Вступ.

1. Теоретико-методологічні аспекти поняття державної власності.

1.1. Сутність та функції державної власності.

1.2. Підстави виникнення права державної власності.

1.3 Теоретико-методологічні основи аналізу державного сектора економіки.

2. Реформування державного сектора в перехідній економіці України.

2.1 Проблеми реформування державного сектора.

2.2 Шляхи підвищення ефективності державного сектора.

3. Напрями та механізми реформування державної власності в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. В умовах ринкових реформ в Україні відбуваються радикальні зміни у відносинах власності та їх правовому регулюванні, від якого багато в чому залежить успіх цих реформ. При цьому корінною проблемою у вирішенні цієї проблеми продовжує залишатися реформування державної власності. Як відомо, право державної власності є складовою частиною інституту права власності, що обумовлює необхідність застосування його принципових положень до відносин державної власності. Тому розкрити сутність права державної власності та виявити перспективи його трансформації в сучасних умовах можна лише з урахуванням історичних закономірностей розвитку відносин власності взагалі та інституту права власності. Вивченню цих проблем присвячені роботи таких українських вчених як А.Гальчинський, В.Геєць, А.Гриценко, В.Загорський, І.Лазня, В.Логвиненко, І.Лукінов, С.Мочерний, Ю.Пахомов Ю, А.Покритан, В.Рибалкін, В.Черняк, А.Чухно та ін.

Проте на сьогодні ні в зарубіжній, ні вітчизняній літературі ще не розроблена загальна теорія державної власності. Поки що відсутня єдність поглядів вчених в питаннях щодо самої необхідності існування державної, її раціональних масштабів, місця у ринковій системі, форм взаємодії з приватним сектором та інше. Тому для теорії перехідної економіки, тобто переходу від державно-планової до змішаної системи господарювання визначення сучасного і майбутнього державного сектору, який переживає стадію якісних і кількісних перетворень, є одним з найбільш актуальних в теоретичному і практичному плані завдань.

Аналізуючи наведене вище, можна зробити висновок, що положення права власності, підстави виникнення права власності, форми державної власності та правовий режим майна державних підприємств, установ та організацій є досить цікавими для теоретичного та практичного дослідження.

Метою дослідженняє розвиток науково-методичних основ формування сучасної моделі державної власності та обґрунтування пропозицій, спрямованих на її реалізацію в Україні.

Для досягнення цієї мети вирішено такі задачі:

• визначено сутність поняття "державний сектор економіки" і його функції та виявлено взаємозв'язок між поняттями "державний сектор", "державна власність" і "державне регулювання";
• обґрунтовано особливості трансформації, стану і функціонування державної власності в Україні;
• проаналізовано модель управління державним сектором і організаційно-правові форми державних підприємств в Україні;
• розроблено методологічні підходи до визначення частки державного сектора в національній економіці;
• обґрунтовано підходи до удосконалення принципів формування структури державного сектора економіки України;
• визначено перспективи розвитку державного сектора економіки України.

Об’єктом дослідженняє система відносин власності.

Предметом дослідженняє відносини державної власності.

Методи дослідження: у курсовій роботі використовувалися такі прийоми, як діалектичний метод, метод порівняльного аналізу, єдності історичного і логічного, аналізу і синтезу, статистичні узагальнення та розрахунки. Теоретичною базою слугували роботи вітчизняних і зарубіжних юристів, економістів, філософів, соціологів.

Структура і обсяг роботи. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних джерел. В першому розділі описується поняття, сутність та підстави виникнення державної власності, у другому розглядається реформування державного сектора в перехідній економіці України, і в третьому я зроблю спробу змоделювати оптимальний обсяг державної власності. У висновку підведені підсумки проведеної роботи.

1. Теоретико-методологічні аспекти поняття державної власності

1.1. Сутність та функції державної власності

Державна власність — є основою економіки України. Навіть після проведення приватизації її питома вага є досить значною.

До державної власності в Україні згідно із Законом «Про власність» належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб’єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської — Автономна Республіка Крим, а суб’єктами права комунальної власності — адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142 Конституції України суб’єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст).

Згідно з чинним законодавством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об’єктами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України. Декретом від 15 грудня 1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» Кабінет Міністрів України поклав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші підвідомчі йому органи державної виконавчої влади.

Органи, які здійснюють управління майном, що є державною власністю, реалізують надані їм повноваження та ким чином: приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності; затверджують статути (положення) таких підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв’язку з порушенням статутів (положень); укладають і розривають контракти з керівниками підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності; контролюють ефективність використання і збереження закріпленого за підприємствами державного майна; дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є державною власністю; готують разом з відповідними місцевими радами висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування майна між державною, республіканською (Автономної Республіки Крим) і комунальною власністю; беруть участь у підготовці та укладенні міжнародних договорів України з питань державної власності.

Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна, його значення для народу, держави, законодавство відносить до об’єктів права державної власності: землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдину енергетичну систему; системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; національний банк та його установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. У державній власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами[13, c. 8].

Певні особливості встановлені законодавством щодо управління державним майном, закріпленим за казенним підприємством. Більш жорсткий характер управління майном цих підприємств з боку органів, уповноважених управляти відповідним державним майном, дає підстави (з урахуванням змісту ст. 38 Закону «Про підприємства в Україні») говорити про управління казенним підприємством.

Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Перелік об’єктів права комунальної власності визначено в ст. 35 Закону України «Про власність». До нього входить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної громади іншими суб’єктами права власності.

У зв’язку з поділом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 5 листопада 1991 р. «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», якою затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.

