Вступ.

1. Загальний огляд тенденції правотворення в римському праві.

2. Поняття та розуміння закону в римському праві, його види.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

В Інституціях Юстиніана наводиться відмінність між правом писаним (ius scriptum) та неписаним (ius non scriptum). Писане право — це закон та інші норми, видані державою та зафіксовані у відповідних офіційних джерелах. Неписане право — це норми, що складаються в процесі життя людей та функціонування суспільства. Якщо останні держава не визнає та не захищає, вони залишаються звичаями.

Звичаєве право являє собою найстарішу форму утворення римського права. Воно налічує досить велику кількість таких норм. Серед них вирізняються такі: mores maiorum (звичаї предків) — звичаї, що їх зберігали і охороняли понтифіки, usus (звичаєва практика), commentarii magistratuum (звичаї, що склалися в практиці магістратів). Звичаєве право існувало в Стародавньому Римі досить довго, але поступово нові соціально-економічні від-носини вимагали державного закріплення правових норм. Таким закріпленням стало видання законів.

У республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Найважливішими законами були закони XII таблиць. Закони отримали таку назву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцяти мідних дошках. Крім зазначених законів, велику вагу мають також lex Poetelia (закон Петелія), IV ст. до н. е., що відмінив продаж у рабство та вбивство боржника, який не сплатив борг; lex Aquilia (закон Аквілія), ІІІ ст. до н. е., про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей; lex Falcidia (закон Фальцидія), І ст. до н. е., про обмеження заповідальних відказів та ін.

1. Загальний огляд тенденції правотворення в римському праві

Загальна тенденція трансформацій форм правотворення (джерела або ж форми вираження, закріплення норм римського права) виглядала таким чином.

Загальну характеристику форм архаїчного римського права утруднює те, що про нього відомо дуже мало.

Від законів «періоду Рексів» до нас дійшли лише уривки, та й ті головним чином у викладі пізніших римських авторів. Тому історики довго з недовірою ставилися до цих традицій, вважаючи їх невірогідними. Однак значне розширення джерельної бази дозволило переглянути це ставлення, бо нові археологічні відкриття, дані лінгвістики, епіграфіки, а також етнографічні дослідження інших ранніх класових суспільств дають нові підтвердження античної традиції. На цій підставі можна скласти певне уявлення про характер нормотворчості у той час.

У ранньому римському праві тривалий час головною формою правотворення був звичай. Причому не існувало поняття «звичай» як якоїсь загальної, абстрактної категорії. Натомість були звичаї, характерні для тих або інших родів, а також звичаї, що виникають у практиці діяльності колегій жерців, магістратів та ін. Останні з часом закріпилися у вигляді коментарів понтифіків, коментарів магістратів тощо.

Іншим видом джерел (норм) цивільного права в найдавніший період були закони та плебісцити. Поміж них, зокрема, важливе значення для формування законодавчого масиву мали Закон 445 р. до н. є. трибуна Канулея про шлюби, закони 449 р. до н. є. Валерія і Горація про права римського громадянства, Закон 326 р. до н. є. трибуна Петелія про заборону перетворення римських громадян у боргових рабів, Закон 286 р. до н. є. Аквілія про майнову відповідальність за деякі види приватних деліктів та ін.

Поряд із законодавством республіканського періоду важливим видом норм цивільного права стає діяльність юристів, що полягає, головним чином, у тлумаченні й роз'ясненні законів. Спочатку це було монополією понтифіків, однак у IV ст. до н. є. її було порушено, чому сприяли дві обставини: публікація в 304 г. Апієм Клавдієм і Гнеєм Флавієм формул позовів і календаря дат, коли було можливим їхнє подання (Д. 1.2.2.7); дозвіл Тиберієм Корункарієм — першим головним понтифіком з плебеїв — всім бажаючим бути присутніми на його публічних консультаціях (до цього вони були таємними), внаслідок чого юриспруденція стала доступною не тільки втаємниченим. Вершиною творчості юриспруденції цього періоду є книга Секста Елія (II ст. до н. е.). її називали «колискою права», тому що в ній було додано тлумачення до Законів XII таблиць, а також приєднані «законні позови» — legis actiones (Д. 1.2.1.38).

Починаючи з пізньої республіки, відбуваються зміни у системі форм творення права (правових норм).

