referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Порівняльна характеристика політичних систем США і Канади

Вступ.

Розділ 1. Характеристика політичної системи США.

1.1. Значення Президента і Конгресу в політичній системі США.

1.2. Законодавча та виконавча гілки влади США.

1.3. Партійна система США.

Розділ 2. Особливості політичної системи Канади.

2.1. Структура політичної системи Канади.

2.2. Функції та форма правління Канади.

2.3. Перспективи розвитку політичної системи Канади.

Розділ 3. Порівняльна характеристика політичних систем США і Канади, спільні та відмінні риси.

3.1. Політичні процеси в США та Канаді.

3.2. Основні відмінності в політичних системах США та Канади.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми дослідження.Дослідження політичної системи окремих країн є важливою складовою прикладної політології.

Особливо актуальними є дослідження партійних систем країн, які мають значну політичну вагу у світі. До таких держав, без сумніву, відноситься США й Канада. Канада, яка є однією з найбільших за площею та економічним потенціалом держав світу. Вона є членом багатьох впливових міжнародних організацій: ООН, НАТО, Великої вісімки, ОБСЄ та ін.

Незважаючи на це, Канада постійно знаходиться на межі революційних змін у політичній площині, що ставить під загрозу не тільки її майбутній розвиток, але й стабільність регіону і навіть існування самої держави. Попри це розвиток партійно-політичної системи Канади та й загалом системи влади відбувається еволюційним шляхом. Трансформація партійної системи відбувалася щонайменше тричі, при цьому не змінювалися ключові характеристики системи. Канадська партійна система є прикладом послідовного розвитку, з одного боку, зберігаючи зв’язок з початковою структурою, з другого – з кожним етапом еволюції набуваючи нових форм.

Ще однією особливістю Канади є те, що вона належить до небагатьох держав світу з реальним, а не суто декларативним федеративним устроєм.

Українська держава потребує вивчення досвіду багатонаціональних та полікультурних країн світу, адже має низку характерних особливостей етнополітичного та регіонального характеру, що зумовлюють специфіку її політичного розвитку. Наявність автономного утворення на теренах унітарної держави та поліетнічних регіонів, а також трансформація партійної системи в сучасній Україні вимагають особливого вивчення досвіду інших країн.

Для канадських та американських вчених більш актуальним є дослідження якогось невеликого аспекту партійно-політичної системи країни та діяльності її політичних партій. Вони схильні розглядати партійну систему Канади залежно від різноманітних регіональних чи соціальних чинників, які впливають на електоральний вибір канадцями тієї чи іншої політичної сили. Так, серед даних досліджень можна виділити праці Дж.Петроціка та А.Анга, Л.Стефенсон та Л.Бенангера, С.Райлі, Р.Карті, Дж.Оуена.

Мета роботи– дослідити політичні системи США та Канади, зробити їх порівняльну характеристику.

Визначена мета зумовила постановку наступних завдань:

— проаналізувати еволюцію політичної системи Канади та США та визначити межі сучасного етапу її розвитку;

— визначити основні причини та наслідки сучасних змін у партійній системі Канади та США;

— проаналізувати вплив законодавства та традицій на партійно-політичну систему Канади та США;

— обґрунтувати визначальний вплив політичних партій на формування системи виконавчої влади в країні;

— визначити основні спільні та відмінні риси політичних систем США та Канади;

— спрогнозувати тенденції подальшої трансформації політичних систем в Канаді та США.

Об’єктом дослідження є політична система Канади й США.

Предметом дослідженняє партійно-політична система сучасної Канади та США, їх спільні та відмінні риси.

Розділ 1. Характеристика політичної системи США

1.1. Значення Президента і Конгресу в політичній системі США

Американська конституція була розроблена і прийнята Конституційним конвентом у Філадельфії (травень-вересень 1787 p.). Учасників конвенту традиційно іменують у США "батьками-засновниками".

Формулюючи положення конституції, "батьки-засновники" ставили перед собою три головні політичні цілі: зупинити подальший розвиток революції, створити міцну державу на федеративній основі, надійно відмежувати і гарантувати приватновласницькі права.

У текст Конституції, затвердженої конвентом 17 вересня 1787 р., не були включені положення, що гарантують політичні, особисті і процесуальні права громадян. Однак під тиском суспільної думки і демократично налаштованих законодавців у штатах конгрес був змушений у 1789 р. прийняти проект Білля про права — перші 10 виправлень до конституції, що проголошували ряд політичних, особистих і процесуальних прав громадян.

Конституція США набрала сили 4 березня 1789 р.

У фундамент конституційної системи американської держави покладено три основних політико-правових принципи — поділ влади, федералізм і судовий конституційний нагляд.

Принцип поділу влади, реалізований через систему "стримувань і противаг", припускає організаційну незалежність трьох "галузей" державної влади — законодавчої, виконавчої, судової — і розмежування між ними відповідних функцій. На федеральному рівні три "галузі" влади представлені конгресом, президентом і Верховним судом.

Федералізм — конституційний принцип, що передбачає відносно тверде розмежування сфер компетенції федеральної влади і влади штатів, при цьому значна частина прав "суверенних" штатів передана федеральному уряду.

Судовий конституційний нагляд полягає в тому, що суди мають право визнати невідповідними конституції і тим самим недійсними закони конгресу й акти виконавчої влади. Вищим органом конституційного нагляду є Верховний суд США.

Законодавча влада в Сполучених Штатах Америки здійснюється конгресом США і законодавчими зборами (легіслатурами) штатів [17, c. 88-89].

Конгрес США складається з двох палат — сенату і палати представників. Засідання конгресу проходять у будинку Капітолія, розташованого на пагорбі в центрі Вашингтона.

Що стосується палати представників, то згідно з конституцією США кожен штат повинен бути представлений у палаті принаймні одним членом.

Члени палати представників обираються на дворічний термін, отже, кожні два роки склад палати представників оновлюється, цим же інтервалом вимірюється термін повноважень усього конгресу кожного скликання. Конгрес кожного скликання проводить дві сесії, що починаються в січні і продовжуються з перервами майже протягом усього року.

Кожен штат представлений у сенаті двома членами, тобто в його склад входять 100 сенаторів. Кожен сенатор обирається на шестирічний термін. На відміну від палати представників кожні два роки підлягає переобранню лише третина сенаторів, що забезпечує визначену стабільність складу цієї палати і послідовність у її діяльності. За традицією сенат займає більш привілейоване становище, ніж палата представників.

Конституційні повноваження конгресу дуже широкі. Найважливіше місце серед них займають прерогативи у фінансовій галузі — те, що в США прийнято називати "владою гаманця". Конгрес встановлює однакові для всієї території країни податки, мита, податі й акцизні збори, затверджує федеральний бюджет і виділяє асигнування на всі без винятку державні акції, позичає гроші в кредит і сплачує борги від імені Сполучених Штатів, регулює зовнішню торгівлю і т.д.

