Вступ.

І. Золоте століття Англії – Єлизаветинська епоха або «Вік Глоріани».

1. 1. Характеристика Англії до приходу Єлизавети.

1. 2. Розквіт абсолютизму. Правління Єлизавети Тюдор.

1.2.1. Внутрішня політика правління Єлизавети І.

1.2.2. Проблеми визначення цілей і стратегій зовнішньої політики Єлизавети І Тюдор.

1.3. Єлизавета І та церква.

1.4. Культурне життя Англії ХVІ ст.

2. Колоніальна політика Єлизавети.

3.1. Пошуки сухопутних шляхів у Персію.

3.2. Пошуки Північно-західного шляху в Індію і Китай.

3.3. Створення Ост-Індської компанії.

Висновок.

Список використаних джерел та літератури.

Вступ

Актуальність теми дослідження. XVIст. ознаменувався кардинальними змінами у розвитку структури міжнародних відносин, одним із найяскравіших проявів чого стала переоцінка ролі та значення окремих країн в європейському політичному системотворенні. На ключові позиції висунулись ті монархії, що обрали курс на реалізацію політики державного інтересу. Особливе місце серед них належало Англії — країні, своєрідність історичного моменту в якій полягала в тому, що, попри периферійного геополітичного становища та суспільної кризи середини XVIст., її керівні кола виявили спроможність до здійснення ряду кардинальних перетворень, забезпечивши цим піднесення Англії на рівень провідних держав того часу. Підвалини майбутнього успіху формувались з перших років правління королеви Єлизавети (1558 — 1603). Прорив Англії у міжнародний європейський простір відбувався у непростій ситуації. З одного боку, він розгортався на тлі затяжних, фактично традиційних континентальних конфліктів, а з іншого — проходив в умовах формування нових чинників міжнародної політики. А сама загострення міжконфесійних протиріч, зростання антиіспанського визвольного руху в Нідерландах, вступу європейських країн у боротьбу за колоніальні володіння та встановлення контролю за комунікаціями з країнами Сходу, виникнення міждержавних союзів нового типу.

Характер і основні напрями англійської зовнішньої політики другої були нерозривно пов'язані з внутрішнім розвитком країни. Специфіка останнього визначалась наявністю, поряд із усталеними соціальними та династичними засадами, легітимно визнаних нових економічних, соціальних та релігійних інституцій, тобто співіснуванням в єдиному цілому альтернативних підходів та явищ. Цим не тільки зумовлювався перехідний характер англійського суспільства на зламі століть, а й визначався серединний шлях Англії у розбудові європейської цивілізації в рамках ранньої фази творення світової системи міжнародних відносин.

Мета дослідженняполягає у відображенні характеру, головних напрямів і принципів реалізації політики Єлизавети Англійської, в окресленні етапів її розвитку, у визначенні місця, ролі та значення англійського зовнішньополітичного курсу в генезисі європейської та світової системи держав.

Виходячи з поставленої мети потрібно вирішити перед собою такі завдання:

Øпростежити процес піднесення Англії та охарактеризувати політичний стан Англії до приходу Єлизавети;

Øз'ясувати характер розквіту абсолютизму за правління Єлизавети Тюдор;

Øпроаналізувати внутрішню і зовнішню політику правління Єлизавети Англійської;

Øдослідити королівський двір Єлизавети І.

Методи дослідження. Сучасний стан розвитку історичної науки засвідчує неплідність обмеження якимось одним методом без загрози втратити наукове обґрунтування при розв'язанні поставлених завдань. Щоб досягти мети адекватного відображення логіки історичних процесів та багатолінійності їх виміру, необхідно при аналізі чисельних і часто суперечливих фактів поєднувати різні методи. Широку картину конкретно-історичного контексту дозволяє відтворити застосування принципу історизму. Він доповнюється системним методом, який відкриває можливості для структурно-функціонального аналізу історичних реалій. Наявність міждисциплінарних проблем потребує залучення історико-психологічного та історико-соціологічного методів і проведення геополітичного аналізу. Використання порівняльно-історичного методу забезпечує відтворення загальної суті та конкретних нюансів міждержавних та міждинастичних відносин у європейському історичному просторі.

І. Золоте століття Англії – Єлизаветинська епоха або «Вік Глоріани»

1. 1. Характеристика Англії до приходу Єлизавети

Єлизавета I правила за допомогою створених і розпропагандованих нею самою образів. Придворні і піддані знаходилися у владі цих образів, і вже чотири сторіччя вони вводять в оману істориків. Перша ілюзія пов'язана з тим, що хаос і катастрофи дісталися їй в спадок; друга — що її правління ознаменувало золоте століття нації. Теми з'явилися відразу ж після сходження Єлизавети на трон. 14 січня 1559 року, через 8 тижнів після запанування нової королеви, в Лондоні відбулася її коронація. Все це наочно свідчило про початок нового правління. Жива картина в Корнхілі представляла Єлизавету в дитинстві; її тримали чотири фігури, одягнені в костюми чотирьох чеснот. Одночасно ці чесноти скидали чотири протистоячі їм гріхи. Як свідчив звіт про процесію, в швидкому порядку складений урядовим друкарем, "праведна релігія йде на зміну язичництву і неуцтву; любов до підданих йде на зміну непокорі і гордовитості; мудрість йде на зміну дурості і пихатості; справедливість йде на зміну хабарництву". Майбутня слава торжествувала над колишніми невдачами. Протягом декількох тижнів сподвижники Єлизавети через друкарське слово і проповіді поливали брудом її попередників на троні: тепер все буде по-іншому, набагато краще! Жива картина на Флітстріт втілювала собою єдність правди і гармонії: королева, одягнена в парламентський одяг, сиділа під біблейським написом «Дебора, суддя і відтворювач роду ізраїлевого»[1]і давала вказівки йоменам свого королівства. Єлизавета демонструвала рішучий розрив з минулим.

Хоча Єлизавета і була схильна до перебільшень, її правління дійсно відрізнялося новизною. Під виглядом того, що Таємна рада Марії була дуже великою і розколотою, Єлизавета розпустила дві третини її членів і замінила їх своїми власними родичами, сподвижниками. В главі їх стояли Вільям Сесіл, Ніколас Бекон і Томас Перрі. У королівських володіннях і при суді зміни були ще значнішими: Єлизавета оточила себе людьми, яким вона могла довіряти, зокрема родичами матері і своїми палацовими службовцями. Так вона створила досить однорідний уряд, що відрізнявся особистою відданістю королеві і ідеологічною відданістю протестантизму, тому що, розпускаючи прихильників Марії, вона позбавилася католиків, а призначивши наново деяких міністрів Едуарда VI, одержала вірних протестантів. Але не слід спокушатися з приводу новизни і однорідності режиму. «Нові люди» Єлизавети були переважно досвідченими адміністраторами ще часів Едуарда, а політичні міркування зподвигли її залишити декілька консервативних радників.

Влада, що завжди залишалася владою, ховалася за маскою реформ, а створений Єлизаветою образ дійсно був блискучим нововведенням. Дискредитуючи своїх попередників і цілеспрямовано відокремлюючи себе від них, Єлизавета намагалася знайти собі підтримку. Вся провина за нещастя, що відбувалися в королівстві, лягала в основному на колишніх правителів, яких звинувачували у відданості католицизму і Іспанії. Зміна правителя, як уявлялося, стане рішенням проблем. Єлизаветі треба було відокремити своє правління від правління Марії, тому що їх об'єднувало дещо спільне: обидві вони були жінками, а деякі чоловіки були схильні приписувати труднощі при царюванні Марії її приналежністю до жіночої статі. Томас Бікон ще в 1554 році звертався до Бога з молитвою: «Ти поставив правити над нами жінку, яка була створена Тобою для того, щоб підкорятися чоловіку і якої Ти в своєму священному посланні наказав зберігати мовчання у присутності людей. Господи! Відняти імперію у чоловіка і віддати її жінці здається вірним знаком того, що ти прогнівався на нас, англійців».[2]

Бікон повторив свої слова у пресі в 1563 році без вказівок на те, що протестантська королева була краще католицькою або що Єлизавета була меншим покаранням, ніж Марія. Правління жінки було порушенням природного порядку речей і повинно було обов'язково привести до катастрофи.

Єлизаветі, як і Марії, довелося зіткнутися з проблемою створення іміджу — образу, відповідного жінці-государині. У проповідях і повчальній літературі англійцям XVI століття пропонувався ідеал жінки, і це був ідеал, який не залишав місця незамужній жінці-правителю: жінка повинна бути дружиною, мовчазною, слухняною і домашньою. Вона повинна управляти власною кухнею, але вже ніяк не власним королівством. За межами кухні вона потрапляє під владу чоловіка, тому що фізично, інтелектуально і емоційно стоїть нижче за нього. Жінці відводилася роль пасивна і підпорядкована. У весь час правління Єлизавети проповідника продовжували наполягати на тому, що це заняття суперечить природі жінки, яка повинна належати сім'ї і підкорятися владі чоловіка. Якщо вона без цього підпорядкування не може управляти власним будинком, як може Єлизавета управляти королівством?

Єлизавету постійно пригноблювала усвідомлення того, що вона «всього лише» жінка. В рамках цього усвідомленння їй здавалося, що чоловіки, з якими їй доводилося працювати, дивилися на неї як на істоту збиткову і невмілу через її жіночу природу. Грунт для такого відчуття був. У 1560 році Вільям Сесіл не на жарт розгнівався, дізнавшись, що посол обговорював з Єлизаветою депешу з Парижа, яка була «дуже складною для жіночого розуму». У 1592 році з'ясувалося, що лорд-представник в Ірландії усюди поносив її на чому світ стоїть: «Ох, дурна баба, вона виводить мене з себе понад всяку міру! Жоден інший монарх в нашому християнському світі зі мною б так не вчинив»[3]. Коли справи в королівстві пішли гірше, причиною всіх бід теж стала жіноча стать королеви. У 1597 році граф Ессекс говорив французькому послу: «При дворі нами керують дві речі — повільність і непостійність. Обома ми зобов'язані жіночій статі нашої королеви». Нижчі верстви населення і зовсім не вірили у те, що ними управляє жінка. У 1591 році в Ессексі стверджував, що королева — просто маріонетка, керована перами. Трохи пізніше лондонська мешканка, вперше побачивши Єлизавету, вигукнула: «Боже, королева — жінка!» — як це може бути?[4]

За сорок чотири роки її правління ("єлизаветинська епоха") абсолютизм досягнув найвищого розквіту, була продовжена Реформація, Англія стала одною з ведучих держав Європи, суперницею католицької Іспанії в боротьбі за світове панування. Після смерті Єлизавети, англійський престол зайняв її внучатий племінник шотландський король Яків VI Стюарт, котрий об'єднав під своєю владою Англію і Шотландію.