На другий план відходять правові звичаї, закони народних зборів та плебісцити. Разом з тим зростає значення сенатус-консультів, а у період принципату з'являються конституції принцепсів, що займають місце законів. Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону, бо народ… надав йому вищу владу і повноваження» (Д. 1.4.1) Отже, все, що імператор ухвалив шляхом письма та підпису чи припису засобом едикту, є законом, оскільки проголошується від імені народу.

Важливим джерелом права стають едикти преторів, що спочатку своїми позовами підкріплюють норми jus civile, потім заповнюють прогалини в ньому і, нарешті, включають положення, які змінюють та доповнюють jus civile.

Крім того, істотно змінюється характер та значення діяльності юристів. У цей період вона здійснюється у різних формах: cavere — складання ділових паперів, формулярів угод тощо; agere — поради щодо подання позову і ведення його у суді; respondere — консультації, відповіді на запитання, що надходять від приватних осіб.

При цьому формою правотворення стають висловлювання правознавців, які мають jus respondendi — право офіційних консультацій, що надається з часів Августа принцепсами видатним, відомим юристам, думка яких стає обов'язковою для суду.

Наприкінці принципату — на початку домінату форми правотворення набирають більш стабільного (застиглого) характеру. Активність у галузі правотворчості дедалі знижується в силу дії низки об'єктивних та суб'єктивних причин.

Настає доба кодифікацій, створення узагальнених збірок нормативних актів. Серед них слід згадати Постійний преторський едикт, що був збіркою преторських прецедентів, Кодекси Грегорія, Гермогена.

Особливе місце належить Кодексу Теодосія, що був першим офіційним кодифікованим актом римського права і являв собою збірку систематизованих та узгоджених імператорських конституцій.

У період принципату народні збори поступово втрачають своє значення. З огляду на те, що принцепси ще не наважувалися відкрито скасувати республіканський устрій, вони проводили свої рішення через сенат, який завжди ухвалював їхні пропозиції. Закони, видані сенатом, називалися сенатусконсультами (senatus¬consulta).

За встановлення монархії був проголошений принцип: «Все, що бажає імператор, має силу закону», а сам імператор «законами не пов’язаний» (D. 1.3.31). Імператорські закони носили назву «конституцій» та поділялися на 4 види: едикти — загальні розпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсім інше значення); рескрипти — розпорядження щодо окремих справ (відповіді на різноманітні клопотання до імператора); мандати — інструкції, імператорів своїм чиновникам; декрети — розпорядження щодо спірних справ, що їх розглядав імператор. У період абсолютної монархії імператорські закони називалися «leges».

Звичаї (mores). Будь-яке суспільство для нормального існування потребує певного регулювання. Це досягається певними приписами (правилами поведінки), які виробляються людським колективом (родом, племенем), тобто соціальними нормами. Цими соціальними нормами були звичаї, тобто правила поведінки, які утворюються стихійно в результаті багаторазового повторення протягом тривалого часу.

Наявність загальноприйнятих стандартів поведінки обмежує свавілля окремих осіб і забезпечує незалежність учасників правових відносин від випадкових обставин (хитрість, фізична сила партнера), тобто ставить всіх в однакові умови. Для свого визнання як обов'язкової вимоги (яка дає можливість судового захисту) звичаї повинні були відповідати певним критеріям:

· мати тривалий характер (життя більше одного покоління);

· відображати одноманітну практику;

· втілювати розумну потребу в регулюванні життєвою обставиною.

Виникнувши у Римі, публічна влада по мірі необхідності починає визнавати звичаї та їх загальнообов'язковий характер, і таким чином звичаї перетворюються на правові звичаї (consuetudo).

Норми звичаєвого права позначаються у римському праві термінами:

· usus (звичаєва практика);

· mores morium (звичаї предків);

· comentarium pontificum (звичаї, які склалися в практиці жерців);

· comentarium praetoirum (звичаї, які склалися в практиці преторів).

Царські закони (Rex leges). Нормами соціального регулювання в царський період були приписи, постанови царської влади. З іменем царя Ромула пов'язуються такі закони:

· про укладення шлюбу у формі релігійного обряду;

· про заборону вбивати дітей, які досягли трирічного віку,

· крім явних виродків;

· про заборону дружині залишати чоловіка.

З вигнанням царів (509 р. до н. є.) судова влада і право законодавчої ініціативи переходять до двох вищих магістратів (консулів) і сенату.

Закони приймалися лише зі згоди сенату, і крім того, мали бути попередньо прийняті на народних зборах — comitio (куріатні, цен-туріатні, трибутні збори).

Давньоримський юрист Гай стверджував: "Закон — це те, що народ наказав і постановив".

