без сильної армії, без сильного флоту… У новому столітті німецький народ буде чи молотом, чи ковадлом».

Пропагандистські організації монополістів, які виникли у цей час — Пангерманський союз (1893 р.), Колоніальне суспільство (80-ті роки), Ліга флоту (1898 р.) й інші — розгорнули величезну шовіністичну агітацію, доводячи «законність» колоніальних захоплень, збільшення армії, створення сильного флоту й підготовки війни. Пущені були в хід маревні ідеї про «перевагу» німців над іншими народами, про необхідність для Німеччини «життєвого простору», про створення «Серединної Європи» і т.д. У брошурі «Велика Німеччина і Серединна Європа в 1950 р.», яка 1895р., говорилося, наприклад, про те, що в середині XX в. «у Великій Німеччини житимуть 86 мільйонів, а підпорядкована її безпосередньому і винятковому торговельного впливу економічна область буде укладати в собі 131 мільйон споживачів… Безсумнівно, не одні німці будуть населяти цю нову Германську імперію. Проте одні німці користуватимуться в ній політичними правами, будуть служити в армії і флоті і зможуть купувати земельну власність…. Вони охоче нададуть тим чужоземцям, які живуть серед них виконання фізичних робіт».

У нестримній агресивній агітації пангерманісти та господарі вже тоді явно втрачали елементарне розуміння реальної дійсності, цілком забувши як історичні уроки, так і застереження свого попереднього кумира Бісмарка. Агресивні задуми не залишалися лише предметом пропаганди і агітації, хоча остання також мала важливе значення, оскільки вона отруювала отрутою шовінізму широкі народні маси в тому числі, на жаль, значні верстви пролетаріату. У 90-х роках зміцнюються позиції Німеччини в басейні Тихого океану та на Далекому Сході.

Під час іспансько-американської війни (1898 р.) Німеччина «купує» Каролінські, Маріанські і Маршальські острова, приєднує до собі частина групи островів Самоа. На утримання колоніально-воєнного апарату імперія витрачала щороку 30 млн. марок, не рахуючи «надзвичайних» витрат, які йшли на придушення жорстоко пригнічених і увесь час боролися проти німецького гніту народів колоній.

На Далекому Сході Німеччину залучав насамперед Китай, у якому у цей час точилася люта боротьба «великих» держав за краще «місце під сонцем». Користуючись економічної й політичної відсталістю Китаю, зрадою та продажністю маньчжурської династії і феодально-компрадорської частини панівного класу, імперіалістичні хижаки буквально розтягували територію і національні багатства китайського народу.

Дуже зручним приводом для нового грабежу Китаю послужила японо-китайська війна 1894—1895 рр. Війна закінчилася поразкою Китаю, Японія відкинула о. Тайвань і захопила Ляодунський півострів з Порт-Артуром.

Це був, на думку інших хижаків, дуже великий видобуток. Росія, Німеччина і Франція заявили протест проти приєднання Ляодунського півострова до Японії. Остання була змушена відмовитися від його. Але, в свою чергу ласі шматки китайської території «ухватили зубами капіталісти Англії, Німеччини, Франції, та навіть Італії».

У листі до Миколі II Вільгельм II (26 квітня 1895 р.), підштовхуючи Росію на далекосхідні авантюри, в той самий час писав, що він сподівається на прихильне ставлення Росії «до того, щоб Німеччина придбала порт де-небудь, де це не «стіснить тебе» (тобто Миколи II.). Щоб домогтися цього, восени 1897 р. німецькі агенти спровокували «напад» на католицьку місію в Шаньдуні, яказнаходилась«під особистим заступництвом» Вільгельма II.

Скориставшись інцидентом, Німеччина зажадала від Китаю як «компенсації» надання сфери впливу, на що ослаблений Китай був змушений погодитися. 6 березня 1898 р. було підписано германо-китайський договір про передачу Німеччини «в оренду» на 99 років Шаньдунського півострова з портом Цзяочжоу (Киао-Чау). Німеччина одержала право будівництва на півострові залізниць, експлуатації природних багатств, торгових і банківських операцій. При цьому Китай мав, нічого не одержуючи себе, надати німецьким підданим «різноманітні полегшення і заступництво» їхньому комерційної і промислової діяльності. Німеччина одержала також право «споруди на поступленній їй території укріплень для захисту проектованих будівель і входу у гавань» Цзяочжоу. Фактично Шаньдунський півострів був відторгнутий від Китаю і перетворився на німецьку колонію, яка у свою чергу була для Німеччини базою, спираючись на яку вона могла поширити свою експансію і в інші райони Китаю.

Надзвичайно активізувався німецький капітал і в інших частинах світа. У цьому відношенні характерні донесення англійських консулів, наведені у книзі Е. Лемонона «Англія і Німеччина». Консул з Чикаго писав: «Німці посилають сюди досвідчених представників для вивчення місцевих потреб. Завдяки такому науковому вивчення ринку вони тут укріпляються».

Консул з Ріо-де-Жанейро: «Німці завоювали Південну Америку, попередньо старанно вивчивши її потреби». Консул з Штеттина: «Для кожного народу німці нині виготовляють його національний чи звичний йому костюм…». Консул з Єрусалима: «Єрусалим стає німецьким завдяки німецьким комівояжерам, котрі вивчають потреби і ціни тутешнього ринку». Консул з Мексики: «Німецькі комівояжери проникають в найглухіші, віддалені від залізниць куточки Мексики. Їх можна бачити, у пошуках за покупцями, верхи на конях і мулах в найвіддаленіших долинах Сьерра-Мадре». Слідом за комерсантами в інші країни приходили німецькі капітали, які вкладалисьв розробку цінних джерел сировини і будівництво залізниць.

Про значенні вивезення капіталу статс-секретар міністерства закордонних справ князь Бюлов писав (1899 р.), що, наприклад, прокладка німцями телефонного кабелю Констанца—Константинополь, будівництво порту в Хайдарпаше, «план продовження Анатолійської дороги до Багдада» є важливими заходами німецького капіталу у Малій Азії, якінабували«світове значення».

Зростання німецької експансії наштовхнувся на опір інших великих держав, не які хотіли поступатися дорогу новому хижаку кінця XIX в. надзвичайно загострилися російсько-германські, франко-німецькі і, особливо, англо-германські протиріччя. Німеччина на всіх континентах зустрічала насамперед англійських колонізаторів, які міцно тримали свої гриби і охороняли її сильним військово-морським флотом. Вільгельм II у листі до канцлеру Гогенлое 25 жовтня 1896 р. писав: «Наша торгівля конкурує з англійської не на життя, а на смерть, наша преса голосно кричить про це щодня, проте великий торговий флот, який під нашим прапором бороздить все моря, цілком беззахисний перед 130 англійськими крейсерами, яким ми гордо можемо протиставити чотири». У. Пік в промові, присвяченій пам'яті До. Лібкнехта, говорив «Що сильніше розвивався німецький монополістичний капітал, тим енергійніше шукав він ринків збуту, джерел сировини, і місць докладання капіталу. При цьому він зіштовхувався з який здивований тим фактом, що світ на століть був основному уже поділено між великими імперіалістичними державами. Це підсилювало хижацтво німецького імперіалізму, а реакційний блок монополістичного капіталу з юнкерством висловлював свою агресивність з грубістю».