Слід зазначити, що процес розмежування майна не завершено. Він проходить і сьогодні шляхом передачі окремих об’єктів із загальнодержавної власності у комунальну власність і навпаки (наприклад, постанови Кабінету Міністрів України від 9 січня 1996 р. № 23 «Про передачу майна, що перебуває у комунальній власності, до загальнодержавної власності», від 9 січня 1996 р. № 26 «Про передачу загальнодержавного майна у власність Автономної Республіки Крим та областей»).

Передача майна у зазначених випадках здійснюється у порядку, передбаченому Законом України від 3 березня 1998 р. «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності», який регулює відносини, пов’язані з передачею об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність. Детально порядок безоплатної передачі об’єктів права державної власності врегульовано Положенням про порядок передачі об’єктів права державної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482[10, c. 78-81].

1.2. Підстави виникнення права державної власності

Власність — це результат історичного розвитку суспільства, а відповідно і суспільного виробництва, яке і забезпечує цивілізоване існування людини завдяки створенню в процесі виробництва матеріальних благ. Відносини власності становлять сутність усієї системи суспільних виробничих відносин будь-якої держави. І це дійсно так, оскільки їх розвиток забезпечує розвиток всієї соціально-економічної системи в державі, створення національного багатства. Іншими словами, вони є рушійною силою суспільного виробництва, науково-технічного прогресу.

В юридичній літературі власність визначають як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі. Таке узагальнене визначення в принципі ґрунтується на ідеях основоположників марксизму-ленінізму, які стверджували, що "всяке виробництво є привласненням індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї". В принципі, це твердження не може викликати серйозних заперечень. Однак важливо враховувати, що привласнення у його прямому розумінні — це здатність вступати у соціально-виробничі відносини з метою привласнення засобів виробництва та результатів праці, і тому можливе лише у людському суспільстві, яке досягло відповідного ступеня свого розвитку.

Історично суспільство пройшло п’ять типів виробничих відносин — первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний, яким притаманні відповідні форми власності.

Як правило, відносини власності розглядають у двох аспектах — економічному та юридичному. Безперечно, первісними є економічні відносини привласнення матеріальних благ у ході суспільного виробництва, які існують і розвиваються незалежно від волі і свідомості людей. Однак певна частина економічних відносин власності, в процесі яких індивіди за власною волею створюють, розподіляють та привласнюють матеріальні блага, може піддаватися правовому регулюванню тими чи іншими нормами права, в чому якраз і виявляється юридичний аспект власності. Відповідно економічні відносини власності, які набувають правової регламентації, стають відносинами права власності.

Важливу роль у системі відносин власності будь-якої держави відіграє державна власність[12, c. 20-21].

Державна власність виникає різними способами (за юридичними підставами), значення яких є неоднаковим. Так, вирішальною у створенні державної соціалістичної власності була націоналізація засобів виробництва. Надалі державна власність поповнювалася переважно внаслідок економічної діяльності. Велике значення мають також цивільно-правові угоди.

Націоналізація — це примусове безоплатне вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Водночас з націоналізацією відбувалося утвердження соціалістичного способу виробництва. В основному націоналізацію було проведено у перші кілька років Радянської влади із створенням для цього передумов. Націоналізація — це не лише політико-економічний, а й юридичний акт, який знаходив оформлення у відповідних законодавчих актах (декретах). Цими декретами насамперед були націоналізовані земля, її надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та інші найважливіші об’єкти. При цьому анулювалися права попередніх власників — капіталістів, поміщиків, царської сім’ї, церковних організацій без грошової чи іншої компенсації.

Чинний Закон України "Про власність", новий ЦК України не передбачають примусового безоплатного вилучення майна у громадян та недержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкції за правопорушення). В ст. 41 Конституції України прямо записано, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а в умовах воєнного чи надзвичайного стану — з наступним відшкодуванням їх вартості. Таким чином, уже сьогодні в Україні встановлено конституційні гарантії неприпустимості безоплатного примусового вилучення об’єктів права приватної власності (тобто безоплатної націоналізації).

Спочатку державна власність України була утворена шляхом розщеплення (розподілу) єдиної державної власності Союзу РСР і союзних республік відповідно до Декларації про державний суверенітет України та прийнятих на виконання її положень законодавчих актів. При цьому в Декларації проголошувалося право України не лише на всі багатства, розташовані на її території, а й на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу України[16, c. 20-24].

Головним джерелом національного багатства, у тому числі нагромадження державної власності, безперечно, є виробнича діяльність трудових колективів. Матеріальні цінності з моменту їх створення на державних підприємствах надходять у державну власність. Розширене відтворення є первісним способом виникнення права державної власності.

Похідним способом виникнення права державної власності є угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (сплатні і безоплатні). Вони забезпечують перехід у державну власність матеріальних благ від інших власників (недержавних підприємств та організацій, окремих громадян). Укладення договорів між державними підприємствами фактично є засобом не збільшення державної власності, а лише перерозподілу матеріальних благ. Найпоширенішими є договори на закупівлю сільськогосподарської та іншої продукції у колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), зовнішньоторговельні договори. Право державної власності виникає також за рахунок подарованого окремими громадянами майна, успадкованого майна, коштів від випуску лотерей, облігацій державної позики, цінних паперів.