Закони встановлювалися всім громадським колективом і для всіх громадян, були результатом взаємної згоди всіх громадян. Взаємна згода всіх громадян виключає неінформованість (необізнаність) і необдуманість поведінки, причину можливого відхилення від норм і нехтування інтересами інших. Закони забезпечують визначеність права, виключають свавілля як громадян, так і володарів. Незнання закону, знання якого передбачається, не вибачає особу, котра порушила цей закон. Папініан вказував: "Закон — це загальний припис, рішення досвідчених мужів, запобігання злочинам, які здійснюються за незнанням або умисно, загальна клятва республіки".

Закон розділявся на три частини:

praescriptio (вступ) — ім'я ініціатора закону і голови народних зборів, день і місце засідання народних зборів;

rogatio — пропозиція магістру про зміст закону;

3) sanctio (санкція) — заходи примусу, під які підпадали порушники закону.

У середині V ст. до н. є. на основі всіх звичаїв і законів в Римі були створені Закони XII таблиць. В 451 р. до н. є. була призначена законодавча комісія з 10 мудрих мужів (desemvire), які розробили перші 10 таблиць, в 450 — дві останні.

Вважається, що Закони XII таблиць є найдавнішою кодифікацією звичаїв, можливо, з деякими запозиченнями з грецького права. Ці Закони мали велике значення в історії римського права періоду республіки і високо цінувалися римлянами. На основі цих законів набуває подальшого розвитку система національно-римських правових норм. Право розвивалося двома шляхами: 1) шляхом практичного тлумачення Законів XII таблиць; 2) шляхом створення нового законодавства.

Постанови народних зборів. Народні збори вважались найважливішими державними органами у Стародавньому Римі. Вони приймали чи скасовували закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції та протести на рішення судових органів. Народні збори обирали всіх посадових осіб, в руках яких зосереджувалася виконавча влада. Існувало три види народних зборів: куріатні, центуріатні і трибутні коміції. Найдавніша форма народних зборів — куріатні коміції. Це — замкнуті об'єднання патриціїв. Внаслідок боротьби плебеїв з патриціями у V—IV ст. до н. є. були створені так звані центуріатні коміції, в яких брали участь як патриції, так і плебеї. Плебейська частина римського народу проводила свої збори на територіальних округах — трибах. Рішення трибутних плебейських коміцій отримали назву plebescitum і були обов'язковими і для патриціїв.

Едикти магістратів. Специфічною формою правоутворення в період Республіки були едикти магістратів, передусім преторів. Посада претора було введена в 366 р. до н. є. Головним завданням преторів було здійснення правосуддя. З 247 р. до н. є. поруч з претором для провадження справ між римськими громадянами обирався претор для ведення справ між римськими громадянами і чужоземцями (перегринами). Перший претор називався міським, другий — перегринським.

Приступаючи до своїх повноважень, претор оголошував едикт. Термін "едикт" походить від слова dico — говорити і первісно означав усне розпорядження магістрата (посадової особи) з того чи іншого питання. Але згодом він набув значення програмного документа, в якому претор оголошував про суть своєї діяльності. Зокрема претор визначав, у яких саме випадках він даватиме позов, а в яких не буде цього робити, незважаючи на наявність норм цивільного права.

Враховуючи те, що посади преторів були виборними, такий едикт по суті відігравав роль своєрідної передвиборної програми. Новообраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх попередників. Ті едикти, які отримували підтримку римського суспільства і виявлялися придатними для захисту нововиниклих відносин, використовувались в новому едикті. Отже, кожний новообраний претор приймав свій едикт, який був не тільки наслідком творчості його автора, а й колективним творінням багатьох попередників, що увібрало у себе їх практичний досвід.

Преторські едикти спочатку мали на меті лише надавати допомогу законному (цивільному) правопорядку і заповнювати його прогалини. Але потреба у розробці й проголошенні нових правил судочинства та правосуддя була зумовлена нездатністю цивільного права надійно захистити нові відносини, які склалися під натиском нових соціально-економічних умов, що змусило преторів зробити рішучий крок у напрямі приведення правових норм у відповідність до потреб життя. Саме завдяки преторській діяльності римлянам вдалося досягти не перевершеного вдосконалення правової культури.

Едикти преторів були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права. В 131 р. н. є. римський юрист Сальвій Юліан за дорученням імператора Адріана кодифікував усі преторські едикти, що мали значення для того часу, в єдиний "Вічний едикт" (Edictum perpetum). Кодифікація преторських едиктів — перша велика кодифікація після Законів XII таблиць.