Таким чином, німецькі імперіалісти не збиралися сидіти, склавши руки, а розгорнули пропасну гонку озброєнь, будівництво військово-морського флоту й ідеологічну підготовку населення до світової війни, у якій можна було б домогтися переділу вже поділеного світу в користь німецького монополістичного капіталу.

ІІ. Колоніальна політика Німеччини у 70-90-х рр. ХІХ ст.

Широка пропаганда на користь активної колоніальної політики почалася в Німеччини ще в наприкінці 70-х років. Найбільш ревними агітаторами спочатку були місіонери типу Фабри; його брошура «Чи потребує Німеччина в колоніях?» користувалася великим успіхом в буржуазних колах і в націоналістичних ферейнах. Колоніальна агітація місіонерських кіл навряд чи, проте, привернула б до себе увагу урядових сфер, якби вона не користувалася підтримкою з великих банкірів, магнатів важкої промисловості, судновласників і тих представників ганзейської буржуазії, які вже налагодили економічні зв'язку з деякими колоніальними країнами.

Два найбільших банку «Дисконтогезельпафт» і «Німецький банк» в сімдесятих роках приюрали до рук кредитування експортної й імпортною торгівлі Німеччини, зокрема колоніальної торгівлі. У 1880 р. Ганземани, глава банку «Дисконтогезельшафт», вже був зацікавлений в справах гамбургської торгової фірми «Годефрой»; ця фірма володіла факторіями на о. Самоа, але в роки грюндерства вона невдало зайнялася разі спекулятивної біржовий грою акціями рейнсько-вестфальської гірничої промисловості і, зрештою виявилася на межі банкрутства. Щоб врятувати свої капітали, глава фірми «Годефрой» вирішив скористатися тим, що в її справах був особисто зацікавлений статс-секретар відомства закордонних справ фон Бюлов (батько майбутнього рейхсканцлера). Розрахунок виявився правильним.

Глави «Дисконтогезельпафт» вже примваблювали до собі невідомі дали колоніальної експансії і широкі можливості отримання колоніальних надприбутків; він охоче на поклик «Годефрой» про допомогу — за умови, якщо німецьке уряд надасть фірмі державні субсидії і гарантії . Практично це означало, що імперія повинна взяти на себе фінансові видатки в колоніальної афері; тим часом прибутку потечуть в кишені фірми і впливових і осіб, котрі її зацікавлені. Більше того, це означало, що заради їх фінансових махінацій уряд втягується в справи колоніальної політики.

Певний час Бісмарк вагався, невдовзі, піддавшись настійне вимогам настільки впливових кіл, вирішив зробити пробний крок. Законопроект про субсидії фірмі «Годефрой», розроблений Куссеровым, він представив на затвердження рейхстагу і відразу обпікся. У Рейхстазі, як і за його стінами у цей час йшла гостра боротьба в зв'язку з загальним поворотом бісмарковської політики у бік протекціонізму. Прибічники високих заступницьких мит — консерватори, імперська партія і націонал-ліберали,— що інтереси юнкерів і важкої промисловості, зустріли сильну опозицію з захисників «вільної торгівлі» — лівого крила націонал-лібералів, партії прогресистів і католицького центру; рішучим супротивником колоніальної політики була соціал-демократія. За лінії цієї боротьби проходив тоді вододіл між прихильниками й противниками законопроекту про колоніальних субсидії.

29 квітня 1880 р. законопроект було провалено незначним більшістю голосів. Однак в 1881 р. Бісмарк зробив спробу протягнути через рейхстаг новий план — цього разу державного субсидування пароплавних ліній «Северо-германского Ллойда», пов'язують Німеччину зі Східною Азією і Австралією. Але тут він знову обпікся. Переконавшись у цьому, він розсердився і вирішив поки нічого більше відкрито не розпочинати підтримку колоніальних ділків. Його увагу тоді було цілком поглинене справами міжнародній політики в Європі, і насамперед створенням військово-політичного блоку під егідою німецької імперії. Проте колоніальні прагнення, які прокинулись серед значної частини що пануватимуть класів, не залишили Бісмарка байдужим глядачем. У його голові вже назрівали різні плани, пов'язані з цими устремліннями.

Спочатку він думав створити державну компанію, яка здійснює широку торгівлю з колоніальними країнами. Потім він замислився над планом створення великого німецького колоніального банку. Одночасно він добавив в обов'язок дипломатичним представникам Німеччини у позаєвропейських країнах активно сприяти просуванню німецьких товарів і капіталів. І при всіх умовах він й інші члени його уряду складалися лише в тісному контакті з представниками великих банків і фірм, обговорювали з ними плани торгової експансії, а згодом, як побачимо, спільно розробляли плани територіальних надбань в колоніях.

Тим часом колоніальні ділки аж ніяк не діяли. У 1882 р. зацікавлені кола створили «Німецький колоніальний союз», який підняв нову хвилю пропагандистської кампанії на користь політики колоніальних надбань. У країні з'явилося безліч брошур, памфлетів й інших пропагандистських матеріалів, які з економічною, політичною і навіть релігійно-етичної точки зору мальовничо живописали незрівнянні принади і чудові вигоди активної колоніальної політики. Числено «Колоніальний союз» був невеликий, його ж політичне вплив явно наростало. Щоправда, генеральний штаб, військове міністерство і взагалі військові кола, як і найбільш консервативна частина прусського юнкерства, ставилися планів до діяльності цього союзу із щонайменше байдуже і швидше зі стриманою ворожістю. Але, в деяких високих аристократичних сферах, котрі живуть не тільки вузькими інтересами своїх маєтностей, але вже і широкими інтересами капіталістичного підприємництва і фінансових спекуляцій, нові віяння на користь політики й колоніальних захоплень придбали своїх адептів і ентузіастів.

Головою «Колоніального союзу» був князь Гогенлое-Лангенбург: як родича глави династії Гогенцоллернов і в як віце-президента рейхстагу він чималою мірою сприяв просуванню колоніальних проектів, особливо банку «Дисконтогезельшафт», із яким був особисто пов'язаний. У списку засновників «Колониального союзу» сяяли і такі аристократичні імена, як граф ц.в Штольберг-Вернигероде, герцог фон Ратибор, граф Арним фон Бойтценбург, граф фон Франкенберг-Тилловитц — великий силезский магнат і власник підприємств важкої промисловості. Серед засновників союзу були представники великої промисловості, нетитуловані, але дуже впливові постаті: Штумм, Брюнинг, Бенигсен, Гаммахер і, нарешті, Микель, який учасника Союзу комуністів давно перетворився ренегата і шанувальника Бісмарка, а нині я став бургомістром Франкфурта-на-Майні й однієї з провідних фігур у банку «Дисконтогезельпафт».

Глава цього банку Ганземан і лейб-банкір Бісмарка Блейхредер, великий гамбурзький судновласник Верман та багато «сильні світу цього» активно брали участь у діяльності «Колониального союзу», і були безпосереднім чином зацікавлені у здійсненні колоніальних захоплень. Розробляючи плани цих захватів і субсидуючи їх здійснення, вони одночасно створили собі «опорні пункти» в націонал-ліберальної і в імперської партіях, в колах вищої аристократії і бюрократії, а також — не в останню чергу у буржуазній пресі.