1. 2. Розквіт абсолютизму. Правління Єлизавети Тюдор

1.2.1. Внутрішня політика правління Єлизавети І

Соціальний характер урядової політики знайшов яскравий відбиток в аграрній сфері. Тюдори впродовж усього XVI ст. досить послідовно здійснювали політику обмеження огороджувань. Вони керувались природними для монархів мотивами: з одного боку, побоюванням соціальних заворушень, з іншого — бажанням забезпечити країну збіжжям, зберегти платників податків, гарантувати державі військові ресурси. Спроби зупинити огородження виявились малоефективними. Їх повний дозвіл, чого домагались джентрі, залишався майже неможливим внаслідок опору земельної аристократії. У 1593 р. під тиском певних кіл уряд скасував акт 1563 р. і дозволив огороджування. Це призвело до таких негативних наслідків, як нестача хліба, голод, виступи селян, і змусило уряд вже у 1597 р. повернутися до попередньої політики обмеження огороджувань.[5]

Ще більш непослідовний характер носила промислова політика королеви Єлизавети. В цілому її законодавчі акти спрямовувались на підтримку міського цехового ремесла і на обмеження нового виробництва на селі, але через наявність в них численних винятків і застережень далеко не завжди досягали поставленої мети. Більше того — приймались навіть закони дозволяючого характеру, як, зокрема, закон 1575 р. "Про дозвіл займатись риболовством у сільських районах графств Уільтшир, Сомерсет, Глостер". Уряд сприяв розвиткові військових галузей виробництва, стимулював створення в них великих підприємств, передавав окремим особам монополії на виробництво певних видів військової продукції, що до кінця 1680-х pp. мало деяке прогресивне значення. Особливе місце в промисловій політиці посідали протекційні акти відносно заборони імпорту в Англію іноземних промислових виробів і обмеження експорту окремих видів сировини.

Непослідовність королівського уряду виявлялась також у його торговельній політиці: з одного боку, він намагався підняти провінційну торгівлю, з іншого — надати вагомі переваги великим компаніям Лондона. Зосереджуючи в своїх руках значні капітали, торгові компанії відігравали суттєву роль у формуванні національного ринку і створенні економічної цілісності Англії.

Вся внутрішня політика королеви Єлизавети І — аграрна, промислова, фінансова, торговельна — спрямовувалась на збереження "веселої, старої Англії". Однак корисність її саме в цьому плані з різних причин виявилась для пануючих соціальних верств недостатньою. А ось новому дворянству і буржуазним елементам у місті й на селі вона надавала можливість швидкого збагачення. Цьому особливо сприяла діяльність у торговельній та фінансовій областях, спрямована на завоювання морських торговельних шляхів і зовнішніх ринків, на витіснення ганзейських купців з Англії і з посередницької торгівлі, на боротьбу з Іспанією за проникнення у Новин світ. Вона проводилась в інтересах джентрі та буржуазії, і тому Тюдори користувались в їх середовищі надзвичайною популярністю.

Зростання життєвого рівня, демографічні процеси, урядова політика значною мірою сприяли підвищенню мобільності населення Англії. Особливо показовим є приклад Лондона: в 1545 р. в ньому проживало 80 тисяч чоловік, а вже в 1600 р. — близько 150 тисяч[6]. Зворотною стороною експропріації селянства стала внутрішня колонізація нових промислових районів, створення кадрового резерву для англійського флоту, організація заморських експедицій і загалом проблема пошуку нового власного місця у житті. Розпад місцевих громад, в яких індивідуальне буття підкорялось комунальним принципам, підносив окрему особу до стану самостійного індивіда соціальної дії.

Перехідний характер єлизаветинського часу дає змогу використати у загальному його описі поняття "суспільно-політична парадигма". Під цим терміном розуміється фундаментальна картина соціального світу, яка охоплює комплекс основоположних уявлень про суспільство і особу, модель "законної" суспільно-політичної системи з її формами, цілями і засобами існування. Суспільно-політична парадигма певним чином інтегрує особисті параметри, через які індивідуум сприймає інших людей як своїх сучасників і партнерів по спілкуванню та життєдіяльності. У свою чергу, парадигма виступає інтерпретатором соціальної дійсності для окремої особи, будучи для неї, до певної міри, функцією регулятора і координатора діяльності людей.

Ринкові відносини та "дух капіталізму", як його визначив М.Вебер, вільне підприємництво вели до мало в чому обмеженого індивідуалізму. Однак суспільство ще не перетворилось на сукупність рівноцінних особистостей. Сфера власних економічних і конфесійних (навіть при співіснуванні кількох конфесій) інтересів ще не визволилась від державного, політичного контролю. Така "протоліберальна", центристська суспільно-політична парадигма визначила тюдорівський Англії серединний шлях у житті Європи XVI ст. Вона забезпечила інтереси майже всіх прошарків англійського суспільства і створила міф про "золоту добу" королеви Єлизавети. Відомий італійський філософ Д.Віко слушно зауважив, що коли хтось стає знаменитістю у позитивному чи негативному значенні цього слова, народ поспішає скласти про нього легенду, яка, з точки зору фактичної вірогідності, є брехнею, хоча водночас це і є так звана ідеальна правда, тому що народ не створює нічого, що б не мало справжньої аналогії.

Дійсно, королівська влада Англії проводила достатньо збалансовану внутрішню політику, яка насамперед відповідала інтересам пануючих соціальних прошарків. Але й для більшості населення країни друга половина XVI ст. стала часом зростання добробуту і життєвого рівня. Звідси ті популярність і навіть обожнення, які оточували ім'я королеви Єлизавети. Економічні і соціальні зміни відкривали представникам різних верств англійського суспільства можливість для збагачення і соціального зростання.

Важливим чинником державного піднесення стало поширення капіталістичних елементів. Д.Неф і О.Дмитрієва більш ніж оптимістично оцінюють рівень їх розвитку, підкреслюючи високий потенціал капіталістичних засад[7]. Визнаючи важливість подібних висновків, не слід, однак, перебільшувати вплив капіталістичного укладу на англійську суспільно-політичну парадигму і вже як наслідок на реалізацію його королівською політикою. Сучасні дослідження засвідчують довготривалість та суперечливість просування процесу інновацій у матеріальній культурі лондонців. У другій половині XVI ст. він був ледве помітним, а враховуючи, що столиця завжди випереджала периферію, загалом у країні його результати виявились незначними.

1.2.2. Проблеми визначення цілей і стратегій зовнішньої політики Єлизавети І Тюдор

У день смерті Марії Тюдор, 17 листопада 1558 p., парламент проголосив королевою Англії молодшу доньку Генріха VIII Єлизавету Тюдор. І вже в першому документі нової королеви, написаному державним секретарем Уільямом Сесілем, який приступив до виконання обов'язків ще до формального призначення на посаду, питанням зовнішньої політики відводилося важливе місце. Сесіль підкреслив необхідність посилення захисту всіх районів, яким могли загрожувати Франція чи Шотландія, враховуючи, що з ними Англія знаходилась у стані війни. Спеціальні посли відряджались до Папи Римського з повідомленням про перехід корони до королеви Єлизавети І[8]. Звичайно, поки що питання безпеки в документі подавалися як невідкладні поточні справи, що потребували негайного вирішення.

Значно ширшим та набагато складнішим було завдання по формуванню зовнішньополітичного курсу країни, як цілого комплексу взаємообумовлених проблем, про що досить красномовно свідчать ті питання, які постали перед королевою та її урядом вже взимку — навесні 1558-1559 pp. Насамперед це легітимність влади королеви Єлизавети. Ще 17 травня 1536 р. архієпископ Кентерберійський анулював шлюб Генріха VIII з Анною Болейн, що одразу робило доньку короля незаконнонародженою і позбавляло її прав на англійську корону. Значно раніше, 11 липня 1533 p., шлюб Генріха VIII і Анни Болейн оголосив недійсним і позбавленим сили Папа Римський Климент VII, який під загрозою відлучення від церкви вимагав від короля повернення до першої дружини Катерини Арагонської. Таким чином, ще коли Єлизаветі Тюдор не виповнилося й трьох років, вона двічі стала незаконнонародженою як в самій Англії, так і за кордоном, в інших європейських країнах. Втім, доля і надалі не пестувала її.

У 1544 p., згідно з Актом про успадкування, Єлизавета вважалась третьою серед наступників корони. Король Генріх VIII, який помер у 1547 p., включив Єлизавету, так само як і Марію, до лінії спадкоємців корони, але в своєму заповіті не підтвердив законності їх народження. Офіційно вони продовжували вважатись незаконнонародженими і через це не мали права легально претендувати на корону. Тому після смерті короля Едуарда спалахнула боротьба між Марією Тюдор та Джейн Грей, внучатою племінницею короля Генріха VIII. І хоча правління королеви Марії формально легітимізувалось, сприйняття переходу корони до жіночої лінії Тюдорів і ставлення до обох сестер було у католицькій Європі неоднозначним. Не дивно, що після смерті Марії Тюдор королева Шотландії Марія Стюарт, на той час дружина французького дофіна Франціска, під впливом свекра, короля Франції Генріха II, приєднала до свого ще й англійський герб. Правда, до прийняття титулу королеви Англії справа не дійшла, оскільки французькому королю потрібен був мир разом з містом Кале.

Вибір королевою Єлизаветою конфесійної політики тісно переплітався з дипломатичними переговорами в Като-Камбрезі. Д.Ніл вважав, що королева змушено проводила консервативну релігійну політику, доки не був підписаний договір із Францією.

У 1582-1583 pp. королева Єлизавета та її радники багато часу виділили подіям на півночі країни, які, хоча безпосередньо і не загрожували державним основам, але мали скандальний характер. Семидесятирічний архієпископ Йоркський Едвін Сендс, друга фігура в ієрархії англійських прелатів, поскаржився лорду Берлі на провокацію, організовану проти нього одним із адміністративних службовців Йоркширу — високим шеріфом графства Робертом Степлтоном. Спір між представниками світської і духовної влади довелось вирішувати Єлизаветі, Вважаючи, що її політиці більших збитків завдасть дискредитація йоркського архієпископа, королева наказала заарештувати шерифа і виправдати єпископа[9]. Однак справа висвітила більш широку проблему — сприйняття англійцями суспільного устрою. Вважалось, що живий та неживий світи побудовані на однакових принципах, пов'язані і один з одним і самі по собі у відповідності до внутрішніх якостей, ієрархічності та нерозривності всіх елементів. Все це віддзеркалювалось і в уявленнях про суспільство.

Отож, суспільна організація набувала "природної форми", в якій упорядкування частин "політичного тіла" підпорядковувалось принципам взаємної користі і взаємного служіння. Порушення будь-якої ланки неминуче могло призвести до катастрофи. Призначення монарха полягало не тільки у підтримці взаємозв'язків у суспільстві, підтримці його життєдії як єдиного організму, а й в утвердженні святості власної влади[10]. Недаремно таке велике значення відігравало творення культу королеви Єлизавети. Завдання духовенства полягало у покорі монарху, воно повинно було займатись лише питаннями віри і моралі. Таким чином, у справі йоркшірського архієпископа у Лондоні побачили не посягання на міф про моральні переваги англіканського духовенства, а необхідність відновити порушений суспільний спокій і вказівку займатись кожному своєю справою. Усвідомлення вищими державними колами Англії місця церкви в суспільстві тісно пов'язане з переосмисленням становища конфесій в дипломатичній діяльності.