Постанови сенату. У період республіки римський сенат отримав право видавати постанови під назвою сенатус-консульти (senatus consulta). У період принципату, коли роль народних зборів зменшувалась, а сенату — зростала, постанови сенату перетворилися на основну форму законодавства. Вони замінили закони, які приймали народні збори. Сенат при цьому не мав законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції принципсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. В сенатус-консультах нерідко давалися лише загальні принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах.

2. Поняття та розуміння закону в римському праві, його види

Розуміння закону, тобто акту найвищої юридичної сили, як форми права, зазнало за час існування римського права істотних трансформацій. Закони у Римі мають кілька різновидів, що іноді співіснують поряд, іноді витісняють одне одного, а іноді, зберігаючи назву, змінюють сутність. Головними різновидами законів є: 1) постанови народних зборів; 2) сенатус-консульти; 3) конституції імператорів. Розглянемо їх дещо докладніше.

1. Постанови народних зборів (lex leges).

Уже йшлося про те, що народні збори Стародавнього Риму були найвищим державним органом. Вони приймали та скасовували закони, оголошували війну та укладали мир, розглядали скарги на рішення судових органів, обирали посадових осіб, в руках яких знаходилась виконавча влада.

У Римі було три види народних зборів: куріатні, центуріатні та трибутні коміції.

Найдавніша форма народних зборів — куріатні коміції. Це замкнені об'єднання патриціїв. Внаслідок боротьби плебеїв з патриціями в V—IV ст. до н. є. Сервій Тулій створив центуріатне улаштування. До центуріатних коміцій входили не лише патриції, а й плебеї. Проте незадоволення плебеїв зберігалося і вони почали проводити свої збори по територіальних округах — трибах. Територію Риму було поділено на 34 округи (4 міських і 30 сільських). Зі зростанням політичного значення плебеїв у трибутних коміціях брали участь і патриції. Рішення трибутних плебейських коміцій визнавалися законом, були обов'язковими і для патриціїв. До початку II ст. до н. є. цей вид народних зборів став основним у Римській державі.

Однак процедура проходження законопроекту була досить складною. Незважаючи на певну демократизацію народних зборів, вирішувати принципові питання вони не могли. Магістрат, який мав право скликати народні збори (консул, диктатор, претор), опрацювавши проект закону, повинен був подати його на обговорення до сенату. Без його схвалення законопроект на обговорення народних зборів не виносився. Народні збори законодавчої ініціативи не мали. Поданий проект вони мусили або прийняти в цілому без обговорення, або відхилити в цілому. Прийнятий народними зборами закон проходив ще одну стадію — схвалення сенату, без чого не міг стати законом. Отже сенат керував народними зборами і контролював їх.

За часів пізньої республіки голосування проходило в такому порядку. Кожен учасник мав один голос. Спочатку голоси підраховували всередині курії, центурії чи триби, і таким чином складався голос цієї одиниці — «за» або «проти», який подавався в коміцію. Більшість голосів цих підрозділів і визначало рішення народних зборів.

Функції куріатних, центуріатних і трибутних коміцій чітко не розмежовувались, що було вигідно виконавчій владі.

Наприкінці І ст. народні збори припинили приймати закони, поступившись (фактично, а не формально), цим правом сенату.

2. Постанови сенату — сенатус-консульти (senatus con sul ta).

У період республіки і принципату вища державна, в тому числі й законодавча, влада належала сенату, який відіграв важливу роль у державному житті Риму. З IV ст. до н. є. його склад поповнюється магістратами, що відслужили свій строк і після складення повноважень автоматично включалися до сенатського списку.

Починаючи з Октавіана Августа, склад сенату повністю формував принцепс. У той же час формально сенат став єдиним законодавчим органом. Аби воля принцепса набула значення закону, її вносили у вигляді проекту до сенату, а потім вона отримувала формальне затвердження.

ЗІ — до середини III ст. сенатус-консульти стають головною формою законодавства. Сенат при цьому не мав права законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. У сенатус-консультах часто давалися лише загальні принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах.

3. Імператорські конституції.

Від часів абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще раніше Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону», сам «принцепс вільний від обов'язку (додержуватися) закону» (Д. 1.4.1; Д. 1.3.31). Всі інші форми правотворчості в цей період фактично припинилися.

Постанови (встановлення) імператора дістали назву конституцій, від римського слова constituo — установляю.

Ще за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти і мандати.