Певну частину державної власності становлять податки, мито з КСП, кооперативних та інших громадських організацій, окремих громадян. Наприклад, податок на прибуток недержавних підприємств та організацій, з доходів робітників і службовців, громадян — суб’єктів підприємництва, з доходів інших категорій населення; стягнення мита за розгляд справ у суді й арбітражі, здійснення нотаріальних дій; грошові збори з власників транспортних засобів, продавців на "колгоспних" ринках, з громадян за вивіз деяких товарів за кордон, обмін іноземної валюти, оформлення приватних міжнародних поїздок.

Право державної власності виникає також внаслідок застосування реквізиції та конфіскації, стягнення штрафів за правопорушення.

Реквізиція — це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Можлива вона лише у випадках і порядку, встановлених законодавством України (ст. 141 ЦК УРСР); застосовується у період війни, стихійного лиха, масових епідемій тощо. У практиці трапляється досить рідко. У сучасних умовах застосовується особливий вид реквізиції майна, яке не може належати громадянам на праві власності, але придбане за відсутності правопорушення. Так, відповідно до ст. 143 ЦК УРСР особам, у яких вилучено за постановами органів дізнання, попереднього слідства прокуратури або суду дорогоцінні метали і коштовні камені, що є валютними цінностями, у разі їх засудження без конфіскації майна або винесення виправдувального вироку чи закриття кримінальної справи вилучені цінності повертаються в натурі чи відшкодовується їхня вартість. При застосуванні останнього варіанта якраз і матиме місце реквізиція.

Згідно зі ст. 55 Закону України "Про власність" у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами з виплатою йому вартості майна.

Реквізиція передбачена і новим ЦК України. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника — зазначається в ст. 355 нового ЦК, — на підставі та в порядку, встановлених законом за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. При цьому майно переходить у власність держави або знищується (залежно від підстави реквізиції).

Конфіскація — це примусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція за правопорушення (ст. 141 ЦК УРСР). Правопорушення, за які застосовується конфіскація, визначаються кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством. КК України передбачає застосування конфіскації за здійснення корисливих злочинів, тяжких та особливо тяжких (ст. 59). Відповідно до ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення може застосовуватись конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (наприклад, при порушенні правил полювання, занятті забороненим промислом, незаконних операціях з іноземною валютою і платіжними документами). Поширеною є конфіскація товарів — безпосередніх предметів порушення митних правил, товарів із спеціально виготовлених сховищ (тайників), що використовувалися для приховування безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю. Конфіскація цих товарів застосовується судом не залежно від того, чи є ці товари власністю особи, яка вчинила правопорушення (ст.322, 326 Митного Кодексу України від 11 липня 2002 p.).

Однією з підстав виникнення права державної власності є визнання майна безхазяйним. Так, відповідно до ст. 137 ЦК УРСР майно, яке не має власника або власник якого невідомий, надходить у власність держави (безхазяйне майно, яке належало колгоспному двору, ставало власністю колгоспу). Безхазяйне май-но надходить у власність держави за рішенням виконавчого комітету районної, міської ради народних депутатів, ухваленим за заявою фінансового органу. Заява про визнання майна безхазяйним може бути подана не раніше року після прийняття майна на облік відповідним фінансовим органом або виконкомом селищної, сільської ради народних депутатів. Фактами, які свідчать про безхазяйність майна, можуть бути: неможливість виявити власника при вилученні у злочинців викраденого майна, в разі стихійного лиха, при втраті права на майно у зв’язку з плином позовної давності для його витребування тощо. Вказані наслідки не застосовуються, якщо власник відомий, але з певних причин відсутній або визнаний безвісно відсутнім[7, c. 32-34].

1.3 Теоретико-методологічні основи аналізу державного сектора економіки

Державна власність, як і раніше, є основою економіки України. Навіть після проведення приватизації її питома вага буде досить значною.

До державної власності в Україні згідно із Законом України "Про власність" належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської — Автономна Республіка Крим, а суб'єктами права комунальної власності — адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142 Конституції України суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст).

Згідно з чинним законодавством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України. Декретом "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15 грудня 1992 р. Кабінет Міністрів України поклав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші підвідомчі йому органи державної виконавчої влади. Як виняток, функції з управління майном, що є у державній власності, було делеговано ряду корпорацій — "Укрбуд", "Украгропромбуд", "Укрмонтажспецбуд", "Укрбудматеріали" та ін.

Органи, які здійснюють управління майном, що є державною власністю, реалізують надані їм повноваження таким чином:

— приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності;

— затверджують статути (положення) таких підприємств, контролюють їх додержання та приймають рішення у зв'язку з порушенням статутів (положень);

— укладають і розривають контракти з керівниками підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності;

— контролюють ефективність використання і збереження закріпленого за підприємствами державного майна;

— дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є державною власністю;

— готують разом з відповідними місцевими радами висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування майна між державною, республіканською (Автономної Республіки Крим) і комунальною власністю;

— беруть участь у підготовці та укладенні міжнародних договорів України з питань державної власності.

При здійсненні зазначених повноважень з управління майном міністерствам та іншим органам державної виконавчої влади заборонено пряме втручання в господарську діяльність підприємств[10, c. 82-84].

Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна, його значення для народу, держави, законодавство відносить до об'єктів права державної власності:

— землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ;

— оборонні об'єкти; єдину енергетичну систему; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення;

— кошти державного бюджету; національний банк та його установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди;

— майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. У державній власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Певні особливості встановлені законодавством щодо управління державним майном, закріпленим за казенним підприємством. Більш жорсткий характер управління майном цих підприємств з боку органів, уповноважених управляти відповідним державним майном, дає підстави (з урахуванням змісту ст. 38 Закону України "Про підприємства в Україні") говорити про управління казенним підприємством.