Конгресу належить важлива функція контролю за діяльністю урядових установ і відомств. Конгрес має право оголошувати стан війни, формувати збройні сили і виділяти асигнування на їх утримання, видавати правила по керуванню і організації сухопутних і морських сил.

Поряд із повноваженнями, здійснюваними спільно обома палатами, існу-ють також такі, які може здійснювати тільки одна з палат. За конституцією всі законопроекти про державні доходи повинні виходити від палати представників; сенат може пропонувати до них виправлення і брати участь у їх обговоренні.

Найважливішими повноваженнями сенату є його участь у прийнятті Сполученими Штатами Америки міжнародних зобов'язань у формі договорів і участь у призначенні на вищі посади державного апарату.

Важливу роль у діяльності відіграють постійні і спеціальні комітети конгресу. Вони створюються в обох палатах, кожен комітет спеціалізується в конкретній галузі державного керування. У сенаті 16 постійних і 4 спеціальних комітети, у палаті представників 22 постійних і 5 спеціальних комітетів [19, c. 267-269].

Розглянемо партійні фракції. У конгресі США представлені тільки дві найбільші буржуазні партії країни — Демократична і Республіканська. У кожній з палат конгресу утворюються партійні фракції обох партій; фракція більшості, тобто фракція партії, що має більшу кількість місць у цій палаті, і фракція меншості.

Партійні фракції кожної із палат обирають лідера і його заступника. Лідер більшості в сенаті є найважливішою фігурою, що впливає на хід роботи цієї палати. Лідер більшості в палаті представників займає в партійній ієрархії друге місце після спікера палати.

Роль лідерів меншості як у сенаті, так і в палаті представників зводиться в основному до формулювання політики опозиції й організації підтримки на її користь.

Як і на федеральному рівні, у штатах відзначається посилення виконавчої влади губернатора за рахунок прерогатив законодавчих органів. За своєю структурою і методами роботи законодавчі збори штагів багато в чому копіюють конгрес. У всіх штатах, крім Небраски, вони складаються з двох палат: палати представників і сенату.

Як і в конгресі, у законодавчих зборах штатів діє система комітетів; у деяких штатах велику роль відіграють об'єднані комітети обох палат. Характерною рисою більшості законодавчих зборів є домінуюча роль спікера палати представників, що користується величезним впливом не тільки в рамках законодавчих зборів, але і взагалі в штаті.

Виконавча влада в країні здійснюється президентом США, що виконує покладені на нього конституцією повноваження за допомогою розгалуженого апарата виконавчої влади.

Вищою в країні посадовою особою, яка поєднує повноваження глави держави і голови уряду, є президент США. Він обирається на термін у 4 роки з можливістю переобрання ще на один термін. Президентом США може бути громадянин США за народженням, не молодше 35 років, що прожив на території США не менш ніж 14 років. Із 1800 р. офіційною резиденцією президента є Білий Дім, що розташовується в столиці США Вашингтоні.

Повноваження президента США дуже широкі. Як глава держави він є верховним головнокомандуючим збройними силами США і верховним представником США на міжнародній арені. Президент зі схвалення і згоди сенату призначає федеральних суддів, включаючи членів Верховного суду і вищих посадових осіб апарату виконавчої влади. Конституція надає президенту право скликання надзвичайних сесій конгресу і переносу чергових сесій. При виникненні внутрішніх і зовнішніх кризових ситуацій президент може користуватися надзвичайними повноваженнями. Велику роль має президент у законодавчому процесі. Формулюючи законодавчу програму адміністрації в серії послань конгресу, президент є фактичним лідером законодавчої політики.

Разом із президентом на чотирирічний термін обирається віце-президент. За конституцією повноваження віце-президента обмежуються головуванням у сенаті.

Прийняті в 1933 р. XX виправлення до конституції США зміцнили статус віце-президента, розглядаючи його як спадкоємця глави виконавчої влади у випадку смерті чи недієздатності останнього.

Не передбаченим конституцією надвідомчим органом при Білому домі є Виконавче управління президента (ВУП). Засноване в 1939 р., ВУП сприяло зміцненню президентської влади, створивши могутній апарат, координуючий і контролюючий найважливіші аспекти діяльності держави.

Як дорадчий орган при президенті функціонує кабінет міністрів. До складу кабінету входять глави 12 федеральних міністерств, що звуться в США секретарями, і генеральний атторней (глава міністерства юстиції) [20, c. 378-379].

У практиці останніх президентів США використовувалася форма дроблення кабінету на цільові міжвідомчі ради, що дало можливість обговорювати ті чи інші питання без залучення всіх членів кабінету.

Громіздкий і розгалужений бюрократичний апарат виконавчої влади крім ВУП включає систему міністерств (федеральних відомств) та інших адміністративних відомств. Керівники міністерств підлеглі безпосередньо президенту. Розподіл міністерських портфелів — складний політичний процес, у якому президенту доводиться брати до уваги інтереси монополістичних угруповань, що суперничають. Адміністративні відомства засновуються з ініціативи конгресу, конгрес же визначає коло їх завдань і повноважень.

Зовнішньополітичний механізм включає значну частину державного апарата і конгресу, що займається розробкою і здійсненням дипломатичних, військових, економічних і ідеологічних акцій на світовий арені. Зовнішньополітичний механізм функціонує під безпосереднім керівництвом президента і підлеглого йому ВУП.

Головну роль у проведенні зовнішньої політики відіграє державний департамент. Він має у своєму розпорядженні розгалужену мережу закордонних представництв — посольств і консульств в іноземних державах, спеціальних місій при міжнародних організаціях.

Місцеві органи самоврядування створюються на основі законодавства штату і володіють правами, визначеними цим законодавством. Водночас місцевій владі надається право здійснювати свої визначені законом функції без формального контролю з боку органів штату, на основі самоврядування.

Бюджет місцевих органів складається з місцевих податків і цільових асигнувань штатів і федерального уряду.

Відносно судової системи США. Характерною рисою судоустрою в США є відсутність єдиної, загальнонаціональної судової системи; існують організаційно відособлені, рівнобіжні судові системи в кожному зі штатів і федеральна судова система.

Відповідно до ст. З Конституції, судова влада Сполучених Штатів надається Верховному суду США і підлеглим федеральним судам, заснованим конгресом.

Федеральну судову систему утворюють 4 групи судів — окружні, спеціальні, апеляційні і спеціальні апеляційні — на чолі з Верховним судом.

Окружні суди США — федеральні суди загальної юрисдикції; вони в першій інстанції розглядають усі справи, основані на федеральному законодавстві.

Спеціальні суди першої інстанції — претензійний суд США (розглядає грошово-майнові претензії громадян до уряду США), суд США у справах зовнішньої торгівлі (розглядає суперечки, що виникли на основі федеральних законів про імпортні торгові операції і митних правил), податковий суд США (вирішує конфлікти, що виникають у зв'язку з рішеннями федеральних податкових відомств). До спеціальних апеляційних судів належать Апеляційний суд США по федеральному округу (розглядає скарги на рішення претензійного суду, суду у справах зовнішньої торгівлі і на рішення деяких федеральних адміністративних відомств) і тимчасовий надзвичайний апеляційний суд; рішення цих двох судів оскаржуються у Верховному суді.