У західноєвропейських відносинах часів середньовіччя церква відігравала особливу і виключно важливу роль як самостійний політичний інститут. Церковні інтереси досить часто домінували у зовнішній політиці більшості держав. Але в епоху становлення централізованих монархій претензії церкви на світську владу зустрічали опір з боку національних владних структур. Реформація призвела до загострення міжконфесійної боротьби в міжнародних відносинах у формі католицько-протестантського протистояння. Спочатку це стосувалось тільки німецьких земель, але згодом поширилось і на інші країни регіону. Найвищого рівня воно досягло у XVII ст., в період Тридцятилітньої війни.

На тлі цієї боротьби розгорнулась секуляризація — багатогранний процес змін у суспільному житті, один із зовнішніх досить виразно окреслених моментів становлення сучасного світу. У.Боусма оглядаючи питання секуляризації європейського суспільства у ХУІІ ст., вказав на його загальноприйняте розуміння у формі про вивільнення з-під контролю духовенства як суспільної групи контролю церкви як інституту чи моральної сили, з-під релігійного впливу взагалі[11]. Зворотною стороною такої наочності є досить незначна історіографічна розробка проблеми. Питання ж секуляризації зовнішньої політики доби правління королеви Єлизавети спеціально зовсім не розглядалось.

Особливо яскраво це виявилось вже на початку 1560-х років у португальській політиці Англії. Як зазначалось вище, Португалія та Іспанія, за посередництва папства, уклали Тордесільяський і Сарагоський договори, які поділили світ на сфери впливу. Внаслідок цього інші європейські країни не допускались у Новий світ. Однак у 1550-х роках англійці налагодили активну торгівлю з Гвінеєю і Марокко, які входили до португальської Індії. Після протестів короля Португалії англійська королева Марія визнала правомірність Тордесільяського договору і заборонила англійцям вступати в контакт з африканським населенням. По-іншому поставилась до цього королева Єлизавета. Португальському послу, який прибув до Лондона у 1561 р. з протестом проти поновлення плавань англійців до Африки, було заявлено, що Англія не вважає за необхідне рахуватись з папським договором про передачу Ост-Індії під контроль Португалії, а надалі керуватиметься принципом "фактичної окупації", тобто визнаватиме владу португальців лише в місцях їхньої присутності. Показово, що і в подальшому, фактично до приєднання Португалії до Іспанії у 1581 p., Англія так і не визнала міжнародно-правової основи договору.

Таким чином, можна стверджувати, що вже на початку 1560-х років королева Єлизавета вивела зовнішню політику Англії як суб'єкта регіональної системи міжнародних відносин Західної Європи з-під контролю католицької церкви. Черговий раз це підтвердив факт відмови королеви Єлизавети взяти участь у роботі Тридентського собору, що знову зібрався у 1562 р. під егідою папи для вирішення цілої низки питань, у тому числі і міжнародного плану[12].

Однак для істориків, які вбачають у політиці королеви Єлизавети "конфесійні" мотиви, дії англійського уряду на користь європейських протестантських сил слугують аргументом для підтвердження їх концепції. Не розглядаючи окремо кожну з цих дій, оскільки їх чимало в роботах такого плану, спробуємо скласти їх класифікацію. Можна виділити три групи зовнішньополітичних акцій Англії антикатолицького спрямування: перші розгортались в європейському міжнародному просторі; другі — на національних теренах європейських країн; треті — на території Нового світу.

Перша група зовнішньополітичних акцій Англії протестантського плану була пов'язана із західноєвропейським дипломатичним простором. Йдеться про утворення таких міжнародних коаліцій, союзів тощо, які б захищали інтереси Реформації та в умовах існування яких Англія підпорядковувала б свої державні інтереси справам релігії. Першу міжнародну угоду на користь протестантів королева Єлизавета уклала з французькими гугенотами у вересні 1562 р.[13]Введення, згідно з домовленістю, англійських військ на континент призвело до нової англо-французької війни, яка, втім, так і не принесла королеві Єлизаветі бажаних результатів — повернення Кале. Підписаний у квітні 1564 р. мир між Єлизаветою та королем Франції Карлом IX показав небезпеку прямого втручання і в релігійні війни, і у внутрішні справи іншої країни. Тому в майбутньому, враховуючи уроки угоди, Єлизавета у стосунках з протестантами надовго відмовилась від двосторонніх зобов'язань і відверто надавала перевагу багатостороннім союзам.

Наприкінці 1560-х років у столицях німецьких протестантських країн з ініціативи курфюрста Фрідріха Пфальцського почала розповсюджуватись ідея єдиного протестантського фронту, Одночасно і Англія, після довгої перерви, посилила увагу до подій у Центральній та Північній Європі. Особливо вона активізувалась у цьому регіоні з початку 1569 р. у зв'язку з ускладненнями внутрішнього і зовнішнього порядку. Інтереси двох сторін співпали, і в травні—серпні 1569 р. розгорнулись активні англо-німецькі переговори про союз. Але оскільки й тут Англія не перейшла до наступальної позиції, переклавши відповідальність за те, що відбувалось, на німецьку сторону, то на Ерфуртському з'їзді лютеранських і кальвіністських князів імперії ідея не пройшла. Як вважає фінський історик Е.Коурі, який спеціально досліджував цю проблему, основу майбутньої коаліції мали скласти політичні та економічні інтереси майже всіх учасників, в тому числі і Англії, а питання єдності протестантських сил і необхідності згуртування проти католицької небезпеки відійшли на другий плай[14].

Оцінюючи "конфесійну політику", необхідно згадати і укладений Англією в квітні 1672 р. в Блуа союзний договір з католицькою Францією. Він став своєрідною політичною альтернативою шлюбному союзу королеви Єлизавети і герцога Анжу (невдовзі короля Франції Генріха III). За зовнішньою стороною цього шлюбу в дійсності крились наміри французьких гугенотів організувати франко-англійську експедицію на допомогу нідерландським кальвіністам. Мова йшла про єдність і перемогу загальної справи Реформації. Відмовившись від шлюбу, королева Єлизавета віддала перевагу іншому варіанту, який не передбачав особистої жертви заради ідей протестантизму. Щодо Блуаського договору, то він невдовзі склав одну з передумов трагічної для гугенотів Варфоломіївської ночі і об'єктивно перетворився на антипротестантську акцію.

Лише через двадцять три роки після першої спроби англійська королева знову пішла на укладення двостороннього договору з протестантською країною: у серпні 1585 р. Генеральні штати Сполучених Провінцій і Англія підписали угоду. Зробити це королеву Єлизавету змусили обставини передусім міжнародного порядку[15]. Питання релігії проходили в цій угоді як другорядні, а основне, на чому робився акцент, — необхідність забезпечити спільний захист від Іспанії. У 1590-ті роки договори з Республікою Сполучених Провінцій також не носили конфесійного характеру. Вони підписувались в рамках англо-франко-нідерландської домовленості про утворення цими країнами Троїстого союзу. Головна ж мета блоку двох протестантських і однієї католицької держави полягала у боротьбі з Іспанією.

Щодо другої групи зовнішньополітичних дій, то вона охоплювала національні терени досить незначного числа країн — Франції, Шотландії, Нідерландів, тобто держав, репрезентованих значними і впливовими протестантськими силами. З різних причин всі вони боролись із власною, католицькою за характером королівською владою, що було наслідком історико-релігійного розвитку цих країн. До того ж Франція і Шотландія залишались традиційними геополітичними ворогами Англії. В 1567 p., після ряду англо-іранських конфліктів, Іспанія і Нідерланди, де розташовувались іспанські війська герцога Альби, фактично теж стали супротивниками Англії. За таких умов втручання Англії у внутрішні справи всіх цих держав на боці протестантської меншості стало одним із головних методів творення національної політики. На зміну безпосереднім воєнним операціям англійських військ прийшли таємні акції, спрямовані на підтримку сепаратистських сил. Серед англійських політиків домінували уявлення, які досить чітко сформулював у своїй "Короткій пам'ятці про стан королівства", написаній у 1569 p., головний радник королеви сер Уільям Сесіль. Говорячи про необхідність допомоги повсталим у Франції і Нідерландах, він підкреслював, що це "менш небезпечно для королівства, ніж відправляти туди англійські сили". Краще, на думку У.Сесіля, "розпалити вогонь у хатах сусідів і не дати йому згаснути". Подібні погляди набули досить помітного поширення серед англійських дипломатів, підтверджуючи наявність певного державного курсу. Дійсно, висловлювань такого роду робилось чимало, але наведемо лише один, проте досить характерний приклад. У 1570-ті роки представник королеви Єлизавети у Нідерландах писав державному секретареві Англії серу Уолсінгему: "… війна розпочинається знову на користь Англії". Втім не тільки це складало мету королеви Єлизавети. Головне полягало у переростанні внутрішнього конфлікту в одній із вищезгаданих країн на міжнародний. Найперспективнішою вбачалась війна Франції з Іспанією, менш ймовірною — Шотландії з Іспанією. Але найбільш реальним виглядало продовження визвольної війни фактично незалежних з 1572 р. північних нідерландських провінцій з Іспанією. Звичайно, знаряддям цієї політики мали виступати ті самі протестантські сили, які повинні були втягнути свої країни у війну з католицькою Іспанією.

Таке спрямування англійської зовнішньої політики не було таємницею для європейських політиків. За словами одного з радників французького короля Карла IX, де Морвіля, королева Єлизавета, якщо вірити не її заявам, а її діям, прагнула залишатись на позиції спостерігача.

Фактично союз Англії з протестантськими, досить часто антидержавними силами ряду західноєвропейських країн, спрямований проти католицьких монархів, сприяв розгортанню антинаціональної за характером громадянської війни, яка відповідала державним інтересам Англії і ніяк не слугувала загальнопротестантській справі. До того ж, далеко не завжди англійці взагалі підтримували протестантів. Найяскравіше це виявилось у нідерландських подіях 1570-х років, коли королева Єлизавета орієнтувалась на представників католицької іспанської адміністрації у провінціях або на католицьке дворянство південних провінцій Нідерландів. Щодо підтримки протестантських північних провінцій, то вони приносились у жертву національним інтересам Англії.

Аналогічною виявилась у 1580 р. позиція королеви Єлизавети з "португальського питання", коли католицький претендент на португальську корону, після її загарбання Філіппом II, знайшов повне порозуміння у Лондоні з приводу визволення Португалії від іспанської окупації. Зважаючи на відповідність вищеозначеної дії цілям ослаблення Іспанії та державним потребам Англії, конфесійна належність претендента не мала значення.