Серед ентузіастів колоніальної політики була і юнкерів — власники винокурених заводів, зацікавлені в експорті спирту і горілки, які мали раніше неабияке значення. Тепер ці юнкери дійшли висновку, що вивезення шнапсу в дербі Африки, відкриває широкі можливості зпивання тамтешнього населення, є істинно прусським справою до того ж дуже вигідним.

Економічний криза, що спалахнув в 1882 р., більш прискорив пропаганду колоніальних ентузіастів. Гаммахер, один із лідерів націонал-лібералів — партії великої буржуазії,— виступаючи з трибуни рейхстагу, заявив, що «кризу надвиробництва… може бути подолано лише… шляхом відкриття нових ринків збуту». Він мав на увазі колоніальні ринки, до яких німецький капітал явно прагнув протягти свої щупальця. Колоніальна пропаганда була покликана довести, що колоніальна політика є найбільш дієвої мірою до подолання економічної кризи і що сприяння експорту німецьких товарів і капіталів, а також німецької колонізації є «експортом соціального питання», тобто певною мірою, спрямованої до зм'якшення класових протиріч, які зростали у Німеччині в зв'язку з розвитком капіталізму, особливо в умовах економічної кризи. Йшлося про активну участь Німеччини в боротьбі держав за розділ світу.

Але на той час на авансцені німецької колоніальної політики з'явилися нові фігури. Згодом буржуазна історична традиція, історіографія і публіцистика постаралися створити їм ореол «колоніальних романтиків», «вікінгів колоніальної політики». одержимих ідеєю «німецького патріотизму» і «національного подвигу». Насправді це були найзвичайнісінькі авантюристи з тієї універсальної породи, яка народилася тоді в атмосфері колоніальних захоплень і нечувано гострого суперництва капіталістичних держав, які прагнули урвати останні шматки ще неподіленних територій. Ніхто з них не досяг таких успіхів, багатства і політичного впливу, якого домігся представник англійської різновиди цієї породи Сесіль Роде, який діяв у Південної Африці.

«Африканський Наполеон», як його послужливо возвеличувала англійська буржуазна преса, спирався у на величезний досвід і на фінансове могутність найбільшої колоніальної держави того часу— Британської імперії. Порівняно з ним перші німецькі колонізатори були дрібними авантюристами, які діяли спочатку на свій ризик і страх, чи просто агентами спекулятивних німецьких компаній, які не мають ні досвіду, ні великого розмаху в справах колоніальної експансії. Найбільш щасливим виявився певний Людериц. За зовсім незначну суму (близько 1500 німецьких марок) і 200 старих рушниць він примудрився одержати від вождя одного з готтентотських племен бухту Ангра-Пекена на західному узбережжі Африки і прилеглу до неї область розміром майже 900 кв. км. Не маючи капіталів для експлуатації своїх володінь, Людериц був змушений запропонувати ці володіння Ганземанну. Угода не відбулася, оскільки банкір вважав достатнім заплатити Людерицу за його «володіння»: якусь мало.

Але простий «бутерброд з яйцем», як зізнався сам Людериц, вже міг задовольнити його апетити: він знав ціну своїм африканським земель, а ще краще розумів, як великі апетити, які прокинулись у купки німецьких капіталістів в Фатерланді. Наприкінці куточків Людериц уклав вигіднішу угоду з консорціумом, який поруч із банкірами і промисловцями (Гаммахером, Дельбрюком і Блейхредером) ввійшли настільки аристократичні постаті, як граф Франкенберг, граф Хенкель-Доннерсмарк, а також барон фон Эккардштейн-Претцель, який, однак, представляв банкірський будинок Ганземанна «Дисконтогезельшафт». Тепер потрібно було надати захопленням в Південно-Західної Африці державну санкцію. Чи міг «залізний канцлер», чоловік «заліза і крові», встояти перед цим вимогою настільки впливової і сяючої компанії?

Ми бачили, що в період франко-прусської війни Бісмарк рішуче відмовлявся підтримати прибічників політики колоніальних надбань. Незадовго до війни у листі військовому міністру Роону він дав цьому економічне обгрунтування, в ті часи дуже в колах ліберальної буржуазії — прибічників вільної торгівлі. Він вважав тоді, що уявлення, ніби придбання колоній підштовхне розвиток торгівлі і промисловості, є великий ілюзією; й справді воно лише нав'яже країні додаткові податки, які важко буде обгрунтувати. На ті часи він заперечував проти політики колоніальних здобутків та із зовнішньополітичним мотивів. Навіть багато пізніше в розмові з одним ентузіастом колоніальної політики, який вказував на неосяжні можливості територіальних надбань в Африці, Бісмарк сказав: «Ваша карта Африки дуже хороша, але моя карта Африки — в Європі. Тут розташована Росія, а тут розташована Франція, ми ж перебуваємо в середині — така моя карта Африки» .

Протягом 70-х років Бісмарк і не думав про колоніальних захопленнях. Поворот намітився в самому початку 80-х років, коли він твердо встав на шлях протекціонізму. Ще лютому 1883 р. Бісмарк запевняв англійське уряд, що Німецька імперія «нині, як і раніше»!, далека «від будь-яких колоніальних зазіхань і особливо від кожного втручання в існуючі британські интереси». Але вже через рік він заговорив іншим мовою. Після того як Людериц утвердився в Ангра-Пекене, німецький канцлер у листопаді 1883 р. запросив лондонське уряд, входить чи ця галузь, хоч у сферу британських домагань. Отримавши позитивний відповідь, канцлер запросив, які юридичні підстави цих домагань. Відповіді на не було: Фориноффис запросив міністерство колоній, яке в свою чергу просить губернатора Капською колонії. Бісмарк вдруге поставив це питання, знову не отримавши відповіді, вирішив діяти напролом.

Міжнародна обстановка в той момент сприяла вступу Німеччини на колоніальну арену. Французький кабінет Жюля Феррі, спонукуваний корисливими інтересами невеличкої, але впливової кліки колоніальних ділків і банкірів, загрузнув у кривавої колоніальної війні в Індо-Китаї. Бісмарк охоче підтримував цю колоніальну авантюру уряду Феррі, яке в свою чергу шукало його підтримки. Реваншистська програма відійшла на задній план, їй на зміну прийшла політика настільки тісного зближення з Німеччиною, що Клемансо навіть затаврував Феррі як «агента Бісмарка». всякому разі, поки кабінет Феррі перебував при владі (лютий 1883 — березень 1885 рр.), Бісмарк міг з його політики чималу. Зближення Франції та підсилювало позиції німецького мілітаризму в Європі і в все одно час надавало Німеччини «свободу рук» на шляху до створення власної колоніальної імперії.

Бісмарк враховував би, що й Англія не зможе протидіяти загарбницькою політиці Німеччини в колоніях. Після того як англійське уряд перехопило Єгипет, де фінансові інтереси французького капіталу були дуже значними, не було підстав сумніватися тому, що англо-французське суперництво в цій країні наростатиме. Зрозуміло, Бісмарк не змарнував нагоди скористатися цими протиріччями, до того ж він вміло їх розпалював. Нарешті, як ми вже відзначили, наростання суперництва між Англією і Росією у Середній Азії відкривало перед німецької дипломатією великі маневрування.