Апеляційні суди являють собою проміжну апеляційну інстанцію між федеральними судами першої інстанції і Верховним судом.

Очолює федеральну судову систему Верховний суд США — вищий орган у федеральній судовій ієрархії, кінцева апеляційна інстанція.

У США існує автономна система військових судів. їм підсудні військові злочини, а також усі інші карні правопорушення, зроблені військовослужбовцями під час проходження ними дійсної військової служби і винятково під час виконання службових обов'язків.

Кожен штат у межах своїх кордонів може засновувати судові органи, які визнають потрібними, однак існують типові риси судоустрою, загальні для всіх штатів. Так, у штатах є 3 групи судів: обмеженої і спеціальної юрисдикції, загальної юрисдикції, апеляційної юрисдикції. Перші дві групи — місцеві суди першої інстанції, що розглядають справи. Третя група поєднує проміжні апеляційні суди і верховні суди штатів [18, c. 12-13].

1.2. Законодавча та виконавча гілки влади США

Згідно із статтею 2 конституції виконавчу владу в США здійснює президент. В інституті президента США об’єднані повноваження глави держави і глави уряду.

Обрання президента і формування уряду відбувається поза парламентським методом.

Президент не має права розпустити вищий законодавчий орган.

Конгрес не має права прийняти вотум недовіри уряду, члени Конгресу не мають права бути членами уряду і навпаки.

Уряд виконує дорадчі функції при президенті, який приймає одноособові рішення.

Президент обирається строком на 4 роки на підставі рівного виборчого права колегією виборників. Кожний штат є одним виборчим округом, у рамках якого обирається (згідно з порядком, встановленим законодавчою асамблеєю штату) колегія виборників у кількості членів Конгресу, представлених від даного штату. Таким чином, колегія виборників складається з 435 осіб, які відповідають кількості Палати представників -100 сенаторів, а також 3 виборники обирає округ Колумбія (всього 538).

Кандидат на посаду президента повинен бути не молодшим 35 років, уродженцем США і мати не менше 14 років громадянства. Подібні вимоги і до кандидата на посаду віце-президента. Кандидат висувається у первинних партійних організаціях штатів, де він набирає відповідну кількість голосів. Остаточне рішення про затвердження кандидата приймається на з'їзді партії. Кандидати від партії, що набрала на попередніх виборах більше 5 % голосів, отримують з державного бюджету на виборчу кампанію 68 млн. доларів. Вибори відбуваються один раз на чотири роки (високосного року) в листопаді у перший вівторок місяця після понеділка.

В понеділок після другої середи грудня місяця у столицях своїх штатів колегія виборників обирає президента. Формально кожен із них може голосувати за будь-якого кандидата, але фактично голосування визначає результати голосування за того чи іншого кандидата в президенти.

Кандидат, який набрав абсолютну більшість голосів колегії виборників (270), стає президентом. У випадку, коли кандидат не отримує більшості голосів виборників, то Палата представників обирає президента, а Сенат — віце-президента [12, c. 306-307].

Результати виборів президента залежать від кількості виборників, що віддають перевагу певному кандидатові.

Повноваження президента:

• Офіційний «церемоніальний» глава держави.

• Прем'єр-міністр — фактично керує роботою уряду.

• Забезпечує виконання законів.

• Визначає повноваження усіх посадових осіб в адміністрації президента.

• Призначає суддів федеральних судів, послів за згодою Сенату.

• Глава виконавчої влади згідно із ст.ІІ розд.1 конституції США.

• Головнокомандуючий армією і флотом (за винятком оголошення війни і миру, що знаходиться у сфері повноважень Конгресу).

• Фактично дипломат № 1 — укладає міжнародні договори за пропозицією і згодою Сенату, за умови схвалення 2/3 присутніх сенаторів.

— Вплив президента на функціонування виконавчої влади:

Президент США

• Особисто формує уряд, який має статус дорадчого органу при президентові.

• Призначає відповідальних керівників до органів виконавчої влади, але Конгрес розглядає ці кандидатури і має право їх затвердити чи відхилити.

• Керує державним апаратом країни.

• Несе особисту відповідальність за виконання бюджету.

• Визначає повноваження посадових осіб виконавчої влади федерального рівня.

— Взаємодія президента з Конгресом

Президент США

• Має право пропонувати на розгляд Конгресові такі заходи, які вважає необхідними! корисними, а також розробляє щорічний бюджет.

• Має право протягом 10 днів накладати зволікальне вето на законодавчі акти, прийняті Конгресом. Біллі перетворюються на закони тільки після їх затвердження президентом чи після подолання вето 2/3 голосів Конгресу.

• Має право видавати укази, декрети, виконавчі накази, котрі мають нормативне значення.

• Звертається до Конгресу з щорічним посланням.

• Президент отримує підтримку від Конгресу у вигляді затверджених законів і грошових асигнувань.

• Президент має право рекомендувати прийняття відповідних законів.

• Президент має право скликати надзвичайну сесію Конгресу, промульгувати закони.

• Може бути відлучений від влади за зраду, хабарництво та інші злочини (процедура імпічменту).

Повноваження виконавчої влади:

Делеговані:

• друкувати гроші,

• здійснювати поштові відправлення,

• проводити набір в армію і флот, оголошувати війну, реалізовувати зовнішню політику, регулювати торгівлю між штатами.

Резервовані:

• забезпечувати організацію місцевого самоврядування,

• організаційно забезпечувати проведення виборів,

• організовувати ліцензування професіоналів,

• створювати школи,

• регулювати торгівлю між штатами.

Спільні:

• запроваджувати оподаткування, здійснювати позику грошей,

• створювати суди, приймати і виконувати закони,

• приймати і реалізовувати соціальні програми [15, c. 65-66].

Згідно зі статтею 1 конституції законодавча влада здійснюється Конгресом та законодавчими асамблеями штатів.