Безумовно, в дослідницькій літературі давно підкреслювалась така особливість зовнішньої політики королеви Єлизавети. Ще Д.Грін писав, що для дій королеви більш характерним було намагання проводити операції поза межами королівства, ніж допускати ворога до кордонів своєї країни. Д.Влек підносив це як приклад "національної політики", зразок реалізму зовнішнього курсу. Історики загалом робили висновки у плані тактики королеви Єлизавети. Так С.Біндофф називав це "війною на один крок", К.Хілл — "золотою серединою", а Е.Коурі — стратегією "обачливого невтягування". Загальним місцем в історіографії стало підкреслювання у політиці англійської королеви бездіяльності, небажання вдаватись до рішучих заходів, відстороненість від континентальних подій.

До третьої групи зовнішньополітичних акцій Англії можна віднести дії англійців у Новому світі. На думку Д.Тревельяна, англійські мореплавці, яких надихала войовнича релігія протестантизму, під проводом визнаних вождів, насамперед найвеличнішого з них — королеви, у союзі з французькими гугенотами і голландськими морськими грозами, врятували світ від Філіппа II та вогнищ інквізиції.

Однак, як достатньо аргументовано доведено в дослідженнях радянських істориків, мотиви поширення протестантської релігії як стимулу колонізації мали для англійських пропагандистів колоніальної експансії навіть не третьорядне значення. В основному до уваги брався економічний зиск від проникнення у португальські та іспанські колонії. Вказувалось і на вигідні для Англії політичні наслідки колонізації. Для англійців другої половини XVI ст. було цілком зрозумілим, що вест-індські скарби короля Іспанії є нервом війни і тому їх загарбання призведе до ослаблення іспанської сили та краху королівських планів. Особисто для королеви Єлизавети більшу вагу мали коштовності Нового світу, що засвідчило плавання Ф.Дрейка навколо світу. Навпаки, коли у 1568 р. іспанський посол почав відстоювати перед королевою право португальців на володіння частиною Нового світу, посилаючись на користь приєднання народів цих колоній до християнської віри, то це зовсім не виглядало вагомим аргументом в її очах, і королева взагалі відмовилась розглядати дане питання.

Точку зору Д.Тревельяна у такому вигляді майже ніхто з англійських істориків не поділяє. В своєму ґрунтовному дослідженні "Перед Армадою: зростання англійської зовнішньої політики" Р.Уернхам пов'язував заморську політику з геополітичним становищем Англії та фінансово-економічними інтересами англійців і тому вважав, що королева Єлизавета надавала їй такого важливого значення, виділивши трохи не в першорядну[16]. З цим, безумовно, не можна не погодитись.

Отже, розглянувши зовнішньополітичні акції Англії другої половини XVI ст., які можна трактувати на користь "конфесійної політики", слід зазначити, що союз із протестантськими силами забезпечував втручання у справи різних країн з метою створення вигідної для Англії міжнародної ситуації і був нічим іншим, як формою використання релігійного фактору в національних політичних інтересах. У зв'язку з цим необхідно звернути увагу на те, що політика Англії, покликана бути найбільш показовою в конфесійному плані по відношенню до нідерландських подій, які розгортались під прапором кальвінізму, навпаки, засвідчила перевагу державних і соціальних пріоритетів у процесі її формування та реалізації. Наприкінці XVI ст. Англія розпочала війну з Іспанією, вступивши в союз з кальвіністською Республікою Сполучених Провінцій та католицькою Францією. Таке міжконфесійне об'єднання лише підкреслює секуляризаційний характер зовнішньої політики Англії. Адже йшлося про національні інтереси, а не про втілення ідеї протестантизму, що означало б підпорядкування політичних завдань та інтересів "царства земного" "царству небесному", тобто конфесійним цілям — загальній і абстрактній істині у зовнішній політиці.

Втім, якщо все-таки визнати, що королева Єлизавета проводила релігійну політику, то творення її необхідно поставити в заслугу "протестантській партії" при дворі англійської королеви, або "партії війни", за визначенням К.Ріда. На чолі її стояли давній фаворит королеви Єлизавети граф Лестер та її державний секретар сер Уолсінгем. Якщо Ф.Уолсінгем дійсно представляв ідейних протестантів і намагався втілити їх принципи у зовнішню політику, то граф Лестер належав до політичних протестантів. Певну роль у формуванні пропротестантських уподобань графа Лестера відіграли його фінансові ускладнення і необхідність використовувати ідеї протестантизму в цілях боротьби з лордом Берлі за вплив на королеву Єлизавету. Граф Лестер був давнім суперником У.Сесіля за володіння кермом державного управління, а тому і став на сторону герцога Норфолка, внаслідок чого на декілька років втратив свій вплив при королівському дворі. Однак, як стверджував К.Рід, королева дуже рідко приймала сторону "партії війни" на вирішальному етапі реалізації зовнішньополітичних рішень. Як відмічав А.Поллард, навіть поміркований лорд Берлі прагнув до більш рішучої, ніж курс королеви Єлизавети, політики. Тому говорити про перевагу в середовищі членів королівського уряду Англії конфесійного напряму підстав немає. До того ж партії у Таємній раді Англії сформувались, за думкою К.Ріда, в середині 1570-х років, точніше у 1576 p., коли основні риси політики королеви Єлизавети вже визначились.

Все це стосувалось вищих ешелонів англійської влади. Однак не слід нехтувати тим, що протестантські теологи намагались створити свою власну систему цінностей, яка зрештою вела до того ж, що і католицизм — до заперечення автономії всього мирського. Так, зовнішня політика німецьких протестантських князів багато в чому підпорядковувалась інтересам конфесії. В Англії протестанти так само робили спроби втручатись у зовнішню політику королеви Єлизавети. Наведемо лише один приклад. У 1575 р., в період відновлення англо-іспанських відносин, після конфіскації грошей для армії герцога Альби, Єлизавета, йдучи назустріч побажанням нового іспанського губернатора у нідерландських провінціях де Рекезенса, видала прокламацію, за якою лідер нідерландських інсургентів принц Оранжський та його прибічники оголошувались в кордонах англійського королівства поза законом. Англійські пуритани та голландські кальвіністи в Англії виступили проти цього, за що й понесли суворе покарання.

У кінцевому результаті Англія так і не дала прикладу дійсно конфесійної дипломатії — політики, спрямованої на захист в Європі протестантизму. Англія не стала ні ініціатором утворення союзу протестантських країн, ні активною прибічницею цього процесу. Її втручання в справи інших країн на боці протестантських сил мало на меті забезпечення власних інтересів. У близькому оточенні королеви Єлизавети фактично і не було політиків суто конфесійної спрямованості. Для протестантської партії конфесійна тактика слугувала засобом збереження безпеки королеви, власного життя, країни. Сама ж королева Єлизавета, навіть в силу особистого характеру, взагалі не була прибічницею релігійних крайнощів, тим більше у зовнішній політиці. Тому можна з впевненістю стверджувати, що зовнішньополітичний курс Англії в його характерних рисах виявляв ознаки секуляризаційного процесу.

Важливим аспектом цього явища стали зміни у зовнішньополітичному відомстві Англії, куди духовні особи практично не входили. До речі, державна еліта єлизаветинської Англії взагалі майже не мала у своєму складі церковнослужителів. Навіть вища духовна особа Англії — архієпископ Кентерберійський увійшов до Таємної ради тільки у 1586 р. Це досить різко контрастувало з добою правління королеви Марії, коли визначальну роль у державному управлінні, в тому числі і у зовнішній політиці, відігравали церковні діячі — лорд-канцлери єпископ С.Гардінер, архієпископ Йоркський, папський легат кардинал Поуль. Симптоматично, що вже в перші місяці приходу до влади королева Єлизавета вивела зі складу Таємної ради найбільш прокатолицьки орієнтованих лордів. Після страти герцога Норфолка у 1572 р. серед членів Таємної ради не було осіб, які б мали відверто клерикальну спрямованість. Хоча, як відомо, група Лестера—Уолсінгема займала пропротестантські позиції, а деякі члени прокатолицькими і проіспанськими настроями.

Посольські справи доручались майже виключно мирянам. Тільки в перші роки правління Єлизавети до складу англійських дипломатів входили духовні особи: єпископ Ілійський представляв Англію на Като-Камбрезійських переговорах, клірик Д.Манн був послом в Іспанії. Серед послів чи королівських представників за кордоном знаходились члени Таємної ради (особливо у Франції, Іспанії частково у Шотландії та Нідерландах), родичі єлизаветинських сановників, люди з юридичною освітою, службовці державних установ Англії, представники купецьких компаній (звичайно це було характерним для віддалених від королівства країн, скажімо Османської імперії чи Московського царства). Стиль управління королеви Єлизавети відрізняло задіяння в рамках одного посольства представників різних зовнішньополітичних орієнтацій. Так, у 1578 р. до Нідерландів відбули лорд Кобхем і державний секретар Ф.Уолсінгем. Ця досить висока за рівнем представництва місія, відповідно до першого пункту інструкцій, мала виконувати посередницькі функції у справі замирення іспанського короля з Генеральними штатами. До речі, це також було дещо новим явищем. Раніше в ролі посередника в процесі примирення ворогів виступав папа. Навіть у тих випадках, коли в попередні часи функції третейського суду в міжнародних конфліктах покладали на себе королівські особи, робилось це, як правило, з дозволу або навіть за дорученням папи. Відтепер цю місію перебрав на себе безпосередньо світський суверен. Королева Єлизавета неодноразово пропонувала своє посередництво різним монархам Європи для влаштування міждержавних стосунків. Зокрема, вона намагалась досягти консенсусу у відносинах між королем Філіппом II та його нідерландськими підданими, між королями Франції та їх підданими — гугенотами. Посередницька діяльність королеви та її дипломатів охоплювала майже всі регіони Європи. Все це наочно свідчить, що дипломатична праця в Англії вже відносилась до сфери світської практики, не контролювалась церквою і не слугувала вищим конфесійним цілям. Зайвий раз підкреслювався суто політичний характер дипломатії та її підпорядкованість компетенції світської влади — особисто королеві та її уряду.

Зовнішня політика Англії впродовж півстоліття, від Като-Камбрезійського договору 1559 р. до угод Гаазько-Антверпенської конференції 1607-1609 pp., значною мірою визначала розвиток країни. Насамперед вона сприяла змінам у становищі Англії серед європейських монархій другої половини XVI ст. Країна, яка ще в середині XVI ст., за часів правління королеви Марії Тюдор і в перші роки правління королеви Єлизавети, сприймалась як третьорядна і залежна від іспанської підтримки, наприкінці століття перетворилась на значну і впливову державу.