Міністерство або інший центральний орган виконавчої влади:

— призначає на посаду та звільняє з посади керівника казенного підприємства за погодженням з Кабінетом Міністрів України;

— затверджує статут казенного підприємства та зміни до нього, здійснює контроль за додержанням статуту та приймає рішення у зв'язку з його порушенням;

— здійснює контроль за ефективністю використання майна, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством;

— здійснює планування і фінансовий контроль за господарською діяльністю казенного підприємства, затверджує фінансовий план і план розвитку казенного підприємства та обов'язково Укладає з ним державні контракти на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) для державних потреб;

— визначає порядок використання чистого прибутку казенного підприємства шляхом встановлення обов'язкових нормативів розподілу такого прибутку;

— затверджує умови та фонд оплати праці казенного підприємства з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою.

Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування[4, c. 6-9].

2. Реформування державного сектора в перехідній економіці України

2.1 Проблеми реформування державного сектора

Існуючій структурі державного сектору економіки в Україні притаманна велика кількість проблем, успадкованих від колишнього Радянського Союзу, серед яких громіздкий процес прийняття рішень, бюрократія і нечітке розмежування компетенції між урядовими відомствами. Існуюча система підготовки, прийняття і реалізації документів, які виражають економічну політику держави, гальмує здійснення економічних реформ, покликаних покращити підприємницький клімат в країні.

Очевидно, що без зміни підходів в роботі урядових відомств уже сьогодні, численні перешкоди на шляху до залучення інвестицій, які розглянуто в цьому документі, будуть усуватися дуже повільно, або ж будуть виникати знову чи підмінюватися новими нормативними актами і навпаки. Успішне проведення державно — адміністративної реформи стимулюватиме швидке здійснення інших реформ, зробить державний сектор менше схильним до корупції і бюрократизму та покращить загальний імідж країни, що дозволить стати на інший шлях та взяти прискорений курс на розвиток і зростання економіки України. Держава почне сприяти, а не перешкоджати здійсненню економічних реформ.

Реформування державно-адміністративного апарату — це, звичайно, складне завдання, що потребує міцної волі, багато часу та консолідації різних зусиль. Але це ключова реформа, яка абсолютно необхідна для полегшення і уможливлення всіх інших економічних і соціальних реформ, потрібних для залучення інвестицій в країну. Враховуючи зміни до Конституції, які розширюють можливості нового Кабінету Міністрів щодо знаходження підтримки в парламенті і здійснення повноважень протягом більшого строку, ніж попередні уряди, сьогодні існує унікальна можливість для проведення державно-адміністративної реформи. Обмежений успіх попередніх урядів у проведенні економічних реформ для покращення підприємницького та інвестиційного клімату в країні викликаний, перш за все, дисфункціональністю існуючої системи підготовки, прийняття і реалізації економічно-політичних програм. Структура системи державного управління, яка існує в Україні, що залишилася у спадок від комуністичного минулого, пронизана корупцією, бюрократією і корисливими інтересами. Процес прийняття рішень є громіздким; відсутнє чітке розмежування компетенції між урядовими відомствами. Навіть незначні рішення вимагають багатьох погоджень і затверджень. Через низьку заробітну плату державні службовці опиняються перед складним вибором між об'єктивним виконанням своєї роботи та існуванням на невелику офіційну заробітну плату або вчиненням корупційних дій. Державний сектор стримує розвиток країни, і, зокрема, через стримування економічних реформ.

Успіх державно-адміністративної реформи залежатиме від рішучої позиції вищих посадових осіб і активної підтримки з боку підприємницьких кіл та громадянського суспільства. Якщо обидві сторони усвідомлять переваги ефективної, прозорої і не корумпованої влади, то тісні зв'язки між політичними групами і місцевим підприємницькими колами скоріше сприятимуть, ніж перешкоджають здійсненню реформи[6, c. 75-76].

Деякі українські корпорації вже усвідомили переваги прозорості та матеріалізують свої плани щодо виходу на міжнародні ринки. Підприємницькі структури в Україні зараз вийшли на створення рівних правил гри, за яких ні вони, ні їхні конкуренти не зможуть грати з особливих, привілейованих позицій; за яких і вони, і їхні конкуренти будуть захищені від нерівного ставлення; та за яких вони не витрачатимуть зусилля на лобіювання. На даний момент особливо важливою є чітка стратегічна визначеність української влади щодо необхідності своєї мобілізації до проведення економічних реформ, потрібних для створення рівних правил гри.

Реформа державного апарату вимагає багато часу і передбачає багато етапів. Уряд повинен почати реформу з ухвалення плану дій щодо реалізації концепції адміністративної реформи. План дій має враховувати досвід інших країн, який свідчить, що комплексна і докорінна реформа державного апарату має більше шансів на успіх, ніж часткова чи покрокова реформа. Ряд країн має успішний досвід у реформуванні свого державного апарату (наприклад, Канада, Нова Зеландія, Польща, Ірландія). Слід використовувати офіційні двосторонні контакти, щоб вивчити можливість запрошення колишніх державних посадових осіб з таких країнах, як, наприклад, Канада, до України з метою надання рекомендацій і обміну досвідом у сфері реформування державного управління.