Повноваження Конгресу:

· встановлювати і стягувати податки, збори, мита й акцизи для сплати боргів, забезпечувати спільну оборону і загальне благополуччя Сполучених Штатів; позичати гроші в кредит;

· регулювати торгівлю з іноземними державами, між окремими штатами та з індійськими племенами;

· встановлювати повсюдно в Сполучених Штатах однакові правила натуралізації і приймати однакові закони з питань про банкрутство;

· чеканити монети, регулювати їх цінність і цінність іноземної монети, встановлювати одиниці мір і ваги;

· передбачати засоби покарання за підробку цінних паперів і монет, що знаходяться в обігові Сполучених Штатів; створювати поштові служби і поштові шляхи;

· сприяти розвитку науки і корисних ремесел, закріплюючи на певний строк за авторами і винахідниками виключні права на їхні творіння; створювати суди, нижчі за Верховний суд;

· встановлювати і карати за акти піратства, тяжкі злочини, що чиняться у відкритому морі, за злочини проти права націй;

· оголошувати війну, видавати посвідчення на каперство і репресалії і встановлювати правила щодо захоплення трофеїв;

· формувати і забезпечувати армію, проте асигнування на ці цілі не повинні виділятися більш, ніж на дворічний термін; створювати і утримувати військово-морський флот; встановлювати правила організації сухопутних і морських сил і керування ними;

· передбачати заходи для призову в ополчення та по організації його роботи для забезпечення виконання законів союзу, придушення заколотів і відбиття вторгнень;

· здійснювати в усіх випадках виняткові законодавчі повноваження стосовно території (що не перевищує десяти квадратних миль), яка, будучи відступлена окремими штатами і прийнята Конгресом, стане місцем перебування урядів Сполучених Штатів;

· здійснювати подібну владу стосовно всіх земель, придбаних за згодою законодавчих зборів штату, у якому ці землі знаходяться, для зведення фортів, будівництва складів, арсеналів, верфей та інших необхідних споруд;

· видавати закони, необхідні і доречні для введення в дію перерахованих вище та інших повноважень, наданих діючою конституцією уряду Сполучених Штатів або будь-якому департаменту чи посадовій особі [16, c. 7-8].

1.3. Партійна система США

Відтворює системи поділу влади в країні та її федеративного державного устрою.

Система партійних організацій на місцях відтворює систему місцевих органів влади міст, графств і т. п.

У кожному з 50 штатів і в усіх територіях є своя напівавтономна партійна організація.

Систему, при якій посада президента знаходиться в руках однієї партії, а в Конгресі більшість належить іншій, називають у США «роздільним правлінням». Це часта специфічна ситуація при двопартійній системі, коли дві партії чергуються при владі.

Організуючою силою, що давала і дає можливість усім верствам американського суспільства брати участь у формуванні політики країни, є американська двопартійна система. Дві партії – республіканців (емблема – слон), які оголосили себе партією національного відродження, і демократів (емблема – осел), які вважаються партією реформ, суперничають між собою і навперемінно приходять до влади. Обидві партії виражають інтереси державно-монополістичного – капіталу, монополістичних угруповань. Вони мають сильний центральний та місцевий апарат, низовою ланкою якого є комітети виборчих дільниць, а вищими органами – національні партійні комітети і національні партійні з‘їзди.

Основними функціями політичних партій США є: функція представництва інтересів певних прошарків населення, функція зв'язуючої ланки між різними верствами населення і державним апаратом, функція засобу боротьби за державну владу, функція формування і проведення в життя політичного курсу в інтересах певної частини населення і т.ін. Прямі вказівки на функції буржуазних партій США та їх органів мають місце у Статуті, «підзаконному акті» демократичної партії, і в Правилах, схвалених у 1976 р. Національним конвентом республіканської партії.

Функція знаряддя боротьби політичних партій США за державну владу проявляється перш за все у висуненні кандидатів на посаду президента, у поновленні правлячої еліти. Головним у діяльності партій є завоювання й утримання державної влади. Для обрання своїх кандидатів у відповідні державні органи вони використовували організаційні, фінансові, пропагандистські та інші засоби[13, c. 417-419].

Суть американської двопартійної системи полягає у тому, що вона дає можливість американському суспільству уникати серйозної політичної кризи, відіграє роль альтернативи і противаги у боротьбі за владу між різними групами за інтересами, підтримує спокій і мир у житті американського народу.

Відомо, що структура республіканської і демократичної партій надзвичайно децентралізована, а тому їх роль у керівництві органами влади і управління є незначною. Роль, наприклад, Національного партійного комітету відчутна тільки у період обрання президента. Але відсутність партійної дисципліни, принципів партійного голосування у конгресі усуває Національний комітет від визначення навіть загального направлення державної політики. Президенти також не вмотивовують партійними інтересами свої дії в питаннях формування, розробки і реалізації політики. Тому, наприклад, президент – республіканець Р. Ніксон частіше мав підтримку у конгресі, де більшість мали демократи, аніж Дж. Картер, який представляв демократичну партію, яка також мала більшість місць у конгресі. Американський дослідник К. Дейч вірно зазначив, що президент США "більше залежить від коаліції працюючої більшості у конгресі, аніж від підтримки більшості у своїй партії". Після виборів, наприклад, у 1980р. біля 50 конгресменів-демократів об‘єдналися у Консервативний форум демократів із усіх найважливіших питань, блокувалися із республіканцями, підтримували президентів-республіканців Р. Рейгана і Дж. Буша.

Законодавці у своїй діяльності керуються не партійними програмами (вони відсутні), а власним розумінням тих чи інших питань, політичними й економічними інтересами своїх виборців.

Кандидат на посаду президента від демократичної чи республіканської партії робить ті чи інші питання центральним пунктом тільки під час виборчої кампанії, а після приходу до влади, як правило, дотримується наступності у політиці. Самі виборці перебувають не стільки під впливом республіканської чи демократичної партії, скільки під впливом програми того чи іншого кандидата.

Важливу роль у боротьбі за вищі державні посади відіграє популярність того чи іншого кандидата, його вміння організовувати електоральну машину агітації і пропаганди.

Отже, ні демократична, ні республіканська партії Сполучених Штатів не беруть безпосередньої участі у формуванні політики країни чи в державному управлінні. Їх функції полягають головним чином у залученні голосів виборців на бік того чи іншого кандидата на виборну посаду [7, c. 91-92].

Розділ 2. Особливості політичної системи Канади

2.1. Структура політичної системи Канади

Становлення політично-партійної системи Канади як цілісний і неперервний процес, що розпочався зі створення канадської федерації в 1867 році. Аж до початку 90-х років ХХ ст., незважаючи на кількісні зміни, що відбувалися в канадському парламенті, зберігалася тенденція, за якої в політичному житті Канади домінували лише дві політичні сили – Ліберальна та Прогресивно-консервативна (ПКП) партії. Водночас період трансформації партійної системи Канади відбувався постійно, причому причинами таких трансформацій спочатку були економічні, і як наслідок, політичні кризи, які ще на початку 30-х років викликали появу на заході Канади двох ідеологічно протилежних рухів – лівого, представленого Новою демократичною партією, та право-популістського – представленого Партією соціального кредиту (ПСК), що зникла на початку 80-х років ХХ ст. Великий вплив, який мала НДП в 30-80-х роках ХХ ст., дає можливість характеризувати партійну систему Канади цього періоду як систему двох з половиною партій.