Прихід королеви Єлизавети до влади супроводжувався зростанням сподівань на здійснення змін в англійському суспільстві. Закінчення Італійських війн створило атмосферу, яка відрізнялась прагненням відмовитись від старого життя і розбудувати нове. Першим крокам єлизаветинського уряду на європейській арені сприяла тогочасна міжнародна ситуація, яка дозволила гідно розв'язати як питання, пов'язані з болючою для англійців проблемою втраченого Кале, так і проблему подальшого розвитку англіканської церкви. Особисто для королеви Єлизавети позитивним моментом стало європейське визнання легітимності її корони. Хоча в перебігу Като-Камбрезійських переговорів англійські дипломати і засвідчили свою спроможність проводити власну лінію, проте це не дозволило Англії утвердитися нарівні з Іспанією і Францією. Англія залишалась у міжнародній політиці такою ж периферійною країною, як і Шотландія, але відсутність в Європі єдиного політичного центру і послаблення зв'язків у межах західноєвропейського регіону дозволяли їй здійснювати власні зовнішньополітичні акції.

Проте вже невдовзі шотландська перемога зіграла з Англією злий жарт. Спроба, спираючись в якості союзників на французьких гугенотів, використати шотландській досвід у Франції, закінчилась крахом. Ця поразка надовго відбила у королеви бажання вдаватись до прямого військового втручання в справи інших країн.

В 1560-ті роки зовнішньополітичний курс Англії базувався на збереженні партнерських відносин майже з усіма головними діючими особами європейської міжнародної сцени. Політика партнерства, як її сприймали в Лондоні, базувалась на різних основах. Усунення французької присутності у Шотландії та забезпечення англійських інтересів на півночі Британських островів пов'язувались із особистим бажанням королеви Марії стати спадкоємицею англійської корони. Розуміння нестабільності англо-шотландських відносин визначило участь Англії у шлюбній політиці королеви Шотландії. Неспроможність королеви Марії обмежити приватне життя рамками державної необхідності в кінцевому результаті сприяло зближенню інтересів Англії та Франції.

Базою для порозуміння Англії з Францією стала, з одного боку, відмова королеви Єлизавети та її уряду від претензій на французькі землі, а з другого — поступове усвідомлення відсутності для Англії небезпеки з боку Франції. Більш складними виглядали відносини з Іспанією. Співвідношення сил не на користь Англії забезпечувало певну лояльність англійської політики. Проте численні внутрішні та зовнішні ускладнення, які переслідували короля Іспанії, з часом привели англійських політиків до спроб використати іспанські проблеми у власних цілях. Англо-нідерланська торговельна війна 1563-1564 pp., наступальні дії англійських мореплавців-приватирів в іспанських морських володіннях, інцидент із "срібним флотом" створювали уявлення про нездатність короля Філіппа II впливати на англійську політику.

Першою Англійською колонією була Ірландія, завоювання якої почалось ще при Генріхові ІІ, в XІI ст. На початку XVI ст. Більша частина Ірландії ще не була завойована Англійцями. Область де панували англійці, так званий Пель, навіть виплачувала викуп, або “чорну ренту”, могутнім ірландським вождям і правителям, але Ірландія володіла великими природними багатствами, як притягували до себе англійське дворянство. При перших двох Тюдорах англійці укріпили своє панування над Пелем. Були знищені великі фамілії англо-ірландської знаті. Генріх VIІІ припинив виплату “чорної ренти”. Він змусив ірландських феодалів принести присягу вірності, приймав від них землі і знову передавав в якості свого виплати з присвоєнням титулів англійській феодальній ієрархії.

Конфіскація монастирських земель в Ірландії була важливим засобом підкорення Ірландії та обезземелення ірландців – орендарів монастирських земель. Основним засобом пограбування та підкорення Ірландії англійцями стали масові конфіскації земель Ірландців та передачу їх англійським колоністам.

Перша масова конфіскація землі була проведена при Марії. При Єлизаветі англійська влада в Ірландії вмішуючись в боротьбу ірландських вождів в Мюнстері, спровокувала повстання проти англійців потім жорстоко придушивши його та конфіскувавши ці землі в ірландців у цій великій області. Ці землі були роздані англійським колоністам при умові, що ірландці не будуть допущення до володіння землею, що землі їхні будуть заселенні англійцями і будуть створені так ж, як в Англії феодальні землі відносини. Реформація в Ірландії та колонізація Мюнстона викликали на півночі острова в Ольстері велике народне повстання 1592 – 1603 рр. Під керівництвом двох представників місцевої знаті – Тірона та Тирконеля. Повстанці вимагали припинення конфіскації земель та повернення Ірландцям раніше забране, при значення чиновників з Ірландців.

Вожді повставши районів утворили “Лігу Півночі”, створили та навчили армію, яка нараховувала 16 тис. чоловік. Армія повстанців нанесла англійцям вирішальну поразку на р. Блекуотер. Становище англійців було критичним Єлизавета на придушення повстання послала 22 тис. армію на чолі з графом Есексом. Але Есекс, потерпівши поразку, був змушений заключити з повстанцями перемир’я за що був відкликаний з Ірландії.

Новий намісник Ірландії, Маунджой, повів проти Ірландців спустошливу війну. Він знищував мирне населення, спалював села. В 1601р. в Ірландії, висадився 5 тис. загін іспанських солдатів, однак Маунджой перешкодив його з’єднання з головними силами повстанців, які підійшли до міста Кінзал, та розгромив їх поодинці, після цього повстання було жорстоко придушене “Вашій величності не буде над ким повелівати в цій країні, як тільки над трупами та купами попелу”, — писав Маунджой Єлизаветі.

Новий король – Яків І Стюарт конфіскував землю 6-ти графств Ольстера.

Внаслідок земельних конфіскацій в Ірландії створювалось велике англійське землеволодіння, а ірландці перетворювалися в орендарів на самих важких умовах оренди. Так при Тюдорах Ірландія стала перетворюватися в англійську колонію, цитадель “англійської земельної аристократії”[17].

У 1583 р. острів Ньюфаундленд був проголошений англійським володінням — першою заморською колонією Англії, що поклало початок імперії. Висадився на Ньюфаундленді сер Гамфрі Ґілберт, якому в 1578 році королева Єлизавета I дарувала патент на відкриття й дослідження заморських земель, відправивши його за мере із завдання вчинити піратський рейд, а потім, на зворотньому шляху заснувати колонію. Погана погода перешкодила першій експедиції, але друга добралася до острова і оголосила його володінням англійської корони, хоча й не залишила поселення. В 1584 році Волтер Релей отримав схожий патент від королеви й заснував колонію на території сучасної Північної Кароліни. Через брак припасів колонія не вижила.

Після підписання лондонської угоди в 1603 році Англії довелося припинити піратську діяльність, тож англійська корона почала розбудовувати власну колоніальну структуру. Англійські поселення стали виникати в Північній Америці й на островах Вест-Індії. Утворилася також приватна Британська Ост-Індська компанія, що почала вести активну торгівлю з країнами Азії. Період від початку колонізації до втрати 13 американських колоній пізніше отримав назву «першої британської імперії».

На перших порах найважливіші й найприбутковіші колонії Англії виникли в басейні Карибського моря, хоча перші спроби поселень зазнавали невдач. Колонія у Гaяні, утворена в 1604 році, проіснувала лише два роки, оскільки не змогла виконати мети заснування — відкриття родовищ золота.

Швидко припинили існування колонії на островах Сент-Лусія і Гренада, але поселення на Сент-Кіттсі, засноване в 1624 році, поселення на Барбадосі (1627) і поселення на Невісі втрималися за рахунок організації цукрових плантацій за бразильською системою. Ця система залежала від рабської праці й від голландських кораблів, які привозили рабів і забирали цукор. Щоб зберегти ці дедалі спокусливіші прибутки за Англією, в 1651 році англійський парламент видав указ, що вести торгівлю з англійськими колоніями мають право лише англійські кораблі. Це призвело до низки англо-голландських воєн, результатом яких стало зміцнення англійських позицій в Америці за рахунок голландських. В 1665 році Англія анексувала острів Ямайка, відібравши його в іспанців, а в 1666 році колонізувала Багами[18].

Перше постійне англійське заморське поселення було засноване в 1607 році в Джеймстауні. Поселенням управляла Вірґінська компанія. В 1609 році були відкриті Бермудські острови, і відділення компанії встановило колонію й там. Ліцензія компанії була анульована в 1624 році, й корона отримала прямий контроль над поселеннями, таким чином заснувавши колонію Вірджинія. В 1610 році була заснована Ньюфаундлендська компанія з метою утворити постійне поселення на острові, але плани провалилися. В 1630 році був заснований Плімут, який став притулком для пуританських релігійних сепаратистів. Релігійні переслідування в Європі змушували багатьох людей зважитися на труднощі подорожі через Атлантику: колонія в Меріленді (1634) стала притулком для римо-католиків, колонія на Род-Айленді (1636) — терпимою для всіх релігійних течій, а колонія в Коннектікуті (1639) — для конгрегаціоналістів. Провінція Кароліна була заснована в 1663 році, в 1664 році англійським володінням стала нідерландська колонія Новий Амстердам, яку перейменували в Нью-Йорк. В 1681 році Вільям Пенн заснував Пенсильванію[19].

1.3. Єлизавета І та церква

Вже з перших місяців правління Єлизавети серйозною і водночас складною проблемою її внутрішньої і зовнішньої політики стало релігійне питання. Європейські політики досить добре розуміли зв'язок між зміною влади в Англії та перспективами конфесійного розвитку країни. В Римі, у папському щоденнику, було зроблено запис, що "з приходом нової королеви втрачено ті засоби, які були наявні за життя Марії, які сприяли б поверненню Англії назад до святої церкви". Така категорична оцінка пов'язувалась із сімейним походженням, вихованням та релігійною прихильністю до протестантизму королеви Єлизавети.

Звичайно, в роботах істориків, особливо тих, хто виступав з позицій "національної політики", міститься чимало критичних зауважень щодо недоліків концепції "конфесійної політики". Втім питання секуляризації є значно ширшим. Це не лише відмова від визнання конфесійного фактору головним у політиці Єлизавети, а й визначення механізму переходу до нерелігійної, світської політики. Перший значний поштовх на шляху до "обмирщення" суспільства був зроблений за часів Реформації Генріха VІІI. Крок назад до підпорядкування країни інтересам католицької церкви, до тісного союзу з папським Римом та імперією Карла V зробила королева Марія. Недаремно А.Поллард підкреслював, що королева Єлизавета "успадкувала трон, залежний від іспанської підтримки та папської юрисдикції"[20]. Хоча відкрито англійська королева й не оголосила скасування католицизму у країні, однак про зверхність папства в духовних питаннях мови вже не могло бути.