Реформа має включати такі елементи:

1. Формулювання нового підходу державної влади до підтримки приватного сектора. Першим кроком на шляху реформування державного сектору має бути чітке визначення основних завдань і ролі державної влади. Роль влади — не змагатися з приватним сектором в отриманні доходів, а підтримувати приватний сектор через створення сприятливого середовища для його діяльності. Базовим принципом у визначенні ролі влади має бути підхід, згідно з яким продуктивні й прибуткові види діяльності мають здійснюватися приватним сектором в умовах вільного і конкурентного ринкового середовища. Влада надає ті важливі послуги, які не забезпечуються приватним сектором, наприклад, послуги інфраструктури, некомерційні види діяльності у сфері освіти, охорони здоров'я та довкілля, захист малозабезпечених верств населення, ринкове регулювання торгівлі, зв'язку, охорони праці та інших аспектів діяльності приватного сектору, правоохоронна діяльність, зовнішня політика, державна безпека та оборона, та інші некомерційні види діяльності. Чітке визначення ролі уряду покликане не допустити повторення деяких нещодавніх “ініціатив” уряду, як, наприклад, створення нових державних підприємств для “доповнення” приватного сектору на таких ринках, як переробка нафти, виробництво титану, продаж зерна тощо. Таке визначення має також забезпечити відмову від надмірного втручання держави в діяльність підприємств. Деякі аспекти такого втручання, зокрема регулювання цін, перешкоджають вільному ринковому ціноутворенню і зменшують довіру з боку ділових кіл, що призводить до стримування інвестицій.

2. Підвищення прозорості влади і доступ до державної інформації. Другим кроком влади в реформуванні державного сектора має стати невідкладне забезпечення більшої прозорості та доступності державної інформації для громадськості (крім інформації, яка не може розголошуватися в інтересах державної безпеки). Це завдання може бути виконане шляхом невідкладного прийняття законодавства про вільний доступ до державної інформації з будь-яких питань, які не торкаються національної безпеки. Процедури державних закупівель також слід зробити більш прозорими.

Вдосконалення інформаційної прозорості і відкритості також стане потужним чинником в боротьбі з корупцією, яка є основною причиною викривлень в діяльності державного сектора. Крім того, інформаційна відкритість забезпечить активнішу суспільну підтримку реформування політики і ролі держави з боку підприємців, профспілок, студентства, преси, державних службовців.

3. Перегляд функціональних, операційних аспектів і організації державної служби. На третьому етапі має бути проведений комплексний перегляд діяльності державного сектору. Повна “ревізія” всіх функцій, операцій і видів діяльності державного сектору покликана визначити ті функції і програми, які не відповідають державним інтересам і свідчать про дублювання повноважень. Слід відмовитися від непотрібних чи невідповідних функцій центральних органів влади; інші функції потрібно передати приватному сектору або органам місцевого самоврядування. Необхідно також провести аналіз повсякденної діяльності державних відомств і кваліфікації їх кадрового складу з метою впорядкування процедур прийняття рішень, які на сьогодні залишаються надто складними і забирають багато часу, а також підвищити якість державної служби. В цілому, таку комплексну ревізію можна провести в три етапи:

Мета перегляду функцій полягає у визначенні основних функцій і обов'язків центральних органів влади і виділенні ресурсів на пріоритетні сфери з метою здійснення ефективного державного управління, забезпеченого необхідними ресурсами.

Сюди входить:

1) налагодження обміну інформацією та взаємодії секретаріатів Президента України та Кабінету Міністрів України з подальшою мінімізацією дублюючих функцій;

2) організація міністерств більше за “функціональним” принципом, ніж за галузевим чи секторальним;

3) об'єднання і зменшення кількості міністерств та відомств з метою мінімізації дублювання, усунення перетинання їх компетенції і створення системи чіткої відповідальності;

4) чітке розмежування функцій кадрових державних службовців та політиків з їх патронатними службами;

5) впорядкування існуючого нині колективного процесу прийняття рішень, що вимагає багатьох підписів для вирішення значної кількості питань, шляхом передачі більшості повноважень щодо прийняття рішень окремим міністерствам тощо[8, c. 61-63].

Після перегляду функцій і організаційних перетворень слід провести перегляд операційних аспектів діяльності всіх міністерств і відомств з метою спрощення алгоритму їхньої повсякденної діяльності, зокрема, вдосконалення внутрішніх процесів, правил і процедур. Результатом такого перегляду має стати, зокрема, скасування непотрібних регулятивних норм і дозволів на здійснення підприємницької діяльності. Для підвищення ефективності процесу прийняття рішень державними органами, функція формулювання політики та її аналізу має бути відокремлена від функції реалізації політики.

Перегляд організації державної служби покликаний підвищити якість державного апарату. Досягнути цього можна через чітке відмежування кадрових державних службовців від політиків і їх патронатних служб, зменшення кількості державних службовців; підвищення заробітних плат тим, хто залишиться; запровадження ефективних програм підготовки для приведення кваліфікації державних службовців до стандартів ЄС і введення системи заохочень, про що детальніше йтиметься далі. Ці заходи повинні зменшити схильність державних службовців до корисливої поведінки.

4. Узгодження діяльності спеціалізованих державних інститутів, відповідальних за активізацію інвестиційної діяльності в Україні. Місією державної інвестиційної політики є не тільки створення сприятливих умов для інвестиційної діяльності, але й залучення інвесторів, стимулювання їх бізнес-активності та постінвестиційне обслуговування. Досвід багатьох країн з перехідною економікою свідчить про важливість формування позитивного іміджу держави, забезпечення потенційних інвесторів об'єктивною інформацією про економічний потенціал країни, надання їм аналітичної, юридичної та організаційної підтримки.