Загалом, сучасний стан партійно-політичної системи Канади є результатом трансформаційних змін, які розпочалися ще на початку 80-х років ХХ ст. Трансформацію партійної системи Канади можна поділити на кілька етапів: перший – 1980-1993 роки; другий – 1993-2004 роки та сучасний. Перший етап характеризувався збереженням звичного балансу політичних сил при одночасному загостренні політичної ситуації в Канаді через квебекську проблему. Другий етап власне й був трансформацією системи, яка внаслідок політичної кризи втратила як баланс сил, так і звичну конфігурацію. В результаті виборів 1993 року до парламенту пройшли дві нові регіональні протестні політичні сили – Партія реформ (ПР) та Квебекський блок (КБ). Водночас одна з традиційних канадських партій – ПКП майже повністю втратила підтримку виборців, у результаті чого партійна система Канади перетворилася в багатопартійну систему з домінуванням однієї політичної партії – Ліберальної. На сучасному етапі, із об’єднанням у 2004 році ПКП та ПР в нову Консервативну партію, відбувається відновлення звичного для Канади двопартійного домінування зі збереженням багатопартійної системи, чи, як ще її називають у Канаді, – системи чотирьох партій [9, c. 72-73].

2.2. Функції та форма правління Канади

Законодавча влада у країні належить Королеві (голові держави) в особі генерал-губернатора та парламенту. Кожний закон схвалює уряд від імені Королеви, але повноваження щодо втілення законів надаються йому від імені канад-ського народу. Парламент складається з Палати громад (нижній) та Сенату (верхній).

Зазвичай Сенат складається із 104 членів: 24 — з Приморських провінцій (10 — з Нової Шотландії, 10 — з Нью-Брансвіка, 4 — від острова Принца Едуарда); 24 — з Квебека, 24 — з Онтаріо, 24 — із західних провінцій (по 6 — з Манітоби, Саскачевана, Альберти та Британської Колумбії); 6 — з Ньюфаундленда та по одному з Території Юкон та Північно-Західних територій. Передбачено також наявність чотирьох або восьми спеціальних сенаторів — по одному чи по двоє з Приморських провінцій, з Квебека, з Онтаріо та із Заходу. Проте скористалися з цього лише одного разу — у 1990 році. Сенатори призначаються на посаду генерал-губернатором за рекомендацією прем'єр-міністра і залишаються на посту до 75-річного віку, за умови, що, перебуваючи на посту, жодного разу не пропустили двох послідовних сесій парламенту. До 1965 року сенатори перебували на посаді довічно, лише кілька з них, що зайняли посади до цієї дати, зберігають сьогодні свої місця. Сенатором може стати особа, якій виповнилося 30 років, вартість реального майна, а також розмір загального чистого банківського активу мають складати щонайменше 4400 доларів. Сенатори, як правило, мешкають у провінції або на території, де вони призначені на посаду. Що стосується Квебека, сенатори повинні мешкати або мати свій виборчий ценз в одному з 24 сенаторських округів Квебека, де вони призначені на посаду. Сенат має право пропонувати до прийняття будь-які законопроекти, за винятком Тих, що стосуються витрат народних коштів та оподаткування. Він може доповнити та відхилити будь-який законопроект, причому стільки разів, скільки вважає за потрібне. Жоден законопроект не стане законом, якщо не буде схвалений Сенатом. Такі повноваження видаються на перший погляд завеликими, що робить верхню палату сильнішою, та протягом майже 40 років Сенат жодного разу не відхилив законопроекту, що його прийняла Палата громад. Але траплялися випадки, коли Сенат вимагав внесення поправок, з якими Палата громад не погоджувалася. Так, у 1989—1990 роках Сенат наполягав на внесенні поправки до законопроекту про страхування безробітних, з якою Палата громад не погоджується й дотепер. Та більшість поправок, внесених Сенатом до законопроектів, має роз'яснювальне значення чи спрямована на спрощення, і здебільшого Палата громад їх приймає [6, c. 243-245].

Основна робота Сенату зосереджується у комісіях, де опрацьовуються статті законопроекту з урахуванням розбіжностей думок та доказів, що надійшли від різних груп та окремих людей. Комісії працюють ефективно, адже чимало членів Сенату є компетентними спеціалістами і мають багаторічний досвід роботи в юриспруденції, бізнесі та управлінні. Членами Сенату стають колишні міністри, прем'єри провінцій, мери, видатні юристи та досвідчені фермери. Це люди, як правило, забезпечені, мають сталий доход і складають постійний укомплектований штат Сенату. Тому Сенат досяг значних успіхів у вивченні таких злободенних суспільних проблем, як бідність, безробіття, інфляція, становище літніх людей, використання землі, наукова та освітня політика, справи корінного населення, зв'язки зі Сполученими Штатами, а також ефективність діяльності урядових установ. За цими матеріалами зроблені важливі доповіді, що спричинили зміни у законодавстві та політиці уряду. Робота Сенату в цій галузі менш витратна, аніж зусилля королівських комісій або спеціальних загонів особливого призначення.

Палата громад — основний орган, що створює законопроекти. Він складається з 301 члена, і кожен з них представляє виборчий округ. Від кожного виборчого округу обирається той кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів, навіть якщо це складає менше половини загальної кількості (за мажоритарною системою відносної більшості). Депутати обираються шляхом загальних прямих виборів терміном на п'ять років. Кількість округів змінюється після загального перепису населення, згідно з Конституцією та Законом про регулювання меж виборчих округів, за якими кількість парламентських місць визначається з урахуванням щільності населення. Кожна провінція може мати стільки членів у Палаті громад, скільки мала у Сенаті до 1982 року. Виборчі округи часом відмінні за розмірами, але у визначених межах.

Єлизавета ІІ, Королева Англії, є також офіційною главою канадської держави. Влада Королеви пронизує всі гілки державної влади.

Генерал-губернатор представляє монарха на федеральному рівні, на провінційному — лейтенант-губернатори. Федеральні закони, а також закони більшості провінцій розпочинаються формулою: "її Величність, за порадою та згодою Сенату і Палати громад, наказує…". Парламент (або провінційна законодавча установа) збирається лише за королівським викликом; палати парламенту (законодавчі установи) "не обладнані автоматичним стартером". Жоден з федеральних і провінційних законопроектів не стане законом без королівської санкції. Були випадки, Коли монарх особисто давав дозвіл на введення в дію федеральних законів, але, як правило, ці санкції дають Генерал-губернатор або його заступник, а санкції на введення у дію провінційних законів — лейтенант-губернатор або адміністратор. Генерал-губернатор і лейтенант-губернатори отримують консультації у своїх міністрів і мають право заохочувати їх до певних дій або застерігати від чогось. У своїй діяльності вони здебільшого покладаються на поради міністрів, хоча в окремих випадках поступають самостійно чи навіть усупереч думці Кабінету міністрів [5, c. 379-381].

У Канаді кожен з новообраних чиновників на посаду, яка за рангом вища від мера, не перебуває на ній обов'язково протягом визначеного "терміну". Кабінет теж не має встановленого "терміну" щодо власних повноважень. Початок діяльності Кабінету пов'язується з приведенням прем'єр-міністра до присяги, а завершення — з виходом його у відставку або смертю.

До складу Кабінету міністрів входять прем'єр-міністр, міністри — глави окремих міністерств та міністри без портфелів. Міністрів призначає прем'єр-міністр. Прем'єр-міністра призначає Генерал-губернатор із лідерів парламентської більшості.