Отже, скориставшись цієї обстановкою, німецьке уряд 24 квітня 1884 р. зробило перший великий ривок в галузі колоніальної політики: того дня воно заявило, що німецькі піддані і що належить їм майно на территорії, придбаної Людерицем, відтепер переходять під високе заступництво і захист імперії. Англійський кабінет, який раніше спокійно спостерігав за тим те, що німецькі купці створюють факторії за межами британської колоніальної володінь, стрепенувся. Англійські влади ревно стежити зa колоніальним проникненням німецьких купців, мандрівників й інших агентів німецького капіталу і, як лише могли, здійснювали їм перешкоди. Так було на островах Фіджі, де німецькі фірми ще раніше придбали цукрові плантації. Так було і на Новій Гвінеї, де середині 80-х років вже облаштувалося «Німецьке товариство торгівлі і плантацій на островах південних морів». За спиною цієї компанії стояли тузи німецької буржуазії — Ганземанн, промисловець Гаммахер, найбільш впливова постать в націонал-ліберальної партії, фон Оллендорф, видавець газети— бисмарковского офіціозу і фінансовий геній «залізної канцлера» банкір Блейхредер.

На перших порах створення цієї компанії зберігалося в таємниці, оскільки були серйозні підстави припускати, що «змовники південних морів», як іронічно називали учасників новоствореного «Німецького товариства», зустрінуть протидію з Англії. Але потім, коли Бісмарк остаточно встав на шлях колоніальної політики, він почав підтримувати інтереси німецького капіталу у Новій Гвінеї з тією рішучістю, з якою він їх підтримував і в інших місцях, де вони зустрічали протидію англійських влади. Ці місцеві сутички лише підливали олії вогонь, і бісмарковська дипломатія відразу взяла щодо Англії таку високу ноту, що політичні закиди стали більше скидатися прямі загрози.

Англійський посол був запрошений на Вільгельм-штрассе, де мав вислухати таке попередження: «Якщо англійське уряд продовжуватиме ігнорувати набуті права німецьких громадян на островах Фіджі… то ми, можливо, будемо змушені змінити свою точку зору на дії Англії в інших областях політики». Слідом за цим англійському урядові було недвозначно роз'яснили, йдеться йде про Єгипті; Англія, яка саме в цей час збиралася нав'язати йому новий кабальний позику, потребувала дипломатичної підтримки Німеччини проти Франції. Злякавшись такий загрози чи воліючи виграти час, Фориноффис поспішив запевнити, що немає жодних підстав, ні загальнополітичних, ні колоніальних, для загострення відносин між двома дружніми державами — Англією і Німеччиною.

Здавалося, бісмарковська дипломатія домоглася успіху і натхненники колоніальної політики німецької імперії Блейхредер, Ганземанн й інші німецькі фінансисти, купці і промисловці могли тріумфувати перемогу. Але Бісмарк хотів скористатися що склалася обстановкою, щоб змусити Англію передати німецької імперії — і притому безоплатно — острів Гельголанд, має стратегічне значення, особливо в зв'язку з проектом прориття Кильского каналу, який з'єднує Балтійське і Північне моря. Генерал Капріві, глава імперського військово-морського відомства, підтримав бісмарковський проект.

Переговори з Англією були доручені графу Мюнстеру, німецькому послу в Лондоні. Поділяючи більшою мірою юнкерско-мілітаристські інтереси та традиційні концепції, він з ставився таких надмірним політичним нововведень, як, його думку, «цілком непрактичні і незрілі колонізаційні прагнення» 12. Він сподівався тому, що бісмарковський проект про Гельголанде відверне увагу «громадської думки») Німеччини «від заокеанських питань до правильним концепціям» і, таким чином, колоніально-націоналістична гарячка буде переведена в старе русло європейської політики пруссько-германського мілітаризму.

Але виявилося, що проект зависнув у повітрі: він не зустрів ніякого співчуття в Лондоні. Це викликало в Берліні невдоволення. Німецький канцлер вважав за потрібне нагадати англійському урядові про своїх послуг в єгипетському інші питання. Якби Англія поступилася Німеччини Гельголанд, зауважив він далі, це справило б на німецьке «громадську» сприятливий враження, необхідне, щоб можна було виправдати ці послуги. «Прошу вас,— інструктував він посла в Лондоні,— підкреслити в ваших розмовах, що ми не збираємося такі поступки приймати безплатно, але дотримуватимемося того, що одна рука миє іншу» .

Усі ці дипломатичні загрози і обіцянки ні до чого не призвели. Англійське уряд виявилося глухим як у сенсі Гельголанда, так і щодо що прокинулись у німецького уряду колоніальних устремлінь. 24 травня кронпринц запросив відомство закордонних справ, правда, що в єгипетському питанні воно закулісно підтримує Францію проти Англії. Гатцфельдт, статс-секретар, відповів негативно, але додав, що позиція, зайнята у цьому питанні німецької дипломатією, дозволяє їй розраховувати, що Англія надасть їй підтримку в справах колоніальної політики, проте якщо вона обдуриться своїх очікуваннях, то, можливо, їй справді доведеться переглянути свою позицію у бік Франції. «Отже, колоніальні питання? Тільки колоніальні питання?» — багатозначно запитав кронпринц. У Гатцфельдта склалося враження, що кронпринц, отримавши інформацію з Лондона, зондує позицію Бісмарка щодо Гельголанда.

Але до цього часу німецький канцлер вже зняв гельголандский проект з сфери дипломатичних переговорів, бо не був підтриманий і тими самими військовими колами, яким Бісмарк сподівався піднести його подарунок. У великому генеральному штабі й у міністерстві склалася думка, що прориття Нильского каналу лише погіршить стратегічне становище Шлезвига, вимагає зосередження там одного чи двох корпусів, і взагалі під час війни канал може бути легко зруйнований супротивником; а оскільки Німеччини не потрібен канал, то не потрібен Гельголанд. Це негативне ставлення військових кіл ніби підкріплювалося таким же ставленням юнкерських кіл, які вбачали в каналі загрозу своїм економічним інтересам у Східній Пруссії.

Переконавшись в двосторонньому провалі гельголандского проекту, Бісмарк постарався всю відповідальність покласти на Англію, а також на німецького посла в Лондоні графа Мюнстера. Останнього він звинувачував в тому, що той, будучи супротивником вступу Німеччини на шлях колоніальної політики, був занадто нерішучий в переговорах з англійською урядом і не дав відчути всю настійливість німецьких вимог.

Відносини з Англією явно зіпсувалися. У середині травня 1884 р. лорд Дербі, міністр колоній, публічно заявив, що Англія не претендує на включення Ангра-Пекена до складу британських володінь у Південній Африці, а й не збирається погоджуватися з претензіями інших держав. Цього було досить німецька преса, яка була надихана співтовариством колоніальних ділків та високих покровителів, вдарила в усі дзвони шовіністичної пропаганди. Вона вимагала провчити старих англійських колонізаторів і змусити їх з «національними інтересами», «національної честю» і «національним пріоритетом» німецької імперії.

Спочатку він скликав у себе нараду невеличкої групи осіб — власників колоніальних факторій й інших ділків, мають досвід проникнення в райони Африки. Серед них найбільш зацікавленим був багатий гамбурзький судновласник, негоціант Верман. Йому-то Бісмарк і доручив скласти текст інструкцій, які за підписом рейхсканцлера було відправлено Нахтигалю, німецькому консулу в Тунісі. Відповідно до цих інструкцій, Нахтигалъ мав як урядового комісара терміново вирушити Західну Африку і підняти прапор німецької імперії в Камеруне.