Донедавна в Україні були відсутні спеціалізовані інституції, які б спеціалізувались на вирішенні цих питань. Однак, впродовж минулого року було створено — Державний центр сприяння іноземному інвестуванню при Міністерстві економіки, Державне агентство з інвестицій та інновацій, Національну раду України з інвестицій та інновацій при Президентові Україні та активізовано роботу Консультативної ради з питань іноземних інвестицій. Це є свідченням того, що поліпшення інвестиційного клімату є одним із пріоритетів державної економічної політики. В той же час, наявність такої кількості інституцій, які займаються аналогічними питаннями може дезорієнтувати потенційних інвесторів. Зважаючи на це, необхідно чітке розмежування функцій та обов'язків цих інституцій.

5. Введення системи “заохочень” і “контролю”. Стрижнем державно-адміністративної реформи є створення в державному секторі інституційного середовища, яке ґрунтується на системі “заохочень” і “контролю”, що забезпечить ефективне виконання державними службовцями функцій держави. Система “заохочень” і “контролю” в державному секторі має бути створена за взірцем системи, яка природним чином працює в приватному секторі. В приватному секторі вільні ціни і вільна торгівля дають компаніям змогу шукати способи отримання прибутку і таким чином стимулюють їх діяльність. Контроль забезпечується наявністю конкуренції: ті, хто не підвищують ефективність своєї діяльності і не ведуть постійний пошук шляхів вдосконалення для більш повного задоволення потреб своїх клієнтів, будуть витиснуті з ринку або збанкротують. Подібна система має бути запроваджена в державному секторі в процесі здійснення комплексної державно-адміністративної реформи[11, c. 76-78].

Як свідчить міжнародний досвід, ефективний шлях до створення системи заохочень лежить через розробку “програм” (або “проектів”), поєднану з бюджетним плануванням, управлінням і звітуванням відповідно до запланованих показників. Найважливішою особливістю будь-якої програми є акцент не стільки на процесі її виконання, скільки на досягненні бажаного результату. За умови чіткого визначення мети програми та заходів і ресурсів, необхідних для її досягнення, можна провести аналіз вартості її реалізації і передбачуваних результатів та оцінити доцільність її здійснення. Крім цього, є можливість визначити перелік і параметри показників, за якими оцінюється виконання програми відомством, підрозділом чи групою державних службовців, відповідальних за виконання програми, а також проконтролювати їх досягнення. Це дозволить запровадити державне управління, яке б передбачало бюджетне планування, управління і звітування, що буде відштовхуватися від показників, яких необхідно досягнути.

В цьому контексті, адекватна оплата праці державних службовців, поставлена в залежність від результатів їх діяльності, буде головним складником системи заохочень. Ключовим засобом забезпечення належної мотивації має бути прив'язка суттєвої частини заробітної плати (до 20%-30% для більшості службовців) до досягнутих результатів, визначених у програмі або її частині. На даний час заробітна плата державних службовців не тільки не залежить від результатів роботи конкретного службовця, але й визначається непрозорим чином зі значним акцентом на премії і доплати порівняно з базовою зарплатою. Нематеріальні способи заохочення також слід вдосконалити. Зокрема, слід підвищити престиж і професіоналізм державної служби шляхом залучення службовців до визначення цілей і підготовки програм, а також надання їм достатньої автономії і підзвітності в досягненні запланованих результатів.

6. Рівень зношеності основних засобів в Україні. Актуальність інвестиційного механізму лізингу. Майбутній економічний та соціальний розвиток України значною мірою залежить від обсягів інвестицій в основні засоби підприємств. Інвестиції в основні засоби покликані оновити техніку та технології на вітчизняних підприємствах різних видів економічної діяльності, забезпечити конкурентоздатність їх продукції; сприяти розвитку малого та середнього бізнесу, створенню нових робочих місць, підвищенню матеріального забезпечення та рівня життя населення країни.

Світова практика довела, що ефективним інвестиційним механізмом є лізинг. В країнах з розвиненою ринковою економікою його частка в інвестиціях в основні засоби складає приблизно 30 відсотків, а в решті країн з високими показниками росту вона досягає 10-15 відсотків (в Україні — лише 1,2 відсотка). В країнах Східної Європи, що демонструють високі темпи зростання (Естонія, Чеська Республіка, Угорщина, Польща), співвідношення річного обсягу ринку лізингу та ВВП дорівнює 2 — 5 відсоткам (в Україні — лише 0,25 відсотка)[15, c. 96-98].

2.2 Шляхи підвищення ефективності державного сектора

Аналіз практики функціонування державних секторів економіки показав, що основна умова їх виникнення як елементів системи державного регулювання економіки – задоволення суспільних потреб. Дана причина визначає структуру і функції державного сектора та методи їх реалізації. Саме поняття "державний сектор" може бути визначено як сукупність економічних об'єктів, сформованих на основі або за участю державної власності (підприємств, установ), стосовно яких можливе здійснення управління суб'єктами державної та місцевої влади як виразниками суспільних інтересів.

Економічні причини зростання державного сектора пов'язані з необхідністю усуспільнення деяких видів людської діяльності, що виникає внаслідок особливостей функціонування тієї чи іншої формації. У ринковій економіці держава (і державний сектор як елемент державного регулювання), крім завдань, іманентних самому інституту держави, вирішують задачі компенсування "провалів" ринку, прагнення ринкової економіки до монополізації, проблеми виробництва суспільних товарів, інформаційні проблеми, проблеми екстерналій. Крім того, за допомогою державного регулювання і державного сектора підтримується економічна система в цілому.

З метою підвищення ефективності управління державним сектором економіки необхідно здійснити впровадження ефективних систем інформаційного забезпечення, оцінки ефективності управління його об'єктами та ефективності діяльності об'єктів.