Отже, батьки-засновники Конфедерації — всі однаковою мірою — наполягали на створенні справжньої федерації, — реальної чи напівзалежних провінцій. Провінції не зважувалися на відособлене існування, проте не мали змоги й об'єднатися. Невеликі малонаселені спільноти на неосяжних територіях порізнили не лише природні бар'єри, які видавалися часом нездоланними, а й значні відмінності в економічних інтересах, мові, релігії, законодавстві та освіті. Вони могли скласти федерацію (і зробили це), очолювану міцним центральним урядом і парламентом, але при збереженні широких прав автономії і самоврядування для кожної спільноти, що увійшла до федерації [9, c. 75].

2.3. Перспективи розвитку політичної системи Канади

Формально Канада – конституційна монархія, але фактично – це федеративна країна з парламентською формою правління. Характерною рисою канадської федерації є постійне існування та життєздатність франко канадської більшості, сконцентрованої в одній провінції. Упродовж усієї своєї історії канадська федерація характеризується як франко-англійським дуалізмом, так і сильним регіональним впливом. Конституція Канади розрізняє 3 сфери законодавчої влади: виключно федеральну, виключно провінційну та спільну. Майже вся залишкова влада належить федеральному урядові. Попри свою первісну централізовану форму, 132 роки боротьби за визнання дуалізму і прав регіонів зробили Канаду відносно децентралізованою федерацією як в адміністративному, так і в законодавчому розумінні. На відміну від США і Швейцарії, де поділ виконавчої та законодавчої влади відображено в системі федеральних інституцій, Канада є першою федерацією, де запроваджено систему парламентської відповідальності уряду, у межах якої виконавча і законодавча гілки влади об’єднуються. Мажоритарний характер парламентських федеральних інституцій справляє істотний вплив на динаміку федеральної політики в Канаді.

Усі політичні партії Канади мають внутрішню легітимізацію, тобто спираються на власні сили. Три з чотирьох канадських політичних партій (Ліберальна, Консервативна, НДП) виникли шляхом об’єднання окремих груп в одну структуру, і лише КБ виник спочатку як парламентська група незалежних депутатів, а вже потім, на її основі, було створено партійну структуру.

Якщо ж брати ідеологічну орієнтацію та організаційну складність канадських партій, то найбільш лівою та найбільш централізованою політичною силою є НДП, найбільш правою – Консервативна партія, яка поряд із КБ, що сповідує ліву ідеологією, є однією з найбільш децентралізованих політичних сил країни. Ліберальна партія займає центральну нішу як щодо своєї ідеологічної орієнтації, так і щодо організаційної складності партії [8, c. 207-208].

Якщо порівнювати політичні партії Канади з точки зору їх автономії, то всі політичні сили є абсолютно незалежними від зовнішнього впливу. Свого часу на канадські політичні партії значний вплив мали корпорації, які були основними джерелами фінансування цих партій. З початку 90-х років простежується чітка тенденція щодо зменшення впливу великого бізнесу на політичні партії Канади. Для збільшення ступеня автономії канадських партій протягом останніх років було здійснено реформу фінансування політичних сил. Так, якщо наприкінці ХХ ст. основну підтримку політичні партії отримували від великих бізнесових груп, то прийнятий у 2000 році закон заборони корпораціям здійснювати великі фінансові пожертвування партіям. Натомість основну частину витрат брала на себе держава. Якщо розглядати питання джерел поповнення партії членами, то у всіх канадських політичних партіях цей процес є цілком демократичний. Членом канадської політичної партії може стати будь-який громадянин країни, а заявку на членство можна подати навіть через Інтернет на офіційних сайтах партії. Так само демократично відбувається і обрання лідера партії. На лідерові партії лежить відповідальність за контроль над єдністю своєї партії. Дисципліна у канадських партіях, особливо у парламентському кокусі, є абсолютною. Фракція партії завжди голосує за рішення, прийняті керівництвом. Відмова депутата підтримати рішення партії майже завжди веде до виключення його зі складу кокусу, що унеможливлює його кар’єрний ріст. Щоправда, в кожній партії існує внутрішня фракційність, яка впливає на процес прийняття рішення партією, що, по суті, є компромісом між різними внутрішньопартійними угрупованнями.

Досить важко розглядати і такий критерій, як партійна ідентифікація, адже політичні партії Канади є активними лише в період виборчих кампаній, в інший час партійна робота зосереджується навколо парламенту та уряду. Винятком є лише періоди трансформаційних змін у партії, викликаних зміною організаційної будови партії чи обранням нового лідера. Разом з тим слід відзначити досить низький рівень участі членів будь-якої партії у її житті, що, на нашу думку, пов’язано з відсутністю значного впливу простих членів партії на політику, яку певна політична сила сповідує, адже вся влада у партії традиційно зосереджена в руках її лідерів. Так само низьким є і ступінь партійної ідентифікації виборців з певною політичною силою, адже значна частина виборців на чергових виборах голосують за іншу політичну партію, ніж вони голосували раніше, що спричинено низьким рівнем ідеологічного наповнення переважної більшості канадських партій.

Зважаючи на нестабільність канадського електорату, досить важко розглядати питання підтримки різними соціальними групами тієї чи іншої партії. Існують певні групи, які частіше надають перевагу тій чи іншій політичній партії. Так, природною є підтримка франкоканадцями КБ, який декларує захист франкомовного населення країни, чи підтримка емігрантами і корінним населенням Ліберальної партії та НДП, які багато уваги приділяють захисту цих соціальних груп. Не викликає подиву й підтримка Консервативної партії протестантським білим населенням Канади, адже ідеологія партії побудована на консервативних християнських цінностях [3, c. 14-15].

Розділ 3. Порівняльна характеристика політичних систем США і Канади, спільні та відмінні риси

3.1. Політичні процеси в США та Канаді

Сучасна партійно-політична система Канади є результатом природної еволюції політичної системи країни. Остання трансформація партійної системи, що відбулася в Канаді на початку 90-х років ХХ ст., стала черговим етапом цієї еволюції. Такі трансформації відбувалися в країні неодноразово, здебільшого їх причинами ставали економічні і, як наслідок, політичні кризи. Якщо перші декілька трансформацій виражалися у банальному збільшенні кількості політичних сил у парламенті, то зміни, що відбулися на початку 90-х років, змінили саму суть системи, яка полягала у домінуванні двох традиційних політичних сил – Прогресивно-консервативної та Ліберальної партій, які змінювали одна одну при владі. Адже консерватори опинилися в глибокій кризі, а в парламент пройшли дві нові суто регіональні політичні партії – Партія реформ та Квебекський блок.