Того — скрізь, де були німецькі торговельні факторії, створені переважно фірмою Вермана.

Німецька буржуазна преса раділа: політику Бісмарка, вставшого на шлях активних колоніальних надбань, вона розцінювала як веління часу і прояв високого державного боргу і патріотичного свідомості. Але натхненники цієї політики вже тоді знали їй ціну. Наприкінці 1884 р. у інструкції одному з своїх агентів в Камеруне Верман писав: «Ми ніколи не повинні випустити з уваги, що, попри все патріотичні почуття, інтереси гешефту мають пріоритет»,. Німецькі агенти діяли настільки енергійно, що в мінімальні терміни зуміли поставити прапор німецької імперії і на територіях, де жодних німецьких факторій ще не й гадки. Наприкінці куточків, крім території в Того і Камеруне, їм вдалося захопити ще й інші великі території. Тим часом володіння Людерица, продовжуючи розширюватися, одержали пишне назву «Німецька Північно-Західна Африка».

Незабаром з'ясувалося, що Людериц і Нахтігаль, кожен в своєму роді, зовсім не були єдиними агентами, котрі приймали активне участь у здійсненні політики колоніальних захоплень. Поки німецьке уряд займалося політичним оформленням територіальних надбань у Центральній і Південно-Західної Африці, доктор Петере — син священика, історик за освітою, садист натурою і авантюрист за покликанням — діяв у Східній Африці. Спочатку, як і Людержц, робив це на власний ризик і страх. Уявивши себе конкистадором, Петере проникнув у глиб Африки, досяг країни Машона і, виявивши там золото, спробував створити колонію, яку був не проти передати в руки Англії.

Ця спроба закінчилася крахом, й наприкінці 1883 р. Петере повернувся свій фатерлапд. Його кишені були порожні, але голова забита самими фантастичними планами колоніального розбою, зокрема, планами захоплення великої території в районі Замбезі. Невдовзі, втім, він переконався, жоден із цих планів не отримує ні політичної підтримки уряду, ні фінансової підтримки капіталістичних кіл. Свій проект захоплення Машона він запропонував Бісмарку, а потім і Круппу, від якого сподівався одержати хоча б 20—30 тис. марок, але в обох випадках зазнав невдачі. Навіть «Колоніальний союз» відмовив йому в підтримці. Тоді заповзятливий і невгамовний авантюрист вирішив створити співтовариство, подібне англійською компаніям авантюристів епохи королеви Єлизавети. Учасників цього співтовариства мала залучити перспектива легкої і багатої видобутку в заморських країнах.

Цікаво, що ця примітивно грабіжницька ідея, народилася в період першопочаткового накопичення капіталу, спокусила на початку 80-х років досить різнорідні кола в німецької імперії. То були, з одного боку, аристократичні і офіцерські кола, які групувалися навколо «консервативного клубу», на чолі якого стояв великий померанський поміщик і кайзерівський камергер граф Бер-Банделин; з другого боку, до них приєдналися деякі дрібнобуржуазні елементи і невдачливі інтелігенти, відставні лейтенанти, чиновники і юнкерські синки. Саме ці кола, які заздро дивилась на процвітаючих банкірів і великих промисловців, вважали, що безпосереднє та активне участь у колоніальному розбої відкриває перед ними широкі перспективи у сенсі видобутку земель, багатства, слави добре оплачуваних посад. Саме вони створили «Суспільство німецької колонізації», ідеологом якого став певний Ланге — видавець газети демагог, антисеміт і расист одній особі.

Але це ще не все: у пошуках широкого впливу Ланге намагався впливати і на деякі верстви робітничого класу, намагаючись переконати їх у тому, що з того, коли вони відчують себе «арійцями» вони перестануть бути пролетарями і що «жовта небезпека може навіть соціал-демократію перетворити в расову аристократію». Ця мішанка соціальної і расової демагогії, присмачену ідеями густого націоналізму і агресивного мілітаризму, і стала офіційної ідеологією «Товариства німецької колонізації». Петере й інші учасники цього суспільства ненавиділи «Німецький колоніальний союз», ненавиділи лютою ненавистю, настільки притаманної дрібним і невдачним суперникам. Учасники «Товариства» найголосніше кричали про «національних завдання» німецької колоніальної політики. Але вони ставали значно стриманими, коли йшлося про особистих грошових вкладах, які потрібно було принести на вівтар цієї політики. «Колоніальний питання є грошовий питання»,— заявив Петере, відкриваючи кампанію збирання коштів .

Незабаром найбільш заможні юнкери, зробивши внески із 5 тис. марок, виділилися в керівну групу заправив цього суспільства, яке сподівалося, що методи феодального розбою виправдають себе на колоніальному поприщі. З огляду територіальна розділ світу підходить до завершення, ці верховоди вважали, що потрібно поспішати, але аж ніяк могли дійти вирішення, куди вони повинні скерувати свої зусилля — в Африку або в Південну Америку, де як об'єкта колонізації вони обрали Аргентину. Оскільки обидва напряму не були забезпечені ні в фінансовому, ні в політичному сенсі, боротьба серед заправив «Товариства» вилилася в просту склоку. Петере, який мріяв створити «Германську Індію» не в Аргентині, а в Африці, узяв гору. Важливу роль роль при цьому зіграла та обставина, що за спиною свого «Товариства» йому вдалося встановити контакт з Куссеровим, який відомстві закордонних справ представляв інтереси Ганземанна і його банку «Дисконтогезельпафт»!. Дізнавшись, що Бісмарк, діючи в інтересах німецьких торгових факторій, осілих на території Занзібарського султана, націлюється на ці території, Петере вирішив, що потрібно поспішати. Під чужим ім'ям і в таємничої обстановці він вирушив на Занзібар, щоб звідти, під егідою збитого їм «Товариства німецької колонізації», розпочати будівництва німецької колоніальної імперії у Східній Африці.

Бісмарк справді задумав облаштуватися на Занзібар і з цієї ланцюгом розпочав низку дипломатичних кроків. Він заручився підтримкою Франції, посилив тиск на Англію з метою її ізоляції, а проти Занзібарського султана пустив в хід інтригу, що могла бути сюжетом бульварно-колоніального роману: виявивши, що дружина великого гамбурзького купця Руэте є однією вісімнадцяти сестер Занзібарського султана, він .став підтримувати цю екзотичну принцессу, яка прагнула довести, що всупереч мусульманським правом її перехід в християнство зовсім не позбавляє її матеріальних і юридичних прав в Занзібар. Крім того, Бісмарк спішно направив у Занзібар певного Рольфса.