Перші практичні кроки уряду Єлизавети у зовнішній політиці переконали іноземних спостерігачів, що королева намагається продовжувати традиційний курс взаємодії з Іспанією і суперництва з Францією. Проте одного бажання королеви було замало. Стосунки з Філіппом II довели, як тісно політика пов'язана з релігією. Король Іспанії ясно дав зрозуміти, що Англія може розраховувати на його підтримку і союз лише у разі підпорядкування католицькому престолу. І вже мирні переговори в Като-Камбрезі, та й сам Като-Камбрезійський договір 1559 р. лише підтвердили залежність Англії від її місця в папсько-іспансько-католицькому блоці. Спроба королеви Єлизавети самостійно повернути втрачене на континенті закінчилась поразкою у війні з Францією. В цих досить скрутних для Англії умовах папа Пій IV послав спеціального легата до королеви Єлизавети з метою повернути її "до лона церкви". Однак королева фактично зовсім не звернула уваги на папську місію. Більше того, Єлизавета проголосила, що інститут католицької церкви в її очах не має ніякого авторитету, у листі до Катерини Медічі, датованому початком 1563 p., вона заявила, що "… не визнає над собою нікого, хто був би нижчим за Бога і не вважає, що вона поступиться комусь у чомусь".

1.4. Культурне життя Англії ХVІ ст.

Англійський культурний процес напередодні буржуазної революції відрізняється поступовою кристалізацією основних суперечностей, все більш виразним протистоянням ворожих один одному напрямів і сил в англійському суспільстві.

Боротьба між королівською владою і парламентом велася значною мірою навколо питань церковної політики. Захист єпископальної церкви, проголошений королем, позначав рішучий поворот абсолютизму у бік релігійної нетерпимості. Гоніння на нонконформістські віровчення торкнулися перш за все різних сект і релігійних течій, що вербували прихильників серед широких демократичних кругів населення.

Поворот, що все виразніше визначався у бік зміцнення деспотичної держави, що розвивала тенденції останніх років царювання Єлизавети, викликав все більш активну реакцію різних кругів народу, незадоволених і релігійними переслідуваннями, і зміною курсу зовнішньої політики, і політичними переслідуваннями, і корупцією, що особливо росте, і розбещеністю двору та вищого суспільства. Широкі круги опозиції, що вельми відрізнялися один від одного за своїми політичними інтересами і поглядами, стали, як правило, позначатися загальним поняттям «пуританізм» (від лат. purus — чистий), під яким малися на увазі прихильники очищення порядків, що розповсюдилися в Англії в правління Стюартів.

2. Колоніальна політика Єлизавети

3.1. Пошуки сухопутних шляхів у Персію

Кінець XV і початок XVI ст. — це часи великих географічних відкриттів. У попередніх історичних епохах людина весь час поширювала своє знання Землі. Фінікіяни, греки й римляни у старовинних віках пізнали вже значні простори старого світу, у середньовіччі поширили географічний світогляд араби, нормани й учасники хрестоносних походів.

Але всі давні відкриття йшли повільним шляхом і зацікавлювали тільки окремі народи. Нова епоха відрізняється від давніх тим, що відкриття стають на першому місці змагань Європи, ведуться незвичайно енергійно й послідовно та доводять до таких висновків, якими перше ніхто не міг похвалитися: відкрито нові, нікому не відомі континенти. Це незвичайне значення відкриттів зазначимо тим, що дату найбільшого з них — відкриття Америки в 1492 р. — беремо за граничну дату між середньовіччям и новими часами.

Причини зацікавлення далекими подорожами й передусім морською плавбою були дуже різнорідні. Перш за все пороблено різні винаходи у мореплавстві. У часі середніх віків будова кораблів перейшла все сторонній розвиток. Галери, галіони каравели й інші судна італійців, турків, іспанців прийняли поліпшені технічні форми й надавалися до далеких подорожей. Велике значення мав винахід компасу. Перші уживали його, мабуть, китайці; в XIII—XIV ст. він був удосконалений і поширився по всій Європі. Ужиття компасу забезпечувало кораблі перед безцільною блуканиною по безкраїх морях, що давніше часто траплялося. Поліпшено також географічні карти, так що моряк міг використати досвід давніших поколінь. Нова наука, оперта на критиці давніх переказів, змінила багато поглядів на моря й їх життя, що панували в середньовіччі. Признано за неймовірні давні оповідання про те, що кипить вода й неможливо там переплисти, що вода там така густа, що корабель у ній застрягне, що на морі є грізні вири й впадини, що втягають кораблі на дно, що живуть там небачені потвори, величезні поліпи, опанцирені риби-велетні, що розбивають судна, та ін.

До далеких подорожей вабили декого ідеалістичні мотиви — відкривати далекі невідомі народи і навертати їх на християнську віру. Побожні ченці й гарячі проповідники немало причинилися до того, щоб заохотити моряків до небезпечних експедицій. Але ще більшу роль відігравали матеріальні причини. Західна Європа була вже доволі густо заселена, й у деяких країнах був надмір населення., що не міг найти собі потрібного прожитку. Ці люди шукали собі нових засобів до життя і пробували найти їх на морі. Морське розбишацтво розвивалося упродовж цілих середніх віків, в між тими піратами було багато сміливих моряків, що відважилися на найбільш ризиковані,.; експедиції і багато причинилися до нових відкриттів.

До відкриття морського шляху в Індію торговий обмін між Сходом і Європою відбувався караванним шляхом. Із Індії, Персії й Аравії товари йшли до міст Леванту; тут їх купували італійські, провансальські й каталонські купці й через Венецію, Марсель і Ганзейські міста розвозили по всій Європі. Португальці, відкривши морський шлях повз мис Доброї Надії, протягом XVІ ст. володіли морськими відносинами з Ост-Індією майже без конкуренції. Улаштовані ними на всьому шляху факторії давали їм можливість зміцнити за собою панування над ним[21].

Із середини XVI в. англійці, а слідом за ними голландці, почали шукати Північно-східний прохід. У ході цих пошуків англієць Ричард Ченслор установив торгові стосунки з Росією (1553 – 1554 р.), а Стівен Барроу, користаючись указівками російських поморів, досяг острова Вайгач. У 1594 – 1597 р. три плавання в пошуках Північно-східного проходу зробив чудовий голландський полярний мореплавець Віллем Баренц, але і йому не удалося просунутися далі Нової Землі. У XVII в. пошуки Північно-східного проходу, як і пошуки Північно-західного, були визнані безперспективними.

3.2. Пошуки Північно-західного шляху в Індію і Китай

Географічні пошуки мали велике значення для європейської торгівлі, що старалася добути нові терени, звідки можна б доставляти чужосторонні продукти й вироби. У цих торгових зв'язках найголовнішу роль відігравала Індія. Ця країна від старовинних часів доставляла Європі дорогоцінне коріння, як цинамон, імбір, перець, гвоздику, також пахощі, ліки, дороге каміння, перли, слонову кістку, східні матерії, а особливо китайський шовк. При кінці середньовіччя до Індії вели два головних шляхи — один через Єгипет, Червоне море та Індійський океан, другий із Перінейського побережжя через Алеппо або Дамаск суходолом до Багдада й звідти Перською затокою до Індії, передусім до порту Калькутта. Обидві і дороги йшли спочатку через арабські, потім через турецькі землі. Араби дуже піклувалися торгівлею і значно підняли її стан, так що комунікація відбувалася дуже правильно, в унормованих відносинах. Коли ж прийшла турецька влада, торгівля відразу підупала, бо турки не зуміли утримати безпеки на морях і не протидіяли розбишацтву на суходолі й на морі; крім того, турецькі держави накладали на купців великі торгові оплати і мита, так що товари безнастанно дорожчали. Дійшло до того, що, наприклад, ціни східного коріння були втроє вищі, ніж в Індії, а інших продуктів взагалі не можна було докупити. Через те для європейської торгівлі стало конечною справою найти прямий шлях до Індії морською дорогою, щоб обминути турецьке посередництво.

Отже, на початку ХVI ст. морський шлях в Індію і торгівля прянощами зосередилась в руках португальців. А це в свою чергу підштовхувало іспанську верхівку посилено шукати західний морський прохід до островів прянощів. З цією метою і була споряджена ескадра Ф.Магелана, що вирушила 20.IX.1519 р. з порту Сан Лукар на захід. У листопаді він пройшов протоку, що носить його ім'я, і після 4-місячного плавання пересік Тихий океан, досяг Філіпінських островів, де в сутичці з аборигенами загинув у 1521 р. Рештки команди на одному з кораблів повернулись назад в Іспанію 6.IX.1522 р.

За короткий період відбулось небувале розширення меж відомих європейцям частин планети. Після плавання Магелана уже в нікого не залишалось сумнівів про кулястість Землі, був встановлений зв'язок всіх океанів, але до пізнання внутрішніх частин Старого світу майже нічого не додалось. Залишались невідомою Австралія, Антарктида, північні побережжя Азії і Північної Америки[22].

Географічні уявлення епохи Великих географічних відкриттів найбільш чітко відбились на картах того часу, які набули широкого розповсюдження завдяки книгодрукуванню і гравіруванню на міді. Необхідність зображення всієї поверхні земної кулі стимулювала розробку картографічних проекцій. Але точність карт була низькою, бо не було задовільного методу визначення довготи, не велись інструментальні зйомки. Географічні описи складались під сильним впливом Птолемея. Публікувались його праці часто з доповненнями так званими "космографіями". Найпопулярнішою і обширною була космографія Себастіана Мюнстера, що витримала більше 40 видань на різних мовах. Починається вона згідно середньовікової традиції про створення світу, потім йдуть повідомлення з математичної географії, а основний зміст займає опис країн, переважно європейських. Багато в книзі описів держав, генеалогії правителів, звичаїв населення та ін. Описи окремих країн були малочисельні. Зате кращі успіхи спостерігались у створенні детальних карт окремих країн і областей (Чехії, Польщі, Франції).

У XVI ст. світовим центром торгівлі і промисловості став Антверпен і в Фландрії були створені значні картографічні твори, що узагальнювали перші результати Великих географічних відкриттів Герардом Меркатором, і Авраамом Ортелієм. Меркатор – це Птолемей епохи Відродження, він склав карти всієї земної кулі. На його картах зображався південний гіпотетичний материк "Terra australies". Він перший склав і використав картографічні проекції. Меркатор вірно уявляв собі розподіл суші і моря на землі, тому для рівноваги він показав гіпотетичний материк в південній півкулі.

На рубежі XVI-XVII ст. ініціатива в дослідженнях Тихого океану і південних морів переходить до голландців. Абель Тасман обійшов Австралію з півдня і доказав, що вона не сполучається з Південним материком; попутно він відкрив Тасманію і Нову Зеландію.

Коли ще на морських шляхах панували Іспанія і Португалія англійці та голландці почали шукати північно-східного морського проходу в Індію та Китай.

Голландці спорядили кілька експедицій, найбільше значення з яких мала експедиція В.Баренца, яка обігнула з півночі Нову Землю. Але незабаром голландці захопили морський шлях в Індію і втратили інтерес до північно-східного проходу.

Англійці шукали північно-західного морського проходу, вважаючи, що Північна Америка острів, який можна обійти з півночі.