Причинами сучасної трансформації партійної системи Канади є регіоналізація канадської політики. Розпочавшись на початку 80-их років ХХ ст. із загостренням квебекської проблеми вона триває далі. Різні дослідники по-різному характеризують партійну систему Канади у 1993-2004 роках. Одні називають її багатопартійною системою з домінуванням однієї політичної партії, інші – ерою Кретьєна, треті – трансформаційним періодом. Остання назва, на нашу думку, найкраще відповідає цьому етапу, після створення нової Консервативної партії система поступово повертається до попереднього стану, коли у країні зберігається протистояння двох політичних сил – ліберальної та консервативної. Це підтверджують останні вибори – 2004, 2006, 2008 рр.

Нині партійна система Канади є багатопартійною. Загалом представлені у парламенті політичні партії, яких наразі є чотири: Ліберальна, Консервативна, Нова демократична та Квебекський блок, – мають визначальний вплив на політичну систему Канади. Проте найбільш повно такий вплив проявляється, коли партія формує уряд у країні, а її лідер стає прем’єр-міністром. Поряд з тим, що у канадських партіях завжди діє чітка дисципліна, останній одночасно контролює як роботу уряду, так і роботу парламенту. Це робить посаду лідера партії ключовою фігурою канадської політики. Саме на лідерах федеральних політичних партій зав’язане політичне життя країни [3, c. 17-18].

Визначальним є й вплив політичних партій на федерально-провінційні відносини в країні, адже вони здатні блокувати ініціативи федерального уряду й тим самим загострювати внутрішньополітичну ситуацію в країні. Особливо активно проти урядових ініціатив виступає Квебекський блок, який підтримує лише ті рішення, які є вигідними для франкомовної провінції. Однією з характерних особливостей Канади є те, що не лише федеральні, але й провінційні партії здатні чинити тиск на уряд. Це пов’язано з тим, що усі регіональні політичні партії Канади є автономними у своїй діяльності, жодна федеральна політична партія не здатна прямо впливати на політику провінційних, і навіть у випадку, якщо формально провінційна партія є частиною загальнонаціональної, їх відносини можна характеризувати виключно як співробітництво.

Історія Сполучених Штатів і Канади характеризується спільними витоками і паралельним перебігом подій. Обидва північноамериканські народи є переселенськими націями, що виникли і сформувалися переважно під впливом Британської імперії. Кожна важлива подія американської історії знаходить відлуння в паралельній події канадської. Утворення Канадської Конфедерації 1867 року значною мірою стало відповіддю на громадянську війну в США. Аграрне освоєння степових регіонів, розбудова залізничної мережі, індустріалізація у Сполучених Штатах збігаються з аналогічними процесами на канадських теренах. Розвиток США як політичної, економічної і військової надпотуги в післявоєнні роки супроводжувався паралельним зростанням канадської активності в царині міжнародних організацій, посередництва, миротворчості та світової торгівлі.

Історичні шляхи Канади і Сполучених Штатів різняться лише кількісними показниками. Динаміка канадської історії значно повільніша, ніж американської. Становлення нового ліберального суспільства у США було прискорено двома вирішальними подіями — ліберальною революцією та громадянською війною. У Канаді ж цей процес тривав від проголошення Канадської Конфедерації 1867 року до визнання канадської конституції британським парламентом 1982-го.

Обидві північноамериканські країни належать до однієї історико-культурної формації і мають спільну систему цінностей. Християнсько-ліберальні цінності, примножені протестантським нонконформізмом та послідовністю, втілювалися впродовж усієї історії двох народів.

Сполучені Штати й Канада є двома основними складовими регіонального господарського комплексу, який формується на північноамериканських теренах внаслідок конвергенції національних економік та тенденцій розвитку світового господарства [1, c. 52-54].

3.2. Основні відмінності в політичних системах США та Канади

Серед визначальних рис двосторонніх взаємин головними є ті, що мають усталений характер. Будь-яка міждержавна взаємодія відбувається в межах певної історично сформованої системи цінностей і в сталому геополітичному середовищі. Така духовна і природна єдність у взаємодії створює рамки і форми можливих взаємин.

З геополітичної точки зору США й Канада відзначаються материковою замкненістю й океанічною відкритістю, що зумовлює їх обопільне прагнення, підтримуючи континентальне сусідство, зміцнювати трансокеанічні зв'язки. Це — приклад геополітичної моделі, що ставить соціальну взаємодію в жорсткі геополітичні рамки. Північна Америка є монолітним геополітичним утворенням, дві третини території якого займають Сполучені Штати й Канада. Від інших центрів геополітичної взаємодії їх відокремлюють два океани. Відтак, незмінна геополітична структура зводить до мінімуму варіанти їх соціальної взаємодії.

Наступна рамкова характеристика канадсько-американських відносин має культурно-історичний характер. Історія визначила певний тип канадсько-американських стосунків і причетність обох народів до спільної історико-культурної формації, що зумовлює відданість цих націй єдиній системі цінностей.

У політичному сенсі стосунки Сполучених Штатів і Канади характеризуються поступовим формуванням єдиної політичної спільноти поруч із регіональним господарським комплексом. Оборона є первинною і основною функцією політичної системи. Тому тісне військове співробітництво США й Канади є запорукою подальшого політичного об'єднання. На теренах Північної Америки склався спільний канадсько-американський оборонний комплекс, який характеризується такими рисами.

По-перше, обидві держави мають однакові військові інтереси та уявлення, що передбачає спільність у царині ідентифікації загроз. Так, головне положення канадської військово-політичної доктрини наголошує на тому, що двома стратегічними імперативами Канади є захист національного суверенітету та Північної Америки. Обидві нації усвідомлюють, що спільний захист континенту від зовнішніх загроз відповідає їх інтересам. Підтвердженням служить наявність такого інституту, як Північноамериканська організація аерокосмічної оборони (NORAD).

По-друге, склався спільний канадсько-американський ВПК, підвалини якого було закладено Огаденберзькою (1940) і Гайд-Парківською (1941) угодами. На початок 1990-х років діяло близько 200 угод, покликаних регулювати військово-політичну кооперацію, що набула сталих інституційних форм.

По-третє, оборонне співробітництво між Сполученими Штатами й Канадою сягнуло найвищого рівня — створення спільних інституцій. Канадська і американська політичні системи фактично єдині стосовно первинної і основної функції — оборони, що цілком забезпечує подальше формування регіональної політичної спільноти [9, c. 75].

Важливою особливістю канадсько-американських взаємин є спільність поглядів на ключові проблеми міжнародних стосунків. Крім того, обидва національні актори діють у єдиному "оперативному полі", що зумовлює подібність зовнішньополітичних дій, реакцій, оцінок. Означене поле послідовно включає Північну Америку, Атлантичну та Тихоокеанську спільноти та, зрештою, кризонебезпечні регіони посткомуністичного і третього світу. Наявність зовнішньополітичного консенсусу певною мірою пояснює відсутністю спільних канадсько-американських інституцій узгодження позицій та прийняття рішень.