Едикти імператора відрізнялися від едиктів преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив постанови, обов'язкові для всього населення Римської імперії. Декрети — це рішення імператорів у конкретних судових справах. Рескрипти — письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань. Мандати — інструкції чиновникам з адміністративних і судових питань.

У період домінату мандати вибувають з практики правотворчої діяльності імператорів. Декрети та рескрипти застосовувались як рішення імператорів у конкретних справах. Отже, основною формою імператорської правотворчості залишався едикт. Зберігається також загальна назва імператорських постанов — конституції.

У цей же час робляться спроби перших приватних (неофіційних) кодифікацій імператорських конституцій, яких до того часу накопичилось досить багато. Наприкінці III ст. (295 р.) прийнято Кодекс Грегорія, названий на честь його укладача, в якому зібрано конституції, починаючи від Адріана. Він дістав офіційне визнання, але з часом його було скасовано Кодексом Юстиніана.

Як доповнення до Кодексу Грегорія незабаром створюється Кодекс Гермогена, також названий на честь його укладача, що складався з 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів.

Однак першим офіційним зібранням конституцій був Кодекс Феодосія, прийнятий східноримським імператором Феодосієм II (402—450 pp.). У ньому знайшли відображення зміни, що сталися в державній і приватноправовій сферах рабовласницької держави.

Висновки

Отже, давній, пов'язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що закріплює приватну власність, рабовласництво та нерівноправність станів. Закони зафіксували правову відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування. Разом з тим, важливим завоюванням плебеїв були обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї.

Пізніше римські юристи високо оцінили звичаї як джерело і форму права. Юліан писав, що колишній укорінений звичай заслужено застосовується як закон, і це називається «правом, що встановлено звичаями» (звичаєвим правом). Самі ж закони зв'язують нас лише в силу того, що вони прийняті за рішенням народу. Однак і те, що народ схвалив, хоча й не записав, так само пов'язує всіх. Оскільки не має значення, чи виголосив народ свою волю шляхом голосування, чи шляхом справ і діянь (Д. 1.3.32.1). Павло зазначав: «Це право користується тим більшим авторитетом, що доведено було відсутність необхідності надати йому письмової форми» (Д. 1.3.36). Водночас застосування звичаю має бути обмеженим, застерігав Ульпіан: звичаю, що довго застосовувався, слід додержуватися як права і закону в тих випадках, коли немає писаного (закону) (Д. 1.3.33).

Звичаї довго зберігали своє значення форми права у Стародавньому Римі. Однак їх характер починає змінюватися. З'явилися судові звичаї, судова практика. У період імперії звичаї стали засобом скасування застарілих норм цивільного і квіритського права, розчищаючи місце для нових норм права. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика (usus); звичаї, що склалися в практиці жерців (commentarii pontifi-cum); звичаї, що склалися в практиці магістратів (commentarii magistratuum). В імператорський період з'явився узагальнюючий термін consuetudo (звичай).

Проте, незважаючи на зміну характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави, таким чином перетворившись у державну волю.

Список використаної літератури

1. Агафонов С. Римське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2005. — 144с.

2. Гуляев С. Римское гражданское право: Учеб. пособие. — М. : Издательство деловой и учебной литературы, 2006. — 108с.

3. Кузнецов А. Римское право: Учебно-метод. комплекс / Тюменский гос. ун-т. Институт государства и права. — Тюмень : Издательство Тюменского гос. ун-та, 2000. — 152с.

4. Новицкий И. Римское право / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова; Центр общественных наук / Е.А. Суханов (отв.ред.). — 6.изд., стереотип. — М. : Гуманитарное знание, 1995. — 245с.

5. Перетерский И. С., Краснокутский В. А., Новицкий И. Б., Розенталь И. С., Флейшиц Е. А. Римское частное право: учебник / И.Б. Новицкий (ред.), И.С. Перетерский (ред.). — М. : Юриспруденция, 2007. — 464с.

6. Пиляева В. Римское частное право. — 4-е изд., испр., доп. — СПб. : Питер, 2002. — 267с

7. Підопригора О. Римське право: Підручник / Опанас Підопригора, Олег Харитонов,. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 511 с.

8. Римське право: Інституції/ Ред. Є. О. Харитонов. — 3-е вид., виправлене. — Харків: Одіссей, 2003. — 287 с.

9. Трофанчук Г. Римське приватне право: Навчальний посібник/ Григорій Трофанчук,. — К.: Атіка, 2006. — 245 с.