Біографія Рольфса була незвична навіть у ті часи, коли із неподіленим частинам колоніального світу бродило чимало любителів пригод. Син німецького лікаря, недоучений студент, солдатів французького іноземного легіону, лікар, складається при гаремі султана Марокко, потім мандрівник із Північної Африці, знавець багатьох арабських діалектів, Рольфе у Сахарі, пройшов до Гвинейської затоки і, зрештою вирішив створити в Тріполі і Киренаіке німецьку колонію. Його і призначив Бісмарк на посаду консула в Занзібар. Наприкінці серпня 1884 р. Рольфе висловився за те, щоб оголосити німецький протекторат над Занзібаром, а заодно й придбати території на прилеглому африканському й у хинтерланде. Бісмарк був схильний підтримати пропозицію Ролъфса, та Петере отримав попередження, що він повинен розраховувати на підтримку уряду і якщо його «Суспільство» хоче зайнятися територіальними придбаннями, воно повинно розраховувати тільки на себе.

На Петерса це не справило великого враження. У короткий термін за допомогою обману, підкупу, спаивания і самого грубого насильства він встиг укласти з вождями місцевих племен стільки договорів, що невдовзі його «Суспільство» стало власником великої території в глибині Африки. Навіть Бісмарк вразило спритності цього пройдохи. «Придбати території у Східній Африці,— зауважив він,— дуже легко; кілька рушниць можна одержати папір, під якої стоять хрестики негрів». Маючи в своєму багажі велику кількість подібного «паперів», Петере став домагатися ще однієї — ту, яка давала б йому гарантію німецького уряду. Бісмарк вичікував. Після того, як бельгійський король і його «Міжнародна асоціація» націлилися на Конго, до з другого боку підбиралася і Франція, англійське уряд уклала із Португалією договір, який визнавав претензії останньої на гирло річки Конго. Тим самим Англія явно прагнула за допомогою Португалії закупорить доступ Франції і Бельгії до цієї великої і багатої області у Центральній Африці. Уряд Жюля Феррі заявило протест, і Бісмарк, який прагнув розпалити англо-французське суперництво, підтримав цей протест. Англії довелося погодитися на те, щоб врегулювати питання про Конго на міжнародній конференції, скликаній у Берліні.

На цій конференції Бісмарк знову виступав ролі «чесного маклера». Цього разу він намагався створити враження, ніби, не переслідуючи жодних егоїстичних цілей — ні політичних, ні колоніальних, він заклопотаний тільки тим, щоб забезпечити мирну торгівлю європейських держав в Африці і цивілізовать негрів. Природно, він не міг за цих умов заявити, що визнає грабіжницькі договори, за допомогою яких колонизаторська банда Петерса наклала руку на територію, що стоїть в центрі уваги учасників Берлінській конференції. У ході конференції Бісмарк мимохіть підтримував Францію проти Англії, що змушена погодитися на анулювання свого з Португалією і визнати претензії короля Леопольда на Конго.

Конференція закінчилася 26 лютого 1885 р., і вже наступного дня німецький імператор надав «Суспільству німецької колонізації» «охоронну грамоту», дію якої поширювалося на території, придбані Петерсом. Ніхто не міг визначити їх кордону; лише підтвердило, що, встав на шлях політики колоніальних захоплень, Німецька імперія не збиралася з претензіями інших держав, насамперед Англії.

Англо-германські колоніальні чвари, які спалахнули, не обмежувалися африканським континентом, де були ще великий неподільний простору. Не менш гострими вони були і на Новій Гвінеї і на Самоа — скрізь, де до цього часу влаштувалися німецькі факторії, Бісмарк і тут наполягав на встановленні прапора німецької імперії; під прикриттям цього прапора «змовники південних морів» — ті самі банкірські та створені ними компанії — прагнули розгорнути свою підприємницьку діяльність.

Так Бісмарк став в колоніальних справах на шлях політики здійснених фактів. Кожному з них, навіть у самому віддаленому куточку земної кулі, він готовий був надати таке значення, начебто питання стосувався найбільш життєвих інтересів німецької імперії. Перешкоди, які зустрічав на цьому шляху з англійського уряду чи місцевих англійських колоніальних влади, наводили його лють, тоді він не зупинявся ні перед ніж: він вів проти Англії кампанію пресі, інтригував проти неї і не скупився навіть на прямі загрози.

Вже перші кроки німецької колоніальної політики в Африці супроводжувалися такими виступами в галузі дипломатії, які відразу виявили небувалу раніше спалах англо-германських протиріч. Дізнавшись, що парламент Капською колонії, попри запевнення лондонського Форін оффиса, домагається перешкодити німецьким планам в районі бухти Ангра-Пекена, Бісмарк негайно заявив Англії рішучий протест до навіть був готовий йти на повний розрив. Зрозуміло, він не мав на увазі довести справу до війни, оскільки у Німеччини не було для цього ні військово-морського флоту, ні таких континентальних союзників, яких можна було б використовувати в збройної боротьбі проти її колоніального суперника. Та й об'єкт суперечки, як він сам зізнавався, «був занадто незначним». Завдання можливого розриву він вбачав в тому, щоб «лагодити Англії дипломатичні труднощі по всій лінії». І він чинив ці труднощі дуже енергійно, не зупиняючись на півшляху і виявляючи часом готовність вдатися таких засобів, що, здавалося б, суперечили основним лініях його зовнішньої політики.

Знаючи, як великі фінансово-економічні, політичні і стратегічні інтереси англійської буржуазії в Єгипті, Бісмарк перетворив єгипетський питання на головний педаль свого тиску англійською кабінет. недавно він надавав англійської політиці в Єгипті широку дипломатичну підтримку. Тепер, різко повернувши проти Англії, він став відкрито підтримувати її суперників і противників — Францію та Росію, ніби запрошуючи їх створити разом Німеччиною єдиний дипломатичний фронт. Активно підтримуючи колоніальні авантюри французького уряду Жюля Феррі, він вважав, що «російська політика відчуває ту саму потреба, що й наша»,— підтримати це уряд, колоніальні прагнення якого зіштовхуються з інтересами Англії тим самим послаблюють її позиції в Європі і на інших театрах міжнародних протиріч.

Навіть Австро-Угорщину Бісмарк штовхав до того, щоб вона підтримала цей фронт в єгипетському питанні,— все задля того, щоб урвати зайвий шматок колоніальної території і змусити Англію з зростаючими вимогами і міжнародно-політичною роллю німецької імперії. «Найнижчий шматочок у Новій Гвинеї або в Західної Африці, хоча б об'єктивно він нічого не коштував,— стверджував Бісмарк,— у даний час для нашої політики важливіше, ніж весь Єгипет і його майбутнє». Але й цього йому видалося замало. «Якщо ми в заморських справах не досягнемо своїх прав,— заявив він,— то нам доведеться шукати зближення з іншими морськими державами, включаючи Францію; громадську у Німеччині довго не потерпить англійського чванства і узурпаторства». Це були нові слова, що про те, як серйозною виявилася перша спалах англо-германських протиріч на колоніальної арені.

31 січня 1885 р. у одному таємному листі Бісмарк розкрив свої дипломатичні задуми більш докладно й визначено. «Єгипет був сам по собі,— писав він,— представляє для нас малий інтерес; вирішальним для нас є опанування європейським рівновагою сил у тому сенсі, якому ми його тепер розуміємо відповідно до нашими інтересами. Для нас єгипетська політика буде завжди визначатися нашими з європейськими державами, особливо з зацікавленими у цьому рівновазі. Поліпшення наших відносин із Францією, недружня позиція Англії в колоніальних справах, облік громадської думки у Німеччині із колоніальному питання, а також з питань внутрішньої, політики, турбота наші відносини з Австрією і Росією — такі які визначають чинники, відповідно до яких ми направляємо нашу політику щодо Єгипту. Єгипетський питання є для нас не об'єктом, а корисним ділянкою для політичних операцій». Такі були дипломатичні розрахунки Бісмарка з погляду мілітаристських інтересів німецької імперії в Європі і забезпечення претензій німецької буржуазії в колоніальної області.