Головним завдання торгівельних компаній являлась доставка індійських промислових товарів текстилю і т. п., а також спецій і коштовного каміння та інших аналогічних товарів зі Сходу в Англію. Але незабаром англійський ринок закрився від англійських товарів, а індійський навпаки, повинен був відкритись для готових англійських виробів.

Індійським товарам був закритий доступ до Англії в законодавчому порядку. Тим часом англійські товари вільно ввозились до Індії.

Крім того, Індія повинна була сплачувати видатки по її власному завоюванні, по експансії британської імперії в Бірмі, по експедиціям в Африку, Персію і т.д. Також оплачувалось навчання частини англійської армії в Англії, ці податки називалися “подушними”, Індії також приходилось утримувати дипломатичні і консульські англійські представництва в Китаї та Персії і навіть прийоми, які влаштовувались в честь турецького султана в Лондоні[23].

3.3. Створення Ост-Індської компанії

Спочатку головним суперником Португалії у боротьбі за район Перської затоки виступала Туреччина, яка всіляко підбурювала арабські племена до повстання проти португальських загарбників. Араби, в свою чергу, здійснюючи нальоти на ті судна, що входили у води Перської затоки, захоплювали не тільки португальську здобич. Суперництво ж Португалії й Османської імперії сприяло подальшому роздробленню колись могутньої Ормузької держави на маленькі шейхства і султанати. Воюючи проти португальських, а потім англійських завойовників, арабські племена в ряді випадків не відмовлялися від допомоги турків, вбачаючи в них релігійних союзників у боротьбі проти невірних.

У боротьбі за незалежність країн Перської затоки найбільш значну роль відіграло велике племінне об'єднання кавасим, що проживало на півострові Мусандам. Назва цього племені походить від імені його вождя Касимі, який нібито був одним з нащадків пророка Мухаммеда. Від цього шейха ведуть свій родовід правлячі в цей час сімейства в князівствах Шарджа і Рас аль-Хайма. За свідченням арабських істориків, плем'я кавасим мало досить сильний флот, судна якого відрізнялися високими мореплавними якостями, а матроси майстерністю і безстрашністю, що дозволяло контролювати прохід через Ормузьку протоку. На прибережних пагорбах Рас аль-Хайму підносилися сторожові вежі, що за формою нагадували гостроверхі шатра кочовиків, які й дали назву країні — "Мис Шатр". З цих веж велося спостереження за суднами і передавалися сигнали до міста, що давало можливість швидко реагувати і починати воєнні дії.

Таким чином, влада племені кавасим поступово поширилася на все узбережжя і навіть на ті території, що тягнулися на 300 миль углиб Аравійського півострова.

Зрозуміло, весь цей час Англія не залишалася байдужою до зміни політичних впливів у водах Перської затоки, природно піклуючись про власні інтереси. У 1600 р. у відповідності з Хартією королеви Єлизавети засновується Ост-Індійська компанія, що отримала монопольне право на торгівлю з Ост-Індією, включаючи право вести війну й укладати договори з країнами, розташованими в басейні Індійського океану. Для здійснення таких повноважень компанія мала тридцять великих кораблів і безліч малих.

Ост-Індійська компанія була своєрідним королівством у королівстві; її чисті прибутки могли підніматися до 300% і вище і, зрозуміло, відмовлятися від такого очевидного доходу і в майбутньому англійці не збиралися. Але для цього необхідно було ґрунтовно потіснити португальців. Вправно граючи на протиріччях між Іраном і Португалією, хитрі брітти об'єднали свої сили з перськими і змусили португальців піти з Ормуза та деяких інших районів Аравійського півострова.

У кінці століття Англія, Франція і Голландія зробили спробу домовитися про спільне морське патрулювання Перської затоки для забезпечення свободи мореплавства.

В 1600р. була організована Ост-Індійська компанія, яка поклала початок англійському пануванні в Індії. Торгівельні компанії знаходились в руках заможних купців, які завдяки монополіям даних їм короною, відтісняли від торгівлі середніх та мілких купців. Ост-Індійська компанія — англійська приватна компанія з торгівлі з країнами Ост-Індії та Китаєм, яка існувала з 1600 по 1858 р.

Англійський уряд надав Ост-Індійській компанії право монопольної торгівлі з усіма країнами Індійського та Тихого океанів між Магеллановою протокою та мисом Доброї Надії. Діяльність компанії регулювалася хартією, яку видавав уряд. Остання періодично переглядалась і в умови діяльності компанії вносились поправки. Основним органом управління Ост-Індійської компанії були рада директорів, яка відігравала вирішальну роль, і збори акціонерів. Спираючись на урядову підтримку, Ост-Індійська компанія швидко розгорнула прибуткову міжнародну торгівлю. Суперниками англійської Ост-Індійської компанії були Португалія, голландська і французька Ост-Індійські компанії. Під час боротьби з конкурентами англійці спиралися на сітку укріплених факторій, з яких згодом виросли такі міста, як Мадрак, Бомбей, Калькутта. Для того, щоб закріпитись в Індії, компанія активно використовувала тактику підкупу та шантажу місцевої влади. З часом для розширення свого впливу англійці почали використовувати військову силу. У другій половині XVII ст. Ост-Індійська компанія отримала від англійського уряду право оголошувати війну та укладати мир, розпоряджатись власною армією та флотом, чеканити монету.

Спочатку купецька компанія по торгівлі з Ост-Індією являла собою досить аморфну організацію, склад учасників якої був випадковим і непостійним. Європейські, і в тому числі англійські товари, спочатку не користувалися попитом на ринках Сходу, тому за товари доводилося платити золотом і сріблом[24].

Англійське уряд надав Ост-Індійській компанії право монопольної торгівлі з усіма країнами Індійського й Тихого океанів між Магеллановою протокою й мисом Доброї Надії.

Діяльність компанії регулювалася хартією, видаваної їй урядом на певний строк. Після його витіканні хартія продовжувалася, але в умови діяльності компанії, як правило, вносилися корективи. Основними органами керування Ост-Індійській компанії були рада директорів і збори акціонерів. Вирішальну роль грав раду директорів, при якому пізніше була створена мережа спеціальних комітетів, що відповідали за окремі напрямки діяльності.

Опираючись на урядову підтримку, англійська Ост-Індійська компанія швидко розгорнула велику й прибуткову торгівлю. У першій третині 17 століття вона володіла торговельними факторіями на островах Ява, Суматра, Банда, Борнео, Целебес, у Японії, Сіамі, на півострові Малакка й в Індії. Спочатку центром англійської торгівлі в Ост-Індії був Бантам на острові Ява, але з 1620- х років компанія сконцентрувала свою діяльність в Індії, звідки вивозила в інші країни Азії і Європу чай, тканини, пряжу, індиго, опіум, селітру.

У першій половині 17 століття індійська торгівля компанії велася переважно через Сурат — портове місто на заході Індії, на території держави Великих Моголів (Монголія). Англійська торговельна факторія в Сурате була заснована в 1613 році.

Суперниками англійської Ост-Індійської компанії були Португалія, голландська й французька Ост-Індійські компанії, приватні торговці-англійці, місцеві індійські володарі. У ході боротьби з ними англійська Ост-Індійська компанія опиралася на мережу укріплених факторій, з яких згодом виросли такі міста, як Мадрас, Бомбей, Калькутта. Для того, щоб закріпитися в Індії, компанія активно застосовувала тактику підкупу й шантажу місцевої влади. Гасло "розділяй і пануй" визначив колоніальну політику Ост-Індійської компанії, особливо після розпаду імперії Великих Моголів. Згодом для розширення свого впливу англійці охоче використовували й військову силу.

За хартією Олівера Кромвеля 1657 p. англійська Ост-Індійська компанія була перетворена в акціонерне товариство з постійним капіталом. З другої половини XVIII ст. основна увага приділялась не стільки торгівлі, скільки збору податків та управлінню захопленими територіями. Водночас під тиском фритредерського руху держава з кінця XVIII ст. почала обмежувати монополію компанії на торгівлю з Індією, яка набувала все більшого значення для економіки Англії в період промислового перевороту. У 1858 р. уряд прийняв рішення ліквідувати Ост-Індійську компанію. її володіння перейшли під пряме управління британської корони, а пайщикам була виплачена компенсація в З млн. фунтів англійських стерлінгів.

Через деякий час Ост-Індійська компанія передала своє індійське помістя британській короні, отримавши при цьому дуже значну компенсацію за рахунок (акціонерам Ост-Індійської компанії з індійського бюджету, тобто за рахунок індійських платників податку була виплачена компенсація в 3 000 000 млн. Фунтів стерлінгів).

Так утворився державний борг Індії. Це фактично була продажна ціна Індії, Індією ж і виплачена. В наступних роках всі адміністративні служби укомплектовувались виключно з англійців. Віце-королі, які прибували в Індію безпосередньо з Англії повинні були пристосовуватись до Індійської громадянської служби та опиратись на неї.

Згідно парламентського закону про індійські ради при віце-королі й губернаторах були створені законодавчі ради з нарадчими функціями. Передбачалось, що найменше половини членів рад призначались з осіб, які не були на державній службі.

В законі про адміністративну реформу було сказано, що найважливіші питання політики – фінансів, оподаткування, релігії, відношень з індійськими князівствами та іноземними державами не підлягали обговоренню в радах.

Ост-Індійська компанія отримала дозвіл Могольського правителя на відкриття факторії в Сураті на початку 17 ст. Через декілька років вона купила ділянку землі і заснувала Мадрас. В 1662р. острів Бомбей був подарований Португалією в якості приданого англійському королю Карлу ІІ, а він передав його Ост-Індійській компанії.

В 1690р. було засноване місто Калькутта. Таким чином, до 17 ст. Англійці завоювали низьку опорних пунктів на індійському узбережжі. В глиб країни вони просувались дуже повільно. Битва біля Плессі в 1757р. вперше віддала під їх контроль обширну територію і за декілька років англійськими колонізаторами було підкорені Бенгалія, Біхар та Порісся, а також південне узбережжя Індії.

Протягом першого століття свого існування Ост-Індійська компанія зосереджувала свою увагу в основному на торгівлі, а не на розбудові імперської влади. Компанія не могла боротися з могутньою Могольською імперією, від якої одержала в 1617 році права на торгівлю. Але протягом 18 століття Могольська імперія почала занепадати. Тим часом Британська Ост-Індійська компанія вела важку боротьбу проти Французької Ост-Індійської компанії (фр. La Compagnie française des Indes orientales). Британці здобули перемогу у битві при Пласі в 1757 році, що здобуло для них контроль над Бенгалією. Правлячи прямо чи при посередництві місцевих маріонеткових князів, Британія поступово розширювала свої володіння, тримаючи Індію в покорі за допомогою Індійської армії, яка на 80% складалася з місцевих сепаїв[25].