Система оцінки ефективності управління об'єктами державного сектора в Україні фактично відсутня, а системи інформаційного забезпечення управління державним сектором і оцінки ефективності діяльності його об'єктів вимагають удосконалення.

Для підвищення ефективності управління державним сектором економіки вважається доцільним створення єдиного органу управління державним сектором економіки. Основними його задачами повинні стати: формування єдиної інформаційної бази державного сектора економіки, затвердження системи оцінки ефективності діяльності його об'єктів та ефективності управління ними, проведення оцінки ефективності діяльності об'єктів державного сектора та ухвалення рішення про приватизацію чи створення його об'єктів.

Для уніфікації методів оцінки ефективності діяльності об'єктів державного сектора, підвищення якості управління даними об'єктами й удосконалення процесу формування його структури доцільно у кожній сфері діяльності, яка властива державному сектору, використання об'єктів визначених організаційно-правових форм. У цілому є обґрунтованим за об'єктами державного сектора першого типу, що безпосередньо задовольняють суспільні потреби, закріпити єдину унітарну організаційно-правову форму, а їх господарсько-правове становище наблизити до становища структурних підрозділів державних органів при збереженні їх статусу як юридичних осіб. Об'єкти другого типу, що задовольняють суспільні потреби опосередковано, тобто ті об'єкти державного сектора, стосовно яких основна мета держави-власника – отримання прибутку, доцільно представити у вигляді акціонерних товариств із домінуючою державною участю, тому що у випадку відкритого акціонерного товариства функції контролю та об'єктивної оцінки результатів діяльності менеджерів беруть на себе механізми фондового ринку, а держава отримує можливість використати механізм дивідендів як спосіб неподаткового стягнення частини прибутку об'єктів державного сектора в бюджет[16, c. 26-28].

3. Напрями та механізми реформування державної власності в Україні

Всупереч сформованим в Україні традиціям і особливостям господарського життя, які припускають використання європейської моделі державного сектора, процеси трансформації державного сектора економіки України наближають його параметри до північноамериканської моделі. Дана тенденція обумовлена, у першу чергу, характеристикою бюджетних параметрів (а саме низькою часткою державних витрат у ВВП), що у коротко- і середньостроковій перспективі змінити не представляється можливим.

Виходячи з цього визнається необхідним зниження масштабів державного сектора через скорочення державної участі в економіці в сферах, традиційно не властивих державному сектору. В Україні доцільне скорочення державного сектора економіки в таких властивих недержавному сектору сферах діяльності, як оптова і роздрібна торгівля і будівництво. Через те що ця діяльність об'єктів державного сектора є збитковою (у 2003 р. сукупний обсяг збитків склав 1575,4 млн. грн.), переміщення коштів з цих галузей дозволить реалізувати "ефект масштабу" в інших, більш властивих державному сектору, сферах. Це також буде сприяти реалізації такої "традиційної" переваги державного сектора, як лідерство у НДДКР.

З метою підвищення ефективності управління державним сектором економіки запропонована класифікація об'єктів державного сектора за функціональною ознакою і виділено об'єкти двох типів:

1) об'єкти, що безпосередньо задовольняють суспільні потреби, такі як оборона, забезпечення мінімально необхідних соціальних гарантій, виробництво у сфері природних монополій;

2) об'єкти, що опосередковано задовольняють суспільні потреби, тобто ті об'єкти, в особі яких держава виступає як "підприємець" і діє з метою наповнення дохідної частини бюджету.

Визнається, що проведення аналізу масштабних показників державного сектора економіки є необхідною умовою його подальшого розвитку і вимагає формування єдиної системи збору, обліку та обробки інформації, що стосується діяльності об'єктів державного сектора економіки, а також об'єктів державної власності.

Пропонується ряд заходів, спрямованих на підвищення якості такої системи в Україні:

по-перше, для відображення державного сектора в рамках реєстру доцільно виділити пакети державних корпоративних прав, що відносяться до підприємств, в яких державі належить більш 50%, і відобразити об'єкти права комунальної форми власності (що відповідає визначенню державного сектора);

по-друге, річні фінансові плани, що надаються суб'єктами державного сектора, не забезпечують стратегію розвитку суб'єктів господарювання (яка на даний момент фактично відсутня). Це не може гарантувати стабільне становище суб'єктів господарювання на ринку, залучення інвестицій і вирішення соціальних проблем. У зв'язку з цим необхідно формування системи надання середньо- і довгострокових фінансових планів;

по-третє, аналіз фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання проводиться лише на основі узагальненої органами виконавчої влади інформації, тоді як потрібен моніторинг планових і фактичних показників діяльності в розрізі кожного суб'єкта;

по-четверте, такий реєстр не виділяє інформацію про концентрацію державним сектором робочої сили, питому вагу інвестицій і основних фондів, державного сектора, питому вагу продукції та послуг державного сектора у ВВП і в окремих галузях та іншу базову інформацію, необхідну для аналізу стану і розвитку державного сектора. Таку інформацію доцільно згрупувати і виділити окремим додатком до реєстру;

по-п'яте, у рамках реєстру вважається за необхідне проведення упорядкування даних про структуру власності державних підприємств[12, c. 21-22].