Англо-германські в зв'язку з суперництвом в Південно-Західної Африці більш ускладнилися суперництвом у Східній Африці. Перед обличчям такого несподіваного успіху німецьких колонізаторів англійські колонізатори поспішили створити свою компанію, після чого між суперниками почалася нечувана гонка у бік узбережжя, яке належало султану Занзібара. Німецькі агенти виявилися більш удатними. Вони першими дійшли фінішу. Але на узбережжі їх чекало опір султана. Побачивши у цьому — і не без підстав — підступи англійців, Бісмарк і тут вирішив діяти напролом. Він направив у ці далекі краю німецьку ескадру. Перша військово-морська демонстрація німецької імперії у далеких берегів Африки загрожувала викликати нові ускладнення з Англією.

Прусський генеральний штаб був далеко не в такого обороту справ, побоюючись, що колоніальні протиріччя можуть втягнути його скрутне становище. «З певного часу,— записав свій щоденник Вальдерзее,— ми займаємося колоніальними придбаннями у Східній Африці і, здається, примудрилися повісити собі на шию дуже незручні обставини. Ми вступили чвари з султаном Занзібара і збираємо значну ескадру, щоб застосувати силу. Англія рішуче виступає на користь султана, і Франція, начебто, теж» . Вважаючи всю цю занзібарську епопею верхом легковаги, Вальдерзее найбільше, проте, побоювався, що Німеччини доведеться відступити.

У очах німецької вояччини підтримку престижу відігравало визначальну роль роль навіть у тих питаннях, реальне значення яких нею заперечувано.

Генерал Капріві, глава морського відомства, рекомендував відкрити військові дії проти султана, бомбардувати Занзібар і окупувати острів. Але Бісмарк відмовився від цього плану, зрозуміло, не тому, що був супротивником застосування брутально-мілітариських методів в галузі колоніальної політики, а тому, що враховував би зміни в міжнародній обстановці в Європі.

Наприкінці березня 1885 р., після того як французькі війська зазнали поразки в Індо-Китаї, уряд Жюля Феррі впала, а це означало, що німецька дипломатія втратила великого козиря в боротьбі проти Англії. Бісмарк не збирався доводити цю боротьбу до межі війни, тим більше, що він розраховував на конфлікт між Англією і Росією у Середній Азії. Ось чому, публічно надавши Петерсу «гарантійну грамоту» із колоніальним справ у Східної Африці, Бісмарк одночасно направив свого сина Герберта до Лондона із дорученням вести переговори про поліпшення англо-германських відносин справах загальною політики, тим більше, що цього вимагала та частина фінансової буржуазії й торгової буржуазії ганзейських міст, що тісно пов'язана з лондонським ринком. З іншого боку, в центрі уваги правлячих кіл Англії була боротьба вплив в Афганістані — проти та в Єгипті — проти Франції. У цих умовах англійський кабінет був готовий шукати компромісу з Німеччиною у справах Східної Африки.

Англійська дипломатія дала зрозуміти Герберту Бісмарку, вона не буде заперечувати проти того, щоб Німеччина втримала у своїх руках придбання Петерса в африканському хинтерланде, «якщо Занзібар опиниться в спокої». Під дулом гармат німецьких кораблів і під тиском англійської дипломатії Занзібарский султан був змушений формально відмовитися від свого протесту, після чого було створено троїсту (англо-франко-германская) комісію, що займалася визначенням кордонів. Комісія європейських держав діяла настільки безцеремонно, що не вважала навіть за потрібне до свого складу султана або його представника. У результаті гострої дипломатичної боротьби вона думку, зрештою (1 листопада 1886 р.) дійшла згоди про розподіл сфер впливу за спиною Занзібара і за рахунок його володінь.

Так Петере й інші авантюристи з «Товариства німецької колонізації», спираючись на бисмарковське держава та її мілітаристську дипломатію, здобули велику перемогу. Але те була піррова перемога. Бісмарк вже тоді розумів, що аристократичний і дрібнобуржуазний набрід жадібних авантюристів, об'єднаних в «Товаристві», не здатний економічно опанувати і експлуатувати Східно-Африканську колонію. Незабаром на власному досвіді у цьому переконався і Петере. Повернувшись у Німеччину, він зайнявся видобуванням капіталів. Він реорганізував «Суспільство німецької колонізації», вигнав з нього «незаможних патріотів» і створив «Германсько-Східно-африканське суспільство».

І це не принесло вирішального успіху: німецький, великий капітал усе ще не довіряв гамірливим ватазі колоніальних авантюристів, створеної Петерсом, і порадив менше повідомляти про патріотичний борг «раси панів» більше займатися залученням капіталу і видобутком прибутків Петере і його «Германсько-Східно-африканське суспільство» хотіли б здійснити, так не могли. Спроби Петерса під сурдинку залучити капітал ненависних англійських суперників також закінчилися невдачею і тільки викликали сильне протидію Бісмарка. Після багатьох фінансових нещасть, залаштункових такої халепи і складних переговорів з урядовими інстанціями Петерсу вдалося заручитися фінансової підтримкою банкіра фон дер Гайдта — зірки другий величини, а потім і Крупна; це було багатообіцяючий початок, який свідчив про те, що політичні акції « Германсько-Східно-африканського суспільства» починають зростати. Нарешті, за активного сприяння Бісмарка деяких придворних осіб прусський урядовий банк «Зеехандлунг» вирішив в «Суспільство» і лепту розмірі півмільйона марок. Ніхто, за винятком самого вузького кола осіб, не знав тоді, що ця фінансова операція прикривала капіталовкладення самого імператора Вільгельма.

Але операція «Зеехандлунг» настільки змінила ставлення в «вищому суспільстві» підприємства Петерса, що ряд представників аристократичного світла, великі промисловці і банкіри, аж до Блейхредера і Ганземанна, також вирішили підтримати це підприємство. І Бісмарк змінив своє ставлення до німецькому конкистадору, особливо після того, як той став орієнтуватися не на дрібнобуржуазний люд і відставних чиновників і лейтенантів, а насамперед на великих фінансистів, промисловців і придворні кола. Зокрема, Бісмарк охоче підтримував версії Петерса про його боротьбі проти работоргівлі — брехливу версію, що мала виправдати звірячі колоніальні методи німецького конкістадора нових часів. Канцлер вважав, що пропаганда цієї версії користується великим успіхом в Рейхстазі і серед «громадської думки», і цей успіх потрібно використовувати з політичною метою.

Ніколи раніше «залізний канцлер» не маючи звички так апелювати до «громадській думці», як у цей період, коли потрібно було обгрунтувати його рішучість задовольнити пробуджені колоніальні апетити що пануватимуть класів Німеччини. Він знав, як формується «громадськість» в полуабсолютиській державі, сам мав у цьому величезний досвід і знав, які сили розпалили апетити до колоніальним захопленням. І якщо тепер Бісмарк так наполегливо підкреслював, що загальна політика в колоніальному питанні і дипломатична позиція, спеціально зайнята в про Єгипті, визначаються «громадським думкою», то він мав до того особливі підстави. «Я повторюю,— писав він у ті дні,— все єгипетські справи мають для нас пити непрямий інтерес, але колоніальний питання є для нас уже мотивів внутрішньої політики питанням життєвим… Громадська думка у даний час надає колоніальної політиці настільки велике, що становище уряду всередині країни істотно залежить від її успіху» .