Висновок

Нову епоху розвитку Англії розпочала королева Єлизавета (1558—1603), донька Генріха VIII і Анни Болен. Мати її умерла на ешафоті, а батько, зайнятий своїми справами, відносився до неї байдуже. Але малою королівною заопікувалася остання жінка Генріха, Катерина Пар, і пізніший її чоловік, адмірал Семур. Єлизавета від молодих літ проявляла великий талант і добула собі глибоке знання класичних мов і математики. За володіння Марії Єлизавета попала знову в неласку, і навіть її ув'язнено у в'язниці Тауер як підозрілу в зговорі на королеву. Але після смерті Марії, коли не було інших членів королівської родини, Єлизавета, як остання з Тюдорів, добула англійський престол. її руки домагалися наймогутніші володарі — Габсбурги і французька династія. Іспанський король Філіп II був дуже зацікавлений цим подружжям, щоб приєднати Англію до війни з Францією. Коли Єлизавета йому відмовила, він порадив їй одного з австрійських князів. З другого боку подружні заходи робив французький князь Франсуа Анжу, але також безуспішно. На домагання парламенту, щоб королева згодилася на подружжя, Єлизавета відповідала все відмовно, заявляючи, що вона віддала своє серце тільки Англії. І справді, всі свої сили і змагання вона жертвувала англійській державі.

Політичним радником Єлизавети був Вільям Сесіл, пізніше лорд Берлі. Хоч королева не раз йшла своїм власним шляхом і відкидала проекти свого державного секретаря, усе ж Берлі співпрацював із нею упродовж кільканадцятьох років.

Першим державним актом Єлизавети була оновлення англіканської церкви. Головною причиною, що вплинула на це рішення королеви, було становище Рима: католицька церква вважала подружжя Генріха VIII з Анною Болен за неважливе і тому також не визнавала прав Єлизавети до престолу. Єлизавета не мала іншого виходу, як опертися на англіканах, і тому видала т. зв. «39 артикулів», в яких привернула устрій англіканської церкви з деякими змінами едикту Едуарда VI. Частину духовенства, що залишилася вірна Римові, усунено з посад, але до переслідування католиків королева не допустила. Єпископальну церкву введено також в Ірландії, але там більшість народу лишилася вірна католицтву. Натомість Єлизавета гостро виступала проти прихильників кальвінізму, яких в Англії звали пуританами, та їх радикального відхиленню — індепендентів.

З приходом до влади Єлизавети королівська політика, гаслом якої став принцип "фактичної окупації", почала зближатись, насамперед у несприйнятті колоніальної монополії Португалії та Іспанії, з "тіньовими колоніальними структурами". Але впродовж досить тривалого часу англійський уряд, з різних причин, був просто неспроможний перейти в колоніальній політиці до наступальної тактики, як він це зробив у зовнішній політиці на континенті. Розглядаючи процес творення політики Англії стосовно Нового світу під таким кутом зору, можна погодитись з досить поширеною в західній історіографії думкою, що англійський уряд розпочав активні дії в колоніальному питанні на межі 1580-х років. Втім зроблений внаслідок такої констатації висновок, буцімто до доби колоніальної системи Англії можна віднести лише останні два десятиліття XVI ст., суперечить характеру тих широкомасштабних операцій, які здійснювались англійцями вже в 60-70-ті роки XVI ст. Інша річ, що тоді ініціаторами колонізаційного руху були не державні інституції і не королівські уповноважені; в його авангарді стояли приватні особи, які формально не могли, а фактично і невиступали в якості дипломатичних представників англійської королеви, тобто автоматично виключались зі сфери дипломатичної історії І разом з тим це твердження, а також широко поширені міркування про приватний характер англійського мореплавства у XVI ст. та невтручання уряду у його розвиток ігнорують тіньові структури, той симбіоз державних та корпоративних зусиль, який відіграв упродовж другої половини XVI ст. визначну роль у перетворенні морського флоту Англії в інструмент силової дипломатії.

Список використаних джерел та літератури

Джерела

1. Lepszy К. Op.cit. — S.27; Jasnowski J. England and Poland in the XVI and XVII Centuries. — L.,1948; Zins H. Anglia a Baltyk w drugiej polowie XVI w. — Wroclaw,1967; Idem. Polska w oczach…; Wojcik Z. Dzikie pola w ogniw. ОKozaczyznie w dawuej Rzeczypospolitej. — Warszawa,1968

2. Англия в эпоху абсолютизма. (Статьи и источники)/Под ред. Ю. М. Сапрыкина. М., 1984.

3. Бродель Ф. Указ соч. — Т.З. — С.147-150; Троян С.С. Теорія і практика німецького колоніалізму (XVI— середина XIXст.) — Чернівці, 1996. — С.21-29

4. Бэкон Фрэнсис. Новая Атлантида. Опыты и наставления нравственные и по-литические. 2-е изд. М., 1962.

5. Мор Томас. Утопия. М., 1978.

6. Мор Томас. Эпиграммы. История Ричарда III. M., 1973.

7. Сапрыкин Ю. М. Народные движения в Англии во второй половине XVI — начале XVII в. М., 1981.

8. Ченей Э. Аграрный переворот в Англии в XVI в. по свидетельству современников. СПб., 1899.

9. Шекспир Уильям. Полное собрание сочинений. В 8 т. М., 1957—1960.

Література

1. Англия XV—XVII вв. Проблемы разложения феодализма и генезиса капи-тализма. Горький, 1981.

2. Винокурова М.В. Английское крестьянство в канун буржуазной революции середины XVII 1992.

3. Горбунов А.Н. Джон Донн й английская поззия XVI—XVII вв. — М., 1993.

4. Грин Д.Р. История английского народа. — Т.2. — М., 1902. — С.315; Кудрявцев П.Н. Сочинения. — Т.2. — М.,1887. — С.З; Чистозвонов А.Н. Английская политика … — С.207; GeylP. Op. cit. — Р.116

5. Дмитриева О.В. Елизавета І. — М., 1998.

6. Дмитриева О.В. Социально-зкономическое развитие Англии в XVI в. — М., 1990.

7. Дмитриева Ольга В. Елизавета I. Семь портретов королевы. — М. : Янус-К, 1998. — 247с

8. Дьомін О.Б.Біля витоків англійського атлантизму. Зовнішня політика Англії кінця 50- кінця 80-х років XVI ст./ Одеський національний ун-т ім. І.І.Мечникова; Дипломатична академія України при Міністерстві закордонних справ України. — О. : Астропринт, 2001. — 360с.

9. Дьомін О. Б. Формування "нового курcу" зовнішньої політики Англії (друга половина ХVІ — початок ХVIIcт.): Автореф. дис… д-ра. іст. наук: 07.00.02 / НАН України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського — К., 2001. — 32с.

10. Дьомін О.Б. "Нідерландське питання" в європейській політиці Англії (1576-1585 pp.) // ЗІФ ОДУ, — В.З. — Одеса, 1996. — С.113

11. Дьомін О.Б. Біля витоків англійського атлантизму. — Одеса, 2001

12. Дьомін О.Б. Південна Україна в міжнародних відносинах другої половини XVIстоліття (до питання про генезу чорноморської проблеми) // Південь України і складання української державності: історія і сучасність. — Одеса, 1994. — С.Зб-39

13. ейг Кристофер. Елизавета 1 Английская: Пер. с англ.. — Ростов-на-Дону : Феникс, 1997.

14. Исаенко А. В. Английская королевская реформация XVI века. Орджоникидзе, 1982.

15. Исаенко А. В. Пуританская реформация в Англии в XVI — начале XVII века. Орджоникидзе, 1980.

16. Лурье Л.С Русско-английские отношения и международная политика второй половины XVIв. // Международные связи России до XVIIв. — М.,1961.— С.441

17. Маловист М. Европа, Магриб и Западный Судан в XVв. Международные основы европейской экспансии в Африку // История, социология, культура народов Африки. — М., 1974. — С.145

18. Маркс К. Капитал. Т. 1. Гл. 24 //Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 23 С. 725—773.

19. Маркс К., Энгельс Ф. Рецензия — Гизо. «Почему удалась английская революция?»//Там же. Т. 7. С. 222.

20. Мещерякова Н. М. Основные черты генезиса капитализма в промышленности Англии XVI —первой половины XVII в.//Проблемы генезиса капитализма. М., 1978.

21. Мортон А. Л. Английская утопия. М., 1956.

22. Осиновский И. Н. Томас Мор. М., 1974.

23. Осиновский И. Н. Томас Мор: утопический коммунизм, гуманизм, реформация. М., 1978.

24. Осипова Т. С. Освободительная борьба ирландского народа против английской колонизации (вторая половина XVI — начало XVII в.). М., 1962.

25. Потехин А. Н. Очерки из истории борьбы англиканства с пуританством при Тюдорах (1550—1603 гг.). Казань, 1894.

26. Савин А. Н. Английская деревня в эпоху Тюдоров. М., 1903.

27. Савин А. Н. Английская секуляризация. М., 1906.

28. Сапрыкин Ю. М. Английская колонизация Ирландии в XVI – начале XVII века. М., 1958

29. Сапрыкин Ю. М. Английское завоевание Ирландии (XV—XVII вв.). М., 1982.

30. Сапрыкин Ю. М. От Чосера до Шекспира: этические и политические идеи в Англии. М., 1985.

31. Сапрыкин Ю. М. Социально-политические взгляды английского крестьянства в XIV—XVII вв. М., 1972.

32. Семенов В. Ф. Огораживания и крестьянские движения в Англии XVI в. М., Л., 1949.

33. Соколов В. Реформация в Англии. (Генрих VIII и Эдуард VI). М., 1881.

34. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992. — С.429-431;488-499

35. Тревельян Дж. М. Социальная история Англии. М., 1959.

36. Флоря Б.Н. Антитурецкая коалиция и "бескоролевье" 1587 года в Речи Посполитой // Юго-Восточная Европа в средние века. — В,1. — Кишинев, 1972. — С.273

37. Фрейденберг М.М. Венеция, Дубровник и Сидят в адриатической торговле // Вопросы истории. — 1972. — №4. — С.193-194

38. Хайек Ф.А. Пагубная самонадеянность. — M., 1992. — С.79

39. Хейг К. Елизавета I Английская. Ростов-на-Дону, 1997

40. Черняк Е. Б. Тайны Англии. М., 1996

41. Чистозвонов А.Н. Английская политика по отношению к революции в Нидерландах (1572-1585) // СВ. — В. 5. — 1952

42. Штокмар В. В. Очерки по истории Англии XVI века. Л., 1957

43. Штокмар В. В. Очерки по истории Англии XVI века. Л., 1957.

44. Штокмар В. В. Экономическая политика английского абсолютизма в эпоху его расцвета. Л., 1962.

45. Эшли У. Дж. Экономическая история Англии в связи с экономической теори¬ей. М., 1897.

46. Яброва М. М. Очерки истории колониальной экспансии Англии в эпоху первоначального накопления. Саратов, 1966