Відповідно до положення про реєстр, у тому випадку, якщо власником акцій одного підприємства є інше підприємство, проводиться відображення інформації про статус підприємства – власника акцій. Якщо пакет корпоративних прав держави на підприємстві – держателі акцій перевищує 50%, усі пакети корпоративних прав, що належать такому підприємству, необхідно дорівняти до пакетів, що знаходяться в державній власності. У іншому випадку неможливо коректно до державного чи приватного сектора віднести акціонерний капітал підприємства – емітента, тобто потребує розробки механізм узгодження при прийнятті управлінських рішень представниками підприємств-власників акцій і державних представників на підприємствах-емітентах.

Крім того, власники підприємства також можуть мати своїх власників, статус яких не визначено. Статус акціонерних товариств, що носить непостійний характер із причин, які було відзначено, необхідно оцінювати одномоментно і періодично.

У цілому формування реєстру об'єктів державної власності як єдиної інформаційної бази управління державним сектором економіки доцільно покласти на єдиний орган, що генерує і реалізує також концепцію формування структури державного сектора економіки[5, c. 9].

Висновки

Право власності — це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.

Державна власність — це майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (як-от: єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

В чинному законодавстві України лише в загальних рисах визначено зміст загального управління державною власністю. Визначальними у вирішенні цього питання є положення п. 2 ст. 33 Закону «Про власність», відповідно з якими державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України. Однак, як засвідчив проведений раніше аналіз законодавчих актів, що регулюють такі відносини, в них дається лише орієнтовний перелік способів управління державною власністю, застосовуваних уповноваженими на це державними органами. Безперечно, позитивно вплинуть на вирішення питань управління державною власністю Закон про державні адміністрації, новий Закон «Про власність», Закон «Про Фонд державного майна України», які поки що знаходяться на розгляді Верховної Ради України.

Однак їх прийняття не може повністю вирішити дану проблему. Нині вкрай необхідно терміново розробити та прийняти Закон України «Про управління державним майном», Закон «Про державні підприємства та установи». В Законі «Про управління державним майном» мають бути чітко визначені повноваження органів, уповноважених управляти державним майном, порядок створення, реорганізації та ліквідації державних підприємств та установ. На наш погляд, доцільно було б утворити спеціальний Комітет державного майна, який би реалізовував державну політику щодо ефективності використання державної власності, захист права державної власності тощо. Законом України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, що розташовані на території України» та Постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. «Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності» здійснення таких функцій покладалося на Фонд державного майна України, який одночасно був також органом по здійсненню приватизації. Оскільки Фонд державного майна України в силу різних причин не міг оперативно здійснювати свою діяльність Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. у Фонду державного майна були вилучені функції по управлінню державним майном (за деякими винятками, наприклад, в частині повноважень орендодавця) і залишені функції органу приватизації. При цьому Законом «Про Фонд державного майна України», повернутому Президентом України, на Фонд знову покладаються деякі завдання, не пов’язані з приватизацією державної власності. Зокрема, ведення реєстру нерухомого майна, яке перебуває у державній власності, здійснення повноважень орендодавця цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів, нерухомого майна, що перебуває у державній власності, що не узгоджується з ст. 114 Конституції України, за якою повноваження по управлінню об’єктами державної власності покладені на Кабінет Міністрів України. Очевидно, саме Кабінету Міністрів України належить право визначити перелік органів виконавчої влади, яким він делегує ці повноваження. Однак передача функцій по управлінню державним майном різноманітним міністерствам і відомствам, державним адміністраціям без визначення у цій сфері відносин єдиного координуючого органу призвела фактично до втрати державного контролю за використанням та збереженням державної власності.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. N 697-XII зі змінами від 28 лютого 1995 р. N 75/95-ВР.
2. Закон України "Про Державну програму приватизації" // Відомості Верховної Ради. — 2000. — № 33-34. — С. 273.
3. Закон України "Про приватизацію державного майна" // Відомості Верховної Ради. — 1993. — № 24. — С. 349.
4. Закон України «Про управління об’єктами державної власності»/ //Урядовий кур‘єр. — 2006. — 18 жовтня: Орієнтир. — C. 5-12
5. Державний класифікатор України. Класифікація форм власності //Все про бухгалтерський облік. — 2004. — № 74. — C. 8-9
6. Джумагельдієва Г. До питання про способи управління об'єктами державної власності //Економіка України. — 2008. — № 2. — C. 74-78
7. Дзера О.В. Правовий режим комунальної власності та її розмежування з державною власністю //Юридичний Вісник України. — 2000. — 5-11 жовтня. — C. 32-39
8. Зінченко О. Про напрями та механізми реформування державної власності в Україні/ О.Зінченко //Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. — 1999. — № 9. — C. 61-63
9. Іванов М. Приватизація державної власності //Економіка України. — 2001. — № 4. — C. 23-30
10. Корецький М. Рівні управління державною власністю //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 3. — C. 78-87.
11. Крупка М. Фінансовий механізм реформування державної власності//Фінанси України. — 2002. — № 3. — C. 70-80
12. Медвєдєв Д. М. Щодо структури державного сектора економіки в рамках законодавства України // Матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. "Динаміка наукових досліджень 2003 ". – Дніпропетровськ: Наука і освіта. – 2003. – Т.10. Державне управління. – С. 20-22.
13. Мороз А. Дкержава і державна власність //Голос України. — 2002. — 26 листопада. — C. 8
14. Рубаник В. Державна власність у радянський період до питання про деякі міфи і реалії //Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 4. — C. 106-115
15. Спасибо-Фатєєва І. Проблеми перетворення державної власності: і здійснення корпоративних прав держави //Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 4. — C. 94-105
16. Чечетов М. Концептуальні засади управління об'єктами державної власності //Економіка України. — 2005. — № 3. — C. 20-32