Ми бачили, що та рішучість і стрімкість, які Бісмарк виявив, встав на шлях колоніальних захоплень, пояснюються бурхливим пробудженням колоніальних апетитів серед «сильних світу цього» — банкірів, судновласників, великих промисловців і купців, а також зацікавлених кіл аристократії і бюрократії. Прагнення досадити Англії і вчинити їй додаткові труднощі, а тим самим спонукати її уряд стати поступливішим в питаннях загальною політики було не так метою, скільки неминучим породженням колоніальної політики німецької імперії. Коли Бісмарк побачив цю можливість, він, зрозуміло, постарався її використовувати.

Але, свідомо йдучи в галузі колоніальної політики на загострення дипломатичних відносин із Англією, Бісмарк в галузі внутрішньої політики мав із щонайменше нейтралізувати деякі юнкерські, особливо у мілітаристські кола, які не вбачали себе безпосередніх вигод в тому, що уряд витрачає час, політичні зусилля і фінансові кошти на якісь авантюри, в далеких заморських землях, куди прусський генеральний штаб і німецька армія зовсім не збираються простягти свою руку. Щоправда, Вальдерзее не заперечив, що момент для розгортання колоніальної політики Бісмарк вибрав дуже вдало. «Оскільки Росія вже тривалий час дуже підозріло належить до Англії,— вважав Вальдерзее,—оскольки Франція через Єгипту налаштована проти Англії, а в ході своєї колоніальної політики й надалі повинна буде вступати з в чвари, для нас не становило труднощі збільшити цей розрив». І якщо німецьке уряд, скориставшись цією обставиною, кинулося на простори «нової колоніальної політики», то це могло мати «одну мета — дати відчути Англії, що ми можемо створити їй труднощі».

Отже, за твердим переконанням однією з головних фігур генерального штабу, політика колоніальних захоплень була лише дітищем бісмарковської дипломатії. Проте Вальдерзее зрозумів, що «колоніальну проблему можна добре використовувати в країні для виборів», а пересувка соціально-політичних сил у бік реакційних партій вже відповідала інтересам і цілям мілітаризму, особливо в зв'язку з тим, що уряд збиралося звалити на плечі народу новий, значно збільшений військовий бюджет.

І справді, Бісмарк потребував тому, щоб його реакційна і агресивна політика спиралася на підтримку ширших мас населення та різнорідних політичних партій. Зростання капіталізму у Німеччині означав зростання робітничого класу, а разом із ним і соціалістичного руху. Проти соціалізму у Бісмарка була одна міра — реакційний винятковий закон, від якого він ніяк збирався відмовитися. Водночас, на, щоб внести сум'яття у свідомість робітничого класу й відволікти його від ідей соціалізму, він запропонував рейхстагу (в 1881 і 1883 рр.) законопроекти про соціальному страхування. Це була демагогія бонапартистського типу, й потрібно було, щоб політичні партії буржуазії і юнкерства, повіривши в її ефективність з погляду боротьби проти соціалізму, підтримали урядовий законопроект. Він вважав, що посилення опозиції в Рейхстазі призведе до крахові парламентської системи в імперії, й охоче зголосився сприяти державному перевороту і встановленню «панування шаблі».

Але вибори в рейхстаг в 1884 р., на рік початку німецької колоніальної політики, показали, що соціал-демократія подвоїла кількість придбаних нею мандатів і сміливо продовжувала боротьбу проти уряду і його реакційного курсу. Як відповідної заходи Бісмарк вирішив внести на затвердження рейхстагу новий закон, який надав би воєнно-поліцейській владі, державної бюрократії судам можливість більш жорстоко чинити розправу над робочою соціалістичним рухом. Посиливши боротьбу проти робітничого класу, він готовий був задушити будь-яку опозицію, звідки б вона ні виходила. Так, зазнавши поразки в Рейхстазі в грудні 1884 р. із дрібному питання (про певній збільшенні бюджету в зв'язку з розширенням штатних осіб відомства закордонних справ), Бісмарк у лють. Він носився з планами зміни виборчого закону, розгону рейхстагу, а в вузькому колі наближених заявив, що був б радий, якби соціал-демократія влаштувала путч,— він готовий був підкинути новий горючий матеріал, щоб викликати спалах.

Усі реакційні сили й кинулися на підмогу канцлеру, навіть ліберальна преса, шкодуючи про позиції, зайнятої деякими депутатами в Рейхстазі, обрушилася на противників Бісмарка — партію католицького центру, вільнодумних і передусім, звісно, на соціал-демократію, а великі акціонерні суспільства поспішили заявити, що вони готові надати рейхсканцлеру кошти, у яких йому відмовив рейхстаг. Та зрештою, справа завершилося, як не без заздрості зазначив Вальдерзее, особистим тріумфом рейхсканцлера, який цього загалом незначного епізоду витягнув великі вигоди.

Висновки

Не наважившись на відкритий державний переворот, Бісмарк вважав, що потрібно згуртувати сили реакції на ширшої основі, тим більше, що економічну кризу і депресія, що спіткали Німеччину на початку 80-х років, могли розмити цю основу і викликати таку перегрупування партійно-політичних сил, яка підірвала б позиції уряду. У цих умовах рішучий ривок в область колоніальної політики й придбання великих заморських територій мали порушити великі надії серед середньої і дрібної буржуазії, яка при браку розуму, малій фантазії та обмеженості політичних цілей виявилася дуже падка до ілюзій, особливо, якщо вони насаджуються згори за допомогою розпалюваного націоналізму і широких економічних обіцянок.

Мілітариські кола Германськоїімперії мали всі основи бути задоволеними бісмарківською дипломатією.

Список використаної літератури

Джерела

1. Ерусалимский А.С. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм.-М., 1968
2. Бисмарк О. Вильгельм II: Воспоминания и мысли/ Отто Бисмарк,; Отто Бисмарк; Пер. с нем. А.Н. Карасика; Предисл. М. Павловича. -М.;СПб.: Госиздат, 1923. -174 с.Посібники
3. Галкин И.С.Создание Германской империи, 1815-1871 гг./ Илья Галкин,. -М.: Высш. шк., 1986. -173,[2] с.
4. Стельмах С.П.Всесвітня історія: Новий період (кінець XVIII — початок XXст.). -К.: Академія, 1998. -293 с
5. Всесвітня історія : Нова історія (кінець ХVIII — початок ХХ ст.) -К.: А.С.К., 2000. -334, [1] с.
6. Даниленко В. М.Всесвітня історія: Хронологія основних подій. -К.: Либідь, 1997. -261,[2] с.
7. Всесвітня історія : Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. -К.: Знання, 2002. -565 с.
8. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов. -К.: Знання-Прес, 2001. -631,[1] с
9. Петряев К.Д. Курс лекцій Франции, Германии, Англии, Ирландии и США 1871-1914 гг./ В 2-х частях/.- К., 1958