Мають місце й певні політико-ідеологічні відмінності. Суспільна ідеологія Канади перебуває під впливом британського торизму, що зумовлює відданість багатьох канадців принципу корпоративізму — на противагу індивідуалізму американців. Гуманістично-етатистські погляди Нової демократичної і, почасти, Ліберальної партій також набувають поширення. На прикладі канадсько-американських міждержавних взаємин виникла специфічна ідеологічна модель, коли одна глобальна ідеологія розгортається в межах певної історико-культурної формації, вирізняючи закладені в ній екстреми, які водночас доповнюють і протистоять одна одній. Корпоративістський лібералізм Канади та індивідуалістський лібералізм Сполучених Штатів окреслюють спектр можливих концепцій лібералізму в межах єдиної ліберальної доктрини, привнесеної з Британії разом із християнсько-ліберальною системою цінностей [4, c. 35].

Висновки

Сполучені Штати й Канада взаємодіють як два складні соціальні утворення зі спільною системою оборони та узгодженою зовнішньополітичною діяльністю. Відмінності між двома державами відіграють роль природних гальм, які стримують процес зближення, роблячи його повільнішим та упорядкованішим.

Канада і США у царині міжнародних взаємин мають різний статус. Перша є середньою державою, друга — великою. Середній державі, з огляду на обмеженість власних можливостей, притаманне прагнення у той чи інший спосіб компенсувати брак силових ресурсів. Середньодержавна ринкова демократія, на зразок Канади, намагається знайти свого роду примножувача (мультиплікатора) власних зовнішньополітичних зусиль. Таку роль відіграють міжнародні організації та міждержавні союзи. Показовою є відданість канадської дипломатії участі в різних міжнародних інституціях — від НАТО до Британської Співдружності. Сама ідея "середньодержавності" значною мірою виникла внаслідок активної діяльності дипломатів цієї країни у міжнародних організаціях. Великодержавна ринкова демократія, на кшталт США, маючи відповідну національну могутність і зацікавленість у стабільності всієї системи міжнародних взаємин, прагне інвестувати власні силові ресурси у зміцнення і розвиток ліберального світового порядку. Таким чином, відбувається сублімація великодержавної енергії в ліберальні цінності світового порядку.

Ринкові демократії обох країн, становлячи одну модель міждержавних взаємин, мають дещо відмінні риси зовнішньополітичної поведінки. Проте ці відмінності нейтралізуються участю в багатосторонніх міжнародних організаціях, які є інституційним втіленням ліберального світового порядку. Канадці завжди розглядали свою участь в міжнародних організаціях як противагу великодержавним впливам.

Канада і Сполучені Штати різняться рівнем внутрішньої фрагментованості. Канадська держава, порівняно з американською, значно більшою мірою внутрішньо партикуляризована або, користуючись термінологією французького соціолога Е.Дюркгейма, має меншу "моральну щільність". Інтереси провінцій, регіонів, етнокультурних груп, періодично зіштовхуючись між собою або з національними інтересами, представленими федеральним урядом, породжують сепаратизм і етноцентризм як зворотній бік федералізму та багатокультурності.

Більша внутрішня фрагментованість Канади пояснюється слабшою, ніж у Сполучених Штатах, соціальною динамікою — передусім економічною. Злиття національних економік в межах регіонального господарського комплексу неминуче призведе до вирівнювання соціальних динамік усіх країн-учасниць та розчинення партикулярних спільнот. Під впливом НАФТА триває зближення канадських провінцій, а квебекські сепаратисти мусять дедалі більше враховувати "північноамериканський" чинник і неможливість творити власну зовнішню політику поза межами Північної Америки.

Отже, з політичної точки зору, Сполучені Штати й Канада поступово формують політичну спільноту, яка виростає з оборонного комплексу і зовнішньополітичного консенсусу. Внутрішня складність і відмінність обох національних акторів роблять процес політичного об'єднання повільним і впорядкованим, визначаючи внутрішню організацію та зовнішню форму регіональної політичної спільноти.

Список використаної літератури

1. Аверкієва Ю.П., КарповЛ.Н., Бромлей Ю.В.. Лебедев М.І. Країни та народи Америки. -Б.м., б.р.

2. Арбатов Г.А., Брутепц КН.. Іванян Е.А., Петровський В.Ф. Сучасні США. — Б.м., б.р.

3. Базовкін Є. Канада: єдність в різноманітності [Текст] / Є.Базовкін // Зовнішня торгівля. — 1999. — № 1-2. — С. 14-21

4. Баталов Э.Я. Политическая система США сегодня: взгляд из Москвы/ Э.Я.Баталов //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2001. — № 7. — C. 3-36

5. Бостан С. К. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ С. К. Бостан, С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, Запорізький юридичний ін-т МВС України, Київський юридичний ін-т МВС України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 503 с.

6. Георгіца А. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник/ Аурел Георгіца,; М-во освіти і науки України, Чернівецький нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. — Тернопіль: Астон, 2003. — 431 с.

7. Гладкий Ю.М., Лавров С.Б. Економічна та соціальна географія світу. — М.: Просвещение, 1991.

8. Запаранюк В. Основні політичні партії Канади на початку ХХІ ст. / Віталій Запаранюк // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2008. – Т. 17-18. – С. 207-213

9. Запаранюк В. Реформування політичної системи Канади в 90-ті рр. ХХ ст. / Віталій Запаранюк // Шевченківська весна: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих учених, присвяченої 90-річчю Української революції 1917-1920 рр. – Вип.V: У 3-х част. – Ч.3 Історія / За заг. ред. проф. В.Ф. Колесника. – К., 2007. – С. 72-75

10. Иванян Э.А. Двухпартийная система как основа политического процесса в США/ Э.А.Иванян //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2000. — № 11. — C. 48-61

11. Конституции зарубежных государств: Соедин. Штаты Америки. Великобритания. Франция. Германия. Италия. Япония. Канада : [Офиц. тексты : Перевод/ Сост В. В. Маклаков],. — М.: Бек, 1996. — 432 с.

12. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посібник/ Віктор Бесчастний, Олександр Філонов, Владислав Субботін, Сергій Пашков,; За ред. В. М. Бесчастного,. — К.: Знання, 2007. — 467 с.

13. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.О. Ріяки; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 543 с.

14. Лапка О. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: у схемах/ Оксана Лапка, Тетяна Пікуля; Київський нац. лінгвістичний ун-т, Економіко-правовий ін-т. — К.: Атіка, 2008. — 214 с.

15. Лапшина И.К. Феномен разделенного правления в США/ И.К. Лапшина //Новая и новейшая история. — 2006. — № 4. — C. 62-78

16. Сполучені Штати Америки //Краєзнавство. Географія. Туризм. — 2006. — № 45-48. — C. 5-13

17. Уилсон Дж. Американская политическая система/ Дж.Уилсон //США. Канада: экономика, политика, культура. — 1997. — № 2. — C. 88-100

18. Хмелько І. Проблеми стосунків між гілками влади на різних рівнях //Вісник Програми сприяння Парламента України. — 1999. — 3 листопада. — C. 12-13

19. Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн : Академічний курс: підручник/ Володимир Шаповал; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 476 с.

20. Шевченко Т.А. Політична система США //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 3. — C. 377-380.